Гумористичний потенціал у хореографії

Гумористичний потенціал народної хореографії

Актуальність теми: Демократизація й гуманізація сучасного суспільства та виховного процесу зумовлюють залучення до арсеналу педагогічних засобів впливу на підростаючу особистість почуття гумору як природної основи позитивних емоцій і створення конструктивних міжособистісних взаємовідносин. У відповідності до цієї тенденції багато педагогів-теоретиків за останні роки рекомендували викладачам привносити гумор у класну кімнату чи танцювальну залу, розповідаючи на заняттях про веселі випадки, наводячи смішні приклади та ілюстрації, заохочуючи часте використання гумору. В цілому, гумор допомагає зменшити напруження, стрес, тривогу та нудьгу, покращує відносини між дітьми та викладачем, послаблює страх учнів перед заняттям, робить навчання приємним, створюючи позитивну установку на навчання, стимулює інтерес та увагу до матеріалу, що викладається, покращує розуміння, запам’ятовування та виконання завдань, а також сприяє креативності та дивергентному мисленню.

Стан розробки проблеми. Проблема почуття гумору у вітчизняній і зарубіжній філософській та психолого-педагогічній науці досліджувалась у різних аспектах, зокрема, щодо природи і сутності почуття гумору, його зв’язку з світоглядними уявленнями (Арістотель, Р. Декарт, Ж. Поль), з переживанням почуття радості (К.Ізард, Д. Моррил, Л. Саккетті, З. Фрейд), з відчуттям естетичного і естетичним ідеалом (Ш.Монтеск'є), з самовихованням почуттів (І.Кант), з інтелектуальною діяльністю (К.Ізард, Л. Фейєрбах, П. Якобсон), з соціальним аспектом (С.Меткалф, Ф. Ніцше), з природою сміху (М.Бахтін, А Бергсон, В. Пропп, Р. Садикова, Г. Спенсер), з розвитком комічного у дітей (Б. Дземидок, Д. Ніколенко), з використанням гумору у навчально-виховному процесі (А.Макаренко, С. Русова, Ж. Руссо, В. Сухомлинський). Виходячи з аналізу робіт попередніх дослідників, використання почуття гумору у хореографічному мистецтві розглядається вперше. хореографія гумор педагогічний Наявність проблемної ситуації полягає у виявленні гумористичного потенціалу народної хореографії та його виховних можливостей.

Виклад основного матеріалу: Почуття гумору — один з дивовижних проявів людської природи, який безумовно пов’язаний з душевним здоров’ям, здатністю протистояти труднощам i негараздам. Розглянемо почуття як форму прояву емоційної сфери людини. Під почуттями ми розуміємо одну з основних форм переживання людиною свого відношення до предметів та явищ дійсності. На відміну від емоцій почуттям властиві постійність, предметна віднесеність, більша ступінь усвідомленості, формування їх пов’язано з появою соціуму та розвитком інтелекту. Дослідники поділяють почуття на:

• — моральні (обов'язок, совість, гідність, честь тощо);
• — інтелектуальні (сумнів, здивування, допитливість, тощо);
• — естетичні (відчування прекрасного, потворного, гармонії тощо).

Почуття гумору можна віднести як до моральних, інтелектуальних, а також до естетичних почуттів, оскільки воно дуже багатогранне у своїх проявах. За визначенням А. Лука почуття гумору — це емоційна реакція, яка відображає трансформацію потенційно негативної емоції в її протилежність [1]. Б. Дземидок визначає почуття гумору як почуття, що супроводжує одну з форм комічного — гумористиці у мистецтві. На погляд Б. Дземидока почуття гумору має той, хто сміється над людськими слабостями [2]. Почуття гумору у Ю. Борєва — це здатність до сприйняття комічного, що передбачає хоча б емоційне схоплювання протиріч дійсності. Почуття гумору, на його погляд, суб'єктивна копія об'єктивного комізму, одна з форм естетичного почуття[3].

Зупинимо свою увагу на визначенні поняття «гумор». Згідно словника іноземних слів гумор — це зображення смішного, виставлення подій, людських недоліків та слабостей в комічному, смішному вигляді. З психологічної точки зору гумор — це позитивна емоція, що називається радістю, яка у соціальних контекстах звичайно викликає когнітивний процес оцінки, що включає сприймання жартівливої невідповідності, і яка на поведінковому рівні виражається відповідною мімікою та сміхом [4].

Гумор тісно пов’язаний з усіма видами мистецтва: музичне (гуморески, коломийки, жартівливі пісні), театральне (фарс, пародія, комедія, каламбур), художньо-словесне (анекдот, оксиморон, травестія, бурлеск, гротеск, сарказм), образотворче (карикатура, шарж), а також хореографічне (сатиричні хореографічні картини та мініатюри, пантоміми, танці-ігри, жартівливі танці). Інструментом гумору є жарт. Жарт — це фраза або параграф з гумористичним змістом. В хореографії зазвичай це практичний жарт, який відрізняється від розмовного тим, що основною метою є фізичні дії. Більш детальніше розглянемо такі форми гумору, як іронія, сарказм та сатира, які знайшли своє відображення в багатьох хореографічних виставах. Іронія — явно-удаване зображення негативного явища в позитивному вигляді, звернення уваги на той його недолік, котрий в іронічному зображенні замінюється відповідною гідністю. Сарказм — це жорстка насмішка, яка може відкриватися позитивним судженням, але в цілому завжди містить негативне забарвлення і вказує на недолік людини, предмета або явища, тобто того, щодо чого відбувається. Нещадність, різкість викриття — відмітна особливість сарказму. На відміну від іронії, в сарказмі знаходить своє вираження вища ступінь обурення, ненависть. Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов’язковими принципами чи встановленими ідеалами[5].

У ході дослідження встановлено, що народна хореографія має великий гумористичний потенціал. Початок вона бере ще за часів Київської Русі, де першими професійними виконавцями російського народного танцю були скоморохи. Вони утворювали особливі «ватаги», які бродили по Русі і давали вистави, так звані «видовища». Видовище — короткі народні театральні вистави сатиричного характеру, що висміюють людські вади, які зображують вічну тему боротьби добра і зла. Основними виражальними засобами були танці та пантоміма, за допомогою яких і передавався зміст. Майстерність виконання російських танців скоморохами було досить високим. Про це свідчать прислів'я: «Всяк станцює, так не як скоморох», «Не вчи танцювати, я й сам скоморох», «Що за веселощі без скомороха». Багато чого з виконавських прийомів, виразних засобів перших танцюристів, передаючись із покоління в покоління, дійшли до наших днів: присядки, вистукування, вертіння, та інше. Саме мистецтво танцюристів-скоморохів вказало шлях національного самовизначення російського народно-сценічного танцю і розвитку російського балету[6].

Безпосереднім продовжувачем вистав скоморохів стала народна комедія. Різновидом російської народної лялькової комедії, в якій велике місце займав танець, був театр Петрушки. У лялькової комедії танцював і Петрушка, і його дружина, і інші персонажі. Народна лялькова комедія зберігала старовинний народний танець, ретельно відбираючи і узагальнюючи його рухи, що складалися століттями. Спрощені, доведені до досконалості, виразністю виконання, вони давали можливість передати характер, танцювальні прийоми російських, українських та циганських танців.

Гумор, як важливий складник психіки українського народу щедро виявив себе в народній поетичній творчості та мистецтві. «Українці обдаровані незрівняним гумором», — зазначав В. Бєлінський. Важливу роль у формуванні культурної самобутності та почутті гумору відігравав вертеп — старовинний пересувний український ляльковий театр, де ставили релігійні і світські (переважно жартівливі та іронічні) п'єси. З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучали з грою живих людей, танцями і співом, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводилась до гри живих осіб [6]. «Сміх є ознака сили. Сміх не тільки ознака сили, але й сама сила… Сміх — ознака перемоги», — писав А. В. Луначарський. Український народ відвічно володіє великим запасом цієї сили, про що яскраво свідчить його народна творчість. Серед гумористично-сатиричних жанрів української народної творчості провідне місце належить жартівливому танцю. В ньому переливаються всі барви й відтінки народного гумору, всі нюанси сміху — від ледь вловимої посмішки одними очима до бурхливого, масового нестихаючого реготу. В гумористичних широких, сюжетних танцях і коротеньких мініатюрах, що в переважній більшості виникли на живому матеріалі української дійсності, чи не найповніше відображена весела вдача народу. Один з видатних українських танцівників та хореографів, що звернувся до цього жанру є заслужений діяч мистецтва Павло Павлович Вірський. До його хореографічних творів належать комедійно-сатирична мініатюра «Ой під вишнею», жартівливі танці «Шевці», «Хміль» та багато інших. Але відомим на весь світ став жартівливий козачий танець «Повзунець». До українських народних танців також належать: танець-гра «Віз», «Волинські жарти», гумористична танцювальна картина «Ох і Гриць», хореографічна гумореска, жартівливий танець «Пекарі». Українська сатирична хореографічна картина «Сваха», увійшла до репертуару таких ансамблів, як: «Дніпро», «Галичина», «Дарничанка».

Ще один видатний танцівник та хореограф, що звернувся до цього жанру — Ігор Олександрович Моїсєєв. До репертуару його ансамблю включено такі номери, як: румунський жартівливий танець «Бріул», молдавський жартівливий танець «Табакеряска», узбецький жартівливий танець з блюдом, білоруський ігровий танець «Юрачка», молдавський танець-жарт «Хитрі прачки». Також до російських народних танців жартівливого характеру належать: танець-гра «Тяганина», дует «На лаві», тріо «Братці-дармоїди», дует «Мисливці», дует «Нові чоботи», дует «Сувенір», дівочий ігровий танець «По ягоди», чоловічий ігровий танець «Півні». Характер виконання жартівливих танців веселий, багатогранний, чіпкий, а музика переважно стрімка, енергійна, з акцентами, фактурна.

Висновки. Отже, нами уточнено сутність поняття «гумор», «почуття гумору», наведено різні підходи до визначення цих понять. Виділено основні форми гумору, які широко застосовуються в хореографічному мистецтві, такі як: іронія, сарказм та сатира. Узагальнено гумористичний потенціал народної хореографії розпочинаючи з Київської Русі та закінчуючи сьогоденням. Розглянуто відомі постановки видатних хореографів П. П. Вірського та І. О. Моїсєєва, народну творчість українського та російського народів. Народні жартівливі танці містять в собі багато комічних сюжетів та безглуздих курйозів. Народна творчість — це невичерпне джерело для хореографічного мистецтва, яке буде підпитувати творчий потенціал балетмейстерів, педагогів-хореографів та підростаюче покоління ще багато десятиліть.

Література

• 1. Лук А. Н. Юмор, остроумие, творчество / А. Н. Лук. — М.: Искусство, 1977. — 185 с.
• 2. Дземидок Б. О комическом / Б. Дземидок. — М.: Прогресс, 1974. — 224 с.
• 3. Борев Ю. Б. Комическое / Ю. Б. Борев. — М.: Искусство, 1970. — 239 с.
• 4. Мартин Р. Психология юмора / Р. Мартин. — СПб.: Питер, 2009. — 480 с.
• 5. http://uk.wikipedia.org
• 6. Пасютинская В. Скоморохи-потешники/ В. Пасютинская. — М.: Волшебный мир танца, 1988. — 63−64с.