Масова і елітарна культура

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України Київський національний торговельно-економічний університет Вінницький торговельно-економічний інститут Кафедра філософії та економічної теорії

Реферат з дисципліни «Історія української культури»

на тему «Масова і елітарна культура «

Вінниця 2013

Зміст Вступ

1. Традиції, субкультура, контр-культура, масова культура

2. Суперечливість масової і елітарної культури Висновки Список використаних джерел

Вступ

Під впливом конкретних умов групова культура змінюється, виникають її нові форми. Приміром, у сучасному суспільстві особливе місце займає масова і елітарна культура.

У вітчизняній науці проблема «масової культури» не була обділена увагою. Цій темі присвячено багато статей, монографій, збірників. Значний науковий доробок у вивчення феномену масової культури зробили: Ашин Г. К., Гершкович З.І., Голенпольський Т. Г., Глазичев В. Л., Засурський Я. М., Карцева О. М., Кукаркін А.В., Котельова Г.І., Мулярчик А. С., Семенов Ю. М., Стрельцов М. М., Шестаков В. П., Яранцева Н. А. [1]

Серед зарубіжних вчених, які значну частину своїх робіт присвятили висвітленню проблем масової та елітарної культури слід відмітити: Белла Д., Богарта Л., Лазарсфельда П., Ловенталя Л., Макдональда Д., Моравіа А., Розенберга Б., Е. ван ден Хаага, Уайта Д., Шилза Е. (США), Маркузе Г., Морена Е., Тофлера О., Фрідмана Ж. (Франція), Хоггарта Р., Еліота Т. (Англія), Еко У. (Італія), Маклюена М. (Канада).

Вважається, що як термін словосполучення «масова культура» вперше було використано в 1941 р. німецьким філософом і соціологом Максом Горкгаймером у праці з відповідною назвою — «Мистецтво і масова культура». З тих пір поняття «масова культура» набуло неабиякого поширення в різних наукових колах — від соціології й культурології до політології й мистецтвознавства. В найзагальнішому значенні поняттям «масова культура» означається культурна життєдіяльність мас. Сучасні однокореневі слова «маса», «масовий», «масовка» походять від лат. massa — кусок, груда. В латині слово massa первісно використовувалось для означення грудки сиру (massa lac-tis coacti). Цікаво, таким чином, що слово «маса» від початку призначалося для називання не просто певної речовини, а речовини, що з’являється в результаті поєднання природних процесів та людської культурної діяльності, людської праці.

Як протилежне до масової культури трактується поняття елітарної культури. Сучасні українські слова «еліта», «елітарний» походять від французького elite — «краще», «обране» і більш чи менш близькі за значенням і контекстами вживання з рядом понять, такими як «аристократія», «люди генія», «надлюдина» («супермен») тощо. Поняття еліти стало центральним у соціально-філософській концепції «теорії еліти». Хоча ще Платоном висловлювались ідеї принципової відмінності вищих і нижчих каст суспільства, однак початок формування теорії еліти саме як наукової концепції, як правило, відносять до XIX ст., а її остаточне теоретичне завершення — до ХХ-го. З погляду теорії еліти будь-яке суспільство з необхідністю має складатися з еліти і мас. Однак принципи виділення еліти в різних науковців іноді суттєво різняться. [3]

Методологічні засади запропонованого дослідження значною мірою склалися під впливом ідей української школи філософії культури та естетики, які знайшли своє відображення в працях Бистрицького Є.К., Бичко А. К., Кримського С. Б., Кучерюка Д. Ю., Левчук Л. Т., Мазепи В.І., Шевченка О.К.

Метою даної роботи є дослідження поняття, сутності та особливостей масової і елітарної культури.

1. Традиції, субкультура, контр-культура, масова культура

Загалом рівень цивілізації не обов’язково збігається з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована на безперервний духовний розвиток членів суспільства, а цивілізація, як правило, — на фізичний. Причина криється в тому, що цивілізацією інколи нехтується використання здобутків окремих видів культур. Це просліджується на прикладі того, що культуру творять здебільшого етноси, а нації, як правило, утворюють цивілізацію. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого правопорядку необхідно враховувати культурний чинник. Такі розбіжності між культурою та цивілізацією щоразу посилюються. Проте проблема взаємодії культури і природи є традиційною, вона появилась разом із зародженням культури і має таку ж давню історію, як і сама духовна культура людства. Тобто, проблема гармонії культури і природи, — це проблема вічна, яку і прагне вирішити людство. Звичайно, для цього потрібні різні модифікації, «реконструкції», «налаштування», що стосується не природи, а передусім людини. І взагалі гносеологія культури особи полягає в онтології Всесвіту. [2]

Культура окремої особи не є щось механічно привнесене ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, соціальної структури суспільства. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життєвих смислів суб'єкта, що реалізується у засобах та результатах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлені повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й суперечливе суспільству, що породжує певні наслідки.

Зауважимо, що в силу різних причин з’являються різноманітні культурні феномени. Ці феномени в окремих випадках претендують на автономну самостійність, утворивши окрему групу здобутків, які називаються субкультурою.

Субкультури можуть утворюватись внаслідок таких основних групувань: професійних, національних, соціальних, наукових, галузевих, внутрігалузевих тощо. На основі цього з’являються певні види культур: професійна культура, екологічна культура, політична культура, правова культура тощо. Тобто поняття «субкультура» і «вид культури» є різними поняттями. [7]

У найзагальніших основах культури важливе місце посідають узагальнені образи буття в їх взаємозв'язку й взаємодії .

Розгляд суті культури був би неповним без розгляду суб'єкта культури, тобто того творчого початку, завдяки якому вона і виникає. Загальновизнано, що творцем культури є людина як родова істота, тобто людський рід у цілому. Однак усередині цього «великого» суб'єкта можна виділити кілька аспектів. Суб'єктом творчості повинна бути визнана і окрема людина, і певні соціальні групи (класи, внутрішньокласові групи тощо), соціальні інститути, організації і об'єднання, регіональні об'єднання і, нарешті, людський рід у цілому в якості родового суб'єкта і завершення цього ланцюжка.

У рамках традиції безглуздо ставити запитання: «Чому?» Єдиною відповіддю на нього буде: «Тому що так було раніше». Традиція безпосередня, вона не допускає якого-небудь логічного опосередкування, не має потреби в доказах своєї законності. І в цьому її сила і причина стійкості. Традиційні форми діяльності і поведінки орієнтовані аж ніяк не на досягнення визначеної мети, а на повторення колись заданого зразка чи, краще сказати, стереотипу. В цьому розумінні традиція забезпечує стійкість суспільства.

Схиляння перед традицією, культ традиції — характерні риси тих суспільств і культур, які прийнято називати традиційними. Рисами традиційних культур найбільшою мірою володіють первісні, азіатські, патріархальні соціальні форми. їхньою особливістю є викорінення будь-яких нововведень у механізмі традицій, збереження і зміцнення відповідного суспільного порядку, нетерпимість, підозрілість до найменших проявів індивідуалізму і духовної самостійності. Очевидно, що ці риси були притаманні Стародавнім культурам Китаю, Індії, Єгипту, Японії, деяким іншим країнам. Безсумнівно також, що ці риси є в наявності й в історії культури України. Природно, що в культурах, які перетворюють традицію в об'єкт поклоніння, переважають застійні явища, а існуючий порядок речей буквально муміфікується. Тому найхарактернішою особливістю традиційних культур є їхній антиісторизм, заперечення можливості історичного розвитку і якої-небудь зміни взагалі. Час традиційних культур згортаєтся в кільце: «вічне повернення» — ритм таких культур. [9]

Однак традиція, незважаючи на свою відносну стійкість, усетаки рано чи пізно руйнується, і виникають інші, більш розвинені культури. Але вона не вмирає, оскільки, як ми бачимо, це було б розривом зв’язку поколінь і тим самим руйнуванням цілісності суб'єкта культури. Традиція накопичується і доповнюється іншими засобами відтворення і підтримки цілісності культури — ідеологією, правом, мистецтвом тощо. У цих, уже «нетрадиційних» культурах традиція переосмислюється і певним чином інтерпретується, а сфера її дії істотно звужується. Фактично тепер головною функцією традиції є узаконення певних норм і форм діяльності, поведінки. Природно, що традиція залишається найбільш сильною і впливовою там, куди не в змозі проникнути характерні для даної культури механізми регулювання (сімейно-шлюбні, етнічні відносини, воєнізовані організації тощо).

Принципово важливу роль традиція відіграє в тих соціальних рухах, які прагнуть представити свої цілі поверненням до традиційних порядків, близькі і зрозумілі широким народним масам або певним типам свідомості. Природно, що традиція при цьому використовується для маніпуляції масами і відповідними типами свідомості. Однак під видом «відновлення традиції» відбувається впровадження в масову свідомість принципово іншої системи поглядів і цінностей. У даному випадку повернення до традиційної обрядовості і символіки нічого не змінює. [8]

У зв’язку зі сказаним варто згадати про так званий традиціоналізм— соціально-філософський напрямок, суть якого зводиться до уявлення про існування якоїсь «споконвічної традиції», що виражає загальний глибинний зміст світобудови й у ході історичного розвитку певним чином «проявляє» себе. Ці «прояви» можуть бути дуже різнорідними і різноманітними — від етнокультурних і релігійних форм до конкретних особливостей тієї чи іншої культури. «Споконвічна традиція» вважається єдиною для всіх культур і бере початок біля її витоків. В якості споконвічного стану світу пропагується єдність, а множинність і розмаїтість культур трактується як регрес, занепад і відхід від «споконвічної традиції». Саме тому традиціоналізм принципово орієнтований на те, щоб збагнути схований, глибинний зміст і синтез усіх традицій. Інакше кажучи, головною метою цього руху є усунення розриву традиції, оскільки саме вона виражає справжні потреби людини і суспільства. «Повернення до джерел» — от що виявляється головним завданням традиціоналізму.

Представники традиціоналізму — Ш. Моррас, Р. Генон, Ч. Евола й інші — заперечують принципи лібералізму й індивідуалізму, що привели до пріоритету матеріальних інтересів, але критикують і тоталітаризм за його прагнення до придушення різноманіття. Принцип традиціоналізму — «єдність у різноманітті», єдність, подібна до організму. Зрозуміло, така модель культури припускає існування співтовариств, які співпрацюють між собою, які є посередниками між окремою людиною і державою, тоді як функції керування віддані «духовній еліті». Варто підкреслити, що ряд положень представників традиціоналізму зближає їхні погляди з ідеологією фашизму. [5]

Представники традиціоналізму були далеко не єдиними критиками сучасної культури. При цьому головним об'єктом критики стає характерне для неї прагнення до «масовізації». Цей процес, що почався в економіці, потім поширюється на все суспільство, змінюючи і структуру суспільних відносин, і тип особистості. Соціальна структура звичайно називається масовою тоді, коли людина в ній нівелюється й уніфікується, перетворюється в безлику й анонімну істоту, в елемент соціальної машини. «Масовидна» людина перестає бути активним діячем: не вона діє, а «з нею трапляється», і сама вона відчуває себе немов жертвою жорстокого соціального механізму і не менш жорстокого історичного процесу.

Джерела концепції масового суспільства і відповідної йому масової культури варто шукати в умонастроях тих соціальних класів, які у результаті якісної зміни капіталізму при переході до масового виробництва втратили свої станові привілеї, а тому ідеалізували патріархальний уклад життя. Найбільш яскравим попередником критиків масового суспільства і масової культури був Ф. Ніцше, завдяки своїй загостреній артистичній чутливості, він передбачив майбутню роль маси, яка, за його словами, схиляється перед усім пересічним. Докладний і блискучий за стилем аналіз «маси», масової психології і відповідно масової культури був даний відомим іспанським філософом X. Ортегою-і-Гассетом у книзі «Повстання мас». Багато положень цієї книги дотепер залишаються класичними.

Аж ніяк не ототожнюючи «масу» з робітничим класом він констатує, що на авансцену історії зненацька вийшов не бачений раніше тип людини і ще більш дивний тип соціальних зв’язків. Маси більше не хочуть йти за духовною елітою і прагнуть прорватися до влади, хоча і не вміють керувати. Приналежність до «маси» для Ортеги-і-Гассета виявляється, скоріше, психологічною властивістю, характеристикою збитків особистості, хоча з кількох висловлених ним припущень випливає, що він досить чітко бачив і більш глибокі причини виникнення феномена «маси». [7]

Узагальнюючи існуючі в літературі точки зору, можна сказати, що під «масою» звичайно розуміються неміцні і випадкові типи людської спільності, члени яких об'єднані лише присутністю в одному місці в один час, і взаємодія між якими зводиться до взаємного посилення емоцій. У цьому розумінні «масою» є, наприклад, юрба вболівальників футбольного матчу чи слухачів якого-небудь рок-концерту. Дослідники феномена «маси» звертають особливу увагу на поведінку великої кількості людей, об'єднаних зв’язками того типу, що був тільки що охарактеризований, в екстремальних ситуаціях — паніка, масова радість тощо. По суті справи, феномен «маси» осмислюється як перенесення цих характеристик на суспільство в цілому.

" Масова культура" — це поняття, що служить для позначення особливостей виробництва культурних цінностей у «масовому суспільстві», орієнтоване на їх масове споживання. Важливо відзначити, що таке виробництво культурних цінностей розуміється як пряма аналогія матеріального виробництва в умовах поточно-конвеєрної організації праці. «Масова культура» розрахована на споживання всіма людьми, незалежно від місця їхнього проживання. Природно, це означає зниження рівня відповідних культурних цінностей: так звані «мильні опери» є характерним зразком такої продукції. Не менш природно і те, що «масова культура» орієнтується в першу чергу на комерційні цілі, припускає її пасивне споживання, а тому здатна виступати засобом маніпулювання свідомістю споживача. «Масова культура» може стати і стає інструментом впровадження в масову свідомість бажаних для певних соціальних груп стереотипів поведінки може стимулювати в «маси» нові, невідомі їй раніше потреби, формувати цілком визначені стандарти естетичного смаку.

Зрозуміло, що протистояти натиску «масової культури» дуже нелегко. Як і будь-яка тотальна, що претендує на охоплення всього, форма діяльності, масова культура не терпить «порожнечі». Однак ці «порожнечі», у яких можна сховатися від натиску стереотипів і норм, що активно нав’язуються, все-таки існують. Таким чином, ми підійшли до поняття субкультури.

Субкультура (з лат. sub — під) — це в чомусь обмежена культура певної соціальної спільності, обмеженість якої зумовлена бідністю її соціальних зв’язків, затрудненістю доступу до культури в цілому чи свідомій культурній самоізоляції. У цьому розумінні можна говорити про певний негативізм субкультури, хоча, зрозуміло, можлива і позитивна реакція на загальноприйняті культурні цінності (наприклад, коли мова йде про так звані професійні субкультури). Таким чином, субкультури — це сукупність цінностей, значень і засобів вираження, за допомогою яких локальні людські групи, які займають у суспільстві специфічне положення, намагаються засвоїти і переосмислити домінуючу систему цінностей і значень і в ряді випадків протистояти їй. Суб'єкт субкультур — локальні людські групи, кожна з яких певним чином відділена (чи сама відокремлює себе) від суспільства в цілому.

У кінцевому результаті субкультури дають людям, що входять в них, доступні для них засоби самопізнання і самоствердження. Очевидно, що при цьому певним, особливим чином осмислюється і світ у цілому. Тому субкультури надають людині деякий набір символів, що дозволяють їй надати зміст своєму особливому, не такому, як у більшості, соціальному станові. Тому субкультури виникли задовго до появи «масової культури». Наприклад, субкультура карного світу має дуже глибокі корені, які не пов’язані з феноменом «масової культури». Однак в умовах «масового суспільства» різноманітність субкультур стає помітною рисою культури в цілому, а значення субкультур у житті суспільства незмірно зростає.

Характерною рисою субкультури є, по-перше, «стиль», що припускає створення і підтримку певного образу, (одяг, зачіска тощо), по-друге, манери поведінки (хода, міміка, своєрідна жестикуляція тощо), і по-третє, жаргон. Завдання стилю і полягає, насамперед, у тому, щоб відокремити одну субкультуру від інших субкультур і культури в цілому. Особливо чітко це виявляється в молодіжних субкультурах. [6]

За певних умов субкультура переходить у контркультуру (з лат. contra — проти). У найзагальнішому розумінні під контр-культурою розуміють сукупність соціально-культурних установок, украй негативно орієнтованих стосовно цінностей пануючої культури і навіть конфронтуючих цій культурі.

Сам термін був уведений у науковий обіг американським соціологом Т. Роззаком. Основні елементи контркультури — «наркотична культура», «східна містика», «окультизм» і «сексуально-революційна містика тіла». Прихильники концепції контркультури заперечують, насамперед, стрижневий принцип західної культури — індивідуально-особистісний принцип як вища цінність, відмовляються від християнської суворості в області сімейно-шлюбних відносин, знімають заборони з еротичної сфери, підносять у культ споглядальність і марну трату часу. Носіями контркультури виявилася молодь індустріально розвинутих країн, а найбільш відомі представники контркультури — «хіппі», «панки» увійшли в історію як яскраві приклади молодіжного протесту проти «масової культури», що, втім, насправді найчастіше виявлялося лише інфантильним протестом проти «культури дорослих», що вимагає праці і відповідальності. Отже, ми можемо сказати, що наша перша тема підвела нас до розуміння складності феномена «культури». Одночасно стало ясно, Що дослідження культури має аж ніяк не академічний інтерес, оскільки виводить на актуальні і навіть пекучі проблеми сучасності. Але відповіді на сучасні питання дуже часто варто шукати в історії. Тому наші подальші теми цілком закономірно будуть присвячені виникненню й історії розвитку культури .

Масова культура — своєрідний феномен соціальної диференціації сучасної культури. Початком її зародження слід вважати ХІХ століття, коли почалися процеси індустріалізації та урбанізації, становлення всезагальної грамотності населення, деградації багатьох форм традиційної буденної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування і трансляції інформації тощо. [3]

Соціально-економічні перетворення кінця ХІХ — початку ХХ століття привели до загальної кризи класичного мистецтва. Це, в свою чергу, обумовило становлення двох культурних феноменів — масової культури, як культури для широких верств населення, та модернізму, як напрямку в розвитку мистецтва, який протиставив себе загальнодоступності та демократичності.

З початку свого виникнення масова культура розглядалась як негативне явище в суспільстві, яке не має а ні художнього, а ні естетичного змісту. Основні концепції її теоретичного осмислення в західній, модерністській та марксистській естетиці першої половини ХХ століття визначали масову культуру як кризу культури і мистецтва.

Особливе місце в житті сучасного суспільства масова культура зайняла в результаті процесів соціокультурної модернізації другої половини ХХ століття. Внаслідок цього зникла чітка межа між соціальними стратами, а відповідно і поділ культури на елітарну і масову. Мистецтво постмодернізму кінця ХХ століття виділяється тим, що вдало поєднує в собі елементи елітарності і масовості і тим самим мало чим відрізняється від масової культури.

Не останньою з причин поширення масової культури в суспільстві є відмирання фольклору. Фольклор, який виник в античності і довгий час був духовною скарбницею народу, до кінця другого тисячоліття практично вижив себе. Масова культура, яка відрізняється від фольклору своєю нетрадиційністю, космополітичністю стала більш прийнятливою для промислово розвинених країн. А науково-технічні досягнення ХХ століття обумовили її домінування в сучасному суспільстві.

До кінця ХХ століття особливого розвитку набули породжені в межах масового мистецтва нові його види, такі як кіно, телебачення та різні синтетичні жанри, за допомогою яких відбувається формування повсякденної культури і буденної свідомості якісно нового типу.

Таким чином, масова культура породжується об'єктивними соціальними і культурними процесами загальної трансформації спільнот, при яких інкультуруюча функція традиційної буденної культури, яка базувалася на узагальненому досвіді соціальної епохи, втрачає методичну ефективність і змістовну актуальність. При цьому масова культура практично приймає на себе функції первинної (неспеціалізованої) інкультурації особистості і являє собою прояв дозріваючої буденної культури нового типу, культури індустріального і постіндустріального етапу соціального розвитку .

2. Суперечливість масової і елітарної культури

Основною суперечністю культури вважається суперечливість між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Теоретично обгрунтувати виникнення цієї суперечності і розкрити її сутність намагався іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). У своїй книзі «Повстання мас» він протиставив культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. Споживаючи духовні цінності, народ перетворює справжню культуру в «ширвжиток», що дістав назву «масова культура». Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної, високої розцінюється як наступ «варварства в культурі» або «контркультури». Аналізуючи внутрішньокультурні суперечності, вчений протиставляє науку і культуру. Серед різноманітних видів духовної діяльності людей найбільш стабільною і живучою виявилась наука. ЇЇ істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Все це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури. Погляди, що наука забезпечує блага людству, а її прогрес приносить користь, є проблематичними в наш час для багатьох вчених. Істини культури мають утилітарне призначення. Вони мають сенс і сприймаються людьми лише тоді, коли стають частиною їх життєдіяльності, сприяють задоволенню певних потреб. Світ, в якому живе людина, — це не лише природне середовище, але й той «світ людини», що створений самою людиною. Наука і культура протистоять одна одній .

Виникнення і існування елітарної культури об'єктивно проходило як процес ізоляції від класичного мистецтва і протиставлення йому принципово іншої системи ідейно-художніх цінностей.

Такі невід'ємні атрибути класичного мистецтва як гуманізм, реалізм, зв’язок з традицією, демократичність не могли мати місця в елітарному мистецтві. Звідси, відношення елітаристів до класичної спадщини: мистецтво елітарне повинно бути протиставленим класичному, оскільки останнє, завдяки своїй гуманістичній налаштованості, не має ніякої перспективи. Зберегти культуру можна лише в її елітарності .

Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного начала. Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства, спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського пошуку її творців. [6]

Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів масової комунікації - газет, популярних часописів, радіо, грамзапису, кінематографу, телебачення, магнітної і відеомагнітного запису. Завдяки цим засобам на ринок хлинули численні бойовики, «мильні опери» і бестселери.

Названі процеси оцінюються неоднозначно. З одного боку, вони призвели до демократизації культури, відкривши до неї доступ широкої аудиторії. З іншого боку, комерціалізація засобів масової інформації обумовила використання ряду прийомів, що знижують її творчий потенціал, що опошлюють високу культуру.

Поділ на масову і елітарну культуру в цілому виникає тоді, коли грамотність перестає бути привілеєм якогось вузького класу суспільства. Наприклад, україномовної інтелігенції. Все залежить якого змісту надавати цим словам. «Масова» — це література, яка зрозуміла широким верствам населенням, «елітарна» — та, яка потребує певних знань для її розуміння. Думаю, що «масова» ніколи не була і не є конкурентом відносно «елітарної» і навпаки. Вони співіснують і скоріше за все — це симбіоз. Є хороші приклади як першої, так і другої. Проте я би не став називати «елітарною» чи «масовою», скоріше розважальна і філософська. Проте і вони можуть поєднуватися в одній книзі. Почитайте Сфіфта «Подорожі Гулівера» або Оруела «Скотный двор». У будь-якому випадку розглядати «елітарну» як синонім «якісної» літератури, «масової» як «поганої» просто не припустимо. А взагалі є хороші твори і просто писанина неважливо розрахована на масового читача або «елітарного». Щодо «масової» та «розважальної» доречним буде і термін «популярна», він більш толерантний і не принижує таку літературу. культура еліта традиція цінність Культура офіційно розділилась на масову та елітарну у середині ХХ ст., але в принципі розподіл існував і раніше. Марно намагатися утримати культуру в цілому, і літературу зокрема, у певних загальноприйнятих рамках, шаблонах. Є і інший підхід — не кращій, не гірший — просто інший.

Якісна література, як різновид культури, була завжди. Поділ з’явився, коли з’явились альтернативні способи провести час і забити чимось мозок, зокрема телебачення. А тоді вже людина не може і не хоче сприймати щось більш-менш інтелектуальне, а тільки винятково розважальне і примітивне як за змістом, так і за формою.

Висновки

В наші дні структура буття задається людині як набір більш менш стандартних ситуацій, де все вже вибрано тими самими «гідами» по життю: журналістами, рекламними агентами, публічними політиками, зірками шоу-бізнесу та ін. У масовій культурі вже все відомо наперед: «правильний» політичний устрій, єдине вірне учення, вожді, місце в строю, зірки спорту і естради, мода на імідж «класового борця» або «сексуального символу», кінофільми, де «наші» завжди мають рацію і неодмінно перемагають.

А однак не випадково цю культуру деякі італійські дослідники назвали «напівкультурою». Йдеться, справді, не так про вправність тих чи тих її режисерів, белетристів та ін., як про фундаментальний її дефект. Масова культура, орієнтуючись на масового її глядача, слухача, читача, ставлячи за мету його розвагу, заповнюючи його дозвілля, принципово ухиляється від пояснення і прояснення довколишнього світу, залишаючи те пояснення елітарній культурі.

" Масова культура" — це поняття, що служить для позначення особливостей виробництва культурних цінностей у «масовому суспільстві», орієнтоване на їх масове споживання.

Масова культура — своєрідний феномен соціальної диференціації сучасної культури.

Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного начала. Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства, спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського пошуку її творців.

Поділ на масову і елітарну культуру в цілому виникає тоді, коли грамотність перестає бути привілеєм якогось вузького класу суспільства.

Список використаних джерел

1. Бокань В. Культурологія: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2003. — 136 с.

2. Бокань, Володимир, Польовий, Леонід. Історія культури України: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 3-тє вид., стереотип. — 256 с.

3. Вандишев В. М. Філософія. Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2005. — 474 с.

4. Гаврюшенко О. А., Шейко В. М., Ти шевська Л.Г., Історія культури: Навч. посіб / Наук. Ред. В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2004. — 763 с.

5. Гончарук Т. В. Культурологія: Навчальний посібник. — Тернопіль: Карт-бланш, 2004. — 213 с.

6. Данилюк А.І. «Еліта — маси»: історико-філософський аналіз проблеми. //Наукові записки з історії України. Збір. наук. праць. Випуск 7. — Київ, 2000, с. 145−151.

7. Касьян В. І. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2004. 406 с.

8. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб / Закович ММ, Зазюн І. А., Сімашко О. М. Та інші; За ред. М. М. Заковича. — К.: Знання, 2004. — 567 с.

9. Масова культура в контексті демократичних перетворень XX століття: Автореф. дис… канд. філол. наук: 09.00.08 / А.І. Данилюк; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2000. — 17 с.