Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Внесок М. С. Грушевського у політичне та наукове життя України

ДипломнаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

В науковому світі об'єктивно стверджено, що Михайло Грушевський є найвидатнішим українським істориком, який своїми дослідженнями, зокрема монументальною «Історією України-Руси», заклав твердий фундамент під розвиток української наукової історіографії. Його головним завданням було створення нової історії України й історії української нації від початків її історичного буття до сучасної доби на… Читати ще >

Внесок М. С. Грушевського у політичне та наукове життя України (реферат, курсова, диплом, контрольна)

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

Внесок М.С. Грушевського у політичне та наукове життя України

План

Вступ Розділ 1. Життєвий та політичний шлях Михайла Грушевського

1.1 Ранні сторінки біографії великого українця

1.2 Грушевський на чолі Центральної Ради

1.3 Діяльність М. Грушевського в завершальний період життя Розділ 2. Внесок великого українця у розвиток вітчизняної науки

2.1 Михайло Грушевський — найвидатніший історик України

2.2 Археологічні дослідження Грушевського

2.3 Наукові здобутки в археографії

Висновки Використана література Додатки

Вступ

Актуальність теми. На сучасному етапі української історії відбуваються складні процеси становлення державності та громадянського суспільства, демократичних і гуманістичних вартостей, відродження національного духу та ідеї. В цьому контексті архіважливого значення набуває дослідження патріотичних сторінок історії українського державотворення. Життєвий, науковий та політичний шлях Михайла Сергійовича Грушевського, що став уособленням боротьби за незалежну Україну, виступає й сьогодні предметом жвавих дискусій у наукових та політичних колах і не втрачає цінності для подальших наукових досліджень. Крім значного теоретичного інтересу, постать М. Грушевського дає плоди й для досліджень практичного характеру, слугує яскравим прикладом патріотичного шляху, боротьби за власну національну незалежну державу і дає для сучасних керманичів української держави приклад відданості інтересам народу.

Ступінь наукової розробки проблеми. Із аналізу дослідницької літератури можна зробити висновок, що наявні дослідження по проблемі політичної та наукової діяльності М. Грушевського, не зважаючи на свою чисельність, не задовольняють вимогу системного осмислення його поглядів як державного, громадського діяча та універсального вченого. У більшості розглянутих нами робіт акцентується увага лише на окремих аспектах його діяльності та світогляду. Зауважимо, що науковці часто висвітлюють особистість М. С. Грушевського з діаметрально протилежних позицій, їх науковий доробок потребує подальшого глибокого аналізу та систематизації.

Джерельною базою бакалаврської роботи є теоретичні монографії сучасників великого українця, а також праці та періодичні статті що побачили світ у роки незалежності України. Особливе місце посідає творча спадщина М. Грушевського, зокрема твори у яких розвивалися філософсько-історичні погляди: «Початки громадянства. Генетична соціологія», «Історія України-Руси»; «Історія української літератури», «З історії релігійної думки на Україні», «На порозі нової України. Гадки і мрії», «Українська партія соціалістів революціонерів і її завдання», «Історія і її соціально виховуюче значення».

Об'єктом дослідження є державницька та наукова діяльність корифея вітчизняної історіографії М. С. Грушевського, його внесок в українське державотворення. Предметом дослідження є основні віхи життєвого та політичного шляху М. Грушевського, еволюція його світоглядно-філософських та політичних позицій, внесок у вітчизняні суспільні науки та роль у процесі боротьби за українську державність 1917;1918 рр.

Метою дослідження є вивчення особистості М. С. Грушевського в контексті його громадсько-політичної та наукової історико-філософської діяльності, оцінка його внеску в українську та європейську історію. Означена мета конкретизується у таких дослідницьких завданнях:

ь відтворити основні віхи життєвого шляху М. Грушевського;

ь реконструювати особливості його становлення як науковця та очільника держави;

ь проаналізувати розвиток політичних поглядів Грушевського;

ь резюмувати роль визначного діяча в державотворенні українського народу.

Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний) методи. Провідними в роботі стали методи реконструкції та моделювання, створення ідеального типу теоретико-методологічних схем. Застосовано загальнонаукові методологічні принципи, серед яких виділяємо принципи: історизму, системності, об'єктивності, світоглядного плюралізму.

Практичне значення роботи полягає у тому, що висновки роботи можуть сприяти розвитку чинників розбудови української держави, впливати на хід становлення в Україні громадянського суспільства, самоусвідомлення української нації, її культурного та духовного відродження. Загалом результати роботи можуть використовуватися при аналізі творчості вченого, у розробці лекційних курсів і спецкурсів з історії України у школах, коледжах та вищих навчальних закладах.

Розділ 1. Життєвий та політичний шлях Михайла Грушевського

1.1 Ранні сторінки біографії великого українця

Походить Михайло Сергійович Грушевський, як він пише у своїй автобіографії, з бідної родини Грушів (пізніше — Грушевських), що загніздилася в Чигиринському повіті. Були це переважно дячки і паламарі. Дідові Михайла — Федорові - вдалося згодом переїхати під Київ, до села Лісники, і це допомогло батькові Грушевського — Сергію Федоровичу — здобути освіту і присвятити себе педагогічній діяльності. Спочатку він працював у Київській та Переяславсько-Полтавській семінаріях, а потім у народних школах на Кавказі, був автором одного з найбільш популярних у Росії підручників церковнослов’янської мови. Мати — Тамара Захарівна Опокова — також походить з духовної родини. Михайло народився 29 вересня (17 ст. ст.) 1866 року в Холмі (тепер містечко Хелм на території Польщі), а виростав на Кавказі, куди батько переїхав працювати — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі, зрідка відвідуючи Україну.

Батько прищеплював синові любов до всього українського — мови, пісні, традиції, і в Михайла рано збудилося й усвідомилося національне почуття, підтримуване книжками та нечастими поїздками до України.

В 1880 році батько віддав Михайла до Тифліської гімназії, де хлопець із запалом читав усе, що міг дістати з історії, літератури та етнографії України. А вже через чотири роки гімназист надіслав перші свої проби пера (кілька оповідань) Іванові Нечую-Левицькому, який підтримав початкуючого автора. Молодий Грушевський мріє з часом стати українським літератором і вченим. Визначальними чинниками у формуванні його інтересів, планів стали монографії М. Костомарова, «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірники М. Максимовича і А. Метлинського, «Історія Січі» О. Скальського, річники «Киевской старины».

Михайло хотів швидше потрапити до Києва, що уявлявся йому центром української наукової і літературної роботи, але батько, боячись українського запалу хлопця і наляканий тодішніми студентськими «історіями», довго не погоджувався. І лише взявши з Михайла обіцянку, що той не братиме участі в ніяких студентських гуртках, відпустив сина. Роки (1886−1890), коли Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, належать до сумних часів російських університетів. «Система нагінок, — згадує Грушевський, — за всякою вільною гадкою з боку уряду і власних чорносотенців, витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки — професор В. Антонович — робив враження чоловіка, утомленого цими нагінками; він ухилявся від близьких зносин з студентами і все більше відсувався від історії в „спокійніші“, як на ті погані часи, сфери археології, історичної географії, нумізматики».

На третьому курсі М. Грушевський взявся виконувати наукову роботу, запропоновану професором Антоновичем, «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века». Праця отримала золоту медаль, і Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890−1894 pp. Грушевський працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

На початку 1891 року професор Антонович, повернувшись з подорожі на Галичину, запропонував Грушевському очолити кафедру історії України, яку планувалося згодом відкрити у Львівському університеті. Молодий вчений прийняв цю пропозицію з ентузіазмом, оскільки в той час в київських українських колах надавалося великого значення галицькому рухові за створення всеукраїнського культурного вогнища, сподіванням подолати систему заборон українського слова, піднести національний дух.

У травні 1894 року Грушевський захистив дисертацію на ступінь магістра, темою якої була суспільно-національна історія Поділля XVII-XVIII століть. Того ж року «цісарським рескриптом» у Львівському університеті засновується кафедра «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи» замість запланованої кафедри історії України. Таке рішення мотивувалося магістратом тим, що українська історія не може вважатися конкретною наукою. Грушевський переїздить до Львова і обіймає посаду завідувача цієї новоствореної напівукраїнської кафедри. Окрім університетських лекційних курсів Грушевський з запалом взявся за організацію наукової роботи з українознавства в реорганізованому ним Науковому Товаристві ім. Шевченка.

За браком доброї бібліотеки українських книг, періодичної літератури з історії України та інших українознавчих дисциплін вести наукову роботу в тодішньому Львові було важко. Особливо засмучувало те, що надії, з якими їхав Грушевський до Галичини, — нормальні обставини для українського культурного та наукового розвитку, прихильність уряду і поляків до української національної ідеї - поступово втрачалися. Невдовзі Грушевському довелося переконатися, що «поляки нічим не хочуть поступитися в своїм пануванні і не розуміють інших відносин до русинів, як відносин пануючої народності до службової». Ця обставина стала причиною того, що він різко розійшовся у поглядах навіть з найближчими приятелями і зблизився з опозиційними колами, які не підтримували польсько-української угоди про злагоду, статус-кво між поляками та українцями. З іншого боку, зіпсувалися стосунки Грушевського з польською університетською колегією, яка хотіла мати в його особі покірного послушника.

«Одночасно, — згадує Михайло Сергійович, — москвофільські та слов’янофільські діячі, київські і львівські, мастили мене з свого боку як проводиря українського сепаратизму, вказуючи, наприклад, на мій підпис під маніфестом реформованого народовства, що ставив конечною цілю національної програми політичну самостійність України. В цих роках приятелі з офіційних російських кругів остерігали мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив аж до 1905, і це було дуже прикро і трудно для мене (весь час свого львівського професорства я зіставався російським підданим і за російським паспортом приїздив, звичайно, 2−3 рази на рік для наукових занять і громадянських зносин)».

У такій напруженій і недоброзичливій атмосфері М. Грушевському було нелегко вести плідну наукову роботу. Водночас його заповітною мрією ще з студентських років залишалось написання повної монументальної багатотомної історії України, якої на той час Україна не мала. Справа в тому, що українські історики старшого покоління вважали: для написання української історії час ще не настав, бракує матеріалу, зостаються величезні прогалини. Першою задумкою Грушевського було написання історії України в трьох томах, які обіймали б старий, литовсько-польський і новий періоди. Зайнявши кафедру історії у Львівському університеті, Грушевський розробив і читав протягом семи семестрів загальний курс історії України. Цей лекційний курс і мав стати основою майбутньої книги.

Протягом 1897−1898 років Грушевський написав і видав перший том «Історії України-Руси». У Галичині його вихід став помітним явищем. Прохання допустити цю книгу в Росію було відхилене. У наукових польських та російських колах книга цілковито замовчувалася, та й з українських істориків ніхто не відгукнувся бодай коротенькою заміткою про її публікацію. Незважаючи на це, Грушевський вів розпочату справу далі і протягом 1898 року написав і видав другий том, а протягом 1900 року — третій, що містив давній період історії України. Працюючи над «Історією України-Руси», вчений планував вкластися в 5−6 томів, але коли йому довелося відвести аж два томи на опис суспільно-політичного життя України тільки XV-XVII століть, він переконався: для того, щоб довести історію України до XIX століття, запланованих обсягів не вистачить. Десятий том «Історії України-Руси», що вийшов у світ уже після смерті Грушевського, охоплює, як відомо, лише останні роки Козацької держави Богдана Хмельницького.

Починаючи з 1906 року діяльність Грушевського дедалі більше зміщується до Києва, на Лівобережну Україну. Він агітує за перенесення сюди «Літературно-наукового вісника», відкриття в Києві відділу львівської книгарні Наукового Товариства ім. Шевченка, запрошує до Києва молодих галицьких публіцистів і дослідників. Влітку 1906 року Грушевський їздив на тривалий час до Петербурга, де саме розпочала засідання І Державна дума, і брав активну участь у роботі її української фракції та українського клубу і редакції заснованого тоді «Украинского вестника».

1.2 Грушевський на чолі Центральної Ради

Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайомі и друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. На підставі наклепницького звинувачення в «симпатіях до Австрії» його було заарештовано і посаджено в Лук’янівську в’язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченого, але депортують разом з родиною до Симбірська. Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 року професор викладає в Казанському університеті - цьому своєрідному притулку багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-дисидентів. Згодом родина одержує вид на проживання в Москві, але із забороною відвідувати Україну під будь-яким приводом.

Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація, об'єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових, ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих її засновників — поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чиаленка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри, членів сціалістично-революційної партії

М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших — Центральна рада дістала широку підтримку не тільки серед українства на материнській землі, але й поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї федералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.

Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворення України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення досягти консолідації, єдності українського народу представників різних політичних груп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. що на перших порах «мы смотрели на Раду как на чисто национальное объединение, наподобие нашего «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского исполнительного комитета». Роль Грушевського и полягала в тому, щоб на основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні. Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні повної автономії.

Але спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради він наполягає на негайному скликанні Всеукраїнського національного конгресу, який відбувся 5−7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї повної автономії України. Братання на з'їзді представників різних народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в Україні.

Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з'їзду наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали и делегати Робітничого з'їзду. Усе це спричинилося до того, що Центральна рада почала вважати себе не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-свідомих українців, а парламентом України.

Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто української автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної реформи створення національної армії.

З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах автономії и федерації стояли майже всі демократичні и ліберальні партії.

Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму в основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цими своєрідними Установчими зборами України.

Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантами, Грушевській, за визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що очоливши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-лібералів і відверто націоналістичних елементів.

Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обуренням відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.

В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей», в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських — кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На спеціально присвяченому проблемам національного та соціального рівноправ'я і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної ради-3(16)липня 1917р.

За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові, який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською історіографією. В ній були представники переважно міської інтелігенції, а також напівінтелігенції - сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники, земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній раді більшість належала вихідцям із українського села.

Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня 1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому декларувалося: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».

Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу в Галичині, щоб якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на урядування в п’яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській, Подільській та Чернігівській) колишньої царської імперії.

Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і національного руху на чолі з Грушевським не поділяли більшовицької концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.

Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада, втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал 7(20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).

Було прийнято і цілий пакет соціальних програм — ліквідація власності на поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача цих земель народу без викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю над виробництвом і т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні свободи.

Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки — Федерації «рівних і вільних народів», — Універсал встановлював суверенітет УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київщиною, Волинню, Чернігівщиною, Полтавщиною, Харківщиною, Таврією (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних територій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям Третього Універсалу Центральна рада явно запізнилась. Він не повернув їй підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.

Контролювати хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великих містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання про само існування УНР.

Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами завершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад. Уряд новоутвореної радянської республіки беззастережно визнав над собою владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу. Націоналістам не вдалося взяти гору. Грушевський доклав усіх зусиль, щоб консолідувати покинутий більшовиками парламент.

Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред’явлений Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної і неділимої», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю історичного вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал — декларація незалежності України, — затверджений Малою радою і проголошений 24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня — днем, коли мали зібратися Установчі збори.

Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсал водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в кінцевому рахунку — до створення федерації соціалістичних республік усього світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй статті «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на ґрунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального і політичного будівництва на Україні». І перший іі Президент твердо заповідав своїм нащадкам: «…всі, хто щиро приймає до серця інтереси українського народу, повинні дбати про збереження української окремішності від сторонніх впливів і втручань».

Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політично дезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну.

Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з'їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.

Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

1.3 Діяльність М. Грушевського в завершальний період життя

З падінням Центральної Ради, після перевороту гетьмана П. Скоропадського, Грушевський знаходився в підпіллі і переховувався за межами Києва. До міста він повернувся в грудні 1918 року, коли припинила своє існування Гетьманська держава. На початку лютого 1919 року, коли за Київ точилися запеклі бої між більшовиками, денікінцями, національно-патріотичними силами, Грушевський виїхав спочатку до Кам’янця-Подільського, де редагував газету «Голос Поділля» і займався роботою над підручником «Історія України для трудової школи», а згодом — за кордон у складі делегації Української партії есерів на конференцію II Інтернаціоналу. Восени того ж 1919 року Грушевський виступив з проектом організації Українського соціологічного інституту в Празі і одержав на це деякі кошти. Перебуваючи в еміграції, Михайло Сергійович вимушений був змінювати місце проживання, мешкаючи з сім'єю то в Празі, то в Відні, то в Женеві. ^ В цей час Грушевський редагував часописи «Боріться — поборете!», «Наш стяг», а також плідно працював над багатотомною «Історією української літератури».

2 березня 1924 р. родина Грушевських виїздить з Відня, а вже 7 числа палкі прихильники патріарха української історичної науки, визначного політичного діяча зустрічають його на пероні Київського вокзалу. Навколо Грушевського створюється школа дослідників різних напрямків історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції. Вчений зав’язує контакти з науковим зарубіжним світом, насамперед в Європі. В цей період свого життя Грушевський повністю відходить від політичної діяльності але ж постійно перебуває під гласним і таємним наглядом ДПУ. Вчений вступає в зносини з головою Раднаркому X. Раковським. Звістки про неп і початок політики українізації знову повертають його думками на рідну землю. З іншого боку, і радянські власті вважали за краще мати Грушевського вдома, аніж за кордоном: дуже це була принадлива фігура, навколо якої могла гуртуватися опозиція.

В еміграції Грушевський дедалі більше відходить від політики і повертається до науки. В 1921 році він вийшов з делегації соціалістів-революціонерів II Інтернаціоналу, а в 1922 році склав і делегатський мандат з огляду на принципові розходження і повністю поринув у наукову роботу в Українському соціологічному інституті. Разом з своєю дочкою Катериною видає французькою мовою книжки: «Початок соціалістичного руху на Україні і женевський соцгурток», «З історії релігійної думки на Україні» та інші. Оселившись в 1922 році в Бадені під Віднем, Грушевський займається виключно «Історією української літератури». Написав чотири томи, перших три з яких тоді ж опублікував у Львові, четвертий закінчив і видав уже в Україні в 1925 році. Відчуваючи брак архівних матеріалів для роботи над основною працею свого життя «Історією України-Руси», Михайло Грушевський протягом майже всього часу перебування в еміграції вів обтяжливі для нього переговори з урядом УСРР про повернення в Україну.

Врешті-решт восени 1923 року М. С. Грушевського обирають дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Одержавши гарантію своєї безпеки та дозвіл від більшовицького уряду на повернення в Україну, він у березні 1924 року приїздить з сім'єю до Києва, сподіваючись завершити працю над багатотомною «Історією України-Руси». В січні 1929 року Михайла Сергійовича, єдиного з тодішніх членів Всеукраїнської академії наук, було обрано дійсним членом Академії наук СРСР. Ще раніше представники влади обіцяли Грушевському, що його рекомендуватимуть на посаду президента ВУАН.

І все ж були дні радісні. Виходять чергові томи його фундаментальних досліджень, ростуть нові покоління істориків. Визнанням світового значення його наукової діяльності стало святкування 6О-річчя вченого-енциклопедиста в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на його адресу надійшли поздоровлення з наукових центрів США, Німеччини. Австрії. Чехословаччини, Польщі, інших країн, від різних установ Росії і України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіційних властей та славнозвісних істпартів, що стали на шлях вичищення української культури. Само ці інституції вживають заходів до того, щоб перешкоджати поширенню серед читачів його «шкідливих для радянської влади праць».

Всупереч організованій кампанії проти вченого в Україні, підступів його недоброзичливців, всесоюзна академія обирає його своїм дійсним членом. Але становище в Україні стає нестерпним. Проходить гучний процес проти міфічного СВУ. Засобами залякування та адміністративного тиску ДПУ підключають до цькування вченого його колишніх учнів і співробітників Л.Онишкевйча. О. Оглобліна. Особлива інтенсифікувалося шельмування після виходу IX тому його «України-Руси». Концепцію вченого історії визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького офіційна преса кваліфікує як націонал-фашистську.

Водночас політика комуністів на коренізацію, а відтак українізацію національної культури, в рамках якої, власне, і був даний дозвіл на повернення Грушевського в Україну, закінчувалася. Дедалі ширшим масштабом розгорталася кампанія проти Грушевського, його історичної школи, створеної вченим після повернення з еміграції в Україну. Більшовикам, що взяли курс на створення безнаціонального радянського народу, Грушевський був більше не потрібний. Його арештовують, звинувачують в антирадянській діяльності та організації «Українського національного центру», але через деякий час відпускають і забирають з Києва до Москви на постійне місце проживання.

Останні три роки життя Грушевський як академік АН СРСР, проживаючи в Москві, працював над «Історією України-Руси», що сьогодні є в незалежній Україні єдиною найповнішою історією Української держави, історичною Біблією українського народу.

Восени 1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська на лікування. Під час перебування в санаторії для вчених в результаті некваліфікованого медичного втручання, а фактично знову ж таки за загадкових обставин вчений помер. Помер Михайло Грушевський раптово 25 листопада 1934 року. Йому лише нещодавно минуло 68 років, попереду ще могли бути роки плідної роботи… Тіло Грушевського перевезли до Києва. Він похований на Байковому цвинтарі.

Розділ 2. Внесок великого українця у розвиток вітчизняної науки

2.1 Михайло Грушевський - найвидатніший історик України

В науковому світі об'єктивно стверджено, що Михайло Грушевський є найвидатнішим українським істориком, який своїми дослідженнями, зокрема монументальною «Історією України-Руси», заклав твердий фундамент під розвиток української наукової історіографії. Його головним завданням було створення нової історії України й історії української нації від початків її історичного буття до сучасної доби на цілій її території. Для реалізації цього найважливішого проекту української історіографії треба було створити нову модель-схему української історії, яка охоплювала б усі періоди політичного, культурного, суспільно-економічного, релігійного й інституційного, зокрема державно-правного, розвитку. Отже, треба було будувати нову, наукову історію України на новій історіографічній основі, за новим планом. Так народилася історична схема-модель історії України Грушевського, про яку згадаємо пізніше. Тут хочемо лише підкреслити, що історик не починав своєї праці відірвано від спадщини попередників — М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, М. Драгоманова, свого ментора і засновника української наукової історіографії В. Антоновича та інших істориків, які намагалися в умовах царської цензури досліджувати окремі явища і періоди історії України, видавати джерельний і важливий архівний матеріал для створення джерельної основи історичних досліджень. Але вони не могли самі створити нову модель і новий синтез історії України.

Грушевський, як і його ментор, розвивав свої історіософічні і політичні концепції на основі кириломефодіївців. Ідея служіння рідному народові була домінантною в науковій творчості, культурно-народній праці і суспільно-політичній діяльності Михайла Грушевського. Проте, як справедливо ствердив Мирон Кордуба, історичні праці Грушевського, зокрема його «Історія України-Руси», «були строго об'єктивні і позбавлені «будь-якої тенденції, політично-партійної чи клясової».

Михайло Грушевський був спадкоємцем методології історичного дослідження з наголосом на джерельну документацію та на критику історичних джерел. Саме ця традиція документалізму характеризує школу Антоновича, і в цьому аспекті Грушевський продовжував і поширював методологічну основу історичного дослідження.

Проблема об'єктивної оцінки Михайла Грушевського як історика й організатора української історичної науки складна і нелегка. її складність полягає перш за все в тому, що Михайло Сергійович обіймав своєю творчістю широкий діапазон історичної тематики, що охоплювала всі періоди історії України, історичні допоміжні науки, а також історію літератури, етнографію, соціологію, фольклор та інші українознавчі дисципліни, які мали безпосереднє відношення до його історичних досліджень. Ґрунтовна оцінка організаційно-наукової діяльності Грушевського як головного організатора наукових осередків в Україні й поза її межами, в яких розвивалися у різних організаційних формах історичні дослідження, а також видавалася періодична і неперіодична історична література і різні серійні видання історичних джерел, вимагає монографічного дослідження.

Треба також підкреслити, що ця оцінка нелегка, бо протягом довгих років діяльність і творчість Грушевського систематично й цілеспрямовано фальсифікувалася радянськими партійними істориками в Україні й СРСР; на Заході також часто наукове дослідження творчості історика було замінене її публіцистичним та «ідеологічним» висвітленням, і це теж спричинилося до тенденційної оцінки його історіографічної спадщини й наукової діяльності. Зрозуміло, що партійна історія є прямим запереченням наукової історіографії, і вона лише віддзеркалює фальсифікацію його творчості, життя і діяльності. Саме тому в 1966 p., коли відзначалося 100-ліття з дня народження М. Грушевського, Українське історичне товариство започаткувало на сторінках «Українського історика» систематичне наукове вивчення діяльності і творчості Грушевського, зокрема дослідження його історіографічної спадщини. Так народилася нова українська дисципліна — грушевськознавство. Для кращого зрозуміння М. Грушевського-історика та його наукової спадщини подаємо декілька важливих даних з його життя, що в’яжуться з науково-дослідною й академічно-організаційною діяльністю вченого. В роках 1886−1890 Грушевський навчається на історично-філологічнім факультеті Київського університету під керівництвом відомого українського історика професора Володимира Антоновича. За відносно короткий час він стає одним з найвидатніших його учнів і членом київської історичної школи документалістів. Саме в Антоновича й інших київських професорів він здобуває солідну наукову підготовку в дослідженні української і східноєвропейської історії, а його кандидатська праця «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца 14 столетия» (1891) і магістерська дисертація «Барское староство» (1894) вказують на виняткові здібності молодого історика і його глибоке опанування історичних джерел і методу історичного дослідження. За рекомендацією Антоновича Грушевський у 1894 р. одержує кафедру історії у Львівському університеті, якою керує до 1914 р. В той же час він стає провідним членом і організатором наукового життя, а згодом головою Наукового товариства ім. Шевченка (від 1897 до 1913 pp.), яке зумів перетворити у справжню академію наук. Двадцятилітня наукова діяльність та історична творчість в Галичині епохальна, якщо говорити про його власну історичну творчість і формування історичної школи у Львові. Саме тут він писав свій монументальний твір — «Історію України-Руси» (перший том вийшов у 1898 p., а останній, десятий, — після його смерті, у Києві, в 1936 p.), опрацював нову модель-схему історії України і заснував першу наукову школу української національної історіографії, опрацював сотні монографічних досліджень і заклав тривкий фундамент під розвиток наукового українознавства й історичної науки. Тут треба підкреслити, що ідею написання «суцільної історії України» Грушевський мав ще в Києві й її реалізацію вважав «питанням чести своєї і свого покоління» 3. Це було головне завдання його науково-історичної творчості, що його Грушевський реалізував протягом цілого свого життя у Львові, а згодом у Києві. В організації історичних досліджень історик змагав до консолідації наукових сил Галичини і придніпрянської України. Постання в 1908 р. у Києві Українського наукового товариства, яке очолив Грушевський, дає змогу координувати наукову працю істориків й інших дослідників в Україні. Історична школа Грушевського тепер діяла у Львові і в Києві, а це відіграло переломну роль у розбудові організаційної структури української історичної науки в НТШ, УІТ, а згодом в Українській Академії наук.

Тепер виникає принципове питання: як розумів Грушевський завдання головних наукових установ. Відповідь знаходимо у його записці, підготовленій для загальних зборів НТШ в 1898 р. Він писав: «В попереднім огляді дано погляд на початки наукової роботи нашого Товариства і ту мету, яку воно ставило в сій роботі. Сю мету: стати осередком наукової праці на своєнародній мові, особливо в галузях, зв’язаних з нашим краєм і народом, скупити коло себе якнайширший круг наукових співробітників, вірних народнім інтересам, організувати наукову роботу й в тій організації виховувати нових робітників, нові наукові кадри» 4. Це кредо науково-організаційної діяльності Грушевський застосовував у різних формах організації історичних досліджень і взагалі наукового українознавства в усі періоди своєї роботи. Тут виразно бачимо пов’язання концепцій науково-організаційної діяльності з його народницьким світоглядом, з наголосом на вирощення нових кадрів істориків та інших дослідників, «вірних народним інтересам». Це була ідейна й ідеалістична настанова батька української національної історіографії, його наукове «вірую», що його він сповідував ціле життя. Мабуть, цією настановою можна пояснити його геніальність і велетенські здобутки в розбудові наукової структури української історичної науки в НТШ, УІТ, Українському соціологічному інституті та у Всеукраїнській Академії наук у Києві. Можна об'єктивно ствердити, що Михайло Сергійович до сьогодні залишився неперевершеним організатором наукового життя, який зумів вивести українську історіографію на світовий науковий форум.

Наукову історичну спадщину Грушевського можна умовно поділити на наступні групи:

Наукові загально-монографічні дослідження та популярно-наукові й популярні загальні нариси історії України, серед яких монументальна десятитомна «Історія України-Руси» (1898−1936), загальні нариси «Очерк истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1904 та інші видання), «Ілюстрована історія України» у багатьох виданнях (Київ, 1911 і інші), «Про старі часи на Україні» (Санкт-Петербург, 1907), «Історія України» (Відень, 1921). Треба також згадати, що Грушевський видав нарис «Всесвітня історія в короткім огляді» у шести томах (1917;1918).

Наукові дослідження, які охоплювали усі періоди історії України і друкувалися в «Записках НТШ», «Записках УНТ», українознавчому й історичному журналі «Україна», в різних серійних виданнях НТШ і ВУАН та інших наукових виданнях. Сюди також входять наукові праці з допоміжних історичних дисциплін, його соціологічна студія «Початки громадянства» (Відень, 1921) і інші.

Наукові і науково-популярні праці, присвячені історії літератури і культури, включаючи монументальну п’ятитомну «Історію української літератури» (Відень-Київ, 1923;1926), «Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. «(Київ, 1912 і інші видання).

Редагування і видання джерел до історії України, зокрема в НТШ, ВУАН та інших наукових установах.

Історіософічні, політичні й публіцистичні твори Грушевського, що віддзеркалювали його історіографічні концепції і були друковані окремими виданнями в різних журналах і часописах. Для прикладу згадаємо «Конституційне питання і українство в Росії» (Львів, 1905), «Наша політика» (Львів, 1910), «З політичного життя старої України» (Київ, 1917, також вміщено наукові праці), «Якої ми хочемо автономії і федерації» (Київ, 1917), «Проект української конституції» (Київ, 1917), «На порозі Нової України» (Київ, 1918).

Інші видання, присвячені різним ділянкам українознавства, різним питанням українського національного, культурного та політичного життя.

7) Автобіографічні твори і спогади М. Грушевського, в яких висвітлюються його життя, діяльність і творчість. Згадаємо автобіографії історика з 1906 і 1926 років, недавно видані «Спомини» Грушевського за редакцією С Білоконя (Київ, 1988. — Ч. 9; 1989. — Ч. 8). Сюди можна включити також джерельні матеріали, які друкувалися в «Українському історику», «Архівах України» та інших виданнях.

Треба відзначити, що багато історичних досліджень Грушевського появлялося німецькою, французькою, англійською й іншими мовами13.

Через шість років після появи першого тому «Історії України-Руси» в 1904 р. М. Грушевський опублікував статтю «Звичайна схема „руської“ історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», у якій виступив з критикою офіційної російської схеми історії Східної Європи (Росії, України, Білорусі), вказуючи на її тенденційність і необґрунтованість, а заразом запропонував власну історіографічну модель історичного розвитку східнослов'янських народів17. Він відкинув гіпотези російських істориків і взагалі російської імперської офіційної історіографії, в яких пропаговано концепції так званої «общерусской» народності, історії і культури, а також заперечувано ранньоісторичний розвиток українського і білоруського народів. Грушевський джерельно довів в «Історії України-Руси», що немає «загальноруської» історії, а тим більше народності. Він вважав, що російська схема, яка заперечує самостійність розвитку українського і білоруського народів у середньовіччі, не витримує наукової критики і тому мусить бути відкинена та замінена новою моделлю-схемою, в якій об'єктивно буде з’ясовано етногенезу й історичний розвиток східноєвропейських народів. Він пише: «Передовсім дуже нераціональне сполучування старої історії полудневих племен, Київської держави, з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимире-московським князівством XIII-XIV ст., так наче се останнє було його продовженням… Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-московська — другої, великоруської. Сю різницю хотіла було затерти Погодінська теорія, населивши Подніпров'я Х-ХІИ ст. великоросами й казавши їм потім, у XII-XIV ст., відси виемігрувати, але я сумніваюся, що хто-не-будь схоче тепер боронити свою історичну схему сею ризикованою, всіма майже полишеною теорією. Київський період перейшов не у волинсько-володимирівський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV-XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї можна б скоріше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її галльських провінцій, а не переємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції»18. Пришивання української середньовічної Київської держави до державної історії російського народу він уважав тенденційним; на основі цієї фальшивої гіпотези історія українського народу «зістається без початку» і «підтримується старе представлення, що історія України, «малоруського народу» починається доперва XIV-XV віком, що перед тим — то історія «общерусская»19.

На основі солідного джерельного аналізу Грушевський встановив безперервність українського історичного процесу в усі періоди розвитку в добу ранньої історії, за часів українського середньовіччя з його двома державними формаціями — Київською і Галицько-Волинською державами, які знайшли своє продовження в литовсько-польському періоді, а опісля — в козацько-гетьманській державі XVII-XVIII ст., згодом в національно-культурному відродженні XIX ст. і вкінці дістали завершення в державній українській формації XX ст. — Українській Народній Республіці. Отже, схема Грушевського охоплювала недержавні і державні періоди історичного розвитку українського народу20. Тут важливо підкреслити, що в 1918 р. Грушевський як історик і будівничий української держави підкреслював, що Україна не є якоюсь «новою і молодою республікою», що «ми відновляємо тільки нашу державність, якою ми жили і яка була нам відібрана проти нашої волі, без признання… Державність наша являється таким же старим постулатом, як і наші соціальні програми». Грушевський нав’язував до традицій «Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія», і тому українська демократична держава зовсім правильно за державний герб бере «старий знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він колись». «Історична схема» розвитку українського народу сьогодні є основою сучасної української історіографії.

3начення Грушевського, як історика — переломне у розвитку української і слов’янської наукової історіографії. Це значення безпосередньо в’яжеться з національно-культурним відродженням української нації в першій четвертині XX ст. Саме тому ми повністю поділяємо висновок історика й учня Грушевського — Василя Герасимчука про те, що Михайло Сергійович не лише «роз'яснив наше національне „я“, вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевності щодо походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на належне їй ім'я та на самостійне горожанство в світі»9, але й рівночасно готує молоді кадри істориків та інших вчених, які, як і їх учитель, наголошують «ідейний чинник духово-культурного поглиблення нашого народного єства через піднесення наукою національної свідомості і національної культури».

2.2 Археологічні дослідження Грушевського

Для вченого такого рангу, як Михайло Грушевський, зацікавлення городищами, поселеннями, могильниками та іншими пам’ятками старовини — річ закономірна. Любов до предметної старовини у М. Грушевського пробудилася рано, ще в студентські роки. Найбільше археологічних праць з’явилося у М. Грушевського у львівський період його творчості, який можна укласти в рамки другої половини 90-х років XIX — початку XX століття. Саме, протягом цього періоду М. Грушевський провадить археологічні розкопки, які започаткували польові дослідження Наукового товариства ім. Шевченка. В цей час вийшли друком більше половини його статей і повідомлень, присвячених археології. Ось деякі з них: «Новини археологічні» (1894), «Дальші розкопки в с Чехах» (1895), «Похоронне поле в с. Чехах» (1895), «До Болохівщини: Губинське городище» (1896), «Молотівське срібло» (1897), «Молотівське срібло. Археологічна замітка із фототипією» (1898), «Печатка м. Константина з Звенигорода» (1898), «Das Graberfeld von Cechy [Bez. Brody, Galizien]» (1899), «Der Silberfund von Molotiv» (1899), «Ein Bleisiegel aus Stupnica bei Sambir in Galizien» (1899), «Zvenyhorod bei Lemberg [Bez. Bibrka]» (1899), «Звенигород Галицький» (1899), «Молотівське срібло» (1899), «Печатка з Ступниці під Самбором» (1899), «Похоронне поле в с Чехах. Археологічна розвідка» (1899), «Бронзові мечі з Турецького повіту» (Галичина) (1900), «Печатка з околиць Галича» (1900), «Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в студіях східної Європи» (1904), і накінець остання археологічна стаття вченого — «Техніка і умілість палеолітичної доби в нахідках мізинського селища» (1928).

Протягом свого життя Михайло Грушевський опублікував також велику кількість рецензій, оцінок і бібліографічних оглядів, які тією чи іншою мірою стосуються археології. У багатьох випадках археологічні матеріали М. Грушевський використовував при з’ясуванні окремих питань давньої історії України. Так, багато найновішої на його час археологічної інформації знаходимо у збірнику, який містив курс лекцій з давньої історії Русі, прочитаний у Львівському університеті в зимовому півріччі 1894−1895 pp.1 М. Грушевський — автор ряду рецензій на археологічні дослідження В. Антоновича2, К. Мельник3, Д. Анучіна4, А. Кашпар5, В. Томашека6, В. Флоринського7, І. Хойновського8, Н. Дашкевич9.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою