Людина - головний герой Олеся Гончара

Людина — головний герой Олеся Гончара Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашнiй фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опублiковано лише початок трилогiї «Прапороносцi» — i раптом критика заговорила про нього як про зрiлого художника. Для письменникiв його поколiння визначальною, випробувальною в життi й творчостi смугою стала друга свiтова вiйна. Пройшовши курс її «окопних унiверситетiв», Гончар винiс звiдти сумнi враження про руйнiвнi сили життя i з допомогою слова став стверджувати протилежне — «сильне, поетичне, непокорене, бунтiвливе, незаплямоване, пiднесене, красиве, творче в людинi» .

На рубежi 50−60-х рокiв у авторовому осмисленнi вiйни вирiзняється з найбiльшою очевиднiстю мотив утвердження духовної стiйкостi людини в умовах вiйни. В романi «Людина i зброя» не випадково центральнi постатi — це вчорашнi студенти-iсторики, а одному з них — Богдановi Колосовському — доводиться виявляти свiй стоїцизм не тiльки в протистояннi фашистському оточенню, а й тоталiтарному режимовi, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої митi посягнути й на нього самого.

У романi оголюється ситуацiя, за якої людський iндивiд у «цивiлiзованому» XX ст. опиняється в трагiчнiй самотностi. Єдине, що утримує ще його «на рiвних» у цьому свiтi, це — любов. Поетизацiя любовi в «Людинi i зброї» контрастує з воєнним божевiллям.

Тему згубного впливу зброї на людину О. Гончар пiдносить до вершин трагедiйного звучання. Але є певна вiдмiннiсть i навiть полемiчнiсть у трактуваннi цiєї теми українським письменником i деякими зарубiжними майстрами, котрi так чи iнакше зверталися до неї, скажiмо, — Е. Хемiнгуеєм («Прощавай, зброє»), Е.-М. Ремарком («Час жити i час вмерти»), Г. Бьоллем («Де ти був, Адаме?»). Якщо в згаданих майстрiв тема поколiння, обпаленого чи то Першою чи Другою свiтовими вiйнами, трактується як тема втраченого, загубленого поколiння, то провiдний акцент О. Гончара — все-таки на незнищенностi людського в людинi, що особливо всебiчно вiдтворено вже у романi «Циклон» .

Цей роман став своєрiдним продовженням «Людини i зброї», образнi системи в ньому мають широту асоцiацiй та глобальний характер — асоцiюються тут не окремi деталi життя, а епохальнi його пласти (циклон як фашистське нашестя i циклон як стихiя природи) — той же принцип — в основi розкриття психологiчної напруги в душах героїв: Богдан Колосовський i його побратими-оточенцi, якi були «на самому сподi життя», у фашистському концтаборi, сьогоднi знiмають фiльм про той концтабiр й своє поколiння i водночас ведуть боротьбу з природною стихiєю. В осмисленнi цих випробувань О. Гончар вiдкриває незнищенне начало в людинi.

Не менш цiкаво розкривається ця якiсть i, так би мовити, у «мирнiй» творчостi О. Гончара, де з плином часу прозаїк все бiльше заглиблюється у сферу фiлософських, моральних й естетичних проблем, якi хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумiв про саму сутнiсть людини, її роль i мiсце у сучасному свiтi.

До незвичайно складного способу, як висловився Д. Павличко, «схрещення» найболючiших свiтових проблем «столиць на дорогах одного українського села» вдається О. Гончар у романi «Тронка». З яким моральним i духовним багажем стоїть людина на порозi третього тисячолiття? Чи не розгубила вона чогось украй важливого на нелегкiй дорозi? Яка доля у планети, що починає задихатися вiд надпромислової потужностi та перебуває у постiйному страху перед екологiчною чи ядерною загрозою? Де вони, тi витоки гармонiї, що їх так нервово i так болiсно шукає сучасник? Втiшатися слiд з того, що назавжди вiдiйшли у минуле лiта уповiльнених швидкостей, чи доречнiше поставити питання так, як це робить головний персонаж Заболотний: швидкостi, взятi самi по собi, — чи наближають вони людину до щастя?

Та чи не найповнiшою мiрою жадоба «оволодiти iстиною людського буття i людської iсторiї в усiх її розтинах i вимiрах» (П. Загребельний) характеризує роман «Твоя зоря», що його з повними пiдставами можна б назвати твором про шляхи i напрямки сучасної цивiлiзацiї. Власне, спiвставляються тут двi цивiлiзацiї: нинiшня, надiндустрiальна i, уповiльнена в швидкостях, кiнця 20-х — початку 30-х рокiв, причому анiскiльки не на користь першiй. Водночас автор цiлком свiдомий: скiльки не сумувати б за минулим, вороття до нього вже не буде. Але… Хоч на хвилину затримайтеся у своєму поспiху, люди кiнця XX столiття, дух переведiть, розгляньтеся навколо: вiдкинувши давнi цiнностi, чи замiнили ви їх кращими, тривкiшими? Чи стали хоч на йоту добрiшими та людянiшими? — нiби звертається до нас письменник. Гострота змiсту «Твоєї зорi» — в послiдовному наголосi автора на можливих катастрофах у людських душах i потребi у зв’язку з цим шукання нових iдеалiв у життi. Головний герой «Твоєї зорi» Кирило Заболотний, перебуваючи в якiйсь зарубiжнiй країнi з дипломатичною мiсiєю, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсацiйне живописне полотно, на якому, за повiдомленням преси, зображена «слов'янська мадонна» — художнiй смисл цiєї дороги прочитується в романi як шлях до краси, до iстини. Ностальгiя цього роману — не просто печаль за минулим, а печаль за природними печатками життя. Не має права, не повинна людина спотворювати власну природу, не може бути їй виправдання за стрiмке наростання у свiтi руйнiвних сил.

Поставленi поряд, «Собор» i «Твоя зоря» складають своєрiдну дилогiю — як ланки єдиного роздуму про призначення людини на землi. Є у романi епiзод, в якому пiдлiток Лiда Дударевич вигукує: «Якi ви щасливi!.. Скiльки хороших людей зустрiчалося вам у життi… Ви жили на теплiй планетi». «А ти хiба нi? Ти вважаєш, що зараз похолоднiшало?» — запитує Заболотний, але дiвча змовчало. Не вiдповiв Лiдi й Заболотний, однак кiлькома сторiнками пiзнiше, роздумуючи над долею чи то канадського чи американського юнака, вiн робить висновок: «Нещаснi дiти всепланетного похолоднення». Зрештою, узагальнює прозаїк, планета на всiх одна, i кожен, хто живе на нiй, несе часточку вiдповiдальностi за дорогу в майбутнє. Як каже про цю вiдповiдальнiсть Заболотний, «є вчинки, котрi сьогоднi мають сприйматися як колективний грiх людства, тiльки так! I кожен з нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти — вартовий планети, вiдповiдаєш на нiй за всiх i за все» .

Простежуючи, як письменник розробляє у своїй творчостi тему збереження i нагромадження у свiтi енергiї гуманностi та доброти, необхiдно водночас пiдкреслити: той загальнолюдський вiдгук, що його здатна виклика ти Гончарева проза, має своєю першопричиною глибоке нацiональне вкорiнення його слова. Усi найкращi, наймилiшi барви i тони рiдної України бринять у його словi, повсякчас звучить тут симфонiя нацiональної iсторiї, гордiсть за приналежнiсть до свого талановитого i працьовитого народу сповнює найсвiтлiших героїв письменника.

Але сам О. Гончар стверджує, що його основне завдання — вiдкривати в людських душах «джерела свiтлi i здоровi», хiба ж не сам вiн зiзнається, що надає перевагу зображенню людей «зi свiтлом у душi», хiба не сам означає власний спосiб письма як «поетичний» чи «критичний» реалiзм? Так, далебi, воно i є: О. Гончар є одним з найсвiтлоноснiших художникiв сучасної доби, котрий повсякчас нагадує: «Мистецтво та лiтература покликанi стояти на вартi духовностi людини, берегти й у вiк НТР поетичний початок життя, первiсний вогонь краси» .