Народний фронт у Франції

Єдиним шляхом виходу з глибокої економічної кризи, яка завдала удару на початку 30-х рр. капіталістичному миру, стало різке посилення ролі держави в економіці і соціальних відносинах.

Ще одним з варіантів ліберально-реформістської моделі в 30-х рр. стала соціал-демократична модель державного регулювання. Вона склалася в країнах, які відрізнялися від США відносно меншою тривкістю приватновласницьких основ, більш могутнім робітничим рухом, стійкими позиціями соціал-демократії. Її характерними ознаками стали не тільки більша глибина соціально-економічних перетворень, а й висунення ідеї соціалізації економіки, проведення програми націоналізації деяких галузей промисловості і транспорту. Цей варіант державного регулювання з найбільшою чіткістю був представлений у Скандинавських країнах.

Тут же буде розглянута модель державного регулювання, яка була створена в тих країнах, де до наявності масового робітничого руху і стійких позицій соціал-демократії додався ще один фактор — розвиток сильного комуністичного руху. Важливий імпульс цьому дала рішуча переорієнтація міжнародного комуністичного руху, яка сталася в 30-х рр., відмова від колишніх сектантсько-догматичних установок, висунення нової, реалістичної стратегічної лінії боротьби. В цих умовах силами комуністів, соціал-демократів та інших лівих партій в деяких країнах і була застосована особлива форма державного регулювання економіки і соціальних відносин. Характерним прикладом цієї радикально-демократичної моделі державного регулювання стала політика Народного фронту у Франції.

Вивчення історії Народного фронту у Франції дає можливість знайти відповідь на ряд надзвичайно важливих питань. Насамперед, це приближує нас до розуміння тісної залежності конкретної форми державного регулювання в тій чи іншій країні від її історичних особливостей і традицій та від конкретної соціально-економічної і політичної обстановки, що склалася в 30-х рр.

Дійсно, в двох сусідніх європейських країнах — Німеччині і Франції - найважча економічна криза початку 30-х рр. викликала багато в чому аналогічні наслідки: надзвичайну політичну ситуацію, прагнення верхів суспільства перекласти тяжкість кризи на народні маси, посилення консерватизму урядової політики і неминуче пов’язане з цим прагнення верхів до обмеження ладу парламентської демократії. Проте підсумок політичного розвитку цих двох країн був принципово різний: в Німеччині був встановлений тоталітарний нацистський режим, а у Франції, навпаки, був створений та одержав перемогу антифашистський Народний фронт, який приніс народу великі демократичні перетворення. В чому причини такої кардинальної різниці розвитку Франції і Німеччини в 30-х рр. Дати відповідь на це питання можна, лише поглибившись в особливості історичної еволюції та ходу конкретної політичної боротьби тих років у цих двох країнах.

Вивчення історії Народного фронту у Франції важливо й тому, що в історіографії надаються різноманітні, а то й абсолютно протилежні оцінки його суті і значення. В лівих колах та різних напрямках прогресивної історіографії дається, як правило, висока оцінка внеску Народного фронту. У працях представників прогресивної немарксистської історіографії він постає як важливий крок на шляху перетворення Франції у сучасне цивілізаційне постіндустріальне суспільство. У марксистській і особливо в комуністичній історіографії демократичні перетворення Народного фронту оцінюються як велика заслуга Французької комуністичної партії, як важливий крок до створення своєрідної революційно-демократичної форми влади, яка створює передумови для наступної соціалістичної трансформації суспільства.

Навпаки, в консервативній французькій історіографії і навіть в деяких працях ліберальних істориків Народний фронт оцінюється не як прогрес в розвитку Франції, а як занепад, як «невдалий соціальний експеримент», а то й як «червоний кошмар». Стверджується, що Народний фронт розколов Францію, послабив її економіку, послабив її військові сили і в кінцевому рахунку призвів до її поразки у Другій світовій війні.

Спроба дати відповідь на питання, хто ж правий, і здійснюється даною лекцією.

• — Особливості економічної кризи у Франції.
• — Активізація політичної боротьби в умовах кризи і нестабільність політичного режиму країни.
• — Спроба фашистського заколоту у Франції.
• — Об'єднання антифашистських сил. Створення Народного фронту.
• — Перемога Народного фронту. Його перетворення.
• — Причини нестійкості Народного фронту. Його криза та розпад.
• 1. Як і інші країни, Франція на початку 30-х рр. опинилась у глибокій економічній кризі. Але хід і характер кризи відрізнялись у Франції суттєвими особливостями. Насамперед, економічна криза почалася у Франції пізніше, ніж в інших країнах: ні влітку або восени 1929 р., як це було в Німеччині, Англії і США, а лише восени 1930 р. Це пояснювалось деякими важливими особливостями розвитку Франції в період від закінчення Першої світової війни і до кінця 20-х рр. Насамперед, Франція переживала в цей період доволі значне промислове піднесення. Промислове виробництво у Франції до кінця 20-х рр. приблизно на 40% перевищило довоєнний рівень. В основі цього лежали повернення Франції високоіндустріальних районів Ельзасу та Лотарінгії і технічна реконструкція важкої промисловості, пов’язана з потребами відбудови департаментів північного сходу країни, які були зруйновані в роки Першої світової війни. Важливою перевагою Франції було й те, що протягом усього періоду 20-х рр. вона отримувала крупні репараційні платежі. Це було додаткове джерело ресурсів французької буржуазії, додаткове джерело процесу індустріалізації. Нарешті, для всього періоду 20-х рр. відмінною рисою розвитку Франції були особливо великі військові витрати, пов’язані з підтриманням сильної сухопутної армії і з будівництвом військових укріплень на кордоні з Німеччиною — «лінії Мажино».

Усі ці фактори, які форсували зростання промислового виробництва, тією чи іншою мірою відтягували кризу, сприяли більш пізньому її наступу. Більш того, в результаті дій цих факторів сам вплив кризи проявився у Франції слабше, ніж, наприклад, у Німеччині, вона була менш глибокою, менш руйнівною. Але тим не менше і вплив процесу індустріалізації, і додаткові фінансові вливання за рахунок репарацій, і стимулюючий вплив військових витрат — усе це були кон’юнктурні фактори, вплив яких став швидко вичерпуватися. Більш важливою і характерною для Франції особливістю економічної кризи стало те, що вона набула особливо тривалого характеру.

Чому? це пояснювалось дією більш довготривалих факторів, пов'язаних з особливостями історичного розвитку Франції, з особливостями характерної для неї соціально-економічної структури. Насамперед, Франція відрізнялась від інших великих країн значно меншим обсягом внутрішнього ринку у зв’язку з надзвичайно високою питомою вагою дрібновласницьких шарів у місті і особливо у селі. Відомо, що Велика французька революція рішуче знищила феодальні повинності, але зовсім не подолала малоземелля основної маси селян. Перевага дрібного виробництва була характерна і для промисловості, особливо в таких специфічних для Франції галузях легкої промисловості, як виробництво модного плаття, предметів розкоші, та інших аналогічних галузях. Відмінною особливістю Франції, пов’язаною з високою питомою вагою дрібного виробництва, були менші у порівнянні із США і Німеччиною масштаби концентрації виробництва, відносно невеликі розміри інвестицій у промисловість. Французькі капітали охочіше вкладалися не у вітчизняну промисловість, а у зовнішні позики. Це надавало французькому корпоративному капіталу лихварського характеру. В умовах економічної кризи менший обсяг внутрішнього ринку приводив до дуже повільного розсисання товарних запасів, а значить і до затягування кризи. Низька конкурентноздатність французької промисловості визначала таку характерну рису урядової економічної політики у Франції, як суворий митний протекціонізм. Перевага високих митних зборів на ввіз іноземних товарів неминуче тягла за собою відносно високий рівень цін на внутрішньому ринку, що знов-таки сприяло затягуванню кризи.

Усе це обумовило іншу картину розвитку економічної кризи у Франції у порівнянні з іншими країнами. Правда, як і в інших країнах, найбільша глибина економічної кризи була досягнута у Франції в 1932 р., коли загальний обсяг французької промислової продукції складав 70% рівня 1930 р. У наступному 1933 р. знов-таки як і в інших країнах, промислове виробництво стало збільшуватись, досягнувши 77% передкризового рівня. Але потім, коли і в США і в Англії протягом 1934;1935 рр. зростання промислової продукції хоча і повільно, але все ж тривало, у Франції сталося нове, ще більш сильне загострення кризи. У 1934 р. обсяг продукції французької промисловості знов впав до 72% рівня 1930 р., а в 1935 р. позначився другий апогей економічної кризи, коли індекс промислової продукції склав 69% передкризового рівня. Таким чином економічна криза у Франції, яка почалася пізніше, ніж в інших країнах, тривала значно довше, і стосовно Франції можна говорити не про кризу 1929;1933 рр., а про кризу 1930;1935 рр.

Тільки у 1936 р. Франція стала поступово виходити з кризової фази економічного циклу, але депресивна фаза, яка змінила її, так і не перейшла у форму промислового піднесення. А з другої половини 1937 р. Франція вступила у смугу нової економічної кризи, від наслідків якої вона так і не зуміла відійти до початку Другої світової війни. Отже, протягом усього періоду 30-х рр. французька економіка знаходилась або в кризовому, або в депресивному стані, а це, розуміється, не могло не породжувати серйозні складності в політичному житті країни.

2. Як і в інших країнах, економічна криза різко погіршила становище усіх шарів трудящих — робітників, селян, міських середніх шарів. На початку 30-х рр. сталося сильне загострення класових протиріч, як і в інших країнах, розгорнулись традиційні для періоду кризи форми боротьби, демонстрації та походи безробітних, боротьба робітників проти скорочення заробітної плати, опір селян, дрібних торговців та ремісників розпродажу їх майна за несплату боргів.

Активізувалась діяльність робітничих партій. Соціалістична партія Франції (офіційна назва: Французька секція робітничого інтернаціоналу — СФІО), на чолі якої стояли відомі діячі французького та міжнародного соціалістичного руху Леон Блюм, редактор центрального органу партії газети «Попюлер», і Поль Фор, генеральний секретар СФІО, — посилила свою політичну діяльність в парламенті та у позапарламентській боротьбі.

У 1930 р. почався новий, набагато більш позитивний етап і в діяльності Французької комуністичної партії, коли до її керівництва прийшла група діячів, які приступили до подолання найбільш одіозних проявів сектантства в лавах партії та взяли курс на встановлення зв’язку з масовим робітничим рухом, з рядовими членами СФІО. До цієї групи входили Моріс Торез, Жак Дюкло, Марсель Кашен, П'єр Семар та ін.

Дії лівих партій мали тим більше значення, що в умовах надзвичайної економічної ситуації, загострення соціальних протиріч і зростання класової боротьби сталися важливі зміни в політиці верхів суспільства. У соціально-економічному курсі уряду накреслилося зрушення до консерватизму, позначилось прагнення до перекладання тягот кризи на плечі народних мас. В умовах Франції це відбувалося шляхом відмови від традиційної ліберальної політики, посилення державного втручання в економіку, переходу до консервативних і навіть реакційних форм регулювання.

На початку 30-х рр. впливові групи французького корпоративного капіталу та їх політичні представники у парламенті і в уряді взяли курс на обмеження режиму парламентської демократії та перехід до авторитатрно-диктаторським методам управління країною. Представники правобуржуазних партій — Андре Тардьє, П'єр Лаваль та ін. — вимагали перегляду французької конституції, обмеження прерогатив парламенту та наділення президента республіки надзвичайними повноваженнями з метою створення в країні сильної влади.

Таким чином, у політичному житті Франції на початку 30-х рр. проявилася, по суті та ж тенденція, що і в сусідній Німеччині, — перехід значної частини верхів на позиції консервативного екстремізму. На цій основі викреслилась і ще більш серйозна загроза: у Франції виник і став швидко розвиватись реакційно-фашистський рух.

Теза про серйозну загрозу фашизму у Франції в 30-х рр. — одне з важливих положень марксистської історіографії. У працях істориків-марксистів відмічались і суттєві особливості фашистського руху у Франції. Насамперед, французький фашизм став активно розвиватися значно пізніше, ніж в Італії і Німеччині. У крупну політичну силу він став перетворюватися тільки в 1933;1934 рр., тобто вже після того, як німецький нацизм, прийшовши до влади, наглядно показав свою реакційну, антинародну сутність, здійснивши розгром лівих партій, кинувши до концтаборів усіх незадоволених, розгорнувши ганебні єврейські погроми. Ці акції німецького нацизму викликали вкрай негативну реакцію громадської думки Франції, країни давньої парламентської демократії та широких політичних свобод. У цих умовах керівники реакційно-екстремістських груп та рухів віддавали перевагу відхрещуванню від фашизму, від споріднення з ним. Марксистська історіографія кваліфікувала тому французький реакційно-фашистський рух, як «соромливий фашизм».

Реакційно-екстремістський рух у Франції суттєво відрізнявся від німецького і італійського фашизму за своїми цілями і конкретній програмі дій. Його цілями було не скасування парламентського ладу, не злам державного апарату буржуазної демократії, а обмеження парламентаризму: перегляд конституції, скорочення функцій парламенту, значне розширення повноважень виконавчої влади, і насамперед президента республіки, встановлення авторитарного ладу.

На відміну від німецького та італійського фашизму реакційно-екстремістські організації Франції не мали плебейського характеру. На чолі їх знаходились не вихідці з соціальних низів, а представники аристократії, корпоративного капіталу, вищих військових кіл. Відповідно до цього ідеологія реакційно-екстремістських груп була спрямована не в майбутнє, а в минуле, в часи Старого порядку або бонапартизму Другої імперії. Для неї зовсім не було характерним висунення «революційних» цілей, навіть у формі ідей «консервативної революції», «соціалістичного ідеалу», навіть у націоналістичній оболонці. Французьким фашистсько-реакційним групам в значно меншій мірі була властива соціальна демагогія.

Нарешті, реакційно-фашистський рух у Франції був роздробленим, він не об'єднався у сильну єдину партію, як це сталося в Італії і Німеччині. Найкрупнішими та впливовими були наступні політичні угрупування реакційно-екстремістського характеру. По-перше, «Action Franзaise» («Французька дія»). Вона була створена ще наприкінці XIX ст., в період боротьби навколо «справи Дрейфуса» як монархічна, націоналістична і клерикальна організація. Своєю метою «Action Franзaise» ставила встановлення «порядку» на противагу «парламентській анархії», а засобами досягнення цих цілей вважала «хрест і корону», тобто реставрацію монархії з опорою на католицьку церкву. Відповідно до цього стверджувалось, що вся історія Франції після 1789 р. була суцільною історією занепаду країни.

Серед учасників руху, що об'єдналися навколо «Action Franзaise», було багато збіднілих дворян, чиновників, представників «золотої молоді» та студентства. До нього примикала частина аристократичних кіл, його підтримували деякі представники високопоставлених військових кіл, які групувалися навколо маршала Петена. На чолі «Action Franзaise» стояв дуже популярний в реакційних колах журналіст Шарль Моррас, який в 30-х рр. був обраний членом Французької академії. Лідери «Action Franзaise», як правило, не зверталися до соціальної демагогії, захисту соціальних прав «маленьких людей». Частіше вони експлуатували найбільш низькі забобони обивателів, вели неприторенну антисемітську пропаганду. На початку 30-х рр. вони стали на шлях створення збройних загонів молоді. По мірі загострення політичної ситуації в країні активність цієї групи «королівських молодчиків» все більш зростала.

Другою реакційно-фашистською групою у Франції була Ліга патріотичної молоді, яка була створена в 1924 р. П'єром Теттенже, членом парламенту, крупним промисловцем, володарем декількох паризьких універмагів та фірм шампанських вин. Ідеалом Теттенже була імперія Наполеона III. Відповідно до цього до програми Ліги входили вимоги ревізії конституції, посилення виконавчої влади, під егідою якої передбачалось добитися співробітництва класів і створення в цих цілях корпоративного ладу. Лідери Ліги патріотичної молоді в більшій, ніж керівники «Action Franзaise», мірі використовували методи соціальної демагогії. На початку 30-х рр. вони також стали на шлях створення мобільних збройних загонів по 2−3 тис. чоловік для швидкого перекидання їх автотранспортом туди, де вони будуть необхідними.

Нарешті, головну силу реакційно-екстремістського руху у Франції представляли «Бойові хрести». Ця організація виникла в 1928 р. як об'єднання колишніх фронтовиків. На чолі її став полковник граф Казімір де ла Рок, вихідець із знатного, але збіднілого дворянського роду. Особливою рисою «Бойових хрестів», яка відрізняла їх від інших реакційно-екстремістських організацій, була аполітичність, яка усіляко афішувалась, намагання відмежуватися від традиційних парламентських угрупувань, як лівих, так і правих, стати вище тих і інших. Метою «Бойових хрестів» було повернути Франції її колишню велич. В агітації її лідерів постійно підкреслювалась поміркованість «Бойових хрестів», дотриманість «порядку», який ця організація, за словами де ла Рока, мала намір не порушувати, а охороняти від усякого роду «заколотників». Тому основним гаслом, який вона висувала, була «повага до честі, порядку та власності». Лідери «Бойових хрестів» також почали створення воєнізованих загонів, які складалися переважно з колишніх солдатів, ветеранів війни і керувалися колишніми офіцерами. Були встановлені широкі зв'язки з вищими військовими колами.

Таким чином, реакційно-екстремістський рух у Франції, який посилився на початку 30-х рр., суттєво відрізнявся від реакційних фашистських рухів у Німеччині та Італії. На цій основі багато французької ліберальної історіографії взагалі заперечували наявність фашистського руху у Франції. Так, наприклад, французький історик і соціолог Рене Рамон писав: «Еволюція французьких бунтівних ліг показує практичну неможливість для справжнього фашизму акліматизуватися у Франції. Уявити, що ліги представляли собою французький фашизм, — значить прийняти опудало серйозно. Вони запозичили лише декорації фашизму, використали його мішуру, але вихолостили його дух. Рух бунтівних ліг є лише останнім втіленням старої бонапартистської закваски — цезаристської, авторитарної, плебісцитної, пристосованої до нових смаків націоналізму, наслідувачі якого лише підновили його фасад пензлем римського зразку». Після цього міркування Рене Ремон задавав парадоксальне питання: чим є рух бунтівних ліг — «реакцією або фашизмом»?

Для марксистської історіографії така постановка питання була безглуздою. За її уявленнями, фашизм був крайнім відтворенням реакції. Французький фашистський рух відносився лише до іншого різновиду фашизму — іберійського (іспано-португальського), який відрізнявся від класичних форм фашизму перевагою традиціоналістських елементів військово-монархічної, клерикальної і бюрократичної реакції, а суто фашистські рухи і організації відігравали в ньому допоміжну роль, таку ж, яку, наприклад, відігравала «фаланга» у франкістській Іспанії.

Але, на думку Є.Ф.Язькова, в концепції ліберальної історіографії і в підході Р. Ремона є раціональне зерно. Адже багато залежить від того, що розуміти під терміном «фашизм». Він вважає фашистськими рухами такі рухи, які ставили своєю метою злам режиму парламентської демократії, встановлення тоталітарної диктатури партійно-державної бюрократії на чолі з всемогутнім вождем нації в результаті поєднання консервативного екстремізму верхів та низів. З цієї точки зору фашистські режими та рухи як форми тоталітаризму були характерні тільки для Німеччини та Італії. Решта форм реакційно-екстремістських рухів та режимів, які звичайно називаються в марксистській історіографії фашистськими режимами і рухами особливого типу, слід, на його думку, вважати різновидами авторитарних, а не тоталітарних режимів і рухів. Така характеристика прийнятна для визначення характеру ладу, який був встановлений в 20−30-х рр. в Португалії та Іспанії. Вона прийнятна і для визначення характеру основних реакційно-авторитарних організацій Франції - «Action Franзaise», Ліги патріотичної молоді і особливо «Бойових хрестів».

Але, виходячи з даної точки зору, на початку 30-х рр. у Франції виникли й суто фашистські організації, які висували програму встановлення тоталітарного режиму. Так, у 1933 р. була створена Ліга франсистів, прибічники якої виступили з програмою «тотальної революції», розгрому усіх традиційних політичних партій, заміни парламентського режиму централізованою корпоративною системою на чолі з вождем. Керівники ліги неодноразово виступали з привітаннями Гітлеру і Муссоліні. За прикладом нацистських штурмовиків франсисти носили напіввійськовий формений одяг, тільки не коричневого, а синього кольору. У тому ж 1933 р. виникла й інша суто фашистська організація — «Французька солідарність» з аналогічною метою — встановлення в країні тоталітарного корпоративного ладу.

Але суто фашистський рух у Франції був набагато слабкішим, ніж у Німеччині та Італії. В чому причини цього? Часто при відповіді на це питання обмежувались на просту вказівку на те, що французькі фашисти настільки рабськи відтворювали зразки німецького нацизму або італійського фашизму, що якого-небудь широкого відгуку у Франції це отримати не могло. Але при такій відповіді залишається незрозумілим, чому ці зразки, такі ефективні у Німеччині та Італії, не діяли у Франції. Глибока причина крайньої слабкості суто фашистського руху у Франції була в тому, що і конкретна політична обстановка в цій країні в 30-х рр., і давні історичні традиції були зовсім іншими, ніж в Німеччині та Італії.

Насамперед, для Франції були характерні значно менші глибина і руйнівна сила економічної кризи. Тому і ступінь декласованості середніх шарів населення, втрата ними колишнього соціального статусу, і масштаби безробіття були у Франції значно меншими. Отже, у Франції не було такої сильної люмпенізації низів суспільства, як це було в Німеччині. Немалу роль відігравало й те, що в розпорядженні французького корпоративного капіталу були такі додаткові ресурси, як прибутки від експлуатації колоній, відсотки за іноземними позиками, репараційні платежі, які отримувались Францією впродовж до 30-х рр. Значить, і сила консервативного екстремізму верхів суспільства була у Франції незрівнянно меншою.

Але все ж головною причиною слабкості фашистського руху були глибокі демократичні і революційні традиції французького народу, які були закріплені цілою серією революцій XVIII і XIX ст., а також в період тривалого еволюційного розвитку ладу парламентської демократії. Тому у Франції не діяли ефективні в умовах Німеччини методи обробки мас, які застосовувалися там нацистами. Так, вони з великим успіхом використовували з метою вербування безробітних організацію для них безкоштовних обідів. Діячі «Бойових хрестів» спробували повторити цю практику і у Франції, але реакція мас безробітних була зовсім іншою. Із суто галльським гумором робітники з'їдали обід, а потім розходились із співанням «Марсельєзи», а то й «Інтернаціоналу» і з криками «де ла Рока на шибенецю!».

Чи значить це, що в 30-х рр. у Франції не було небезпеки реакційно-фашистського перевороту? Ні, така небезпека зберігалася. Хоча перехід верхів суспільства на позиції консервативного екстремізму був характерним для Франції в набагато меншій мірі, ніж для Німеччини, деякі групи крупного корпоративного капіталу все ж ставали на позиції авторитаризму або навіть тоталітаризму. Особливо виділялись серед них глава електричного тресту Ернест Мерсьє і парфумерний фабрикант Франсуа Коті, які фінансували створення і діяльність Ліги франсистів і «Французької солідарності». На ці ж позиції ставали впливові групи вищого військового командування.

Бунтівні ліги намагались розповсюдити свій вплив в різноманітних масових організаціях. Вони з успіхом діяли, наприклад, в «Національному об'єднанні колишніх фронтовиків», в лавах якого нараховувалось до 1 млн. чоловік. Багато з них виступали на підтримку агітації «Бойових хрестів». Бунтівні ліги користувались впливом і в так званих «Селянських комітетах дій», які об’днювали не менше 2,5 млн. сільських мешканців, а також в лавах 700 тис. членів «Національної федерації платників податків».

На початку 30-х рр. у Франції створилась своєрідна ситуація «поділення праці» між суто фашистськими і реакційно-авторитарними організаціями. Перші не мали масової бази. Але в їх розпорядженні були мобільні збройні загони. Шляхом проведення бунтівних маніфестацій і свідомого провокування вуличних безпорядків вони намагалися створити в країні атмосферу невпевненості, тривоги, нетривкості, залякати маси рядових французів примарою анархії і громадянської війни. В цих умовах у ролі рятівників Франції від братовбивчої міжусобиці повинні були виступити більш респектабельні авторитаристські організації на чолі з «Бойовими хрестами» з метою рішучого тиску на парламент і проведення ревізії конституції Третьої республіки в авторитарному дусі.

Таким чином, вже в першій половині 30-х рр. у Франції визрівала серйозна загроза реакційного перевороту. Вона ще більш збільшувалась тим, що на чолі французьких урядів тих років стояли представники правобуржуазних партій типу Андре Тардьє або П'єра Лаваля, які також виступали за обмеження парламентаризму і встановлення твердої влади. Але ці спроби викликали опір лівих груп суспільства. Масова база традиційних правобуржуазних партій стала стрімко скорочуватись. З особливою силою це відобразилось на позиціях «Республіканської федерації» — правоконсервативного об'єднання політичних партій і груп, серед керівників яких найбільш провідну роль відігравав Луї Марен. Але послаблення позицій відчули і лідери «Демократичного альянсу» — правоцентристського об'єднання політичних груп на чолі із Полем Рейно. В умовах політичної кризи початку 30-х рр., яка визрівала, ці правобуржуазні політичні групи лише своїми силами вже не могли утримувати владу.

Тому вони намагались залучити до спільного управління країною єдину з буржуазних партій, яка зберегла достатньо широку соціальну базу в масах середніх шарів населення. Це була партія радикалів і радикал-соціалістів, яка стояла на лівоцентристських позиціях. Проте у надзвичайних умовах глибокої економічної кризи початку 30-х рр. блок правобуржуазних партій і радикалів став неможливим. Дійсно, проводити необхідну правим групам консервативну політику наступу на життєвий рівень народу і обмеження парламентської демократії радикали не могли, тому що це загрожувало їм втратою масової бази. З іншого боку, йти вліво, проводити демократичні реформи і якось обмежувати позиції крупного капіталу радикали боялися, тому що у цьому випадку ставав неминучим розрив з правобуржуазними партіями. Усе це викликало крайню нестійкість урядової влади у Франції. З жовтня 1929 р. до травня 1932 р., тобто за два з половиною роки, в країні змінилося 8 кабінетів, отже, середня тривалість існування кожного з них не досягала й чотирьох місяців.

У 1932 р. у Франції була зроблена спроба створення іншої політичної коаліції. Напередодні парламентських виборів, які проходили у травні цього року, був відновлений так званий «лівий блок», тобто коаліція радикальної партії і СФІО. До того часу у Франції вже був досвід діяльності «лівого блоку»: протягом 1924;1926 рр. біля керма управління країною одне за іншим знаходилося декілька урядів партії радикалів, які діяли за підтримки СФІО, але без участі соціалістів в уряді. Будучи тепер відновленим, «лівий блок» одержав перемогу на виборах 1932 р. Був створений новий уряд «лівого блоку» на чолі з лідером радикалів Едуардом Ерріо, який, як і в 1924 р., діяв за підтримки соціалістичної партії, але знову без її участі в уряді. Але на початку 30-х рр. перед урядом «лівого блоку» в ще більш гострій формі виникла таж альтернатива, яка раніше стояла перед самими радикалами: зрушення вправо загрожувало йому втратою масової бази, а проводити рішучі демократичні заходи в соціальній області і радикали і соціалісти побоювались. Тому після нетривалого існування уряд Ерріо у грудні 1932 р. пішов у відставку. Слідом за цим у Франції почалася справжня міністерська чехарда: всього за 14 місяців, з грудня 1932 р. до лютого 1934 р., в країні змінилося 5 кабінетів, середній термін кожного з яких не досягав і трьох місяців. Нестійкість державної влади у Франції ще більш посилилась.

3. Все більша нестійкість влади, нездатність буржуазних урядів прийняти ефективні заходи для подолання економічної кризи, падіння авторитету традиційних партій — все це вміло використовувалось реакційно-фашистськими силами. В 1933 р., після перемоги нацизму у Німеччині, реакційна антипарламентська пропаганда у Франції стала особливо розгнузданою. Реакційно-фашистські групи почали активну підготовку до державного перевороту.

Зручний привід для переходу до рішучого наступу вони знайшли в так званій «справі Стависького». Наприкінці 1933 р. були викриті афери крупного спекулянта, вихідця із Східної Європи, який акліматизувався у Франції, Олександра Стависького, який шляхом деяких шахрайських операцій на зразок випуску фальшивих акцій, зміг непогано поживитись. В самому по собі факті викриття афер Стависького не було нічого екстраординарного. Але справа в тому, що у цих аферах були замішані деякі відомі політичні діячі, які за великі взятки або прямо сприяли спекулятивним махінаціям Стависького, або закривали очі на них. Так або інакше причетними до цих шахрайських операцій були деякі депутати парламенту, префект паризької поліції К’япп, а також деякі особи, близькі до тодішнього прем'єр-міністра радикала Каміла Шотана (зокрема, його брат). Був початий судовий розгляд, але за допомогою високих покровителів він затягнувся. Коли ж скандал зам'яти не вдалося, Стависький, який відправився тим часом на зимовий курорт, був знайдений мертвим. Офіційному повідомленню про те, що він кінчив життя самогубством, мало хто вірив.

Реакційні сили вміло використали цей скандал. Вони обвинуватили радикалів, які стояли тоді на чолі уряду, у продажності. Спекулюючи на почуттях акціонерів, які розорилися, реакційно-фашистські групи почали масову кампанію за заміну «загнилого парламентаризму» твердою владою, за вигнання крадіїв з усіх органів влади, за кардинальну ревізію конституції Третьої республіки. Протягом усього січня 1934 р. на вулицях Парижу майже не щоденно проводились масові демонстрації, галасливі марші воєнізованих бунтівних ліг. Вони призвели до першого успіху реакціонерів: 27 січня 1934 р. прем'єр-міністр Шотан пішов у відставку.

На чолі нового уряду був поставлений інший відомий лідер радикалів — Едуард Даладьє. До складу цього уряду було запропоновано увійти декільком представникам правих кіл, близьких до Тардьє, але в той же час з подібною пропозицією Даладьє звернувся і до деяких молодих політиків з лівого крила радикалів, зокрема до П'єра Кота. Через декілька днів, 3 лютого, було оголошено про зміщення К'яппа з посади префекта паризької поліції.

Ці урядові розпорядження ще більш загострили політичну обстановку. Реакційно-фашистські угрупування перейшли від слів до діла. 6 лютого 1934 р. в Парижі була здійснена спроба реакційного путчу. У другій половині дня близько 40 тис. прибічників реакційно-екстремістських організацій з усіх районів французької столиці направились до будинку парламенту. Найбільш войовничою була поведінка членів різноманітних бунтівних ліг, як, зібравшись на площі Згоди, намагалися прорватися мостом через Сену до фасаду будинку парламенту.

Охорона діяла вкрай обережно. Але увечері з натовпу бунтівників роздалися пістолетні вистріли, після чого вони спробували прорватися до палацу. Поліцейська охорона вимушена була застосувати зброю. Заточилася справжня битва, в ході якої з обох боків були вбиті та поранені. На деяких вулицях Парижу сталися збройні зіткнення бунтівників із швидко сформованими робітничими загонами.

Депутати парламенту від правих партій вимагали негайної відставки уряду Даладьє, обвинувачуючи його у розправі над мирними демонстрантами. Проте запропонований правими вотум недовіри кабінету був відхилений більшістю палати депутатів. Спроби заколотників прорватися до будинку парламенту були відбиті.

Бунтівні демонстрації поновилися і наступного дня. Проте, характерно, що бешкетували головним чином члени галасливих бунтівних ліг типу «Французької солідарності» або збройних загонів «Action Franзaise». Колони «Бойових хрестів», які знаходилися на Бургундській площі, в тилу будинку парламенту, під час рішучих зіткнень на мосту перед Бурбонським палацом, зберігали очікувальну позицію. Де ла Рок відмовився від прямого штурму.

На цій основі права преса, а потім і багато консервативних і ліберальних істориків та соціологів стверджували, що 6 лютого 1934 р. взагалі не було ніякого путчу, а були стихійні мирні демонстрації мешканців столиці, які були обурені політикою уряду і здійснили спробу штурму Бурбонського палацу тільки після зіткнень з поліцією. З цих міркувань робився висновок, що міф про путч 6 лютого 1934 р. був свідомо роздутий лівими колами.

Тим не менше, у лютому 1934 р. у Франції дійсно існувала змова реакційно-фашистських сил. В ній було немовби два шари змовників. Один з них складали члени воєнізованих бунтівних ліг, галасливі маніфестації та бешкетування яких мали своєю метою створення обстановки надзвичайності, анархії та безпорядку. Другий шар змови повинні були скласти дії «Бойових хрестів», які мали намір використати надзвичайну обстановку, створену бунтівними лігами, для тиску на парламент з метою відставки уряду і передачі влади новому, надзвичайному органу влади — чомусь на зразок «директорії». До «п'ятірки» майбутніх диктаторів передбачалося включити маршала Петена, Андре Тардьє, П'єра Лаваля, колишнього президента Франції Гастона Думерга, який займав цю посаду у 1924;1931 рр., і колишнього соціаліста Адрієна Марке.

В повній мірі змова реакції не здійснилася. Але все ж бунтівні демонстрації 6−7 лютого 1934 р. мали певний успіх. Під істеричні лементи правої преси, яка поклала відповідальність за розстріл «мирних» демонстрантів на прем'єр-міністра Даладьє і міністра внутрішніх справ Ежена Фро, уряд піддався шантажу реакціонерів і вже 7 лютого пішов у відставку, незважаючи на те, що він декілька разів за ці дні отримував вотум довіри у палаті депутатів.

9 лютого 1934 р. був утворений новий уряд. На чолі його був поставлений діяч правого крила партії радикалів Гастон Думерг. Важливі посади в ньому зайняли представники правобуржуазних партій, в тому числі всі ті, кого натхненники заколоту планували включити до складу «директорії». Але в той же час до складу нового уряду увійшли офіційний лідер партії радикалів Едуард Ерріо і декілька його прибічників. Це дало можливість новому прем'єру представити сформований ним кабінет як уряд «національного єднання». Але на справі у лютневі дні 1934 р. у Франції сталося суттєве зрушення вправо. Про це свідчила офіційна урядова декларація, в якій говорилося про необхідність жорстких заходів з оздоровлення економіки та фінансової системи країни. З цією метою висувалася вимога надання уряду надзвичайних повноважень, і насамперед права приймати термінові заходи із скорочення бюджетного дефіциту за посередництвом так званих «декретів-законів», тобто урядових розпоряджень, які мали силу закону і лише пізніше ставилися на ухвалу парламенту.

Вже на початку квітня 1934 р. з'явилися перші 14 декретів-законів. За рахунок підвищення ставок прибуткового податку та його розповсюдження на найбільш малоприбуткові групи населення пропонувалось збільшити надходження до державного бюджету. Одночасно з метою скорочення державних витрат оголошувалось про скорочення на 10% кількості державних службовців і про зменшення платні решті, про скорочення субсидій на цілі соціального страхування, пониження пенсій ветеранам війни і заробітної плати залізничникам. Ці жорстокі заходи ще більш погіршили становище широких мас населення.

В перші ж місяці своєї діяльності уряд Думерга почав також посилену розробку проектів реформ конституції Третьої республіки, прагнучи перебудови політичної системи Франції в авторитарному дусі.

Одночасно продовжувала зростати чисельність реакційних антипарламентських угрупувань, посилювались їх нападки на демократичні інститути французького суспільства. Особливо зростала чисельність «Бойових хрестів», в яких нараховувалось в 1934 р. декілька сот тисяч членів.

Отже, реакційно-фашистська небезпека у Франції зовсім не зникла після першої спроби антипарламентського путчу. Навпаки, вона зберігалась і навіть посилювалась.

4. Як же поводили себе у лютому 1934 р. і в наступні місяці дві робітничі партії Франції? У дні лютневого путчу обидві партії - і СФІО і ФКП — зайняли чіткі антифашистські позиції. Робітники, які йшли за ними, вже 6−7 лютого брали участь в деяких районах Парижу у зіткненнях із заколотниками. І в парламенті, і поза ним обидві партії вимагали рішучих засобів для відсічі фашизму. Вже 6 лютого 1934 р. делегація лівих соціалістів вручила редакції «Юманіте» лист з пропозицією негайно почати переговори між СФІО і ФКП, щоб створити «неприступну фортецю проти фашистського натиску». Керівництво СФІО оголосило партію мобілізованою. Воно призначило на 8 лютого масову антифашистську демонстрацію, але тому що в ці дні урядовим розпорядженням будь-які демонстрації були заборонені, воно відмінило своє рішення до зустрічі з новим прем'єр-міністром. У цих діях французьких соціалістів явно простежувалась аналогія з курсом лідерів німецької соціал-демократії, які орієнтувалися не на масову антифашистську базу, а на дії буржуазного уряду. Подібну орієнтацію у дні лютневого путчу обрали й лідери СФІО, не враховуючи, що після відставки кабінету Даладьє у Франції позначилось явне зрушення вправо.

Ще більш серйозні помилки здійснили у дні лютневого путчу французькі комуністи. Правда, керівництво ФКП закликало у ці дні до рішучої, безкомпромісної боротьби проти фашизму. Але відповідно до офіційного стратегічного курсу Комінтерну французькі комуністи стверджували, що боротьба проти фашизму — це і боротьба проти капіталізму. Тому вони висували гасло влади Рад, гасло боротьби проти уряду Даладьє як уряду «демократії, що фашизується». Більш того, 7 лютого 1934 р. газета «Юманіте» на першій же сторінці помістила заклик: «Геть уряд вбивць, Даладьє і Фро — до в’язниці!».

Лист лівих соціалістів керівництво ФКП беззастережно відхилило. У його відповідній заяві говорилося: «Як можна встановлювати єдність дій з тими, хто підтримує уряд, коли він скорочує заробітну плату? З тими, хто залишає позицію класової боротьби заради співробітництва з буржуазією в захисті капіталістичного ладу, готуючи тим самим у Франції дорогу фашизму?».

Тут чітко простежувалась аналогія з тим курсом, яким йшло у 1932 р. керівництво КПН.

Але все ж конкретна обстановка, яка склалася у Франції в 1934 р., конкретний досвід політичної боротьби, а також поступове усвідомлення причин трагічного підсумку боротьби робітничих партій Німеччини поступово наближували обидві робітничі партії Франції до більш вірної оцінці політичної ситуації в країні і до висунення єдино вірного курсу антифашистської боротьби.

В лавах СФІО немалу роль в цьому відігравали ліві соціалісти. Поступово йшла і переорієнтація Французької комуністичної партії. Вже у лютневі дні в агітації ФКП звучали заклики до єдності дій, правда, поки тільки знизу, з рядовими соціалістами. Але гасло «Будемо боротися разом» знаходило широкий відгук в масах робітників.

На відміну від СФІО ФКП не відмовилась від ідеї проведення масової антифашистської демонстрації. Вона призначила її на 9 лютого 1934 р., закликавши до участі в ній усіх робітників, в тому числі й рядових соціалістів. Цей крок ФКП примусив і керівництво Соціалістичної партії підтримати ідею антифашистської демонстрації, але воно призначило її проведення на 12 лютого. Тоді керівництво ФКП заявило, що воно підтримує заклик лідерів СФІО і розглядає демонстрацію 9 лютого як підготовку до акції, призначеної на 12 лютого.

9 лютого 1934 р. під керівництвом ФКП була проведена масова антифашистська демонстрація. На вулиці Парижу, не рахуючись з оголошеною урядом забороною демонстрації, вийшло близько 50 тис. чоловік, серед яких були не тільки комуністи, а також соціалісти та члени Загальної конфедерації праці, яка ними очолювалась. Сталися серйозні зіткнення з поліцією, яка стріляла в демонстрантів. Були вбиті та поранені. Демонстрація 9 лютого, перший крупний масовий виступ проти фашизму у Франції, підготувала успіх крупних подій, які розгорнулися 12 лютого 1934 р.

В цей день по усій країні були проведені масові антифашистські страйки і демонстрації, в яких взяло участь близько 4,5 млн. чоловік. Робітників енергійно підтримали багато дрібних торговців, ремісників та інших представників середніх шарів. В Парижі на демонстрацію вийшло більше 150 тис. чоловік, її підтримали не тільки СФІО та ФКП, а й партія радикалів. Провідні представники французького народу сказали в той день своє вагоме «ні» фашизму.

Після лютневих демонстрацій 1934 р. почалося поступове наближення позицій двох робітничих партій Франції. За допомогою нового керівництва Комінтерну на чолі з Г. Димитровим Французька комуністична партія стала поступово долати сектантсько-догматичні позиції комуністичного руху. За ініціативою М. Тореза були зроблені перші рішучі кроки до відмови від попереднього сектантського курсу на негайну соціалістичну революцію і до опрацювання реалістичного стратегічного курсу на боротьбу проти реакції і фашизму, на захист та зміцнення парламентської демократії. Керівництво ФКП відмовилося від оцінки соціал-демократії як «соціал-фашизму», від спроб досягнення єдності дій з рядовими соціал-демократами через голову її лідерів і на умовах компартії. Замість цього ФКП взяла курс на досягнення єдності дій із СФІО.

В свою чергу керівництво соціалістичної партії стало поступово переглядати свої негативні оцінки компартії. В деяких районах країни стали встановлюватись більш тісні зв’язки та єдність дій місцевих організацій СФІО та ФКП. На з'їзді СФІО у травні 1934 р. більше третини делегатів проголосували за встановлення єдності дій з компартією.

Перша офіційна зустріч керівництва двох робітничих партій Франції відбулася 11 червня 1934 р. В ній брали участь М. Торез і Бенуа Фрашон, один з лідерів Унітарної загальної конфедерації праці - профспілкового об'єднання, яке знаходилося під керівництвом компартії, від ФКП, і Л. Блюм і Жан Жиромський, лідер соціалістичної організації Паризького району, від СФІО.

Переговори закінчилися 27 липня 1934 р. пактом про єдність СФІО та ФКП у боротьбі проти реакції і фашизму, за роззброєння та розпуск бунтівних ліг, на захист демократичних свобод, проти реакційного курсу політики уряду Думерга.

Укладення пакту про єдність дій двох робітничих партій стало вихідним пунктом боротьби за єдність робітничого класу, за профспілкову єдність. Переговори між двома профспілковими центрами — ЗКП на чолі з Леоном Жуо та УЗКП на чолі з Бенуа Фрашоном і Люсьєном Ракамоном — про подолання розколу профспілкового руху Франції та про об'єднання двох профспілкових центрів йшли важко і тривали довго. Лише в березні 1936 р., після того як на місцях все активніше йшов процес об'єднання соціалістичних і комуністичних профспілкових організацій, було нарешті досягнуте рішення про створення об'єднаної Загальної конфедерації праці, а керівники УЗКП увійшли до складу керівництва ЗКП.

Перші успіхи у справі об'єднання робітничого класу, які були досягнуті у 1934 р., відкрили шлях до створення антифашистського Народного фронту.

Досвід Німеччини показав, наскільки важлива роль середніх шарів населення в умовах зростання фашистської небезпеки. Адже саме вони стали головною соціальною базою нацистської партії. У Франції питома вага дрібнобуржуазних шарів міста і села була ще більш високою, ніж у Німеччині. З 21 млн. самодіяльного населення Франції 7,5 млн. чоловік, тобто близько третини, складали представники середніх шарів. Для успіху боротьби проти реакції і фашизму вкрай необхідно було залучити середні шари та їх політичного представника — партію радикалів — до союзу з робітничим класом та робітничими партіями.

Провідну роль у постановці та вирішенні цього завдання відіграла ФКП. Вперше гасло Народного фронту було висунуто у промові М. Тореза 10 жовтня 1934 р., в якій він заявив, що «перед лицем фронту реакції і фашизму необхідно створити Народний фронт свободи, праці і миру».

Наприкінці 1934 — в першій половині 1935 р. французькі комуністи добилися перших важливих успіхів у справі створення місцевих комітетів Народного фронту, залучення до них робітників, дрібних торговців та ремісників, селян. Поступово у цю роботу включилися різноманітні демократичні організації - молодіжні, жіночі, спортивні, просвітницькі. Велику роль відігравали й групи прогресивної інтелігенції.

Настрої середніх шарів, їх відгук на заклики до єдності дій з робітничим класом не могли не враховувати лідери партії радикалів. В її складі сформувалась група «молодих радикалів» до якої увійшли П'єр Кот, Жан Зей, П'єр Мендес-Франс. Її все частіше став підтримувати і Едуард Даладьє. Все це і обумовило поступове зрушення в позиції радикальної партії.

Керівництво СФІО спочатку дуже насторожено віднеслось до ідеї Народного фронту і до встановлення спільно з ФКП союзу з радикалами. Воно рішуче виступало проти створення вибірних комітетів Народного фронту.

Проте конкретний досвід боротьби за єдність долав взаємні забобони та недовіру лівих партій. особливо важливу роль в цьому відіграли перші успішні спільні дії трьох партій на виборах до місцевих органів влади наприкінці 1934 — на початку 1935 р., коли була застосована так звана тактика «республіканської дисципліни», тобто спільне рішення про зняття на другому турі голосування своїх кандидатів на користь кандидатів тієї партії, які в першому турі отримали найбільшу відносну кількість голосів.

Протягом 1935 р. Народний фронт був організаційно оформлений. 30 травня 1935 р. відбулося перше спільне засідання парламентських фракцій ФКП, СФІО і радикалів. Від імені ФКП М. Торез виступив на цьому засіданні із заявою про можливість підтримки компартією у випадку перемоги лівих партій на чергових виборах уряду з радикалів, соціалістів та близьких до них груп, якщо він буде проводити політику захисту інтересів народу, відстоювання демократії, боротьби проти всевладдя крупного капіталу, реакції і фашизму. Спільне засідання парламентських фракцій поставило завдання згуртування усіх лівих груп в тверду республіканську більшість.

Наступним кроком на шляху до організаційного оформлення Народного фронту стали масові демонстрації 14 липня 1935 р., в день національного свята Франції. В них взяли участь більше 2 млн. чоловік. В Парижі, на стадіоні Буффало, в цей день відбувся масовий зліт прибічників Народного фронту, проведений за рішенням трьох лівих партій. Із вступною промовою на цьому злеті виступив лівий радикал, представник Ліги прав людини Віктор Баш. Він заявив: «Подібно до того як майже 150 років тому, 14 липня 1789 р., народ Парижу зруйнував королівську фортецю Бастилію, народ Франції зараз готовий взяти штурмом ті Бастилії, що залишились — Бастилію фашизму, Бастилію злодійських надзвичайних законів, Бастилію злиднів, Бастилію монополій, Бастилію війни».

На мітингу учасники злету прибічників Народного фронту дали урочисту клятву, в якій були наступні слова: «Від імені усіх партій і груп, які захищають свободу, від імені робітників і селян, від імені народу Франції ми, представники та довірені особи народу, натхненні однією і тією ж волею — дати хліб трудящим, роботу молоді і мир усьому людству, — даємо урочисту клятву залишатися єдиними і згуртованими в цілях роззброєння та розпуску бунтівних фашистських ліг, захисту та поширення демократичних свобод та забезпечення загального миру».

Нарешті, найважливішим етапом в організаційному оформленні союзу трьох лівих партій стали розробка та прийняття програми Народного фронту.

В ході обговорення основ програми розгорнулася гостра дискусія між ФКП та СФІО. Предствники ФКП пропонували включити до програми Народного фронту лише безпосередні демократичні вимоги, навколо яких можна було об'єднати найширші шари народу: відміну надзвичайних декретів, розпуск фашистських бунтівних ліг, збереження та поширення демократичних свобод. Компартія пропонувала прийняти вибірний принцип формування місцевих комітетів Народного фронту, а потім скликати загальнонаціональний конгрес Народного фронту. Це могло б зміцнити досягнуту єдність зверху єдністю знизу, створити міцну організаційну основу Народного фронту.

Керівництво СФІО заявило, проте, що така програма Народного фронту недостатня, вона дуже поміркована. Вона неприйнятна для СФІО, тому що в ній нічого не говориться про «кінцеву мету — досягнення соціалізму», в ній немає жодної «реформи соціалістичного характеру».

Тому на противагу проекту ФКП СФІО висунула програму «структурних реформ», «соціалізації основних засобів виробництва», тобто націоналізації банків, страхових компаній та крупних промислових підприємств, «для поступового перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне». Лідери Соціалістичної партії рішуче виступили і проти вибірності комітетів Народного фронту. Замість цього вони пропонували принцип делегування до цих комітетів в центрі і на місцях представників партій, які входять до Народного фронту.

Між ФКП і СФІО розгорнулись гострі суперечки. Керівництво компартії заявило, що у нього є багато принципових заперечень проти шляху до соціалізму, який пропонується соціалістами. Але головне не в цьому, говорили представники ФКП. М. Торез справедливо попрікнув діячів СФІО: «Ми запропонували вам нашу програму безпосередніх вимог і не пропонуємо приймати програму Комінтерну. Ви ж пропонуєте нам вашу партійну програму».

Але найголовніше, говорили лідери ФКП, полягає не в оцінці програми, запропонованої керівництвом СФІО. Вона безсумнівно, йде набагато далі програми безпосередніх вимог. Але вона абсолютно неприйнятна для радикалів, впевнених захисників приватної власності. Тому прийняття такої програми призведе до краху Народного фронту.

В ході тривалого обговорення різних проектів був створений своєрідний тактичний блок ФКП і радикалів проти максималістської позиції СФІО. В кінцевому рахунку цей блок одержав перемогу. У січні 1936 р. програма Народного фронту була затверджена усіма його учасниками.

Яким же був зміст програми Народного фронту? Економічний розділ програми Народного фронту передбачав насамперед проведення деяких важливих заходів в інтересах робітничого класу. Серед них були:

• — заснування національного фонду допомоги безробітним і створення на кошти держави широкої мережі громадських робіт;
• — скорочення максимальної тривалості робітничого тижня без скорочення заробітної плати;
• — встановлення щорічної відпустки для робітників та службовців, що оплачується за рахунок підприємців;
• — обов'язкове укладання колективних договорів між профспілками і підприємцями;
• — збільшення пенсійних виплат.

В тому ж економічному розділі програми Народного фронту висувались і важливі вимоги на користь середніх шарів населення. Найважливішими в їх числі були:

• — відміна надзвичайних декретів, прийнятих у квітні 1934 р. урядом Думерга;
• — встановлення державою твердих цін на сільськогосподарські продукти;
• — пониження податкового обкладення дрібних власників міста і села;
• — відстрочка сплати боргів та заборона примусового розпродажу майна селян, ремісників та дрібних торговців за несплату боргів і податків.

Нарешті, економічний розділ програми Народного фронту передбачав проведення деяких важливих антимонополістичних реформ. До їх числа відносились:

• — реформа Французького банку і перетворення його з приватного акціонерного товариства в агентство, яке б контролювалося державою;
• — націоналізація військової промисловості;
• — корінна реформа податкової системи з метою перенесення основної тяжкості податкового обкладання на крупних власників.

Другий, політичний розділ програми Народного фронту передбачав наступні заходи:

• — амністію політичним ув'язненим;
• — роззброєння та розпуск фашистських бунтівних ліг;
• — забезпечення демократичних свобод;
• — подовження терміну обов'язкового шкільного навчання усіх дітей до 14-річного віку;
• — створення парламентської комісії для обстеження становища народів французьких колоній;
• — прийняття ефективних санкцій проти агресорів в межах міжнародного співробітництва під егідою Ліги Націй;
• — створення системи колективної безпеки в Європі.

Прийняття програми Народного фронту стало великою перемогою прогресивних сил країни. Найважливішу конструктивну роль у цьому відіграла Французька комуністична партія, яка, врахувавши трагічний досвід Німеччини, зуміла запропонувати реалістичну програму єдиних дій усіх лівих груп французького суспільства. Заради досягнення цієї мети лідери ФКП йшли на необхідні компроміси. Так, за впертим наполяганням керівництва СФІО ФКП вимушена була відмовитись від принципу вибірності комітетів Народного фронту.

5. Життя підтвердило вірність політичної лінії, обраної учасниками Народного фронту. Це з усією очевидністю показали парламентські вибори, які проводились двома турами 26 квітня і 3 травня 1936 р. Виборча кампанія проходила в обстановці гострої політичної боротьби. Правобуржуазні партійні блоки — Республіканська федерація і Демократичний альянс — доклали немало зусиль, щоб відірвати радикалів від робітничих партій. З цією метою вони намагались довести «неприродність союзу старого демократичного Фауста з марксистським Мефістофелем».

Реакційно-фашистські групи удавалися у боротьбі проти лівих партій до методів терору. Так, 13 лютого 1936 р. загоном «королівських молодчиків» був жорстоко побитий і небезпечно поранений Л. Блюм, який повертався пізно вночі із засідання палати депутатів. Життя лідера СФІО було врятоване лише групою будівників, які рано вранці вийшли на роботу і доставили його до лікарні.

Вибори 1936 р. закінчилися великою перемогою Народного фронту. За його кандидатів голосувало 5629 тис. виборців — 57% загальної кількості тих, хто взяв участь у виборах, в той час як кандидати правих партій отримали 4234 тис. голосів або 43% тих, хто взяв участь у голосуванні. В палаті депутатів партії Народного фронту забезпечили собі 375 місць з 612. Більше за усіх мандатів отримала СФІО — 149, за нею йшли радикали, які завоювали 109 мандатів, і ФКП, яка отримала 72 місця. Решта лівих груп, які примикали або до СФІО, або до радикалів, зайняли 45 місць. Особливо великим був успіх компартії, яка володіла до виборів 1936 р. лише 10 місцями в палаті депутатів, а на цих виборах отримала 1469 голосів, тобто 12,5% від загальної кількості учасників виборів.

Перемога партій Народного фронту поставила питання про утворення уряду Народного фронту. Його формування було доручене лідеру СФІО Л.Блюму. Він в свою чергу запропонував усім учасникам Народного фронту, в тому числі й ФКП, взяти участь в уряді. І це був не якийсь маневр лідерів СФІО, а їх дійсний намір. У статті в центральному органі партії газеті «Попюлер» 12 травня 1936 р. Л. Блюм писав: «Перемога, досягнута Народним антифашистським фронтом, була б неповною, якщо б комуністи не були разом з нами у здійсненні функцій завойованої влади. Розчарування у випадку відмови ФКП було б великим і в наших лавах, і поза ними».

В керівництві ФКП розгорнулась дискусія з питання про реакцію на пропозицію лідера СФІО. Частина членів ЦК ФКП, в тому числі М. Торез, висловлювались за вступ до уряду Народного фронту, тому що цей уряд буде спиратися на масовий народний рух і на прогресивну програму дій. Прибічники участі ФКП в цьому уряді вказували на деякі явні переваги цього для компартії. В цьому випадку вона могла б впливати на політику уряду не лише ззовні, а й зсередини, що дозволило б їй добитися максимального здійснення програми Народного фронту. Крім того, своєю участю в уряді комуністи могли б довести конструктивну роль ФКП у творчій діяльності на благо народу і в захисті національних інтересів Франції на міжнародній арені перед лицем фашистських агресорів.

Але інша частина лідерів ФКП виступила проти участі в уряді Л.Блюма. Ці заперечення висловлювались ними не з принципових міркувань, тому що принципова можливість створення уряду Народного фронту за участі комуністів була визнана в 1935 р. на VII конгресі Комінтерну і рішення цього питання у кожному окремому випадку було не питанням принципу, а питанням політичної доцільності. Тому супротивники вступу ФКП до уряду Народного фронту вказували на те, що це може мати серйозні негативні наслідки. Насамперед представники ФКП будуть меншістю в цьому уряді, тому вони зможуть опинитися «полоненими» партнерів по Народному фронту. Серед виборців ФКП можуть виникнути надмірні надії на реформи зверху, що може послабити боротьбу і тиск знизу. Нарешті, супротивники комуністів у цьому випадку будуть не без успіху залякувати виборців «червоною небезпекою».

Доводи і прибічників і супротивників участі ФКП в уряді Народного фронту було достатньо вагомими і обґрунтованими. Тому в той період було важко вирішити, хто з них правий.

Керівництво Виконкому Комінтерну підтримало супротивників участі ФКП в уряді Народного фронту. 11 травня 1936 р. Г. Димитров заявив від імені ВККІ: «Якщо б перемога Народного фронту була більш разючою, якщо б ще більші маси були об'єднані навколо нього, якщо б соціалісти і комуністи мали міцну більшість у парламенті, можна було б створити комуністично-соціалістичний уряд. Але такої стійкої більшості немає. Уряд не може обійтися без радикалів та інших груп. Участь ФКП налякала б радикалів, стала б сигналом для фронтальної атаки реакціонерів проти уряду Народного фронту».

Наприкінці травня 1936 р. пленум ЦК ФКП прийняв рішення — утриматися від вступу до уряду Народного фронту, але в той же час підтримувати його у справі здійснення програми Народного фронту. Згодом керівництво ФКП вважало це рішення помилковим. За словами Жака Дюкло, у випадку вступу до уряду ФКП могла б більше впливати на політику уряду Л. Блюма, а відмова ФКП від участі розглядалася багатьма виборцями як маневр компартії, як намагання поставити інтереси партії вище завдання реалізації програми Народного фронту. Можливо, в цих міркуваннях є раціональне зерно. Але, як показало майбутнє, навіть участь ФКП в уряді Народного фронту у становищі меншості навряд чи що змінила б у діях і долі цього уряду.

Уряд Народного фронту із соціалістів, радикалів та близьких до них груп був сформований 4 червня 1936 р., відразу ж після скликання нового складу парламенту. До цього протягом цілого місяця після виборів діяв попередній уряд радикала А.Сарро.

Вже у ці тижні у Франції розгорнувся масовий рух робітників за здійснення програми Народного фронту. В середині травня почалася хвиля страйків, яка досягла максимуму на початку червня 1936 р. Вона охопила усі райони країни і усі галузі промисловості. В ній брало участь не менше 2 млн. чоловік, причому серед учасників були не тільки промислові робітники, а й торгівельно-банківські службовці, друкарі, фармацевти, кравці, робітники сфери обслуговування.

Страйкарі використовували нові форми боротьби: вони не залишали територію підприємств. При цьому вони проявляли виключну дисциплінованість, усередині підприємств підтримувався зразковий порядок. Робітникам співчували дрібні торговці, які в кредит відпускали їм харчі. Часто над страйкуючими фабриками майоріли червоні прапори. Усе це дуже сильно психологічно впливало на господарів підприємств. Один із сучасників підкреслював: «Керівникам підприємств, директорам здавалося, що вони живуть у нереальному світі, в кошмарі».

Крупний капітал охопила паніка. Це примусило уряд Народного фронту відразу ж перейти до активних дій.

7 червня 1936 р. в готелі «Матіньон», в резиденції глави уряду, за посередництва Л. Блюма була проведена зустріч представників Загальної конфедерації праці та загальнонаціонального об'єднання підприємців — Загальної конфедерації французького виробництва. Були вироблені так звані Матіньонські угоди. В них передбачалося насамперед підвищення заробітної плати в середньому на 12%, при цьому для найбільш низькооплачуваних категорій, для жінок, молоді підвищення заробітної плати повинно було скласти від 30 до 50%. В угоді містилося також положення про обов'язковість укладання колективних договорів профспілок з підприємцями. Для контролю за цим створювався інститут делегатів персоналу, який мав право здійснення своїх функцій в робочий час.

Слідом за цим 11−12 червня 1936 р. парламент прийняв ряд важливих законів:

• — вводилась обов’язкова щорічна двотижнева відпустка для робітників і службовців із збереженням заробітної плати за рахунок підприємців;
• — законодавчо оформлялося право на укладання колективних договорів;
• — встановлювалась 40-годинний робочий тиждень без скорочення заробітної плати.

Протягом липня-серпня 1936 р. з'явилась нова серія законів парламенту:

• — ухвалені асигнування на цілі проведення широкої мережі громадських робіт для безробітних;
• — відмінені надзвичайні декрети уряду Думерга;
• — підвищена платня державних службовців і пенсії ветеранів війни;
• — на користь селян створене Національне зернове управління та введені тверді ціни на сільськогосподарську продукцію, а також встановлені сімейні допомоги для сільських жителів;
• — введені пільгові умови кредиту для дрібних торговців та ремісників і заборонений розпродаж за борги їхнього майна.

Нарешті, в наступні місяці 1936 р. була проведена податкова реформа, яка вводила підвищене податкове обкладання крупних прибутків та спадків, які перевищували 75 тис. франків, а також часткова націоналізація підприємств військової промисловості. Крім того, була здійснена реформа Французького банку, який був поставлений під державний контроль, і створена Національна служба залізниць. Нарешті, був прийнятий закон про заборону та розпуск воєнізованих бунтівних ліг.

Здійснене урядом Народного фронту активне державне регулювання економіки і широкі демократичні реформи створили у Франції особливу, радикально-демократичну модель державного регулювання.

Дії уряду Народного фронту викликали величезний ентузіазм народу. Це і зрозуміло: адже прийняті ним заходи вели до реального покращання становища трудящих. Сотні тисяч робітників вперше в житті могли дозволити собі відпочинок біля моря або в горах, відправитись в туристичні подорожі. Різко посилились позиції профспілок на підприємствах. Оцінюючи перемоги Народного фронту, лівий радикал П'єр Кот говорив: «Народний фронт пробудив душу народу. В усій історії Третьої республіки не було більш благородного періоду, ніж бойові дні Народного фронту».

Літо 1936 р. стало справжнім апогеєм Народного фронту. 14 липня по усій Франції знову пройшли масові демонстрації. В Парижі в них взяло участь до 1 млн. учасників. Ті, хто виступав на мітингу, висловлювали надію на подальший прогрес Народного фронту.

У виступі Віктора Баша говорилось: «Протягом шести тижнів Народний фронт здійснив найбільш невідкладні вимоги трудящих класів. Соціальної справедливості стало набагато більше… І ми починаємо сподіватися, що, якщо Народний фронт залишиться єдиним… то вогонь — зараз все ще слабкий — перетвориться у гігантське полум'я».

6. Проте ці надії не здійснились. Незабаром почався застій в розвитку Народного фронту, а потім і його занепад. Через два з половиною роки — наприкінці 1938 р. — Народний фронт припинив існування. Постає питання: чому? Що це — результат окремих помилок партій, які входили до складу Народного фронту?

Безумовно, були й помилки, і немалі. Але все ж головне в іншому, в дії об'єктивних факторів. Тому занепад, а потім і розпад Народного фронту був неминучим у політичній ситуації, яка склалася у другій половині 30-х рр. Які ж це фактори?

Головним з них була дуже швидка втрата єдності партій Народного фронту. Відразу ж почались серйозні суперечності між ними. особливо гостро вони проявлялися у сфері фінансово-економічної політики уряду Народного фронту.

Народний фронт з ентузіазмом був підтриманий французьким народом. Але тим запекліше проти нього виступив крупний корпоративний капітал. Відразу ж почався саботаж законів, прийнятих влітку 1936 р. Підприємці дезорганізовували виробництво, відмовлялись від укладання колективних договорів, звільняли профспілкових активістів.

Дуже ефективним засобом саботажу стала так звана «утеча капіталів», тобто їх переведення до іноземних банків. Це віднімало ресурси, необхідні для інвестицій у промисловість, знекровлювало грошовий ринок, підривало платіжний баланс. Вилучення капіталів з банків почалося ще у травні-червні 1936 р. За даними міністра фінансів соціаліста Венсана Оріоля, за короткий термін було вилучено з французької фінансової системи близько 60 млрд. франків, з них переведено за кордон 26 млрд. франків. Усього ж за 1936;1937 рр. за кордон було переведено не менше 100 млрд. франків.

Вже влітку 1936 р. різко скоротився золотий запас Французького банку. Він склав 55 млрд. франків, тоді як у 1934 р. він дорівнював 82 млрд. франків. Все це призвело до швидкого скорочення ресурсів скарбниці: у червні 1936 р. вони впали до 10 млрд. франків. І в той же час прийняття широкої програми громадських робіт, розширення системи соціального страхування, нові державні кредити на здійснення численних соціальних реформ, навпаки, наполегливо вимагали значного збільшення державних витрат. В перші ж дні діяльності уряду Народного фронту його щоденні розходи складали не менше 200 млн. франків, а в подальшому зросли ще більше. Виник і все більше зростав дефіцит бюджету.

Поставало головне питання: як його подолати? Де взяти кошти для здійснення програми Народного фронту? Найбільш радикальну відповідь на це питання давала Французька комуністична партія: примусити платити багатіїв.

Відповідно до цього ФКП виступила з проектом корінної податкової реформи. Вона передбачала введення прогресивного податкового обкладання крупних достатків в розмірі 5% з майна більше 1 млн. франків з подальшим підвищенням ставок до 25% з достатків більше 50 млн. франків. Вона пропонувала також введення надзвичайного податку на великі прибутки в розмірі 1% на прибутки більше 100 тис. франків і 4% на прибутки, які перевищували 1 млн. франків. Нарешті, проект податкової реформи, запропонований комуністами, передбачав заборону «втечі капіталів» і введення судового переслідування за порушення цих норм.

Проведення податкової реформи в цілях перекладання основної тяжісті податкового обкладання на заможні шари населення передбачалось, як говорилось вище, в офіційній програмі Народного фронту, але податкові заходи, здійснені влітку 1936 р., були набагато скромнішими, ніж податковий проект ФКП.

Проект корінної податкової реформи, висунутий комуністами, виходив із стратегічної лінії, яку захищали вони з 1936 р. ФКП розглядала Народний фронт як об'єднання не тільки з програмою антифашистської демократичної боротьби, а й з програмою антимонополістичної боротьби. Більш того, проведення антимонополістичних реформ розглядалось лідерами ФКП як перший крок на шляху перетворення Народного фронту у своєрідну форму революційно-демократичної влади, у своєрідну форму народної демократії як першого етапу на шляху до соціалістичної революції.

Звичайно, лідери ФКП розуміли, що у Франції 30-х рр. для такої еволюції Народного фронту умов не було. Але проведення рішучих антимонополістичних реформ, на їх думку, з плином часу могло підготувати ці умови.

Цілком зрозуміло, що запропонований керівництвом ФКП курс фінансово-економічної політики був абсолютно неприйнятним для її союзників по Народному фронту — ані для радикалів, ані для соціалістів. Радикали як партія, яка представляла інтереси дрібної і середньої буржуазії, категорично заперечували проти такого курсу, розглядаючи його як зазіхання на приватну власність.

Але проти цього курсу рішуче заперечували і лідери СФІО. Ці заперечення виходили з принципових настанов Л. Блюма як представника центристських груп Робітничого соціалістичного інтернаціоналу. На відміну від діячів правого крила РСІ Л. Блюм чітко поділяв стратегічну лінію СФІО на два етапи: перший — етап «виконання влади» в межах капіталізму (самостійно або в союзі з лівобуржуазними партіями), і другий етап — етап майбутнього «революційного завоювання влади» робітничим класом.

В розумінні Л. Блюма уряд Народного фронту повинен був зосередити свої зусилля на «виконанні влади», тому що умов для «революційного завоювання влади» немає. Про це Л. Блюм чітко заявив на з'їзді СФІО на початку червня 1936 р.: «Ми — соціалісти, але країна не дала на виборах більшість Соціалістичній партії. Вона не дала більшості навіть усім пролетарським партіям, разом узятим. Вона дала більшість Народному фронту. Ми — уряд Народного фронту, а не уряд Соціалістичної партії. Наша мета зараз полягає не в тому, щоб змінити соціальний лід. Ми навіть не збираємося проводити в життя програму Соціалістичної партії. Наша мета — виконання програми Народного фронту».

Ці міркування Л. Блюма були цілком вірними. Їхню правоту визнавали і лідери ФКП. Але поставало питання: а що значить «виконання програми Народного фронту»? Керівництво ФКП вважало, що це значить проводити не тільки антифашистські, а й антимонополістичні реформи, тим більше що деякі з таких реформ передбачалися і в офіційній програмі Народного фронту, а це значить іти шляхом поглиблення реформ.

Керівництво СФІО, навпаки, відкидало антимонополістичну спрямованість реформ, що проводились урядом. Стверджувалось, що уряд Народного фронту діє в межах «існуючих установ існуючого суспільства», що він прагне добитися більшого добробуту в країні шляхом добровільного співробітництва соціальних груп.

Відповідно до цього у сфері фінансово-економічної політики був взятий курс на завоювання довіри заможних шарів населення. Уряд Л. Блюма намагався проводити традиційний курс фінансово-економічної політики, розрахований на заохочення виробничих інвестувань з метою піднесення промислового виробництва, зростання прибутків і створення достатніх фондів скарбниці при збереженні «справедливої податкової системи». Щоб запобігти «втіканню капіталів», були прийняті традиційні заходи: підвищена облікова ставка Французького банку з 3 до 5% і введені пільгові умови державних внутрішніх позик.

Проте в 1936 р. ці традиційні заходи були неефективними. Якоюсь мірою це залежало від того, що зберігалася кризово-депресивна обстановка у країні. Обсяг промислового виробництва в 1936 р. склав всього лише 77% від передкризового рівня, тобто лише трошки більше рівня 1935 р., коли був досягнутий апогей економічної кризи у Франції. В цих умовах збуджувальні мотиви для виробничих інвестицій, а значить і зацікавленість підприємців у пільговому кредиті, були невисокими.

Але все ж головна причина неефективності урядових заходів фінансово-економічної політики була в іншому. І відмова підприємців від виробничих інвестицій, і продовження «втікання капіталів» відбувалися не стільки з економічних, скільки з політичних причин. Крупний капітал намагався торпедувати Народний фронт, скомпрометувати його в очах середніх шарів, відірвати радикалів від союзу з ФКП і з СФІО. В умовах «втікання капіталів», яке тривало, підвищення облікової ставки вело лише до подорожчання кредиту, зростання цін і скорочення виробничих капіталовкладень.

В цій обстановці уряд Л. Блюма, зазнаючи гострої потреби у фінансових коштах і відмовляючись від податкових проектів ФКП, пішов на єдино можливий для нього засіб — у вересні 1936 р. була проведена девальвація франку, скорочення його золотого утримання на 30%. Уряд пішов на проведення цього заходу, розраховуючи, що девальвація франку стимулює експорт, буде сприяти зростанню виробництва, скороченню безробіття і покращить фінансове становище держави. Але ці розрахунки не виправдались. Капітали, які були вивезені за кордон, залишились в іноземних банках. Зріс бюджетний дефіцит, державний борг збільшився за один рік на 16 млрд. франків. Вкрай несприятливим наслідком цього було сильне зростання внутрішніх цін, що фактично звело нанівець проведене влітку 1936 р. підвищення заробітної плати.

Нарощування фінансових складностей вміло використовувалось правобуржуазними силами для агітації проти уряду Народного фронту. Вони обвинувачували уряд Л. Блюма в тому, що проведені ним соціальні реформи різко збільшили бюджетний дефіцит, а підвищення заробітної плати скоротило експортні можливості французької промисловості. З цього робився висновок, що політика уряду Народного фронту зазнала краху, а значить, треба різко змінювати урядовий курс, оздоровити фінансову систему, відновити довіру власників капіталів, скоротити бюджетний дефіцит за рахунок зниження рівня соціальних витрат.

До агітації правобуржуазних партій все частіше стали приєднуватися і діячі правого крила радикальної партії. Під їх впливом у лютому 1937 р. Л. Блюм оголосив про «перепочинок» у здійсненні програми Народного фронту в ім'я стабілізації становища в країні.

Але нарощування складностей тривало. Для здійснення найнеобхідніших соціально-економічних програм до кінця 1937 р. необхідно було вишукати меншою мірою 30 млрд. франків.

У цій ситуації у червні 1937 р. Л. Блюм зажадав надання уряду надзвичайних повноважень. Було запропоновано ввести ряд непрямих податків і з цією метою збільшити розміри поштово-телеграфних тарифів, а також встановити деякі прямі податки. За рахунок цього передбачалось отримати 5 млрд. франків. Пропонувалось, крім того, ввести суворий контроль за переводом капіталів за кордон і поставити вимогу перед власниками промислових підприємств обов'язково вкладати частину своїх прибутків в розвиток виробництва.

Хоча комуністи весь час виступали проти надзвичайного законодавства і проти збільшення податкового обкладення трудящих, парламентська фракція ФКП підтримала проект надзвичайного законодавства, запропонований Л. Блюмом, тому що він був розрахований на зміцнення позицій уряду Народного фронту. Палата депутатів ухвалила план Л.Блюма. Проте сенат, в якому позиції партій Народного фронту були набагато слабкішими, відхилив цей план. Палата депутатів удруге прийняла пропозицію Л. Блюма, але сенат знову відмовився погодитись з цим. Нападки правобуржуазних кіл на Народний фронт ще більше посилились.

Для уряду Блюма ще залишались можливості продовжити боротьбу. Адже більшість в палаті депутатів була готова утретє ухвалити проект Блюма. У випадку нової відмови сенату уряд міг піти на найрішучіші заходи аж до розпуску парламенту і призначення нових виборів. Проте Л. Блюм не насмілився піти цим шляхом. 22 червня 1937 р. він оголосив про свою відставку, виправдовуючи це рішення тим, що боротьба проти сенату стала б «революційною боротьбою» і призвела б до «соціальної смути» в країні.

Після відставки Блюма був створений новий уряд на чолі з радикалом Камілом Шотаном. Склад нового уряду мало змінився: 27 з 33 членів уряду Блюма увійшли до складу кабінету Шотана, а сам Л. Блюм зайняв у ньому посаду віце-прем'єра. Тому офіційно кабінет Шотана залишався урядом Народного фронту.

Але в дійсності стався явний поворот вправо. Посада прем'єр-міністра перейшла від соціаліста до радикала. Більш того, важлива посада міністра фінансів була передана правому радикалу Жоржу Бонне, запеклому супротивнику Народного фронту. Сталися і крупні зміни в урядовому курсі. В офіційній заяві нового уряду прем'єр-міністр Шотан дав зрозуміти, що він має намір добиватись примирення із сенатом на умовах «паузи» в соціальних реформах і буде здійснювати більш консервативний курс фінансово-економічної політики.

Шотан різко відмежувався від компартії. Ще до відставки Блюма, відразу ж після висунення його пропозиції про надзвичайні повноваження, керівництво ФКП вперше оголосило про готовність комуністів брати участь в уряді Народного фронту. Лідери ФКП повторили цю пропозицію в бесіді з Шотаном при формуванні нового кабінету. Але їм було заявлено, що «питання про включення комуністів до уряду не є своєчасним».

Хоча кабінет Шотана офіційно залишався урядом Народного фронту, його конкретна політика прямо суперечила програмі Народного фронту. Новий уряд відразу ж провів ряд надзвичайних заходів, на цей раз ухвалених не тільки палатою депутатів, а й сенатом. Вони передбачали збільшення податків на 10,5 млрд. франків, причому близько двох третин цієї суми йшло за рахунок деяких непрямих податків. Крім того, було оголошено про підвищення залізничних тарифів і про проведення другої девальвації франку. Якогось обмеження «втікання капіталів» нові надзвичайні заходи не передбачали.

Політика уряду Шотана ще більш погіршила становище широких мас населення. Становище загострилось і у зв'язку з тим, що у другій половині 1937 р. почалася нова економічна криза, яка знову призвела до скорочення промислового виробництва і зростання безробіття. В цих умовах нападки правих сил носили все більш ультимативний характер. Праві вимагали відміни закону про 40-годинний робочий тиждень, відмови від інших соціальних реформ. Вони заявляли про необхідність повного розриву з ФКП, рішучої боротьби проти страйкарів. Уряд Шотана восени 1937 р. підтримало ці вимоги, йдучи тим самим на пряму відмову від програми Народного фронту. Але у відповідь на це фракції ФКП і СФІО відмовили Шотана у підтримці, і в січні 1938 р. він вимушений був піти у відставку.

Таким чином, в 1936;1937 рр. в уряді Народного фронту і в політичних партіях, які його підтримували, нарощувались розбіжності з питань соціально-економічної і фінансової політики.

Але протиріччя між партіями Народного фронту все більше нарощувались і з інших проблем політичного життя Франції. Найгостріші суперечки розгорнулись і з питання про відношення до реакційно-фашистських угруповань. Справа в тому, що декретом 18 червня 1936 р. були заборонені лише воєнізовані бунтівні ліги, як це і передбачалося програмою Народного фронту. На основі цього декрету була припинена діяльність Ліги франсистів, Ліги патріотичної молоді і групи «Французька солідарність». Але деякі великі політичні організації реакційно-екстремістського толку, і насамперед, «Бойові хрести», які змінили свою офіційну назву і оголосили себе Французькою соціальною партією, на законній основі продовжували функціонувати і ще більш активізували свою діяльність. Різко збільшилась чисельність ФСП: за її даними, в ній було в 1937 р. 2 млн. членів. Хоча ці дані явно перебільшували кількість прихильників партії де ла Рока, безсумнівно, що Французька соціальна партія стала могутньою політичною силою.

Найбільш реакційні політичні кола в 1936;1937 рр. вже не задовольняла порівняно обережна лінія «Бойових хрестів», які виставляли напоказ свою аполітичність і поміркованість. Вони готові були підтримати таких діячів реакційно-екстремістського толку, які здатні були почати прямолінійну фронтальну атаку на парламентський режим Третьої республіки. Ці потреби і спробувала задовольнити нова, суто фашистська організація — Французька народна партія, яка виникла у червні 1936 р. Її очолив колишній член ЦК ФКП Жак Доріо, виключений з партії за фракційну діяльність. На відміну від партії де ла Рока, яка залишалася на позиціях авторитаризму, Французька народна партія взяла на озброєння ідеї тоталітаризму. Вона вимагала корінної реформи державного ладу в цілях створення твердої влади і встановлення корпоративної системи. Для неї була в набагато більшій мірі, ніж для інших реакційно-екстремістських організацій, характерна соціальна демагогія, яка подавалася в дусі антимонополізму і пропаганди «істинного соціалізму, який повернувся до витоків національного духу».

Партія Доріо перетворилась в «найсильніше і добре організоване» правоекстремістське угрупування. В 1937 р. вона виступила з ініціативою об'єднання усіх реакційно-фашистських сил у так званий «Фронт свободи». На цей заклик відгукнулися лише групи, пов'язані з правобуржуазною Республіканською федерацією, і послідовники П.Теттенже. Проте партія де ла Рока відмовилась приєднатися до цього блоку. Певною мірою це пояснювалось тим, що її залякували погромно-терористичні методи дії, які широко застосовувалися Французькою народною партією.

В 1937 р. розгорнула активні підривні дії ще одна реакційно-екстремістська група. Це був так званий «Соціальний рух революційної дії» на чолі з морським інженером Еженом Делонклем, який об'єднав ряд екстремістських угруповань реакційного офіцерства, які діяли під заступництвом таких видатних представників вищого військового командування Франції, як маршали Петен і Франше д’Еспере.

Організація Делонкля, членам якої сучасники дали назву «кагулярів», ступила на шлях підготовки реакційного державного перевороту. Восени 1937 р. був організований ряд підпалів та вибухів в будівлях Загальної конфедерації французького виробництва. Реакційні кола відразу ж обвинуватили в цьому ліві сили, насамперед комуністів.

Керівництво ФКП і Загальної конфедерації праці у своїх офіційних заявах вказували на справжніх організаторів погромно-терористичних актів. Змова кагулярів була викрита. Арешти керівників змовників, які почалися, розкрили численні склади зброї, яка готувалася для реакційного військового перевороту.

Представники лівих сил вимагали від уряду повної заборони усіх реакційно-фашистських організацій, притягнення до суду де ла Рока і Доріо, а також представників екстремістських військових кіл. Проте представники радикалів в уряді Народного фронту виступили проти цього, стверджуючи, такі рішучі заходи проти ультраправих груп будуть «ущемленням демократії і громадянських свобод». Особливо чітко висловив цю точку зору правий радикал Альбер Сарро. Він заявив: «Закон для радикалів — це найвище правило. Вони не дозволили вулиці диктувати свою волю, коли її займали бунтівні ліги. Вони не потерплять диктатури вулиці і зараз, коли політичне забарвлення людей, які її захопили, змінилось».

Нерішуча позиція урядових кіл викликала незадоволення лівих сил французького суспільства.

Нарешті, третім найважливішим пунктом розбіжностей між партіями Народного фронту було питання про нарощування загрози фашистської агресії з боку Німеччини та Італії. У другій половині 30-х рр. міжнародна напруженість все більш зростала. Відмова нацистської Німеччини від обмежень Версалю, гонка озброєнь, створення агресивного блоку Німеччини, Італії та Японії, нарешті, пряма збройна допомога Німеччини та Італії реакційно-фашистському заколоту в Іспанії - усі ці агресивні акти фашистських держав викликали законне занепокоєння прогресивних сил. Ліві кола французького суспільства вимагали від уряду надання допомоги республіканській Іспанії, активних дій, спрямованих на введення ефективних міжнародних санкцій проти агресорів, створення системи колективної безпеки в Європі за участі СРСР. Важливу роль у вимогах лівих сил займало питання про доповнення франко-радянського Договору про взаємну допомогу, укладеного у травні 1935 р., військовою конвенцією. Авангардну роль у цій боротьбі займали комуністи.

Проте і уряд Блюма, і тим більше уряд Шотана проводили інший зовнішньополітичний курс. Вони брали активну участь у політиці «невтручання» в іспанські справи, у політиці «умиротворення» агресорів, сподіваючись на досягнення компромісу з Німеччиною. Природно, що це викликало ще більші розходження в позиціях партій Народного фронту.

У 1938 р. позначились явні ознаки кризи Народного фронту. Вже у січні цього року, після відставки кабінету Шотана, була здійснена спроба формування нового уряду на чолі з правим радикалом Жоржем Бонне, одним з ініціаторів переходу до консервативного курсу фінансово-економічної політики, прихильником політики «умиротворення» фашистських агресорів.

Але проти цієї спроби рішуче виступили не тільки ФКП, а й СФІО, а також профспілки ЗКП. Тоді формування нового кабінету знову було доручене Л.Блюму. Фракція ФКП заявила про готовність комуністів поділити урядову відповідальність. Але, погоджуючись на цю пропозицію ФКП, Блюм висунув ідею створення «національного об'єднання навколо Народного фронту», яке включило б і правоцентристські сили, тобто Демократичний альянс. Іншими словами, пропонувалось піти на створення коаліції «від Тореза до Рейно». П. Рейно в свою чергу поставив вимогу залучити до участі в коаліції Республіканську федерацію, тобто відверто консервативні, а то й реакційні сили. Лідери ФКП відхилили ці зазіхання і заявили про свою готовність брати участь в уряді тільки у тому випадку, якщо він буде діяти на основі програми Народного фронту. Але на це відповіли відмовою правоцентристські сили. В результаті проект Блюма зазнав невдачі.

Формування уряду після цього було доручене К.Шотану. Але на цей раз кабінет був сформований без участі СФІО, що стало новим зрушенням вправо. Правда, уряд Шотана існував недовго: у березні 1938 р., після нової спроби добитися надзвичайних повноважень, він пішов у відставку.

У березні 1938 р. був сформований новий уряд Л.Блюма. Праві сили, погоджуючись на це, фактично робили ставку на провал дій цього кабінету, на те, що він не справиться з рішенням тих найгостріших проблем, які поставили перед країною нова економічна криза і різке посилення міжнародної напруженості. Л. Блюм відповів на це новою спробою створити коаліцію «національного єднання», на цей раз «від Моріса Тореза до Луї Марена», під егідою соціалістичної партії.

Новий проект лідера СФІО зазнав невдачі так само, як і попередній. Тоді була зроблена спроба відновлення кабінету Народного фронту на чолі з Л. Блюмом з представників СФІО і радикалів за підтримки ФКП, тобто у тому ж складі, що і перший кабінет, створений у червні 1936 р. На початку квітня 1938 р. Блюм висунув надзвичайну програму фінансових заходів, розраховану на подолання глибокої фінансової кризи. У цій програмі передбачалось введення податку на крупний капітал в розмірі від 4 до 17%, випуск державних позик та встановлення контролю за переводом капіталів за кордон. Надзвичайні заходи були затверджені палатою депутатів, але знову заблоковані сенатом. 10 квітня 1938 р., відразу ж після рішення сенату, Л. Блюм пішов у відставку.

У ці перші місяці 1938 р. ФКП значно посилила агітаційну діяльність. Вона різко критикувала консервативний курс фінансово-економічної політики уряду та його відмову від рішучої боротьби з реакційно-фашистськими силами всередині країни та із загрозою фашистської агресії на міжнародній арені. Компартія наполягала на повному здійсненні усіх пунктів офіційної програми Народного фронту. Більш того, лідери ФКП вважали, що обстановка вимагає поширення та поглиблення програми Народного фронту. З цією метою комуністи висунули вимоги включити до неї такі пункти, як націоналізація деяких найкрупніших корпорацій, які мали загальнонаціональне значення, встановлення народного контролю над банками, проведення кардинальної податкової реформи, пряму заборону «втікання капіталів», заборону усіх реакційно-фашистських організацій.

Парламентська фракція ФКП знову запропонувала свою участь в уряді Народного фронту. Для зміцнення його позицій вона вважала необхідним провести вибори місцевих комітетів Народного фронту, а потім скликати Національний конгрес цього народного об'єднання. В той же час фракція ФКП намагалась будь-якою ціною зберегти існуючі уряди Народного фронту, неодноразово голосувала за довіру кабінетам Л. Блюма та К. Шотана, прагнула підштовхнути їх до активних дій.

Проте нові пропозиції ФКП були категорично відхилені радикалами, а до них фактично приєдналися і соціалісти.

Це сталося тому, що під впливом агітації правобуржуазних кіл змінилась позиція радикалів, посилилась їх опозиція продовженню співробітництва з ФКП. Лідери СФІО також схилялись до цієї лінії. Їх не влаштовували ані нові радикальні пропозиції комуністів, ані плани створення виборних комітетів Народного фронту.

Але в 1937;1938 рр. відчувалося і рішуче послаблення позицій ФКП. Певною мірою це пояснювалось певним розчаруванням народних мас недостатньою ефективністю існуючих урядів Народного фронту. Підтримуючи ці уряди, комуністи поділяли відповідальність за їх політику. До того ж наприкінці 30-х рр. позначився певний спад масового руху.

Але головною причиною послаблення позицій ФКП був вкрай несприятливий вплив подій, які сталися в 1936;1938 рр. в Радянському Союзі, де в умовах тоталітарного режиму відбувалося придушення демократії, розгорнулися масові репресії. Ганебні судові процеси 1936;1938 рр. різко змінили настрій більшості громадської думки Франції стосовно СРСР.

Трагедія французьких комуністів полягала в тому, що вони вимушені були підтримувати усі дії ВКП (б) і уряду СРСР, які безумовно ухвалювались Комінтерном, повністю підпорядкованим сталінському диктату.

Що робили сталінські підлеглі навіть відносно тих всесвітньо відомих діячів культури, якщо вони проявляли критичне відношення до «досягнень соціалізму, що переміг», — ілюстрував приклад найкрупнішого французького письменника Андре Жида. Зустрінутий в Москві привітаннями на найвищому рівні, він раптово перетворився в «агента світового імперіалізму», як тільки він, повернувшись до Франції, опублікував репортаж про негативні риси радянської дійсності.

А вже відносно діячів комуністичного руху і навіть цілих компартій застосовувались найжорстокіші заходи. Достатньо навести приклад розпуску компартії Польщі і знищення всього її керівництва в 1938 р.

В цих умовах ставало достатньо переконливим твердження правих сил про те, що ФКП — це «знаряддя Москви», що Радянський Союз після сталінської розправи над найвиднішими керівниками Червоної армії - це «колос на глиняних ногах».

Період з квітня до листопада 1938 р. став періодом глибокої кризи і розпаду Народного фронту. У квітні 1938 р. був сформований уряд Е. Даладьє з радикалів і деяких представників Демократичного альянсу. Лідер цього правоцентристського угрупування П. Рейно став міністром юстиції. Ось уряду різко зсунулась вправо: поза кабінетом залишились зліва СФІО і ФКП, а справа — лише Республіканська федерація.

Це був значний крок до розриву з Народним фронтом, хоча радикали ще говорили про його збереження. Саме тому майже усі ліві парламентські фракції голосували за довіру кабінету Даладьє, розраховуючи на те, що вони зможуть впливати на політику уряду через Народний фронт, який офіційно ще зберігався.

Проте перші ж кроки нового кабінету показали, що ним був взятий курс на поступову відмову від програми Народного фронту. Добившись надання надзвичайних повноважень, уряд Даладьє підвищив податкове обкладання трудящих, провів нову, вже третю девальвацію франку, спробував ревізувати закон про 40-годинний робочий тиждень і обрушився з репресіями на страйкарів.

Восени 1938 р. був завданий смертельний удар Народному фронту. Даладьє став учасником Мюнхенського зговору, який віддав Чехословаччину на розтерзання гітлерівським агресорам. При обговоренні Мюнхенської угоди в парламенті проти неї виступила лише фракція ФКП, решта ж фракцій, включаючи СФІО, підтримали цю угоду. Проти цього голосували 75 чоловік. Це були 73 комуністи, соціаліст Буйє і правий націоналіст Анрі де Керилліс, представник нечисленної в той період групи націоналістично налаштованих правих діячів, які підтримали ідею створення коаліції проти фашистської Німеччини за участі в цій коаліції Радянського Союзу. Обґрунтовуючи свою позицію, Анрі де Керилліс заявив у своїй промові при голосуванні цього питання в палаті депутатів: «Запевняю вас, шановні колеги по правому табору, що режим Радянської Росії є для мене таким же відштовхуючим, як і для вас. Але коли мова йде про оцінку постійних законів зовнішньої політики моєї країни, я не дозволяю буржуа говорити в мені голосніше, ніж патріоту».

Проте восени 1938 р. така позиція серед політичних діячів Франції була виключенням. Після Мюнхену настав повний розвал Народного фронту. У листопаді 1938 р. партія радикалів прийняла рішення про вихід з його лав. За цим сталася серія надзвичайних заходів, які йшли врозріз з програмою Народного фронту. Наслідки такого ходу подій стали погибельними для самого режиму Третьої республіки. Не пройшло і двох років, як Франція пала жертвою гітлерівського нашестя.

Чому ж Народний фронт у Франції зазнав краху?

Це пояснювалось насамперед поворотом вправо радикалів і соціалістів, який стався у другій половині 30-х рр., послабленням позицій ФКП, посиленням наступу правих сил та послабленням опору широких мас населення натиску реакції.

Немалу роль відіграли й організаційні слабкості Народного фронту, відсутність мережі місцевих комітетів, в результаті чого Народний фронт став лише верхівковим об'єднанням, а не міцною масовою організацією французького народу.

Вкрай несприятливою була наприкінці 30-х рр. міжнародна обстановка. Незважаючи на нарощування фашистської загрози, зберігались сильні пацифістські ілюзії, намагання зберегти мир за будь-якої ціни. В цих умовах виступи ФКП проти Мюнхену восени 1938 р. були непопулярними.

Тим не менше в історичній перспективі безперечні велике принципове значення Народного фронту та його позитивна роль в історії Франції. В 30-х рр. він допоміг відбити наступ реакції і фашизму, відстояти режим парламентської демократії у Франції. Діяльність урядів Народного фронту забезпечила серйозні демократичні завоювання французького народу в усіх галузях життя. Ці завоювання вже неможливо було відмінити навіть у найскладніші періоди життя Франції. Вони стали основою для боротьби прогресивних сил цієї країни за поширення соціальних реформ та зміцнення політичної демократії, яка розгорнулася після Другої світової війни.

фашистський франція народний фронт

Література:

• 1. Бендрикова Л. А. Французская историография Народного фронта во Франции.- М., 1983.
• 2. Егоров Ю. В. Народный фронт во Франции (Внутриполитическая борьба во Франции в 1934;1938 гг.). Курс лекций.- Л., 1972.
• 3. Егоров Ю. В. Некоторые вопросы идейной борьбы в современной французской историографии народного фронта // Рабочий класс в прошлом и настоящем. Проблемы истории и историографии / Отв. ред. Т. Т. Тимофеева.- М., 1984.
• 4. Егоров Ю. В. Советская историография Народного фронта во Франции // Французский ежегодник. 1976. М., 1978.
• 5. Емниц Я. Народный фронт в зеркале английской лейбористской печати (1935;1936) // Французский ежегодник. 1986. М., 1988.
• 6. История Франции. В 3 т. / Редкол.: А. З. Манфред (отв. ред.) и др.- М., 1972. Т.3.
• 7. Кравченко Е. А. Народный фронт во Франции (1934;1938).- М., 1972.
• 8. Кравченко Е. А. Народный фронт и культура // Французский ежегодник. 1986. М., 1988.
• 9. Народный фронт во Франции // Коммунисты в авангарде борьбы за единый рабочий и народный фронт. 1934;1939 / Отв. ред. И. Н. Ундасынов.- М., 1985.
• 10. Покровская С. А. Движение против войны и фашизма во Франции. 1932;1939 гг.- М., 1980.