Внесок К. Маркса у розвиток політичної думки

План:

Вступ

1. Поняття про марксизм як політичної течії

2. Політична теорія марксизму

3. Значення марксизму для Росії

Висновок Список використаної літератури

Вступ Карла Маркса народився 1818 року у Німеччини. Його внесок у розвиток політичної думки воістину величезний. Усе життя він аналізу соціально-економічного і політичного розвитку суспільства.Внес величезний внесок у розвиток політології. Його зусиллями у науці стався поворот до вивчення ролі класів та класових інтересів. Ролі держави у процесі. Сформував вчення про класову боротьбу, об'єднав у систему ідеї про комуністичному суспільстві.

Його політичну доктрину потрібно розглядати у зміні та розвитку. Відомо, що ранній Маркс стояв на позиціях гуманізму і темою її інтересів була «теорія відчуження». Пізніше він став комуністом, і прибічником комуністичну революцію.

Завдання моєї контрольної роботи викласти сенс політичної теорії марксизму. Проаналізувати ідеї, теорії, а як і коло досліджуваних проблем. Зрозуміти яка ж роль його теорії для світового розвитку на цілому. Свою роботу я розділив на частини. У першій частині я планую викласти загальний сенс класової теорії політики та її уявлення про державу, тоді як у другій частині своєї роботи маю проаналізувати вплив його теорій в розвитку нашої країни. Аналізуючи цю частину, маю особливу увагу приділити роботі Плеханова як людина, який привносив з Росією ідеї марксизму.

1. Поняття про марксизм як політичної течії

Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень і прагнучи виступати від імені всього людства, яке нібито в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), навпаки, відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету зґясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення. Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Ф. Енгельс зазначав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом великим відкриттям К. Маркса — матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості.

Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття — це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив. За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована головна, за оцінкою В. І. Леніна, ідея марксизму — ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обґрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р. «Союзу комуністів» — першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату». Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава — це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині, її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Проблеми походження, сутності та історичних перспектив держави всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях «Походження сімґї, приватної власності і держави» (1884), «Анти-Дюрінг» (1877), «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880), К. Марксом — у працях «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.» (1850), «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852), «Громадянська війна у Франції» (1871) та ін. Критично ставлячись до буржуазної державності у будь-яких її формах, К. Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату подає Паризьку Комуну. На його думку, заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службовців, порвала з принципом поділу влади, зґєднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, і стала зразком не парламентарної, а працюючої корпорації.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад ґрунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві.

Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870—1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна вони дістали спільну назву — «марксизм-ленінізм».

Теоретична і практична діяльність В.І. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію його розвитку. Прискорений розвиток капіталізму в Росії він детально проаналізував у працях «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916) та ін. У першій з них показано, що в промисловості й сільському господарстві Росії останньої третини XIX ст. швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання чисельності і впливу робітничого класу, масову пролетаризацію селянства і таким чином створювало передумови для революції. У другій праці автор доводив, що капіталізм вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у монополістичний капіталізм — імперіалізм. В.І.Ленін дав характеристику основних економічних ознак імперіалізму і зробив висновок, що він є передднем соціалістичної революції.

Важливим для теорії соціалістичної революції був сформульований В. І. Леніним закон нерівномірності економічного і політичного розвитку капіталізму в період імперіалізму, на основі якого у працях «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма пролетарської революції» (1916) він зробив висновок про можливість перемоги цієї революції спочатку в одній, окремо взятій, країні. Країною, в якій, за твердженням В. І. Леніна, визріли обґєктивні й субґєктивні передумови соціалістичної революції, була Росія. Обґєктивними передумовами революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки: 1) неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) значне підвищення в силу зазначених причин активності мас. Субґєктивний чинник революції — це «здатність революційного класу на революційні масові дії». Ця здатність значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії.

Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін приділяв першорядну увагу. Він створив учення про так звану партію нового типу. «Нового» — на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму. Всебічного розвитку це вчення набуло в таких працях, як «Завдання російських соціал-демократів» (1897), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904)та ін. Партія, за В. І. Леніним, — це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Свою діяльність вона спрямовує на підготовку робітничого класу до здійснення революції, завоювання політичної влади. Революційність є основною ознакою партії нового типу. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що вона озброєна революційною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В. І. Ленін створив таку партію — Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) і керував нею у процесі здійснення соціалістичної революції та в перші роки будівництва соціалізму в Росії. Дух непримиренної класової боротьби, революційності проймав усю творчість В. І. Леніна, в тому числі його вчення про державу, яке найповніше викладене у праці «Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції» (1917).

Як і К. Маркс та Ф. Енгельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від економіки («концентрований вираз економіки»), а держава — це «продукт і вияв непримиренності класових суперечностей», знаряддя класового панування. Вона здійснює політику, яка відповідає корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам пануючого класу. Головним питанням будь-якої революції, за В. І. Леніним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ленін, також є владою, яка спирається безпосередньо на насильство і не повґязана ніякими законами. Та вона набагато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держави, бо насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість — робітники і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури пролетаріату) над незначною меншістю — поваленою буржуазією. «Буржуазну демократію» В. І. Ленін вважав «вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних». На його думку, в капіталістичному суспільстві демократія є демократією для багатих тому, що вона не забезпечує фактичної рівності експлуататора з експлуатованим, що останній позбавлений матеріальних можливостей практично користуватися свободою слова і зборів, правом брати участь в управлінні державою тощо. У звґязку з цим він скептично ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і свобод.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної і громадської організації, елементи представницької і безпосередньої демократії і покликана сприяти залученню мас до управління державою. У Радах поєднуються законодавча й виконавча функції державної влади — вони одночасно приймають і виконують закони, а також контролюють їх виконання. В. І. Ленін, таким чином, як і К. Маркс та Ф. Енгельс, заперечував фундаментальний принцип демократичної організації політичного життя суспільства — принцип поділу державної влади.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, за В. І. Леніним, має бути комуністична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка політику, яка відповідає корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам пануючого класу.

Головним питанням будь-якої революції, за В. І. Леніним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ленін, також є владою, яка спирається безпосередньо на насильство і не повґязана ніякими законами. Та вона набагато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держави, бо насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість — робітники і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури пролетаріату) над незначною меншістю — поваленою буржуазією. «Буржуазну демократію» В. І. Ленін вважав «вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних». На його думку, в капіталістичному суспільстві демократія є демократією для багатих тому, що вона не забезпечує фактичної рівності експлуататора з експлуатованим, що останній позбавлений матеріальних можливостей практично користуватися свободою слова і зборів, правом брати участь в управлінні державою тощо. У звґязку з цим він скептично ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і свобод.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної і громадської організації, елементи представницької і безпосередньої демократії і покликана сприяти залученню мас до управління державою. У Радах поєднуються законодавча й виконавча функції державної влади — вони одночасно приймають і виконують закони, а також контролюють їх виконання. В. І. Ленін, таким чином, як і К. Маркс та Ф. Енгельс, заперечував фундаментальний принцип демократичної організації політичного життя суспільства — принцип поділу державної влади.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, за В. І. Леніним, має бути комуністична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка політичної науки" (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим. Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншості — політичного класу.

Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості формування політичного класу і його специфічні властивості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними. Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридичне, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації» політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій У суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду барґєрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються обґєктом панування та експлуатації. Звідси Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погоджуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні структури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її. У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики вцілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість — еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики. Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію». Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії (М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.). Таким чином, політична думка від свого зародження й до становлення науки про політику у нинішньому її вигляді пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивались під вирішальним впливом обґєктивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як соціально-економічні умови життя суспільства, характер взаємовідносин наявних у ньому різних класів, його державно-правова система. Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображенням реальних інтересів певних суспільних класів. Двома основними напрямами суспільно-політичної думки, які склалися протягом декількох століть, є лібералізм із його головною ідеєю індивідуальної свободи і комунізм, центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри класово-апологетичний характер ліберального й комуністичного вчень через їх боротьбу, взагалі через взаємодію й зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в історії політичних ідей відбувається процес осягнення обґєктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільнийі державний устрій, права і свободи людини, форми і принципи взаємовідносин особи і влади тощо. Звернення до політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим засобом розвґязання складних проблем, які постають перед сучасною наукою про політику.

2. Політична теорія марксизму Карла Маркса писав свої роботи виходячи з того матеріалістичної діалектики. Він зробив внесок у розвиток політекономії. Створив теорію утопічного соціалізму. Сформував практику революційного руху. Підняв уявлення про історичномуразвитии, про справедливому світі початку й шляхах ним звершене на якісно алевий рівень.

Чимало з подібних його ідей зберегли своє значення і актуальність і сьогодні. Найважливішими мій погляд є:

а) розуміння політичних взаємин, як різновиду соціальних відносин, трактування влади як соціального явища;

б) пояснення суті політики, культури, духовного життя, исходя з їхньої зумовленостісоциоекономической середовищем; підхід дополитике, культурі, духовного життя як щодо самостійним сферам життя суспільства;

в) суперечливість політичної влади, держави у класове суспільстві: з одного боку, розгляд держави організацію, котра виражає певні інтереси всіх членів товариства (розвиток засобів комунікацій, зв’язку, енерго-теплоснабжение, забезпеченняправопорядка тощо.), з іншого — держава панівних класів, знаряддя сильних, складових меншість;

р) гарну оцінку значення теоретичних знань, духовної зрілости суспільства. «Теорія стає матеріальної силою, коли віновладевает масами».

Він творець ідеї закономірних зв’язків івзаимообусловленностей громадських явищ. Виведенний їм закон відповідності виробничих відносин характеру продуктивних сил, розроблена теорія додаткової вартості надали значний вплив попри всі наступне розвиток суспільно-політичної думки. За сучасних умов вони є основу концепціїструктурно-функционального аналізу.

З погляду Маркса основу виникнення та розвитку політичних явищ лежить не свідомість людей, які громадське буття. Суспільство, на його думку, це соціальний організм.

Марксове вчення про країну і права включає як філософські, і соціологічні уявлення. Він вважає, що у остаточному підсумку має відмирати. Цей процес відбувається він вважав абсолютно неминучим.

Держава виникає й унаслідок розколу суспільства до антагоністичні класи. Класи це великі групи людей різними інтересами, різняться з їхньої засобів виробництва. Клас у сенсі усвідомлює себе, немов особливий соціальний групу з власними інтересами. Найбільш потрібної формою висловлювання класового самосвідомості є політичну партію.

З виникненням держави у суспільстві йде стала класова боротьба. Держава є продукт і прояв непримиренності класових протиріч. Держава виникає там тоді навіть остільки, де що й оскільки класові протиріччя об'єктивно неможливо знайтипримирени. Натомість класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату. І це диктатура як така лише становить перехід до знищення будь-яких класів та до суспільства без класів.

Економічний базис на його думку усе ж домінує над державою. А всередині держави протиборствують два класу буржуазія і пролетаріат. Буржуазія є панівним класом. Причому, на його думку, паразитичним класом. Клас, котрий обіймає панівні позиції з економіці прагне закріпити своє панування у політиці, завоювати державної влади. Отже, державна владу це організація, особливий апарат насильства панівного класу. Буржуазія нав’язує через ідеологію свої власні інтереси, що вона представляє як загальні. Тому право цевозведенная до закону воля панівного класу.

Маркса року влаштовує сформований плин подій і він сподівається на пролетаріат, як особливої сили звільнення з гніту буржуазії.

Пролетаріат повинен прагне політичного панування, а цього він має зломити буржуазну пануючу машину. Після захоплення владі необхідне встановити свою диктатурудиктатуру пролетаріату. Як засіб захоплення влади з метою пролетаріату він вважавнасильственною революцію. Щоправда у пізніх роботах так само вказував і мирний шлях із завоюванням більшості місць у парламенті. Це в нього було як альтернатива насильству. Його погляди на революцію дуже цікаві. Він вважає її вищої формою класової боротьби. Повстання вважав мистецтвом. Він вивів такі правила: будь-коли грати вже з повстанням якщо ні рішучості йти остаточно; раз повстання розпочато треба діяти з величезною рішучістю і переходити у настання. Оборона є смерть будь-якого збройного повстання. План захоплення влади було продуманий неабияк.

Володіння державною владою відкриває можливості тим чи іншим політичним суб'єктам проводити всіх сторін життя нашого суспільства та цим стверджувати свій політичний панування.

Держава диктатури пролетаріату це нове вид демократії та свободи. Диктатура з його задумам це перехідний час між капіталізмом і соціалізмом.

Відповідно до йому є дві фази комуністичного суспільства.Низшая фаза це соціалізм — безкласове суспільство із розподілом за працею. Вища фаза це комунізм із розподілом за потребами з урахуванням всебічно розвинених продуктивних зусиль і наукою як безпосередньої продуктивної силою.

Коли класова боротьба припиниться з закінченням періоду диктатури пролетаріату і побудовою соціалізму як суспільства без класів прибуває нікого експлуатувати та придушувати. Тоді держава через непотрібність відмирає. Надалі зберігаються лише окремі адміністративні функції управлінню виробництвом.

Теорія соціальної революції це найважливіша частину його політичний доктрини. «На відомої щаблі свого розвитку матеріальні продуктивні сили майже остаточно дійшли в протиріччя з існуючими виробничими відносинами. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх пута. Тоді настає епоха соціальної революції».

Соціальна революція, на його думку, неминуча. Уся історія людського суспільства, крім первісного це історія боротьби класів — писав Маркс. Пролетаріат має сягнути політичного панування що слід у тому що вирвати у буржуазії крок по кроку весь капітал та централізувати усі знаряддя виробництва, у руках держави т. е. пролетаріату, який організований і підготовлений як панівний клас, і якомога швидше збільшити суму продуктивних сил.

Є одне важливе момент, який хотів би звернути увагу. Він обгрунтував становище, що правові норми йполитические відносини «лежать у матеріальних життєвих відносинах». «Жодна громадська формація, — писав Маркс, — не загине раніше, ніж розвинуться все продуктивні сили, котрим вона даєдоста точного простору, і призначає нові, вищі виробничі відносини будь-коли з’являться раніше, ніж дозріють матеріальні умови для їхньоїсуществования у надрах старого суспільства» .

Це важливе методологічне положение й у сучасних умовах перетворюється на ролі основного при знає переважна більшість соціологів і у світі, комуністи і соціал-демократи.

Мені здається ця ідеологія дуже жорстокої. Комуністи не приховують своїх агресивних поглядів. Вони вважають що й мети можна досягти шляхом насильницького повалення всього наявного суспільного устрою. Нехай панівні класи здригаються перед комуністичної революцією. Пролетарям нічого у ній втрачати, крім своїх ланцюгів.Приобретут вони увесь світ. Пролетарі всіх країн єднайтеся.

Все-таки цього удавані «варварством» рух повинні прагнути бути об'єктивні причини. Мені зараз сидячи за комп’ютером важко міркувати про необхідність марксистської ідеології. Не жив у той час у Німеччини. Можливо їхнє життя спонукала його до руху. Це вчення він вважав необхідністю. Економічна експлуатація якої тоді піддавалися люди була така вкрай жорстокої. Офіційні доповіді комісії з дитячої зайнятості в 1863 року розглядали випадки 15 годинникового робочого дня для 6−7 літніх цих діток або смерті дівчата віком від надмірної тривалості праці безперервно в 26,5 годин.

Його ідеї направили багатьох мислителів нашій країні. З цих людей робили історію нашої країни. Таким кроком моєї роботи аналіз впливумарксових теорій в розвитку політичної думки у Росії.

3. Значення марксизму для Росії

Карла Маркса залишив слід у розвитку Росії. Поява його ідей у нашій країні виявилося дуже своєчасним. Я дуже хочу сказати що на той час конфліктів, соціальних протиріч, утворилася свого роду ніша, якою і зайняв марксизм.

Це був особливий марксизм. Російський марксизм. Адаптированний до нашої дійсності й розуміння простими людьми.

Його нові «цікаві» ідеї витіснили ідеї народництва. У свідомості Російської інтелігенції він став нарешті тообретенним цілісним баченням світу і життя, наукової теорією соціалізму.

Коріння європейського вчення знайшли хороший грунт й у нашій країні. Росія тоді переживала важкий період свого розвитку. Три російських революції, перша світова війна у Європі.

>Народники тоді хотіли відразу ж потрапити здійснити соціалістичний переворот. У цьому всі сподівання було покладено селян. І аби домогтися їх підтримки здійснювали «ходіння межи простих людей». Але хоч як дивно сподівання на селян яких вважали «>прирожденними комуністами» зазнали краху. Привязанние до землі селянські маси нашій країні погано сприймали ідеї соціалізму, і революційні заклики.

Робітники у містах навпаки охоче дослухалися революційної пропаганді. Вчення народників наголошувала, що соціальне звільнення то, можливо справою лише народу.

Революціонери дуже швидко ув’язати у терористичній боротьбі проти самодержавства. Потрібно було терміново що той змінювати та шукати інші шляхи боротьби. Р. У. Плеханов та її соратники вели активну діяльність з українськими народними масами. Усі вони у минулому активні народники, переважно це з «Чорного переділу» змушені були з за переслідувань емігрувати зарубіжних країн.

Їхня робота була пов’язана з великими труднощами, але з тих щонайменше вони продовжували і кинули її. Отже за велінням долі опинившись у Європі їм не судилося знайомиться під робочою рухом і працями і Енгельса. Чим більший вони впізнавали то очевиднішими їм самих ставало порочність народницьких доктрин і хибність народницької тактики.

«Не змішували виправдання своїх поглядів зі шматочків чужих теорій, — згадував Плеханов, — а послідовно вивели їх із свого революційного досвіду, освітленого яскравим світлом вчення Маркса».

Вважаючи основна мета революціонерів Росії, боротьбу з абсолютизмом й організацію робітничого класу особливу партію зі своєю соціально-політичної програмою, члени нової групи висунули дві безпосередні практичні завдання: 1) поширення ідей наукового соціалізму у вигляді перекладу російською мовою найважливіших творів і Енгельса, публікація і розповсюдження оригінальних творів; 2) критика хибних поглядів народництва й розробка найважливіших питань російської життя з погляду наукового соціалізму, і відповідно до інтересами працюючого населення країни.

Усього групою «Звільнення праці» було видано до 1900 року, коли її літературно-видавнича діяльність фактично припинилася, 82 роботи — брошури, окремі номери журналів, листівки, 30 творів і Енгельса (зокрема і у вигляді значних уривків), — у тому числі «Наймана праця і капітал», «Розвиток соціалізму від утопії до науки», «Зовнішня політика російського царату», «Людвіг Феєрбах і поклала край класичної німецької філософії».

Саме такими ідеї марксизму поширювалися у Росії. У остаточному підсумку його ідеями спалахнули багато прогресивні уми на той час. Марксизм серед інтелігенції став модою. Серед робітників і селян піднялася хвиля революційних настроїв. Це означає заклик до нападу на приватну власність, причому неважливо поміщицьку чи капіталістичну.

Ще міг би припустити нова ідеологія, як б виправдовувала океан насильства, що накрив нашій країні. Цим можна й пояснити перемогу більшовицького крила соціал-демократів.

Одночасно твердження творчої ролі соціального насильства давало повсталим в 1917 року низамробочим, солдатам, плебейському елементу — відчуття історичну значущістьсовершавшегося і скоєного ними.

Звісно ж, ідеї Карлу Марксу сягнули російських людей тому чистому вигляді як і їх зробив. Певний переродження, адаптація німецьких теорій російського людини була спрямована необхідна. Можливо, саме дохідливість викладу і простота розуміння досить складних політичних теорій марксизму дозволила більшовикам узяти гору.

Попри цю нову ідеологіюпривнесенную до нашої країни Карлом Марксом, переконаний що ні слід гадати її причиною революції 1917 року. Маркс, як згодом і меншовики будь-коли стверджував революційної ідеї як керівництво до дії. Він узагалі завжди було прибічником нормальної людської розвитку. Як вважали марксисти, без соціальної бази на Росії будь-коли може бути. А такий базою було розвиток капіталізму. Базою для розвитку капіталізму було утворення нового класу — пролетаріату.

Висновок Мушу щиро зізнатися Маркс великий мислитель, філософ і літератор. Його ідеї актуальні і з сьогодні. Його класова теорія дуже цікава. Його розуміння сутністю держави змушує замислитися. У багатьох питаннях я повністю поділяю його. Він якраз вловив взаємопов'язаність таких складових у державі як продуктивні сили, закони, соціальні верстви населення.

Він направив увагу до взаємодія соціально-економічних і розширення політичних процесів. Перехід до комуністичного суспільству він пов’язував з політичною революцією пролетаріату. Зусиллями Маркса значно розширився коло що вивчались проблем політики, а науковому процесі став широко використовуватися діалектичний метод щодо громадських явищ.

Звісно в ХХ столітті уявлення Маркса про світовому розвитку не підтвердилися. Гадаю він переоцінив роль міжкласових протиріч, революції, як форми її вирішення. Він помилково бачив у державі лише знаряддя панівного класу. Проте з політичних ідей розвиваються досі різними соціалістичними течіями, яке методами користується політична наука.

Марксизм, його політична концепція були реалістичною теорією епохи промислової революції, різкою критикою лібералізму, спробою нав’язати розрізнені цінності пролетаріату всьому європейському суспільству. У другій половині ХIХ століття марксизм значно поширився в багатьох країнах світу, де розгорілося рух робочого класу. Марксизм мав величезний вплив на долю цивілізації у ХХ столітті. Вчення Маркса, вийшовши на суспільну арену в 40 -х роках, стало значним ідейнополітичною течією в Європі в 70 — 90 -х роках XIX століття. У Росії марксизм з’явився і зміцнився в кінці XIX століття. До середини XX століття він розвивався в різних регіонах Азії, набув поширення в Африці, Латинській Америці.

Долі марксизму в різних країнах складалися неоднаково: в одних він був дещо відтіснили іншими типами світогляду, в інших же, навпаки, зумів стати головною, провідною ідеологічною силою. Але у всіх випадках він надавав і надає величезний вплив на різні сторони життя суспільства. Особливо зримо воно виявляється у політичній сфері: партії та організації, які розглядають марксизм як свою теоретичну базу, діють у більшості країн світу.

Історичне значення марксизму було і залишається пов’язаним з діяльністю величезних мас людей — пролетарів, інтерес яких захищала і висловлювала ця громадська теорія. Разом з всесвітньої індустріалізацією, слідуючи за появою і розвитком пролетаріату в різних країнах, поширювався і марксизм. У ході історії з’являються нові види виробництва, змінюється соціальна структура суспільства; змінюється і сам пролетаріат, його склад, його вага у громадських справах.

У наш час наймані працівники становлять більшість людства.

Отже, соціальна база марксизму гигантски зросла; разом з ходом історії розвивається і марксизм в цілому.

Вища мета марксизму — розробка та теоретичне обгрунтування звільнення поневоленого людства. Марксизм доводить неминучість знищення всякого рабства, принижень відчуження і несвободи людей. Цей вищий сенс історичної процесу реалізується за допомогою вивчення, аналіз дослідження, з одного боку, загального практичного досвіду людства і, з іншого — загального духовного досвіду людства.

Але не всі ідеї соціально — політичної концепції марксизму витримав перевірку часом. Історичний розвиток людства призвело до таких змін, яких ця теорія не передбачала. Склалися серйозні зміни в складі суспільних сил, які ведуть боротьбу за соціальний прогрес, у способах і методах здійснення соціальних змін. Втратили актуальність ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби. У цих умовах по-іншому виглядає і сам процес суспільного розвитку. Змінюються уявлення про владу та її носіїв, державу і роль насильства, диктатуру і демократію, уявлення, які раніше слажівается під впливом психології протистояння і боротьби. Вони мають бути переглянуті з позиції сучасного етапу світового розвитку, загальнолюдських інтересів .

Суспільна практика показала, що історично обмеженим виявилося положення марксизму про насильство як бабиповитухи історії, про всесвітньоісторичної місії пролетаріату і його диктатурі, про зникнення товарногрошових відносин в епоху соціалізму. Але і зараз залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості та солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх. Однією з основ марксистської теорії є ідея необхідності диктатури одного класу для будь-якого класового суспільства, у тому числі і для суспільства, в якому панівне становище займе пролетаріат. На важливості цієї ідеї акцентували увагу творці марксизму. Маркс підкреслював, що вона є серцевиною його вчення про суспільство, зазначаючи, що «класова боротьба необхідно веде до диктатури пролетаріату». Ця ідея неодмінно присутня в усій творчості Маркса та Енґелса, вони зверталися до неї упродовж усієї своєї теоретичної та практичної діяльності. Ідея революційної диктатури пролетаріату є невід'ємною визначальною ознакою марксистського вчення про державу і право. Маркс стверджував, що, «доки існують інші класи, а особливо клас капіталістичний, доки пролетаріат з ним бореться (бо з приходом пролетаріату до влади ще не зникають його вороги, не зникає стара організація суспільства), він повинен застосовувати засоби насильства…». З приходом пролетаріату до влади радикально змінюються умови, які впливають на вибір тих чи інших конкретних способів продовження та поглиблення революційного процесу, який здійснюється в боротьбі класів. Прикладом диктатури робітничого класу для Маркса та Енґелса була Паризька комуна (1871), яку вони надзвичайно високо оцінили, як систему «управління народом за допомогою самого народу». На їхню думку, Комуна є прикладом не парламентарної, а робітничої корпорації, одночасно «і законодавчої і виконуючої закон». Таким чином, було відкинуто принцип розподілу влади. Ця ідея об'єднання в одному органі як законодавчої, так і виконавчої влади стала основою більшовицької концепції Рад.

Для марксизму, як і для соціалізму, характерним є те, що, гостро і рішуче критикуючи існуючі державу і право, вони намагалися окреслити їхнє майбутнє.

марксизм капіталістичний ленін

Список використаної літератури:

1. Августин А. Исповедь. М., 1992.

2. Антология мировой политической мьісли: В 5 т. М., 1997.

3. Аристотель. Политика // Сочинения: В 4 т. М., 1983. Т. 4.

4. Бенталі Й.

Введение

в основания нравственности и законодательства. М., 1998.

5. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М., 1990.

6. Гегель Г. В. Ф. Политические произведения. М., 1979.

7. Гегель Г. В. Ф. Философия права. М., 1990.

8. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Избр. произведения: В 2 т. М., 1965. Т. 2.

9. Граций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняется естественное право и право народов, а также принципы публичного права. М., 1957.

10. Енгельс Ф. Походження сімґї, приватної власності і держави // Маркс К.,

11. Енгельс Ф. Твори. Т. 21. История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста. М., 2000.

12. История политических и правовых учений / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. М., 1996.

13. История политических учений / Под общ. ред. О. В. Мартышина. М., 1996.

14. История политических учений / Под ред. К. А. Мокичева: В 2 ч. М., 1971. Ч. 1; 1972. Ч. 2.

15. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. К., 1996.

16. Кант И. К вечному миру: Идея всеобщей истории во всемирном гражданском плане // Сочинения: В 6 т. М., 1966. Т. 6.

17. Кант И. Метафизика нравов. В двух частях. Часть первая. Метафизические начала учения о праве // Там же. М., 1965. Т. 4. Ч. 2.

18. Классический французский либерализм. М., 2000.

19. Констан Б. О свободе у древних в ее сравнении со свободой у современных людей // Полит, исследования. 1993. № 2.

20. Ленін В. І. Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33.

21. Локк Дж. О государственном правлении // Избр. филос. произведения: В 2 т. М., 1960. Т. 2.

22. Макиавелли Н. Государь. М., 1990.

23. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4.

24. Маркс К. Критика Готської програми // Там само. Т. 19.

25. Мир политической мысли: Хрестоматия: В 2 т. М., 1994.

26. Михелъс Р. Социология политических партий в условиях демократии // Диалог. 1990. № 3, 5, 7, 9, 11.

27. Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Избр. произведения. М., 1955.

28. Мор Т. Утопія. К., 1988.

29. Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів, 1996.

30. Платон. Государство // Сочинения: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1.

31. Платон. Законы // Там же. М., 1972. Т. 3. Ч. 2.

32. Политические учения: История и современность: Домарксистская политическая мысль / Отв. ред. В. Е. Гулиев. М., 1976.

33. Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.

34. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права // Трактаты. М., 1969.

35. Руссо Ж.-Ж. Рассуждение о происхождении и основаниях неравенства между людьми // Там же.

36. Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. К., 1997.

37. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки / За ред. В. Й. Скиби. К., 1998.