Боги, які є лицарями короля Артура

Боги, які є лицарями короля Артура

По правді, англійським читачам краще обізнані ці фрагменти легенди про Артуре. Образ, з яким сьогодні найчастіше асоціюється це у свідомості читача, — не Артур в іпостасі бога, а Артур «шляхетний король », засновник знаменитого Круглого столу, внаслідок чого він посилає своїх вірних лицарів «охороняти землі і викорінювати зло людське », як зазначено в «Королівських ідиліях «Теннисона. Ця концепція зобов’язана своїм походженням навіть «Смерті Артура «сера Томаса Мелорі, саме «Королівським идиллиям «Теннисона, проте слід зазначити, що Теннисон настільки осучаснив старовинне переказ, що у його версії від старовинного Артура не залишилося нічого, крім імені. Заради справедливості слід визнати, що і саме визнається, що її творіння має лише непрямий стосунок до славному герою, бо… сивий король, яке ім'я — древній привид, А образ сходить, як імла, з вершин Туди, де дрімає кромлех[1], у книзі Гальфрида[2] Приписаний йому чи Маллеору…

[1] Кромлех (валлийск. cromlech від crom — вигнутий і llech — плаский камінь) — архаїчне спорудження, що складається з двох і більше необтесаних кам’яних монолітів, що стоять вертикально безпосередньо в землі та накритих згори масивною кам’яною плитою. Служило як надгробного монумента, дольмена (прим. перши.) [2] Гальфрид — Гальфрид Монмутский, середньовічний англійський історик, книжки якого широко використовують легенди і міфи, зводячи їх у ранг історичних джерел, автор «Історії бриттів «(прим. перев.) Проте за насправді він лише скористався старовинної легендою до створення ідеального образу досконалого англійського джентльмена — титул, який чи був би претендувати реальний Артур. У цьому образі вже немає залишилося ніяких слідів його міфологічного прототипу. Сказане значною мірою стосується й знаменитої книзі Мелорі. Ми можемо бути цілком переконані, що добрий сер Томас навіть підозрював, що персонажі, що їх настільки докладно описує, колись годі було й мати нічого спільного з тими християнськими лицарями, у яких вони перетворилися зі сторінок французьких романів, які лягли основою його компіляції, створеної вже у XV столітті. Давні боги період від часу зазнавала досить і дуже активної эвгемеризации[1]. Персонажі «Чотирьох Гілок Мабиноги «завжди сприймалися лише як боги. Однак у пізніших валлийских переказах їх божественні одягу вже дуже бачити і висять ними лохмотьями, а перші норманнские інтерпретатори цих переказів надають колишнім богам ще більше явні людські риси. На той час, коли Мелорі в XV столітті створював з урахуванням іншомовних романів свою знамениту «Смерть Артура », старовинні образи встигли змінитися настільки, що читачам, хто знав богів ще їх древніх іпостасях, було дуже нелегко впізнати їх риси і події під масками середньовічних рыцарей.

[1] Эвгемеризация — псевдоисторическая інтерпретація міфів, наділення їх персонажів рисами реальних історичних осіб (прим. перевод.).

Мы вибрали «Смерть Артура «Мелорі у найбільш повного зразка творів Артурівського кола, віддавши їй перевагу перед більш ранніми валлийскими поемами і переказами. Це трьома причинами. По-перше, «Смерть Артура «- це par exellence англійський роман про Артуре, з яких черпали відомості про це персонажа всі наступні автори, зокрема й Теннисона. По-друге, багато пам’ятників чужомовному літератури, присвячених життя і подвигам Артура, просто неможливо вмістити в тісні рамки окремої глави. По-третє, тонкий смак і чуття Мелорі допомогли б йому пристати на найкращі і найтиповіші пам’ятники іншомовних літератур і майстерно вплести їх образи тканину свого твори. Тому ми зустрічаємо у ньому більшість наших стародавніх британських богів що з попередніх пантеонів, що з кола персонажів, що з чином Артура, діючих зі сторінок «Смерті Артура «під маскою середньовічних рыцарей.

Кстати сказати, цікаво, що сер Едвард Стрэйхи у своїй передмові до видання кэкстоновской версії «Смерті Артура «використовує задля спільної оцінки прозаїчної поеми Мелорі практично хоча б образ, яким настільки ефектно скористався свого часу Мэттью Арнольд у своїй книжці «Дослідження кельтської літератури », щоб охарактеризувати справжнє зміст «Мабиногиона ». «Мелорі, — пише він, — спорудив величезний і величний середньовічний замок, стінами якого служать застарілі і навіть де-не-де перетворилися на руїни твори колишніх століть ». Очевидно, Мелорі просто більше не уявляв, наскільки занепали і вони руїнами ці пам’ятники сивої давнини, оскільки він влаштовує безладну плутанину персонажів старовинної міфології. У його витворі як діють рука разом боги і навіть герої давніх часів і пізніших пантеонів, і навіть одні й ті ж божества, злегка видозмінивши імена, знову і знову проходять перед читачем в найрізноманітніших образах. Візьмемо за приклад древнього бога смерті Аїда. Прийнявши образ короля Брандегора, чи Брандегориса (тобто Брана з Гоуэра), він наводить з собою у п’ять тисяч озброєних вояків, протиборчих королю Артурові, й те ж час під назвою сера Брандела, чи Брандилеса (тобто Брана з Гвэлса[1]), одна із лицарів Круглого столу, борцям за Артура, будучи його вірним васалом. Далі. За Утер Пендрагон (Утер Бен) виступає батько Артура, тоді як і іпостасі короля Бана Бенвикского («Квадратна огорожа », що, поза всяким сумнівом, означає той самий, що Кэр Педриван у Талиесина і Карбонек у Мелорі) постає іноземним монархом, союзником Артура.

[1] Острів Грассхольм, сцена «Поява шляхетної голови «.

Другой приклад. Огирвран, батько Гвиневры, перетворився на Леодегранса. Ставши королем Уриенсом, чи Урьенсом, з Гора (Гоуэра), він одружується з одній з сестер Артура, бореться проти, але наприкінці кінців визнає його сюзереном і згадується серед лицарів Артура. У «Смерті Артура «Уриен то, можливо ототожнений з королем Рьенсом чи Рионсом Северо-Валлийским і з королем Нентресом Гарлотским, та був, змінюючи обличчя і імена, як Протей британських богів, він раптом підноситься в ізольованому епізоді у ролі Балана, який воює зі своїм братом Балином до того часу, коли вони обидва не вбивають друг друга.

Нетрудно помітити, що божеств підземного царства в романах Артурівського циклу зазвичай можна почути у тій, що вони асоціюються ні з обжитыми і цивілізованими районами Англії, і з дикими і віддаленими землями півночі і заходу Британії, і з цим іще більш дикими і необжитыми островами. Приблизно так, як Бран і Уриен є королями Гоуэра, Аравн, під покровом перекручених варіантів імені перетворившись на Ангиша чи Ангиссанса, стає королем Шотландії чи Ірландії, тобто земель скоттов і гэлов, чиї владики ворогували з бриттами. Пвилл, владика Аннвна, точно як і виступає під двома масками. Як Пеллеса, «короля чужій країни «і Хранителя Св. Грааля, він являє собою персонаж великого міфологічного значення, хоча її первинне походження і оточення так само чужі пізнішої християнської ретуші, як чужі сам Пеллес і його царювання виглядом лицарів Артура. Владика Аїда фігурує як «близького родича Йосипа Аримафейского «[1], людини, «не жалів сил для зміцнення християнства і той святий церкви ». З іншого боку, постає у ролі батька Элэйн (Елен), віддав її за дружину серу Ланселоту і котрий подарував молодим пишну резиденцію під назвою «Замок Блиан ». Цю саму назву, як неважко показати, пов’язані з однією з васалів Пвилла під назвою Тернион, про яких під час Першої Гілки «Мабиноги ». Під інакше — ім'ям сера Пеллеаса, героя ідилії Теннисона «Пеллеас і Эттар » , — постає з нового варіанті архаїчного міфу, який отримав нове життя. Після пасажу, описывающего його нещасну любов до Эттар (чи Эттард, як називає її Мелорі), Пеллеас постає одруженим на Нимуэ — персонажа, чиє початкове ім'я, Рианнон, змінюється до невпізнанності, перетворившись б під руками безвісних переписувачів після низки проміжних варіантів у звичне Вів'єн. З Пеллесом, чи Пеллеасом, асоціюється його син, король Пеллеан, чи Пелам, і навіть Хранитель Грааля, яким міг стати ніхто інший, як сам Придери. Як і раніше, в іпостасі божества в «Мабиноги Мэта », він зазнає приголомшливої поразки одного з богів світла. Проте його переможцем цього разу виступає не Артур, став наступником Гвидиона, а Балин, тобто хоча б галло-британский бог Сонця Беленус.

[1] Йосип Аримафейський — за євангельськими словами, таємний учень Пресвятої Богородиці, який викупив після розп’яття Його тіло у римлян і поклав Його своєму труні, зібравши краплі Його крові в особливу чашу. Саме ця чаша з кров’ю Христа зі часом отримав назву Святого Грааля. За переказами, після вознесіння Христа Йосип Аримафейський виїхав у Британію, де побудував першу у світі церква в ім'я Пречистої Діви Марії. Він також посадив в Гластонбери терник, пророслий з гілочки тернового віденця Спасителя. З того часу в Гластонбери щорічно у день Різдва по православному календареві (25 грудня за старим стилем, 7 січня до новому) трапляється диво цвітіння тернику З 1929 р виникла традиція підносити квіти гластонберийского тернику як різдвяного дару правлячому монарху Великобританії (прим. перев.) Інше божество пітьми, Гвин аз Нудда, постає читачеві відразу під трьома різними іменами. Цей персонаж, якого Мелорі у своїй «Смерті Артура «називає і сером Гвинасом, і сером Гуинасом, і навіть сером Гвенбаусом і що є ніхто інший, як староваллийский бог Гвинвас (чи Гвин), незмінно виступає за Артура. Корнуолльский Мелвас, образ якого розділився, перетворившись відразу у двох лицарів, розподіляє ними свої звичні атрибути. Як сера Мелиаса чи Молеуса де Ліля (що означає «Остров'янин »)[1] якого є лицарем Круглого столу» й під час конфлікту між Артуром і Ланселотом стає на бік останнього, борючись проти короля. Однак у іпостасі сера Мелиагранса, чи Мелиаганса, він, як й у старіших міфах, викрадає королеву Гиневру і відбуває їх у свій замок. У той самий час під сомерсетширским ім'ям Аваллон чи Аваллах бере участь в епізоді зі Св. Граалем. Король Эвелэйк стає сарацинською правителем, якого Йосип Аримафейський звертає в християнську віру і везе із собою у Британію. З патетичному ентузіазмом перетвореного він намагається заволодіти священної чашею, але з удостоюється такої честі. Проте як спокутування за благочестиву старанність Промисел Божий обіцяє йому, що не ввійде у врата смерті, доки побачить власні очі, як лицар його крові в дев’ятому коліні його нащадків отримає Св. Грааль. Це сер Персіваль, і король Эвелэйк, якій виповнилося років, мирно почил.

[1] Де Ліль (франц. Le l «Isle) — літер. «З острова «(прим. перев.).

Переходя від богів пітьми до божествам світла, бачимо, що у «Смерті Артура «фігурує чимало цих небожителів. Ллудд, улюблений персонаж ранніх міфів, стає під пером Мелорі королем Лотом, чи Лотом Оркнейських, внаслідок любовної історії з якого Артур стає батьком її дитини — майбутнього сера Мордреда. З іншого боку, чоловіка Лота був і матір'ю сера Гавэйна, чи Гавэна, народження якого Мелорі, щоправда, неможливо пов’язує з Артуром, хоча початковий варіант міфу укладав у собі саме такий колізію. Сер Гавэйн з артуровской легенди — хоча б персонаж, як і валійський Гвалхмей, наступник ще більше ранньої постаті, Ллеу Ллоу Гиффеса, точно як і сер Мордред, валійський Медравд — є спадкоємцем брата Ллеу, Ділана. І аналогічно, як сер Мордред зберігає похмурий характер Медравда, і серу Гавэйну у Мелорі притаманні атрибути сонячного божества. Ми дізнаємося, це її сили поступово зростають від світанку до полудня, та був знову і такий самий поступово сходять нанівець наприкінці. Це — осколок язичницької символіки, дуже відповідний образу сера Едварда Стрэйхи, що у середньовічних переказах постає таким собі древнім каменем посеред цеглин пізнішого здания.

Зевс пізнішого циклу, Емріс чи Мирддин, виступає в «Смерті Артура «під обома цими іменами. Ім'я Емріс перетворюється на Борс, і король Борс Галльський стає братом короля Бана Бенвикского — тобто тієї самої Брана «Квадратна огорожа », бога-богатыря підземного царства. Мирддин само ніколи перестав бути читачеві у тому образі. Ще популярного персонажа, Мерлін, зберігає риси і атрибути небесного божества. Він коштує як осторонь від рицарів та шанується значно вища їх, володіючи деяких випадках навіть більше високим статусом, ніж сам король Артур, стосовно якому вона обіймає приблизно таке ж становище, яке посідає у «Мабиноги «Мет стосовно Гвидиону. Як можна і Мет, він виступає у ролі чарівника; як і Мет, чує у світі будь-яке слово, сказане навіть найбільш слабким пошепки, за умови що вітер підхопить його; більше, якого є практично усевідаючим. Розповідь про його зникнення у цьому вигляді, як він представлено «Смерті Артура », є лише переробкою і підвищення початкової історії, коли міфологічне початок поступається місце чиннику, який романісти називають «жіночої лінією ». Усі знають, що великий чарівник відчув божевільної пристрастю до певної «діві озера », яку Мелорі іменує Нимуэ, а Теннисон — Вів'єн. Насправді під обома цими іменами виступає той самий Рианнон. Як зазначено в «Смерті Артура », «Мерлін не хотів залишити їх у спокої, він хотів завжди бути, а з нею… вона жахливо втомилася від цього, проте їй доводилося триматися з нею якнайбільше галантно, оскільки вона відчувала страх проти нього, тому що юний був сином диявола, і її у разі не могла позбутися його. Якось сталося отже Мерлін став перед нею скелі, у якій укладено велике диво, і з допомогою своїх чар зробив отже скеля ця перетворилася на камінь. І тоді вона, застосувавши жіночої хитрості, упросила Мерлина залізти під цю чарівний камінь, щоб вивідати нею якісь дива. Коли ж Мерлін послухався її, вона влаштувала тож він, попри всі свої старання, вже не міг повернутися з-під каменю назад. І тоді вона поспішно залишила Мерлина і «.

Могилу Мерлина, що опинилося живцем похованим, і сьогодні вже можна вбачати у реформі кінці долини Валь дес Феес в Бресильенском лісі в Бретані, Франція. Кам’яна вежа, возвышающаяся з неї, являє собою вельми прозаїчний аналог знаменитої вежі з повітряної пряжі, у якій небесний бог, за переказами, укушає вічний спокій. І все-таки ця кам’яна усипальниця не такий непоэтична, як шкіряний мішок, куди Рианнон, цей початковий прообраз Нимуэ, кинула свого бранця Гвавла — прототип Мерлина, як барсука в мішок (див. главу 19 — «Пригоди богів Аннвна »).Елен, чоловіка Мирддина, зустрічається у Мелорі в образах відразу п’яти різних Элэйн. Двоє є дружинами бога пітьми, названого ім'ям короля Бана і короля Нентреса. Третя названа дочкою короля Пеллинора — персонажа, чиє походження невідома. Але двома найвідомішими є дами — кохані сера Ланселота: Прекрасна Элэйн, Элэйн Чарівна, Элэйн Дева-Лилия Астолата [1], і більше щаслива, хоча й настільки прекрасна, Элэйн, дочка короля Пеллеса й мати Галаада, сина сера Ланселота.

[1] Історія цієї Элэйн представленій у «Королівських ідиліях «Теннисона і в «Смерті Артура «сера Томаса Мэлори.

Итак, тепер, коли всі найбільші персонажі британської міфології перераховані в їхніх дій новою іпостасі - образах рицарів та зайняли своїм місцем у артуровской легенді, саме час звернутися до реального змісту роману сера Томаса Мелорі. Його зовнішній, подієвий план — історія Артура, короля Британії, якого більшість сучасників Мелорі без сумніву вважали цілком реальним історичним обличчям. Навколо цієї центральної теми і зосереджено опис правління Артура і його діянь, подані у вигляді окремих епізодів, розповідають про славних подвиги лицарів, які становлять, за переказами, щось на кшталт елітарною королівської гвардії. Але, крім цієї «історичної «канви, страждаючою явними перебільшеннями і спотвореннями, весь цикл романів, по суті, зводиться до кільком основним міфам, предстающим перед читачем у переказі, але й у грунтовної переробці під пером численних компіляторів. Норманнским беллетристам, перерабатывавшим «Matiere de Bretagne «[1], міфологія бриттів постала у процесі активної трансформації, коли самі боги встигли стати смертними воїнами, інші перетворилися на друїдів і магів, які мають настільки ж земними рисами. Під пером цих компіляторів британські воїни стали норманнскими лицарями, які здійснюють подвиги доблесті і честі під час дворах славних монархів, черпаючи натхнення в фантастичних описах лицарських чеснот, культивованих трубадурами, тоді як друїди майже відмовилися від міста своєї друидической практики, попахивающей поганським варварством, і звернулися до звичайної магії, поширеної в усіх латинських чи, краще сказати, романських народів. Більше того, коли реальний зміст і raison d «etre[2] цих переказів забулися і відійшли до минулого, їх адаптаторы і переробники отримали, як кажуть, повну свободу дій. Більшість авторів романів були свої власні улюблені герої, і персонажі, які вони й робили центральними постатями своїх новел. Сер Гавэйн, сер Персіваль, сер Трістан і сер Овэйн (усі вони, очевидно, колись виконували у бриттів роль місцевих сонячних богів) виступають центральних персонажів в романах, названих їх іменами, й у історіях про малодостоверных діяннях христианизированных лицарів малий, що нагадує про їхнє язичницькому происхождении.

[1] «Matiere de Bretagne «(франц.) — «Аннали Британії «(прим. перев.) [2] Raison d «etre (франц.) — тут: сенс (прим. перев.) І лише величезному праці учених ми маємо поверненням до читача подій імен, що й міцно забутих вже до того часу, коли з-під друкованого преса Какстона вийшла знаменита книга Мелорі. Але забуття не є знищення, й давні міфи у тому нової оболонці зберегли всі свої колишні риси, аналогічно як геологи знаходять у скельних породах скам’янілості сліди древнього життя. У цьому ролі які й донесли до нас три ключових мотиву, граючих величезну роль кельтської міфології: народження бога Сонця, битва між силами світла й темряви і набіги на Аїд добрих богів світла, що їх заради блага роду человеческого.

Первый з цих мотивів докладно розглянутий у розділі 23, «Явище Артура в міфології «. У ньому представлений переказ міфологічної історії появи сонячного бога, що викладена у «Мабиноги Мэта фаб Матонви ». Артур просто змінив Гвидиона. Замість Аранрод, дружини одряхлілого архаїчного бога небі Нвивра, бачимо дружину короля Лота, так само старого небесного бога Ллуда. Ллеу Ллоу Гиффес знову з’являється у образі сера Гавэйна (Гвалхмея), а Ділан перетворюється на сера Мордреда (Медравда), а мудрий Мерлін, Юпітер нової системи персонажів, займає місце свого так само премудрого прототипу, Мэта. З цією першим міфологічним мотивом пов’язаний інший — битва між силами світла, і пітьми. У «Смерті Артура «зустрічаються відразу кількох версій цього сюжету. Головне місце серед них займає повстання представника злих сил, сера Мордреда, проти Артура і сера Гавэйна, нагадує більш архаїчні протистояння Балана, тобто бога пітьми Брана, і Балина — сонячного бога Беленуса; у своїй смертельного удару по Пелламу, Придери в старих міфах завдає той самий Балин, чи Беленус.

Этот міфологічний сюжет має і більше розширену форму, у якій боротьба між силами світла і темряви ведеться за володіння прекрасної дівою. Так (не вдаючись у багатомовність), згадується, що з руку Гвенвифар боролися Артур і Медравд, чи, у ранній версії міфу, Артур і Гвин. У «Смерті Артура «Гвину, чиє корнуолльское ім'я Мелвас перетворилася на викривлене «сер Мелиагранс », вдається викрасти Гиневру, але рятує її не Артур. Ця роль чи, краще сказати, привілей дістається новому герою — серу Ланселоту, який переслідує Мелиагранса, здобуває перемогу з нього, вбиває підступного суперника та рятує прекрасну пленницу. Але потрібно помітити, що у ранніх переказах образ сера Ланселота, до чималій подиву тих, кому артуровские саги без Ланселота та королеви Гиневры здаються чимось на кшталт «Гамлета «без Гамлета, не зустрічається. Валлійці пісні і перекази одностайно мовчать про неї, тож його, цілком імовірно, слід вважати породженням фантазії норманнских белетристів, непомітно що приписали свого героя доблесні діяння, які раніше приписувалися іншим лицарям. Проте романізовані перекладу цих двох міфів авторами «Matiere de Bretagne «представляють нам значно менший інтерес, ніж обробка третього. Привабливість артуровских легенд не лише у описі битв Артура і любовних перипетій його дружини Гиневры, а й у тому, що дало цим історіям настільки тривале й міцну популярність, — маємо у вигляді християнське переказ про боротьбу за Св. Грааль. Вплив цієї легенди, що послужила джерелом натхнення для незліченних творів літератури, образотворчого мистецтва та національної музики, настільки велика і багатоманітно, спроба звести його першоджерела, як і витоки артуровских легенд взагалі, до поганству представляється майже блюзнірською, адже він мало позначилося з його воістину містичному зачаруванні. Проте вся ця легенда явно перегукується з значно більше примітивним поганським міфам, повествующим про чарівному неиссякаемом казані родючості та вдохновения.

В пізніших романах Св. Грааль являє собою священну християнську реліквію, що має чудодійними властивостями. У «Смерті Артура «розповідають, що у ній лежав Великодній Агнець, з'їдений Господом і апостолами на Таємної вечорі, а після хрещеною смерті Пресвятої Богородиці його таємний учень, Йосип Аримафейський, зібрав у Святий Грааль краплі крові Спасителя. Але як бути ототожненим з цим преданьем, древній міф розповідав про магічному казані, присутньому у всіх відгалуженнях кельтської міфології. І це знаменитий «Непустеющий казан «Дагды, здатний нагодувати всіх економічних і нікого не залишити незадоволеним (див. главу 5, «Боги гэлов »), і казан відновлення Брана, возвращающий мертвих життя (див. главу 20, «Сватання до Бранвен і це Брана »), і казан Велетня Огирврана, з якого народилися музи (див. главу 23, «Явище Артура в міфології «), і казан, захоплений Кухулином у короля Міста Тіней (див. главу 12, «Ірландська Іліада »), і казан, відвойований Артуром у владики Аїда (див. главу 23, «Явище Артура в міфології «), і навіть ціла низка міфічних судин, які мають чарівними властивостями. При переході від язичницької версії до її христианизированной переробці зміни торкнулися ледь в повному обсязі риси древнього міфу. Так, взяти хоча б основні атрибути казана, захопленого Артуром, і перелічені Талиесином у його «Викраденні в Аннвне ». Казан цей належав Пвиллу та її синові Придери, які жили, в Потойбічне світі, носившем, крім інших титулів, й такі назви, як Поворачивающийся замок, Четвероугольный замок, Замок веселощів, Королівський замок, Скляний замок і замок багатіїв. Це чарівне місце було з усіх сторін оточене морем, і потрапити туди інакше було неможливо. Там був браку вини, і щасливі мешканці того світу проводили час, бенкетуючи, і услаждаясь музикою, і віддаючись всім радощів життя, яка знає ні хвороб, ні старості. Що й казати стосується казана, він по зовнішньому краї був прикрашений мерехтливими перлинами; вогонь під нею підтримували своїм полум’яним диханням дев’ять дів; від цього казана, поза всяким сумнівом, звучали слова пророчою мудрості, і на довершення всіх чудес, він не готував їжу для брехуна і боягуза (див. главу 23, «Явище Артура в міфології «). Отже, це справді дає нам великий обсяг матеріалів, дозволяють провести паралель між поганським казаном й християнської чашею, Святим Граалем.

В пошуках таких паралелей доведеться йти задалеко, бо більшість їх можна знайти у самому романі сера Томаса Мелорі. Цей містичний посудину належав королю Пеллесу, тобто Пвиллу, який зберігав їх у замку під назвою Карбонек. Цю саму назву під пером маститих філологів отримало форму Кэр баннавг, що означає «квадратний «чи «чотирикутний замок », тобто, інакше кажучи, це той самий Кэр Педриван, який згадується у поемі Талиесина. Про характер місця, так званої Замком багатіїв і Замком веселощів, де «густе вино лилося рікою, та її пили все », ми бачимо з тексту «Смерті Артура «дві згадки. Одне розповідає у тому, як після явища Грааля — принесеного, до речі, дівою чи янголом — весь замок наповнився чудовим ароматами, і з лицарів виявив на столі собі різноманітні страви і напої, які тільки можна собі уявити. Грааль недоступний для поглядів грішників (християнська облагороджена версія думку про тому, що казан стане варити їжу для трусів і брехунів), проте один погляд нею зціляє гідних від ран і тілесних хвороб, а поруч із Граалем не страшні ні хвороби, ні старість: останній із цих атрибутів немає згадки Мелорі, але є на більш пізньому романі під назвою «Святий Грааль ». І хоча в Мелорі ми зустрічаємо жодних згадок про казані, оточеному зусебіч водою, про «поворачивающемся «замку, досить відкласти «Смерть Артура «й узяти до рук «Святий Грааль », щоб знайти обидва. Гвалхмей, прибувши до замка короля Пелеура (Придери), бачить, що той оточений зі усіх сторін водою, а Передур, опинившись тому ж самому місці, здивовано помічає, що замок цей повертається, і притому буде настільки швидким, що й обганяє вітер. Понад те, лучники, які стоять на стінах замку, стріляють настільки влучно, що й стрілам що неспроможні протистояти ніякі зброю, що навіть пояснюється дивна рядок із поеми, гласящяя, що із усіх воїнів, пішли з Артуром в похід, з Кэр Сиди повернулися лише семеро.

Весьма показово, що сама Артур будь-коли робить спроби опанувати Граалем, хоча її язичницький прототип на більш древньому міфі і захоплює прообраз Святий чаші. У Мелорі ми бачимо відразу чотирьох суперників — претендентів на мантію Артура: це сер Пеллеас, сер Борс, сер Персіваль і сер Галаад. Першого їх, сера Пеллеаса, можна відразу скинути з рахунку. Річ у тім, що Пеллеасу, колишньому Пеллесу чи Пвиллу, було нема чого шукати Грааль, оскільки він колись не був володарем її прообразу. Участь у пошуках сера Борса ще дуже сумнівно, бо Борс — ніхто інший, як Емріс, чи Мирддин. Якщо звернутися до старої британської міфології, легко помітити, що бог неба будь-коли брав участь у насильницькому захопленні чи викраденні скарбів у владик підземного царства. Отже, залишаються дві реальні претендента — сер Персіваль і сер Галаад. «Сер Персіваль «- це франко-норманнское ім'я Передура, героя історії, входить до складу Червоної Гергестской книжки. У цьому історії викладається найбільш рання з дійшли до нас версій захоплення Грааля. Вона задовго до формування основного корпусу норманнских романів про Артуре, бувши якесь проміжне ланка між міфологічними переказами і описами лицарських подвигів. Отже, найбільш архаїчним і «примітивним «персонажем — шукачем Святого Грааля слід визнати Передура, тобто сера Персиваля. З іншого боку, самим пізнім і молодим здобувачем безперечно є сер Галаад. Але всі підстави вважати, що Галаад, чи, по-валлийски, Гвалхавед, тобто «Літній Сокіл » , — це той самий самий сонячний герой, як і Гавэйн, по-валлийски Гвалхмей, тобто «Травневий Сокіл ». Обидва, як історія «Куллвх і Олвен », були синами одному й тому ж матері - Гвиар. Саме серу Галааду у одному з романів Артурівського кола вдається добути Святий Грааль. Спроби провести розмежування з-поміж них нічого не привели. Обидва персонажі мають властивостями сонячного божества. Гвалхмей-Гавэйн, наступник Ллеу Ллоу Гиффеса, і Передур Паладрир, що означає «Ландскнехт з довгою списом », вправі на рівну честь. Ще важливо, що пошуки Грааля, почитавшегося колись головним скарбом Аїда, веде персонаж, котрий зайняв в пізніших легендах місце Ллеу Ллоу Гиффеса і Луга Ламфады на більш ранніх міфах гэлов і бриттів, зберігши у своїй атрибути довгорукого сонячного божества, ведучого вічну боротьбу з силами Тьмы.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.