Ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам'ятках Київської Русі

2. Культура і освіта в часи розквіту держави

Міністерство освіти та науки України Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка КУРСОВА РОБОТА на тему: «Ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам’ятках Київської Русі»

Виконала студентка 731 групи природничо-географічного факультету Глива Юлія Володимирівна Суми 2009

Зміст

Вступ Володимир Великий Володимир Мономах. «Повчання»

Роль рукописних книг у вихованні й навчання Висновки Список використаної літератури

Вступ

Педагогіка — це не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження. Крім того, педагогіка як наука й мистецтво стосується особливої, властивої тільки їй сфери — формування особистості з притаманними їй національними рисами і почуттями. Педагогіка через виховання й навчання дітей та молоді відтворює, продовжує і розвиває у кожному наступному поколінні народ, націю. Тому й національний підхід у науковому розв’язанні педагогічних проблем є обов’язковим. Ідеї народності та проблема гуманізації, християнізації сучасного виховання є актуальними в наш час. Тому, на мою думку, потрібно дослідити ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам’ятках Київської Русі. Це допоможе кращому формуванню цілісної системи знань щодо основних етапів розвитку національного шкільництва, умінню мислити педагогічними категоріями, аналізувати, зіставляти теоретичні погляди видатних постатей національної педагогічної думки, баченню тенденцій їх розвитку, осмисленню можливостей використання кращих педагогічних надбань людства у власній практичній діяльності.

Метою дослідження є ґрунтовне вивчення педагогічної думки в часи Київської Русі як могутній суспільно-духовний феномен, гідний і вагомий внесок у скарбницю власної національної і світової педагогічної культури.

Для досягнення поставленої мети потрібно виконати наступні завдання:

1. з’ясувати вплив державного устрою на розвиток шкільництва;

2. вивчити зміст та головні ідеї писемних пам’яток часів Київської Русі;

3. обґрунтувати роль рукописних книг у вихованні та навчанні.

Об'єктом вивчення в роботі є педагогічна наука в часи Київської Русі.

Предметом дослідження є ідеї народності та християнські погляди на виховання та навчання в писемних пам’ятках Княжої Доби.

Культура і освіта в часи розквіту держави Нову добу в історії України-Русі започаткував Володимир Великий — один з найпрогресивніших київських князів. За його князювання (980—1015) Русь почала підноситися як цілісне суспільство і держава. Він здійснив реформування ідеологічної, адміністративної та законодавчої систем, яке попри специфіку проявів відбувалося в загальноєвропейському контексті.

Володимир Великий

Насамперед це стосується прийняття 988 р. християнства і утвердження його як державної релігії, що сприяло рівноправному входженню Русі в коло європейських держав християнського світу, її консолідації і подальшому суспільному та культурному розвитку. Прийняття християнства означало приєднання до високорозвиненої візантійської культури, яка зберегла надбання античного світу і передавала їх усім європейцям. Адже саме в Давній Греції та Римі були закладені основи науки, філософії, політики, юриспруденції, естетики, літератури.

Для зміцнення християнства і поширення греко-візантійської культури Володимир заснував у Києві школу для дітей з вищих верств українського суспільства. Київська двірцева школа «книжного вчення» була державним навчальним закладом і утримувалась за рахунок казни. У ній навчалося 300 учнів. Діти були ізольовані від домашнього спілкування з батьками, які могли чинити язичницький вплив, хоч і прийняли християнство. У «Повісті временних літ» написано: «И нача ставит по градам церкви и попы, и люди на крещенье приводити по всем градом и селомь. Поставь нача поймати у нарочитые чады дьти й даяти нача на учете книжное». «Книжне вчення» означало не просту письменність, а ґрунтовну на той час освіту. Воно полягало в опануванні граматики, богослов’я, філософії, риторики, математики, співів, іноземних мов, — знань, які становили основу вищої освіти у Візантії та на Заході. У школі «книжного вчення» готували освічених людей, здатних розв’язувати складні питання державного управління, внутрішньої і зовнішньої політики.

Термін «школа» увійшов у вжиток на Русі лише в XIV ст. Тому стосовно навчального закладу Володимира він вживається умовно. За Володимира при храмах почали виникати школи, в яких готували священиків та майстрів високого фаху для спорудження та оздоблення церков.

Поряд з державною освітою невимушено і природно відбувалося засвоєння підростаючими поколіннями старовинних звичаїв, традицій, які продовжували зберігання у слов’янській сім'ї, її побуті. Синів княжого роду з тричотиририрічного віку віддавали на виховання до сім'ї годувальника, якого добирали з управителів земель, Боярин готував княжича до участі в державних справах, дбав про фізичне виховання. Тодішні звичаї не дозволяли батькам відвідувати дитину. В період об'єднання руських земель така штучна родинність посилювала й поширювала особисті зв’язки київських князів з боярами та зміцнювала державу. Але згодом, коли загострилася міжусобна боротьба, виховання княжичів у чужих родинах мало руйнівні наслідки для єдності держави. Рідні брати втрачали родинні зв’язки за час виховання в родинах різних бояр і в боротьбі за київський престол ворогували один з одним. Високопоставлені годувальники також використовували свій вплив на вихованців у міжусобній боротьбі. У зв’язку з цим княжат стали виховувати досвідчені домашні вчителі — «дядьки», серед яких були й справжні педагоги. Боярських синів виховували під наглядом батьків або інших родичів. По трьох роках хлопця підстригали, уперше садовили на коня в святковій обстановці. Дітей до 7 років навчали стріляти з лука, володіти списом і арканом. З 12 років їх вчили справжніх військових хитрощів, тобто мистецтва бою.

Діти ремісників навчалися справи батьків у домашніх умовах. Дехто ставав учнем, підмайстром біля майстра певної справи — зброяра, кожум’яки, бондаря тощо. У сільській місцевості змалку залучали до робіт, визначених аграрним календарем. Діти опановували навички сільськогосподарської праці, засвоюючи народні знання про землеробство та утримання домашньої худоби. Календарна обрядовість вносила емоційний і естетичний елементи в буденну працю, робила її більш привабливою. Діти спостерігали навколишню природу, засвоювали народні прикмети, навчалися передбачати погоду. Такі знання допомагали успішному господарюванню: підвищенню врожайності, збереженню домашніх тварин тощо. Сприяла навчанню і народна мудрість, сформульована у прислів'ях. Наприклад, «Комар за тіло — овес у землю», «Зозуля закувала — пора сіяти просо» тощо. Стисло, просто і дохідливо викладена інформація добре запам’ятовувалась.

Перебуваючи у тісному спілкуванні з природою та постійно відчуваючи залежність від неї, селяни привчали дітей берегти довкілля. Для бешкетників існували спеціальні «загуки», заборони: «Не чіпай гнізда ластівки, бо будеш у ластовинні», «У лебедя каміння не кидай, бо спіткає горе». Виховну функцію мала не лише праця, а й дозвілля, звичаї родини. Діти були свідками й учасниками різних родинних подій, побутових обрядів — сумних і веселих, свят зустрічі чи проводів зими, весни, літа й осені. Спостерігаючи за дорослими, вони переймали певні моральні цінності, проймалися відповідними емоціями, наслідували способи поведінки дорослих.

Крім державних та церковних шкіл, започаткованих відразу після прийняття християнства, практикувалося й приватне навчання. Літописи повідомляють, що саме в такий спосіб здобули освіту Феодосій Печерський та син Володимира Великого Борис. Володимир Мономах писав, що його батько Всеволод (помер 1093 р.) «дома сьдя изумьяща пять язик» (сидячи вдома, вивчив п’ять мов). Це свідчить про наявність можливості і водночас потреби вивчення іноземних мов. У вищих верствах населення вже починають розуміти значення освіти в житті людини й освіченості суспільства взагалі для подальшого культурного, економічного і політичного розвитку країни.

Продовжувачем добрих справ Володимира 1 Великого був Ярослав Мудрий (1019—1054). Він об'єднував українські землі, зміцнював міждержавні відносини, поширював освіту і культуру в Україні, а також за її межами зусиллями своїх освічених синів та дочок, одружених з володарями інших держав. Якщо припустити, що школа, заснована Володимиром, діяла постійно, то за Ярослава Мудрого вже було чимало освічених людей, які стали його помічниками в освітянській та книжній справі. Є відомості, що князь Ярослав розмістив школу в одному з приміщень Софійського собору, відкрив майстерню-скрипторій, у якій перекладалися і переписувалися книги та велося київське літописання. При соборі була створена перша в Україні книгозбірня (1034). Літописи згадують: «Ярослав любив книги… І пильнував до них і часто читав їх і вночі і вдень, і зібрав многих переписувачів і перекладачів з грецького на слов 'янське письмо, і переписали вони багато книг». «Звелів багато книг переписати і склав їх у церкві святої Софії». Книги, які виходили зі стін Софії, стали основою для створення бібліотек, зокрема великої бібліотеки Печерського монастиря, який з кінця XI ст. був одним з найбільших осередків культурного життя України-Русі.

Дещо про навчання в школі повідомляють графіті XI ст., виявлені на стінах Софійського собору. Автор одного напису зазначає, що його навчав не один учитель, а кілька, що вчителями були служителі церкви — дяки: «Пищан псал (писав), к дьяки ходи учеником». У другому графіті сказано, що на території собору знайшли поховання граматика. У Візантії граматиками називали вчителів, які викладали мову у школах вищого типу. У школі при Софійському соборі здобували освіту майбутні посадники, перекладачі книг, упорядники збірників. Згодом у великих містах та при монастирях, за прикладом Софії Київської, виникли свої школи та майстерні-скрипторії, які разом з бібліотеками сприяли розвитку давньоруської освіти. Зокрема, з літопису відомо, що Ярослав заснував 1030 року в Новгороді школу, в якій 300 хлопців навчалися грамоти й іноземних мов: «зібрав із старійшин і попів 300 дітей учити грамоти» .

У літописах, латинських хроніках, скандинавських сагах є інформація про те, що коронні принци Англії, Угорщини, Польщі, Швеції, Скандинавських країн виховувалися і здобували освіту при дворі Ярослава. Київська двірцева школа набула міжнародного значення, а Київ здобув славу відомого європейського центру. Ярослав Мудрий згуртував навколо себе освічених сучасників. Найбільш відомі з них літописці Никон, Нестор та ерудит, стиліст і філософ, автор «Слова о законі і благодаті» — блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, а й своєму народові, митрополит Іларіон. Про своїх помічників Іларіон писав, що то були люди «преиз-лиха наситившиеся премудрости книжної» .

За Ярослава укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувалися цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Наприклад, до такої еліти належав посадник Новгорода Остромир, для якого було переписане відоме Євангеліє. Досить широке коло висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дало підставу Михайлу Грушевському писати про першу академію наук України-Русі. їхню колективну працю — першу збірку законів під назвою «Руська правда» — літопис приписує Ярославу, який, очевидно, був організатором цієї справи. Ці закони діяли всюди, куди сягала Ярославова влада. Положення церковного статуту Ярослава щодо моралі та подружніх взаємин зберігали своє значення аж до XV ст.

Високу на той час освіту мала донька Ярослава Мудрого і дружина французького короля Генріха І Анна (бл. 1032 — після 1075). Приваблива, витончена, добре вихована, Анна була видатною постаттю в політичному житті Франції та Європи. Вона брала участь у правлінні державою ще за життя чоловіка. На деяких документах Генріх зазначав: «за згоди дружини моєї» , або — «в присутності королеви Анни». Римські папи писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. Після смерті чоловіка Анна була регентшею, доки зростав її малолітній син — майбутній король Франції Філіпп І. На актах збереглися її підписи кирилицею та латиною серед «хрестиків» неписьменних феодалів — васалів королеви. Збереглися також документи, підписані Філіппом та Анною. Останній її підпис датований 1075 роком. З ім'ям королеви Анни пов’язане слов’янське євангеліє, на якому присягали всі наступні французькі правителі під час коронування. Французький єпископ Готьє де Савейр, який приїздив до Києва просити руки доньки князя Ярослава Мудрого для французького короля Генріха І, писав, що «Україна більш об'єднана, щасливіша, могутніша, значніша і культурніша за Францію». Як бачимо, Анна виявилася гідною представницею своєї держави. 1086 року інша видатна українка, донька Всеволода і онука Ярослава Мудрого Анна (Япка), заснувала и Києві при Андріївському монастирі перше в Європі жіноче училище, де навчали грамот, ситів, шитва представниць вищої верстви суспільства. Освічені князівни України-Русі були бажаними нареченими не лише у себе па батьківщині. Вони посідали неабияке місце в сім'ях західноєвропейських монархів, оскільки приносили з собою не лише багатий посаг, а й високу християнську мораль та вищу, ніж на той час у Європі, освіту і культуру.

Серед численних князівен, одружених з відомими й могутніми монархами Середньовіччя, згадаємо дочок князя Мстислава Володимировича і онук князя Володимира Мономаха Євпраксію-Зою та Єфросинію. Євпраксія Мстиславівна (Зоя, Добродія) була дружиною візантійського царевича (після шлюбу мала ім'я Зоя). Вона зналася на народній медицині, лікувала хворих (звідси — Добродія). Написала перший медичний трактат «Алімма» (мазі). Книга зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Єфросинія була за королем угорським Гейзою II. Вона мала значний вплив на політику і сприяла поширенню української культури в Угорщині. Описані факти дають певне уявлення про освічених українських жінок першого періоду державності України, які своїм розумом, високою культурою, тактом здобули пошану й любов і в особистому житті, і в державних справах.

Жінки з княжого роду активно організовували громадську опіку дітьмими-сиротами, каліками. Літа Всеволодівна заснувала в Києві виховну установу для дітей (в тому числі калік). Сиріт утримували та навчали елементів грамоти й ремесла. Було дві форми опіки дітей-сиріт — громадська й індивідуальна. Світська влада доручила монастирям справу опікунства і відповідно створювала певні матеріальні умови. Запроваджуючи книжну освіту, князі дбали також про виховання та чуйне ставлення до калік і знедолених. «Блаженні», «юродиві» завжди вважалися божими людьми. Вони знаходили симпатії і захист в народу, про що свідчать церква й світська література.

У першій половині XI ст. за ініціативою ігумена Феодосія Печерського (бл. 1036—1074) поблизу монастиря було відкрито дім для сиріт і калік. Як свідчать писемні джерела, «о доме сем шла большая слава». Безумовно, такі поодинокі опікунські заклади неспроможні були дати прихисток та виховання усім дітям, які цього потребували. Відомо, що для малят-підкидьків общини створювали притулки при скудельницях-ямниках (будови, куди звозили взимку померлих). Коло цих громадських місць були сторожки, які розширювали й перетворювали на будинки для сиріт. В етнографічних матеріалах ці будинки називають " божедомками" , а дітей-підкидьків — Богданами, тобто тими, що дав Бог. У літописі згадують скудельниці в Новгороді, Смоленську, Торжку. Археологічні розкопки давніх дитячих поховань засвідчують існування таких притулків у Києві, Львові, Межибожі та інших містах. Скудельниками ставали сумлінні бабусі й дідусі, які охороняли ямники й доглядали малолітніх сиріт. Звісно, вони могли дати дітям лише побутове виховання. За притулками наглядали міські общини. Існували вони на міські пожертви. Сюди зносили продукти, одяг, взуття, іграшки. Так народ виявляв милосердя до знедолених дітей. Індивідуальна опіка часто була пов’язана з успадкуванням сиротою батьківської власності. Така опіка регламентувалася законами «Руської правди» .

Після смерті Ярослава, коли держава розпалася на окремі землі, не відомі приклади, щоб місцеві князі доводили школи. (Основним осередком «книжної» науки у великих містах була церква. Готували тут переважно священиків. Стародавні українські вчителі (члени кліру), підручники (богослужбові книги) пов’язували з церквою українську школу, гак само як і у Візантії та на Заході. Школи були розміщені в парафіяльних храмах, монастирях та при єпископських кафедрах. Ці школи далекі від сучасних своєю організацією, порядками, методами, завданнями. В них навчали читати й писати, давали елементарні загальні відомості з різних галузей знань. Тут за вчителів було освічене духівництво. 1068 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив для ченців студитський статут, який був 798 р. складений візантійським богословом Федором Студитом. За цим статутом ченці чорноризці зобов’язані були знати грамоту. Згодом і в інших монастирях Русі також почали дотримуватись цієї вимоги. За таких умов виникли школи при монастирях. Навчання було індивідуальним і припинялося в міру опанування ченцем грамоти. У кафедральних і монастирських школах вчили читати, писати, а також церковного співу, початків віри, християнської моралі, тобто того, що потрібне було майбутньому «вчителю пастви». Монастирські школи виховували суворий аскетизм і покору, терпіння, відмову від земних радощів, застосовуючи при цьому спеціальні засоби, пости і молитви. У відповідності з майновим та соціальним станом навчання було диференційованим. Молодих заможних чорноризців готували до високих церковних посад, а малоімущих — до церковної служби і господарської праці в монастирі.

Навчання вважалося потрібною і важливою справою, нехтування ним піддавалося осуду та покаранню як злочин. За церковними статутами попович, який не вчився грамоти, втрачав свій соціальний статус і ставав ізгоєм. З кінця XI — початку XII ст. у пам’ятках давньоруської писемності з’являється поняття «навчання грамоти», що на той час означало опанування читання, письма, лічби й хорового співу. Школи грамоти були платними, а отже доступними лише дітям із заможних сімей. Це підтверджують новгородські берестяні грамоти, більшість яких знайдено в садибах бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Школи діяли переважно в містах.

До сільських мешканців письменність доходила повільно. Та згодом і по селах стали навчати молодь. При сільських церквах існували початкові школи для навчання місцевих дітей. Ці школи не мали ні окремих будинків, ні обладнання. Учні сходилися до помешкання дяка чи попа, який учив усіх разом — молодших і старших, тих, що починали, й тих, що продовжували навчання. Основною наукою було читання. Вчитель під час занять працював з кожним учнем або з невеликою групою — до восьми-десяти дітей. Із західноєвропейських хронік відомо, що середньовічні школи Відня, Парижа за кількістю учнів були такі самі. Перший снігопад означав початок навчального року, перша веспя на зелень — його закінчення. До школи сходились рано-вранці і навчались до вечірньої служби в церкві. Вчилися хто скільки міг чи хотів: одну зиму, дві, три. Щонайперше вивчали буквицю (азбуку): аз (а), буки (б), веді (в), глаголь (г) тощо. Щоб запам’ятати слов’янські назви букв, учні хором повторювали їх за вчителем. Азбука була вирізана на одному боці дерев’яної дошки, інший був вкритий воском. Заучуючи азбуку, діти писали окремі букви по воску. Археологами знайдено прясла, дитячі гребінці з написаними на них частинами азбуки. За однією версією, ці предмети використовувались для навчання дітей, за іншою — це вироби ремісника, які він позначив, щоб не переплутати з чужими речами.

Справжнім дидактичним матеріалом були «розрізні азбуки» — черепки з нанесеними на них окремими буквами, з яких діти утворювали склади. Подібні азбуки широко використовували на Русі. Археологи знаходили їх під час розкопок старої Рязані, Коршева (Волинської обл.), Василева на Дніпрі.

Букво-складовий метод навчання запозичений із давніх грецьких міст — колоній Північного Причорномор’я. Він був відомий на Русі з XII ст. У Новгороді знайдено берестяну грамоту хлопчика Онфіма з малюнками і вправами в письмі. На бересті зображені вершники. Одна з грамот — це овальне нижнє денце берестяної посудини, скріплене берестяними смужками. На верхній смузі — вправи в написанні азбуки з 36 букв. Далі — 53 склади: ба, ва, га, бе, ве, ге та ін. На нижній — також склади — від «би» до «си», на зворотній стороні денця — малюнок з написом «ІІзвір». Зі складів діти утворювали слова. Потім читали невеликі молитви — акровірші, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки. Це були перші зв’язні тексти, які читали діти. Основним осередком народної освіти та виховання була церква. Священики і дяки вчили дітей читати й писати за богослужбовими книгами. Спеціальних шкільних підручників не було. Після того, як діти навчилися зі складів утворювати слова, починалось читання за богослужбовими книгами. У процесі читання одночасно з новими знаннями засвоювались основні положення християнського вчення та моральні норми, викладені у богослужбових книгах. Тобто не тільки підвищувався рівень знань людини, а й формувалася її культура, духовність. Першою книгою, яку читали учні таких шкіл, був Часослов. Потім — Псалтир, Апостол. Євангельські події читали як побожну повість. У Псалтирі відкривали скарби життєвої мудрості. Щоправда, через дорожнечу пергаменту книги були недоступні більшості дітей. Знайдені археологами в стародавньому Новгороді книжки з фрагментами текстів, засвідчують, як долали ці труднощі в давні часи. За доступну плату вчителі переписували фрагменти дорогих книг у берестяні зошити, якими користувались учні, опановуючи читання.

Єдиною методикою вдосконалення техніки читання було зазубрювання богослужбових текстів. Незрозумілі терміни й поняття коментували вчителі. Ілюстрації на релігійні сюжети служили наочністю. Подібні ілюстрації для навчальних цілей виготовляли й вчителі та учні. Дехто приносив ікони, розглядання яких і обговорення побаченого розвивали певним чином дитяче мислення.

Діти, яких готували до світського життя, на цьому й завершували науку. З такою підготовкою вони могли знайти певну роботу або самотужки продовжувати навчання, використовуючи інші книги — перекладні й оригінальні. Навчання письма й лічби було другим ступенем освіти. Письма навчали у два етапи. Спочатку на вощаних дощечках діти писали букви металевими або кістяними стрижнями-писалами. Верхньою частиною писала, що мала форму лопатки, згладжували написане по воску — і дощечка була готова до нових написів. Подібний спосіб застосовували в Болгарії — у дерев’яному жолобі, заповненому піском, діти могли писати й стирати написане, вирівнюючи пісок. Після того як діти навчилися писати по м’якому воску, вони вправлялися на твердій бересті — березовій корі. Писали під диктовку вчителя — «на слух». В учнівських берестяних грамотах-диктантах чимало пропусків, перестановок букв, незакінчених слів, що свідчить про значні труднощі, пов’язані зі слуховим сприйманням та написанням букв. Дітей вчили спрощеному письму — без титл, виносних букв, переносів.

На території України виявлено письмо на бересті в 10 давньоруських містах, наприклад при розкопках Звенигорода (галицького). Металеві та кістяні писала знайдені в 35 містах на території України. Це безперечні свідчення поширення писемності на Русі. В Новгороді знайдені берестяні грамоти XI—XII ст. За змістом текстів та малюнків до них — це торгові угоди, приватні листи, поспіхом написані записки, надіслані принагідно, звістки про виконання господарських робіт, повідомлення про походи, запрошення на поминки, загадки, вірші та багато іншого.

На стінах давньоруських церков збереглися безцінні вислови — живі, жартівливі, написані парафіянами, які, очевидно, не соромилися неуваги стіни богослужбової будови. Тут і звичне «Господи, помози», і написи подорожніх — «страньный грешный Ян Воин» (Новгород, Софійський собор). Є й насмішки над церковними хорами — «хо-хо-хо крылошанин святой, богородиця» (Київ, Софійський собор), прокляття Прокопію та Уляні, епіграми на сусіда, який заснув під час служби — «Якиме стоя усне, а рта и о камень не ростепе» .

Тексти окремих берестяних грамот засвідчують поширення письменності в середовищі ремісників, купців тощо. Навчання арифметики мало свої особливості. У давнину цифр не було. Числові символи позначались 27 буквами грецького походження. Букви, позначені титлами (рисками) або крапками, означали цифри. Відповідно до послідовності букв визначався й числовий ряд (А — 1 і далі). Пізніше винайшли «цифровий алфавіт». Він мав три ряди букв — по дев’ять у кожному ряду. Букви верхнього ряду означали сотні (100—900), середнього — десятки (10—90), нижнього — одиниці (1—9). Азбуку й цифровий алфавіт діти вчили одночасно. Наприклад, СКГ (букви, взяті з трьох різних рядів) означало 223. Відоме тогочасне прислів'я: «Без грамоти й цифір не вдалась». Найближчим і найдоступнішим дидактичним матеріалом для лічби були пальці й кисті рук: рука символізувала число 5, а пальці — кількість предметів від 1 до 10. На вже згадуваній берестяній грамоті хлопчика Онфіма зображена одна рука з дев’ятьма пальцями, друга — з чотирма. Складнішим був наступний прийом навчання лічби —- на суглобах. Кожен суглоб означав число 12 (дюжину), а палець, який мав З суглоби, — число 36. Цей спосіб лічби існував у стародавньому Римі, звідки був запозичений школами грамоти Західної Європи та Русі в X—XIV ст. У пам’ятках давньоруської писемності йдеться про результати такої лічби. Цей метод як допоміжний згадується і в «Арифметиці» (1703) Л. П. Магпицького.

Повільно, але неухильно, християнство та візантійська культура змінювали погляди, вірування, мистецтво, науку, освіту — усі аспекти життя на Русі. Сприяли цьому зусилля священиків, ченців, а також церковних архітекторів, майстрів мозаїки, малярства, художників, співаків, чиє мистецтво за княжої доби досягло високого рівня. Провідниками християнства спочатку були чужинці — греки та болгари. У 1051 році за наказом Ярослава Мудрого собор руських єпископів поставив митрополитом київським «Іларіона русина». Літопис так його характеризує: «муж благ, і книжник, і постник». Це визначна особистість, ерудит, блискучий промовець, палкий патріот. Він — автор «Слова о законі і благодаті», в якому виступає за політичну й культурну самостійність Русі. Та з 1072 року на чолі української церкви знову стали грецькі митрополити. Удруге, без порозуміння з Царго-родом, висвятили українця на митрополита в 1147 р. Клим Смолятич теж був непересічною особистістю, «книжник і філософ» . Це ще одна спроба визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії, але пізніше вона знову відновила своє право присилати митрополитів до Києва.

Грамотні люди й освітянські заклади — школи, бібліотеки — зосереджувались у Києві, Новгороді, а також у Полоцьку, Чернігові, Галичі, Володимирі-Волинському. Серед освічених людей найбільше представників духівництва. Саме вони були водночас і вчителями, і живописцями, і ораторами, і письменниками, і літописцями. Вони творили тодішню українську науку, яка разом з освітою на той час перебувала під впливом Візантії. Це закономірно, оскільки Візантія була другим після Риму світовим центром культури. Київ за княжої доби був великим містом. Є відомості, що у 1018 році у Києві налічувалося понад 400 церков, а під час пожежі 1124 р., як оповідає літопис, згоріло більше 600 церков. Це в свою чергу свідчить про чималу кількість осередків грамотних людей.

Провідна роль належала Києво-Печерському монастирю. Богословська освіта тут сягала рівня візантійської духовно-патріаршої академії. З кіпця XI до середини XIII ст. він підготував чимало видатних діячів давньоруської культури, богословсько-філософської думки. Інтелектуальне життя в монастирі було невід'ємною складовою релігійно-культурного процесу Русі. Чимало князів, бояр з усієї України постриглися там у ченці або просто доживали віку, передавши монастирю і коштовності, і книги. Це, як правило, були добре освічені люди свого часу. Київські й новгородські шкільні традиції досить швидко поширились на близькі й далекі, великі та малі міста. Про це є свідчення в рукописних книгах. Знайдені археологами писала, книжкові застібки, графіті, берестяні грамоти вказують на місце розташування навчальних закладів. Іноді під час розкопок храмів знаходять кам’яні іконки із зображенням святих Кузьми й Дем’яна — покровителів навчання дітей, лікарської справи, ковалів. Звідси роблять висновок про патронат над школами руських ремісничих братств.

З XII ст. письменність шириться і в середовищі жінок з нижчих верств суспільства. Саме до цього періоду належать перші берестяні грамоти, авторами чи адресатами яких були жінки. На стінах Софійського собору в Києві та новгородської Софії виявлено жіночі графіті. Цікаву інформацію зберегли прясла, на яких вирізано написи для тих жінок, які вміли читати. З Києва відомі пряслиці з іменами Іуліани, Жирці (скорочене від Жирослава), Потвори (Потвора — жіноче язичницьке ім'я), із Любеча — Степаниди, Нежили. Окремі склади, слова, букви вирізьблено на пряслицях з Белза, Галича, Малого Листвина, Плісиецька, Теребовлі та ін. Факт письменності жінок свідчить про досить високий рівень загальнокультурного розвитку давньоруського суспільства. Поширенню грамотності в той період сприяла єдність мови народної та державної. Саме тому в Русі грамота була доступна не лише знаті, а й простим міщанам. У Західній Європі з сім'ї діти знали рідну мову, а у школі навчали латинською, це ускладнювало навчання.

Опануванням читання, письма, арифметики завершувалася початкова освіта. Ті, хто хотів надалі прийняти духовний сан, училися довше, бо повинні були пізнати докладніше святе письмо й богослужбові книги. Але від них не вимагалось великих знань. Особливо сільське духівництво (зауважимо — майбутні вчителі) було маловчене. З розвитком економіки, міжнародних зв’язків, культури виникає потреба у світських освічених людях. Ґрунтовні знання давали «школи підвищеного типу». Вони відомі в Києві, Галичі, Володимирі-Волинському, Чернігові, Переяславі, Львові, Луцьку, Новгороді-Сіверському.

Християнська релігія була ідеологічною основою освіти. Першочергово вивчали слов’янську і руську мову з граматичними правилами. Оволодіння граматикою вважалося основою («підошвою») всіх наук (хитростей). За навчальний посібник служила «Книга Осмичастна» — про частини мови. Граматику опановували шляхом словниково-граматичних і орфографічних вправ. Знали й правила застосування розділових знаків, букв-дублегів, надрядкових букв. Усі ці елементи граматики відображені в давньоруських літописах. Вивчалися також поетика й риторика. Постійні дипломатичні та церковні зв’язки з Візантією, присутність греків на високих церковних посадах (митрополити, єпископи) у Києві, читання іноземних наукових та літературних творів вимагали знання грецької мови. До нашого часу збереглися документи, написані в Україні грецькою мовою (зокрема, патріарші грамоти) та твори деяких київських митрополитів. У школах підвищеного типу вивчали грецьку й латинську мови. Найважливішою тоді була грецька. Спочатку вивчали грецькі літери та компонували з них склади, далі читали й перекладали прозу, потім поезію, врешті вивчали граматику. В середині XII ст. в Україні було 300— 400 осіб, які досить ґрунтовно знали грецьку мову. Знання її давало змогу навчатися грецької риторики й стилю, що вважалося вершиною освіти. Можна було підвищувати свій фах або з допомогою лектури, або самостійно, читаючи в оригіналі твори грецьких авторів. У митрополита Климентія Смолятича (середина XII ст.) серед помічників були знавці грецької мови. Критерієм її знання був обсяг індивідуального словника. Київський учитель Григорій знав на кожну грецьку букву від 100 до 400 слів.

Дипломатичні і торгові зв’язки із Західною Європою вимагали знання латини, яка була міжнародною мовою на Заході. Передусім цю потребу відчули Галич і Волинь у XII ст., у зв’язку із входженням у середньоєвропейські інтереси. Незважаючи на дроблення України-Русі на удільні князівства повсюдно культура й освіта будувалися за зразком Києва. З літописів відомо про 16 шкіл у давньоруських містах. Археологами виявлено понад 700 берестяних грамот у 71 місті, у 17 містах знайдено застібки, у 26 — графіті, зроблені більш ніж на 700 виробах ремісників. Ці фрагментарні матеріали дають підставу твердити про існування шкіл у 87 давньоруських містах.

З тогочасних джерел дізнаємося про імена вітчизняних письменників, риторів, знавців права, історії, числолюбців, дипломатів, лікарів, педагогів, художників, фортифікаторів, архітекторів. їхня освіченість не могла бути результатом навчання лише у школах грамоти. Ґрунтовні знання люди цієї нової культурної формації могли здобути у вищих за програмами та рівнем навчальних закладах. Рукописи свідчать, що школи підвищеного типу в Русі фінансували князі, казна, міська влада, бояри, які дбали про освіту в державі. Так, Ярослав Галицький витрачав па школи прибутки монастирів. Костянтин Всеволодович, князь володимиро-суздальський, виділив училищу час тину своїх маєтків, а князь Роман Ростиславич витрачав на училища власні кошти.

Претендуючи на моральне керівництво суспільством, церковна верхівка створювала школи при великих монастирях, де готували поповнення духівництва. Тільки з Києво-Печерського монастиря за п’ятдесят років XIII ст. вийшли 82 єпископи, а також багато ігуменів та інших скященнослужителів. Школи підвищеного типу не мали єдиної структури, програми чи певного спрямування. Зміст навчання становила переважно християнська релігія, яка готувала особистість до самовдосконалення. Крім того, вивчались предмети, які забезпечували участь у державно-адміністративному управлінні та інших галузях. В училищах Галича і Смоленська вчили ще й латинську мову. Вона була необхідна, зокрема, для листування канцелярії Данила Галицького з Ватиканом і королями країн Західної Європи. Існували угоди між Смоленськом та Ригою і датськими містами (1229) про вивчення латинської і руської мов торговими партнерами.

У Західній Україні знали й німецьку мову. Та, звичайно, більшість українців обмежувалась рідною мовою. Після хрещення Русі в школах підвищеного типу з богослов’ям пов’язували вивчення елементів діалектики і логіки. Вони були потрібні для тлумачення священного письма в курсі теології. Вивчався також юридичний кодекс «Руська правда» .

Отже, за княжої доби освіта в Україні-Русі розвивалася в загальноєвропейському руслі. Першим ступенем навчання було читання, другим — опанування письма й арифметики, третім — вивчення іноземних мов, які відкривали доступ до самоосвіти шляхом читання творів світової літератури.

Володимир Мономах. «Повчання»

Володимир Мономах (Володимир — Василій Всеволодович) — видатний державний і політичний діяч Київської Русі, великий князь київський (1113 — 1125), воєначальник і письменник.

" Повчання" - перший педагогічний твір середньовічної Європи, написаний світською людиною. Твір вміщений в Лаврентіївському літописі. В ньому засуджуються київські усобиці, міститься заклик до єдності всіх князівських земель, вперше подасться ідея зв’язку навчання з потребами життя, гуманістичного виховання, обґрунтовується важливість позитивного прикладу у вихованні молоді. Жанр «Повчання» був досить традиційним у ті часи. Володимир Мономах змальовує образ ідеального правителя, підкріплюючи цей образ епізодами із власного життя.

Прогресивне значення педагогічних ідей твору полягає в тому, що Володимир Мономах уперше серед мислителів Європи обґрунтував необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до діяльнісного, пов’язаного з повсякденним життям, що ставить за мету творіння добра ближньому.

Повчання

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещенні Василієм, [а] руським іменем Володимир, отцем улюбленим і матір'ю своєю [з] Мономахів у благочесті наставлений, дітям моїм удоброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу поучения вам, улюблені, і задля християнських людей, бо скільки оберіг [їх] я по милості Божій і отчою молитвою од усяких бід!

Сидячи на санях, помислив я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що Він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чи інший хто; слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх, — нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися. Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру. Якщо ж кому нелюба грамотка ся, хай не насміються чи так ото скажуть: «На далекій путі та на санях сидячи, нісенітницю ти єси мовив». Зустріли бо мене посли од братів моїх на Волзі, кажучи: «Поспіши до нас та виженемо ми обох Ростиславичів, а волость їхню однімем. Якщо ж ти не підеш із нами — то ми [самі] собі будемо, а ти [сам] собі». І сказав я: «Хоча ви й гніваєтеся — не можу я вам іти, ні хреста переступити» .

І, одрядивши їх [та] взявши Псалтир, я в печалі розігнув його, і се мені випало: «Чого печалуєшся, душе [моя]? Чого непокоїш мене?» Та інше. А потім зібрав я слівця сі любі, і склав по порядку, і написав. Якщо вам останні не до вподоби; то попередні [хоча] приймайте.

" Чого печальна єси, душе моя? Чого непокоїш мене? Уповай на Бога, тому що я буду славити Його!"

" Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею. Бо іще трохи — і не стане нечестивого, шукатиме він місця свого — і не знайде [його]. А кроткії унаслідують землю [і] радуватимуться у тривалому мирі. Підстерігає грішний праведного і скрегоче на нього зубами своїми. Господь же посміюється над ним, бо бачить, що прийде день Його […]" .

Воістину, діти мої, розумійте, як ото єсть Чоловіколюбець-Бог милостив і перемилостив. Ми, люди, грішні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то ми хочем його пожєрти і кров його пролити найскоріш. А Господь наш, володіючи і животтям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить [раз], і знову, і до [скону] живоття нашого […] Тож, Бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони […], якими перемагається зло: каяття, сльози та милостиню. А се — мізерного, слабого ума мойого поучения. Послухайте мене, якщо не все прийміте, то [хоч] половину.

Якщо вам Бог зм’якшить серце, то сльози свої пролийте за гріхи свої, кажучи: «Як ото блудницю, і розбійника, і митника ти помилував єси, [Господи], так і нас, грішних, помилуй». І в церкві се дійте, і [спати] лягаючи. Не пропустіте ж ні одної ночі. Якщо ви при силі, [хоч раз] поклонітесь до землі, а коли вам стане немічне — то тричі. І сього не забувайте, не лінуйтеся, бо тим нічним поклоном і співом [молитви] чоловік побіждає диявола, — і що за день людина согрішить, то сим ізбавляється [од гріха]. Навіть і на коні їздячи, [коли] не буде [у вас] ні з ким діла [і] якщо інших молитов не умієте ви мовите, то «Господи, помилуй» благайте без перестану потай, — бо ся молитва єсть ліпша од усіх. [Молітеся краще], ніж думати нісенітницю, їздячи. Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської. Річ мовлячи і лиху і добру, не клянітеся Богом, ні хрестітеся, бо немає ж [у сім] ніякої потреби. А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє […] Паче всього — гордості не майте в серці і в умі. А скажімо: «Смертні ми єсмо, нині — живі, а завтра — у гробі. Се все, що Ти нам, [Боже], дав єси, — не наше, а Твоє, [його] нам поручив Ти єси на небагато днів». І в землі не ховайте [нічого], — се нам великий єсть гріх.

Старих шануйте, як отця, а молодих — як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладай ні на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.

На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розгледівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає. Лжі бережіться, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло. А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, — не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете, — напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим.

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті. А се вам основа всього: страх Божий майте вище над усе. Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорома, і вам буде добре. А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте — то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п’ять мов, — а за се почесть єсть од інших країв. Лінощі ж — усьому [лихому] мати: що [людина] вміє — те забуде, а чого ж не вміє — то того не вчиться. А добре поводячись, не лінуйтеся ж ні до чого доброго, а насамперед до церкви [ходити]. Хай не застане вас сонце на постелі, — так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні […] А тепер я вам розповім, діти мої, про труд свій, тому що труждався я, походи діючи і лови, [з] тринадцяти літ […]

А так труждався я, лови діючи: з тих пір, коли сів я в Чернігові, а з Чернігова вийшовши і до [сього [ року — по сто [звірів] загонив я і брав без усякого зусилля, — окрім іншого лову, крім [лову] турів, — тому що з отцем ловив я всякого звіра.

А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв’язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по [ріці] Росі їздячи, ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив [рогами] і два лосі — один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю], та Бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ні щадячи голови своєї. Що належало робити отроку моєму — те сам я робив: діла на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм — се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав]. Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав.

Та не осудіте мене, діти мої, ні інший хто, прочитавши [се], бо не хвалю я себе, ні одвагу свою, а хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і недостойною, стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене, недостойного, сотворив був, [а] на всякі діла людські здатного. Тож, сю грамотку прочитаючи, постарайтеся на всякі добрі діла, славлячи Бога зо святими його. Смерті бо, діти, не боячись, ні [на] раті, ні од звіра, діло мужеське робіте, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, [і] з коня падаючи, [не помер], то ніхто й з вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде [се] Богом звелено. А якщо од Бога смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть [від неї] одняти, бо хоча добре [се] — берегтися, [та] Боже оберігання ліпше єсть од людського. (За Іпатським списком.

Оригінал пам’ятки «Повість врем’яних літ» до нас не дійшов. Книжники землі нашої, як тільки відкотилась, ослабла і перестала бути нестерпним тягарем татаро-монгольська орда, взятая відшукувати уцілілі пам’ятки XI— XIII ст. і ретельно переписували, аби не обірвалася нитка народної пам’яті — легенди і дійсність глибокої давнини. Складена і щонайменше тричі переписана і відредагована, востаннє близько 1118—1119 рр., «Повість врем’яних літ» на кінець XIV — початок XV ст. була вже майже 300-літпьою історію і вимагала нового «перевидання». Воно було здійснене у двох примірниках. Перший з них з явився в 1377р. і відомий сьогодні під назвою Лаврентіївського списку, а другий — не пізніше другого десятиліття XV ст. і відомий як Іпатіївський (Іпатський) список (літопис). …Після цього (заснував) монастир святого Георгія і святої Орини. І при цьому почала віра християнська множитися, і з’явилися монастирі. І любив Ярослав церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, та їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова. Так, наче один хтось виоре землю, а другий посіє, а інші - пожинають і споживають страву неоскудну, так і це. Адже батько його Володимир землю розорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика бо користь буває.

Роль рукописних книг у вихованні й навчанні

У школах підвищеного п вищої типу рукописні кпити, перекладені й оригінальні, були і підручниками, І посібниками. За літературними пам’ятками, що збереглися, можемо уявити напрями, за якими здобували високу па той час освіту, та як формувався світогляд освіченої людини.

Більшість після початкової школи опановувала рукописні книги самостійно. Цей спосіб набуття подальшої освіти відповідав тодішнім обставинам культурного та економічного життя України-Русі. Звідси він поширився на новгородські та московські землі. Серед народних мас він зберігся до 1917 р., хоча на той час вже були державні вищі школи. Найбільш талановиті та цілеспрямовані з тих, хто в такий спосіб здобував вищу освіту, досягали вищих церковних чинів або ставали проповідниками чи письменниками.

Складним навіть для здібних було здобуття візантійської освіти, що ґрунтувалася на скарбах старовинної культури. її рівень був найвищим у Європі. Отримували її одиниці у Царгороді, у високих школах.

Стародавні рукописні книги, що з’явилися на терені України і дійшли до нас, не старші середини XI ст. Вони мають виразно християнський характер, писані церковнослов’янською мовою. Святе письмо, чи біблійні книги, у перекладі Кирила і Мефодія та їхніх послідовників були в Україні ще до Володимира І. Наприклад, «Шестоднев», у якому сформульовані основні положення християнської онтології, натурфілософії та гносеології. Ця енциклопедична за своїм характером праця містить передові для тієї епохи знання і водночас являє собою найдавнішу у вітчизняній культурі антологію античної думки.

У перекладній літературі відобразились педагогічні принципи, які були складовою християнсько-етичних вчень. Усі ці книги мали дидактичне спрямування і сприяли поширенню форм і методів навчання, які існували в Стародавній Греції та Візантії.

З прийняттям християнства в Україні за сприянні держави і церкви починається власна інтенсивна перекладацька діяльність для задоволення потреб церковної та світської освіти.

Найдавнішою точно датованою книгою, написаною кирилицею, є Остромирове Євангеліє, переписане дяком Григорієм у 1056— 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Мовні особливості Євангелія свідчать про те, що його написано в Києві. Текст прикрашено малюнками, заставками. Книга має 294 пергаментних аркуші. Виконана на дуже високому рівні. Навряд щоб десь, крім Києва, у Русі склалися за тих часів умови для подібного високоякісного виготовлення книги (С. Висоцький). Остромирове Євангеліє стало зразком для оформлення наступних богослужбових книг.

Богослужбові книги, крім основного призначення, мали й виховну та навчальну роль. Псалтир — одна з найпоширеніших книг релігійного змісту. Це високопоетична книга, зрозуміла для простих читачів і слухачів. За прикладом Візантії Псалтир був шкільним підручником здавна і аж до XIX ст. Уривки з нього вчили напам’ять. Окремі вислови вживали як приповідки з різних життєвих нагод. У Псалтирі люди намагалися знайти відповіді на важливі питання, на свої сумніви. Широко відомі були і тлумачні Псалтирі, які містили дискусійний матеріал щодо християнської та інших вір.

Остромирове Євангеліє і Псалтир були першими християнськими книгами і задовольняли безпосередні потреби нової віри.

Поряд з ними з’явилися книги релігійно-повчального змісту для по-забогослужбового читання, так звані «четьї». Це були спочатку твори отців церкви, що містили пояснення до Святого Письма або опис життя святих. Пізніше з’явилися збірники (аналоги сучасних хрестоматій) уривків великих творів.