Винесення і оголошення рішення суду в цивільному, господарському та адміністративному судочинстві України

Винесення і оголошення рішення суду є останньою частиною судового засідання. Відповідно до ст. 195 ЦПК, ст. 153 КАС після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для прийняття судових рішень приміщення) для постановлення рішення, але перед виходом повідомляє присутнім орієнтовний час його проголошення. Водночас ці ж статті передбачають випадки, коли під час прийняття рішення виникає необхідність з’ясувати якусь обставину шляхом повторного допиту свідків або виконання іншої процесуальної дії. В такому разі суд, не приймаючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду.

Отже, судові дебати, а втім і інші частини судового засідання, підводять суд до винесення і оголошення головного процесуального документа справи — рішення. При цьому судовий розгляд в кімнаті для нарад продовжується, і лише після оголошення рішення суду і закриття судового засідання розгляд можна вважати повністю завершеним.

Відповідно до ст. 214 ЦПК, ст. 161 КАС під час постановлення рішення суд розв’язує такі питання: 1) чи мали місце обставини, котрими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є іншіфактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Як зазначає С. Я. Фурса, без розв’язання цього комплексу питань не може бути й мови про постановлення рішення¹.

Дійсно, для винесення рішення першорядне значення має розв’язання питання про те, чи мали місце обставини, котрими обґрунтовувалися вимоги позивача і заперечення відповідача, якою доказовою базою вони підкріплені. Це відбувається шляхом оцінювання кожного поданого сторонами доказу, зіставлення його з іншими доказами, сукупної оцінки, на основі чого обґрунтовується наявність або відсутність досліджуваних обставин. Тому є зрозумілою «тремтлива» увага законодавця до правил оцінювання доказів. Мабуть, жоден інститут доказового права не може «похвалитися» таким вивіреним формулюванням правових норм.

Ст. 212 ЦПК, ст. 86 КАС говорять про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Подібні правила оцінки доказів закріплені і в ст. 43 ГПК.

Важко критикувати і навіть сперечатися із законодавцем. Закріплюючи критерії і правила оцінювання доказів, закон сприяє досягненню цілей цього інституту — встановлення справді існуючих обставин справи. Це пов’язане з тим, що оцінювання доказів як частина судового доказування являє собою специфічну діяльність, яка поетапно виконується судом, учасниками справи, їх представниками шляхом вчинення процесуальних дій стосовно визначення належності, допустимості, достовірності, достатності і взаємного зв’язку доказів з метою встановлення фактичних обставин, котрі мають значення для справи, або для перевірки правильності їх встановлення нижчим судом Фурса С. Я., Фурса Є.І., Щербак С. В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С. Я. Фурси. — К.: Видавець Фурса С. Я., КНТ, 2006. — С. 558. Михайлов С. М. Оценка доказательств судом второй инстанции в гражданском судопроизводстве: Дис. … канд. юрид. наук. — М., 2001. — С. 9; Треушников М. К. Судебные доказательства. — М.: Городец, 2005. — С. 150−154. Тобто оцінювання доказів як специфічна діяльність спрямоване на встановлення всіх властивостей доказів (належність, допустимість, достовірність, достатність), а отже, і справжніх обставин справи.

Проте і тут необхідно зауважити, що правила оцінювання доказів відчувають вплив не тільки принципу об'єктивної (судової) істини, хоча його значення і дуже велике. Судове доказування і відповідно встановлення обставин справи, їх оцінювання повинні мати суворо окреслені рамки. Як правило, в основі процесуального законодавства лежить принцип диспозитивності. Ст. 11 ЦПК передбачає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Про неможливість виходу за межі позовних вимог говорить і ч. 2 ст. 11 КАС.

В аспекті нашої роботи це означає, що суд досліджує обставини справи в межах того доказового матеріалу, котрий наданий сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, тобто в рамках тільки заявлених вимог і заперечень сторін. Щоправда, адміністративне процесуальне законодавство передбачає право суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод чи інтересів сторін або третіх осіб, котрі про це просять.

Тут доречно згадати положення попереднього цивільного процесуального закону, який також дозволяв суду виходити за рамки позовних вимог сторін. Ст. 195 ЦПК 1963 р. передбачала право суду вийти за межі заявлених вимог, якщо це було необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій чи їх об'єднань, інших суспільних організацій або громадян. Не випадково процесуальна доктрина того часу розглядала випадки такого втручання як прояв принципу процесуальної активності суду Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. — М.: Юрид. лит., 1982. — С. 127.

Сьогодні цивільний процес відійшов від слідчих засад і перебуває в залежності від волевиявлення осіб, які беруть участь у справі. По суті, така позиція законодавця найвірніша. Від заінтересованої особи залежать обсяги судового захисту. Це положення вже стало загальновизнаним. Інша справа — інтереси, котрі захищаються в порядку адміністративного судочинства, всі особливості котрого спрямовані на зрівнювання можливостей сторін. Оскільки законодавець використовує цивільну процесуальну форму як універсальну, а не пішов іншим шляхом (мається на увазі створення специфічних процесуальних конструкцій), то винятки із принципу диспозитивності прямо необхідні. В них закладена можливість збалансувати принципи диспозитивності і законності. Не втратила своєї актуальності думка М. Г. Авдюкова про розгляд винятків з одного принципу як прояву дії іншого принципу Авдюков М. Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. — М.: МГУ, 1970. — С. 127. Але треба відмітити, що ясності стосовно самих меж виходу суду за рамки пред’явлених вимог немає, тобто невідомо, стосовно чого йдеться — зміни елементів позову чи розміру позовних вимог.

Під час розглядуваної в цьому розділі частини судового засідання не менш значущим є вирішення питань і про те, чи є інші фактичні дані, зокрема:

пропущення строків позовної давності, а також докази на їх підтвердження; якого роду правовідносини випливають із встановлених обставин справи і яка норма матеріального права підлягає застосуванню. Після вирішення наведених вище питань залишаються без відповіді такі: який підсумок судового розгляду, інакше кажучи, чи слід задовольнити позов або відмовити у позові; яким чином будуть розподілені судові витрати; чи є допустимим негайне виконання рішення і чи відміняються заходи щодо забезпечення позову.

Ст. 215 ЦПК, ст. 163 КАС, ст. 84 ГПК говорять про складові частини змісту судового рішення. А саме, склад рішення суду має бути таким:

вступна частина із зазначенням часу і місця його ухвалення; найменування суду, котрий прийняв рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог;

описова частина з узагальненим викладом позиції відповідача; пояснення осіб, які брали участь у справі; інші докази, досліджені судом;

мотивувальна частина із зазначенням встановлених судом обставин і встановлених відповідно до них правовідносин; мотиви, за якими суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, котрими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, брав до уваги або відхиляв докази, застосовував зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким вчинено правопорушення; назва і номер статті закону, її частини, абзацу, пункту, підпункту, на підставі чого було вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався У мотивувальній частині рішення господарського суду вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення; обгрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення (п. 3 ч. 1 ст. 84 ГПК).;

резолютивна частина із зазначенням: висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку суду по суті позовних вимог; розподілу судових витрат; інші правові наслідки ухваленого рішення; строку і порядку набрання рішенням суду законної сили, порядок його оскарження.

Наявність в законодавстві норм про зміст судового рішення пов’язана з необхідністю дотримання процесуальної форми розгляду і вирішення судових справ. Не випадково в юридичній літературі вказувалося, що в процесі формулювання і винесення судового рішення особливу увагу слід звернути на процесуальну форму, дотримання котрої є в даному випадку одною із необхідних умов правильного і справедливого здійснення правосуддя. Черговість, відповідно до котрої викладається судове рішення, також встановлена законодавцем з урахуванням процесуальної форми. Зокрема, висновки резолютивної частини завжди повинні бути адекватні даним, викладеним у попередніх частинах. Наприклад, загальні дані можна почерпнути із вступної частини рішення; динаміку спору можна побачити в описовій частині. Зв’язуючою ланкою між описанням і висновками служить мотивувальна частина, котра містить пояснення, чому суд дійшов тих чи інших висновків Латкин А. А. Процессуальная форма разрешения дел в арбитражном суде первой инстанции (исковое производство): Дис. … канд. юрид. наук. — Самара, 2003. — С. 146.

В рамках цього дослідження значний інтерес являє собою реалізація диспозитивних засад, що відкриває нові перспективи у розвитку законодавства. За словами Е.М. Мурад’ян, формула диспозитивності, закладена в процесуальних кодексах, потребує своєї деталізації, наявності відповідей на прикладні питання правозастосування. У цьому зв’язку вчена пропонує доповнити процесуальне законодавство нормами про можливість консенсуальних рішень, вказуючи і на їх особливості — можливість подання проекту такого рішення сторонами, відсутність вимоги детального мотивування (якщо тільки сторони самі не наполягають на іншому), своєрідність набрання такими рішеннями законної сили та їх виконання.

Крім того, посилюючи значення суду першої інстанції, вчена висловила думку про необхідність введення факультативної процедури обговорення проекту судового рішення за розсудом суду або за ініціативою сторони, котра подала свій проект рішення, після вручення його примірника іншій стороні, яка має право дати на нього відзив, зауваження, внести зустрічні пропозиції, уточнення Мурадьян Э. М. О принципах гражданского судопроизводства // Современное право. — 2000. — № 6. — С. 40.

А чому б законодавцю і не прийняти ці доктринальні пропозиції і не закріпити право сторін щодо підготовки варіанта судового рішення? Це не суперечить і загальній тенденції розвитку процесуального права в плані розширення диспозитивних можливостей сторін. Певна річ, ці пропозиції більш актуальні для цивільного процесу, де дотримуються рівності можливостей. А втім, і для інших юрисдикцій є в таких пропозиціях раціональне зерно.

Рішення суду ухвалюється, оформляється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу. У виняткових випадках залежно від складності справи створення повного рішення може бути відкладено не більше, ніж на п’ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в котрому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і додані до справи (ст. 209 ЦПК, ст. 160 КАС) Ч. 2 ст. 85 ГПК передбачає, що у разі проголошення у судовому засіданні тільки вступ-ної та резолютивної частин рішення господарський суд повідомляє, коли буде складено повне рішення. У такому разі повне рішення складається і підписується протягом п’яти днів з дня оголошення його вступної та резолютивної частини. В силу ст. 19 ЦПК, ст. 25 КАС, ст. 4−7, 82 ГПК суддя, котрий не згоден з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ в судовому засіданні не оголошується, він додається до справи і є відкритим для ознайомлення.

Враховуючи незалежність судової влади та її представників від чийогонебудь впливу, а також законодавче положення про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, навряд чи можна взяти під сумнів можливість судді викласти свою особливу думку щодо справи. Однак в процесуальній літературі питання про право осіб, які беруть участь у справі, знайомитися з окремою думкою судді, є достатньо актуальним С. Я. Фурса висловила пропозицію про те, що хоча окрема думка судді не оголошується в судовому засіданні, все ж суд при оголошенні рішення повинен повідомити особам, які беруть участь у справі, про наявність окремої думки судді. Див.: Фурса С. Я., Фурса Є.І., Щербак С. В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С. Я. Фурси. — К.: Видавець Фурса С. Я., КНТ, 2006. — С. 99. На наш погляд, вибір способу і результат вирішення цього питання пов’язані з пріоритетами того чи іншого дослідника, які покладені ним в основу процесуального регулювання. З одного боку, особи, які беруть участь у справі, можуть знайомитися з усіма матеріалами справи, тобто окрема думка судді — це такий самий матеріал справи, як і інші процесуальні документи. З другого боку, існують встановлена процесуальним законодавством заборона розголошувати хід обговорення і прийняття рішення в кімнаті для нарад, а також положення ст. 19 ЦПК, ст. 25 КАС про те, що окрема думка не оголошується, тобто не надається для ознайомлення. Ми вважаємо, що в сучасних умовах не повинно бути перешкод тому, щоб особи, які беруть участь у справі, мали право на ознайомлення з окремою думкою судді, а також і на використання аргументів, викладених в ній, при складанні апеляційних і касаційних скарг.

Відповідно до ст. 218 ЦПК, ст. 167 КАС, ст. 85 ГПК рішення суду або його вступна та резолютивна частини оголошуються негайно після закінчення судового розгляду (в КАС — після виходу суду з нарадчої кімнати) і прилюдно, крім випадків, встановлених цими Кодексами. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі оголошення в судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які брали участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду (в КАС — можуть одержати копію постанови в повному обсязі).

Отже, винесення і оголошення судового рішення є заключною частиною судового засідання, під час котрої суд після дослідження всіх обставин справи і відповідної оцінки доказів робить остаточний висновок по суті заявлених вимог, котрий набуває форму судового рішення. З моменту його оголошення суд не може сам відмінити або змінити це рішення.

судовий процесуальний законодавство.