Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, його об'єкт і предмет, визначено хронологічні й територіальні межі, мету та основні завдання, розкривається наукова новизна і практичне значення, містяться відомості про структуру і обсяг роботи.

У першому розділі - «Джерельна база, стан наукової розробки та методологія проблеми» наведений аналіз джерельної бази та історіографії дослідження.

Основу джерел складають архівні та опубліковані документи.

На думку дисертанта, найбільшої уваги заслуговують архівні матеріали відповідних фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, зокрема Ф. КМФ. 7 — Документи та матеріали з історії України із фондів Центрального державного архіву давніх актів СРСР (1527−1725 рр.); Ф. КМФ. 15 — Документи з історії України архівів, рукописних відділів бібліотек Польської Народної Республіки; Ф. КМФ. 36 — Литовська метрика; Ф. 25 — Луцький гродський суд; Ф. 128 — Києво-Печерська лавра; Ф. 221 — «Нова серія»; Ф. 228 — Рукописи з історії, права та літератури (XIV-1919 р.); Ф. 1235 — Грушевські - історики, лінгвісти, а також документи фондів Ф. 132, Ф. 840, Ф. 1473.

Важливі документальні матеріали для характеристики українського гетьманства відклалися в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, зокрема загальнолітературні матеріали Ф. 1 — Збірка документів О. Лазаревського; Ф. ІІ - Історичні матеріали. Збірка В. Модзалевського; Ф. VIII — колекція документів університету Св. Володимира. Люстрації королівщин, виписки з актових книг, універсали козацьких гетьманів, кореспонденція урядових чиновників дають змогу з’ясувати джерела формування козацтва, визначити чинники станової самосвідомості.

Окрему групу джерел становлять опубліковані джерела. Значну кількість матеріалів щодо стосунків гетьманів українського козацтва з Московським царством дисертант знайшов у фондах Російського державного архіву давніх актів в Москві (Ф. 79 — стосунки Росії та Польщі; Ф. 111 — Донські справи; Ф. 120 — Новгородський стіл, Приказний стіл; Ф. 210 — Додатковий стіл, Московський стіл, Приказний стіл, Владний стіл; Ф. 123 — Зносини Росії з Кримом; Ф. 124 — Малоросійські справи; Ф. 389 — Литовська метрика тощо). Серед нечисленних видань документів з цих фондів можна виділити недавню публікацію кількох фрагментів, що стосуються козацької історії за 1613−1620 рр. зроблену українсько-російсько-канадською комісією (Л.Войтович, Л. Заборовський, Я.Ісаєвич, Ф. Сисин, А. Турилов, Б. Флоря). Серед цих фрагментів вперше наведені свідчення про гетьмана Василя Стрілковського, який очолював морський похід запорожців у 1616 р. і, ймовірно, був причетним до успіху під Кафою. Привертають увагу й вперше опубліковані і використані автором матеріали про гетьмана Сабельника, який із загоном 6000 козаків погромив турецькі сили під Очаковом у 1616 р.

Дисертант вважає цінними для досліджуваної проблеми документальні збірники: «Акты, относящиеся к истории Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Архив Юго-Западной России», «Жерела до історії України-Руси», «Џrуdіa dziejowe», «Volumina legum», «Akta historica res gestas Poloniae illustrantia», «Acta Tomiciana». У них містяться постанови законодавчих органів та розпорядження виконавчої влади, акти люстрацій замків, подимні тарифи, поземельні привілеї, майнові угоди й заповіти, що дозволило проаналізувати економічні та правові аспекти утвердження козацького стану.

Наступна група джерел — особисті спогади барського старости Бернарда Претвича. Вони надають великий фактичний матеріал щодо козацько-татарських відносин першої половини XVІ ст. Привертають увагу й оригінальні відомості з Львівського літопису, Волинського короткого літопису, Острозького літописця, Південноруських літописів, а також «Збірка літописів, що відносяться до історії Південної та Західної Русі», «Літописець про заснування і створення монастиря Густинського», літописів Самовидця, Григорія Граб’янки, хроніки Степана Лукомського, «Літописця, що ся в руських і польських сторонах діяло і якого року» трьох редакцій, «Історії» С. Мишецького, «Записок» С. Герберштейна, «Короткого літопису Малої Росії з 1506 по 1770», праць О. Рігельмана, Б. Папроцького, Р. Гейденштейна, Г.-Л. де Боплана та Г. Міллера, І.Бєльського, М. Мєховського, П. П'ясецького, М. Броневського, І.Каманіна, С. Зарульського, С. Окольського, О. Гван'їні, П. Симоновського, Ж. Б. Шерера, «Опис війни Івоні, валаського воєводи» Л. Горецького, щоденник походу війська Стефана Баторія з описом облоги Пскова у 1581- 1582 рр., щоденник Ф.Євлашевського, «Діаріуш Хотинського походу» Якуба Собєського, біографії «сарматських» полководців Ш. Старовольського, записки С. Зборовського, записки і листи коронного гетьмана С. Жолкєвського, Чаплинського, Йозефа Верещинського, мемуари Е. Ляссоти, П. делла Валле, Дортеллі д’Асколі, панегірик К. Саковича та інші наративні пам’ятки.

Отже, різноманітна за інформативністю та характером джерельна база дає підстави неупереджено та об'єктивно з’ясувати причини виникнення і розвитку гетьманської влади в Україні; дослідити, чому історіографія XVII — XIX ст. називала прикордонних старост козацькими гетьманами; надати оцінку становому походженню гетьманів українського козацтва; проаналізувати специфіку головних напрямків діяльності гетьманів України в XVI — першій половині XVII ст.

Історіографічний огляд. Автором проаналізовані доробки попередників, які розглядали ті чи інші аспекти питань, близькі до досліджуваної нами проблематики.

Незважаючи на те, що українська історична наука займається цими проблемами вже понад двох століть, дослідники лише наближаються до її розв’язання. Вперше питання про гетьманів українського козацтва порушили у своїх працях П. Симоновський, О. Рігельман, В. Рубан, а також Д. Бантиш-Каменський та М.Маркевич. У своїх синтетичних розвідках вони навели короткі відомості про боротьбу гетьманського війська з Кримом і Туреччиною у ХVI-XVII ст. Але ці праці насамперед містили нагромадження історичних матеріалів та фактів.

Якісно новий етап у справі наукового дослідження військового устрою українського козацтва (в т.ч. і деяких питань діяльності козацьких гетьманів) розпочинається з середини ХІХ ст. Зокрема, проблему ґенези козацтва розкривають у своїх працях В. Антонович та М.Костомаров. Так, М. Костомаров залишив розвідку про гетьмана І.Свірговського. Питанням зовнішньої діяльності українських гетьманів присвячені праці М. Вахнянина та К. Заклинського. Зберегли свою цінність дослідження І.Каманіна, Д. Багалія, І.Новицького та Є.Барвінського.

На думку дисертанта неоднозначними є погляди на козацтво П. Куліша. В одній із його перших праць запорожці постали справжніми рицарями, захисниками України від ворожих посягань. Проте оцінка їх діяльності у 2-му томі «Історії воз'єднання Русі» набула протилежних акцентів. Автор зробив закид козацтву щодо відсутності конструктивних сил, байдужості до віри, прагненні до розбою.

Найгрунтовнішими і фактологічно найбільш наповненими й на сьогодні залишаються монографії М. Грушевського, Д. Яворницького, І.Крипякевича. Зокрема Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» вперше широко використав описи поїздок на Січ магната С. Зборовського і австрійського посла Е. Лясоти, проаналізував на стосунки козаків з московським урядом. Серед найважливіших праць залишається монографія О. Стороженка «Стефан Баторій і дніпровські козаки», в якій автор наводить біографію козацького гетьмана Яна Оришовського. Обставини виборів Баторія на короля, відносини Речі Посполитої з Туреччиною, Кримом, Молдавією і Москвою — все це, на думку автора, зумовлювало ставлення Баторія до козацтва. Використане О. Стороженком дипломатичне листування дало йому змогу показати місце козацтва в політиці Речі Посполитої і зворотній вплив зовнішньополітичних факторів на заходи короля щодо козаків. Це яскраво проявилося під час походів козаків у Молдавію і Придністров'я у 1577−1579 і 1583 рр. О. Стороженко також зупинився на кількох епізодах участі козаків у Московській війні.

Вивчення історії українського козацтва продовжували радянські вчені К. Гуслистий і В.Голобуцький. Однак лише з середини 80-х рр. ХХ ст. починають з’являтися праці, в яких знайшли об'єктивне відображення окремі аспекти ґенези козацтва. Зокрема, окремою верствою «військового прикордонного населення» вважає козацтво Я. Дашкевич, виводячи його появу з геополітичного становища України. Зазначається, що в середині XVII ст козацтво перебирає на себе функції привілейованого суспільного стану.

Сучасна українська історіографія має певні здобутки в дослідженні окремих проблем і сюжетів, пов’язаних з геополітичним становищем українських земель і діяльності козацтва на міжнародній арені в ХVІ ст. До найважливішого фактору розвитку українських земель — Великого Кордону між двома цивілізаціями — привернув увагу Я.Дашкевич. В. Сергійчук вперше дав загальний огляд історії міжнародних відносин козацтва до середини ХVІІ ст. Тема зв’язків Ватікану з козацтвом наприкінці ХVІ ст. представлена в працях С. Плохія і розвідках Л.Винара. П. Сас проаналізував формування на прикордонні територіальних козацьких структур. Ряд інших сюжетів опрацьовані в публікаціях М. Алекберли, О. Апанович, А. Гурбика, О. Гуржія, Я. Дзири, С. Леп'явка, В. Смолія, В. Щербака, Н.Яковенко. Питанню походження та еволюції гетьманської влади присвячені праці В. Головатенка, В. Замлинського, В. Короба, А.Ткача. Останнім часом над даною проблемою працюють Л. Зайцев, І.Сафронова, І.Усенко.

В цілому негативне ставлення до козацтва простежується в російській історіографії. Так, видатний історик С. М. Соловйов пояснював причини його появи відходництвом людей через різні обставини на південне прикордоння у пошуках легкої здобичі. Українське козацтво до середини ХУІІ ст. він оцінював як антидержавний руйнівний елемент.

Окрему групу складають польські дослідження. Нажаль проблема, поставлена у даній дисертації польською наукою практично не досліджувалась. Стосовно ж праць, які зачіпають ті чи інші аспекти цієї проблеми, можна зауважити виразну тенденцію відходу від ворожої щодо козацтва традиції і спробу об'єктивного розгляду подій. У цьому відношенні не втратили значення багаті конкретно-історичними матеріалами праці В. Томкевича, А. Бєловського, К. Гурського, Л. Боратинського, К. Тишковського, Г. Віснера, і, особливо, З. Вуйціка та Л.Подгородецького.

Поряд з українською і польською, історіографія проблеми включає й праці дослідників інших країн. Зокрема, стосункам українського козацтва і московського уряду наприкінці ХVІ ст., діяльності запорожців на кримському і молдавському напрямках присвячені статті Б. Флорі.

Отже, на наш погляд, поставлена проблема досліджена недостатньо, а під вищезазначеним кутом зору не досліджувалася взагалі.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складає сукупність принципів і методів пізнання, спрямованих на об'єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ. Усі компоненти історичного дослідження базуються на основних принципах: науковості, історизму, об'єктивності, системності тощо. В роботі застосовано ретроспективний, порівняльний, статистичний, системний, кількісний, просопографічний аналіз до вивчення проблеми.

Метод комплексного підходу дозволив поєднати різні засоби історичного дослідження, не порушуючи принципів об'єктивного пізнання, тенденцій історичного розвитку із врахуванням специфіки досліджуваного регіону.

У другому розділі - «Виникнення українського козацтва і гетьманської влади» розкриваються історико-соціальні витоки появи козацтва в українських землях та інституту гетьманства з його владними проявами.

Вказується на те, що важливим джерелом поповнення козацтва було населення, яке поселялось на «слободах», відмовлялося підпорядковуватися старостинській владі, оголошуючи себе козаками. Уже наприкінці XVІ - початку XVІІ ст. у багатьох містах та містечках, кількість тих, що вважали себе козаками, була значно більшою, ніж населення, яке відбувало феодальні повинності. На південному пограниччі фактично ігнорувалися феодально-кріпосницькі порядки, а спроби їх поновлення завершувалися масовими втечами до Запорожжя.

Існує багато теорій походження козацтва. На думку дисертанта більшість теорій етнічного походження (хозарська, татарська, чорно-клобуцька та інші) не пояснюють наявність у козаків певних навичок (зокрема, судноплавних, відлагодженої тактики морських боїв), тяжіння козацьких Січей до води. Тільки бродницька теорія узгоджується з цим фактом. Адже попередники козацтва мали жити на великих річках. Бродники вели сповнене небезпеки життя на Великому степовому кордоні, який більшість дослідників-козакознавців вважають колискою українського козацтва. Проте не можна не враховувати й того, що на виникнення та формування козацтва значною мірою впливали звичаї, традиції та життєвий уклад поліетнічного населення Великого степового кордону, яке з найдавніших часів нагромадило певний досвід організації збройної боротьби із сусідами та завойовниками.

Значна увага в дослідженні приділена витокам гетьманства. Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїнських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та інших стали основою для проголошення їх історіографією XVII—XVIII ст. організаторами українського козацтва, першими гетьманами. Їх поява зумовлена тим, що уряд Великого князівства Литовського з багатьох причин виявився неспроможним забезпечити свої південні території ефективною обороною, хоча й робилися деякі спроби посилити охорону підвладних йому земель. Зокрема, тутешня шляхта звільнялася шляхту від сплати податків, але це нічого не дало. Тому захист названих земель майже повністю став справою місцевого населення та адміністрації прикордонних міст. Сюди центральна влада намагалася призначати старостами і воєводами людей сміливих, ініціативних, енергійних, готових діяти самостійно.

В дослідженні зазначаються, що свої початки гетьманська влада в українських землях бере від періоду правління кошових отаманів Запорізької Січі, коли вона мала чисто військовий характер. Термін «гетьман» козаки запозичили з польсько-литовської урядової лексики. Це пояснюється тим, що козаки намагались піднести статус реєстрового війська, використовуючи високе становище і авторитет польських гетьманів. Претендувати на посаду гетьмана могли представники козацького стану, що мали досвід проведення військових походів. Звичай не передбачав вікового, освітнього чи майнового цензу, не встановлював обмежень за походженням та національністю. Після укладення Брестської церковної унії 1596 р. право на гетьманство козаки визнають лише за православними.

Привертає увагу обрання козацьких керівників. Зокрема, «елекційна рада» скликалася за рішенням старшини або на вимогу козаків. Старшини запитували в учасників ради, кого б вони хотіли мати гетьманом. У відповідь козаки вигукували ім'я бажаного кандидата. Підрахунок голосів не проводився, результат голосування визначався візуально. Обраним вважався той, хто отримав просту більшість голосів. Якщо жоден із кандидатів не мав підтримки більшості, тоді через деякий час проводилися повторні вибори. Коли ж голоси між кандидатами розподілялися приблизно порівну, а сторони не хотіли визнати свою поразку, вибори могли перетворитися на побоїще.

Відповідно до «давніх прав і вольностей» особа, що вже обіймала посаду гетьмана, могла претендувати на неї повторно без будь-яких обмежень. Так, Г. Крутневича козаки обирали на гетьмана тричі, П. Сагайдачного і М. Дорошенка — двічі. Але польський уряд визнавав лише ним призначених гетьманів, а козаки — обраних радою. Тому, починаючи з кінця ХVI ст., виникає практика узгодження кандидатури майбутнього гетьмана між козацькими делегаціями та польськими комісарами. Якщо рада обирала узгодженого кандидата, його затверджував король. Так формувалась посада більшості гетьманів реєстрових козаків.

Козацький звичай передбачав посаду наказного гетьмана — у сучасному розумінні тимчасово виконуючого обов’язки гетьмана. Повноваження наказного гетьмана визначалися тими обставинами, у зв’язку з якими його було призначено або обрано. Найширші повноваження отримував наказний, обраний радою на період, коли посада гетьмана залишалася вакантною. Він виконував функції головуючого під час засідань загальновійськової ради і ради старшин, очолював генеральний уряд.

Тому, інститут наказного гетьмана — об'єктивний результат розвитку державно-правової традиції українського народу, один із самобутніх інститутів державної влади України. Перші козацькі ватажки внесли вагомий внесок в охорону українських земель від турецько-татарських нападів. За час їх правління козацтво формується у ту значну силу, яка вагомо впливала на подальший розвиток українських земель. За цих умов їх ототожнювали з козацькими гетьманами.

Таким чином, у першій половині XVІІ cт. на основі законодавства Речі Посполитої, договорів козаків із польським урядом і козацьких звичаїв встановлюються основні принципи формування, функціонування та повноваження гетьмана. До 30-х років ХVІІ ст. у результаті домагання козаків власної автономії відбувається розвиток інституту гетьманства.

У третьому розділі - «Етно-соціальна ґенеза гетьманів українського козацтва» аналізується станове походження козацьких гетьманів України. Визначаються спроби реформування козацтва польським урядом через фактор виникнення гетьманів реєстрового козацтва.

Насамперед підкреслюється, що джерела не підтверджують в жодній мірі загальноприйнятої тези про суцільну демократичну базу козацтва і його формування переважно із селян-втікачів від гніту панів. Вихідців із селянства на той час було найменше з усіх останніх верств населення. У другій половині XVI ст. серед козацтва значний відсоток складали родові козаки, тобто нащадки перших козаків, а також шляхта, особливо дрібна, яка мала можливість висунутися лише у козацькому середовищі. Пізніше до них почали долучатися вихідці з інших станів, переважно міщан. Фактичний поділ козацтва на два прошарки — старшину і рядових простежується вже з другої половини XVI ст. як у середовищі перебуваючих на королівській службі, так і в запорозькій громаді. Відповідно різним було їх суспільне становище, що впливало на формування соціальної поведінки.

Простий перелік відомих за джерелами козацьких ватажків від початків козацтва до Б. Хмельницького дозволяє стверджувати, що козацька еліта складалася виключно із середньої та дрібної шляхти, а пізніше — верхівки родового козацтва. Зокрема, із 83 осіб: князів було 6, шляхтичів — 43, родовитих козаків — 9, міщан — 2, незнаного походження — 23. З іншої старшини менших рангів до сотників включно відсоток осіб шляхетського походження ще більший. Ця еліта була освіченою і добре обізнаною з юридичною та дипломатичною практикою свого часу.

Дисертант доводить, що у другій половині XVІ - на початку XVІІ ст. чисельність козацького війська повільно, але невпинно зростала від 3 тис. (1574 р.) до 42−50 тис. (1621 р.) за рахунок зміни соціальної бази козацтва. За цей період козацьке середовище і далі формувалося в основному за рахунок родовитого козацтва, шляхти (переважно дрібної) та міщан (про останнє добре свідчать також реєстри та списки полонених під час московських авантюр, у яких зазначена місцевість, звідки походив той чи інший козак). Реєстрові і нереєстрові козаки мали однакову організаційну структуру. Поряд із гетьманом діяли генеральні старшини: суддя, осавул, писар, обозний і хорунжий.

Запровадження козацького реєстру стало початком його імунітету — першою підставою формування козацької верстви як частини українського суспільства. Хоч королівські грамоти виразно не свідчили, що цей імунітет мав служити усій козаччині, але очевидно, сама логіка фактів вимагала того, що коли вся козаччина підлягає владі і суду «старшого», то вся вона, як і козаки королівські, тим самим звільнялася з-під влади й юрисдикції інших урядів.

Дисертант доводить, що коли уряду Речі Посполитої потрібні були значніші військові сили, він без розбору привертав до участі в походах і військових діях реєстрових і нереєстрових козаків. І якщо реєстрові мали підкорятися своїм спеціальним властям, призначеним урядом, то решта козацтва, що залишившись поза реєстром, не визнавала над собою іншої влади і юрисдикції, окрім виборної козацької старшини.

Дослідник доводить, що перше повстання козаків не спалахнуло раптовим вогнищем, як це не раз бувало пізніше в козацькій історії. Іскри козацьких невдоволень розгорялися довго і повільно. Відомий набір козаків на службу Речі Посполитої у 1578 р. у Львові, звичайно, не міг вирішити козацькі проблеми. Але їх тимчасово вдалося приглушити, направивши найактивнішу частину козацтва і військово-служилого населення України на Московську війну. Однак, тимчасово заручившись лояльністю козацтва, уряд сам створив можливості для його швидкого зростання і організаційного оформлення. Результати цього процесу проявилися відразу по закінченню війни.

Підкреслено, що в умовах слабкості місцевої влади, нездатної самостійно ефективно протистояти козацтву, відносний спокій на Придніпров'ї в найближчі роки був забезпечений не тільки репресіями проти явних свавільців, але й цілим комплексом різноманітних інших факторів. Серед них — послаблення екстремістського крила козацтва, соціальні конфлікти в середовищі запорожців, дипломатичні заходи уряду, зокрема, обіцянки відновлення королівської служби в обмін на лояльність до Речі Посполитої. Однак найважливішим було те, що уряд, свідомо чи ні, знову фактично заплющував очі на козацьку проблему.

До XVI ст. віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Однак, розвій контрреформації зумовив посилення католицького впливу, насамперед, у Галичині та західних районах Волині й Поділля. Поширенню католицької ідеології сприяла й нестабільність у середовищі православної ієрархії. Загострення соціальних і конфесійних суперечностей в Україні XVI ст. зумовило втручання козацтва до їх розв’язання. Вже під час повстання на чолі з Семерієм Наливайком козаки включалися у боротьбу з ворогами православ’я. Неодноразові спроби дипломатичними засобами через сеймові конституції добитися офіційного визнання православної ієрархії не увінчалися успіхом.

Отже, гетьманська посада була позичена із польської урядової лексики. Велике значення у формуванні організаційних структур козацтва відігравала шляхта. Для того, щоб приборкати козацькі невдоволення, польський уряд йде на спроби їх реформування, тобто створення реєстру. Але ці заходи ні до чого не привели із-за постійного браку грошей у польській скарбниці й незавершеності усіх заходів щодо приборкання козацтва.

У четвертому розділі «Зовнішній аспект діяльності козацьких гетьманів» розкривається специфіка міжнародних дипломатичних зв’язків гетьманів України з провідними державами відповідного періоду.

Доведено, що спустошливі татарські напади, які розпочалися з кінця ХV ст., були викликані змінами геополітичної ситуації в Північному Причорномор'ї. Турецька імперія поширила свої володіння на пониззя Дністра й Дніпра. Васальну залежність від неї визнали Кримське ханство і Молдавське князівство. Особлива і довготривала агресивність татар щодо населення українських земель пояснювалась, насамперед, економічними факторами — пошуком ясиру для наступного продажу до Туреччини.

На думку дисертанта, навіть війни між запорожцями й татарами мали системний (а не безладний) характер і відбувалися тоді, коли для цього з’являлися політичні або господарські мотиви.

В дисертації доводиться, що татарсько-турецькі напади, як правило не торкались етнічних територій польської держави. Тому польська шляхта і підлеглі її владі мешканці дуже швидко охололи до такої кропіткої справи як охорона українських земель. Про цю справу постійно нагадували лише українська шляхта та король. Якщо польсько-литовський уряд виявився неспроможним боронити свої землі від турецько-татарської загрози, то місцева влада почала використовувати практику найманства.

Охоронні дії прикордонних старост носили характер не упередження нападів, а реагування на вже здійсненні татарами спустошливі дії. З другої половини XVI ст. козацькі походи на татарські маєтки та міста стають постійним явищем, причому вони відбуваються вже набагато частіше ніж походи самих татар. Саме це підштовхнуло хана Давлет-Гірея відмовитись від походу проти Литви. Татарські мурзи побоювались залишати Крим із причини ймовірного нападу й спустошення його козаками, як це було під час походу гетьмана Богдана Ружинського. Таким чином, це був перший відомий випадок, коли фактор дій козацтва став причиною відмови татар від походу. Вже у 80-х рр. XVI ст. козаки починають активно втручатись у татарські справи. Проте після двох вдалих походів козаків їх гетьман Ян Оришовський запропонував хану мир та свою службу з оплатою будь-яких дій козаків проти ворогів кримського хана.

Річ Посполита традиційно вважала Молдовське князівство сферою свого впливу. Самі господарі Молдавії, нерідко пов’язані родинними зв’язками з українськими князями та польськими магнатами, також проводили подвійну політику, плекаючи надію з допомогою Польщі позбутися османської опіки. Українське козацтво залучається до молдовських справ з часів Дмитра Вишневецького-Байди, який сам претендував на молдавський престол.

В дослідженні розглядаються причини й перебіг основних походів у ці землі, зокрема походи, І.Свірговського на допомогу Івоні Лютому (1574), Я. Шаха та І.Підкови (1577), походи Г. Лободи (1593−1594), походи С. Наливайка (1594−1595), М. Язловецького (1594), Я. Замойського (1595), Ф. Полоуса на допомогу Стефану Розвану (1595), перша цецорська битва (1595), похід проти Михайла Хороброго (1601), походи до Констанци та Акермана (1602), походи князя М. Вишневецького (1607), С. Потоцького (1612), князів М. Вишневецького та С. Корецького (1615), друга битва під Цецорою (1620) та похід Я. Неродича-Бородавки (1621).

Ці походи значною мірою спричинили Хотинську війну. Героїчна оборона Хотина 1621 р., у якій прославилися козаки гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного, а також сформовані в українських землях коронні контингенти і корогви князів, врятувала Річ Посполиту від османського завоювання.

Початок регулярних контактів української людності з російською зумовлюється активізацією запорозького козацтва. Вже на початку XVI ст. стихія козацької вольниці дійшла й до межиріччя Сіверського Дінця та Дону, де в той час формувалося донське козацтво під протекторатом московського царя. Швидкісне зростання чисельності та, як наслідок, стрімкий злет зовнішньополітичної активності українських козаків значно розширили й поглибили українсько-російські відносини, від самого початку позначені амбівалентністю.

Насамперед, українське козацтво активно діяло в антимосковських акціях у союзі з татарами, налагоджуючи водночас контакти в протилежному напрямку (військова співпраця з московською правлячою династією була опосередкована, адже свої дії українські козаки узгоджували із донським козацтвом). Антимосковські акції українського козацтва були типовими для першої половини XVI ст. Відповідаючи московським інтересам, антитатарські акції козаки проводили в 50−80-х рр. XVI ст. Об'єктивна спільність інтересів у боротьбі проти татар зближувала обидві сторони. Московський уряд добре платив за прикордонну службу, тому починають траплятися випадки прямого переходу козаків поодинці та невеликими групами з України до московських замків.

У 1620−30-х рр., коли козацтво вже усвідомлює себе окремою соціальною верствою, покликаною захищати релігійні та національні інтереси українського населення, принципово змінюється й ставлення до Москви та правлячої московської династії.

Спроби австрійського уряду створити антитурецьку коаліцію за допомогою західноєвропейських держав ні до чого не призвели. Тому у планах імператора Рудольфа ІІ виникає план утворення коаліції східноєвропейських держав. Вони звертають увагу на козацтво, яке показало себе свідомим супротивником турків і татар. Проте запрошення безпосередньо козаків на службу, не звертаючись до уряду Речі Посполитої, не здійснилося. Таке порушення норм міжнародного права було викликане безвихідністю, в якій перебував уряд Австрії. Незалежно від цього з козаками наводив зв’язки через своїх нунціїв Папа Римський. Він фінансово підтримував спроби Австрії створити антитурецьку коаліцію. Взагалі Ватикан прагнув залагодити непорозуміння між Австрією та Польщею, а його зацікавленість Україною дозволяє дисертанту дійти висновку про позитивний внесок українського козацтва в організацію антитурецької коаліції.

Отже, в середині XVІI ст. українське козацтво вже мало великий власний досвід не тільки соціального розвитку, відновлення відносин з урядом Речі Посполитої чи збройної боротьби проти зовнішніх противників, а й пройшло добру школу міжнародних відносин, що надавало можливість здійснювати власну зовнішню політику.

У висновках подаються основні положення та підсумки дослідження, які виносяться на захист.

Огляд історіографії та аналіз джерел показує, що: по-перше, комплексного дослідження з обраної дисертаційної теми до сьогодення немає; по-друге, в архівах та інших джерелознавчих документах наявна база для вивчення проблеми «Ґенеза українського гетьманства в контексті вітчизняної історії (XVI — середина XVII ст.)».

На початку XVI ст. особливе значення відігравали прикордонні старости у формуванні організаційних структур козацтва. Їх великі успіхи у протистоянні татарсько-турецьким силам у першій половині XVI ст. дали змогу йменувати цих керівників козацькими гетьманами.

Гетьманська посада була запозичена у Речі Посполитої і означала титул головнокомандувача військ. Козаками вона була сприйнята для підвищення авторитету козацького війська. Крім того вона з часом еволюціонувала із суто військової в адміністративно-військову владну посаду. Існування інституту наказного гетьманства надавало можливість не залишати козацьке військо без управління. Проте гетьмани не були зацікавлені у широкому становленні цієї інституції, оскільки існувала загроза для їх особистої влади. Зокрема, гетьман не призначав наказними осіб, які претендували на гетьманську посаду.

В умовах того, що серед гетьманів XVI — першої половини XVII ст. переважна більшість була князями та шляхтою, це дозволяє стверджувати, що козацька верхівка мала специфічний набір необхідних чинників: освіченість, відповідний рівень культури, матеріальний стан, що значною мірою впливав на їх походження. Крім того, неабияких достатків потребувала організація військових походів.

Спроби польського уряду щодо приборкання свавілля козацтва та утворення нового різновиду гетьманства — реєстрового, не дали бажаних результатів, так як усі ці дії носили характер переривчатий і недосконалий.

Погіршення правового становища значної частини населення привело до наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Швидка еволюція правових норм, тенденція до закріпачення, захоплення магнатами нових земель — все це відбивалось у першу чергу на козацтві-боярстві. І тому воно перше піднялося на захист «старожитніх прав». Перші козацькі повстання відзначались деякою пасивністю, відсутністю жорстокості, порівняною миролюбністю відносин між супротивниками.

На початку XVII ст. козацькі гетьмани стають надійними захисниками православ’я. Саме у цей час питання віротерпимості стає найгострішим в українському суспільстві. У цій складній ситуації морально-етична свідомість запорожців відіграла роль духовного опору у протистоянні асиміляторським прагненням Речі Посполитої.

Початок регулярних татарських нападів на українські землі починається з XVI ст. Але вже в середині цього ж століття козаки, реагуючі на татарські дії, починають самостійно дошкуляти татарським поселенням. Наприкінці XVI ст. відбуваються перші спроби втручання козаків у татарські справи. На початку ж XVІI ст. дії козаків стали причиною відмови кримського хана здійснювати походи на польські землі.

Відносини українського козацтва з російським населенням починаються з XVI ст. і носили переважно амбівалентний характер. Це виражалось як в антимосковських війнах на боці Речі Посполитої та разом з татарами, так і в спільних з московським урядом антитатарських діях. І лише з другої половини XVII ст., коли козацтво вже усвідомлює себе окремою соціальною верствою, покликаною захищати релігійні та національні інтереси українського населення, принципово змінюється й ставлення до Москви та правлячої московської династії.

Наростання турецької загрози в Європі підштовхувало уряди Австрії та Ватикану до створення великої коаліції східнослов'янських народів, серед якої чільне місце відводилось козацьким загонам, для чого імператор Рудольф ІІ порушив навіть норми міжнародного права, запросивши гетьманів з козаками на службу в обхід уряду Речі Посполитої.

Узагальнений досвід, набутий гетьманами в організації українського козацтва та в міжнародних відносинах, творчо використали наступники в подіях національно-визвольної боротьби ХVІІ ст. проти влади Речі Посполитої. Очолювана Богданом Хмельницьким всенародна боротьба спричинила формування влади нового типу та розвиток державницьких інститутів.