Меценати Києва

Реферат На тему «Меценати Киева».

Учениці 9-а класса.

Специализованой школи № 53.

Трубинской Александры.

Богдан і Варвара Ханенків. Чудовий слід Києва залишив союз Богдана Івановича і Варвари Миколаївни Ханенків. Більше 40 років вони збирали твори світового мистецтва, щоб потім заповідати їх місту. Богдане Івановичу народився 1849 року на Чернігівщині, де Ханенкам належали великі маєтку, подаровані ще гетьманом Кирилом Розумовским. Рід їх відбувався від відомого запорізького козака Степана Ханенків дочки польського старости, мешканців початку XVII століття. Їх син Михайло став гетьманом Правобережної України, онук Данило — лубенським полковником, правнук Микола — сподвижником гетьмана Павла Полуботка. Освіта Богдане Івановичу одержав у Москві: гімназія, потім — юридичний факультет університету. Після навчання працював у департаменті юстиції, у Петербурзі. У 1875 року і його обирають світовим суддею. На той час належить його одруження на Варварі Николовне Терещенко, дочки відомого київського мецената Миколи Артемійовича Терещенко. Особисті якості і ерудиція Богдана Івановича пробудили інтерес до колекціонування. Колекціонувати Ханенків розпочав тим, можна було знайти у букіністичних крамницях, — з художніх видань і гравюр. Живопис сучасних вітчизняних художників була нього недостатньо доступна, тому першими полотнами у його зборах стали роботи старих майстрів західних шкіл, куплених у антикварів. Цьому сприяв і те, що Ханенків п’ять років і жив у Варшаві. Він відвідував знамениті аукціони і магазини європейських столиць і завжди знаходив там щось цікаве. Його авторитет ріс серед колекціонерів. У зборах з’являються нові теми — скульптура, вироби художньої промисловості, твори античної культури, мистецтво Близького і Далекого Сходу. У 1881 року Ханенків пішов у відставку із урядовою служби, і дружини оселилися у Києві. Богдане Івановичу займався пристроєм зразкового господарства за своїх маєтках, брав участь у діловому житті міста Київ і невдовзі після його обирають на ряд відомих посад. З 1896 року Ханенків очолює управління справами Товариства заводів братів Терещенко. Він приймав найактивнішу переважають у всіх благодійних справах свого тестя. Та найбільша заслуга Ханенків перед Києвом — це її власне збори скарбів і невтомна діяльність із створенню Київського художньо-промислового і наукового музею. Питання Міському музеї вперше серйозно обговорювалося в 1888 р., але лише у 1894 р. тодішній губернатор граф Ігнатьєв зібрав в себе перше нараду Комітету і розробити питання про побудову у Києві музею. На цьому нараді були присутні багато відомих і шановані у Києві громадяни, у тому числі архітектор В. М Миколаїв, історики Б. В. Антонович і А.І. Лазаревський, і навіть Б.І. Ханенків, О. Н. Терещенко, В. Ф. Симиренка, В.В. і Я. В. Терновские, Лазар і Лев Бродскиеи інші імениті люди. У цьому нараді Терещенко заявив, що його родину дає будівництва будинку 50 тис. рублів. Їх підтримали інших учасників наради, відразу ж утворився капітал в 63тыс. рублів. Тоді всі будь-якому рівні мали затверджуватися міської думою. Тривалий час вибирали ділянку для забудови. Комітет ухвалив: «Вони мають надходити до музею колекції різних предметів призначаються задля задоволення лише цікавості, але для освіти та розвитку естетичного самку у суспільстві та, переважно, в учнівської молоді, а досягнення цього Музей повинен поміщатися у центральній місцевості міста.» Дума пішла назустріч і виділила ділянку в закуті Олександрівській вулиці і Безіменному провулку. Ділянка на будівництво був складний і з конкурсні проекти було неможливо реалізуватися у цьому рельєфі. Богдане Івановичу діяльно брав участь у роботі Комітету, їздив у Петербург до міністра фінансів Виттеза отриманням субсидій для будівництва, т.к. пожертвувань виявилося замало втілення настільки грандіозного задуму. Згодом спорудою Музею займалося Київське суспільство старожитностей і мистецтв. Головою Товариства була графиня М. Н. Мусина-Пушкина, а віцеголовою Б.І. Ханенків, але фактичним керівником був Богдан Іванович. Через 4 роки він став їм офіційно. 21 вересня 1887 р. урочисто закладено будинок Міського музею, автором кращого проекту якого було московський архітектор П.С. Бійців. Докладний проект розробляли київські архітектори В.М. Миколаїв-" і В. В. Городецький. Богдану Івановичу довелося розв’язувати чимало закутків, як грошових, і проектних, як завершили будівництво. Та ще до завершення будівництва у серпні 1889 года першого поверху було організовано виставка, вважається датою підстави Міського музею. І на цій виставці була представлена велика колекція В. В. Хвойки (2017 од.), для придбання якої Н. А. Терещенко пожертвував 5 тыс.р. Через 2 року у музей надійшов ще одне значний дар Миколи Артемійовича — 34 портрета, виконаних на замовлення художником С.А. Мазаракі. У тому числі портрети гетьманів та інших історичних особистостей. Освітлення і офіційне відкриття дітища Богдана Ханенків, названих «Київський художньопромисловий і науковий музей імені государя Миколи Олександровича», відбулося 30 грудня 1904 року. Вартість будинку становила 249 тис. крб., їх уряд дало 100 тис., Сім'я Терещенко 108, інші пожертвували 41 тис. крб. На той час музейне зібрання старожитностей оцінювалося в 134 тис. крб. і понад половину — це подарована Б.І. і В.М. Ханенків археологічна колекція з 3145 предметів. Було багато інших дарувальників, серед їх граф Бобринський, Михайло Кочубет та інших. Діяльність Б.І. Ханенків зі створення музею балу відзначено присвоєнням йому з 11 січня 1910 року звання «дійсного статського радника. Після Жовтневої революції радянське уряд оголосило музей є державною установою і назвало Першим Державним. Через 5 років він став Всеукраїнським історичним музеєм їм. Т. Г. Шевченка, в 1936 г. — Київським музеєм українського мистецтва, в 1964 р. — Державним музеєм українського образотворчого мистецтва і, нарешті з 1996 р. — це Національний художньому музеї. Б.І. Ханенків помер 26 травня 1917 р. після тривалу хворобу. Всі свої капітали він у заповіту передав Художньо-промисловому музею. Таким самим чином він розпорядився і власної колекцією — подарував місту. І умова ставив лише одна: шанує, повинен називатися «Зборами Ханенків». Він непросто збирав експонати — він жив цим уже багато років. У особняку на Терещековской вул. № 15 все створювалося, ліпилася і пестовалось за задумом колекціонера. Зовні особняк нагадував італійський галаццо. У внутрішньому просторі - поєднання стилів різних історичних епох, в яких інтер'єр створює фон для малярських творів й працює самостійно. Усе це ув’язано з суто музейними експонатами на стінах. У вітринах, у залі з галереєю. Кожен сантиметр вертикальних площин й у метр горизонтального простору у залі Богдана і Богдана Ханенків підпорядковувалися Музею. Господарі створили своя особлива світ, своє середовище проживання, у якій вмістилися свідки минулого всіх часів і народів. Сучасники відзначали, що таке збори на приватних руках більше немає хто має у Росії. Після смерті Богдана Івановича частку Варвари Миколаївни випала труднейшая місія впорядкувати колекцію, підготувати її перетворення в музей, але, найголовніше, — зберегти до цього хвацьке час. Робити це у місті, який пережив за 3 року 10 змін влади, було дуже важко. Варвара Миколаївна прийняла пропозиції виїхати до Німеччини і там музей на привілейованих умовах. Вона звернулася до Українську Академію наук 15 грудня 1918 р. з проханням прийняти від неї за дар все художні багатства. У цьому повторила умови Богдана Івановича: збори має називатися «Музей Б.І. і В.М. Ханенків». Проте Науковий Комітет Главпросвещения «через відсутність за Ханенків революційних заслуг» просив Академію наук «знайти зручний обличчя найменування колишнього музею Ханенків», у результаті, як компроміс затвердили назва «Музей мистецтв при Академії наук». Варвара Миколаївна померла 7 травня 1922 року й похована поруч із Богданом Івановичем в Выдубедском монастирі. На щастя, їй більше не довелося бути свідком, що з назви їхнього дитяти було прибрано нагадування про їх прізвища. З 1936 року музей став називатися Київським музеєм западногои східного мистецтва. За час збори Ханенків істотно поповнилось, головним чином надходженням в 1926 року колекцією картин Василя Щавинского, який збирав картини точнісінько певній метою — подарувати їх Києву. Знаючи так само намериниях Ханенків, Щавинський підбирав картина таким чином, що вони доповнювали колекцію Ханенків. Наприкінці 1930;х збори складався з шести з першою половиною тисяч стрічок і предметів художньої в промисловості й понад тридцять тисяч гравюр. Переживши втрати під час Другої світової війни, Київський музей західного й східного мистецтва знову відкрив свої двері, у жовтні 1945 р. У 1989 р. у музеї розпочато ремонтно-реставраційні роботи, що мали за мету відновити втрачені архітектурні деталі за архівними фотодокументам відродити образ будівлі і його інтер'єрів часів Ханенків. 30 травня 1998 года оновлений Музей західного й східного мистецтва був відкритий. Богдане Івановичу і Варвара Миколаївна не думали про нагороди, але заслужили подяку нащадків. Все своїм життям вони підтвердили слова поета XIX ст. Франца Горна: «Не то, можливо істинної любові до мистецтву без гарячої любові до людства». Після тривалого забуття музей тепер називається Б.І. і В. М. Ханенко.

Сергій Федорович Грушевський. Сергію Федоровичу Грушевський належав до тих педагогів, які послідовно минули всі сходинки шкільного вчительства, і вони помітними діячами у царині народної освіти, присвятивши їй усе своє життя. Він народився 7 жовтня 1830 р. в Чигирині, у ній диякона Федора Васильовича Грушевського та його дружини Марії Ботвиновской, дочки священнослужителя. Дитинство провів у з. Лісники Київського повіту, куди перебрався батько, ставши священиком Преображенській церкви. Розраховувати Сергій могла лише за власні сили, й одержати небачене щодо його оточення освіту йому вдалося тільки з особистим схильностям і енергії. Закінчивши Києві духовне училище, а 1859 р. та Духовну академію зі званням магістра, Грушевський був призначений професором Полтавської духовної семінарії. Хлопець пробув у ній близько року й перейшов у Київську семінарію, де викладав літургіку і Святе Письмо, одночасно учительствуя в початкових школах. Восени 1865 р. Сергію Федоровичу прийняв запропоноване йому місце вчителя російської мови й словесності в русско-греко-униатской гімназії м. Холмі (тепер Польща). Тут в Сергія Федоровича і Глафіри Захарівни Грушевських 17 вересня 1866 р. народився син Михайло — майбутній перший президент України. Його хрещеною матір'ю була жінка начальника Холмської навчальної дирекції, професора Київської Духовной Академии Феофана Гавриловича Лебединцева — Юлія Олександрівна. Невдовзі, у грудні 1868 р., Грушевські закінчують свого перебування Холмі, і із серпня 1869-го Сергію Федоровичу вже дбає про півдні, куди йому порекомендували переїхати лікарі, — викладає в Кутаисской гімназії. Потім вісім років надійшло прослужив в Ставрополі, вже з серпня 1878 р. — у Владикавказі. Інспектор народних училищ Ставропольського краю, директор народних училищ Терской області й чин дійсного статського радника — його послужного списку. А на рахунку — зразковий підручник церковно-славянского мови для шкіл, який одержав поширення майже в усій імперії. Його видання відчутно поліпшило матеріальне становище сім'ї. Перебуваючи далеке від рідного краю, Грушевські підтримували і зберігали любов до всього українському. Разів у 3 роки Сергію Федоровичу отримував довший відпустка для службі, і прийомна сім'я проводила його незмінно на Київщині, звідки походить був і Глафіра Захарівна. Як писав пізніше Михайле Сергійовичу, в нього під впливом батька цих рідкісних поїздок прокинулося і зміцніло українське національне почуття. У тифліської гімназії Михайло прочитав усе, що міг дістати з історії, етнографії й літератури України, почав вестися рідному мові щоденник. У 1884 року 18-річний гімназист відшукав адресу І. З. Нечуя-Левицького і послав йому свої перші літературні твори. Отримавши похвальний відгук письменника, Михайло Грушевський наступного року опублікував українські розповіді «Бехаль-Джура» і «Бідна дівчина». Потім було навчання у Київському університеті св. Володимира, захист дисертації і з 1894 року — професорська кафедра до Львова. Сергію Федоровичу весь цей час продовжував службу у Владикавказі, що й помер 27 січня 1901 року. У духовному заповіті він доручив своїм спадкоємцям заснувати на залишене стан початкова народне училище у Владикавказі чи Києві. І тому їм було використовувати половину капіталу відсоткових паперах, що він зросте до 200 тис. рублів. За розрахунками, такого моменту мав статися в 1905 року, але Грушевські заздалегідь вирішили, що училище буде зацікавлений у Киеве.

26 грудня 1911 р. відбулося освячення будинку міських училищ імені С. Ф. Грушевського на Петропавлівської площі. У торжестві взяли участь начальник Південно-Західного краю генерал-ад'ютант Ф. Ф. Трепов, київський губернатор А.Ф. Тієї Гирі, попечитель П. О. Зилов, міського голову І.Н. Дьяков і інші. Вони оглянули актовий зал, прикрашений українськими рушниками, 17 класних кімнат, бібліотеку, їдальню, кухню, кабінет лікаря, квартиру завідувача, господарські приміщення. До цього дня першого поверху вже розмістився дитсадок, другою і третьому — три змішаних парафіяльних училища на 456 учнів. Зміст навчального закладу було забезпечено відсотками з 50 тис. крб., заповідані Грушевським як недоторканного капитала.

На жаль, можновладці скоро забули слова вдячності, висловлені ними ж церемонії на адресу людини, котрий подарував місту новий навчальний заклад. На початку січня 1914 р. з Петербурга прийшла звістка, що «міністерство народної освіти не визнало можливим, щоб Куренівське міське початкова училище, якому міським управлінням присвоєно ім'я професора Грушевського, надалі мало це». Формальна зачіпка — місто своєчасно не узгодив із центральною владою питання увічнення пам’яті фундатора. У дійсності це була реакція на украино-фильскую діяльність синів З. Ф. Грушевського — Михайла Косіва і Олександра. Виконуючи вказівку, директор народних училищ округу розпорядився прибрати ім'я Сергія Федоровича Грушевського з вивіски будинку. Тоді Михайло Сергійович поставив до відома думу, що припиняє видачу відсотків із недоторканний капітал утримання училища. Це дуже серйозно, адже йшлося фактично подальше існуванні навчального закладу. І на результаті розширення зрештою, у відповідь клопотання міської думи, міністерство змушене був у липні 1915 р. скасувати свою заборону. У 1917 р. для училища їм. З. Ф. Грушевського наймався будинок № 15−6 по Вишгородській вулиці. Важко було працювати у тісному приміщенні, по все-таки 101 хлопчик і 106 дівчаток здобували початкову утворення із керівництвом восьми вчителів. Тоді ж, навесні, почали викладання українською. На засіданні думи 7—9 березня 1917 р., було встановлено: «Запровадити у цьогорічному міському училище імені Грушевського викладання українською, здійснення покласти ревизора-эксперта при міської училищної комісії Т. Р. Лубенца». На виконання рішення, в училище передали українською бібліотекою з 135 книжок і 100 підручників української, і навіть портрети українських діячів, жанрові картини й інші матеріали. Проте якщо з викладацьким складом було гірше: мову знали лише завідуюча училищем Анастасія Неселовская і два викладачі. Згодом будинок училища імені Сергія Федоровича Грушевського (тепер це вулиця Фрунзе, № 164) виявилося у оточенні нової прилеглої забудови. Зараз він виглядає негаразд, як раніше, але привертає мою увагу своїми формами. До 1988 р. тут було середня школа № 14, нині - навчальний комп’ютерний центр Мінського району города.

———————————- Меценатів багато, вони залишили нам багато привабливого, а єдине, що ми в змозі зробити їм — це відвідати ті чудові місця, де їх спадщину нашому городу.

[pic].

[pic].