Русско-турецкая війна 1877-78 годов

реферат.

Російсько-турецька война.

1877−1878 гг.

Виконано учнем IX класу В общеобразовательной мовної гімназії їм. А. У. Кольцова.

Ніколаєвим Владимиром.

Руководитель.

Подболотова Ніна Павловна.

Воронеж.

1997 г.

Русско — турецька війна 1877−1878 спричинило підйомом національно — визвольного руху на Балканах і загострення міжнародних протиріч на Близькому Сході. повстання проти турецького ярма у Боснії й Герцеговині (1875г) і Болгарії (1876г) розгорнувся широкий громадське спрямування Росії у користь братніх слов’янських народів. Проти Туреччини виступили Сербія й Чорногорія. У 1876 г під час сербо-черногорско-турецкой війни у Сербію вирушило до 5 тисяч російських добровольців, сербам і болгарам переводилися кошти, посилалися медикаменти та інші необхідні речі, закуплені на добровільні пожертви. Видатний російський хірург Н. В. Склифосовский очолив російські санітарні загони Чорногорії, а відомий лікар-терапевт С.П. Боткін — в Сербии. Александр II, захоплений спільним порухом, вніс 10 тисяч рублів у користь повсталих. Царське уряд, переслідуючи загарбницькі мети, виступило під гаслом «захисту братьев-славян».

Ми пам’ятаємо В'єтнам, конфлікт Ізраїлю з Єгиптом, і ще чимало, багато збройних конфліктів, ріднить які одне: з’ясування, чия армія краще, английкая (американська) чи Російська (радянська). Турецької війною, життями солдатів командування доводило собі перевага своїх Збройних Сил, піднімаючи міжнародний авторитет. Це було (Русскотурецька війна), є (В'єтнам, Афганістан,) і буде ()…

ЦЕЛИ ПОЛІТИКИ РОСІЇ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ. СТАНОВИЩЕ БАЛКАНСЬКИХ НАРОДІВ У СОСТАВЕ.

ОСМАНСЬКОЮ ИМПЕРИИ.

Після скасування нейтралізації у Чорному морі в 1871 року Росія досить успішно відновлювала свій вплив Балканах. Своє завдання російське уряд обмежило охороною підступів до Константинополю шляхом політичного та скорочення економічної проникнення на Балкани. Освоєнням південних районів Росії, розширення зовнішньої торгівлі робили Босфор і Дарданелли однією з центральних комерційних магистралей.

До 70-х років ХІХ ст. посилилася залежність Османської імперії від західноєвропейського, переважно англійського, капіталу, що викликало невдоволення політикою султанского уряду у Туреччині. Посилилися протистояння між провідними державами Європи на боротьбі розділ світу. Небувалого розмаху досягло досягло національно-визвольні змагання проти турецького ярма. Усе це позначалося на стані Османської імперії, прискорюючи її упадок.

У містах Болгарії, Сербії, Боснії, Герцеговини виникали революційні комітети, які здійснювали керівництво національним рухом, докладав зусиль з об'єднання слов’янських народів для боротьби з турецької неволей.

Порта, використовуючи протиріччя європейських держав Близькому Сході, не провела обіцяні ще 50-ті роки в XIX ст. реформи з рівнянню становища християн з мусульманами. Християни як і або не мали прав на земельну власність; де вони призивалися до армії, але зобов’язані платити спеціальний податок (бедель) під час визволення від військової служби. У 1873 р. султан видав кілька постанов, ограничивавших доступ християн в в Боснії й Герцеговині до утворення. Укази, урезывавшие автономію християн — босняків і герцеговинцев, викликали бродіння у тих провінціях. Порта, в своє чергу, перейшла до масовим арештам християн, звинувачених у змові. У 1874−1875 рр. турецьке уряд посилило економічне наступ на християн. Воно збільшило податки із населення, не порахувавшись з неврожаями минулих років. Збирачі податей, вдаючись до репресій і по допомогу війська, вибивали податки жителі Боснії й Герцеговини. Саме це стало безпосереднім поштовхом до восстанию.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА БАЛКАНАХ. ПОЛІТИКА РОСІЇ І ДЕРЖАВ ЗАПАДА.

Національний рух, яке започаткували навесні 1875 р. в Герцеговині і Боснії, невдовзі охопило провінції Османської імперії на Балканах і набуло міжнародне значение.

Російське уряд, отримавши червні 1875 р. повідомлення про події на Балканах, спробувало дипломатичним способом врегулювати вибухнув криза. Діючи у порозумінні з державами, колись лише від союзниками за коаліцією трьох імператорів — з Австрією і Німеччиною, російське уряд розраховувало примирити Порту і повсталих. Воно не хотіло війни, бо Росія вона була ній готова: реформи у країні потребували великих матеріальних витрат; переозброєння армії не закінчилося; країни посилювалося народницьке і робочий движение.

Проте й цей період на відміну від інших держав, пропонували обмежитися лише реформами в повсталих провінціях Туреччини, Росія відстоювала запровадження автономії, хоч і мусила все на вчинки своїм союзникам.

30 грудня 1875 р. міністр закордонних справ Австро-Угорщини Д. Андраши від імені трьох держав — Росії, Німеччини) і Австро-Угорщини — передав султанові програму реформ для балканських народів. Три уряду пропонували султанові запровадити свободу віросповідання для християн, ліквідувати відкупну систему стягування податків; поліпшити становище сільського населення; витрачати стягнуті зі населення в Боснії й Герцеговини не прямі податки лише з потреби цих галузей. Однак у ноті не утримувалося статей, які гарантували б виконання цих умов, що сприймалося повсталими як збереження колишнього панування Туреччини, було ними відкинуто. Порта також відмовилася прийняти цю програму повністю. Зокрема, вона погодилася з пунктом про витрачання коштів, що з населення Боснії й Герцеговини потреби края.

Уряди Європи були одностайні, що полегшувало султанові можливість лагодити розправу над повсталими. Англія, не довіряючи Росії, ухилилася від активної участі у розвинених європейських переговорах. Німеччина, формально діючи у Радянському Союзі трьох імператорів, цікавилася й не так подіями на Близькому Сході, скільки європейськими справами. Австро-Угорщина, мало турбуючись про долю повсталих, прагнула здійснити керівну роль на Балканах. Російське уряд, єдине, яке бажала загасити разгоревшееся полум’я конфлікту, й допомогти повсталим, не мало скількинибудь певного плану действий.

Cреди політичних діячів велися суперечки тактиці та виборі союзників. Спадкоємець престолу (майбутній Олександр III) і посол в Константинополі М. П. Ігнатьєв стояли за активних дій сході. Ігнатьєв противник перекрив союзу з Австро-Угорщиною й пропонував дозволити конфлікт двосторонніми російсько-турецькими переговорами. А. М. Горчаков і міністр фінансів М. Х. Рейтерн, боючись повторення «кримської ситуації», не вирішувалися розірвати зі Союзом трьох імператорів. Царьтакже стояв за дипломатичне врегулювання конфликта.

Усі верстви російського суспільства виступали за дієвої допомоги слов’янам, гудили жорстокі методи турецького уряду, що призвели до повстання, закликали розірвати зі Союзом трьох імператорів, насамперед із Австро-Угорщиною, противницею слов’янства. Народницька преса першою етапі східного кризи оцінила рух на Балканах як «справжню социал-революционную боротьбу «мовляв доцільним направити туди підкріплення допоможе восставшим.

Іншою важливою чинником, влиявшим на політику російського уряду, був характер національного руху на цілому, і зокрема квітневого повстання 1876 р. у Болгарії. Це повстання зі своєї організованості і значності було б найбільш значним проти іншими виступами балканських народів. Російська громадськість негайно відгукнулася на повстання, справедливо вбачаючи його причини у національному й соціальному гніті із боку османів. Квітневе повстання додало нові сили визвольному руху за іншими провинциях.

У умовах російське уряд знову спробувало вирішити східне питання з допомогою своїх союзників. Цією мети служила зустріч Берліні, у яких у травні 1876 р. між Росією, Німеччиною й Австро-Угорщиною було підписано Берлінський меморандум. За цим документом три держави погоджувалися тиску Порту, щоб спонукати її приступити до виконання зобов’язань, даних нею Європі ще 1856 р. Три уряду пропонували султанові призупинити на 2 місяці військові дії і почав переговори з делегатами від Боснії й Герцеговини на підставі побажань последних.

Меморандум був частковим повторенням пропозицій, утримуваних у грудневої ноті 1875 р. Однак у нього були і значні відмінності, внесені на вимогу Росії: в в ноті реформи лише декларувалися і утримувалося гарантій їх проведення. У берлінській ж мемерандуме вказувалося, що, якщо б термін перемир’я минув до «поставленої мети», три держави підкріпили б свої дипломатичні кроки прийняттям «дійових заходів» для припинення зла. Зіставлення ноти 1875 р. з Берлінським меморандумом свідчить, що у 1876 р. Росія хоч і діяла у межах Союха трьох імператорів, але виступала боллее активно, ніж на початку кризи. Меморандум підтримали Франція та Італія, але відкинула Англія за тим приводом, що він торкався «престиж султана». Поза межами цієї «турботою» про северенных правах султана стояло бажання зберегти панує становище Великобританії на Османської імперії. Із поглибленням національно-визвольного руху більш примирюючої по відношення до Порті ставала політика Заходу і більше дієвою — допомогу Росії балканським народам.

Зібравши сили, османське уряд жорстоко придушило повстання на Болгарії. Звірства османів були беспримерными: вони вирізали старих, жінок, дітей, спалювали селища і посіви. Жорстоке придушення болгарського повстання викликала обурення всієї європейської громадськості. З критикою протурецькою лінії Лондонського кабінету виступила англійська громадськість. Підтримку повсталим справляло й усе населення Росії, славянофилские кола очолили збір пожертв у користь повсталих. На балкани відправлялися російські добровольці - солдати, офіцери, медсестри, лікарі, серед них М. У. Склифосовский, З. П. Боткін, письменник Р. І. Успенський художники У. Д. Полєнов, До. Є. Маковський і з другие.

У червні 1876 р. війну Туреччини оголосила Сербія й Чорногорія; на чолі сербської армії стала російська генерал М. Р. Черняев, добровільно що вирушав на Балканы.

На початку жовтня 1876 р. імператор Олександра Другого провів у Ливандии кілька нарад з питань, що з обстановкою на Балканах. У этоге обговорення прийнято рішення про самостійних діях Росії на Балканах. Про необхідність створення болгарського ополчення на чолі якого пропонувалося поставити генерала М. Р. Столєтова. Російському послу у Туреччині М. П. Ігнатьєву пропонувалося домогтися згоди султана на скликання конференції у Констонтинополе, а разі відмови — порвати дипломатичних відносин і розпочати війну негайно. Таке категоричне рішення було закріплено пов’язані з повідомленням про поразку сербської армії й про загрозу взяття турками Белграда.

19 жовтня 1876 р. російське уряд у ультемативной формі зажадав від Порти протягом 48 годин укласти Сербією шестинедельное чи двомісячне перемир’я, погрожуючи в портивном разі війною. Султан прийняв умови же Росії та погодився на скликання Константинопольської конференції. Ультиматум Росії врятував сербську армію від разгрома.

Наприкінці листопада — початку грудня 1876 р. в Контантинополе у будинку російського посольства проходили засідання європейських делегацій з вироблення умов угоди із Туреччиною. За цією умовам Сербія зберігала колишню автономію; Черноговия отримувала невеликі територіальні поступки; Боснія та Герцеговина об'єднувалися до однієї область, Болгарія ділилася на частини — східну зі столицею у Тырнове і західну зі столицею у Софии.

11 грудня 1876 р., коли поект було прийнято європейськими державамигарантами, на засідання конференції було запрошено турецький делегат, якого було вручений проект майбутнього договору Порти з балканським князівством. Але гарматний залп, несподіваний більшість делегатів, сповістив про оприлюдненні султаном конституції, стверджував рівності християн з мусульманами. Проголошені у конституції громадян — загальне рівність перед законом — формально робили зайвої роботу конференції, спрямованої право на захист прав повсталих. Проте ще протягом місяця велися переговори Константинополі про гарантії із боку султана проведенні обіцяних їм реформ. Порта, впевнена у своїй силі, і підтримці Англії, відмовилася прийняти рекомендації європейських государств.

Війна ставала неминучою. Щоб недопущення освіту ворожої Росії коаліції, Петербурзький кабінет вкотре звернувся безпосередньо до Австро-Угорщини, домагаючись її нейтралітету у війні. Після тривалих переговорів Будапешті 3 січня 1877 р. була підписана таємна русскоавтрийская конвенція, через яку Австро-Угорщина зобов’язувалася дотримуватися по відношенню Росії позицію доброзичливого нейтралітету і «паралізувати» шляхом дипломатичного впливу спроби втручання інших держав в разі російсько-турецької війни. Це умова Будапештської конвенції мало важливого значення як для Росії, але й балканських народів, оскільки надавало відомі гарантії від ворожого уряду Запада.

12 квітня 1877 р. у ставку російського командування у місті Кишиневі Олександра Другого підписав маніфест про війну з Османської империей.

РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВОЙНА.

СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ І ПЛАНИ СТОРОН.

Як зазначалося, царському уряду прагнуло уникнути війни. Військові перетворення, розпочаті 60-ті роки, були завершено. Армія, з 1874 р. формировавшаяся на засадах загальної військового обов’язку, не мала великого навченого резерву. Стрілецька зброю тільки третину відповідало сучасним зразкам. Вищий командний склад ні підготовленою до нових умов війни, вирізнявся відсталістю поглядів і консерватизмом. Головнокомандуючий російської Дунайської армією великий князь Микола Миколайович (старший), самовпевнений, котрий мав військового досвіду людина, і начальника генерального штабу армії близька до Миколі Миколайовичу генерал А. А. Непокойчицкий, нездатна до оперативної роботі, противилися запровадження тактики рассыпного ладу, розвитку ініціативи солдатів, наполягали зберігається колишнього лінійного і зімкнутого ладу. Однак у російської армії було чимало офіцерів, розуміли необхідність серйозних військових перетворень, — це військовий міністр Д. А. Мілютін, генерали М. І. Драгомиров, І. У. Гурко, М. Д. Скобелєв, М. Р. Столєтов, Ф. Ф. Радецький і ін. Вони стояли за перехід до маневреності і рассыпному строю, за самостійність дій солдатів у бою, домагалися високої підготовки офіцерського состава.

Перебудова армії велася вже час самої війни, при завзятому опір генералітету миколаївської школи. Російський солдатів, як відомо, вирізнявся стійкістю, витривалістю, инициативой.

Турецька армія, по більшу частину навчена англійськими офіцерами, було оснащено новітнім стрілецькою зброєю, превосходившем російське по скорострільності і дальнобійності прицільного вогню, але турецька армійська артилерія виявилася слабше російської. Рівень бойової підготовки турецьких солдатів був низьким. Турецька армія, не готова до наступальним операціям, вважала за краще оборонні дії. Російський флот, по чисельності поступався турецькому, мав міни, яких були у турків, що дозволяло знищувати кораблі противника.

За планом російського командування, війна передбачалася наступальна і швидка, щоб запобігти небезпека втручання Англії й АвстроУгорщини. З іншого боку, її затягування загрожувала посилити революційне спрямування країні. Російсько-турецька війна, яку народ сприймав як війну за звільнення слов’ян, була популярною у Росії. При успішному її завершенні російське уряд сподівалося затвердити свій вплив Сході, послабити внутрішнє невдоволення політикою самодержавства. Балканські народи з великою надією зустріли повідомлення про оголошення Росією війни Туреччини, вбачаючи у ній звільнення від османського гнета.

За планом Порти, складеного напередодні розриву дипломатичних відносин, передбачалося затягти російських письменників у глиб країни, та був обрати генеральний бій. При будь-якому результаті турецьке уряд розраховувало не пропустити російську армію далі лінії Рущук — Шумла — Варна — Силистрия. Цей план зараз будувався на системі оборонних фортець для виснаження сил супротивника й ось на підтримку Запада.

ВІЙСЬКОВІ ДЕЙСТВИЯ.

Військові дії розгорнулися одночасно двома театрах — Балканському і Закавказькому: з 450 тис. військ турецької армії 338 тис. перебувало на Балканах і майже 70 тис. — у Малій Азії; російське командування понад 250 тис. надіслало на Балкани і 55 тис. — на Кавказ. Росія почала війну без союзників: Сербія, потерпівши воєнної поразки, у лютому 1877 р. уклала світ із Туреччиною; Румунія вступив у війну після проголошення своєї відносної незалежності у травні 1877 р. (цю акцію румунського уряду визнала лише Росія).

Перейшовши річку Прут, російські війська вступили завезеними на територію Румунії. У травні-червні 1877 р. російська армія, що з болгарськими ополченцями, долаючи сильний вогонь ворога між Зимницей (лівому березі) і Систовом (правому), форсувала Дунай. Це було важким і блискуче проведена операція. При переправі через Дунай особливо відзначилися солдати і офіцери під керівництвом генералів Драгомирова і Радецкого.

Після форсування Дунаю російські війська було поділено втричі загону. Загін молодого генерала Гурко разом із болгарськими добровольцями (15 тис. людина) отримав найскладніше завдання — перейти Балкани і зайти в тил турецької армії у районі Андрианополя. Загін генерала М. П. Криденера мав був зайняти міста Нікополь, Плевну, забезпечивши правий фланг всієї армії. Самому численного Рущутскому загону під керівництвом наступника престолу Олександра Олександровича слід було захопити фортецю Рущук й забезпечити лівий фланг. Таке розташування військ рассредотачивало сили армії на значної території, понад половина їх перебувало на флангах, а наступальних дій залишалося одне загін Гурко, який мав перейти Балкани і завдати удару Адрианополю. Виконуючи план командування, Гурко опанував древньої столицею Болгарії містом Тырново, після чого стояв тяжкий перехід через Балкани, що вимагав затятості і мужності солдатів. «Місцевість, через яку доводилося лазити стрілкам, — писав учасник походу Чичагов, — круті підйоми за 30 я (; страшна спека, відсутність води, видеріться по брилам каменів робили шлях неймовірно важким «.

У 1877 р. через Хаинкиойский перевал загін Гурко подолав Балкани і намеривался атакувати Шипку з півдня, тоді як інші частини армії мали підійти до Шипки із півночі. Шипка мала виняткове значення у військових дій: вона пов’язувала Північну Болгарію з Південної, через Шипку йшов найкоротший шлях до Адрианополю. З іншого боку, Шипкинский перевал був зручний проходу військ з артиллерией.

Боючись оточення, турки без бою очистили Шипку. Залишивши невеличкий загін на Шипці, Гурко направив свої основних сил південніше неї, до ЕскиЗагру (нині Стара-Загора), де розміщувалася турецька армія. Противник, скориставшись численным перевагою, намагався відкинути росіян і болгар за Балкани. У бою, як й у наступних боях, болгарські ополченці заявили себе безстрашними воїнами, відданими Батьківщині. Але було нерівні. Російська армія вп’ятеро поступалася армії противника по чисельності. У умовах росіяни й болгари, залишивши багато міст бегемотів у Південній Болгарії, були змушені відійти північ, до Шипці. Разом з армією, боючись насильства османів, відступало і болгарське населення. Тим часом до Шипці направлявся 27-тысячная армія Сулеймана-паши, якої протистояв русскоболгарський загін 5 тис. людина. Попри п’ятикратне превесходство, туркам зірвалася оточити супротивника і опанувати Шипкой. Подошедшая на допомогу захисникам восени 1877 р. стрілецька бригада і дивізія Драгомирова змусила турків відступити на південні схили Шипкинского перевалу. Почалося зване зимове «сидінні» росіян і болгар на Шипці, показавшее їх мужність, стійкість. Замерзаючи в окопах з криги й снігу, герои-солдаты захищали цю ключову позицію. Оборона Шипки перепинила шлях туркам в Північну Болгарію, запобігла винищування болгарського населення османами. Оборону Шипки допомогла завершення боїв, розпочатих влітку 1877 р. за Плевну, й надалі - переходу через Балканы.

БОРОТЬБА ЗА ПЛЕВНУ.

Західна армія Криденера після заняття Нікополя направилася до Плевні - потужному зміцненню, куди сходилися шляху від Рущука, Систова, Софії, Ловчи. Звідси йшов шлях на Шипкинский перевал. Плевна, розташована біля річки Гривица, на пагорбах, які перетнув ярами, була зручна для оборони та невигідна для наступления.

До Плевні швидким маршем підходив загін талановитого турецького воєначальника, бойового начальника Османа-паши. Повільність Криденера турки використовували задля зміцнення фортеці і підтягування нових сил. Російська розвідка було поставлено погано й даних про чисельності противника було досить. Перше зіткнення одній з угруповань Криденера (9 тис.) з турками (15 тис.) 8 липня 1877 р. закінчилася поразкою російських. Не розібравшись у обстановці й не зробивши необхідних приготувань до бою, 18 липня 1877 р. Криденер знову атакував Плевну своїми основними силами, спрямувавши головний «упор на східні і південно-східні зміцнення міста, хоча фортеця була слабше захищена з півдня і із Заходу. Ця друга атака закінчилася невдачею. Втративши 7 тис. убитих і пораненими, російські відступили. Виникла загроза, що російська армія буде відрізана тилів у Румунії й Росії. Ця невдача справив тяжке вразити російське командування і общество.

Після другої штурму Плевни очевидно, основні сили Дунайської армії що неспроможні негайно перейти Балкани на підтримку загону Гурко, як це планувалося раніше. Отримавши підкріплення із Росії та досягнувши домовленості із румунським князем Карлом, російське командування вирішило штурмувати Плевну втретє. Наступ було до 30 серпня — дня іменин Олександра ІІ. Разом з російськими фінансовий боєць і брали участь румунські частини. Об'єднана русско-румынская армія налічувала 84,1 тис. (52,1 російських, 32 тис. румунів) і 424 гармати. У турків було 32,4 тис. чоловік і 70 знарядь. Загальне командування у третій штурмі здійснював румунський князь Карол (Карл) Гогенцоллерн і російський генерал П. Д. Зотов. Русско-румынское командування вирішило піддати бомбордировке позиції турків, та був починати штурм. Але артилерії зірвалася розладнати оборону противника. Деякі успіхи досягнуто румунським військом перед зміцненням турків у Гривицы.

У боях за фортеця відзначився генерал М. Д. Скобелєв, людина великий хоробрості і бойового досвіду. Його войстка, що лівому фланзі, діючи енергійно і продовжує стрімко, прорвалися на південні околиці, але, не отримавши підтримки інших частин, змушені були відійти на переднии позиции.

Невдача третього штурму Плевни викликала розгубленість у російському генеральному штабі, висловлювалися навіть припущення про відступ за Дунай. На вимогу військового міністра Д. А. Мілютіна було вирішено про зміну тактики: від штурму фортеці можливість перейти до її блокаді. З Петербурга була викликана генерал Еге. І. Тотлебен, відомий своєю інженерним майстерністю ще з оборони Севастополя. Активні воєнних дій були припинені. Росіяни, румунські і болгарські солдати розпочали риттю нові й зміцненню старих окопів; оточення противника поступово стискалося. Через війну таких дій вдалося відрізати шляху підходу турецьких підкріплень до Плевні. Армія Османа-паши початку голодувати. Повному оточенню турків в Плевні допомогли успішні бої за міста і селища, які лежали дорогою з Плевни до Софії. У цих боях знову показав себе генерал І. У. Гурко, котрий використовував нову тактику: розсипний лад, артилерію, поощрявший ініціативу і винахідливість солдат.

Під час війни командири миколаївської школи змушені були відмовитися від колишніх методи ведення бою: лобових атак, наступу колонами, пересування парадним кроком. Маневреність, тісний взаимосвзясь частин, артилерія поступово здобули визнання генералитета.

Через війну перемог росіян і болгар при Гірському Дубнике і Телеше турецьке командування перейшла обороні Балканських перевалів і з суті, припинило спроби прорватися до осажеденным. Наприкінці листопада 1877 р. Осман-паша вирішив вибратися з облоги і прорвати кільце. У результаті бою турки було відкинуто русско-румынскими сполуками. Після цієї останньої невдачі Осман-паша віддав наказ капітуляції. 10 грудня 1877 р. понад 40 тис. солдатів здалися в полон союзним войскам.

Бої за Плевну показали високий бойову мораль російських, румунських і болгарських воїнів, перевагу нової тактики ведення бою. Під час боїв за Плевну російська і румунська втратили до 40 тис. людина, османи — 20 тис. кращої армії з її воєначальником Осман-пашой.

Взяття Плевни було вирішальної перемогою під час війни, з і надією її сприйняли балканські народы.

ПЕРЕХІД ЧЕРЕЗ БАЛКАНЫ.

Проти Туреччини знову виступили Сербія й Чорногорія, раніше котрі припинили активні воєнних дій. Спроба султана укласти сеператный світ із балканськими народами і використовувати їх задля боротьби з Росією зазнала неудачу.

Для закріплення успіху і закінчення російське командування прийняло рішення перейти через Балкани взимку. Подальша затримка могла спричинити престиж самодержавства, посилити внутрішнє бродіння країни, активувати ворожі дії урядів Заходу. Рішення про якнайшвидшому завершенні війни створювалося також труднощами, пов’язаними з постачанням армії, недостатньо огранизованной санітарної службою, болезнями.

Перехід через покриті снігом балканські перевали, обороняемые турками, був неймовірно важким. Переправа здійснювалася трьома групами. Генерал Гурко по Арабакскому перевалу рухався до Софії і Адрианополю. Сильна ожеледиці заважала руху, особливо важкій При спуску; вітер і сніг зліпили очі, одяг леденіла. Допомагали підтримка й участь місцевого населення: болгари служили провідниками, розвідниками, розчищали дороги, постачали продовольством. 4 січня 1878 р. російська армія і болгарські ополченці вступив у Софию.

Інша угруповання під керівництвом генерала П. М. Карцова переходила Балкани через Троянський перевал, війська Ф. Ф. Радецького — в районі Шипки, де з села Шейново перебувала 30-тисячна армія Вессельпаші. Тут було зосереджені війська генералів Ф. Ф. Радецького М. Д. Скобелєва, П. Д. Святополка-Мирского і болгарські ополченці. У жорстоких боях за Шипку і Шейново російські взяли його в полон майже всю турецьку армію Вессель-паши. Територія Болгарії була звільнено з загарбників. У боях під Шипкой і Шейново загинуло 5000 росіян і болгарських солдатів. З іншого боку, під час оборони Шипки від морозів, голоду й хвороб померло понад 10 000 російських солдатів. Величний пам’ятник на Шипці, споруджений Росією і став символом русско-болгарской дружбы.

Успішні дії росіян і болгарських військ в Софії, на Шипці, дозволили розпочати широке наступ з усього фронту. На початку січня 1878 р. Гурко розбив турків під Филиппополем (місто Пловдив); 8 січня армія Скобелєва посіла Адрианополь.

КАВКАЗЬКЕ ТЕАТР ВІЙСЬКОВИХ ДЕЙСТВИЙ.

На Кавказькому фронті дії російських військ були успішні. У травні 1877 р. за активної допомоги населення Кавказу було взято фортеці Ардаган і Баязет, наприкінці серпня — місто Сухумі. Абхазія була очищена від військ ворога. З осені почалося підготування до штурму Карса, першокласної фортеці у Малій Азії. 18 листопада 1877 р. після нічного штурму фортеця впала. У бої за місто відзначилися росіяни й кавказькі офіцери і солдати. Дагестанський полк, учавствовавший фінансовий боєць і, отримав за взяття Карса Георгіївське знамя.

ПЕРЕМИРИЕ.

Успіхи Росії викликали тривогу в держав заходу. У Лондоні посилилися війську підготовку; англійський флот був готовий ввійти у Дарданелли. Але султан, побоюючись, що дії англійців приведуть до захоплення російськими Константинополя, відмовив Лондону у його проханні ввійти англійської флоту в протоки. У турецької армії зростало дезертирство; почали посилюватися суперечності в турецькому уряді; ширилося національно-визвольного руху на Балканах. У умовах султан вимушений був запропонувати Олександру II припинити військові дії та розпочати переговоры.

Ворожа позиція урядів заходу змусила Петербурзький кабінет — до розгрому османською армії - погодитися на підписання перемир’я, та був — прелимиарного договору з Портою. Перемир’я було підписано Адріанополі 19 січня 1878 р. Згідно з умовами Болгарія оголошувалася автономним князівством; Румунія, Сербія, Чорногорія, раніше отримали автономію, ставали незалежними; Боснію і Герцеговину проголошувалися автономними областями. Росія тільки впродовж втрати, понесені під час війни, повинна була одержати або контрибуцію, або територіальне відшкодування. Про форми цього відшкодування передбачалося домовитися особо.

Умови перемир’я викликали протест низки урядів. АвстроУгорщина заявили про порушення умов Рейхштадтской і Будапештської конвенцій, Англія побачила умовах перемир’я зазіхання Паризький договір і цілісність Туреччини. Проте «турботи» цілісність Османської імперії не заважали Великобританії розширити свою експансію у районі Суецького каналу, на територію Єгипту, Кіпру. У 1970;х роках ХІХ в. Англія відмовилася від політики статус-кво і розробила програму з поділу Туреччини. Складовими її частинами були захоплення Єгипту й Кипра.

1 лютого 1878 р. англійські кораблі увійшли до Мармурове морі та зупинилися біля Принцевых островів. Австро-Угорщина справила мобілізацію військ у Карпатах. Росія у відповідь на поява англійських кораблів направила свої війська до Константинополю.

САН-СТЕФАНСКИЙ МИРНИЙ ДОГОВОР.

БЕРЛІНСЬКИЙ КОНГРЕСС.

19 лютого 1878 р. у містечку Сан-Стефано, о 12-й км. Від столиці Османської імперії, було підписано преміальний російсько-турецький договір, сформулювавши нову програму Росії у балканському питанні. На відміну від колишніх планів російського уряду, предусматривовавших автономію балканських народів, в Сан-Стефано було висунуто вимога їх незалежності. За договором, Сербія, Чорногорія та Румунія звільнялися від васальної Туреччини й отримували незалежність. Болгарія ставала автономним князівством. Її зв’язки України із Портою обмежувалися сплатою данини. Турецькі війська очищали її землі, а турецькі фортеці зривалися. Для контролю над виконанням Туреччиною договору князівство терміном на двох років (до освіти нового уряду) вводилися російські військ у кількості 50 тис. людина. Порта зобов’язувалася зреформуватися у Боснії й Герцеговині та інших землях, входили до складу Туреччини, і навіть вирубати турецькі фортеці, розташовані на Дунаю. Росії відходила Добруджа. Другу групу питань стосувалася змін — у Малої Азії. Там Росія отримала міста: Ардаган, Карс, Баязет, Батум і територію до Саганлука. Включення цих територій у складі Росії сприяло торговельному і промисловому розвитку Закавказзя і важливе стратегічне значення. З іншого боку, він був відомої гарантією для вірменів, і інших народів від вторгнень полчищ башибузуков.

Через війну російсько-турецької війни 1877 — 1878 рр. багато балканські народи отримали независимоть; народи, які у складі Туреччини, отримували ряд правий і їм відкривалися можливості економічного і охорони культурної розвитку. Умови договору представляли безсумнівні вигоди для Росії. Вони зміцнювали російське впливом геть Сході, підірване Кримської войной.

Особливого значення під час проекту договору російське уряд надавало створенню «Самоуправляющего князівства Болгарії з християнським уряд і земським військом, князь якого обирався населенням Болгарії, затверджувався Портою з дозволу європейських держав». Вироблення статусу нового князівства мала проводитися під наглядом російського комісара, що дозволяло проводити політику болгарського князівства, вони ближчі розташованого до Константинополя та проливам.

Після підписання Сан-Стефанского договору східний криза вступив у свою останню, заключну стадію. Західноєвропейські уряду протестували проти умов Сан-Стефано. Особливо вони обурювалися по приводу створення князівства Болгарії з виходами в Чорне й Егейське море. Англія і Австро-Угорщина не визнали договору, бо його порушенням умов Паризького договору. Вони зажадали скликання конгресу до обговорення всіх статей прелиминария.

У Дарданелли направилися нові англійські кораблі нібито з метою допомоги султанові. Глава Лондонського кабінету Биконсфилд виступив у палаті лордів із закликом вимагати окупувати англійськими військами Кіпр, розглядаючи його як ключі до Сходу. Не премирившись із поразкою, розділяла войовничу настрій Лондона і Турция.

Перед Росією стала реальна загроза нової жахливої війни, до котрої я вона був готовий. Економічні та військові ресурси країни виснажилися; наростало революційне рух — у Росії назрівала нова революційна ситуація (1879−1881). Російське уряд був змушений погодитися на скликання загальноєвропейського конгресу. Місцем його Берлін, столицю держави, глава якого — Бісмарк — зовні не виявляв зацікавленості у справах Сходу. Він словестно заявляв про роль «чесного маклера».

До відкриття конгресу російське уряд прагнуло дипломатичними засобами розколоти англо-автрийский блок й не допустити ізоляцію Росії. Для цього він він пішов на сепаратні переговори з найбільш небезпечними противниками — Австро-Угорщиною й Англією. Переговори у Відні не дали результату. У Лондоні вони (ціною поступок Росії) закінчилися підписанням 18 травня 1878 р. секретного англо-російського угоди. Перші його статті стосувалися Болгарії. Петербурзький кабінет був змушений погодитися попри пропозицію Лондона про поділ Болгарії на Південну і Північну; Північна Болгарія отримувала самостійне управління, Південна — адміністративну автономію, губернатора з християн, обраного з дозволу європейських урядів. У Анатолії (Малої Азії) Росія поступалася Туреччини Баязет і Алакшерскую долину.

Англійське уряд виступало в переговори з Росією ролі «захисника» Порти і вимагало від султана компенсації при цьому. Йшлося про острові Кіпр — важливою стратегичекой базі і транзитному центрі Східного Середземномор’я. Окупація Кіпру призводила до зміцнення позицій Англії Азіатської Туреччини, шляхах до Єгипту і Персидкому затоці й те водночас послабляла впливу Росії у Малій Азії. Здійснити окупацію Кіпру Англія прагнула осушествить з допомогою і згодою султана. Для цього він Лондон запропонував Порті підписати таємну англо-турецкую ковенцию, зміст якої зводилося до захисту нібито володінь Туреччини від захоплення їх Росією. За цю «допомогу» султан передавав Кіпр Англії. 4 червня 1878 р. конвенція, отримавши історія назщвание «Кіпрська», була підписана. Після цього угодою 6 червня 1878 р. Англія уклала блок з Австро-Угорщиною, суть якого полягала в спільних дій двох держав у болгарській питанні і підтримувати Англією планів Австро-Угорщиною, котра прагнула до окупації Боснії й Герцеговини. Англійська дипломатія перемогла. Вона прив’язала до колісниці своєї політики як Туреччину, Австрію, а й Россию.

13 червня 1878 р. у Берліні під председательсвом Бісмарка відкрився конгрес, у якого брали участь держави, які підписали Паризький трактат 1856 р. Мета конгресу для урядів заходу зводилася до того, щоб применшити значення перемоги Росії у російсько-турецької війні та затвердити власний вплив на Близькому Сході. Водночас вони домагалися ослаблення слов’янських держав на Балканах, передусім Болгарии.

З перших днів роботи конгресу виявилася повна ізоляція Росії. Англія, всупереч умовам англо-російського угоди, возклавила антиросійський блок держав. Лондон підтримував претензії Австро-Угорщини завезеними на територію Боснії й Герцеговини, її плани з витіснення Росії із Балкан. Бісмарк, лише на словах виступаючи посередником між англо-австрийским блоком і Росія, фактично допомагав Лондону і Відні. Франція, не проявлявшая після франкопрусської війни великого інтересу східного питання, на конгресі підтримувала Англію і Австро-Угорщину. Побоюючись за капітали у Туреччини, вона, сутнісно, не хотіла самостійності балканських государств.

Питанням, що викликало найбільшу полеміку, був болгарський. Йдеться не лише про кордон, а й політичному статусі обох частин Болгарії. Зменшення території Польщі і прав Болгарського князівства волочило у себе посилення англо-австрийского впливовості проекту та ослаблення впливу. Пропозиція російської делегації (Росію представляли міністр закордонних справ А. М. Горчаков і посол у Лондоні П. А. Шувалов) про надання широких автономних прав не лише Північної, а й Південної Болгарії було відкинуто Західної Європою і Портою. Опинившись в ізоляції, побоюючись можливу війну з об'єднаної Європою й Туреччиною за умов революційного бродіння країни, російська делегація була безсила відстояти умови Сан-Стефанского договора.

13 липня 1878 р., через місяць від початку роботи конгресу, був підписано Берлінський трактат, основні рішення якого залишалися у силі до балканських війн 1912;1913 рр. Конгрес на шкоду Росії і близько південних слов’ян змінили умови Сан-Стефанского договору. Але його рішення підтвердилося: залишалися у силі статті про незалежність Румунії, Сербії, Черногории.

Болгарія по Балканському хребту ділилася на частини — північну і південну. Північна було визнано вассальным від Туреччини князівством зі своїми урядом, національної армією, та її територія скорочувалася на 2/3. Кількарічний термін перебування російської армії біля Болгарії скорочувався з років до дев’яти місяців. Південна Болгарія під назвою «Східна Румелия» оголошувалася автономної турецької провінцією з губернатором з християн, назначаемым султаном. Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину (термін окупації не вказувався), тримати там війська і будувати залізниці. Вона ставала фактично господарем західній частині Балканського півострова. Питання судноплавстві Дунаєм також було вирішено в користь Австро-Угорщини, якій доручали керівництво торгівлею у цій річці. Румунія, отримавши дельту Дунаю та Добруджу, також потрапила до залежність від Австро-Венгрии.

Західним державам вдалося змінити рішення Сан-Стефанского прелиминария у питаннях азіатських володінь Османської імперії. Домігшись повернення Туреччини Баязета, Англія зміцнювала свої шляхи на Середній Схід. Натомість «сприяння» Порті султан погодився на окупацію Великобританією острова Кіпр. Хоча Батум залишалася поза Росією, він оголошувався «порто-франко» (вільним для беспошленной торгівлі портом), що обмежувало переваги, отримані від володіння цим чорноморським портом. Росія отримувала також фортеці Карс і Ардаган. Але проходи через Соганлукский хребет, які ведуть Эрзеруму, переходили до Туреччини, що утрудняло просування до Босфору на території Малої Азии.

Основні економічні та політичні вигоди від часткового розділу Туреччини отримували Англія і Австро-Угорщина. Окупація Кіпру ставила під контроль Англії її володіння до Середземномор’я; захоплення Австро-Угорщиною Боснії й Герцеговини і його контроль над судноплавством Дунаєм надавали їй великі переваги на Балканах.

Берлінський конгрес з’явився перемогою англо-австрийского блоку, здійсненого не без сприяння Німеччини. Проте його постанови не задовольняли ні переможців, ні переможених. Громадська думка Росії було невдоволено рішеннями конгресу. Договір не задовольняв і Порту. Позиції на Балканах були нею втрачено. Балканські народи, навіть ті, які отримали незалежність, висловлювали незадоволеність скороченням їх території Польщі і обмеженням прав порівняно з прелиминариями. Англія і Австро-Угорщина, хоча які й виграли дипломатичне «бій» з Росією, не почувалися господарями Сходу. Окупація Англією Кіпру, АвстроУгорщиною — Боснії й Герцеговини свідчила відхід цих країн від принципу статус-кво. Ці захоплення позбавляли Лондон і Відень того широкого довіри, що вони раніше мали в султана. Поза «критики» із боку турецького уряду залишалася одна Німеччина. Словесними заявами про незацікавленості на ділі Сходу, і посередницької роллю, яку грав Бісмарк на конгресі, німецьке уряд набуло великий вплив на політику Порты.

Рішення Берлінського конгресу загострювали австро-русские протиріччя на Балканах, показали хиткість Союзу трьох імператорів і прискорили германоавстрійське зближення, що був ще й після франко-прусської войны.

Проте антиросійська і антислов’янська діяльність представників Англії, Австро-Угорщини та Туреччини конгресі не могла закреслити позитивного значення війни для балканських народів. Російсько-турецька війна завершила національно-визвольну боротьбу цих народів їх визволенням від турецької тиранії. Для населення, ще що залишився під владою османів, було відкрито шляхи до досягнення незалежності. За своїми об'єктивним результатам процеси, які відбувалися роки ХІХ в. на Балканах, були рівнозначні буржуазно-демократичної революции.

Балканські народи шанують пам’ять тих, хто своєї кров’ю відстоював їх свободу. Щороку 19 лютого (3 березня) (день підписання Сан-Стефанского договору) болгарський народ святкує річницю звільнення своєї країни від турецької неволі. Величні пам’ятники на Шипці, в Плевні, у Москві, назви вулиць, площ, і бульварів, народні перекази — свідоцтва братньої близькості народів же Росії та балканських народов.