Форми політичного протесту: традиційні моделі та сучасна політична практика

ФОРМИ ПОЛІТИЧНОГО ПРОТЕСТУ: ТРАДИЦІЙНІ МОДЕЛІ ТА СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ПРАКТИКА

Політичний протест зазвичай визначають як відкритий прояв негативного відношення до політичної системи у цілому чи до її окремих елементів, норм, цінностей, осіб, принципів. Протест політичний (лат. protestor — публічно доводити, грец. — політика) — вид політ, участі, що виражається у негативному ставленні до політ. системи в цілому або до її окремих елементів, норм, цінностей у відкритій, демонстративній формі [4, с. 557]. Така діяльність є невід'ємною частиною політичного життя держави та здійснює значний вплив на розвиток політичних процесів. Її виникнення пов’язують з неефективною реалізацією політичною структурою своїх функцій та завдань, а до основних активних форм політичного протесту відносять мітинги, страйки, демонстрації, тероризм, як найбільш небезпечний його прояв. Всі ці форми політичного протесту активно застосовуються у політичних процесах в сучасній Україні, а тому їх подальше теоретичне обґрунтування та класифікація не втрачають своєї актуальності.

З огляду на це, метою статті є спроба структурування та політологічного аналізу основних форм політичного протесту.

Теоретичну базу для дослідження основних форм політичного протесту склали роботи таких зарубіжних учених як: Т Гар, С. Терроу, Дж. Дженкінс, Б. Кландермас, Ч. Тіллі, Т Скокпол, Т Жиро та інші. Серед російських учених ґрунтовними є роботи В. Позднякова, В. Сафро-нова, І. Савченко, О. Єпіфанової Д. Челпанової. У вітчизняній політичній науці, у рамках своїх наукових розвідок проблематики політичного протесту торкаються: Н. Ротар, І. Побочий, Є. Лисеєнко, О. Максимова. Отож, політичний протест виділяється у якості самостійної предметної одиниці у політичній науці, хоча комплексне дослідження його форм у політичному просторі до сьогодні залишається недостатньо розробленим.

Розглядаючи базові підходи до пояснення політичного протесту маємо виділити ті, які носять нормативний характер. Для них політичний протест постає формою «нетрадиційної» політичної поведінки. Критерієм традиційності чи не традиційності тут виступає існування законодавчо унормованих правил і законів, які сприяють та регулюють можливості вираження у політиці інтересів різних соціальних груп чи конкретних осіб. Не дивлячись на те, що будь-який протест має свої особливості, вітчизняні та зарубіжні науковці пропонують виділити певні стадії характерні для кожного з них. Так Ю. Плотинський пропонує розглядати стандартні життєві цикли, фази протестного руху. До першої фази вчений відносить виявлення суспільного незадоволення. Серед незадоволених формується консолідована група однодумців котрі протестують проти конкретних дій влади чи її певних представників. Члени цієї групи розглядають події через формулу «ми — вони». На другій фазі рух протесту радикалізується і можуть виникати вимоги змінити діючу владу чи певні політичні принципи і норми. На третій фазі протестний рух може викристалізувати власну групову ідентичність, почати активну агітаційну діяльність, закликати до колективних форм протесту. Четверта фаза формалізує цілі, завдання та програму дій протестного руху які, на думку його учасників, призведуть до зміни тих інститутів проти яких здійснюються протести. На наступному етапі протестний рух стає масовим, а масштаб та інтенсивність протестних дій досягають свого максимуму. У надрах руху з’являються гнучкі форми організації та швидкої мобілізації прихильників. Далі виникає централізована організаційна структура зі своїми внутрішніми правилами, дисципліною, статутом. Тут очільники протесту беруть під свій контроль місцеві та регіональні організації, які підтримують протестний рух чи виникли під його впливом. На останній, сьомій фазі розвитку протестного руху, він поступово поглинається організаційною структурою, здобуває легальний статус та влаштовується в систему діючих соціальних інститутів репрезентуючи себе громадською організацією чи політичною партією.

Отож політичний протест охоплює досить широке коло питань соціального та політичного життя суспільства. Як вітчизняні так і зарубіжні дослідники констатують, що цей феномен використовують для репрезентації думок та дій щодо не сприйняття чи заперечення політичної дійсності загалом, на місцевому чи регіональному рівні; незгоду з діяльністю конкретного політика чи державного службовця; відмову від політичної участі у будь-якій формі, чи принципове «пасивне критиканство» усього що стосується політичної сфери та багато інших форм активного чи пасивного відношення до політики. Часто спільне поняття «соціальний протест» відноситься до характеристики явищ різних за своєю масовою базою, за своїм соціально-класовим проявом і за своєю силою, за своєю інтенсивністю і за специфікою збуджуючих їх факторів [1, с. 25].

Вітчизняні та зарубіжні автори пропонують поділяти протестні дії за певними критеріями, серед яких першими виділяють конвенціональну (легальні, ті, що регулюються законом) та неконвенціональну (незаконні, або такі, що не сприймаються більшістю суспільства з моральних, релігійних, етичних чи інших причин) протестну участь. Другим критерієм виступає ступінь активності учасників протесту. Регулювання конвенціональної форми політичного протесту у законодавчій та соціальній площинах у різних країнах відбувається по-різному. При цьому, у багатьох країнах Європи для визначення одно типових протестних дій використовуються різні юридичні терміни, а певні види протесту дозволені в одних країнах і заборонені в інших. Наприклад в Данії, Фінляндії та Швеції рамки протестних виступів регулюються соціальними партнерами на рівні колективних договорів. Національне законодавство Бельгії, Італії та Франції затвердило право і на колективні дії протесту і на їх можливість на індивідуальному рівні, а в Німеччині, Польщі чи Словаччині це право закріплене за профспілками.

Суто політичні страйки, принаймні теоретично, заборонені у більшості країн Євросоюзу. Проте в Італії, Ірландії, Данії та кількох інших країнах, як коротко строкова дія та за достатніх і очевидних підстав, політичний протест у формі страйку законодавством дозволений. Якщо ж протест не має політичних вимог, то різні його форми врегульовані національним законодавством більшості країн світу. Солідарні дії, під якими розуміють підтримку інших працівників у їх протесті, з певними обмеженнями дозволено у Німеччині, Італії, з конкретизацією у кожному конкретному випадку в Іспанії. Пікетування (у вигляді словесного переконання) дозволене фактично у всіх країнах Єврозони. Бойкоти дозволені у Данії, Норвегії та Швеції. Ефективною формою протесту є уповільнення роботи, що заборонено у Франції, Данії та Бельгії, але дозволено у всіх інших західноєвропейських країнах, а попереджувальний страйк дозволений законодавством всіх країн сусідів України (крім Росії).

Американський учений У Мілбрайт, запропонував відштовхуватись у градації протестної активності від її низького, середнього та високого рівнів. У рамках цього підходу до конвенціональних (законодавчо врегульованих) форм політичного протесту низького рівня активності відносять: абсентеїзм, пріоритет у отриманні політичної інформації з протестних ЗМІ, участь у віртуальних соціальних мережах протестного спрямування та інше. До цієї форми протестної участі належить і політичний анекдот, як форма негативного відношення до політичних функціонерів чи політичної структури в цілому.

Абсентеїзм (від лат. — відсутній) — поняття, яке означає одну з форм байдужого ставлення людей до здійснення своїх політичних прав, ухиляння їх від здійснення громадянських обов’язків, насамперед від участі у виборах [3, с. 5]. Під час кожних виборів в усіх демократіях знайдуться особи які не голосують за станом здоров’я, через погану погоду, перебувають далеко від місця постійного проживання або існують якісь інші, часто суб'єктивні проблеми. Проте частина виборців із правом голосу не голосують систематично. Саме це явище в поведінці виборців і прийнято називати абсентеїзмом. Ухиляючись від участі у виборах люди висловлюють свій протест політичним програмам та передвиборним платформам конкретного, чи усіх кандидатів, вважають, що ні лідери ні їх програми не відповідають її власним політичним інтересам та поглядам. Політичний абсентеїзм може бути пов’язаний із сумнівами виборців щодо можливості проведення чесних виборів, нерозвиненою політичною свідомістю людей, низьким рівнем освіти, відсутністю «пізнавального досвіду» необхідного для розуміння складних державних справ. Цю думку підтверджує той факт, що рівень неучасті в голосуванні значно вищий серед людей із низькими освітою та соціально-економічним статусом.

Цікавою та доволі ефективною формою політичного протесту у його низькій фазі активності є політичний анекдот. Його визначають як лінгвістичну форму реакції на дії окремих лідерів, інститутів влади, політичних принципів і норм, чи існуючої ідеології. Серед причин його існування називають відсутність легальних каналів висловлення протесту, а політичного й поготів, як, наприклад, у Радянському Союзі; побоювання висловити незгоду з політичним курсом чи діяльністю політика або політичної партії публічно; спроби популяризації політичного лідера — адже анекдот може мати й позитивний підтекст, чи його дискредитацію — якщо підтекст негативний; певну традицію відносин між суспільством і владою, що допомагає пом’якшити комунікацію, «випустити пар» у напружених ситуаціях, та ін. У будь-якому випадку, політичний анекдот є певним символічним засобом боротьби проти існуючої політичної реальності.

Середній рівень протестної активності проявляється через створення у соціальних мережах опозиційних контентів, участь у різних законодавчо врегульованих формах електорального протесту, а на високому рівні активності конвенціональний політичний протест проявляється через участь у дозволених законом мітингах, демонстраціях, зверненнях до представників влади з запитами щодо вирішення певних політичних вимог чи норм. Цікавою формою цієї протестної дії є політичний хеппенінг — юмористична форма протесту, яка проявляється у масових театралізованих чи інших діях (наприклад сатиричний флешмоб) масового характеру. Тут маємо зазначити, що традиційні форми політичного протесту, які узгоджені у законодавчому полі багатьох країн світу можуть мати як конструктивну — без порушень правопорядку та екстремістських чи насильницьких закликів, так і деструктивну форму проведення. Межу між ними провести дуже складно, оскільки доволі часто дозволений та узгоджений за всіма юридичними вимогами захід масового характеру у ході проведення може перерости з конвенційної у не конвенційну форму.

Розглянемо традиційні форми політичного протесту високого рівня активності у руслі їх конвенціональних проявів. Демонстрація (від фр. demonstrate — показую).

Масове проходження прихильників якоїсь вимоги, соціально-політичної ідеї для їх висловлення та створення передумов їх здійснення, для вираження протесту, солідарності тощо. Демонстрації бувають: святкові, на підтримку уряду, антиурядові, антивоєнні та ін. Демонстрації також поділяються на санкціоновані та несанкціоновані, організовані, спонтанні, стихійні. Ст. 39 Конституції України гарантує громадянам України право на проведення мітингів, походів і демонстрацій, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування [5].

Історія та сучасність мають багато прикладів політичних демонстрацій та їх впливів на конкретну політичну ситуацію в певній країні, а виникнення перших політичних демонстрацій та мітингів прийнято відносити до епохи Великої французької революції. У наступному сторіччі, з формуванням, ростом та організаційним оформленням робітничого руху (через профспілки, а згодом і перші партії), ця форма політичного протесту стала невід'ємною частиною політичного життя тогочасної Європи та Сполучених Штатів Америки. У бувшій Російській імперії, до якої тоді входила і більша частина України, відносно організований протестний рух з’явився значно пізніше. Першу велику демонстрацію в Росії влаштували студенти Петербургського університету 25 вересня 1861 року. Приводом для неї стали нові правила навчання в університеті: підвищення платні за відвідування лекцій, заборона робити копіювання, заборона публічних концертів, лекцій та інше. На території України виникнення цієї форми протесту фіксують на початку ХХ сторіччя, коли 1 травня 1900 року в Харкові відбулася багатотисячна демонстрація, а вже в 1901 році, знову в Харкові, на демонстрації робітників і студентів були вперше висунені політичні гасла.

Мітинг (meeting) — масові збори з метою обговорення політичних та інших питань, що цікавлять людей. М. — явище далеко не стороннє для влади, владних структур, різних політичних сил. Саме з М. у історії часто починалися процеси, що спричинялися до гострої політичної боротьби [2, с. 490]. Мітинг є важливим засобом пропаганди та агітації. Мітинг являє собою організовану форму політичних дій, із своїми організаторами, цілями та конкретними завданнями. За певних умов, як і будь-яке багатолюдне зібрання, з організованого заходу він може перейти у стихійну некеровану фазу і супроводжуватися раптовою зміною настроїв учасників, вибухом емоцій, бурхливими пристрастями. Отож, суттєвою особливістю мітингу є його спрямованість на формування психологічної готовності індивідуумів до безпосередньої політичної дії. Мітинг проводиться не для ведення дискусії і з’ясування проблем. Це зібрання уже сформованих прихильників певної ідеї, яка на мітингу перетворюється на вимогу заборони або дозволу, підтримки або засудження певні дії, рішення чи явища.

Страйк — одна з основних форм політичної боротьби, яка полягає у відмові продовжувати роботу на попередніх умовах. За своїми цілями страйк буває економічним і політичним та може супроводжуватись демонстраціями, мітингами чи сутичками з органами правопорядку. Він може бути частковим і охоплювати певне підприємство, компанію, чи навіть частину колективу, і загальним — коли охоплює галузь, регіон чи країну. В Україні, право на страйк дозволено конституційно та законодавчо оформлено відповідним законодавством. Проте йдеться не про політичний страйк, а про економічні форми протесту. Однак, видається, що будь-який страйк носить політичний характер, оскільки його причини фактично завжди відносяться до економічної чи соціальної політики держави, адже виникає не тільки з приводу трудових відносин, а й на більш широкому, загальнокультурному чи соціальному ґрунті.

До не конвенціональних форм політичного протесту низького рівня активності пропонують віднести підпис опозиційних звернень, листів, закликів. На середньому рівні активності не конвенціонального політичного протесту особа чи соціальна група приймають участь в недозволених демонстраціях чи мітингах, активно підтримують бойкот певних політичних рішень та дій та ін. Високий рівень активності передбачає участь в різних акціях громадської непокори, наприклад — блокування дорожнього руху чи якоїсь адміністративної будівлі, участь у протистоянні органам правопорядку, аж до фактичних зіткнень з ними (чим вкрай насичена вулична боротьба в Україні у 2013 році, та й у попередні роки).

У цьому аспекті цікавими є нові форми політичного протесту, які існують на межі законності у юридичному аспекті та конвенціональності у площині політичної поведінки. До них відносять флешмоб, хеппенінг, перформанс та інше. Їх відрізняють: орієнтація на висвітлення у медіа, відсутність потреби у великій кількості учасників, швидкість у здійсненні, і, що важливо, відсутність потреби в отриманні дозволу на проведення такої акції, оскільки сам факт її існування відсутній в законодавстві фактично всіх держав світу. При цьому ефективність таких протестних дій є доволі високою, оскільки певний театральний ефект не тільки підвищує зацікавленість суспільства певною проблемою, але й ставить владу у доволі неприємне, сатиричне становище. Однак, більшість учених схиляється до віднесення цих форм протесту до деструктивних, не конвенціональних дій, які у більшості випадків не висувають чи не пропонують конструктивних способів вирішення проблеми.

Тож підсумовуючи маємо зазначити, що: політичні протести виражають потреби, устремління, незадоволення та конкретизують вимоги суспільства до влади. Як нові, так і традиційні форми політичного протесту виступають тільки засобом, через який політичні чи соціальні групи, або й окремі індивіди виражають свою незгоду з існуючим станом речей. Національні традиції, політична практика, особливості політичної системи, рівень розвитку інститутів громадянського суспільства, та низка інших факторів значною мірою впливають на національне законодавство яке встановлює юридично дозволені, конвенціональні, чи не дозволені, не конвенціональні, форми політичного протесту для кожної конкретної країни. Попри деструктивність багатьох форм політичного протесту, його конструктивна роль полягає в тому, що він виступає певним стимулятором політичних, а відтак соціальних, економічних, культурних та ін. процесів. Вони є сигналом існування та фіксації неузгодженості між політичним та соціальним середовищем, ретранслятором конкретних проблем, які потребують вирішення.

Список використаних джерел

• 1. Вайнштейн Г. И. Массовое сознание и социальный протест в условиях современного капитализма / Г. И. Вайнштейн. — М., 1990. — 367 с.
• 2. Головатий М. Мітинг / М. Головатий // Політологічний словник: навч. посіб. Для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. — К.: МАУП, 2005. — 792 с.
• 3. Кудряченко А. Абсентеїзм / А. Кудряченко // Політологічний словник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. — К.: МАУП, 2005. — 792 с.
• 4. Політичний протест // Політологія: навчальний енциклопе-дичний словник довідник для студентів ВНЗ І-IV рівнів акредитації / За наук. ред. д-ра політ. н. Н. М. Хоми, В. Денисенко, О. М. Сорба, Л. Я. Угрин та ін. — Львів: «Новий Світ — 2000», 2014. — 779 с.
• 5. Шведа Ю. Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник / Ю. Р Шведа. — Львів: Астролябія, 2004. — 500 с. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.lnu.edu.ua