Удосконалення обліку та контролю на малих підприємствах (на прикладі ПП «ЮККА»)

Зміст.

Вступ.

Розділ 1. Особливості функціонування малих підприємств на сучасному етапі.

1.1 Організаційні форми малого підприємництва в Україні.

1.2 Фінансові ресурси малого підприємництва.

1.3 Організація спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва.

Розділ 2. Науково-теоретичні проблеми вдосконалення обліку на малому підприємстві ПП «ЮККА».

2.1 Організаційно-економічна характеристика підприємства.

2.2. Аналіз фінансових показників та факторний аналіз діяльності ПП «ЮККА».

2.3 Бухгалтерський облік доходів, витрат та фінансових результатів на малих підприємствах.

Розділ 3. Удосконалення контролю та обліку з використанням комп’ютерних технологій на ПП «ЮККА».

3.1 Удосконалення організації та методики обліку діяльності малих підприємств.

3.2 Аналіз та оцінка стану внутрішньогосподарського контролю на ПП «ЮККА».

3.3 Удосконалення бухгалтерського обліку з використанням комп’ютерних технологій.

Висновки.

Список літератури.

Вступ.

Актуальність теми дослідження. Формування ринкової системи господарювання в Україні пов’язане із зростанням підприємницької активності в усіх сферах економіки. Підприємництво, без сумніву, відіграє визначальну роль у реалізації завдань перехідного періоду. Одним з перспективних напрямів створення конкурентно-ринкового середовища є розвиток малого підприємництва.

Незважаючи на ряд прийнятих останнім часом вищими органами державної влади й управління нормативних документів, розвиток малого підприємництва в Україні здійснюється у несприятливому макрота мікросередовищі, існує багато проблем, які необхідно вирішувати на різних рівнях. Аналіз діяльності суб'єктів малого підприємництва свідчить про те, що значна кількість новостворених малих підприємств не може розпочати свою роботу через відсутність достатнього статутного капіталу, сировини та матеріалів, власних площ і обладнання, практичних навичок та підприємливості працівників у здійсненні підприємництва. Вони відчувають проблеми виробничого характеру, труднощі в реалізації продукції, формуванні відповідної клієнтури. Через невеликі обсяги господарської діяльності деякі малі підприємства неспроможні залучати кваліфікованих фахівців, наймати здібних робітників і забезпечувати їм високий рівень оплати праці.

Негативно впливають на розвиток малого підприємництва такі стримуючі фактори, як загальний спад вітчизняного товарного виробництва, зростання цін, інфляція, низький рівень платоспроможності населення, рекет, корупція тощо.

За останні роки опубліковано цілий ряд наукових праць такими вченими, як З. Варналій, А. Васіна, Л. Воротіна, О. Кузьмін, А. Мельник, С. Мочерний, В. Павлов та багатьма іншими дослідниками, де розкриваються різні аспекти розвитку малого підприємництва.

На сьогоднішній день сектор малого підприємництва в Україні не достатньо розвинутий. Вітчизняні підприємці залишаються сам на сам із складною економічною ситуацією, самотужки шукають виходу з кризової ситуації, керуючись власною інтуїцією та рекомендаціями західних фахівців. Спостерігається тенденція до скорочення кількості підприємницьких структур. Це свідчить про те, що в країні набирають сили негативні фактори, які гальмують розвиток підприємництва та знижують ефективність функціонування підприємницьких структур. У вирішенні цих проблем вирішальне значення має досконала методика обліку та контролю. Тому, зважаючи на всі вказані чинники малого підприємництва, з точки зору теорії і практики поставлена проблема є актуальною і потребує свого розв’язання.

Метою дослідження є обґрунтування теоретичних, організаційних та методичних аспектів обліку, аналізу та контролю на малих підприємствах. Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

— з'ясувати суть малого підприємництва та його організаційні форми;

— дослідити фінансові ресурси малого підприємництва;

— провести аналіз діючої спрощеної системи оподаткування;

— критично оцінити організацію та діючу методику обліку на досліджуваному підприємстві;

— опрацювати основні напрямки щодо удосконалення організації і методики обліку діяльності малих підприємств;

— здійснити комплексне дослідження фінансового стану підприємства;

— оцінити стан внутрішньогосподарського контролю на підприємстві;

— обґрунтувати необхідні заходи щодо підвищення ефективності контролю на підприємстві.

Об'єктом дослідження є господарська діяльність ПП «ЮККА».

Предметом дослідження є проблеми обліку, аналізу та контролю на малих підприємствах.

Методологія дослідження ґрунтується на загальних наукових методах пізнання, принципах системного аналізу, теоріях ринкової економіки. Теоретичною і методологічною основою роботи є вчення про наукові методи пізнання, фундаментальні праці вітчизняних та зарубіжних економістів з питань обліку, економічного аналізу та аудиту, закони України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України. Для вирішення поставлених задач протягом дослідження застосовувалися системний підхід, комплексність, моделювання, логічні прийоми аналізу, в т. ч. порівняння і балансова ув’язка та ін.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що обґрунтовані в роботі теоретичні рекомендації та розроблені методичні положення з обліку, аналізу та контролю на малих підприємствах грошових коштів доведено до практичної реалізації. Впровадження пропозицій і рекомендацій, розроблених в роботі, дозволяє забезпечити фінансове керівництво аналітичною інформацією для прийняття раціональних рішень з управління господарською діяльністю, що в кінцевому підсумку сприятиме підвищенню платоспроможності підприємств.

Бухгалтерський облік є, так би мовити, літописом діяльності будь-якого господарства, дає йому змогу поновити кожен господарський факт з усіма подробицями. Бухгалтерська інформація надає суцільну, без будь-яких пропусків, картину бізнесу і має найбільшу повноту. Така повнота інформації забезпечує підприємцям достатню свободу в прийнятті управлінських рішень.

В умовах переходу до ринкових відносин головною та основною задачею бухгалтерського обліку визнано отримання точної та достовірної інформації про господарчі процеси і результати діяльності підприємства, необхідної як для оперативного управління підприємством, так і для використання інвесторами, кредиторами, податковими, фінансовими та банківськими органами, а також іншими зацікавленими юридичними і фізичними особами.

У кожній країні місцеві положення регулюють більшою або меншою мірою випуск фінансових звітів. Такі місцеві регулюючі положення включають стандарти бухгалтерського обліку, котрі приймаються регулюючими органами та/або професійними бухгалтерськими організаціями у кожній країні.

Розділ 1. Особливості функціонування малих підприємств на сучасному етапі.

1.1 Організаційні форми малого підприємництва в Україні.

Мале підприємництво є органічним структурним елементом ринкової економіки. Цей сектор економіки історично і логічно відігравав роль необхідної передумови створення ринкового середовища. Він був первинною вихідною формою ринкового господарювання у вигляді дрібнотоварного виробництва. Саме тому дрібнотоварне підприємництво відіграло структуроутворюючу роль в історії становлення економіки конкурентно-ринкового типу. Ця специфіка та своєрідне функціональне призначення малого підприємництва набуває особливого значення для країн, які йдуть шляхом відтворення ринкової системи господарювання. Здатність малого підприємництва до структуроутворення ринку висуває завдання його відродження та спрямовує у число першочергових заходів реформування економіки України на її перехідному етапі. Підтвердженням значимості малого підприємництва є прийнята 29 січня 1997 р. Кабінетом Міністрів України «Програма розвитку малого підприємництва в Україні на 1997;1998 роки», яка містить цілий комплекс заходів правового характеру і заходів фінансово-кредитного, інноваційного, кадрового, науково-методичного та організаційного забезпечення.

У структурі сучасної змішаної економіки співіснують та органічно взаємодоповнюються мале, середнє та велике підприємництво. Проте на відміну від двох останніх мале підприємництво є вихідним, найбільш чисельним, а тому і найбільш поширеним сектором економіки. Відмінності між цими трьома видами підприємництва обумовлені різним рівнем суспільного поділу праці, характером спеціалізації та усуспільнення виробництва, а також вибором технологічного типу виробничого процесу.

Мале підприємництво — це самостійна, систематична господарська діяльність малих підприємств будь-якої форми власності та громадян-підприємців (фізичних осіб), яка проводиться на власний ризик з метою отримання прибутку. Практично, це будь-яка діяльність (виробнича, комерційна, фінансова, страхова тощо) зазначених суб'єктів господарювання, що спрямована на реалізацію власного економічного інтересу [29, с. 44].

Малі підприємства можуть функціонувати у формі товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, приватних підприємств, акціонерних товариств (рідко) тощо.

Сектор малого і середнього підприємництва охоплює різноманітні види виробничої діяльності і типи робіт, які відповідають широкому спектру можливостей ринку, що ускладнює будь-яку універсальну систематизацію чи готове порівняння діяльності підприємств. Аналіз сектора малого і середнього підприємництва ще більш ускладнюється в зв’язку з відмінностями в офіційних визначеннях дрібних підприємств і термінології, яка використовується. Автори багатьох наукових досліджень дають більш чи менш довільні визначення цьому сектору, виходячи з чисельності робочої сили чи розміру вкладеного капіталу, нерідко в цілях регулювання цього сектора чи підготовки статистики, чи ж для обґрунтування надання допомоги уряду. Інші визначення, які стосуються таких функціональних характеристик, як здатність управління, право власності, спеціалізація і методи виробництва чи навіть орієнтація на той або інший ринок, використовуються для аналізу при вимірі продуктивності.

Немає нижньої межі розміру малих підприємств, хоча проблема виникає при спробах встановити прийнятну верхню межу: фінансисти часто говорять про верхні рівні основних фондів у їх чистому вигляді чи з доданою вартістю; обліковці можуть вказувати на загальне число працюючих; торговці підкреслюють максимальний рівень обсягу продаж; обслуговуючий персонал може використовувати загальну кількість клієнтів; виробники надають перевагу виходити з максимальної кількості енергії, необхідної для виробництва, і т.д.

Можуть поєднуватися різні критерії, які визначають той момент, коли підприємство перестає бути «дрібним»: наприклад, підприємство, на якому працює 50 працівників, може вважатися «великим» у країні, яка розвивається, але «дрібним» — у країні, промислово розвинутій.

В іноземній статистиці для визначення належності підприємства до сектора малого підприємництва, як правило, використовуються такі кількісні показники: чисельність персоналу, обсяг валової продукції чи обороту капіталу (продаж) і обсяг виробничих фондів.

Такий показник, як чисельність зайнятих використовується практично всюди, але його величина варіюється не тільки за країнами, а й за галузями тої чи іншої країни.

В Японії, наприклад, в таких галузях, як гірсько-рудна промисловість, транспорт, будівництво, обробна промисловість, зв’язок, кредит, комунальне господарство, фінанси і страхування, операції з нерухомістю — чисельність працюючих не повинна перевищувати 300 чоловік, в оптовій торгівлі - менше 100 чоловік, в роздрібній — до 50 чоловік, виробництво тощо — 20 чи менше зайнятих, комерція, послуги — 5 і менше зайнятих.

У США, за визначенням Адміністрації малого бізнесу (АМБ), вважається, що малий бізнес домінує в галузі, якщо обсяг середньорічної чисельності робочої сили припадає на підприємства з зайнятістю до 500 чоловік. Під це визначення підпадають роздрібна і оптова торгівля, сфера послуг, житлове будівництво, а також сільське господарство, лісна і рибна промисловість.

До дрібних у Німеччині відносять підприємства з кількістю зайнятих від 1 до 50 чоловік, до середніх — фірми, на яких зайнято від 50 до 500 чоловік.

У Великобританії, згідно з доповіддю комісії Боултона, в обробній промисловості фірма вважається дрібною, якщо в ній зайнято не більше 200 працівників; у будівництві, в гірськодобувній і вугільній промисловості - не більше 25 працівників.

У Франції малі і середні підприємства визначаються як підприємства, зайнятість на яких не перевищує 500 чоловік. Поряд з загальним поняттям малого і середнього підприємництва у Франції існують різні класифікації - найдрібніших, малих і середніх підприємств. Найдрібніші підприємства об'єднують практично всі кустарні виробництва. До них відносять фірми з зайнятістю до 200 чоловік. Малими вважаються фірми з зайнятістю 100 чоловік. В цілому для Франції пропонується така класифікація підприємств: найдрібніші - до 10 зайнятих, малі підприємства — 10−100 зайнятих, середні підприємства — 100−500 чоловік і великі підприємства — з зайнятістю понад 500 чоловік.

Інший показник — обсяг господарського обороту капіталу чи обсяг річних продаж використовується в США, Німеччині, Великобританії, Франції; розмір основних виробничих фондів — в Японії.

В Японії показник обсяг капіталу коливається від 100 млн. ієн в обробній промисловості до 50 млн. ієн в роздрібній торгівлі.

У Німеччині цей показник коливається від 1 млн. до 250 млн. марок. Фірми з оборотом до 1 млн. марок відносяться до найдрібніших.

У Великобританії він не повинен перевищувати:

— в роздрібній торгівлі - 185 тис. ф. ст.;

— в оптовій торгівлі - 730 тис. ф. ст.;

— в моторобудуванні - 365 тис. ф. ст.;

— різноманітні послуги — 185 тис. ф. ст.;

— дорожній транспорт — не більше п’яти засобів пересування.

Одна з причин успішного розвитку малого підприємництва в країнах з розвиненою економікою полягає в тому, що велике виробництво не протиставляється малому. Тут дотримуються принципу кооперування великих та малих суб'єктів господарювання, причому великі підприємства не пригнічують малий бізнес, а взаємодоповнюють один одного.

Про значення малого підприємництва свідчать інтегровані показники, що характеризують стан сектора малого підприємництва у розвинутих країнах, які підкреслюють фундаментальну роль малого підприємництва в соціально-економічному та політичному житті кожної країни. Показниками вагомої ролі малого підприємництва як інтегруючого структурного елемента системи сучасної ринкової економіки є передусім дані про його кількісні параметри. Так, частка малих та середніх підприємств у загальній кількості підприємств змінюється по країнах — від 94% у Великобританії до 99,9% у Франції.

Про місце і значення малого та середнього бізнесу (МСП) свідчать показники його ролі в ринковій економіці, зокрема, частка МСП у загальній кількості зайнятих та його частка у ВВП. Наприклад, частка МСП у загальній кількості зайнятих складає понад половину у США та Франції 54%, у країнах ЄС — 72%, в Італії - 73%, в Японії - 78%.

В Україні ж станом на 1 січня 2004 року середньооблікова кількість працівників малих підприємств складала 3042,2 тис. чоловік, тобто лише 5,6% зайнятого населення. У Російській Федерації цей показник складав 9,6%. Більше половини ВВП у зазначених країнах припадає на сектор малого підприємництва та середнього бізнесу. Частка малих підприємств у валовому внутрішньому продукті України у 10−12 разів менша, ніж у розвинутих країнах, і складає лише близько 5,5%. В Російській Федерації цей показник вдвічі більший — 10−11%.

Мале підприємництво має не лише економіко-виробничі та соціально-економічні переваги, а саме: гнучкість, динамізм, пристосування до мінливостей технології, здатність оперативно створювати та упроваджувати нову техніку та технологію, забезпечення соціальної стабільності, насичення ринку праці новими робочими місцями, відкритість доступу та легкість входження до цього сектора економіки, а й значні соціально-психологічні переваги, в основі яких лежить специфічна мотивація до праці, яка передбачає подолання елементів відчуження і залучення елементів економічного та неекономічного заохочення.

Малому підприємництву притаманні соціальні-джерела активізації колективної праці, чого не існує на великих фірмах. Властивий для невеликих підприємств дух ініціативи, підприємливості та динамізму виражається в особливих людських стосунках та специфічному соціально-психологічному кліматі. У невеликих трудових колективах, пов’язаних єдиним прагненням до самостійності та виживання, відроджується почуття господаря, скорочуються до мінімуму елементи бюрократизму. Незначний чисельний склад малих підприємств дозволяє зблизити інтереси керівництва та підлеглих. Між співробітниками, як правило, відсутня боротьба за престиж, яка поглинає значну частину енергії працюючих у великих корпораціях. На малих фірмах відносини у трудовому колективі відзначаються простотою, відсутністю відчуженості, що породжує особливу атмосферу сумісної праці, яка допомагає швидкому вирішенню трудових конфліктів між адміністрацією і робітниками.

1.2 Фінансові ресурси малого підприємництва.

Подальший динамічний розвиток малого підприємництва значно сприяє загальноекономічному зростанню. Однак його активність стримується фінансовими бар'єрами.

Основним джерелом інвестицій поки що залишаються власні фінансові ресурси суб'єктів малого підприємництва та сімейні позики. Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставки та відсутність гарантій для банків (у вигляді застав або високоліквідних активів).

Фінанси суб'єктів малого підприємництва мають важливе значення для формування фінансів держави. Виникають різноманітні прямі та зворотні зв’язки між макрорівнем та чисельними мікрорівнями фінансів господарських одиниць. Суб'єкти малого підприємництва сплачують державі та місцевим органам влади податки, у свою чергу, держава надає їм прямі та непрямі субсидії, здійснює непрямі заходи, що сприяють розвитку підприємництва.

Незважаючи на відмінності у видах діяльності, фінанси суб'єктів малого підприємництва мають однакові принципи організації, до яких відносяться:

- жорстка централізація фінансових ресурсів, що забезпечує швидку маневреність ними, їх концентрацію на головних напрямах підприємницької діяльності;

- фінансове планування, що визначає на перспективу всі надходження грошових коштів суб'єктів господарювання та основні напрями їх використання;

- формування фінансових резервів, що забезпечують сталу (стійку) роботу в умовах можливих коливань ринкової кон’юнктури;

— безумовне використання фінансових зобов’язань перед партнерами.

Початкове формування ресурсів малого підприємництва відбувається під час заснування підприємств, коли утворюється статутний фонд. Його джерелами залежно від організаційно-правових форм господарювання є: пайові внески, акціонерний капітал, надходження від асоціацій.

Статутний фонд характеризує обсяг грошових коштів (основних і оборотних фондів), інвестованих у процес виробництва, де функціонують основні й оборотні фонди.

Фінансування — це отримання суб'єктом господарювання необхідних грошових фондів для здійснення господарської діяльності. В теорії фінансового менеджменту виділяються два основні види фінансування: внутрішнє і зовнішнє. Розділ «Пасиви» балансу розкриває джерела фінансування фірми, розмежовуючи їх на дві основні групи: позичені і власні кошти.

Позичені кошти можуть бути короткостроковими і довгостроковими. До власних коштів належать: статутний капітал, акціонерний капітал, резерви, прибутки, спеціальні фонди тощо.

Внутрішнє фінансування — це таке фінансування, при якому кошти генеруються всередині фірми. Це є власні кошти. В цьому випадку кошти можуть надходити із таких джерел: 1) прибутки; 2) продаж ліквідних активів; 3) скорочення оборотного капіталу; 4) кредити від постачальників; 5) дебіторська заборгованість; 6) амортизаційні відрахування.

Сьогодні для малих і середніх підприємств України це джерело не є головним, оскільки розміри прибутків є невеликими. Крім того, собівартість вітчизняного виробника так завантажена надбавками, що сподіватися йому на високий прибуток не доводиться. Національний виробник у наш час є абсолютно незахищений від дешевого імпорту.

Якщо вдало продати маловикористовувані активи (транспортні засоби, обладнання, приміщення тощо), то можна отримати необхідні гроші. Однак основний капітал підприємств сьогодні на 60−40% зношений, тому продати його на ринку часто дуже важко, а то й неможливо. В стартовій ситуації краще активи брати в оренду, ніж купувати у власність.

Якщо спробувати зменшити короткострокові активи (запаси, готову продукцію, незавершене виробництво, товари тощо), то теж можна отримати певні кошти. Однак вилучення цих грошей з обороту означатиме спад господарської активності, що автоматично відіб'ється на обсягах виторгу і прибутках фірми.

Якщо постачальник погоджується на оплату покупцем рахунків через деякий проміжок часу після отримання товару, то це може дати останньому деякі необхідні короткострокові засоби. Нині часто практикуються поставки товарів «під реалізацію» на строк не більше 1 місяця. Покупець (торговельна фірма) переказує кошти на рахунок постачальника в міру реалізації товару. При цьому проценти за товарний кредит не сплачуються, бо це не передбачається договором поставки.

Деякі фірми-покупці, особливо монополісти, дотримуються усталеної практики платежів, з якою мусить погоджуватись будь-яка фірма-постачальник. Так, великі торговельні фірми оплачують свої рахунки через 60−90 днів, незалежно від політики постачальника щодо дебіторської заборгованості чи від знижки за швидку оплату.

Якщо фірма-постачальник хоче, щоб її продукція продавалась через фірму-покупця, то вона мусить дотримуватись такого графіка оплати. В даному випадку велика торговельна фірма демонструє елементи диктату на ринку покупця.

У підприємця нерідко бувають періоди, коли йому доводиться чекати надходження платежів, а гроші потрібні негайно для проведення фінансових операцій. В такому випадку можна продати борги спеціалізованим закладам — факторинговим фірмам. В результаті подібної операції підприємець, який продає боргові зобов’язання, протягом 2−3 днів отримує 70−90% від суми вимог у вигляді авансу. Решта 10−30% є своєрідною гарантією, яка призначається до виплати при отриманні факторинговою фірмою рахунка на оплату вимог боржником. За ці послуги фірма вираховує з божника певні проценти.

Зношена частина основного капіталу поступово накопичується у грошовій формі шляхом щорічних амортизаційних відрахувань і використовується для розширеного відтворення основних фондів.

Амортизація нараховується протягом всього нормативного строку служби основного капіталу, а необхідність в її використанні настає лише після фактичного його вибуття. Тому до моменту заміни основного капіталу, який вибув із експлуатації, амортизація є тимчасово вільною і може використовуватися як джерело фінансування виробництва.

В країнах з розвинутою ринковою економікою визначення конкретного порядку нарахування амортизації та її варіантів є прерогативою держави. Амортизація є одним із найважливіших інструментів макроекономічного регулювання, тому що вплив методів амортизації на процес капіталоутворення і обороту в загальнонаціональному масштабі надзвичайно суттєвий.

Зовнішніми джерелами фінансування малих підприємств можуть бути комерційні банки, небанківські фінансові установи (страхові компанії, довірчі товариства, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, пенсійні фонди), приватні фірми, урядові і регіональні програми, продаж акцій, кошти родичів і друзів та ін.

Кожен вид зовнішнього фінансування підпадає під одну з двох категорій: фінансування шляхом отримання позик і фінансування шляхом випуску акцій. Як правило, фінансування з допомогою позик вимагає майнового забезпечення позики (автомобіль, дім, земля, коштовності тощо). Фінансування з допомогою випуску акцій, як правило, не вимагає забезпечення і дає інвестору право на частку власності.

Отже, не треба змішувати довгостроковий кредит із залученням коштів шляхом продажу акцій. Між цими двома формами фінансування є велика різниця. В останньому випадку не вимагається повернення грошей. Власник фірми отримав їх в обмін на повну частку участі в його фірмі. В такий спосіб власник приймає в свою фірму людей, які здатні ризикувати капіталом, їх більше цікавить потенційний дохід, ніж негайний прибуток на інвестований капітал.

В Україні фінансування малих і середніх підприємств за допомогою випуску акцій є поодиноким явищем. Це пов’язано з тим, що акціонерне товариство як організаційно-правова форма є типовою не для малих, а для великих підприємств. І, по-друге, процес корпоратизації в Україні знаходиться у зародковому стані. На різних етапах існування підприємства використовуються різні джерела фінансування.

Ще одним джерелом фінансування малих підприємств є багаті люди, тобто власники приватних фірм (приватні інвестори). В США, наприклад, з цього джерела фінансується близько 30 тис. фірм-початківців. В Україні це явище також існує, але у незрівнянно менших розмірах. Приватні особи, які розпоряджаються своїм капіталом, коли приймають рішення про інвестування, часто користуються послугами радників (бухгалтерів, фінансистів, технічних експертів, юристів).

Банки висувають малим фірмам деякі вимоги.

— По-перше, дрібний власник мусить вкласти у проект 25−50% власних коштів.

— По-друге, банки вимагають гарантій у вигляді застави під кредит.

— По-третє, нерідко деякі банки призначають малим фірмам проценти, вищі від базової ставки для великих корпорацій.

Короткострокові кредити можуть надаватися банками у випадку тимчасової фінансової скрути, яка виникає у зв’язку із витратами виробництва і обороту, не забезпеченими надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капіталовкладень. Довгострострокові кредити надають для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні затрати на реконструкцію, модернізацію і розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію тощо.

Банківські кредити із забезпеченням поділяються на:

- забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

- гарантовані (банками, фінансами або майном третіх осіб);

- з іншим забезпеченням (порука, посвідчення страхової організації);

- незабезпечені (бланкові).

В практику малого підприємництва України активно впроваджується комерційний кредит — така товарна форма кредиту, об'єктом якого можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, на які продавцем надається відстрочка платежу.

Іпотечний кредит — це кредит під заставу нерухомого майна. Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Предметом іпотеки у разі надання кредиту можуть бути житлові будинки, квартири, виробничі споруди, магазини, земельні ділянки, які є власністю позичальника.

1.3 Організація спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва.

Спрощена система оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва, яка передбачає заміну деяких загальнодержавних та місцевих податків і зборів єдиним податком, є сьогодні найпоширенішою з альтернативних систем оподаткування, хоча й має порівняно недавню історію. Платники вперше отримали можливість переходу на єдиний податок з 1 січня 1999 року. Через півроку основні параметри єдиного податку й умови його сплати було суттєво переглянуто, внаслідок чого остаточно сформувалася діюча нині спрощена система оподаткування.

Практика господарювання свідчить про те, що сьогодні саме ця податкова система є найбільш прийнятною для малих підприємств. Уже через рік після її створення, в 2000 році, спрощену систему оподаткування застосовували 30,5% юридичних осіб — суб'єктів малого підприємництва [29], причому спостерігається явно виражена тенденція щодо її подальшого поширення. Станом на 01 10 2000 р. в цілому по Україні 62 226 суб'єктів малого підприємництва — юридичних осіб — отримали свідоцтво про право сплати єдиного податку.

Законодавчу основу спрощеної системи оподаткування складають один закон і три укази Президента України:

Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р. № 2063;ІІІ [6], який містить сучасне визначення суб'єктів малого підприємництва, принципи та засоби їх державної підтримки, включаючи можливість застосування спрощеної системи оподаткування;

Указ Президента України від 12 травня 1998 року № 456/98 «Про державну підтримку малого підприємництва» [1];

Указ Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва». Норми саме цього Указу складали законодавчу базу єдиного податку в період з 01.01.99 р. по 18.09.99 р.;

Указ Президента України від 28 червня 1999 року № 746/99 «Про внесення змін в Указ Президента України від 03.07.98 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва». Цим Указом була прийнята нова редакція Указу № 727/98. Він набрав сили з 19.09.99 р. і застосовується зараз.

Плюси й мінуси єдиного податку для підприємств, з точки зору загальнодержавних інтересів, відповідають загальним перевагам та недолікам альтернативних систем оподаткування. Тому на перевагах і недоліках спрощеної системи оподаткування слід зупинитися окремо (табл. 1.1, 1.2).

Докладний аналіз цих переваг і недоліків служить основою для прийняття суб'єктом малого підприємництва рішення щодо переходу на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності.

Таблиця 1.1 Переваги спрощеної системи оподаткування для платника податків.

Таблиця 1.2 Недоліки спрощеної системи оподаткування для платника податків.

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності, як випливає з самої її назви, може бути застосована тільки суб'єктами малого підприємництва.

Цей термін відносно юридичних осіб за своєю економічною суттю близький до іншого терміну — «малі підприємства», який визначений Законом України «Про підприємства в Україні» [5], але відрізняється від останнього за кількісними та якісними критеріями. Якщо малі підприємства мають обмеження лише за кількістю найманих робітників (вона диференційована в залежності від сфери їх діяльності), то для того, щоб належати до суб'єктів малого підприємництва, необхідно відповідати ще й обмеженням за обсягом діяльності, структурою статутного капіталу, видами діяльності та ін. Крім того, кількісні критерії малого підприємства за чисельністю робітників не співпадають з відповідними обмеженнями щодо суб'єктів малого підприємництва. Тому застосування критеріїв малих підприємств стосовно спрощеної системи оподаткування є неправомірним.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 19 жовтня 2000р. № 2063;ІІІ «Про державну підтримку малого підприємництва» до суб'єктів малого підприємництва належать «юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності…».

Тобто першою основною вимогою, що ставиться до платників єдиного податку — юридичних осіб — є, з одного боку, їх відповідність критеріям суб'єктів підприємницької діяльності, а з іншого — обов’язкова їх реєстрація в якості таких суб'єктів.

Загальною характеристикою суб'єктів підприємницької діяльності є те, що вони мають на меті отримання прибутку. У випадку, коли діяльність юридичної особи на отримання прибутку не спрямована (наприклад, організація має статус неприбуткової), таку юридичну особу не можна вважати суб'єктом підприємницької діяльності, а отже, й права на сплату податку за спрощеною системою вона не має.

На відміну від єдиного податку для фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, а також від інших альтернативних способів оподаткування для підприємств встановлено пропорційні ставки єдиного податку в процентах від об'єкта оподаткування, а не в фіксованому вигляді. Ця принципова відмінність означає, що сума податкових зобов’язань такого платника збільшується зі збільшенням виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг).

У ст. 3 Указу передбачено дві ставки єдиного податку для суб'єктів малого підприємництва — юридичних осіб:

6% суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору в разі сплати ПДВ згідно з Законом [8];

10% суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору в разі включення ПДВ до складу єдиного податку.

При цьому принциповим моментом є те, що суб'єкт малого підприємництва має можливість самостійного вибору однієї з цих двох ставок, різниця між якими зв’язана виключно з тим, чи включається ПДВ до складу єдиного податку, чи сплачується окремо. У випадку, коли суб'єкт малого підприємництва обрав 6-відсоткову ставку єдиного податку, він залишається (а для новостворених підприємств — становиться) платником ПДВ на загальних підставах. При переході на єдиний податок за ставкою 10% суб'єкт малого підприємництва (якщо до цього він був платником ПДВ) здає Свідоцтво та всі його копії до органу податкової служби, а також подає у затвердженій ДПАУ формі заяву про перехід на спрощену систему, де прямо сформульоване прохання про скасування реєстрації його як платника ПДВ.

Доцільність вибору суб'єктами малого підприємництва — юридичними особами — ставки єдиного податку значною мірою визначається тим режимом оподаткування ПДВ, який існує для кожного конкретного платника. Як свідчить практика [16], приблизно 50% юридичних осіб, що перейшли на спрощену систему оподаткування, обрали 10-відсоткову ставку єдиного податку.

Якщо при застосуванні 6-відсоткової ставки єдиного податку податковий режим (з точки зору ПДВ) не змінюється, то при обранні 10-відсоткової ставки платники: позбавлені можливості у відповідних випадках одержувати бюджетне (вт. ч. і експортне) відшкодування, не мають права на податковий кредит, а також не можуть виписувати податкові накладні на продані товари (роботи, послуги). Остання обставина в ряді випадків є визначальною для суб'єкта малого підприємництва при виборі ставки єдиного податку, оскільки при відсутності податкових накладних їхні партнери втрачають право на податковий кредит. Правда, ця проблема відносно легко може бути вирішена шляхом відповідного коригування ціни продажу, однак при цьому неминучі втрати в платника єдиного податку в зв’язку з відсутністю в нього права на податковий кредит й неможливістю зменшення об'єкта оподаткування на суму понесених витрат.

Слід також зазначити, що платники єдиного податку за ставкою 10% перебувають у більш важких умовах, ніж не зареєстровані платниками ПДВ суб'єкти підприємницької діяльності, які сплачують податок за звичайною системою оподаткування. Останні права на податковий кредит також не мають, але віднесення ними сум «вхідного» ПДВ до складу валових витрат все-таки дозволяє їм відшкодувати 30% сплачених сум ПДВ шляхом зменшення платежів з податку на прибуток. Суб'єкти малого підприємництва, що сплачують податок за ставкою 10%, такої можливості не мають через те, що вони не є платниками ані ПДВ, ані податку на прибуток підприємств.

Якщо суб'єкт підприємницької діяльності виявив бажання перейти на 10-відсотковий єдиний податок, що передбачає скасування його реєстрації як платника ПДВ, таке скасування може бути здійснене тільки за умови проведення документальної перевірки, яка підтверджує достовірність задекларованих сум.

Указом не передбачено ніяких обмежень у виборі 6-відсоткової чи 10-відсоткової ставки єдиного податку. Тобто суб'єкт малого підприємництва має право перейти на єдиний 6-відсотковий податок і в разі здійснення ним операцій, що звільнені від ПДВ, і при виконанні операцій, які не є об'єктом оподаткування цим податком.

Однією з найбільш складних на практиці є проблема визначення об'єкта і бази оподаткування єдиним податком. Прямі визначення цих категорій в чинному законодавстві відсутні.

З точки зору теорії податків, об'єктом оподаткування є здійснення підприємницької діяльності (за виключенням тих її видів, на які не поширюється дія Закону і Указу [3]).

Відповідно до статті 3 Указу базою оподаткування у юридичних осіб — суб'єктів малого підприємництва — визначена виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору. Для платників єдиного податку за ставкою 10% в базу оподаткування не включаються також суми ПДВ, бо нараховувати їх такий платник права не має. Стосовно ж акцизного збору, то ця норма вже втратила свою актуальність у зв’язку з тим, що виготовлення та імпорт підакцизних товарів вилучені з припустимої сфери діяльності суб'єктів малого підприємництва.

Визначення виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) міститься в ст. 1 Указу. Під виручкою розуміється «сума, фактично отримана суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок чи (і) в касу за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг)».

Окремо в цій же статті Указу визначена виручка від реалізації основних фондів — «різниця між сумою, отриманою від реалізації цих фондів і їхньою залишковою вартістю».

Перш за все необхідно розібратися з визначенням виручки від реалізації. В Указі виручка розглядається як кошти, отримані в готівковій або безготівковій формі внаслідок операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг).

Продаж товарів — будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію, незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів.

Не вважаються продажем операції з надання товарів у межах договорів комісії, схову (відповідального зберігання), доручення, інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачу прав власності на такі товари.

Продаж результатів робіт (послуг) — будь-які операції цивільно-правового характеру з надання результатів робіт (послуг), з надання права на користування або на розпоряджання товарами, в тому числі - нематеріальними активами та іншими, ніж товари, об'єктами власності за компенсацію, а також операції з безоплатного надання результатів робіт (послуг). Продаж результатів робіт (послуг) включає, зокрема, надання права на користування товарами в межах договорів лізингу (оренди), продаж, передачу права на підставі авторських або ліцензійних договорів, а також інші способи передачі об'єктів авторського права, патентів, знаків для товарів і послуг, інших об'єктів права інтелектуальної, в тому числі промислової, власності.

На відміну від першої редакції Указу та від основних системоутворюючих податків (податку на прибуток та ПДВ) в податковому обліку за єдиним податком застосовується касовий метод, тобто податкові зобов’язання виникають у момент надходження коштів на банківський рахунок (у касу) підприємства, яке застосовує спрощену систему оподаткування, обліку та звітності.

У зв’язку з цим виникає питання про правомірність оподаткування авансів та передоплат, що надходять платнику до моменту відвантаження продукції або товарів, передачі результатів робіт, фактичного надання послуг. З цього приводу ДПАУ неодноразово роз’яснювала [14, 18], що виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично отримана суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок чи в касу за здійснення операцій із продажу продукції (товарів, робіт, послуг), включаючи суму попередньої оплати.

Що стосується операцій, в яких першою подією є відвантаження товарів (продукції) або надання послуг, податкові зобов’язання з єдиного податку в них виникають тільки в момент отримання коштів.

На відміну від платників податку на прибуток, для яких об'єкт оподаткування не включає в себе ПДВ, при сплаті 6-відсоткового єдиного податку існує проблема подвійного оподаткування. Сума податкових зобов’язань під час продажу товарів (робіт, послуг), по-перше, враховується при обчисленні ПДВ, а по-друге, включається до бази оподаткування єдиним податком. Тобто такий суб'єкт малого підприємництва змушений додатково сплачувати у вигляді єдиного податку 6% від суми податкових зобов’язань, що відповідає 1,2% суми виручки від реалізації продукції.

За думкою Держкомпідприємництва, з метою недопущення подвійного оподаткування при розрахунку єдиного податку за ставкою 6% виручку від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) необхідно зменшувати не тільки на суму акцизного збору, а й на суму ПДВ.

Суб'єкти малого підприємництва — юридичні особи, платники єдиного податку зобов’язані вести Книгу обліку доходів і витрат суб'єкта малого підприємництва — юридичної особи, яка застосовує спрощену систему оподаткування, обліку та звітності в порядку, передбаченому Наказом ДПАУ від 12.10.99р. № 554.

За своєю суттю ця книга є базовою формою податкового обліку з єдиного податку. В ній у хронологічній послідовності на підставі первинних документів здійснюються записи про операції, що відбулися в звітному (податковому) періоді. Відповідно до п. 8 Порядку [25], суб'єкт малого підприємництва щомісячно підбиває підсумки наростаючим підсумком з початку року.

Книга обліку доходів і витрат повинна бути прошнурована та мати пронумеровані сторінки. На останній сторінці вказується кількість сторінок, що є в Книзі, запис про це завіряється підписом керівника, печаткою суб'єкта малого підприємництва та печаткою органу державної податкової служби, де зареєстрований суб'єкт малого підприємництва.

Крім Книги обліку доходів та витрат, суб'єкт малого підприємництва — юридична особа — зобов’язана вести ще й касову книгу.

Тривалість податкового періоду, який встановлено для платників єдиного податку — юридичних осіб, — дорівнює одному кварталу, що в принципі відповідає тривалості податкових періодів за тими податками і зборами, що замінюються єдиним податком (винятком є податок на додану вартість, за яким для більшості платників встановлено місячний податковий період). Звітний період при спрощеній системі оподаткування дорівнює податковому, тобто податкова звітність подається в органи державної податкової служби після закінчення кожного кварталу.

Форма податкової звітності затверджена Наказом ДПАУ від 12 жовтня 1999 р. № 553 окремо для платників єдиного податку за ставкою 6% і за ставкою 10%, але відмінність між ними полягає тільки в розмірі ставок.

Строки подання податкової звітності та перерахування податку, встановлені Указом і Законом України «Про порядок погашення зобов’язань платника податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [9], суттєво розрізняються (табл. 1.3).

Таблиця 1.3 Строки подання Розрахунку і погашення податкових зобов’язань з єдиного податку.

Відповідно до ст. 4 Указу за результатами господарської діяльності за звітний (податковий) період (квартал) суб'єкти малого підприємництва — юридичні особи — подають до органу державної податкової служби до 20 числа місяця, що наступає за звітним (податковим) періодом:

— розрахунок про сплату єдиного податку;

— декларацію про сплату податку на додану вартість (в разі обрання ними єдиного податку за ставкою 6 відсотків);

— платіжні доручення на сплату єдиного податку за звітний період з позначкою банку про зарахування коштів.

Термін сплати податку, встановлений Указом, — щомісячно, не пізніше 20 числа наступного місяця. Таким чином, законодавством встановлена обов’язковість сплати авансових внесків за єдиним податком, хоча ці щомісячні платежі авансовими внесками прямо не названі. Сума платежів за перший, другий і третій місяці дорівнюватиме податковим зобов’язанням за звітний (податковий період).

Розділ 2. Науково-теоретичні проблеми вдосконалення обліку на малому підприємстві ПП «ЮККА».

2.1 Організаційно-економічна характеристика підприємства.

малий підприємництво оподаткування облік.

У відповідності з Законом України «Про підприємства в Україні», затвердженим постановою Верховної Ради України від 27.03.1991 № 887-ХІІ, з-поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі підприємства, що становлять основу малого підприємництва. Саме до цієї категорії слід віднести досліджуване нами підприємство.