Мотиви лірики Василя Симоненка

Мотиви лiрики Василя Симоненка Вiн прожив на свiтi лише 28 рокiв (з них художнiй творчостi були вiдданi переважно безсоннi ночi останнiх семи лiт) i назавжди ввiйшов до iсторiї рiдної лiтератури. Центральною в його творчостi слушно вважається патрiотична тема — любовi до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною вiдвертiстю (i в цьому — пряме продовження шевченкiвських традицiй), поєднана з iдеєю неповторностi людського «я». Вiдтак i основним лiтературним родом виступає лiрика.

Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 р. в с. Бiївцi Лубенського району на Полтавщинi. Пiсля закiнчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналiстики Київського унiверситету. Далi — робота в «Черкаськiй правдi» (1957;1959), «Молодi Черкащини» (1960;1963), власним кореспондентом «Робiтничої газети» й лiтературна творчiсть. Помер — 13 грудня 1963 р., похований у Черкасах. Мiж цими датами — напiвголодне довоєнне дитинство, лихолiття й злиднi, студентське братерство (але й нашпигована пильними шукачами «ворогiв народу» атмосфера), лiтературна студiя iменi Василя Чумака (скорочено СIЧ), творчi суперечки в гуртожитку, далi активна участь у роботi Черкаського обласного лiтоб'єднання, нарештi — вихiд єдиної прижиттєвої збiрки «Ти i грiм» (1962).

Рано усвiдомив i передрiк свою долю. Двадцятирiчному поетовi нiби диктувала невiдома сила:

Не знаю, ким — дияволом чи богом ;

Дано менi покликання сумне:

Любити все прекрасне i земне.

I говорити правду всiм бульдогам.

Сонет «Я» написано 1955 р., задовго до однойменне вiдомого вiрша «Я…» («Ми — не безлiч стандартних „я“, А безлiч всесвiтiв рiзних»). Тодi ж, у студентськi роки, буквально напередоднi офiцiйного «розвiнчання культу особи», з’явився ще один сонет «Поет» (написаний у лютому 1956, опублiкований тiльки 1988 р.), де є й такi промовистi рядки: «I пiддавшись зарiбку легкому, Я не прислужував нiколи i нiкому» .

Новаторство поета «йде не стiльки шляхом винаходу нових художнiх форм… скiльки в сферi нових художнiх iдей». Цi ж iдеї з недвозначною прямотою були висловленi в поезiях «Жорна», «Мiй родовiд», «Пiч», «Перший», «Дiд умер», «Варвари», у циклi з дев’яти вiршiв, озаглавленому, як i вся збiрка, контрастним поєднанням традицiйних звукових образiв-символiв — «Тиша i грiм». Збiрка — виквiт студентської юностi та перших рокiв самостiйного трудового життя поета. Тут ще є чимало вiршiв, якi несуть на собi виразнi риси учнiвства, проте щирих, милих у своїй наївнiй недосконалостi, пройнятих свiтлим юнацьким смутком од неподiленого романтичного кохання. Чи не найвиразнiше його втiлено у таких вiдомих вiршах iз наступних збiрок, як «Ну скажи — хiба не фантастично…», «Розвели нас дороги похмурi…», «Все було. Дорога закричала…». Згодом додадуться й земнiшi мотиви («Я чекав тебе з хмари рожево-нiжної…», «Там, у степу, схрестилися дороги…»).

Непогано вдаються поетовi й суто пейзажнi замальовки («Флегма тично зима тротуаром поскрипує…», «Вже день здається сивим i безсилим…», «Степ», «Зимовий вечiр»).

Тематико-проблемний дiапазон першої збiрки й загалом творчостi поета розширюють сатиричнi та гумористичнi твори, виконанi в традицiйному для української гумористики ключi, десь i вториннi (коли згадати доробок Л. Глiбова, С. Руданського, В. Самiйленка).

Iронiчно-саркастичний струмiнь посилюється в другiй, посмертнiй збiрцi поезiй «Земне тяжiння» (1964). На iдеї парадокса побудовано вiрш «Люди часто живуть пiсля смертi…». Кiнцiвка вiрша звучить цiлком серйозно, надто ж з огляду на реальний контекст його написання: «Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому жить» .

Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте, воно звучало — переписуване, читане на лiтературних вечорах, у студентських аудиторiях, у колах нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї. «Ти знаєш, що ти — людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Українi», «Задивляюсь у твої зiницi…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє…» — нiби фрагменти однiєї виболеної думи про долю народу, синiвську вiдданiсть йому, готовнiсть до самопожертви задля його визволення й розквiту. Не дивно, що саме цi вiршi зазнали найбiльших цензурних та редакторських втручань (а часом — i авторських пом’якшень). Так, iз вiрша «Задивляюсь у твої зiницi…» вилучили рядки: «Хай мовчать Америки & Росiї, Коли я з тобою говорю!» У третiй строфi поезiї «О земле з переораним чолом…» рядки оригiналу «Любове свiтла! Чорна моя муко! I радосте безрадiсна моя!», побудованi на контрастних оксиморонних парах, набули пiд час друку такого вигляду: «Любове грiзна! Свiтла моя муко! Комунiстична радосте моя!» Iз вiрша «Є тисячi дорiг, мiльйон вузьких стежинок…» — (зб. «Поезiї», 1966) вилучили строфу:

Коли б я мiг забуть убоге рiдне поле…

За шмат цiї землi менi б усе дали.

До того ж i земля нiколи нiг не коле.

Тим, хто взува холуйськi постоли.

Не спокусившись на легкий хлiб, зокрема цiною зради товаришiв, яких звинувачували у формалiзмi, В. Симоненко вже без надiї надрукуватися (бо, як зазначає в заведеному тодi ж таки щоденнику, отримав вiдмови з усiх видань), пише свої чи не найдовершенiшi речi. До них належить i «Казка про Дурила». У нiй прочитуємо болiсно-в'їдливу сатиру не тiльки на сталiнське беззаконня, а взагалi на будь-яку абсолютистську суспiльну «гримасу», за якої «припускається» можливiсть побудувати царство гармонiї на людськiй кровi.

Емоцiйно й художньо багата, вiдверта й наповнена болем i радiстю серця, лiрика Симоненка чекає на новi поколiння своїх шанувальникiв. Головним її мотивом є любов до України i її народу.