Всё, що загибеллю загрожує…

Всё, що загибеллю грозит…

Владимир Френкель г. Иерусалим.

Проблема зла у творчості Пушкина

Ужас перед злом, перед демонічними силами, несучими розпад і смерть, — це все російську літературу вводить, звісно, Гоголь. Людина перетворюється на полоні зла, неминучий програш людини у угоді з «батьком брехні» — теж гоголівські теми. Але з’являються теми вже в Пушкіна та, можливо, впливають на Гоголя. Сюжет «тітовської» повісті «Уединённый будиночок на Васильєвському» цілком гоголівський, але вигадав його Пушкін. Але й відмінність помітно відразу. Якщо Гоголь з характерною бурсацької прямотою і моралізмом бачив зло лише жахливим, огидним і лише інколи які вживають привабливу форму («панночка»), то Пушкін був людиною іншого виховання і він бачив зло інакше. Пушкін, котрий пройшов у юності школу класицизму і французької фривольній поезії, чудово розумів, що зло може залучати саме по собі, що спокуса тому й спокуса, що привабливий, І що зло який завжди лише набуває вигляду добра, а буває змішано з про добре та іноді трагічно невіддільне від цього. Нерозв’язне протистояння Петра і Євгенів батько найкраще оголює цю нероздільність добра і зла і нерозв’язність спору між людиною і историей.

У нас мова піде про дещо інших речах. Пушкін значно випередила свій час, котра першою самому ще початку «раціонального» століття відчувши абсурдність інших граней буття, саме у разі вторгнення буття демонського початку. Особливо цікава у тому сенсі «Казка про Золотому Петушке».

Анна Ахматова в свою роботу переконливо показала, що джерело пушкінської казки — «Легенда про арабському звездочёте» зі збірки «Казок Альгамбры» Вашингтона Ірвінга. Саме там показано, як саме змінив Пушкін традиційний казковий «східний» сюжет Ірвінга, зробивши її стрімким і пристосувавши зі своєю мети. Мета ця, тобто тема казки, вважає Ахматова, — невиконання царського слова. Звісно, політичні та особисті події впливали на Пушкіна та якось могли позначитися в казці, та все ж гадаю, що це єдина й навіть головною темою «Казки про Золотому Петушке». Ахматова пише, як і до неї дослідники відзначали деякі непорозуміння, дива пушкінського сюжету, але відносить це, як та інші дослідники, рахунок квапливості. Не гадаю, що це так. Понад те, саме цих «дивацтва» основний сенс казки, що й постараюся зараз показать.

Вспомним сюжет.

Царь Дадон постарів, не помічає вчасно небезпеку держави, цим користуються його вороги.

В пошуках виходу Дадон звертається до волшебнику-звездочёту.

Звездочёт дає царю Золотого Півня, який попереджати про ворогів, замість вимагає виконання бажання, не зараз, а колись згодом, але так: «Волю першу мою ти виконаєш, як свій», тобто цар, по суті, має передати чарівнику своєї волі.

Петушок справно служить царю, чарівник не показується.

Петушок в вкотре попереджає про ворога, цар посилає військо під керівництвом царевича.

Войско не повертається, Дадон посилає іншого сина з військом. (До речі: раніше синів промови був, що цілком логічно: маючи сини, навіщо б царю допомогу чарівника? Один із дивного сюжету.).

Не повертається й те військо, Дадон їде сам — і знаходить побиту рать, двох синів, котрі вбили одне одного, і жодного противника; очевидно, відбулася братовбивча сутичка.

Царь закохується в що вийшла там-таки, на полі бою, з намету «шамаханскую царицю», невідомо звідки взявшуюся, щоб закохується, над трупами синів забуває і своє горі, і царство, і у світі.

Царь повертається у свою столицю разом із царицею, але їх зустрічає звездочёт і вимагає обіцяної нагороди: він хоче отримати царицю, тобто саме те, заради чого Дадон забув своє царство.

Дадон розсерджений і здивований: справді, навіщо звездочёту цариця, адже він скопець. Звездочёт наполягає, розсерджений цар вбиває його.

Слетевший з жердини Півник вбиває царя.

А цариця раптом пропала, Будто зовсім не від бувала.

Налицо не лише шекспірівський кінець: всуціль трупи, як явна чортівщина, а й явний абсурд. До того ж абсурд, наростаючий з розвитком сюжету. Спочатку все йде добре: Півник чесно служить. Чому почалися страшні події? Чому «рать побита лежить»? Де противник, і він він? Чому брати вбили одне одного? Ахматова помічає: через ревнощів, тобто вони також закохалися в царицю, але ці нізвідки видно. Можливо, цариця взагалі з’явилася лише зараз, коли приїхав цар? Та хто вона? (Не гоголівська чи панночка?).

И внаслідок чого взагалі впали на царя ці події? Хіба не дав слово звездочёту? Гаразд, убитий за те, що порушив слово, але доти чому вбиті сини, войско?

И хіба абсурд, що цар безпам’яті закохується в шамаханскую царицю тоді, коли вона втратила спадкоємців, більшу частину війська, можливо, саме царство: адже Петушку тепер можна доверять.

И справді, навіщо звездочёту цариця? Щоб остаточно обессмыслить життя царя? За что?

Всё тут як б без смислу і мети, міраж якийсь, марево, і самі цариця виявляється міражем, наваждением.

Мне здається, в цьому ключ — наваждение.

Царь Дадон сам віддає своєї волі до рук чарівника і, начебто, не без користі: Півник служить, справи в самісінький державі роблять лад. Але це близько часу. Людина, сам віддавши своєї волі до рук диявольських сил, неминуче стає їх іграшкою, а тоді й жертвою. Мана непомітно поширюється та інших людей, вони роблять дивні вчинки, вбивають одне одного, закохуючись в міраж і впроваджують міражу. Заради міражу жертвують і чужої, і своєю життями. Головне, мети сатанинських сил незрозумілі, абсурдні, непідвладні людському разуму.

То ж наростання абсурду ми бачимо сюжеті «тітовської» повісті. Закоханий біс заволодіває волею і одного й дівчини, і її матері. «Звідки в чортів ця полювання втручатися у людські справи, коли хто б просить їх?» Справді, не просить, але допускає — адже Павлу самому здавалося цікавим бути з Варфоломієм. Але й тим, хто зумів позбутися нечистих пут, дружба з чёртом задарма не проходить: Віра вмирає, Павло божеволіє. Сходить з потужні мізки і Герман, але з оскільки грав у карти, а навпаки: він був картёжником, то є це було розвага, як його друзей-гвардейцев, а серйозне справа, яким він душу готовий покласти, аби дізнатися диявольський секрет. Але диявол завжди обманет.

Пушкин не ставився до зла по-шкільному; розумів, як привабливо, притягально воно буває, які глибокі й таємні струни зворушує у людській душе.

Есть захоплення в бою И безодні похмурої на краю…

Бездна притягує, хочеться зазирнути туди, й у заглядывании Пушкін вже виходив до кордонів Достоевского.

А справді, що найбільше притягує людей до безодні? Бенкет під час чуми? Але там не остаточна перемога зла, лише розпач, й у ньому — надія, бо розпач — людське почуття. Вічна, таємнича тема — угоду з дияволом — розв’язано нелегку для пушкінської «Сцені з „Фауста“» першій же його геніальною строкой:

— Мені нудно, бес.

— Що робити, Фауст?

…

Скажи, коли не скучал?

Гениальная здогад, що стоїть всього гётевского «Фауста»: з нудьги Фауст допитливий, від нудьги, від ненаситної порожнечі і викликає Мефістофеля, робить дива, а нудьга залишається. Навіть вічність здається докукой:

Ведь ми граємо ні з денег, А лише б вічність проводить.

Но нудьга — це там, на зяючих висотах сатанинською гордині. А внизу, в мельтешении людських пристрастей? Унизу — метель.

Метель — дуже важливий символ в Пушкінській дьяволиаде (як і, як і Булгаковської — вогонь). Мчать в заметілі «Біси». (І домчатся до Достоєвського.) У заметілі відбувається шлюб через непорозуміння (замість таємного шлюбу без благословення: відкритий шлях бісівської плутанини). У заметілі Гриньов зустрічає Пугачёва, зовсім як у «Бесах»:

Там верстою небывалой Он стирчав переді мной.

…

Кони стали. «Що там на полі?» —.

«Кто їх знає? пень чи волк?».

Конечно, Пугачёв виводить Гриньова з заметілі, але то вони виявляються пов’язаними, і щаслива доля Гриньова вже сплетено з пугачёвщиной, що мало не закінчується йому катастрофой.

Мне здається, є розгадка природному здивуванню Цвєтаєвої: як могла Пушкін, вже написавши «Історію Пугачёва», знаючи все пугачёвские мерзотності, зобразити по тому в «Капітанської дочці» ватажка «безтямного й нещадного» бунту найкращим, ніж він дискваліфікували ще на справі? Але зобрази Пушкін Пугачёва реальним, він викликав щодо нього відраза, і лише. Пушкіна ж завжди цікавила привабливість зла, тому і робить у повісті то, чого було в історичному нарисі: Пугачёв, який із диявольською заметілі, і притягує, і відштовхує. Воля, нестримність — ось Пугачёв, але воля виявляється бісівської, кружащей:

В полі біс нас водить, видно, Да кружляє по сторонам.

Кружение, те марево, міраж… І ось із заметілі, що протягнулась на років, виходять інші фигуры.

Есть якесь дивне подібність між пушкінськими «Бісами» і «Дванадцятьма» Блоку. Ні, справа над розмірі вірша, досить распространённом, а самої поступу вірша, якийсь глухий, грізної, кружащей, мертвотної, майже механической.

Мчатся хмари, в’ються тучи, Невидимкою луна Освещает сніг летучий, Мутно небо, ніч мутна.

…

Разыгралась щось вьюга, Ой, хуртовина, ой, вьюга!

Не швидше за все зовсім друг друга За чотири за шага!

…

Посмотри: он, он играет, Дует, плює на меня;

Вот — нині у яр толкает Одичалого коня;

…

…Вдаль йдуть державним шагом…

—Кто ще там? Выходи!

Это — вітер з флагом Разыгрался впереди…

…

Бесконечны, безобразны, В каламутній місяці игре Закружились біси разны, Будто листя в ноябре…

…

Трах-тах-тах! — І тільки эхо Откликается в домах…

Только хуртовина довгим смехом Заливается в снегах…

…

Мчатся біси рій за роем…

…

Так йдуть державним шагом…

…

Мчатся хмари, в’ються тучи…

Совпадение не повне, і більшості розділів поеми ритм інший, але саме від цього кружащегося марева виходять Дванадцять, а їх — Хтось. Олександр Блок володів такою потужною ясновидінням і тверезістю, які були в Пушкіна, і саме піддавався крутінню заметілі. Але він ясно побачив, що той, хто йде перед Дванадцятьма, — не Христос, ні бути Христом, «а треба, щоб йшов Інший». Так. Інший. Але біда Блоку був у тому, що заметіль сплутала йому дедалі у світі; він справедливо говорить про «жіночному привид», що він ненавидить, а проте сослепу називає Христом. «У білому віночку з троянд» — це ж Лель якийсь, саме привид, а чи не Христос. Побачив Блок правильно, назвав неправильно, тому й пішла плутанина. Оскільки насправді там якраз і є Інший, жіночний привид на білому віночку (ніж не шамаханская цариця?), та блок ненавидить його, і виходить, що Блок ненавидить зовсім не від Христа, саме Іншого. Як все переплутано в бісівської метели…

Пророческая тверезість Пушкіна. Останній своєї казці, майже жарті, дав нам «урок» — страшне пророцтво. Все збулося. Страшно все збулося. Звернення до «чарівнику», передача йому царської волі. Заспокоєння — «Півник» побачить небезпека за нас. Непомітно підступаюче марево. Братовбивство. Смерть государя. Загальна влюблённость в привид — давно исчезнувший.

И хай у історії багато переставлено місцями — у тому чи суть? Не повинен людина довіряти бісівським силам — що вони йому ні обіцяли, і навіть якщо виконують обещанное.

Ибо найчастіше виконують обіцяне. Але відразу людина стає причетний до бісівської метушні і заметілі, де немає йому сенсу. І одне чується крізь заметіль: «Ску-у-шно!», і потому-то:

Запирайте етажи, Нынче будуть грабежи!

«Мне нудно, біс». Так йде переклик століття російських поетів, з яких одна провидів природу зла, а інший відчув цю природу вже «разгулявшейся», хоч і відчув менш чётко.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.