Економічна думка в Україні (ХІХ–початок ХХ ст.)

Економічна думка в Україні (ХІХ — початок ХХ ст.)

1. Економічні проблеми в період підготовки здійснення реформи 1861р.

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. Ця тема розглядає економічну думку другої половини ХІХ ст., коли відбувалися величезні зрушення в економіці та соціальній структурі суспільства. Українські економісти, як Ви впевнитесь, зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.

Напередодні реформи значно загострюється ідейна боротьба представників різних напрямків суспільно-економічної думки. Вже у 40-х рр. формуються ліберально-дворянський, революційно-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846−1847), що утворилося в Києві, проголосила необхідність знищення кріпацтва та царизму і об'єднання слов’янських народів на демократичній основі. Проте щодо способів розв’язання цього завдання кириломефодіївці не були одностайними. У товаристві утворилися два напрями: революційно-демократичний (Т.Шевченко, М. Савич та ін.) і ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров). Проаналізуємо відмінності в поглядах представників названих напрямків щодо досягнення програмного завдання товариства.

В.Н. Каразін (1773−1842) — вчений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету, в питанні ставлення до кріпацтва стояв на позиціях дворянського лібералізму. Він не виступав за повне і негайне звільнення селян, а закликав лише до обмеження зловживань поміщиків. Як прогресивний мислитель і землевласник Каразін, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Він виступав за реформування аграрних відносин, пропонуючи наділити селян землею у вічне користування, установити «межу залежності» селян від поміщиків, замінити панщину грошовим оброком.

В. Каразін розробив проекти реформування різних сфер суспільного й державного життя, усіх основних секторів економіки. Проте основне місце в його програмі економічного розвитку належало аграрно-селянському питанню.

А.О. Скальковський (1808−1898) відомий економіст, статистик, працював у Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1842 року він очолював статистичний комітет. Він не засуджував кріпацтво, але й не був запеклим противником його ліквідації. В аграрному питанні він виступав як захисник великого поміщицького землеволодіння. Слід звернути увагу на те, що його аграрна програма формувалась відповідно до основної практичної проблеми, що постала перед поміщиками півдня України, — забезпечення великого поміщицького господарства робочою силою. Скальковський був прихильником наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців, але за умови, що за землю селяни довічно платитимуть поміщикові (або відроблятимуть). Отже, його програма вичерпувалася встановленням напівкріпосницьких порядків.

Д.П. Журавський (1810−1856) — видатний статистик — виступає за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його поступового перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої праці аналізу тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Він написав багато праць з наукових досліджень. Найзначнішою з них є тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найдорогоцінніших надбань» російської науки ХІХ ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільського господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише не багатьом.

Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, невластивих колишньому феодальному суспільству. Особливу увагу вчений звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання Журавський розкрив науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, але й непродуктивне використання її поміщиками. Лише заміна праці кріпаків вільнонайманою працею, наголошував він, ліквідує це зло. Проте спочатку він не ставить питання про скасування кріпацтва, а лише розробляє рецепти для поліпшення становища селянства і підвищення продуктивності його праці. Журавський пропонує навчати селян ремесла, наближати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо.

Загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянського революційного руху позначались на світогляді Журавського. Ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпацтва він виступав за звільнення селянства і наділення його землею на правах повної власності без викупу. Щоправда, він пропонував залишити за селянами лише половину тієї землі, якою вони користувалися. А це ставило селян у нову залежність від поміщиків, перетворювало їх не на самостійних виробників, а тільки на джерело дешевої робочої сили для поміщицького господарства.

Отже, Журавський виступав за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його поступового перетворення на капіталістичне.

Д.М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. Він критикує поміщицьке землеволодіння, проте не вимагає його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель, або передаванню землі в довгострокову оренду. Посилаючись на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятників, що наближалися за формою до капіталістичних форм, досягли значних успіхів, він не заперечує можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке Струков вважав здатним теж нагромаджувати капітал. Останнє категорично заперечували дворянські ліберали. Виходячи з необхідності перебудови цієї системи «земельних порядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільненні селян від опіки общини він бачить одну з обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.

Якщо до офіційного оголошення урядом підготовки реформи головним було питання скасування кріпацтва, то в період безпосередньої підготовки реформи на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству.

2. Ліберально-буржуазна економічна думка в пореформений період Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи. Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали головним чином ліберали.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, об'єднаною в так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х роках у Києві, Чернігові, Полтаві та інших містах України.

Активними діячами «Старої громади» в Києві були: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, В. Беренштам, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач, В. Рубінштейн та інші.

Діяльність громад мала культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.

Одним із перших осередків, навколо якого згуртувались літературно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 р.р. у Петербурзі. Він фактично був органом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозерський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвітленні національно-культурного руху українського народу.

З економічних питань одним із центральних було питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу. Аналогічну позицію з цього питання займали й громадівці.

Незважаючи на надто помірковану національну програму громадівців («українофілів»), їхня діяльність зазнала численних нападок реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мови, друкування й поширення українських книжок стали підставою для звинувачень їх у революційності та сепаратизмі. Київські громадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колективною заявою у пресі, де доводили свою «благонадійність».

Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво українофілів після поразки польського повстання було заборонене. Відновилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х рр. Нову легалізацію громадців пов’язано з відкриттям у Києві «Південно-західного відділу Російського географічного товариства» (1873). «Південно-Західний відділ» цього товариства вже з перших днів розгорнув широку наукову роботу. В економічних статтях, уміщених у «Записках Південно-Західного відділу», розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин, тяжкого становища селянства в пореформений період, але вимог спрямованих на розв’язання аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося.

Аналогічно висвітлювався характер пореформених аграрних відносин і на сторінках газети «Киевский телеграф», яка протягом 1873−1874 рр. була органом громадців. Газета, констатуючи тяжке становище селянства після реформи, не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити матеріальний стан селянства через перерозподіл податків.

Слід зазначити, що газета приділяла значну увагу й робітничому питанню, у тому числі аналізу нових відносин, що склались між робітниками, та їх впливу на становище робітничого класу.

Однак, навіть така надзвичайно поміркована діяльність громадців стала причиною незадоволення реакційних кіл і уряду. Громади було знов заборонено. Ганебним Емським указом 1876 р. було заборонено друкування та ввезення з-за кордону книжок українською мовою, театральні вистави та викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою також заборонялося. Було закрито «Південно-Західний відділ географічного товариства», припинено видання «Киевского телеграфа». З цього часу легальна діяльність громадців була повністю перенесена за кордон, де організувалось українське видавництво і куди емігрував М. Драгоманов, звільнений у 1875 р. з Київського університету.

Далі на еволюції поглядів громадців позначилися зміни, які відбувались у житті країни. В другій половині 70-х років у добу загального революційного піднесення, громадівці продовжували свою діяльність нелегально. Вони посилили зв’язки з революційною молоддю, надавали їй матеріальну допомогу.

Виступаючи проти революційної боротьби, громадівці, однак, сподівалися, що вони примусять уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадців великі надії покладала на дарування царем конституції. Зокрема такі ідеї проголошував О. Кістяківський. Інші громадівці не поділяли таких оптимістичних сподівань і вимагали спрямувати діяльність громади на організацію боротьби за розвиток української демократичної ідеї. Як центральне програмне завдання українофілів проголошувалося розв’язання «народно-національного, а не соціального питання», тобто утворення національної держави.

Суспільно-політичній організації громадців найбільше відповідав так званий земський рух, тобто спроба утворення місцевих органів самоврядування. Громадівці навіть стверджували, що програма земців є такою самою, що й їхня, лише без національного забарвлення.

З кінця 1879 року, тобто після арештів і заслань найрадикальнішої частини громадівців, у роки жорсткої політичної реакції, українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються примирити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху.

М.П. Драгоманов (1841−1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик — один із лідерів Київської «Старої громади». М. Драгоманов посідав значне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він не був економістом, хоч суспільно-економічним проблемам присвячено частину його наукового доробку.

У наукових працях, які друкувались багатьма європейськими мовами М. Драгоманов висвітлював питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку, закликає до об'єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства.

Неоціненними є заслуги Драгоманова в розвитку української національної ідеї. Він палкий прихильник возз'єднання українських земель, розвитку національної культури, борець із насильницькою русифікацією, за право українського народу користуватися рідною мовою.

Громадсько-політичну програму Драгоманова найповніше викладено в «Передньому слові» до першої збірки «Громада», що видавалася за кордоном. Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства» (соціалізму), федералізму й анархізму.

Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинародну спрямованість і писав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів та самодержавства, а селяни отримали лише особисту волю без землі. Це погіршило становище селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні форми.

Драгоманов велику увагу приділяв у своєму світогляді розумінню проблем капіталізму. На відміну від народників він не тільки не заперечував капіталістичного розвитку, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. М. Драгоманов правильно зазначив, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Водночас він бачив і негативні риси капіталізму — кризи, безробіття тощо. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва Драгоманов намагався використати політичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці західних економістів, він наголошував на необхідності їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.

Велику увагу Драгоманов приділяв тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму і пропонував заходи для його поліпшення: підвищення заробітної плати, радикальної зміни умов праці, освіта тощо. Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності.

Майбутній розвиток суспільства М. Драгоманов пов’язував із соціалізмом (громадівством), який, на його думку, є досконалішим суспільним ладом ніж капіталізм.

Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.

М. Драгоманов по-особливому ставився до марксизму. Він заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. Першочергове завдання соціалістів він бачив у засвоюванні політичних свобод і здійсненні соціально-економічних реформ.

Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в цілому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але як реформіст змикався з буржуазним лібералізмом.

3. Ліберальне народництво Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає вже у 70-ті роки ХІХ ст. Його представники були пов’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ідеї народників знайшли відображення в працях земських статистиків.

Типовим представником ліберального народництва 70-х років в Україні був П. Червінський (1849−1931). У 1876−1890 роках він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народників заперечувала можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то Червінський намагався довести таку можливість.

Аналізуючи розвиток людського суспільства, він покладає в основу зміни типів народного господарства, теорію К. Маркса. Але, як типовий народник, він не бачить у Росії умов для розвитку капіталізму. Тут община перешкоджає обезземеленню селянства і утворенню пролетаріату. Якщо на Заході капіталізм, як пише Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна або штучно насаджувати, або затримати чи й зовсім припинити його розвиток. Червінський доводить можливість і необхідність запобігти капіталістичному розвитку Росії.

Проте Червінський добре розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги технічного прогресу. Майбутнє країни він бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне господарство.

Ідеї народників знайшли відображення в працях багатьох земських статистиків, зокрема О. Шликевича (1849−1909), В. Варзара (1851−1940), О. Русова (1847−1915) та інших. Розглянемо економічні питання, що були предметом досліджень земських статистиків.

М.В. Левитський (1859−1936) — найвідоміший представник ліберального народництва в Україні. Він, як і ліберальні народники в цілому, критикує капіталізм, заперечує можливість його розвитку в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення С. Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дрібним виробникам дешевого кредиту тощо.

Найвідомішим теоретичним обробником М. Левинського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами і який він наполегливо впроваджував у життя.

Т.І. Осадчий (1866−1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Розглядаючи напрями народногосподарського розвитку країни, він займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник — статистик, який оперував величезним статистичним матеріалом, що свідчив про розвиток капіталістичних відносин, він визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, Осадчий називав цей процес «украй небажаним». Розвитку капіталізму він протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.

4. Розвиток політичної економії

українська політична економія пореформений Тихон Федорович Степанов (1795−1847) — професор Харківського університету, одним із перших у нашій країні створив оригінальний курс політичної економії російською мовою. Його вважають одним із фундаторів класичної економічної теорії в Україні та Росії. Свої погляди вчений виклав у роботах «Записки про політичну економію», «Про Теорію та практику політичної економії», «Про джерела багатства в політичній економії».

Вирішальний вплив на формування поглядів Степанова мали А. Сміт і Д. Рікардо, ідеї яких він пропагував серед студентів. Але при цьому виступав проти механічного, некритичного перенесення теорії західних економістів на вітчизняний грунт. У своїх творах автор розкриває питання: про продуктивні та не продуктивні класи; цінності; розподіл праці, машини; про капітал і його зростання; взаємовідношення виробництва і споживання; проблеми розподілу багатства на заробітну плату, прибуток і ренту; про національний дохід, відсоток та кредит і т.п.; Степанов захищає свободу праці та підприємництва; виступав проти надмірного оподаткування бідних верств населення; він виступав за те, щоб податки накладати на тих, хто отримує прибутки, а не стягувати їх подушно, як це робилося в Російській імперії.

Особливу увагу Степанов звертав на проблему багатства, яку розглядав з позиції класичної економічної теорії. Заперечивши тим економістам, які ототожнювали споживну і мінову вартість, Степанов відзначав, що багатство — це користування самими речами, їх властивість полягає у задоволенні людських потреб, а не їх міновій вартості. Він, як і А. Сміт, великого значення надавав розподілу праці у створенні багатства, обміну та іншим стадіям відтворення. Степанов одним із перших економістів України правильно зрозумів мету капітального виробництва — прагнення до збагачення.

При розгляді проблеми розвитку продуктивних сил як основи зростання багатства, Степанов також одним із перших у Росії та Україні правильно оцінив реакційну суть поглядів Мальтуса й рішуче виступив проти мальтузіанства. Вчений вірив у те, що розвиток науки, а значить і виробництва, в усіх сферах безмежний, висловлював своє переконання в тому, що винахідливий розум людини здатний перемагати непереборніші труднощі природи, що незалежно від прогнозів, які залякують, у світі завжди буде баланс між населенням і природними ресурсами, що відповідає законам гармонії.

Т. Степанов у своїх працях намагався дещо модифікувати вчення А. Сміта. Наприклад, він вважав, що нематеріальне виробництво є не менш продуктивним ніж матеріальне. Проте його головним науковим інтересом була проблема соціальної несправедливості, яка, на його думку, стала результатом не якихось економічних законів, а структури та особливостей функціонування тодішнього суспільства. Щоб допомогти цьому, економічні явища потребують досліджень, які мають вживатися для побудови освіченого суспільства з гармонійною співпрацею усіх класів, справедливим розподілом доходів та податків. Таким чином, Степанов указував на необхідність посилення соціального аспекту політичної економії, що не було притаманне англійській класичній школі.

Сучасники Степанова зазначають, що він був досить пересічним вченим. Критика засновників політичної економії часом була у нього неточною, неглибокою, керованою більш емоціями, ніж розумом — проте всі визнають оригінальність Степанова та незмінну симпатію до трудящих, що пронизувало його твори.

Іван Васильович Вернадський (1821−1884) — професор Київського університету, був безкомпромісним прихильником англійської економічної школи з її постулатом невтручання держави до економічних справ. Але Вернадський не повністю заперечував необхідність втручання уряду в економіку. Таке втручання, вважав він, не потрібне, коли ринки вже звільнилися від феодальної залежності й меркантилістських перепон, але створення таких умов — справа уряду. Для Росії сер. ХІХ ст. — це означало передусім скасування кріпацтва. Вернадський підтримував тих, хто виступав за розкріпачення селян, виділення їм певних земельних ділянок, а поміщикам — компенсації. Разом з тим він виступав проти общини з усіма її атрибутами (полосне земельне використання, розподіл землі, кругова порука та примусове ведення господарства тощо), оскільки вона обмежувала рухомість робочої сили в сільському господарстві, бо вважав це шкідливим для зростання продуктивності - у цьому випадку капітал відвертався від промисловості, тобто сектора, що особливо потребував економічного розвитку.

Свої економічні погляди Вернадський виклав у працях: «Нариси в теорії потреб», «Курс політичної економії». Багато уваги він, зокрема, приділяв проблемі змін форм праці, співвідношення потреб і праці, закону обігу, обміну, цінам і торгівлі, прибутковості, зарплаті, народному (національному) доходу та іншим економічним категоріям. Обмін, на його думку, це сукупність попиту і пропозиції, заробіток залежить від співвідношення праці та капіталу.

До речі, в зарплату він включав і ту частину, яка йде на розвиток сім'ї, її духовність. Тому зарплата, зазначав Вернадський, визначається і рівнем розподілу суспільства.

Вернадський був рішучим противником соціалістичних ідей, він звинувачував соціалістів у тому, що вони не розуміли «Природи людини», яка на його думку, прагне до приватно-товарного, тобто капіталістичного способу виробництва. Він був переконаний, що соціалістичні ідеї зароджуються серед прихильників общинних, тобто незрілих форм господарювання, тому вважав за необхідне вести боротьбу саме проти того середовища, де ці ідеї зароджуються. Полемізуючи з М Чернишевським і всіма, хто підтримував общину; Вернадський боровся проти ідей соціалізму; революційної демократії.

Миколу Христофоровича Бунге (1823−1895) важко віднести однозначно до будь-якої з економічних шкіл, оскільки за своїми поглядами він був еклектиком.

Це пояснюється його довготривалою урядовою діяльністю, що спонукала його бути прагматиком у політиці. Цей прагматизм позначився на теоретичних дослідженнях вченого. Він розглядав різноманітні економічні школи й брав у них те, що вважав найкращим, а таким для нього були ті економічні пропозиції, які могли б допомогти у вирішенні практичних проблем.

Бунге був ректором Київського університету, зробив вагомий внесок у формулювання фінансових аспектів реформи 1861 р., працюючи в комітеті, котрий готував відповідні закони; він був домашнім учителем економіки спадкоємця престолу; управляв Київською філією Державного банку; займав посаду міністра фінансів Росії, при цьому запровадив декілька реформ, спрямованих на те, щоб хоч частково перенести тягар податків з бідних на багатші групи населення; був серед перших укладачів фабричного законодавства, в якому передусім передбачав заходи щодо захисту працюючих; під тиском зацікавлених підприємців упровадив протекціоністські тарифи; до кінця життя був головою Ради міністрів Росії.

В 50−60 ті роки ХІХ ст. Бунге за своїми поглядами належав до класичної школи політекономії. Як і прогресивні економісти Західної Європи, він висував буржуазні економічні вимоги — розвиток буржуазної приватної ініціативи, вільна конкуренція та обмеженість втручання держави в економічне життя. У питаннях економічної політики Бунге відстоював в основному фритредерство, хоч і не був послідовним. Він зазначав, що вільна торгівля є одним із проявів свободи промисловості. Протекціонізм, на його думку, затримує здешевлення продукції, зокрема на засоби споживання, й тим самим гальмує розвиток капіталістичної промисловості, зокрема заснованої на акціях. На відміну від класиків, Бунге висловлювався за необхідність певного урядового втручання в ринок. Він писав, що добре організоване суспільство не є виключно проявом розвитку приватних стосунків, як вважають послідовники Сміта, воно являє собою результат постійної співпраці уряду та народу

5. Економічні погляди М.І. Туган-Барановського Михайло Іванович Туган — Барановський (1862−1919) — видатний економіст, який з молодості відчував вплив марксизму пізніше він прийшов до висновку, що марксизм недооцінює важливості свободи особистості. Для зростання добробуту необхідні, на його думку, централізм і план, а для свободи — синдикалізм, який робить «розподільником прогресу «ту саму групу робітників, яка в цьому процесі зайнята». Тому еволюція соціалізму повинна полягати в заміні грубого колективізму вільною кооперацією. Можливо саме це пригадав Ленін, запропонувавши свою нову економічну політику.

1. Корисність, вартість і соціалізм, в 1899 р. Туган — Барановський написав статтю «Основна помилка абстрактної теорії капіталізму Маркса», в якій говорив про необхідність сполучення трудової теорії вартості і теорії граничної корисності. Пізніше він сформулював закон, за яким граничні корисності вільно відтворювальних капітальних благ пропорційні їх трудовим вартостям. «Полезность последних единиц продуктов каждого рода — их предельная полезность — должна быть обратно пропорциональна относительному количеству этих продуктов, производимому в единицу рабочего времени, т. е. должна быть прямопропорциональна трудовой стоимости тех же продуктов». Він вважав також, що одержання додаткової цінності капіталістом є не що інше як привласнення ним продукту чужої праці.

Вивчаючи процеси товарообігу Туган-Барановський спробував провести різницю між розподільчою і спекулятивною торгівлею. Торгівля є розподільчою, якщо задача торговця зводиться до розподілу певних товарів між різними групами населення і відповідно до їх платоспроможного попиту на ці товари. При розподільчій торгівлі торговець закупляє товари там, де вони дешевше, і продає там, де вони ціняться вище. При цьому товар переходе до осіб, які мають на нього найбільший попит.

Спекулятивною він називає таку торгівлю, при якій різниця в ціні, яка складає дохід торговця, залежить від різниці цін у часі. «При спекулятивных операциях торговец, купив товар, оставляет его некоторое время непроданным, предвидя, что в будущем цены на него повысятся и тогда он продаст товар с барышом».

Підкреслюю, що феномен спекуляції виявився складнішим ніж уявляв Туган-Барановський. Навіть якщо прийняти його визначення спекуляції, то виходить, що вона згладжує коливання цін у часі і тому корисніше для суспільства ніж роздрібна торгівля.

2. Заробітна плата. Туган-Барановський рішуче не погоджувався з твердженням Рікардо і Маркса про те, що прибуток і заробітна плата знаходяться у зворотній залежності один від одного: «периоды подьема зарплаты суть вместе с тем и периоды подьема прибыли; падение же зарплати сопровождается и падением прибыли». Це важливіше, бо зростання продуктивності праці може одночасно підвищувати як заробітну платню, так і прибуток. У країнах з високою продуктивністю праці зарплата вища (наприклад, у США), а норма прибутку не обов’язково падає.

Робоча сила не є товаром, тому що робітник — особистість. «Рабочий ест й пьёт не для того, чтобы сохранить свою силу к услугам капиталиста, он делает это для того, чтобы удовлетворить свои собственные потребности. Его потребления — сама цель, а не средство рабочей силы».

На зарплату не розповсюджується закон попиту і пропозиції (інакше буде правий Мальтус). Попит на робочу силу залежить не від її ціни, а від здатності робітника давати своєю працею прибуток. Підвищення зарплати, покращення умов існування робітника, сприяє зростанню його працездатності та успішності його праці. На цьому грунті виникає певна солідарність інтересів робітників і капіталістів. Разом з тим розмір зарплати визначається не тільки продуктивністю суспільної праці, а й соціальною силою робочого класу, здатного постояти за себе.

3. Промислові кризи. Основну увагу Туган-Барановський приділяв дослідженню ділових циклів. Головною причиною спадів він вважав непропорційність розміщення вільного грошового капіталу в різних сферах економіки.

Його аналіз починається з вивчення ролі попиту. «Рынок управляет производством, а не производство рынком… Всякая капиталистическая страна во всякое время могла бы значительно расширить своё производство, если бы нашли себе применение все ее производительные силы. Что же мешает? Не что иное как трудность найти сбыт для произведенных товаров».

На основі цього Туган-Барановський, Сісмонді припустили, що за умов капіталізму суспільний дохід зростає повільніше ніж зростає виробництво: Плата робітників і прибутки дрібних господарів падають; падає і норма прибутку на капітал. У результаті зростання виробництво обганяє зростання споживчого попиту. Тому на ринку формується надлишковий продукт, який не може знайти збуту із-за малих доходів. Виникають перевиробництво і криза.

Але не все так просто, як уявляв Сісмонді. В міру прогресу техніки послуги робітників все більше заміщуються машиною. «Соответственно этому отступает на задний план рынок, создаваемый потреблением рабочего, сравнительно с рынком, создаваемым производительным потреблением средств производства. Рынок от этого нисколько не сокращается…, только спрос на предметы потребления заменяется спросом на предметы производства».

Однак у в середні періоди часу мають місце циклічні піднесення та застої промисловості. Висхідна фаза капіталістичного режиму характеризується посиленням попиту на засоби виробництва, спадна фаза — послаблення попиту на них. Промислове піднесення викликається тим, що «для промышленности открывается новый рынок в виде расходования огромных капиталов, накопленных в годы застоя».

Що ж викликає ці циклічні коливання і кризи? За пропорційним розподілом суспільного виробництва, говорив Туган-Барановський, суспільний попит та суспільна пропозиція лишаються в рівновазі, як би не скорочувався споживчий попит (за рахунок компенсуючого росту на виробничі товари).Однак, «капіталізм не має ніякої організації для підтримки пропорційності», тому виникають кризи. Криза насильно відновлює пропорційність.

Суттєву роль у цьому процесі грають гроші. «В годы застоя наблюдается чрезвычайное возрастание резервов банков и вкладов. Это указывает на скопление денежного капитала, не находящего себе помещения в промышленности. Низкий дисконтный процент, всегда следующий за ликвидацией промышленного кризиса и упорно удерживающийся на ссудном рынке в течение целого ряда лет, свидетельствует об изобилии незадействованных капиталов. Как годы промышленного подьема являются эпохой усиленного помещения капитала, так годы застоя представляют собой эпоху накопления свободного денежного капитала». Напроти, підвищення процентних ставок, яке спостерігається в кінці промислового піднесення, є вірною ознакою того, що вільного позичкового капіталу в країні замало для потреб промисловості.

Чому піднесення змінюється спадом? Перш за все тому; що поширення виробництва поглинає той самий вільний капітал, накопичення якого на грошовому ринку було причиною пожвавлення. Роки промислового піднесення — це роки високих цін, а роки застою — це роки низьких цін.

За років піднесення виробництво засобів виробництва отримує посилений розвиток. «Але ж зростання капіталу закінчено фабрики побудовані, залізниця прокладена. Попит на інвестиційні товари скорочується. Розподіл виробництва стає непропорційним: машин, інструментів, заліза, цегли, дерева потрібно менш ніж раніше внаслідок того, що менше виникає нових підприємств. Але ж так як виробники засобів виробництва не можуть швидко вилучити капітал із своїх підприємств і до того ж та значна кількість цього капіталу у вигляді будівель, машин тощо потребує продовження виробництва…, то перевиробництво засобів виробництва є незапобіжним. В силу залежності усіх галузей… ціни всіх товарів падають, і наступає застій. Це було найкраще в світовій літературі розуміння природи ділових циклів до творів Кейнса та Хікса.

Євген Євгенович Слуцький (1880−1940). Слуцький зокрема побудував теорію усереднених (об'єктивних) корисностей на основі функцій корисності, характеризуючи зміни в попиті залежно від доходу і цін, та ввів у вжиток поняття стійкості бюджету споживача, будь-яке відхилення від якого веде до зменшення корисності. «Якщо бюджет споживача нормальний, то попит на кожне благо зростає разом із збільшенням доходу і зменшується із ростом цін на це благо».

6. Економічні погляди західноукраїнських економістів У середині 70-х ХІХ ст. років у Галичині з’являється молода інтеліґенція, яка бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. повертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877−1878 рр. Попри свою малочисленність, галицько-українські радикали зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і - що робило їхню діяльність особливо несприйнятою для поміркованого національного керівництва — виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

О. Терлецький (1850−1902), тяжіючи у своїх суспільно-політичних переконаннях до соціал-демократичної орієнтації, бачив у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем найважливіше завдання, що ставило життя перед кожним народом. Вирішення національних питань носило для нього другорядний, підпорядкований основній меті характер. Вбачаючи будь-які позитивні зміни для українського народу на грунті «європейської» науки, Терлецький закликав до фактичної переоцінки пріоритетного сприйняття національно-культурних чинників «на користь економічної сторони нашого питання».

Чітко вираженого матеріалістично-позитивістського характеру були також погляди ще одного галицького радикального мислителя М.Павлика. Розвиваючи ідеї громадівського соціалізму М. Драгоманова, Павлик відверто заявляв, що ставить «на перше місце справи соціальні серед нашої народності» соціально-економічний прогрес «народного життя» розуміючи «першою справою», успішність котрої призведе до такого рівня розвитку і зближення народів у майбутньому, що поступово відбудеться навіть «злиття» усіх національних чинників Цікаву позицію займав один з молодих представників галицького радикалізму Ю. Бачинський, котрий з середини 90-х рр. писав про майбутню можливість створення незалежної, національної української держави, фактично вперше обґрунтовуючи цю думку соціально-економічними потребами та можливостями України. Своєрідно поєднуючи національні та соціальні компоненти життя суспільства (не дивлячись на своє тяжіння до марксизму), Бачинський писав, що національна самосвідомість українців повинна була стати «сильною зброєю в їх економічній боротьбі», а економічна боротьба переходитиме «одночасно в боротьбу національну». Ставлячи за основну мету створення саме національної держави, Бачинський головною її передумовою у цьому бачив «економічно-адміністративні чинники». Національна ж ідея була лишень наслідком еволюції соціально-економічного розвитку держави.

І тільки І. Франко (1856−1916), розпочавши як прихильник переваги соціального чинника у суспільстві над національним, пройшов «повний шлях» до розуміння домінанти національно-духовного.

Молодий Франко був яскравим прихильником «європейського соціалізму» та ідей соціальної рівноправності, будучи твердо переконаним у необхідності спочатку соціально-економічного піднесення народу. 80-ті - початок 90-х років були для Франка-мислителя часом раціоналістично-позитивістських роздумів та висновків: він захоплювався позитивізмом, сучасною йому європейською раціональною науковістю, що на його думку, повинна була перетворювати і змінювати світ, покращуючи у ньому життя народів. Та багатолітній аналіз української-галицької дійсності привів І.Франка до потреби національної консолідації українського суспільства, що саме в кінці ХIХ ст. проходило завершаючу стадію свого національного становлення, відтворення «Він очолив з кінця 90-х плеяду галицьких націонал-демократів державницького спрямування, ставши основним речником ідеї національної держави.

Пройшовши рівень науково-просвітницький, національна ідея викристалізовується в поглядах галицьких мислителів наприкінці ХIХ ст. в основний наповнюючий компонент української державницько-політичної позиції, затіняючи собою соціальний радикалізм.

Сергій Подолинський (1850−1891) — економіст, соціолог, фізіократ. Народився майбутній вчений на Черкащині, в селі Ярославці 31 липня (за новим стилем) 1850 року. Батько Сергія, Андрій, писав вірші, навіяні темами українського побуту і народної творчості. Мати, Марія Сергіївна, — уроджена княжна Кудашева. Дитячі роки Сергія минули в маєтку батьків. В сімнадцятирічному віці хлопець вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету.

Університет св. Володимира до 1919 року, незважаючи на русифікаторську політику уряду, завдяки діяльності кількох поколінь українських вчених, зокрема професорів Володимира Антоновича, Драгоманова, Зібера, Олександра Кістяківського, Костомарова, Лучицького, Перетца, Довнар-Запольського, зробив багато для розвитку української науки та культури, виховав визначних українських культурних та громадських діячів.

Цей панівний в університеті дух не міг не вплинути на юного студента Подолинського. Під час навчання він зближається з Михайлом Драгомановим та Миколою Зібером і захоплюється ліберальними поглядами.

Микола Зібер — це видатний економіст і соціолог, походив зі швайцарсько-українського роду, член Київської Громади, згодом названої Старою Громадою, професор політичної економії в університеті. Приятелював з Михайлом Драгомановим, після звільнення якого в 1875 році, за особистим наказом Олександра ІІ, з Київського університету, на знак протесту також залишив університет і оселився у Швайцарії. Підтримував тісні зв’язки з діячами віденської «Січі», одним із засновників якої був Іван Пулюй.

Закінчивши 1871 року університет, Подолинський виїздить за кордон для продовження навчання у медичних студіях. Живе в Парижі, Лондоні, Цюриху, Відні, Бреславі. Знайомиться з львівськими та віденськими студентами-українцями. 1872 року зійшовся в Парижі з провідним російським народником Петром Лавровим. Кілька років співпрацював з ним в еміграційному журналі «Вперед», представляючи там український соціалізм. Того ж таки року знайомиться в Лондоні з Марксом і Енгельсом, співпрацює з Товариством українських студентів у Відні. Саме тут, за сприяння Остапа Терлецького (зазначу, що Терлецького разом з Франком та Павликом було заарештовано у Відні в 1877 році за пропаганду соціалізму), Сергій Подолинський організував видання політичної літератури українською мовою. Зокрема видає популярні праці: «Про хліборобство», «Парова машина», «Про багатство та бідність», «Про Правду», «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків».

Саме за розповсюдження цих праць в Галичині і було заарештовано Івана Франка і його товаришів. Ці брошури наробили багато клопоту російській та австрійській поліції і були заборонені в Росії та Австрії.

У 1876 році Подолинський закінчує медичні студії. Захищає в Бреславі докторську дисертацію німецькою мовою на тему «Розщеплення білків ферментами підшлункової залози». Дисертація мала добрий відгук у наукових колах. Потім недовго перебуває у Ярославці, де організовує народну лікарню. У 1877 році живе в Києві, викладає на курсах медсестер. Одружується зі слухачкою курсів Андреєвою і виїздить з нею до Франції. Оселяється в Монпельє, де працює як лікар. До цього періоду належить його наукова праця, надрукована 1879 року в Женеві: «Життя і здоров’я людей на Україні».

Це перша в українській літературі наукова праця з особистої та громадської гігієни. В ній викладені умови життя, праці, побуту різних категорій українського населення. Цією працею, наголошував Франко, «могла б повеличатися кожна європейська література».

1880 року Подолинський разом з Драгомановим, Павликом видав у Женеві два номери журналу «Громада». Світогляд Подолинського в цей період формувався під впливом російської революційної літератури, творів Тараса Шевченка. Він публікує в Женеві грунтовну працю «Ремесла і фабрики на Україні». Дослідники назвали її «першим українським підручником з політичної економії». В ній автор стверджує, що економічні процеси на Україні відбувалися відповідно до процесів, що мали місце в Європі. Подолинський розглядає економічну історію України як частину загальної історії людства. Ця праця була заборонена царською цензурою «для обігу в Росії».

Наступає в житті Подолинського період найвищого злету його наукової творчості. Він публікує одну з найважливіших своїх праць в журналі «Слово»: «Людська праця і її відношення до розподілу енергії».

«Праця, — за визначенням Подолинського, — є таке споживання механічної та психічної роботи, нагромадженої в організмі, яке має результатом збільшення кількості перетворювальної енергії на земній поверхні». І далі вчений ставить завдання «з'ясувати значення умов, які супроводжують проходження праці, представити найголовніші прояви в житті організмів і вказати на наслідки споживання праці, тобто на наслідки впливу трудящих людей і тварин на довколішню природу».

Вчений вважає, що сумарна енергія Всесвіту є величиною незмінною, чого не можна стверджувати про окремі частини Всесвіту. За умов, коли внутрішня енергія Землі все меншу роль відіграє в енергетичному бюджеті земної поверхні, сонячна енергія також зменшується, то необхідно, щоб відбувався процес збереження енергії. Це може бути лише за рахунок людської праці. Саме праця «людини і домашніх тварин» сприяє нагромадженню енергії. На основі грунтовних досліджень вчених з багатьох ділянок науки Подолинський робить важливий висновок, що праця при своєму застосуванні зберігає енергії десь у десять разів більше, ніж містить сама. Отже, здавалося б, що потреби людства можуть бути задоволені. Насправді цей процес залежить від багатьох чинників, зокрема від запасу перетвореної енергії на Землі (нафта, кам’яне вугілля, торф), кількості людей, продуктивності праці і таке інше.

Подолинський вважав: прогрес людства залежить від збільшення енергетичного бюджету кожної людини. До чинників, які зумовлюють регрес, він відносив, насамперед, процес розкрадання енергії через війни, зменшення народонаселення, виготовлення предметів розкоші. Цікаво зазначити, що вчений різко критикував мальтузіанство. На відміну від Мальтуса, Подолинський стверджував, що зростання людства веде до нагромадження енергії.

Подолинський, який був знайомий особисто і листувався з Марксом і Енгельсом, надіслав цю працю Марксові з проханням висловити свою думку про неї. Маркс, віддаймо йому належне, високо оцінив роль Запорізької Січі в історії українського народу, назвавши її «козацькою республікою», знав твори Костомарова, читав Драгоманова, був особисто знайомий з Миколою Зібером, попросив Енгельса оцінити працю Подолинського.

«Подолинський, — писав Енгельс, — відхилився в бік від свого дуже цінного відкриття, бо хотів знайти новий природничий доказ правильності соціалізму, і тому поплутав фізичне і економічне». Ця поспішна оцінка Енгельсом наукової праці Подолинського на тривалий час стала вироком відкриттю українського вченого.

І все-таки, на відміну від марксистів, мальтузіанців, дарвіністів, саме Подолинський заклав основи нового підходу до аналізу розвитку людства, пов’язавши його із збереженням та нагромадженням енергії. Відомо, що енергетичні проблеми життя розглядались в наукових працях засновників термодинаміки німецького лікаря і фізика Роберта Майєра, англійського фізика Вільяма Томсона (лорда Кельвіна), німецького біолога, математика і фізика Германа Ґельмгольця, але вони довгий час не визнавалися.

Тут доречно згадати нашого великого земляка — вченого світового виміру Івана Пулюя, який теж вивчав закони збереження енергії. Саме Іван Пулюй в 1901 році написав потужну працю «Непропаща сила» і ще в 1875 році сконструював найдосконаліший прилад міряння механічного еквіваленту тепла. Розвиваючи вчення про ноосферу (оболонка земної кулі). Вернадський вважав важливими факторами утворення ноосфери соціально-економічні умови життя людини. Людина, пізнаючи закони природи й суспільства, вдосконалюючи техніку, сама будучи часткою природи, активно впливає на її перетворення.

Вернадський, який вперше обгрунтував наукове поняття про ноосферу, писав: «Уже пізніше і самостійно рано померлий Сергій Подолинський зрозумів все значення цих ідей (законів збереження і нагромадження енергії, запропонованих Майєром, Кельвіном, Ґельмгольцем, Пулюєм) і намагався їх прикласти до вивчення економічних явищ».

Наукову цінність цієї праці Подолинського засвідчує ще і той факт, що різні варіанти її були надруковані протягом 1880−83-их років у двох періодичних французьких, двох німецьких і одному італійському виданнях.

Подолинський написав цю працю в свої тридцять років. Суспільні погляди його були близькі до народництва. Народовці покладалися на власні сили і стояли на українському національному грунті, обстоювали живу народну мову в літературі та школі. В умовах реакційного режиму Олександра ІІІ загострилася політична боротьба, з’являються нові соціально-радикальні течії, виникають матеріальні труднощі (батьки, під тиском царського уряду, відмовлялися фінансувати сина). Саме з цих причин у 1886 році наступив розрив між Драгомановим і Старою Громадою, яка також відмовилася від подальшого фінансування його діяльності.

1881 року Сергій Подолинський тяжко захворів. У нього стався психічний розпад. Його перевезли на лікування до Парижу. Потім на прохання матері, цар дозволив перевезти безнадійно хворого сина до Києва. В разі його видужання він «повинен буде відповідати за скоєні ним злочини» — наголошувалося в дозволі царя. Та цього не сталося. 30 червня (12 липня за новим стилем) 1891 року Подолинський помер. Похований у Києві на Аскольдовій могилі.

Аскольдова могила — на Угорській горі в Києві. Де могила Аскольда, де могила Сергія Подолинського, де могили багатьох і багатьох українських діячів культури і освіти, які тут були поховані? Хто нам їх сьогодні віднайде? Хіба що на акварелі великого Шевченка побачимо будівлю «Аскольдової могили» та цвинтар, на якому хоронили київську еліту і де в кінці XIX століття було поховано одного з геніальних вчених українського народу, Сергія Подолинського. Він залишив невелику, але безцінну наукову спадщину, і поза всяким сумнівом — велику любов до України.

І вкотре доводиться запитувати, чи не настав благословенний час в Україні для повернення слави і честі вірних синів України, впорядкувати їхні могили, встановити їм пам’ятники?