Протоготика і ранні форми готичної архітектури

Протоготика і ранні форми готичної архітектури

Днем народження готичної архітектури вважатимуться 14 липня 1140 року. Саме на цей день була в за кілька кілометрів північніше Парижа з ініціативи абата Сугерия почалися будівельні роботи з оновленню хору церкви в бенедиктинском монастирі Сен-Дені. Цю церкву воістину стала вершиною художнього майстерності, гармонійно об'єднавши у собі елементи і мотиви, які ми тепер вважаємо характерними ознаками готичного мистецтва, і тим самим заклавши основу для виникнення нового стилю — готики. Найважливіша значення церкви Сен-Дені в цьому плані незаперечно. Проте розглядати створення цього шедевра окремо від цієї ситуації, де він побачив світ. Будівельні роботи у Сен-Дені були невід'ємною частиною соціального, політичного і духовного контексту, який почав змінюватися кількома десятиліттями раніше. Понад те, самої роллю, яку зіграла ця церкву у історії архітектури, і самою своєю існуванням вона зобов’язана зусиллям, здібностям, далекоглядності і проникливості свого засновника — абата Сугерия (прибл. 1081 — 1151), настоятеля Сен-Дені.

Размышляя про історичне значення церкви Сен-Дені, годі було обійти увагою дві важливі чинника. По-перше, починаючи з десятьма століття області, де був цей монастир, як і за іншими районах Північної Франції, поступово розвивалася торгівля, а це призводило до стійкого приростом населення та підвищення добробуту. А по-друге, вчасно початку будівельних робіт з реконструкції церкви Сен-Дені, т. е. до першій половині 12 століття, влада французьких королів істотно зміцнилася (по крайнього заходу не більше королівського домену з центром у Парижі). Друг і радник королів Людовіка 6 (1108 — 1137) і Людовіка 7 (1137 — 1180), абат Сугерий відіграв вирішальну роль процесі консолідації королівської влади. Це й дозволило йому, діючи часом переконанням, а часом і силою, повернути власність абатства монастирські землі, присвоєні місцевими баронами. І потім, повідомляє сам Сугерий в звіті про своє досягненнях «Робота, проведена під керівництвом», абат розпочав оновленню монастирської церкви. Цю церкву як побувала в центрі монастиря і його земельних володінь, а й, як побачимо, зіграла ключову роль затвердженні французької монархії.

Не слід забувати, нова церкву у Сен-Дені будь-коли змогла б обійняти настільки важливого місця у історії архітектури, якби у її будівництві були використані останні досягнення архітектури Иль-де-Франса — області з центром у Парижі, перебувала під управлінням короля. Можна погодитися, що романська архітектура у цій галузі не відрізнялася таким багатством і розмаїттям, як і Бургундії чи Нормандії, але що на другий чверті 12 століття саме тут виникли і стали оформлятися нові напрями у розвитку архітектури. На той час Сугерий вже почав працювати над новим західним фасадом церкви Сен-Дені. Не будучи зі свого стилю суворо готичним, цей фасад ідеально вписувалася у контекст архітектурних нововведень, що виникають і розповсюджували у роки у Парижі й навколо. Тому церква Сен-Дені слід розглядати не як «цілком оригінальний перший зразок готичної архітектури, а це як головний каталізатор розвитку готики, який додав потужний імпульс руху, що розпочалася кількома роками раніше.

Очевидное тому свідчення — використання нервюрных склепінь, що у майбутньому стануть однієї з головних відмінностей готичної архітектури. Технічні і естетичні переваги цієї конструкції зводу визнано вже у роки 12 століття, у кількох районах Європи — головним чином Північної Італії, в Шпайере на Верхньому Рейні, соціальній та Дареме (Англія), звідки нервюрный звід потрапив у Нормандію. Архітектори Иль-де-Франса запозичили його у нормандців і вони застосовувати вже близько 1140 року, — наприклад, при будівництві церкви Сент-Этьен в Бове, за українсько-словацьким кордоном з Нормандією. Приблизно до того ж час нервюрные склепіння прикрасили інтер'єр (безпосередньо за фасадом) церкви невеликого клюнийского монастиря в Сен-Льё-д «Эссерен на Уазі. На монастирської церкви Нотр-Дам в Морианвале, перебудованої, очевидно, невдовзі після здобуття мощів святого Аннобера в 1122 року, це нове конструкція склепінь знайшла особливо оригінальне застосування. Тут зовнішня стіна апсиди викладена удвічі шару, вузьке простір між якими заповнене нервюрными склепіннями. Щоправда, цей відтинок надто вузьке не дозволяє утворити пов’язані між собою хор і деамбулаторий, на кшталт тих, що згодом з’явилися у церкві Сен-Дені. Цілком можливо, що ця подвійна стіна, створена за зразком двуслойной стіни нормандської апсиди, служила лише задля зміцнення апсиди, що була зведено на схилі, і тому могла виявитися нестійкою. Але хіба що не пішли, важливо, що ще до його реконструкції церкви в Сен-Дені архітектори Иль-де-Франса експериментували з нервюрными склепіннями хору. Це свідчить у тому, що будівельники в Иль-де-Франсе ставилися до нововведень прихильніше, ніж будівельники в Нормандії, де до тих часів нервюрными склепіннями перекривали виключно прямокутні у плані частини будинків. Застосування нервюрных склепінь для перекриття складного у плані хору з нішами неправильної форми відкривало перед зодчими нечувані можливості в області способів зчленування архітектурних просторів.

Ранний зразок такій практиці ми зустрічаємо у церкві бенедиктинського абатства Сен-Жерме-де-Фли (за українсько-словацьким кордоном між Иль-де-Франсом і Нормандією). У 1132 року ченці цього абатства знову набули мощі святого Жерме, завдяки чому збільшився приплив прочан, відвідували церква, а англійський король Генріх 1 навіть подав у дар монастирю ліс для будівельних робіт. У цей час французькі королі, обмеживши влада місцевих баронів, зміцнили як власне становище, але і перекручуванні позиції таких абатств, як Сен-Жерме, які отримали своє розпорядження великі території. Отже, до 30-му років 13 століття бенедиктинці з Сен-Жерме України відчули себе досить упевнено, щоб оновити свою церква, надавши їй воістину величний вид. На місці старого церкви вони вибудували трехнефную васильку з галереєю, однонефным трансептом і хором з деамбулаторием і вінцем капел. Зовнішній декор церкви небагатий, проте тим паче витонченою і високою бачиться загальна архітектурна концепція цієї споруди. У одних місцях яруси будинку об'єднані, за іншими — розділені, завдяки різним типам взаємодії вікна і стіни, і навіть варіаціям в конструкції і зовнішній вигляд опор кожен ярус має власної, особливої індивідуальністю. Капели зі своїми ритмічним чергуванням близько розташованих вікон чітко задають мотив, характерний усього будинку: ряд маленьких вікон проходить вздовж усього ярусу галереї, ряд великих — вздовж центрального нефа. Через війну високий вівтар висвітлюється і з боків, і згори, а просторий хор, охоплений тісно примыкающими друг до друга капеллами, свідчить у тому, що богослужіння тут проводилися з воістину найбільшої урочистістю.

Интерьер цієї церкви більшою мірою, ніж зовнішній вигляд, дозволяє зрозуміти, наскільки вплинула їхньому творців архітектура сусідньої Нормандії. Зубчасті арки аркад, високі колони і нервюрные склепіння — усе це запозичене у нормандських зодчих. Проте в жодній нормандської церкви у той час ми знайдемо настільки чіткого контрасту між різко виступаючими вперед пучками колон і котрі поділяють їх глибокими стінними нішами, т. е. між опорними конструкціями і площинами стін. Те і справа складається враження, що зодчий підкреслює цей контраст непросто свідомо, а навіть дещо грайливо. Профілі аркадних арок як частину стіни майже губляться зя колонами, а наявність відкритого коридору, йде вздовж верхніх вікон центрального нефа, свідчить у тому, у цьому місці стіна звужується, перетворюючись, власне, в тонку перегородку. Коридори у цьому ярусі зустрічаються й у нормандських церквах романського стилю, проте там вони проходячи усередині приміщення, за надзвичайно товстої стіною, і не бувають відкритими, зовнішніми.

Намеренную гру контрастними формами можна побачити та у багатьох інших деталях церкви Сен-Жерме-де-Фли: наприклад, в аркадних арках апсиди, округлі профілі яких відтіняються зубцюватими завісами, чи тому самому верхньому ряді вікон центрального нефа, де круглі арки вікон перебувають у ніші зі стрілчастими арками. Таким чином, архітектура цій церкві цілому демонструє небачену доти волю користуванні традиційним репертуаром форм. Понад те, новаторський спосіб використання цього репертуару дозволяє припустити, що зодчий свідомо дистанціювався від цього, щоб зробити щось зовсім незвичне. Ця жага новизни, ця готовність до експерименту і вони характерними рисами раннього періоду готичної архітектури.

Все згадані вище будівлі схильні до півночі від Парижа. Але й архітектура самої столиці залишалася глухою до нових ідей. Це можна показати з прикладу хору клюнийской церкви Сен-Мар-тен-де-Шамп, будівництво якої розпочалося при приоре Гуго, обіймав посаду настоятеля з 1130 по 1142 рік. З першого погляду у плані цієї церкви є розібратися складно: він несиметричний позбавлений чіткої геометричній структури. Зодчий спробував об'єднати дві різні традиційні форми хору: хор з діагонально розташованими капеллами, довжина яких поступово зростає, і хор з деамбулаторием. У результаті утворилося будинок із напівкруглої апсидою, яку оточує деамбулаторий неправильної форми із низкою капел. Ці капели, по крайнього заходу з південної боку, висуваються подібно до розсувний підзорної труби віддаляються і далі на схід, у своїй хіба що частково накладаючись в плані друг на друга. Вони не навколо загальної центральної осі, як було зазначено прийнято, а споруджено одна одною — паралельними лініями. Така структура, яка утворювалася з південної боку, мала повторитися й у північній частині, але із певної причини північні капели віддали перевагу розмістити, звісно ж, вінцем, у результаті симетрія будинку порушилася.

При погляді на склепіння можна зрозуміти, що хор цій церкві у проекті повинен мати скоріш довгасту у плані, ніж круглу форму. Нервюрные склепіння, завжди які позначають найважливіші частини храму, присутні тільки центральної осі хору, над центральної капелою та контроль нішами з-поміж них. Решта областей перекриті хрестовими склепіннями чи банями. Центральна капела заслуговує на окремий розгляду. Вона більше за решту капел, і його зовнішні стіни її розтягнуті отже утворюють у плані трилисник. У інтер'єрі ця капела має куполообразную форму і перекрита, як зазначалось, нервюрным склепінням, хоча ребра цього зводу виконують й не так конструктивну, скільки декоративну функцію. Технічні можливості, які відкрила перед архітекторами це нове система перекриттів, тут свідомо невикористані, бо вікна у разі розташовуються не позаяк у Сен-Жерме-де-Фли, де їх прорізані дуже і майже губляться в павутинні нервюр. Тут, навпаки, вікна розміщені досить низько і опоясують центральну капелу одноманітною стрічкою світлових отворів, з якої височать гігантські лопаті нервюрного зводу. Вікна відіграють істотне значення в конструкції обох церков: й у Сен-Жерме, й у Сен-Мартен вони чітко виділяються і натомість стін — отже проміжки між вікнами і верхні частини опорних конструкцій стін ледь животіють. У Сен-Мартен вікна з глибоко профільованим обрамленням тягнуться вздовж середини стіни між її підставою і склепінням, як намисто з коштовного каміння. Оформлення цій церкві не відрізняється однаковістю, проте багатство використаного тут репертуару форм все-таки оттенено одним повторюваним мотивом — вікном. І знову, як й у Сен-Жерме-де-Фли, саме конструкції і декору хору зодчому вдалося втілити своє прагнення новаторства і нездатність досягти найвищої тонкощі архітектурного майстерності.

Церковь абатства Сен-Пьер-де-Монмартр у Парижі, наново відбудована, очевидно, після того, як монастир в 1133 році став бенедиктинским, і з сьогодні, попри численні наступні переробки, зберігає сліди дуже модного на той час протиставлення опорних стовпів і тонких, майже зведених до одному кістяку стін. Втім, архітектурне значення цій церкві менш велике, як політичний. Річ у тім, що Сен-Пьер — абатство Святого Петра — стоїть на «горі Мучеників» (Монмартрі), де, за переказами, стратили святої Діонісій (Дені) та її та інших. Тому церква, побудована тут, стала меморіалом святого Діонісія, т. е. однією з місць, які відігравали для середньовічного свідомості особливу роль історії Спасіння. Аделаїда, чоловіка короля Людовіка 6, побажала, щоб їх поховали біля абатства Сен-Пьер, і це рішення призвело до у себе реформу монастиря і перебудову церкви. Висловивши таке побажання, Аделаїда продовжила сімейну традицію свого чоловіка: французьких королів звичаєм ховалися на місці останнього спочинку святого Діонісія — церкви абатства Сен-Дені. Святий Діонісій був покровителем французької королівської династії Капетингів. І всі нововведення, із якими християнська церква мусила все змиритися в 1133 року дома мучеництва цього святого, невдовзі стались і у місці поховання його останків.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.