Викладення основного матеріалу

Перш, ніж перейти до викладення основного матеріалу, вважаємо за доцільне розглянути сутність ключового поняття «духовність». Не існує одностайної думки щодо визначення цього поняття. Так, Платон, Аристотель, Г. Сковорода вважали, що поняття «духовність» є похідним від слова «дух» (лат. «spirit» та грец. «pneuma»), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.

Вивченню проблеми духовності присвячено праці зарубіжних психологів Ф. Лерша, К. Юнга, К. Роджерса, Р. Мейя, М. Фрідмана, Дж. Портера, Е. Бартона, Дж. Коннорса, Ш. Шустера та інших вчених, а саме: М. Бубера, М. Шелера, А. Швейцера, Хосе Ортега-і-Гассета, Е. Фрома. Відповідно до вчення цих науковців, духовність — це загальнокультурний феномен, який вміщує в собі не лише абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істині та красі.

У психологічному словнику знаходимо наступне визначення цього поняття: «Духовність — це індивідуальна вираженість в системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб, ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити, діяти «для інших».

В. М. Жуковський та інші вчені розглядають систему духовноморального виховання студентів педагогічних вишів як складову взаємопов'язаних компонентів цілісного педагогічного процесу, виділяючи низку компонентів: ціле-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, рефлексивно-оцінний та методичний.

Категорію «духовність майбутнього фахівця» розглядають як інтегративну професійно значущу якість особистості, що характеризується орієнтацією на духовні цінності культури в особистісному саморозвитку та міжособистісній взаємодії. До основних критеріїв сформованості цієї якості В. П. Андрущенко, В. I. Луговий відносять: культурну компетентність, представленість духовно-культурних цінностей в аксіологічному потенціалі особистості, емпатійність, цілепокладання у сфері духовного життя та включеність студента у духовно-практичну діяльність.

Організація духовно-морального виховання майбутніх педагогів неможлива без прилучення їх до системи цінностей, культури та традицій українського народу, виховання шанобливого ставлення до його надбань та рідної мови; ознайомлення з культурою народів світу; формування культури міжетичних та міжособистісних взаємин; збагачення морально-духовних потреб; формування гуманістичних принципів; розширення досвіду духовного пізнання на основі активізації власної духовно-душевної роботи (за О. Л. Кононко) та прагнення до морально-духовного самовдосконалення. Зміст процесу духовно-морального виховання студентів ВНЗ має включати освітньовиховні ресурси духовно-моральних надбань та кращих досягнень світової та національної культури, що створює умови для формування механізмів саморозвитку студента (реалістичну самооцінку, самоконтроль та саморегуляцію поведінки, совість як внутрішню етичну інстанцію, децентрацію як подолання егоїзму). І. Л. Сіданіч, С. К. Стефанюк вважають, що соціокультурний потенціал навчального середовища ВНЗ сприяє становленню у студентів базису особистої культури, залученню до світу національних та світових культурних надбань, розвитку їх особистості, тобто уміння відповідально самовизначатись.

Система духовно-морального виховання студентів пов’язана не лише з діяльністю внутрішніх структурних підрозділів ВНЗ і напрямів навчально-виховного процесу, але й постійною взаємодією із зовнішнім середовищем, що впливає на визначення цілей, добір форм і методів здійснення виховної роботи. Організація взаємодії такої системи із навколишнім середовищем здійснюється шляхом налагодження співпраці з громадськими організаціями й установами міста, країни, музеями тощо. І. Л. Сіданіч вважає, що методика духовно-морального виховання студентів — це спеціально організований, цілеспрямований, інноваційний процес організації та стимулювання духовно-пізнавальної активності майбутніх педагогів. Цей процес, спрямований на збагачення моральної свідомості й поведінки майбутніх педагогів, їх залучення до світу вироблених людством цінностей; формування ціннісних основ ставлення до навколишнього світу, оточуючих (потреб, мрій, ідеалів, життєвих мотивів, цілей).

У процесі духовно-морального виховання майбутніх педагогів провідне місце займають дисципліни педагогічного циклу. Так, під час вивчення курсу історії педагогіки вони залучаються до скарбниці педагогічного досвіду педагогів минулого та сучасності, вивчають інноваційні підходи до роботи з дітьми та батьками. Під час лекцій з педагогіки та психології студенти набувають не лише професійних знань. У них поступово формується базис особистої культури. Тоді як практичні заняття допомагають визначити морально-духовне обличчя майбутнього педагога, рівень сформованості його життєвої та професійної компетенції як домірності власній природі та вимогам сучасного життя.

Майбутні педагоги під час лекцій та практичних занять привчаються здійснювати аналіз педагогічних ситуацій, набувають практичного досвіду приймати відповідальні рішення і відповідати за їх наслідки, вчиняючи по совісті; на практиці реалізовувати принципи особистісно-орієнтованого, гуманного відношення до вихованців, тим самим опановуючи навички високої культури педагогічної оцінки життєвих досягнень майбутніх вихованців. Студенти виконують творчі індивідуальні завдання, залучаються до науково-дослідної діяльності, виконують курсові, дипломні, магістерські роботи з питань духовноморального виховання дошкільників, що дозволяє не лише сформувати у них інноваційний характер освітньої діяльності, використання сучасних виховних та навчальних технологій, але й створює належні умови для педагогічної творчості, вдосконалення педагогічної майстерності майбутнього вихователя, становлення рефлексивності як важливого чинника модернізації освіти.

Разом з тим, залишається не врахованим такий фактор духовноморального розвитку як рівень громадської думки, що характеризується принциповістю, взаємовимогливістю, дисциплінованістю, та його вплив на дію деструктивних факторів, що гальмують духовний саморозвиток студента як професіонала. У зв’язку з цим, вважаємо за доцільне вжити наступні заходи: індивідуалізувати підхід до кожного студента при виконанні ним завдань практики, комплектувати їх для участі у різних видах навчальної діяльності з урахуванням їх психологічної сумісності. Ефективність проведення роботи з духовного саморозвитку студентів може суттєво підвищити вироблення у них навичок ефективного ділового спілкування.

Проведене дослідження підтвердило необхідність вдосконалення системи методичної роботи з майбутніми педагогами з питання їх духовно-морального виховання. Для студентів необхідно, насамперед, створити культуротворче середовище, що стає рушійною силою для їх самоактуалізації та саморозвитку, де викладач стає свого роду амортизатором, який знижує влив стресогенних чинників сьогодення, навчає спиратись на власні сили, формуючи тим самим гуманістичні цінності.

Висновки і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. З метою подальшого удосконалення роботи з питання духовно-морального виховання студентів педагогічних ВНЗ важливо створити культуротворче середовище, що сприяє органічному поєднанню їх розвитку з формуванням базису особистої культури, його збалансованістю з національною та світовою культурою, забезпечує наступність і спадкоємність поколінь.