Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації (реферат)

РЕФЕРАТ На тему:

Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Відповідно до Конституції, чинного законодавства України та норм міжнародного права, визнаних Україною, держава забезпечує соціальну справедливість, рівність, захист прав і законних інтересів громадян, в тому числі незалежно від їх ставлення до релігії. Так, ст. 35 Конституції України надає кожному громадянину право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або несповідувати ніякої, безперешко­дно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ри­туальні обряди, вести релігійну діяльність. Конституція і законо­давство України про свободу совісті визначає, з одного боку, обов’язки держави щодо релігійних організацій чи відношення до релігії, а з іншого — обов’язки особи чи релігійних організацій перед державою і суспільством. Так, здійснення права на свободу світо­гляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в ін­тересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності на­селення або захисту прав і свобод інших людей. Разом з цим в Кон­ституції України підкреслюється, що ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням грома­дянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернатив­ною (невійськовою) службою.

В юридичній літературі інститут свободи совісті розглядається як комплексний, що містить в собі норми конституційного, адміні­стративного, трудового, цивільного та інших галузей права. Підт­вердженням цього є те, шо інститут свободи совісті не має єдиного методу правового регулювання, а норми, які регулюють здійснення права на свободу совісті, належать до різних галузей права. Тобто система правових норм, які регулюють свободу совісті, складалась як комплексний міжгалузевий правовий інститут.

Законодавче закріплення Інституту свободи совісті пройшло ряд етапів, починаючи з Декрету Радянського уряду від 22.01. 1919 р. ''Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви" 1.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років гостро постало питання про поліпшення законодавства, яке діяло в цій сфері, а з прийнят­тям Україною Декларації про державний суверенітет та Акту про незалежність перебудова фактичних відносин між державою та це­рквою значно випереджувала чинні правові норми. Початком фор­мування системи національного законодавства про свободу совісті та релігійні організації став період 1991;1992 pp. В законодавстві цього часу було закріплено нові принципи регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення свободи совісті. Мова, насамперед, йде про закони України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» та «Про альтернативну (невійськову) службу» 2 й інші нормати­вні акти. Ці документи становлять значний внесок в процес подо­лання негативних наслідків дій державних органів щодо релігії і церкви, надають гарантії створення сприятливих умов для розвит­ку суспільної моралі І гуманізму, громадської злагоди і співробіт­ництва людей незалежно від світогляду чи віровизнання.

Держава гарантує кожному громадянинові право на свободу со­вісті, яка включає в себе свободу мати, приймати і змінювати релі­гію або переконання за своїм розсудом і свободу одноособово чи разом з іншими особами сповідати будь-яку релігію або не сповіда­ти ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито висловлювати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Зазначене законодавство має гуманістичний зміст, спрямоване на підвищення правової забезпеченності можливостей громадян на свободу совісті, переоцінку місця І ролі релігії в системі громадсь­ких цінностей, встановлення дійсно рівних можливостей та прав для громадян у суспільстві незалежно від ставлення до релігії. В Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» під­креслюється, що ніхто не може встановлювати обов’язкові переко­нання і світогляд. Не допускається будь-яке примушування при ви­значенні громадянином свого ставлення до релігії, до віроспові­дання або відмови від нього, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Громадяни України, які належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає ко­ристування зброєю та служби у збройних силах (євангельські христия­ни та ін.) при наявності істинних переконань мають право на аль­тернативну (невійськову) службу як вид виконання загального вій­ськового обов’язку. При цьому вони користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами та свободами і виконують обов’язки громадян України. Ніхто не може з погляду на свої релігійні переконання ухилитися від виконання конститу­ційних обов’язків (ст.3).

Держава гарантує також рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі та ненависті чи образа почуттів громадян тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Ряд гарантій реалізації права на свободу совісті встановлено в сфері освіти та виховання дітей. Батьки або особи, які їх заміню­ють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей від­повідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Відпо­відно до Конституції України, законів України «Про освіту» 1 та «Про свободу совісті та релігійні організації» церква І релігійні ор­ганізації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Державні учбово-виховні заклади в Україні мають світський харак­тер. Доступ до різних форм і рівнів навчання надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. В той же час громадяни мо­жуть навчатися релігійним віровченням та здобувати релігійну ос­віту індивідуально або Іншими шляхами, вільно обираючи мову. З цією метою релігійні організації можуть, відповідно до їх внутріш­ніх настанов, створювати учбові заклади і групи, проводити нав­чання в Інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належить або надається у користування. Викладачі віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів в дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідають релігії та віру­ючих інших віросповідань.

Релігійним організаціям гарантується проведення наукових до­сліджень без будь-яких обмежень, в тому числі тих, що фінансують­ся державою. Не допускається обмеження на пропаганду їх результатів або включення до загальноосвітніх програм за ознакою їх відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії чи атеїзму.

При здійсненні Україною державної політики щодо релігії і це­ркви держава виходить з принципу відокремлення релігійних орга­нізацій і церкви від держави. Держава не втручається в діяльність релігійних організацій, яка здійснюється в межах закону, не фінан­сує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлен­ня до релігії. Жодна релігія не може бути визнана державною як обов’язкова.

Разом з тим держава захищає права і законні інтереси релігій­них організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості і поваги між громадянами, які сповіда­ють або не сповідають релігію, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями, поважає традиції та внутрішні на­станови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. З метою забезпечення нормальної діяльності релі­гійних організацій і церкви, проведення ними культурних та обря­дових заходів, навчання та наукових досліджень здійснюється про­цес врегулювання державно-церковних відносин. Церкві повертаю­ться культові споруди, а в ряді випадків релігійним організаціям передаються споруди, які є визначними пам’ятками історії та куль­тури, що тривалий час утримуються державою і використовуються з культурно-освітньою метою. Відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 4.03.1992 р., їм повертаються культові буді­влі та інше майно, яке було незаконно вилучене з церковного вжит­ку. Розпорядженням Президента України «Про повернення релі­гійним організаціям культового майна» від 22.06.1994 р. місцевим органам влади доручено забезпечити передачу у безплатне корис­тування або повернення безоплатно у власність релігійних органі­зацій культових будівель і майна, які перебувають у державній вла­сності та використовуються не за своїм призначенням. Однак з ме­тою збереження визначних пам’яток культової архітектури, забез­печення особливого режиму їх утримання та використання у всена­родних культурних інтересах Урядом України затверджено перелік культових споруд, які не підлягають передачі у постійне користу­вання релігійним організаціям.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але віді­грають значну роль у духовному відродженні суспільства, піклують­ся про хворих, знедолених, інвалідів, беруть участь у благодійниць­кій та іншій суспільно корисній діяльності. Враховуючи це, Указом Президента України «Про надання пільг релігійним організаціям» від 22.06.1994 р. релігійним організаціям встановлено ряд пільг, зокрема вони звільнені від обкладання ввізним митом щодо това­рів, які їм надходять з-за кордону як гуманітарна та матеріально-технічна допомога.

Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати на рівні з громадськими об'єднан­нями засоби масової інформації. При цьому вони не можуть брати участі у діяльності політичних партій і надавати їм фінансову під­тримку, висувати кандидатів до органів державної влади, вести пе­редвиборчу агітацію, фінансувати виборчу компанію, окремих кан­дидатів до цих органів, зобов’язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Конституція України.

2. Закон України «Про міліцію» //Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 4. Ст. 20.

1. 3. Закон України «Про державну службу» //Відомості Верховної Ради України. 1993. № 52. Ст. 490.

1. 3. Закон України «Про боротьбу з корупцією» //Відомості Верхо­вної Ради України. 1995. № 34. Ст. 266.

1. 4. Закон України «Про дорожній рух» // Відомості Верховної Ради України. 1993. № 31. Ст. 338.

2. 5. Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Затв. розпорядженням Президента України від 7 жовтня 1992 р. // Голос України. 1992. 20 жовтня.

3. 6. Положення про проходження служби рядовим та начальни­цьким складом ОВС: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991р. № 114.

4. 7. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Офі­ційний текст X., 2000.

5. 8. Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. К., 1993. Підручники, навчальні посібники, монографії.

1. 10. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. За­гальна частина: Підручник. К., 1995.

1. 10. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посіб­ник/За ред. А. Т. Комзюка. X. 1998.