История буржуазних революцій

История буржуазних революций

Введение

.

20-е роки ХІХ в. відзначені поруч революційних виступів і повстань в Західній Європі на Балканах. Буржуазні Революції Іспанії, Португалії та Італії були викликані претензіями буржуазії на влада і його боротьбою проти абсолютизму, відновленого після краху наполеонівської імперії. Хоча обстановка у тих країнах у роки Реставрації істотно розрізнялася (Італії антифеодальные перетворення революційного і наполеонівського періоду переважно залишилися у силі, тоді як і Іспанії і Португалії феодальні підвалини суспільства були похитнулися), спаленілі тут буржуазні революції мали деякі загальні специфічних рис. Ці виступи (як і національно-визвольна революція у Греції, повстання на Валахії) не носили стихійного характеру, вони задумали і підготовлені таємними товариствами, состоявшими з буржуазних елементів, інтелігенції, ліберальних дворян і військових. У країнах Піренейського півострова, і Італії особливу роль революціях зіграли армії, що поруч обставин. У Іспанії, Португалії та Італії буржуазія, усе ще дуже слабка й значною мірою що з землею, була зацікавлена глибоких соціальних перетвореннях, її головна мета було досягнення компромісу з монархами і дворянством через встановлення конституційного ладу. Буржуазія і ліберальне дворянство переважно не бажали (і могли) розв’язати широке народний рух через побоювання за схоронність власності. Вони воліли здійснити «контрольовану» революцію, яка виходила за перед написані їй рамки і прийняла б великого розмаху. Буржуазно-дворянские революціонери сподівалися, що, підпорядкувавши собі армію і позбавивши в такий спосіб ослаблий абсолютизм його найважливішої збройної опори, вони зроблять військовий переворот і особливих зусиль і залучення у революцію широкого загалу доможуться бажаного результату. Використання армій в революційних цілях у перші роки Реставрації полегшувалося тим, що у всіх ланках командного складу залишалося багато військових, які висунулися під час наполеонівських війн з буржуазії й почасти із народного середовища; зберігши передові політичні погляди, вони з свого боку були противниками реакційного режиму Реставрації і бажали державних перетворень. Ліберальної орієнтації дотримувалися групи офицеров-дворян в Сардинском королівстві і Іспанії, а про дворянських революціонерів у Росії. Революції в Іспанії, Португалії та особливо у Італії оголили слабкість абсолютизму, його нездатність протистояти революційному тискові без підтримки ззовні; з’явилася можливість примусити його з допомогою армії на поступки. Проте революції припадають на той час, коли сили європейської реакції діяли ще згуртовано, повні рішучості недопущення відродження революції на континенті. У протиборстві з фронтом реакційних держав Священного сою за розрізнені Революції окремих країнах або не мали шансів на успіх за настільки вузької базі серед народних мас. Селянство залишилося осторонь від революцій, і це стало найважливішої причиною їхньої слабкості й поразки.

I. Буржуазна революція хто в Іспанії 1820 — 1823 годов

Предпосылки революции.

Реставрация старого ладу у 1814 р. загострила соціально-економічні і політичні протиріччя всередині іспанського суспільства. Розвиток капіталістичного укладу вимагало проведення буржуазних перетворень. У перші десятиліття ХІХ в. збільшилася чисельність бавовняних, шовкових, сукняних, железоделательных мануфактури. Найбільшим центром мануфактурного виробництва стала Каталонія. У Барселоні зустрічалися підприємства, у яких працювало до 600 — 800 людина. Робітники, зайняті на мануфактурах, трудилися як в хазяйських майстерень, і вдома. Мануфактурне виробництво пустило коріння й у селі: в Каталонії і Валенсії багато безземельні селяни влітку поневірялися в наймах, а взимку працювали на сукняних мануфактурах. Важливе місце у іспанської економіці займала колоніальна торгівля. З ним були нерозривно пов’язані інтереси купців і судновласників Кадиса, Барселони та інших портових міст. Колонії в Латинської Америки служили ринком збуту для іспанської текстильної промисловості. Розвиток капіталістичних взаємин у промисловості стикалося з низкою перешкод. У Іспанії зберігалися внутрішні мита, алькабала (середньовічний податку торгові угоди), державні монополії; у містах продовжували існувати численні цехи. У іспанської селі переважали феодальні відносини. Більше 2/3 оброблюваної землі перебував у руках дворянства і Церкви. Система майоратов гарантувала збереження монополії феодалів на грішну землю. Численні феодальні повинності, податків і церковна десятина важким тягарем лежали на селянських господарствах. Власники виплачували поземельні повинності в грошової чи натуральному вигляді; феодали продовжували користуватися баналитетными правами і іншими сеньориальными привілеями. Приблизно половину іспанських сіл перебував під юрисдикцією світських сеньйорів і Церкви. Зростання ціни хліб, і всі інші продукти в ХVIII в. сприяв втягування дворянства у внутрішнє і колоніальну торгівлю. У північних районах Іспанії, де поширено різноманітні форми феодального утримання і напівфеодальній оренди, той процес наводив посилення тиску сеньйорів на селян. Дворяни намагалися збільшити існуючі повинності і введення нові, скоротити терміни утримання, а це призводило до поступового перетворенню власників в орендарів. Почастішали випадки захоплення сеньйорами общинних земель. Інакше виглядали справи в Андалусії, Естремадурі, Нової Кастилии — районах великого дворянського землеволодіння. Тут залучення дворян в торгівлю викликало скорочення традиційної мелкокрестьянской оренди — і розширення власного господарства сеньйорів, заснованого на застосуванні праці наймитів і малоземельних селян. Проникнення капіталістичних взаємин у сільському господарстві прискорило розшарування села: зростала чисельність малоземельних і безземельних селян, виділялася заможна селянська верхівка.

Разбогатевшие купці і вітчизняні підприємці, бажаючи зміцнити своє становище, при розвивали наділи збанкрутілих селян общинні землі. Багато буржуа брали на відкуп феодальні повинності і церковну десятину. Зростання буржуазного землеволодіння і прилучення буржуазії на експлуатацію селянства зближували верхівку буржуазії з тією частиною дворянства, яку перевидали найбільшою мірою пов’язані з торгівлею. Тому іспанська буржуазія, обьективно зацікавлена в ліквідації феодалізму, до того ж час тяжіла до розумного компромісу з дворянством. Така розстановка класових сил багато в чому визначила характер тих перетворень, проведені хто в Іспанії у роки буржуазних революцій.

Феодально-абсолютистские порядки, відновлені в 1814 р., викликали різке невдоволення широкого загалу буржуазії, ліберального дворянства, військових, інтелігенції. Економічна слабкість іспанської буржуазії, відсутність в неї досвіду політичних змагань призвели до того, що особливу роль революційному русі у перші десятиріччя ХIХ в. почала відігравати армія. Активна участь військових боротьбі проти французьких загарбників, взаємодія армії з партизанськими загонами сприяли її демократизації і проникненню у ній ліберальних ідей. Патріотично налаштовані офіцери почали усвідомлювати необхідність глибоких змін у житті країни. Передова частина армії виступала з вимогами, отражавшими політичних інтересів буржуазії.

— У 1814 — 1819 рр. в армійської середовищі та у багатьох великих містах — Кадисе, Ла-Корунье, Мадриді, Барселоні, Валенсії, Гранаді - виникали таємні суспільства масонського типу. Учасники змов — офіцери, юристи, торговці, підприємці - ставили за мету підготувати пронунсиамьенто — - державний переворот, який чинять армією, — і час виявляють конституційну монархію. У 1814 — 1819 рр. вже були спроби подібних виступів. Найбільше їх відбулося вересні 1815 р. в Галісії, де у повстанні взяли участь близько тисячі солдатів під керівництвом Х. Диаса Порльера, героя антинаполеонівської війни. Абсолютизм жорстоко розправився з організаторами повстання, офіцерами і купцями Ла-Коруньи. Проте репресії було неможливо покінчити з революційним рухом.

Начало революції.

Толчком до початку другий буржуазної Революції Іспанії послужила війна за незалежність іспанських колоній в Латинської Америки. Ця важка й він безуспішна для Іспанії війна призвела до остаточної дискредитації абсолютизму та зростання ліберальної опозиції. Центром підготовки нового пронунсиамьенто став Кадіс, навколо якого було розквартировані війська, призначені до відправки в Латинську Америку. 1 січня 1820 р. неподалік Кадиса почалося повстання на армії, його очолив підполковник Рафаель Риего. Невдовзі до загону Риего приєдналися війська під керівництвом А. Кироги. Метою повсталих було відновлення конституції 1812 р. Революційні війська намагалися взяти Кадіс, однак це спроба закінчилася не удачею. Прагнучи заручитися підтримкою населення, Риего наполіг на. проведенні рейду по Андалусії. Загін Риего слідом переслідували війська роялістів; до кінця рейду від двохтисячного року загону залишилося лише 20 людина. Але звістку про повстанні і поході Риего сколихнуло усю країну. Наприкінці лютого — на початку березня 1820 р. почалися хвилювання в найбільших містах Іспанії. 6—7 березня народ вулиці Мадрида. У умовах Фердинанд сьомий змушений був оголосити про відновлення конституції 1812 р., скликанні кортесов, скасування інквізиції. Король призначив новий уряд, що складався з поміркованих лібералів — «модерадос». Розпочата революція утягнула на політичну життя широке коло міського населення. Навесні 1820 р. всюди створювалися численні «Патріотичні суспільства», які виступали на підтримку буржуазних перетворень. Діяльність Калнишевського як «Патріотичних товариств», згодом котрі перетворилися на політичні клуби, брали участь підприємці і торговці, інтелігенція, військові, ремісники. Загалом у роки революції налічувалося більш 250 «Патріотичних товариств», котрі відіграли значної ролі у політичному боротьбі. Водночас у містах формувалися загони національної міліції, взяли він боротьбу з контрреволюційними силами. Війська, піднявши повстання Півдні країни у січні 1820 р., увійшли до складу так званої армії спостереження, покликаної захищати завоювання революції; очолив її Р. Риего. Переважним впливом в «армії спостереження», у Раді національної міліції та «Патріотичних суспільствах» користувалося ліве крило лібералів — «захоплені» («эксальтадос»). Серед керівників «эксальтадос» було багато людей учасники героїчного повстання на січні 1820 р.- Р. Риего, А. Кірога, Еге. Сан-Ми гель. «Эксальтадос» вимагали рішучої боротьби з прибічників абсолютизму й послідовнішого проведення життя принципів конституції 1812 р., розширення діяльності «Патріотичних товариств», посилення національної міліції. У 1820 —-1822 рр. «эксальтадос» мали підтримку серед широкого загалу міського населення. Революція знайшла відгомін і у селі. У кортеси надходили скарги сеньйорів на селян, які припинили платити повинності; у деяких районах селяни відмовлялися від можливості сплати податків. Восени 1820 р. у провінції Авіла селяни намагалися розділити землі герцога Мединасели — однієї з найбільших іспанських феодалів. Хвилювання у селі висунули аграрний питання першому плані політичної боротьби.

Буржуазные перетворення 1820 — 1821 рр.

Пришедшие до влади березні 1820 р. помірні ліберали спиралися на підтримку ліберального дворянства і верхівки буржуазії. «Модерадос» здобули перемогу в виборів у кортеси, що від крилися у Мадриді у червні 1820 р. Соціально-економічна політика «модерадос» сприяла розвитку в промисловості й торгівлі: скасували цехова система, скасовані внутрішні мита, монополії на сіль і тютюн, проголошена свобода торгівлі. Восени 1820 р. кортеси прийняли рішення про ліквідації релігійних орденів і закритті частини монастирів. Їх майно перейшов у державну власність і підлягала продажу.

Были скасовані майораты — - відтепер дворяни могли вільно розпоряджатися своєї земельної власністю. Багато збіднілі ідальго стали продавати свої землі. Аграрне законодавство «модерадос» створило можливість перерозподілу земельної власності на користь буржуазії. Більше складним виявилося рішення у проса про феодальних повинностях. «Модрадос» прагнули до згоди зі дворянством; до того ж час хвилювання у селі змушували буржуазних революціонерів йти назустріч вимогам селян.

В червні 1821 р. кортеси прийняли в законі про скасування сеньориальных прав. Закон скасовував юридичну і адміністративну влада сеньйорів, баналитеты та інші сеньориальные привілеї. Поземельні повинності зберігалися, якщо сеньйор міг документально довести, що землю, оброблювана селянами, є його частий іншої власністю. Проте Фердинанд XVII, навколо якого згуртувались сили феодальної реакції, відмовився затвердити за кін стосовно скасування сеньориальных прав, використавши право приостанавливающего вето, надане королю конституцією 1812 р. Боючись розпочати конфлікт за дворянством, «модерадос» не зважилися порушити корольовське вето. Закон стосовно скасування сеньориальных прав залишився на папері. «Модерадос» прагнули недопущення поглиблення революції" і тому виступу проти втручання народних мас на політичну боротьбу. Вже серпні 1820 р. була розпущена урядом «армію спостереження», у жовтні обмежило свободу слова, преси та зборів. Ці заходи сприяли ослаблення революційного табору, що вигідна роялістам. У 1820 — 1821 рр. вони організовували численні змови для відновлення абсолютизму.

Приход корумпованої влади «эксальтадос».

Недовольство народних мас політикою уряду, його нерішучістю в боротьби з контрреволюцією призвело до дискредитації «модерадос». Вплив ж «эксальтадос», навпаки, зросла. Народ пов’язував із нею сподівання продовження революційних змін. Наприкінці 1820 р. від «эксальтадос» відмежувався радикальне крило, отримав назву «комунерос». Учасники цього руху вважали себе продовжувачами тієї боротьби, яку тоді проводили проти посилення королівської влади «комунерос» 16 в. Опорою руху «комунерос» були міські низи. Різко критикуючи поміркованих лібералів, «комунерос» вимагали очистити державний апарат від прихильників абсолютизму, відновити демократичні волі народів і «армію спостереження». Але руху міських низів в роки Другої буржуазної революції були властиві серйозні слабкості. По-перше, в середовищі «комунерос» зберігалися монархічні ілюзії, як і раніше що король та його оточення були оплотом реакційних сил. По-друге, рух «комунерос» було відірване селянства, складав більшості населення країни. Хоча одного з керівників «комунерос» — Ромеро Альпуенте виступав у кортесах з вимогою всіх кресть янских повинностей, рух загалом не вело боротьбу з захист інтересів селян.

В початку 1822 р. виборах у кортеси перемогли «эксальтадос». Головою кортесов був обраний Р. Риего. У червні 1822 р. кортеси прийняли закону про пустищах і королівських землях: половину цієї землі передбачалося продати, а іншу — розподілити між ветеранами антинаполеонівської війни" та безземельны ми селянами. Таким шляхом «эксальтадос» намагалися полегшити становище самої знедоленої частини селян, не порушуючи у своїй корінних інтересів дворянства.

Сдвиг вліво, що трапився політичного життя країни, викликав запеклий опір роялістів. Наприкінці червня — початку липня 1822 р. у Мадриді сталися зіткнення меклукоролевской гвардією і національної міліцією. У ніч із 6 на майже 7 липня гвардійці намагалися захопити сто особі, проте національна міліція при підтримки населення завдала поразка контрреволюционерам.

Правительство «модерадос», искавшее примирення з рою листами, змушене було піти у відставку. Торішнього серпня 1822 р. корумпованої влади прийшло уряд «эксальтвдос» на чолі з Еге. Сан-Мигелем. Новий уряд активніше повело боротьбу з контрреволюцією. Наприкінці 1822 р. війська генерала Мини — - легендарного вождя антинаполеонівської герильї - розгромили контрреволюційні банди, створені роялістами в гірських районах Каталонії. Придушуючи контрреволюційні виступи, «эксальтадос» до того ж час не зробили для поглиблення революції. Уряд Еге. Сан-Мигеля фактично продовжувало аграрної політики поміркованих лібералів. Ліберальне дворянство і верхівка буржуазії в 1820 — 1821 рр. домоглися своїх цілей і не зацікавлені у подальший розвиток революції. Відсутність радикальних соціально економічних і полі-тичних перетворень позбавило «эксальтадос» підтримки народних мас; проти уряду стало виступати рух «комунерос».

Контрреволюционная інтервенція і реставрація абсолютизма.

События 1820 — 1822 рр. показали, що іспанська реакція неспроможна самостійно придушити революційне рух. Тому Веронський конгрес Священного союзу, що набрався у жовтні 1822 р., прийняв рішення про організацію інтервенції. У 1823 р. французькі війська перейшли іспанську кордон. Розчарування селянських мас у політиці ліберальних урядів, швидкий зростання податків, і навіть контрреволюційна агітація духівництва призвели до того, що не піднялися боротьбу з интервентами.

У травні 1823 р., коли значна частка країни вже лежить у руках інтервентів, «эксальтадос» вирішили про вступ у силу закону про скасування сеньориальных прав. Однак це запізнілий крок не зміг змінити ставлення селян до буржуазної революції. Уряд та кортеси змушені були покинути Мадрид і переїхати в Севілью, а те в Кадіс. Попри героїчне опір армії генерала Мини в Каталонії і загони Риего в Андалусії, у вересні 1823 р. майже вся Іспанія виявилася при владі контрреволюційних сил. 1 жовтня 1823 р. Фердинанд VII підписав декрет, скасовував всі закони, прийняті кортесами в 1820 — 1823 рр. У Іспанії знову утвердився абсолютизм, церкви б чи повернуті відібрані в неї землі. Уряд почав переслідувати учасників революції. У листопаді 1823 р. стратили Р. Риего. Ненависть камарильї до руху дійшло те, що в 1830 р. король наказав закрити все університети, вбачаючи у них джерело ліберальних ідей.

Попытки іспанського абсолютизму відновити своєю владою в Латинської Америки виявилися марними. На початку 182б р. Іспанія втратила все колонії в Латинської Америці, крім Куби і Пуерто-Ріко. Буржуазна революція 1820 — 1823 рр. зазнала поразки. Буржуазні перетворення лібералів відновили проти них феодальну реакцію як у самій Іспанії, і її межами. У той водночас аграрна політика лібералів відштовхнула від буржуазної революції селян. Позбавлений підтримки з боку народних мас, блок ліберального дворянства і верхівки буржуазії не зміг відбити тиск феодально-абсолютистских сил. Проте революція 1820 — 1823 рр. розхитала підвалини старого порядку, підготувавши грунт її подальшого розвитку революційного руху. Події Іспанській революції надали великий вплив на революційні процеси у Португалії, Неаполі і П'ємонті.

II. Буржуазна революція у Португалії 1820 — 1823 годов

Предпосылки буржуазної революции.

Поражение політики «освіченого абсолютизму» загострило протистояння між потребами розвитку капіталістичного способу життя й старими феодальними відносинами. На початку ХІХ в. Португалія залишалася відсталою аграрної країною. 80% її тримільйонного населення працювали сільському господарстві. Збереження майоратов, феодальних повинностей, церковного землеволодіння стримувало розвиток капіталістичних взаємин у селі. Головними галузями португальської промисловості були текстильна, шкірі венна, харчова. У районах Порту і Лисиця бона стала вельми поширеною отримала розсіяна і централізована мануфактура. Внутрішні мита і чималі монополії заважали зростанню мануфактури і внутрішньої торгівлі. Згубне вплив в розвитку промисловості надавала економічна залежність Португалії від Англії: її у припадало близько однієї третини португальського експорту і роблять приблизно половина імпорту. Вироби португальських мануфактури було неможливо витримати конкуренцію англійських фабричних товарів, які наводнили португальський і бразильський ринок. Новий торговий договір, нав’язаний Португалії в 1810 р., ще більше посилив економічне вплив Англії. У період Французької буржуазної революції" і наполеонівських війн Португалія була залучена до військових дій за Англії. Наприкінці 1807 р., коли португальське уряд відмови лось приєднатися до континентальної блокаді, французькі війська захопили Португалію. Король і придворна аристократія бігли Бразилії. У червні 1808 р. північ від країни почалося народне повстання проти французьких загарбників, яка дала можливість англійським військам висадитися біля Португалії. У 1808 — 1811 рр. країни господарювали англійські і французькі солдати, що призвело до її руйнування. На відміну з інших західноєвропейських країн Португалії феодальні відносини у роки наполеонівських війн були похитнулися. З вигнанням французів із Португалії в 1811 р. всю повноту влади перейшла до рук англійського маршала, англійські офіцери зайняли ключові пости у португальської армії. Буржуазія і ліберальне дворянство, військові, інтелігенція виявляли дедалі більше невдоволення феодальними порядками і засиллям англійців. На чолі революційного руху стали прогресивно налаштовані офіцери.

Буржуазная революція 1820 — 1823 гг.

Победа революційних наснаги в реалізації Іспанії 1820 р. підштовхнула португальських військових до рішучих дій. 24 серпня 1820 р. повстав гарнізон міста По роті. Керівники повстання — полковники Сепулведа і Кабрейра — закликали до скликанню кортесов та розробки конституції. Народні маси, зі ентузіазмом зустріли що революцію: наприкінці серпня —- початку вересня рух охопило міста північної Португалії. 15 вересня революція перемогла в Лисабоне. Тимчасовий уряд вирішило скликати кортеси. Установчі кортеси, які зібралися у січні 1821 р., що його низку буржуазних перетворень: скасували особисті феодальні повинності і баналитеты, ліквідували внутрішні мита, знищили інквізицію і проголосили свободу друку. Був розірвано торговий договір з Англією і затверджений протекціоністський тариф; англійці було з армії. У вересні 1822 р. кортеси завершили роботу над конституцією, заснованої за принципами на рідного суверенітету, громадянського рівності, поділу влади. Конституція 1822 р. проголосила Португалію конституційної монархією. Законодавча влада передавалася виборним однопалатним кортесам, виконавча влада ос тавалась до рук короля. Конституція не встановлювала майновий ценз для виборців; виборчих прав позбавили слуги й обличчя, які мали роботи. Попри численні селянські петиції, котрі поступали в кортеси в 1821 — 1822 рр., законодавці не скасували поземельні повинності, припускаючи організувати у майбутньому їх викуп. Перетворення, проведені у 1820 — 1823 рр. блоком буржуазії і ліберального дворянства, розчищали дорогу розвитку капіталістичних відносин. Проте відсутність радикального аграрного законодавства, відповідального інтересам селян, позбавило буржуазну революцію підтримки селянських мас. Проголошення незалежності Бразилії, у вересні 1822 р. дискредитувало кортеси і ліберальне уряд у очах торгово-промислової буржуазії, що з колоніальної торгівлею. У 1823 р. феодальна аристократія і духовенство, натхненні початком французької інтервенції хто в Іспанії, перейшли у наступ. У травні 1823 р. до армій спалахнув контрреволюційний заколот, котра поклала кінець влади лібералів. Завоювання революції ліквідовано.

III. Буржуазні революції" у Італії 1820 — 1821 годов

Реставрация в Италии.

После катастрофи наполеонівського панування у вирішенні Віденського конгресу в Італії було відновлено колишні абсолютистські держави: Сардинское королівство (до його складу крім Савойї, П'ємонту й заселили острови Сардинія ввійшла тепер територія колишньої Генуезької республіки), герцогства Парма, Модена і Тоскань (з злилося в 1847 р. маленьке князівство Лукка), Папське держава й Неаполітанське королівство (з 1816 р. вона стала офіційно називатися Королівством Обох Сицилій). На трони повернулися «легітимні» династії: Савойська — в Сардинском королівстві, неаполітанські Бурбони — в Неаполі, монархи з дому Габсбургів — в герцогствах; у Римі було відновлено світська влада тат. Італія знову опинилася роздрібненої чи державній і економічному плані: королівства і герцогства встановили митні кордону, запровадили власні грошові знаки, особливі системи заходів та значимості. Австрія стала державою на Апеннінському півострові, причому її вплив значно посилилося по порівнянню із 18-ї століттям. Крім Ломбардії, раніше належала австрійської імперії, до неї перейшла територія колишньої веницианской республіки, у результаті Австрія взяла гору на Адріатиці. Усі держави (крім Сардинії) опинилися у політичній і військовій залежність від Австрии.

В Італії запанувала атмосфера реакції. Введено цензура, поширився поліцейська сваволя, різко зросла роль церкві як опори реставровані монархій, у деяких государстах було відновлено раніше упразднённые монастирі і церковні суды.

Наступление реакції дуже відчувалося в Сардинском королівстві. Тут дворянство знову опанувало ключовими постами до армій, чи державній управлінні, у судах дипломатичну службу, витіснивши багатьох офіцерів і, выдвинувшихся при французів з середовища буржуазії. Монархія намагалася призупинити зростання буржуазних відносин: вона офіційно заборонила велику капіталістичну оренду у селі (хоча це заборона залишився на папері), прагнула відродити феодальне право у землеволодінні (майораты і фидейкомиссы), цехові корпорації у промисловості, архаїчне торгове, громадянське і кримінальна законодавство 1970;х років ХVIII в. Власті ревно переслідували всякі прояви лібералізму і вільнодумства; в Туринський університет допускалися тільки той, мали свідчення про виконанні релігійних обрядів.

Возврат до старих порядків далеко зайшов у Папському державі: там знову утвердилися всевладдя верхівки духівництва, клерикальний гне і поліцейський деспотизм, відроджувалося в широких раз заходи церковне землеволодіння.

Иной характер носила Реставрація в Неаполітанському королівстві, Тоскані, Пармі і Ломбардо-Венецианской області, т. е. у його частинах Італії, де які проводилися в ХVIII в. реформи «освіченого абсолютизму» підготували грунт, яка дозволила глибше вкоренитися перетворенням республіканського і наполеонівського періоду. Тут дворянство і духовенство повернули собі лише невелику частину колишніх станових привілеїв. Повернулися корумпованої влади монархи визнали багато питань зміни, здійснені роки французького панування в майнової, правової та адміністративної сферах. Було підтверджено ті земельні придбання буржуазії, що були результатом розпродажу національних (в основ ном церковні школи й монастирських) майн. Попри часткове відновлення майоратов і фидейкомиссов, преследовавшее мета зміцнити дворянське землеволодіння, буржуазна форма власності стала переважної. У Неаполітанському королівстві деякі прогресивні нововведення наполеонівського періоду, включаючи скасування феодальних порядків, був у 1816 — 1818 рр. поширені острів Сицилію. Вводячи нове законодавство, влади включали до нього кілька зміненому чи завуальованому вигляді багато основні тези формально скасованих наполеонівських кодексів. Навіть у Папському державі (головним чином розвиненішою його області - Романье) антифеодальные перетворення залишилися частково у силі, і було проведено деякі реформи з єдиною метою впорядкувати адміністративну і податкову систему з урахуванням французьких нововведень.

Внутренняя політика низки реставровані режимів спочатку не обмежувалася поліцейськими заходами: вони намагалися привернути набік монархій ті соціальні верстви, які висунулися під час французького панування. У Ломбардо-Венецианской області, Тоскані, Пармі і особливо у Неаполітанському королівстві майже всі особи, які були при французів державному службі, залишилися у своїх посадах. На Півдні було збережено навіть органи місцевого управління, у яких переважала земельна буржуазія; але вони було включено до системи абсолютизму і повністю підпорядковані їй. Уся повнота влади належала абсолютистським режимам. Вимушені погодитися з поруч соціально-економічних зрушень буржуазного характеру, монархії, проте, рішуче противилися такий державно-політичної перебудові, яка б зміцнілій буржуазії піднятися до своєї влади. Тому режим Реставрації, не дивлячись з його відносну поміркованість переважно італійських держав, викликав глибоке розчарування буржуазії, позбавленої політичних правий і испытывавшей гостріше, ніж чверть століття тому, економічні сорому. У Ломбардо-Венецианской області й Сардинском королівстві це невдоволення поділяли ті кола ліберального дворянства, які з падінням французького панування сподівання запровадження конституційного правління і досягнення національної незалежності. Оскільки абсолютизм забороняв будь-яку затрагивавшую її інтересів легальну політичну діяльність, опозиційно налаштовані групи буржуазії і дворян стали на шлях організації таємних товариств та за говірок.

Революционное спрямування 1815 — 1820 гг.

Протягом років Реставрації мережу таємних товариств охопила всю Італію. У Сардинском королівстві (П'ємонті) і Ломбардії найбільший вплив придбало товариство «Італійська федерація», у якому переважали ліберальні дворяни, буржуазні елементи та військові; в Папському держави не особливо у Неаполітанському королівстві набув значного поширення рух карбонаріїв, дуже строкате за складом (торговці, інтелігенти, військові, ремісники, нижчу духовенство) ". На Півдні карбонарии[1] [1] спиралися на численну тут дрібну і середню буржуазію, обладавшую землею, яку обробляли крестьяне-арендаторы чи сільські наймані робочі.

Главной метою таємних товариств по всій Італії було обмеження абсолютизму встановлення конституційного правління. Хоча серед змовників були окремі групи республіканців, спрямування цілому мало конституционно-монархический, ліберальний характер. Радикально налаштовані «федерати» в П'ємонті більшість карбонаріїв півдні бажали запровадження конституції, як і дуже прогресивної для свого часу іспанської конституції 1812 р., яка проголошувала народний суверенітет і передбачала скликання однопалатного парламенту. Помірковане ж крило брала за зразок консервативнішу французьку конституцію — «хартію» 1814 р. Крім запровадження конституційного ладу змовники в Ломбардії і Сардинском королівстві прагнули домогтися національну незалежність, витіснення австрійців з Італії та створення Северо-итальянского королівства на чолі з правлячої в П'ємонті Савойской династією. Належав до неї 23-річний принц Карл Альберт негласно заохочував змовників і обіцяв їм підтримку. У цілому нині таємні суспільства обмежували свої завдання рамками тієї держави чи тієї частини країни, де їх діяли, бажаючи примусити місцеву монархію до прийняття конституції. Об'єднання Італії не висувалось тоді революціонерами як першочерговою практичної мети. Керівники змовницького руху робили головну ставку армію і військовий переворот. Проте трагічні події 1799 р. спонукали частина неаполітанських карбонаріїв і що стояв по них земельної буржуазії подбати про при;

Слово «карбонарнй» сталося, можливо, від назви ритуалу випалювання деревного вугілля (по-італійськи вугілля — карбоні, саrbonе). Цей ритуал супроводжував прийом нових членів в таємне суспільство, символізуючи їх духовне очищення. потяг зважується на власну бік (чи навіть нейтралізації) селянства, про те щоб контролювати його дії, перешкодити стихійним селянським повстань й те водночас не дозволити реакціонерам знову (як це сталося в 1799 р.) використовувати сільські маси як знаряддя боротьби з революцією. Радикально-демократические елементи вели пропаганду селянам, навіюючи їм невиразні сподівання рішення, у їх користь питання про землю. Через війну організації карбонаріїв півдні включали більше представників ні поклик і набували більш масового характеру, ніж таємні суспільства на інших частинах Італії.

Буржуазные революції 1820 — 1821 гг.

Успех революції 1820 р. хто в Іспанії, поновлення у країні конституції 1812 р. підштовхнули неаполітанських змовників до дії. 2 липня 1820 р. повстали карбонарії і американські війська у містечку Нола біля Неаполя. Після тим карбонарії виступили з усього Півдню. Частина королівської армії приєдналася до повсталим. 9 липня революційні війська і понад тисячу збройних карбонаріїв переможно вступив у Неаполь. Королю Фердинандові 1 Бурбону довелося обьявить про майбутнє запровадження конституції на кшталт іспанської 1812 р. Було створено новий уряд, скликаний обраний з урахуванням введеної конституції парламент. Революція, перемігши практично без боротьби завдяки широкої підтримці імущих верств королівства, зіштовхнулася невдовзі із труднощами. У таборі переможців виникли протиріччя.

Власть у Неаполі захопила що склалася в наполеонівський період консервативна верхівка бюрократії і військових, які допустили представників карбонаріїв до уряду, побоюючись їх радикалізму. Розбіжності було виявлено і серед самих карбонаріїв: після запровадження конституції буржуазні власники вважали революцію закінченою, тоді як радикальні елементи виступали за продовження демократичних змін. Становище ускладнилося подіями у Сицилії: спаленіле в Палермо народне повстання проти влади неаполітанських Бурбонів перетворилася на боротьбу державну незалежність острова.

Конституционное уряд Неаполя, підтримане неаполітанської буржуазією, відмовилося від будь-яких поступок сицилійцями вирішило силою придушити сепаратистський рух на острові. У Сицилію була стягнута 10-тысячная армія, що послабило оборонні заходи, які довелося взяти неаполітанської революції.

Парламент, з яким маси спочатку пов’язували великі сподівання здійснення своїх вимог, виражених у численних петиціях, не зумів згуртувати різні верстви населення підтримку конституційного ладу. Наприкінці 1820 — початку 1821 р. у провінціях королівства розгорнулося широке рух сільської маси повернення селянам общинних земель, перейшли до значним власникам в наполеонівський період. З вигуками «Хай живе конституція! «селяни захоплювали узурпированные вони землі і бралися до їх опрацюванні. Парламент, більшість у якому представляло земельну буржуазію, на словах обнадежив селян, виступив у питанні про общинних землях на захист інтересів заможних землевласників, що відштовхнуло від цього сільський люд.

Конституционное уряд і парламент намагалися недопущення поглиблення революції" і поширення за кордону королівства, помилково сподіваючись уникнути в такий спосіб втручання Священного союзу. Дотримуючись лінії, уряд дозволило виїхати із країни королю Фердинандові 1, але негайно зрікся своєї присяги на вірність Конституції і закликав до інтервенції. По рішенню конгресу Священного союзу у Лайбахе австрійськими військами рушили у березні 1821 р. на придушення революції. Народні маси, які отримали від конституційного ладу нічого, крім зниження ціни на всі сіль, не стали з його захист. Пасивність населення негативно позначилися на бойовому дусі армії. 23 березня австрійці зайняли Неаполь. Абсолютистская влада Бурбонів була відновлено, конституція скасовано.

В на початку березня 1821 р. почалася революція в П'ємонті. Змовники у місті Алессандрия захопили цитадель і дистриб’юторів створили тимчасову хунту, призвавшую до війни Австрією завоювання національну незалежність. повстання спалахнули в Туріні й інших містах. Король Віктор Еммануїл зрікся престолу, а призначений регентом принц Карл Альберт (раніше обнадеживший змовників) оголосив про запровадження конституції на зразок іспанської. Але він, злякавшись наслідків з таких кроків, незабаром покинув Турін і відмовився від регентства й підтримки конституції. Попри це, керівники пьемонтского повстання на чолі з графом Сантарозой хотіли зберегти Савойскую династію. Революція не отримала народ іншої підтримки, військові частини, хто долучився до повстання, були деморалізовані. Вже через місяць від початку революції австрійськими військами зайняли Турін і окупували П'ємонт.

По Королівству Обох Сицилій і П'ємонту прокотилася хвиля репресій проти учасників революційного руху, і тих, кого підозрювали в лібералізмі. Ініціатори повстання на місті Нола офіцери Морелли і Сильватти повісили. Смертні вироки було винесено заочно також керівникам пьемонтской революції, які зуміли сховатися зарубіжних країн.

Австрийским владі вдалося завдати сильного удару либерально-патриотическому руху й у Ломбардо-Венецианской області: близько 200 членів підпільних організацій, включаючи їх чи керівника графа Конфалоньери, були й на довго укладено до в’язниць.

Несмотря на поразка революцій у Неаполі і П'ємонті, вони ознаменували собою нове стадію у розвитку італійського буржуазно-национального руху: в на відміну від революційних виступів 90-х ХИ1! в. революції 1820 — 1821 рр. були готові і здійснено патріотичними силами самостійно, без будь-якої підтримки ззовні. Революції виявили слабкість абсолютистських режимів, їх нездатність втримати владу без військової допомоги Австрії, які виявили своє справжнє роль жандарма Італії, душителя свободи італійців. Події 1820 — 1821 рр. показали також, що зусилля буржуазно-дворянских революціонерів обмежити абсолютизм і бажання домогтися влади у окремих державах СНД і відриві від боротьби за політичне перебудову Італії цілому приречені на невдачу через явного військового переваги Австрійської імперії.

IV. Грецька національно-визвольна революція 1821 — 1829 годов

Возникновение національно-визвольного движения.

В кінці ХVIII — початку ХІХ в. тривала й завзята боротьба грецького народу за національне звільнення придбала широкого розмаху і здатні якісно нове зміст. На той час економіки Греції, у її життя відбулися суттєві зміни, пов’язані з формуванням капіталістичного укладу у Західній та Центральною Європі. Великі райони Греції почали втягуватись у сферу товарно-грошових відносин. Значна частина коштів виробленого країни зерна, тютюну, бавовни надходила на європейські ринки. Зросла економічна роль міста Салоніки, що є найбільшим портом не лише Греції, а й усього Балканського регіону. Розширення «пешней торгівлі створювало передумови у розвиток місцевого торгового капіталу: у перші роки ХІХ в. в Пелопоннесі налічувалося 50 грецьких торгових фірм. Але громадські порядки у Греції перешкоджали скільки-небудь значному розвитку буржуазії. Як зазначив Ф. Енгельс, «…турецьке, як будь-який інший східне панування несумісне із капіталістичним суспільством; набута додаткова вартість нічим не гарантована від хижих рук сатрапів і пашів; відсутня перше основну умову буржуазної підприємницької діяльності —- безпеку особистості купця та її власності» «.

В згубних умовах османського панування лише торгова буржуазія Егейського архіпелагу змогла перетворитися на серйозну економічну політичну силу. У 1813 р. грецький торговий флот налічував 615 великих кораблів. Більшу частину їх плавала під російським прапором. Отже, використовуючи що проводилася царським урядом політику «покровительства» православному населенню Балкан, грецькі купці отримали суттєві гарантії збереження своєї собственности[2] [2].

Произошли зміни й у духовного життя грецького суспільства. Останні де сятилетия ХV111 і перші десятиліття ХІХ в. увійшли до історію грецької культури як епоха Просвітництва. Це був період бурхливого підйому духовного життя. Повсюдно грунтувалися нові навчальні за ведення, значно розширилося книгодрукування на новогрецькому мові. З’явилися видатні вчені, оригінальні мислителі, чудові педагоги. Діяльність їх, зазвичай, розгорталася поза межами Греції - у Росії, Австрії, Франції, де облаштувалося багато греків переселенців.

Зарубежные громади стали базою грецького національно-визвольного руху, що у кінці ХV11 в. під впливом Французької буржуазної революції. Для боротьби під час визволення Греції ідеї революції уперше вжив полум’яний революціонер і львівський поет Рігас Велестинлис. Він розробив політичну програму, що передбачала повалення османського ярма силоміць балканських на пологів. Але визвольний задум Велестинлиса став відомим австрійської поліції. Грецького революціонера заарештували разом із сім'ю його сподвижниками видали Порті. 24 червня 1798 р. відважні борці за свободу стратили в Бєлградської фортеці.

Несмотря цей важкий удар, рух під час визволення Греції продовжувало розгортатися. У 1814 р. грецькі переселенці заснували Одеси таємне національно-визвольний суспільство «Филики Этерия» («Приятельське суспільство»). Кілька років тому організація придбала численних прихильників у Греції і грецьких зарубіжних колоніях. Підстава «Филики Этерии» у Росії чималої мірою спричинилася успіху її діяльність. Хоча царському уряду не заохочувала визвольні задуми этеристов, найширші кола російського суспільства з співчуттям ставилися до боротьби греків за своє визволення. У свідомості грецького народу із перших століть османського панування жила надія, що став саме Росія, единоверная з греками країна, допоможе їм звільнитися. Сподівання ці отримали нову їжу, коли у квітні 1820 р. «Филики Этерию» очолив котрий у російської армії у чині генерал майора видатний грецький патріот Олександр Іпсіланті. Під його керівництвом этеристы розпочали підготовці збройного повстання.

Начало революции.

Знамя національно-визвольної боротьби підняли в Дунайських князівствах, де «Филики Этерия» мала багато прибічників. При быв в Ясси, А. Іпсіланті 8 березня 1821 р. опублікував відозву із закликом вимагати до повстання, яке починалося словами: «Час пробив, хоробрі греки!» Коротка кампанія А. Іпсіланті в Молдові, й Валахії закінчилася невдало. Але вона відвернула увага фахівців і сили Порти від повстання, догорілого у самій Греції.

Первые постріли прогриміли в Пелопоннесі наприкінці 1821 р.; невдовзі повстання охопило усю країну («незалежності» йдеться у Греції 25 березня). Грецька національно-визвольна революція тривала вісім із половиною років. У його історії варто виокремити такі основні етапи:

1) 1821 — 1822 рр. Звільнення значній своїй частині території країни та формування політичної структури незалежної Греції;

2) 1823 — 1825 рр. Загострення внутрішньополітичного становища. Громадянські війни;

3) 1825 — 1827 рр. Боротьба проти турецко-египетского навали;

4) 1827 — 1829 рр. Початок правління І. Каподистрии, російсько-турецька війна.

5) 1828 — 1829 рр. й успішне завершення боротьби за незалежність.

Главной двигуном революції було селянство. У результаті боротьби воно прагнуло як позбутися чужоземного ярма, але й отримати землю, конфісковане у турецьких феодалів. Загарбники керівництво повстанням великі землевласники і багаті судовладельиы прагнули зберегти й зміцнити свої майнові інтереси і політичні привілеї. Серйозні успіхи повстання на 1821 р. уможливили скликання Нацио нального зборів, яке 13 січня 1822 р. проголосила незалежність Греції та затвердив тимчасову конституцію — Эпидаврский органічний статут. Вплинув її у надали конституції буржуазної Франції кінця ХV111 в. У Греції встановлювався республіканський лад, проголошувався ряд буржуазно-демократичних свобод. Державне пристрій грунтувалося на принципі поділу влади. Найбільші права отримала виконавча владу зі п’яти чоловік. Президентом виконавчої був обраний А. Маврокордатос, відстоював інтереси имущей верхівки грецького суспільства.

Султан Махмуд II не примирився з відпаданням Греції. На постале населення обрушилися варварські репресії. Кривава різанина був здійснений навесні 1822 р. на острові Хіос. 23 тис. мирних жителів убили, 47 тис. продані в рабство. Квітучий острів, який називали садом Архіпелагу, було перетворено на пустелю.

Но і християнські монархи Європи зустріли революцію у Греції із неприкритою ворожістю. Присутні в 1822 р. на конгрес в Вероні керівники Священного союзу відмовилися поводитися з представниками грецького уряду і з бунтівниками свого «законного государя». У складних умовах зовнішньополітичної ізоляції повстанці успішно продовжували нерівну боротьбу. Що Вторглася в Пелопоннес влітку 1822 р. добірна 30тисячна турецька армія було розгромлено грецькими загону ми під керівництвом талановитого полководця Теодороса Колокотрониса. Тоді ж сміливі атаки грецьких кораблів змусили турецький флот залишити Егейське морі та сховатися в Дарданеллах.

Временное ослаблення зовнішньої небезпеки сприяло загострення соціальних і політичних суперечностей в повстанческом таборі, що призвело в 1823 — 1825 рр. до двох цивільним війнам, ареною їхньої афери став Пелопоннес. У цих війн посилилися позиції эгейских судновласників, які потіснили земельну знати Пелопоннесу.

Турецко-египетское нашествие.

Тем часом проти звільнену Грецію насунулась нова грізна небезпека. Махмуду II обіцянкою поступки Пелопоннесу і Криту вдалося притягнути до війну свого могутнього васала, правителя Єгипту Мухаммеда Алі. Вже у лютому 1825 р. на півдні Пелопоннесу висадилася єгипетська армія, якої командував син Мухаммеда Алі - - Ибрахим-паша. Вона з регулярних підрозділів, навчених французькими інструкторами. Грецькі сили, попри виявлений фінансовий боєць і героїзм, ми змогли призупинити просування єгиптян.

Подчинив знову більшу частину Пелопоннесу, Ибрахим-паша у грудні 1825 р. з 17-тысячной армією підійшов до Месолонге — - важливого опорному пункту повстанців в Західної Греції. На вежах і бастіонах міста, які одягали імена Вільгельма Телля, Скандербега, Бенджаміна Франкліна, Рігаса Велестинлиса та інших борців за свободу, боролося усі його насе ление. Яка Стояла під стінами міста з лиця квітня 1825 р. 20-тисячна турецька армія окремо не змогла оволодіти ним. Але прибуття єгипетської армії й флоту створило величезну перевагу наснаги в реалізації користь обложили. Зв’язок Месолонги з зовнішнім світом перервалася. Через війну безперервних бомбардувань була зруйнована більшість будинків. У місті лютував страшний голод. Вичерпавши всі можливості опору, захисники Месолонги у ніч із 22 на 23 квітня 1826 р. спробували прориву через ворожі лінії. Майже всі знищені були бою і під час різанини, вчинену ворвавшимися до міста турецко-египетскими військами.

После падіння Месолонги усім фронтах тривали запеклі бої. У червні 1827 р. греків спіткала нова серйозна невдача — упав афінський Акрополь. У результаті всі грецькі області привертає півночі від Коринфського перешийка знову були окуповані ворогом. Та й у цей період не ослабла рішучість грецького народу домогтися звільнення. У тому 1827 р. Національні сходи в Тризине прийняло нову конституцію. У ньому набули подальшого розвитку буржуазно-демократичні принципи Эпидаврской конституції. Тут будівельники вперше про виголошувалися принципи суверенітету народу, рівності громадян перед законом, свободу преси й. Однак у нової конституції, як й у попередніх, не отримав дозволу аграрний питання. Тризинская конституція вводила посаду одноосібного глави держави полягає - президента. Їм був обраний терміном сім років досвідчений діяч і дипломат, колишній міністр закордонних справ Росії Иоаннис Каподистрия. Прибувши січні 1828 р. до Греції, президент прийняв енергійні заходи для поліпшення економічного становища країни, підвищенню бої здібності Збройних Сил, централізації управління. На той час стався сприятливий грекам поворот України в міжнародній обстановці.

Греческий питання на міжнародної арене.

Борьба грецького народу за свободу отримала великий міжнародний резонанс. Широке громадське рух солідарності із повсталими греками охопило багато країн Європи — й США. У Парижі, Лондоні, Женеві діяли филэллинские комітети, займалися збиранням коштів на яка билася Греції. Тисячі добровольців різних країн звернулися допомогу грекам. У тому числі був великий англійський поет Байрон, що загинув у справі грецької свободи. Грецька революція викликала велике співчуття у всіх прошарках російського суспільства. З особливою ентузіазмом її вітали декабристи і близькі до них кола. Настрої ці висловив А. З Пушкін, який записав в 1821 р. у власному щоденникові: «Я переконаний, що Греція переможе і Пенсійний 25 000 000 турків залишать квітучу країну Еллади законним спадкоємцям Гомера і Фемистокла».

В Росії із успіхом пройшли підписки на користь багато про чисельні біженців із Османської імперії, знайшли захисток у Новоросії і Бессарабії. Кошти йшли на ви куп яких спіткало неволю жителів Хиоса. Необоротні зміни на Балканах, викликані грецької революцією, загострили суперництво між великими державами, насамперед між Англією і Росія, й змусили їх переглянути власну політику щодо Греції. У 1823 р. англійське уряд при знало Грецію воюючою стороною.

В 1824 — 1825 рр. Греція отримала англійські позики, які поклали край початок фінансовому поневолюванню країни іноземним капіталом. У 1824 р. свій план рішення грецького питання з урахуванням створення трьох автономних грецьких князівств висунула Росія. Невдовзі намітилася тенденція до угоди між державами суперницями.

6 липня 1827 р. Англія і Росія, яких приєдналася Франція, уклали у Лондоні договір. Він передбачав співробітництво цих держав у припиненні греко-турецької війни з урахуванням надання Греції повної внутрішньої автономії. Ігнорування Портою цієї угоди призвело до Наваринской битві (20 жовтня 1827 р.), у якій прибулі до берегів Греції ескадри Росії, Англії та Франції розгромили турецко-египетский флот. Наваринская битва, відповідальність яку султан поклав Росію, загострила російсько-турецькі відносини. У 1828 р. почалася російсько-турецька війна. Здобувши у ній перемогу, Росія змусила Махмуда II визнати по Адріанопольській мирному договору 1829 р. автономію Греції. У 1830 р. Порта змушена була можу погодитися з наданням грецькому державі статусу незалежності.

Итоги і значення революции.

Создание самостійної держави мало велике значення для грецького народу, щодо його національного та високого соціального прогресу. Грецька національно-визвольна революція 1821 — 1829 рр. став і важливою віхою в боротьбі європейських народів за національне звільнення, проти тиранії і деспотизму. Це були перші успішне революційне виступ у Європі періоду Реставрації і водночас перше велике поразка європейської реакції. Особливо велике значення грецька революція мала для Балкан. Вперше балканська країна завоювала не залежність. Це було надихаючим прикладом для народів інших балканських країн.

Но грецька революція окремо не змогла розв’язати низку великих соціальних і політичних проблем. Залишилося безземельним грецьке селянство, яке винесло у своїх плечах всі труднощі боротьби. Конфісковані у турецьких феодалів землі, які становлять більш як третина оброблюваної площі, перейшли у власність держави. Ці «національні землі» на кабальні умови оброблялися безземельними селянами. Тільки частково була й проблема національного звільнення. До складу нової держави ввійшли територія континентальної Греції, обмежена північ від лінією між затоками Арту і Волосся, і Кикладские острова. Фессалія, рапір, Кріт та інші грецькі землі залишилися під османським игом.

Держави — учасниці Лондонського договору 1827 р. безцеремонно втручалися у внутрішні справи Греції, розпалювали політичні чвари. Жертвою їх став І. Каподистрия, убитий 9 жовтня 1831 р. в тодішній столиці грецького держави Навплии. «Державы-покровительницы» нав’язали Греції монархічний лад. У 1832 р. Росія, Англія й Франція проголосили королем Греції принца Оттона з баварської династії Віттельсбахів.

Заключение

Несмотря на яскраво виражену активність молодий буржуазії, до середини 17 століття політичне панування залишалося всюди безроздільно до рук дворянства (крім буржуазної Голландії). Під час двох буржуазних революцій — в Англії середині ХV11 в, і її північноамериканських колоніях на другий половині ХVII в.- було дозволено основна політичне завдання у кожному їх: доступом до структурі державної влади завоювала верхівка буржуазії; було нанесено удари по що віджило сoциально-экономическим порядків. У результаті цих революцій мають місце умови становлення буржуазної державності: конституційної монархії в Англії, буржуазної республіки до новій державі Сполучені штати Америки; була розчищена шлях подальшого зміцнення капіталістичного способу життя й поступового перетворенню їх у пануючу систему господарства.

Ранние буржуазні революції відбувалися період мануфактурного капіталізму, коли ще різко не виявилися внутрішні антагонізми буржуазного суспільства. У умовах піднята буржуазія, її найпередовіші верстви виявили велику рішучість, велику здатність йти, на тимчасове обьединение з українськими народними масами, чому це станеться під час буржуазних революцій ХIХ в. Революції ХVII — ХVII ст., переможні завдяки боротьбі народних мас., котрі були їх головною двигуном, визначили величезного прогресу у всіх галузях як тих суспільств, де їх відбулися, — вони надали могутнє поєднання на всесвітній історичний процес, впливали поширювати на світ своїм різноманітним творчістю, і створенням нових державно-політичних інститутів, новими ідеями, своїм досвідом та прикладом боротьби.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.

[1] [1] Слово «карбонарнй» сталося, можливо, від назви ритуалу випалювання деревного вугілля (по-італійськи вугілля — карбоні, саrbonе). Цей ритуал супроводжував прийом нових членів в таємне суспільство, символізуючи їх духовне очищення.

[2] [2] Маркс До., Енгельс Ф. Тв. 2-ге вид. Т. 22. Стор. 33.