Просвітительська діяльність С. Русової та науково-педагогічні проблеми її творчої спадщини

Зміст

Вступ

Роздiл 1. Загальна характеристика просвітительського руху в Україні

1.1 Особливості державної політики в Україні та український національно-культурний рух в кінці XIX — першій чверті XX ст.

1.2 Просвітительство як історичний феномен

Роздiл 2. С. Русова у контексті українського просвітительства

2.1 Світоглядні основи просвітительства С. Русової

2.2 Літературно-публіцистична та громадсько-культурна діяльність С. Русової як засоби реалізації просвітницьких ідей

Висновки

Список використаних джерел

Вступ Актуальність дослідження. Період бурхливого відродження, який уже вкотре переживає Україна, супроводжується зростанням інтересу до історії, культури, духовних витоків народу. Докорінно змінюються підходи до освіти та соціокультурної політики в цілому. Зростає потреба у вдосконаленні змісту, форм і методів навчально-виховного процесу, у переорієнтації освіти на розвиток національно визначеної особистості (насамперед, духовно, тобто, коли вона приймає духовність нації як свою власну), яка здатна гармонійно спілкуватися з носіями інших національних культур, бути повноправним і повноцінним учасником різних національних надбань, без якої неможливе існування світової загальнолюдської культури. Тому значне місце у розв’язанні проблем культури й освіти відводиться широкому використанню національних цінностей, традицій, звичаїв, прогресивного досвіду минулого; відродженню незаслужено забутих імен в історії української культури.

До діячів, які посідали чільне місце в національному просвітительському русі і були свідомо вилучені з нього радянською наукою, належить і С. Ф. Русова (1856−1940) — видатний діяч національно-визвольного руху, великий педагог, автор багатьох досліджень з педагогіки, історії, географії, співзасновник педагогічної академії в Україні, співробітник чисельних часописів та журналів. Ще донедавна її плідна наукова спадщина та просвітительська діяльність були невідомі. Педагогічні та літературознавчі праці мислительки у повному обсязі не перевидавалися з 1922 року. Тому на сьогодні не дослідженою є значна частина спадщини С. Русової, до якої не зверталися ні сучасні науковці, ні їх попередники.

С. Русова торкалася розробки проблем освіти, культури, які є актуальними і нині. Крім того, твори педагога містять багато методичних порад, педагогічних спостережень, висновків культурно-освітнього характеру, що не застаріли і для сьогодення. У її працях є теоретичні осмислення і узагальнення власного педагогічного досвіду: про соціалізацію, індивідуалізацію, гуманізацію виховання, про дидактичні принципи та методичні прийоми виховання та навчання, зокрема, про принцип самодіяльності учнів, про навчання як гру, про драматизацію. Ось чому сучасний розвиток науки та культури спонукає до вивчення творчої спадщини вченої; особливої уваги заслуговує дослідження просвітительської діяльності, яка раніше не була предметом розгляду.

Серед прижиттєвих публікацій щодо культурно-освітньої та науково-педагогічної діяльності С. Русової слід виділити критичні статті, рецензії, огляди К. Абламської, О. Дорошкевича, О. Дорошенкової, які були опубліковані на сторінках журналів Світло, Вільна українська школа та інших.

У сучасній українській педагогічній науці тільки почали зявлятися ґрунтовні дослідження, у яких в систематизованому й узагальненому вигляді аналізуються педагогічні погляди, літературно-публіцистична творчість, освітня й громадсько-політична діяльність С. Русової.

Таким чином, враховуючи актуальність проблеми, а також її нерозробленість, ми визначили тему дослідження С. Русова і просвітительський рух в Україні.

Об'єкт дослідження — просвітительський рух в Україні кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Предмет дослідження — просвітительська діяльність С. Русової та науково-педагогічні проблеми її творчої спадщини.

Мета дослідження полягає у тому, щоб визначити основні аспекти просвітительської діяльності і творчої спадщини С. Русової через призму актуальних питань розвитку культурно-освітнього руху в Україні.

На основі поставленої мети нами були сформульовані основні завдання:

1) проаналізувати становлення українського просвітительського руху і вичленити основні його риси та етапи;

2) проаналізувати творчий феномен С. Русової в контексті українського просвітительства кінця ХІХ — першої половини ХХ ст.;

3) дати узагальнюючу характеристику літературно-публіцистичної, науково-освітньої та громадсько-суспільної діяльності С. Русової як складових її просвітительства, окресливши й аргументувавши основні риси просвітительства вченої.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у розкритті та узагальненні сутності поняття «просвітительство» як історичного феномена; аналізі літературно-публіцистичної та громадсько-культурної діяльності С. Русової крізь призму українського просвітницького руху. Результати дослідження можуть бути використані у процесі вивчення історії педагогіки України, порівняльної педагогіки.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Роздiл 1. Загальна характеристика просвітительського руху в Україні

1.1 Особливості державної політики в Україні та український національно-культурний рух в кінці XIX — першій чверті XX ст.

Питання культури та освіти не можна розглядати окремо від політичних, економічних та загальнокультурних подій і процесів, що відбувалися в Російській імперії. Тому вкрай важливим є окреслення тодішньої офіційної політики російського уряду стосовно українського народу та його національних потреб, оскільки ця політика завдавала надзвичайно великої шкоди національно-освітньому розвитку України. Процес уярмлення був розпочатий ще Петром І, який намагався цілковито ліквідувати автономію України. Проводила політику централізму і російська імператриця Катерина ІІ.

У другій половині XIX ст. в Україні, як і в Росії, просвітительська думка розвивалася в умовах посилення соціального, політичного та національного гноблення й одночасної активізації національно-визвольного руху, оскільки Україна внаслідок імперіалістичної політики російського самодержавства опинилася майже на рівні відсталих феодальних країн Сходу.

Українські патріоти (Б. Грінченко, М. Драгоманов, С. Русова та ін.) активно взялися за працю над культурним розвоєм та національним усвідомленням громадянства. Незважаючи на те, що українцям під Росією було заборонено створювати мережу інституцій, яка необхідна суспільству для нормального функціонування, у 1859р. у Києві відкрилась перша недільна школа, а в 1859—1860рр. їх уже працювало 68 у містах і деяких селах України.

Основна мета недільних шкіл — дати українському народові освіту в найбільш приступній та зрозумілій для нього самого формі, народною українською мовою. Аналізуючи роботу цих шкіл і педагогічну діяльність М. Драгоманова, С. Глушко зазначав, що шкільну справу він ставив не тільки на національний грунт, а й на педагогічний. М. Драгоманов вважав, що треба починати з відомого, щоб іти до невідомого.

У 1863 р. (валуєвським циркуляром) та знову в 1876 р. (емським указом) уряд заборонив вживати українську мову в виданні книжок та преси: заборонено театральні вистави українською мовою; повністю виключено українську мову зі шкіл. Д. Дорошенко так охарактеризував антиукраїнські акції царського уряду: Почалася планова компанія проти українського культурного руху, проти шкіл і проти літератури… В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові й у провінціях проведені чисельні арешти серед української інтелігенції… Нарешті в 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народного читання, мотивуючи тим, що не було, нема й бути не може ніякої української мови… Ще ганебнішої шкоди було завдано українському національно-освітньому рухові емським указом, який за словами С. Єфремова засуджував на смерть письменство одного з найбільших слов’янських народів у Росії. Сама назва Україна була змінена на Малоросію.

Погроми українства мали одну мету — зберегти політично-державну єдність імперії, якнайтісніше злучити український народ з російським на основі однієї культури — російської, а також щоб задушити просвітні змагання вищої інтелігентської верстви.

Внаслідок заборони навчання українською мовою учителі змушені були користуватися російськими підручниками, що не могло не відбитися на сприйнятті українськими дітьми матеріалу, що вивчався. У шкільній читанці все було для дітей чуже: і люди чужі, і хати чужі, і квіти, і ліси, і звірі, і птахи (Б. Грінченко).

Історія людства, мабуть, не знає подібних прикладів такого неймовірного національного гніту, що його зазнавала Україна.

Саме тому кінець XIX століття І.Я. Франко схарактеризував як «добу важкого упадку нашої національної ідеї». «Нове десятиліття, — наголошував він, — почалося дуже сумними знаками. На Україні українське слово, прибите урядовим обухом, завмирало зовсім. Коли про людський сором і попускає цензура дещо по-українськи, так то хіба крайні нісенітниці». Проте не так легко було закувати думку двадцятимільйонного народу. Жили і розвивались, не зважаючи на утиски, його мова, література, освіта, культура.

Виважений і послідовно демократичний підхід до просвітительських проблем демонстрували громади (у Києві, Харкові, Полтаві). Вони ставили перед собою завдання поширення грамотності, займались виданням популярної літератури, прагнули впливати на діяльність недільних шкіл, збирати матеріали з українського фольклору і етнографії. Громадівці боролися за національну українську ідею на демократичному ґрунті, вірили у досягнення національного самовизначення, пишалися надбанням духовної культури українців.

Навколо «Громади» гуртувалися молоді талановиті сили. За ініціативою «Громади» було створено українське наукове товариство під назвою «Південно-Західна філія Російського Географічного Товариства». Воно об'єднало наукові сили всієї України в галузі дослідження етнографії, словесності, історії, мови та економіки. Товариство видало такі епохальні видання, як збірка історичних пісень українського народу В. Антоновича й М. Драгоманова (1874−1875), збірку казок М. Драгоманова, чумацьких пісень Рудченка, монументальна праця П. Чубинського з етнографії Правобережжя і ціла низка інших. Талановитий композитор М. Лисенко почав розробляти українську музику й створив українську національну оперу. Громада придбала газету «Кіевській Телеграфъ», яка стала впливовим органом української ідеї.

У автобіографічній праці Мої спомини С. Русова зазначала, що діяльність Київської громади розбудила національну самосвідомість пригнобленого народу, витворила фанатиків національного фольклору й етнографії, серед яких були Новицький з Катеринослава та Манжура з Харківщини. Діяльність цієї організації захоплювала всі верстви громадянства, ніби національна течія пробігла по Україні разом з зошитами заповненими українськими народними піснями та казками. З’являлися перші бруньки нової національної свідомості. Цей рух захопив і С. Русову, яка також їздила по селах, була в своїй рідній Олешні, записувала пісні, обряди, казки.

Розвитку українського просвітительства великий поштовх дала революція 1905 року, бурхливі події якої підсилювались українським національним рухом, до вимог якого вимушений був прислухатись самодержавний режим.

О.Субтельний вказував на те, що у 1906 р. кількість українських періодичних видань зросла з двох до 18. З’явилися чисельні українські видавництва, культурні товариства «Просвіти», музичні й театральні групи, кооперативи. Трохи згодом — у 1907 році видано в Петербурзі під редакцією В. Доманицького вперше повне видання Кобзаря Шевченка. Ці нові заходи були конче потрібні для того, щоб підняти освітній та культурний рівень українського населення, адже на 1897 р. лише 13,6 відсотків населення вміло читати й писати.

Слід зазначити, що після революції 1905 р. вперше почав працювати парламент Російської імперії — Державна Дума, у якій організувалася українська фракція депутатів: в 1906 р. нараховували 40 членів під головуванням Іллі Шрага і 47 членів — у 1907 р. Українські представники насамперед домагалися національної автономії України. Почали відкрито діяти українські партії.

Однак тривожні передчуття стосовно дій уряду у середовищі патріотів не зникали. Згодом знову почалися цензурні репресії, посилилися штрафи на українські часописи, їх адміністративно почали придушувати.

Отож, домагання українців навчатися рідною мовою було в епіцентрі просвітительського національного руху, проти якого виступали різні урядовці, реакційні російські політики, журналісти, виховані у традиціях православия, самодержавия, и народности, без сумніву, народності російської.

Для придушення українського руху, руху багатомільйонного народу до свободи і рідної мови, царський режим використав першу світову війну. Уже через два дні після початку війни було закрито єдину українську щоденну газету Рада, а наклад надрукованих чисел Світла і Літературно-наукового вісника сконфісковано. 9 січня 1915 р. припинено вихід усіх українських періодичних видань.

Однак, незважаючи на важкі обставини, народні діячі розгорнули широку просвітню працю на ниві позашкільної освіти. У цю роботу включилася С. Русова, розуміючи її актуальність на той час. Педагог всіляко намагалася розширити і поглибити позашкільний освітній рух.

Так, у 1915 р. в Харкові відбувся з'їзд з питань позашкільної освіти, який прийняв постанову про необхідність проводити роботу серед населення рідною мовою. На думку С.Ф. Русової, висловлену через три роки, ця постанова була світлим променем на темному небі і виявляла, що без такої умови й сама освіта не може мати ніякого значення для піднесення культури.

Падіння царського режиму в лютому 1917 р. сприяло бурхливому розгортанню просвітницького руху в Україні. Створювалися реальні соціально-політичні можливості функціонування української мови, розвитку освіти, культури. У квітні 1917 р. російський Тимчасовий Уряд видав розпорядження про школи в Україні. У початкових школах дозволялося навчання українською мовою, а російська ставала обов’язковим предметом з другого класу. В учительських семінаріях заводилися курси української мови, літератури, історії й географії. У вищих школах засновувалися кафедри української мови, історії і права.

Крім того, у січні 1919 року Директорія видала закон про державну українську мову в Українській Народній Республіці та про обов’язкове введення української мови у внутрішньому діловодстві Української Академії Наук. У цей час Міністр освіти професор І. Огієнко затвердив для шкільного вжитку в усій Україні найголовніші правила українського правопису, підготовлені спеціальною комісією з видатних учених і педагогів.

Нова українська школа будувалася на таких принципах: національний (викладання рідною мовою, запровадження українознавчих предметів); соціальний (єдина школа для всіх верств народу); виховний (не тільки вчити, а й виховувати в національному дусі); діяльний (в Україні повинна бути трудова школа).

У статті Націоналізація школи С. Русова писала: Рідна національна школа — це перша політична і соціально-педагогічна вимога кожного народу, який скидає з себе ланцюги, скидає ту кригу байдужості, якою окуто було серце за часів утисків і пригноблення його вільної думки, його національної свідомості. Тільки рідна школа може виховувати громадську свідомість, почуття своєї людської гідності. Раби утворювались в тій чужій школі, яка до цього часу панувала у нас на Україні, раби-учні, які в стінах школи мали зрікатися усього рідного, нехтувати усім тим, що вони поважали в рідній хаті, забувати матірну мову і ставати перевертнями, зрікатися рідного краю, рідного люду.

1.2 Просвітительство як історичний феномен Для того, щоб розкрити багатоаспектну роль українського просвітительського руху і його діячів у національному поступі народу, у пробудженні національного самоусвідомлення, необхідно з’ясувати передумови і шляхи виникнення просвітницьких ідей в Україні, аналітично розглянути суспільно-політичні та культурно-освітні обставини входження в українську культурну систему європейських духовних координат, проаналізувати багатогранну діяльність перших просвітників та просвітителів, виділити етапи формування просвітительства в Україні, вичленивши його провідні риси.

Для дослідження просвітительства як історичного феномена важливе пізнавальне значення має також відповідь на питання про співвідношення просвітительського руху і культурного розвитку. А точніше: чи є просвітительський рух результатом культурного розвитку народу. У зв’язку з поставленим питанням цікавим у методологічному плані є таке висловлювання І.Франка. Українській інтелігенції, наголошував він у 1905 році, необхідно «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може состоятися». Таким чином, питанням культури, культурного розвитку при визначенні нації приділяється видатним українським мислителем важлива роль. Оскільки просвітительство є результатом культурно-освітнього розвитку, то термін «суспільний культурний організм» стосується, на нашу думку, просвітительства. А, отже, просвітительство можна визначити, як цілісну культурну-освітню систему, яка інтегрує воєдино як культурно-освітні надбання різних регіонів української землі, так і включає в свою структуру всі характерні для високорозвинутих націй просвітні здобутки: моральні, виховні, правові, освітні, виробничі та інші. Але за своїм досвідним джерелом, за своїм творчим ритмом і за своєрідністю просвітительство — національне. Просвітитель (як поет, художник, вчений, політик чи пророк) живиться, свідомо чи несвідомо, духовним досвідом свого народу. Він має батьківщину, тобто національну, духовну культуру, в якій склався його індивідуальний дух. Особистий індивідуальний досвід просвітителя в глибині своїй пов’язаний походженням і взаємодією з досвідом свого народу: тим більше йому вдасться досягнути, чим більший і зріліший досвід його народу.

Однак ні український народ, ні його передові мислителі ніколи не відверталися від загальнолюдських цінностей, завжди визнавали їх пріоритетність.

Слід мати на увазі, що просвітителі відрізняються від просвітників. У тлумачному словнику української мови дається лексичне значення названих термінів. Так, просвітником «є той, хто займається освітою», а просвітителем — «прихильник просвітительства, пропагандист прогресивних ідей, знань, культури» .

У довіднику з історії України зазначається, що просвітники — носії ідеології періоду епохи переходу від феодального до громадянського суспільства, становлення капіталістичних відносин, згідно з якою становлення нового суспільного ладу можливе за допомогою реформ та освіти. Просвітники мали широкий світогляд, у якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, патріотизму, критика церкви, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості і самоцінності особи.

У цьому ж довіднику вказується, що просвітителі — це носії освіти і прогресу [7], які завжди відігравали значну роль у суспільному розвитку України. Перш за все, вони широко захищали просвіту народу, свободи, європейські форми життя і взагалі всебічну європеїзацію України.

Отже, слово просвітитель має ширше значення, ніж слово просвітник, тому цілком очевидно, що діяльність просвітителів значно ємніша, ніж діяльність просвітників. Адже просвітителі забезпечують збереження національної пам’яті і передають національну культуру майбутнім поколінням. Крім того, об'єктами досліджень просвітителів, на нашу думку, виступають різноманітні ідеї, що функціонують у контексті інтелектуального життя даної нації. Ми вважаємо, що до домінантних у національній культурі належали ідеї просвітителів, які на українському ґрунті мали свою специфіку, унікальність і неповторність. Дана специфічність виражалася творенням національної освітньої культури, оскільки «…самооборонна функція освіти для бездержавних національностей висловлювалася на двох рівнях: по-перше, передавати символи якнайбільшій кількості членів групи, щоб забезпечити збереження історичної пам’яті; і, по-друге, виховати нові кадри провідників, тобто інтелігенцію, на плечах яких лежало б завдання передавати національну культуру майбутнім поколінням». Що, власне, було метою вже перших просвітників і просвітителів в Україні.

Доцільно підкреслити, що в українській філософській думці виділяється стан раннього Просвітництва (друга половина XVII — перша половина XVIII ст.). Саме на цьому етапі зароджується одна з його основних ідей — залежність суспільного прогресу від поширення освіти. Крім того, українське просвітництво мало своїм ідейним підгрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції — це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії, випускники якої стали в Україні першими просвітниками та просвітителями. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою Зібрання, який дбав про переклад іноземних книг (керував Г. Козицький). За 15 років (1768−1783) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, Енциклопедію Дідро з метою поширення освіти.

Своєрідність українського Просвітництва полягає в тому, що тут ще не було середнього класу — носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники — це ліберально-різночинна інтелігенція, об'єднана вірою у перетворюючу силу освіти. Просвітники критикували існуючий суспільний лад; вимагали звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки вчених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу, формуючи суспільний, а отже, і виховний ідеал на основі ідей свободи, рівності та власності. Найвидатнішими просвітниками були випускники Києво-Могилянської академії: В. Каразін, Г. Полетика, Я. Козельський, М. Мотоніс, В. Рубан, С. Десницький, П. Лодій та ін. Принагідно зазначимо, що просвітницький рух набув особливого значення під час правління філософа на троні, гуманістки і благодійниці — Катерини ІІ, коли роль Києво-Могилянської академії в Україні було зведено до звичайного училища єпархіальних євреїв, формально ж перетворено в Духовну Академію, а колегії ще раніше стали духовними семінаріями. Замість закладу вищої освіти для всіх станів українського суспільства Києво-Могилянська академія перетворилася в окрему духовну школу, яка повинна була стати твердинею обрусіння України. Крім того було закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Русифікація охоплювала всю систему освіти, культури, у тому числі шкільництво.

До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 р. при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера Моральна філософія. У 1790 р. Львівська Ставропігія видала буквар з додатком Політики світської, що були немов маленькі енциклопедії україністики. Тоді ж П. Лодій у передмові до перекладених з латини на українську мову Наставлєній любомудрія зазначив, що нехай не дивуються читачі простим словесним виразам, бо вони вжиті винятково для користі галицького юнацтва.

Із ряду праць просвітників виділяється Історія Русів. Значна частина української інтелігенції (та й не тільки української) перебувала під глибоким враженням і впливом цього твору і у ХІХ ст. У передмові до сучасного українського видання Історії Русів цей видатний твір названо однією із гострих сокир, що прорубували вікно у темниці українського народу…

Поширенню просвітницьких ідей сприяли просвітницькі товариства. У 1815 р. виникло у Перемишлі перше українське просвітницьке товариство нечисленної тоді інтелігенції, переважно з духовенства. Їх усіх об'єднало бажання працювати в ім'я відродження української культури. Товариство ставило за мету розповсюджувати серед селянства твори релігійного змісту українською мовою. І. Франко писав, що статут цього Товариства став важливим документом для історії нашого національного розвитку і для історії поглядів нашої інтелігенції на простий народ, його життя, а також на засоби, цілі його освіти.

Продовжуючи розгляд діяльності просвітників, потрібно підкреслити, що Я. Козельський, І. Котляревський, П. Білецький-Лосенко, І. Тимківський, І. Орлай народилися, жили і працювали в одному часовому та інтелектуальному просторі і були послідовниками Г. С. Сковороди, а отже, представниками етико-гуманістичного напряму Просвітництва. Будучи просвітниками, виступали за народність у вихованні. Кожен із них був причетний до відкриття якого-небудь навчального закладу і зробив внесок у формування гуманістичного напряму в історії педагогіки. Так, І. Тимківський тридцять років життя плекав ниву освіти. Ідеальним у вихованні вважав розвиток особистості через природні нахили. Наставник К. Ушинського, він пропагував народність у навчально-виховній роботі.

Обстоював принцип народності в педагогічній науці, — увагу до мови, історії народу, його традицій і обрядовості — І. Орлай. Відкривши ліцей в Одесі, він мріяв про те, що всі його вихованці матимуть кращі морально-етичні якості і служитимуть для просвіти свого народу.

Визначним просвітником був М. Максимович. Він, як учений-історик, енциклопедист, педагог — був активним пропагандистом народних традицій та навчання дітей рідною мовою. У своїй книзі Дні і місяці розкрив красу і силу духовного світу українського народу, велич його народної педагогіки; він проповідував принцип природовідповідності, самовиховання, самоосвіти. У «Букварі для народних шкіл» велику увагу приділяв спостережливості та розвиткові індивідуальних задатків. І. Котляревський у ряді своїх педагогічних ідей також пропагував народність. Вважається, що він зробив перший крок до створення української педагогіки на практиці — як директор дитячого будинку для виховання бідних дітей. Уся його діяльність на цій посаді була насичена увагою до народних традицій. Домінуючими серед ряду принципів називав принципи самодіяльності, творчої діяльності, відповідальності. Серед педагогічних засобів визначав сімейні традиції, мистецтво. Тридцять років присвятив вихованню дітей П. Білецький-Носенко, який за свої гроші відкрив народне училище у Прилуках, був попечителем шкіл усього повіту, обстоював народність у вихованні. В основу освіти індивіда ставив не напихання знаннями, а озброєння вміннями та навичками.

Якщо розглядати діяльність просвітників за часовим принципом, то далі називаємо імена просвітників-гуманістів, які сповідували народність у вихованні, а саме: просвітник, філософ Я. Козельський займався перекладом навчальних посібників, писав наукові праці, в яких пропагував погляди Ж.-Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, К.А. Гельвеція (про нього згадували вище).

Визначним просвітником був О. Духнович, який написав фундаментальну працю «Народна педагогія…» (1857 р.). Народознавець вважав, що сили духовні вправляються у ретельності, у доброму та корисному, а народна мудрість як доброчинність допомагає впізнати ці якості. Він видавав календарі, підручники, літературні альманахи, в яких обстоював ідею народності виховання. О. Духнович поєднав теоретичні знання педагогіки як науки з мудрістю народного виховання, обгрунтував аспект олюднення людини засобами народної педагогіки; суттю олюднення вважав пізнання людиною своєї природи, чому сприяти може народна педагогіка. Таку ж думку відстоювали Я. Козельський, Н. Левицький, І. Ставровецький та інші.

Слід підкреслити, що педагогами-просвітителями, які сповідували народне виховання, були Я. Блонський, М. Лавровський, А. Максимович, Є. Мединський, О. Ободовський, В. Орбінський, О. Селіханович та інші. Велике значення просвіті народу надавали В. Гнатюк, М. Грушевський, М. Драгоманов, Д. Журовський, О. Кульчицький, М. Маркевич, В. Милорадович, О. Потебня, І. Срезневський, М. Сумцова, Д. Яворницький та інші; вони проаналізували ряд аспектів щодо створення національної освіти, яка повинна базуватися не на абстрактних ідеалах, а на сумі знань і досвіду поколінь. Однією з найважливіших умов націоналізації освіти вважали розв’язання проблеми навчання рідною мовою.

Серед просвітителів, які працювали у кінці ХІХ — на початку ХХ ст., виділяється постать С. Русової, яка, не будучи українкою за походженням, стала українкою за світосприйманням, здійснюючи широку просвітительську роботу. Діяльність мислительки конкретизуємо у наступному розділі.

Чимало просвітників, названих вище, сповідували романтизм. Тож слід мати на увазі, що ідеї Просвітництва становили також основний зміст соціально-політичної діяльності романтиків, головна мета яких полягала у тому, «щоб… політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу» .

Розвивалися просвітницькі ідеї членами Кирило-Мефодіївського товариства (братства), що виникло в Києві 1847 року. Найвидатнішими його діячами були М. Костомаров, який написав програмний документ товариства — «Книгу буття українського народу», П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко.

Щодо поширення просвітницьких ідей в Україні другої половини ХІХ ст., то згодом їх розвивали народники. Специфіка їхньої діяльності полягала в тому, що вони намагались увійти в народ, поширити освіту і культуру серед селянства, при цьому добре розуміючи соціальні проблеми. Народництво захопило багатьох представників тогочасної української інтелігенції, яка намагалася всіляко активізувати свою діяльність. Почали відкриватися «недільні школи»; видавалися підручники для початкового навчання: «Буквар южноруський» Т. Шевченка, «Граматка» П. Куліша та інші. «Буквар южноруський» Т. Шевченка був призначений для недільних шкіл. У цей підручник увійшли близькі і зрозумілі учням тексти, кращі твори народної поетичної творчості, народні прислів'я, приказки, молитви.

На початку ХХ ст. в результаті офіційного проголошення політичних свобод у Російській імперії в Україні виникає мережа національно-культурних товариств «Просвіта», які продовжили просвітительський рух в Україні. Доречно зауважити, що «Просвіти» були основною формою позашкільної освіти в той час. Перші з них виникли у Катеринославі та Одесі наприкінці 1905 р., у Києві, Житомирі, Чернігові, Кам’янці-Подільському — у наступному році, у Миколаєві та Мелітополі — у 1907 р. За взірець була обрана Львівська «Просвіта» (1868). Головною метою діяльності громадських об'єднань «Просвіта» був розвиток української національної самосвідомості, сприяння розвитку української культури, особливо освіті українського народу рідною мовою. Свою працю просвітяни спрямовували на ознайомлення українців з духовними та матеріальними цінностями рідного краю, формування потреби працювати на благо нації, поширення початкової освіти та поглиблення знань українського вчительства зокрема і народу загалом.

Серед членів «Просвіти» були такі культурно-освітні діячі, яскраві особистості, як М. Аркас, Б. Грінченко, М. Грінченко, М. Грушевський, О. Кониський, М. Коцюбинський, М. Лисенко, І. Нечуй-Левицький, С. Русова, Леся Українка, Д. Яворницький та інші.

Хоча діяльність товариств «Просвіта» була специфічно національною формою культурно-освітньої роботи, але «люди інших націй, що живуть на території України, ознайомившись на мітингах з характером українського руху, стали відвідувати вечори „просвітян“, багато з них записались і були прийняті до числа членів товариства. Таким чином, крім українців, товариство „Просвіта“ мало у своєму складі також поляків, євреїв, росіян, литовців, греків та представників інших національностей. Покладений в основу організації та діяльності товариства принцип рівної гідності всіх людей та демократична вихідна точка зору здійснюються у товаристві у всій суворій послідовності» .

Підсумовуючи, слід зазначити, що просвітництво, як ідеологія, не було однорідним. В різних країнах визначається конкретно-історичними умовами.

Роздiл 2. С. Русова у контексті українського просвітительства

2.1 Світоглядні основи просвітительства С. Русової

У нашому дослідженні ми виходимо з того, що С. Русова була просвітителем, — носієм освіти і прогресу, оскільки вірила в силу науки, освіти й культури народу, а помічаючи протиріччя суспільного устрою, розуміючи хижацьку сутність російського уряду стосовно українського народу, прагнула незалежності і волі для України. Її прагнення знайшли яскравий вияв у суспільній педагогічній діяльності і не обмежувались політичними поглядами. С. Русова виступала за право всіх людей на вільний розвиток, добре виховання та мирне життя, що сприятиме гармонійному розвитку кожної нації.

Головний засіб боротьби за незалежну державу, за краще майбутнє українського народу С. Русова, як і інші просвітителі, бачила у народній освіті та просвіті. Погляди на роль освіти, науки, культури в суспільному прогресі, по суті, є засадничими у її просвітительській ідеології.

С. Русова вважала національну освіту вирішальним засобом перетворення дійсності.

У процесі формування світогляду С. Русової, на наш погляд, можна виділити декілька етапів. Перший з них припадає на дитинство й знаходить своє органічне продовження та інтенсивне вираження в юнацькі роки. Він характеризується оволодінням основами наукових знань і народних національних чеснот.

Другий етап формування світогляду характеризується виробленням власного ставлення до здобутих знань, існуючих норм і правил поведінки.

Третій етап у вершинному своєму вияві — це етап формування власних поглядів і переконань, всього того, що було сприйнято, засвоєно, стало власним світоглядом, який визначив життєву позицію й поведінку С. Русової.

На підставі вивчених архівних джерел, наукових праць, літературної спадщини С. Русової, ми прийшли до висновку, що на формування світогляду цієї постаті української автентичної педагогіки, літератури, культури вагомий вплив мали три головні чинники.

Перший — це соціальне середовище, з якого вийшла і в якому жила С. Русова, її освіта, студії, інтереси та уподобання; життя серед народу, подорожі рідним краєм та далеким зарубіжжям; літературно-педагогічні, мистецькі, громадсько-політичні зв’язки з прогресивними культурно-освітніми діячами того часу (М. Драгомановим, Є. Чикаленком, І. Стешенком, С. Петлюрою, Я. Чепігою та ін.). Національні культурні й народознавчі інспірації названих особистостей, які собою вже творили вогнище української культури, поруч з впливами іншими спричинилися до вироблення глибоких зацікавлень майбутньої просвітительки. Торкалися вони передовсім історичного минулого рідного народу та різних галузей його сучасного життя, витворів творчого духу. Визначалися ж прагненням глибше пізнати народ, щоб у майбутньому стати йому корисною.

Другий — це природа. Глибинне відчуття природи, яку обожнювала і прекрасно розуміла С. Русова, теж мало значний вплив на формування її світогляду як педагога-просвітителя.

Родина Ліндфорсів (дівоче прізвище С. Русової) жила в селі Олешні серед розкішної чернігівської природи. Маєток розкинувся у мальовничому місці. Чарівне довкілля вплинуло на формування смаків і уподобань вразливої емоційної дівчинки. Рідній Олешні, її п’янкій красі вона присвятила чудові сторінки у «Моїх споминах». Бо саме тут витоки, незглибимі джерела С. Русової — мислительки, педагога, добротворця, звідси пішла вона у незвідані світи, опромінена батьковою мудрістю, душевністю, піклуванням, любов’ю і підтримкою. Все це, як і належить, вона пізнала з дитинства. Певне, оцим, здавалося, звичним полям, лукам, яругам і кручам, завдячна усім, що у ній було людського, що виплекало її патріотом, якої не могли переінакшити ні чарівливі краєвиди Швейцарії, ні повиті легендами замки Німеччини, ні вишукані архітектурні споруди Італії. Вони завжди з нею — і рідна Олешня, і невеличка церква у маєтку, збудована у стилі Растреллі, і сільські петляві вулички, і поліське роздолля. Враження буття. Те, без чого людина не може бути повноцінна.

Третій — особисте життя просвітительки, повне болю, страждань і трагізму.

Всі названі вище чинники у своєму синтезі, в тій чи іншій мірі, сприяли викристалізуванню світогляду С. Русової, який характеризувався неординарністю, прогресивністю, стійкістю поглядів.

Здійснений нами аналіз наявних матеріалів дає підставу для висновку про те, що формування світогляду й творчої індивідуальності С. Русової не можна розглядати ізольовано від впливу передової західноєвропейської наукової і педагогічної думки, однак і не слід ставити його в повну залежність від неї. Просвітительська діяльність, педагогічні ідеї, творча спадщина її належать до явищ цілком оригінальних, самобутніх, непересічних. Вони включають в себе разом із пройнятими європеїзмом загальноукраїнськими рисами також компонент суто русівської культури з її специфічним генетичним кодом (не українка за походженням).

С. Русова — представник своєї епохи. Шлях ідейного розвитку мислительки складний, світогляд — суперечливий, бо таким же суперечливим і складним був цей історичний період. У світогляді С. Русової, її поглядах, освітній діяльності відбита суперечність того соціального джерела, яке живило її творчість. Отож, ідейні переконання просвітительки модифікувались із зміною соціально-політичних обставин життя: від лібералізму і народництва — до реформаторської культурно-освітньої роботи (апостол Правди і Науки).

Характеризуючи просвітительську ідеологію С. Русової, доцільно проаналізувати її філософські погляди, переконання, які формували основи просвітительства вченої. У зв’язку з цим слід зазначити, що серед української інтелігенції кінця ХІХ — початку ХХ ст. простежується три основних напрямки: ліберально-демократичний, соціал-демократичний і націоналістичний. Не можемо погодитись з думкою І.Пінчук, яка вважає, що С. Русова належить до ліберально-демократичного напряму, оскільки мислителька своєю багатогранною діяльністю довела, що просвітителя її рівня неможливо обмежити рамками якогось одного напряму, коли йде мова про діяльність, пов’язану з інтересами суспільства, народу, Батьківщини. Загалом, всі види діяльності С. Русової були формою, засобами для реалізації просвітительських ідей. Так, громадську діяльність, активну працю С. Русова розглядала як найблагородніше покликання людини. Поширення освіти забезпечить, на її думку, не тільки національне визволення, але економічний розвиток.

Що стосується філософських поглядів, то, заперечуючи вульгарний матеріалізм, С. Русова не заперечувала ідеалізму І. Канта, Г. Гегеля, позитивізму Г. Спенсера, філософію життя Ф. Ніцше; допитливо шукала свою позицію, критично брала з різних філософських систем те, що здавалося їй найбільш прийнятним, намагалася створити свій світогляд. Непогамовна любов до знань, гостра необхідність по-філософськи обґрунтувати свою концепцію національної освіти, педагогічну систему розширювали коло зацікавлень. Вона глибоко вивчала західноєвропейську філософію, культуру, освіту, літературу. У своїх творах неодноразово цитувала Г. Спенсера, І. Канта, Ж. Ренана, Г. Гегеля, Ф. Ніцше, П. Наторпа, В. Вундта, Р. Штаммлера, В. Віндельбанда та ін.

Досліджуючи творчу спадщину С. Русової і спираючись на сучасні дослідження творчості мислительки, ми прийшли до висновку, що її цікавили певні аспекти філософії Ф. Ніцше (1844−1900) — німецького філософа, засновника теорії філософії життя. Мислителька вважала вкрай важливою для формування українського виховного ідеалу проблему сильної особистості, спроможної творити національну культуру. У роботі Дошкільне виховання педагог писала: Ніцше це дуже гарно висловив, і його слова можуть стати певною радою в справі сучасного виховання: пізнай себе, — каже німецький філософ, — усе, що в собі маєш найкращого, розвивай до високого перфекту (удосконалення); живи задля здійснення твоєї власної правди. Будь, чим сам хочеш, але будь цілком сам по собі 22.

До кінця життя залишилась С. Русова вірною заповітам Драгоманова. У статті Пам’яті М. П. Драгоманова (1905) та в окремій публікації М. П. Драгоманов, його життя і твори (1918) викладаючи життєві та творчі етапи М. Драгоманова й екстраполюючи його погляди на предмет власного аналізу, загострювала увагу на наступних словах мислителя: Яку б силу виявило слов’янство, якби серед нього запанувала федеральна демократія згідно з заповітами Костомарова й Шевченка, а не сучасна германизація, русифікація, полонізація. Це переконливо свідчить, що С. Русова вслід за М. Драгомановим ідею прогресу як результату історичного перебігу подій і як його внутрішньої сутності вважала наріжною в українському культурному розвитку. С. Русову, як і М. Драгоманова, також приваблював увесь соціальний світ людини. Саме цим пояснюється її прагнення створити національну освіту в Україні, …виховати свідомих громадян, які в усякому суспільстві свідомо б ставилися до своїх суспільних обов’язків і чесно їх виконували 21.

Ми переконані, що сила педагогічного методу С. Русової у тому, що вчена і просвітителька уміла бачити загальне і конкретне, індивідуальне і суспільне в їх тісному взаємозв'язку, у їх єдності. Вона використовувала усі можливі шляхи та засоби для поширення освіти серед народу, намагаючись через російські видавництва, російські школи… здіймати полуду з очей, будити свідомість взагалі 21, а, отже, і самосвідомість кожного народу, кожної нації, не нехтувала і російською мовою задля популяризації науки, відкриття українських шкіл, вибираючи такі теми, які б загострювали патріотизм народу і мали позитивний вплив. Через цей компроміс С. Русову критикували О. Пчілка, Б. Грінченко, звинувачуючи її у москвофільстві, у зраді українській ідеї через… зносини з російською інтелігенцією 21. У цьому ж звинувачували М. Драгоманова.

Продовжуючи розгляд впливу М. Драгоманова на просвітительський світогляд С. Русової, слід наголосити, що вона також намагалася розвивати тільки ті національні традиції, які не стояли на перешкоді прогресивного розвитку. Свій ідеал, вслід за М. Драгомановим, С. Русова вбачала у добровільному обєднанні гармонійно розвинутих особистостей, визнавала примат загальнолюдських культурних цінностей і національних особливостей у формуванні мети виховання.

Підсумовуючи вище наведені міркування, слід зазначити, що С. Русова розуміла, що без філософських основ просвітительство не може стати на фундаментальну наукову базу, тому мислителька тісно пов’язувала філософську теорію пізнання з просвітительською діяльністю, з життям. Це положення свідчить про нерозривну єдність філософських поглядів і теоретичних просвітительських положень. Основні принципи гносеології С. Русової знайшли своє відображення у її просвітительстві, її культурно-освітній, літературно-публіцистичній, науково-педагогічній, громадсько-політичній діяльності як специфічних формах пізнання.

2.2 Літературно-публіцистична та громадсько-культурна діяльність С. Русової як засоби реалізації просвітительських ідей

На початку ХХ ст. немалу роль у пропаганді педагогічних ідей, поширення досвіду роботи позашкільних закладів відігравала преса. У цей період завдяки зусиллям Просвіти, земств та інших організацій засновується ряд педагогічних видань, на сторінках яких широко обговорювалися питання народної освіти. В Україні почало виходити 20 часописів, на сторінках яких мали змогу висловитись педагоги-просвітителі. Вони відстоювали створення такої системи шкільної освіти, яка відповідала б потребам народних мас, а знання, набуті у школах, щоб мали життєву і практичну значимість.

Педагогічні журнали слугували вчителям і були важливими та мобільними джерелами одержання знань у галузі педагогіки, психології, мистецтва, культури, різних наук. Для методичного вдосконалення педагогів великого значення набували розробки уроків, занять, вправ, завдань, які друкувались на сторінках часописів. Слід зазначити, що педагогічні журнали були актуальними, оскільки орієнтувались на запити передової громадськості, вчителів, освітян.

Саме тому в представленому дослідженні вважаємо за доцільне розглянути важливий аспект просвітительства С. Русової — її журналістську діяльність, оскільки вона була співавтором серій Біографічна бібліотека, Колективне та групове читання, Українська педагогічна бібліотека, співробітником журналів Світло, Наша доля, Пчілка, Русская школа, Вестник воспитания, Русская мысль та ін.

Мабуть, найплідніше та найактивніше працювала С. Русова у Світлі — легальному українському педагогічному журналі, який організував у 1910 р. талановитий молодий учитель з Полтавщини Г. Шерстюк, співредакторами були С. Русова і С. Черкасенко. Журнал Світло виходив у видавництві Український учитель. У Моїх споминах педагог згадувала: Світло якось відразу придбало симпатії українського громадянства, його проводила обережно і любовно рука Шерстюка. Всі ми страшенно захоплювались цією працею 23.

Завдання журналу редакція сформулювала уже в першому номері, усвідомлюючи, що найневідкладнішою справою є добре поставлена і упорядкована національна школа — найперша потреба всякої народності і найвище культурне добро її 22.

Проіснував журнал недовго. У 1914 році державною владою було заборонено видання україномовної преси. Однак і за короткий період (1910;1914) часопис відіграв виняткову роль у консолідації українських педагогів довкола ідеї національної школи, він увійшов в історію педагогіки як тогочасна трибуна для обговорення різних аспектів національної освіти, як одна з основних платформ становлення української методичної школи 17.

Слід підкреслити, що у кожному номері журналу публікувалися статті С. Русової, яка через друковане слово займалась творенням національної системи освіти, ознайомленням педагогічної громадськості із надбаннями світової педагогічної думки. Так у Світлі знаходимо цілу низку статей: Народна початкова школа в Бельгії, Песталоцці-фребелівський будинок у Берліні, Французькі літні колонії для школярів, П. Лесгафт і його педагогічні ідеї, Ж. Жак Руссо, Дошкільне виховання (про Песталоцці й Фребеля), Ідейні підвалини школи та ін., у яких С. Русова виступає як історик педагогіки, глибоко і грунтовно аналізуючи виховні ідеї визначних педагогів, практичні методи навчання й виховання. Очевидно, що її статті мали значний вплив на формування педагогічної думки в Україні, та працю українських освітян спрямовували у площину глибокого наукового знання і грунтовного розуміння проблеми національної освіти.

Крім того, Софія Федорівна систематично робила у Світлі огляди російських педагогічних журналів, подій в учительському житті. Так, у статті-некролозі Всесвітня втрата, глибоко шануючи геній Л. Толстого, вона також високо оцінює його педагогічну діяльність. Аналізуючи діяльність П. Лесгафта, С. Русова вперше в історії української педагогічної думки подала систему його поглядів на розвиток дитини та умови її виховання, показала своєрідність і значення педагогічних ідей видатного вченого і практика на тлі розвитку російської і світової педагогічної думки, доводячи, що він не тільки розвинув справу своїх попередників — К. Ушинського та М. Пирогова, а й сягнув значно вище, ніж відомі німецькі педагоги Фребель і Дістервег.

Крім того, вона була активним дописувачем у журналі Вільна Українська Школа, який, фактично, продовжував традиції Світла у нових постреволюційних обставинах. У період української державності журнал ВУШ виходив безперервно при кожній політичній владі, незважаючи на зміни і перевороти, що мали місце в Україні. У нашому дослідженні першочерговими і найважливішими є статті і матеріали журналу ВУШ, які написані С. Русовою, або рецензії стосовно її публікацій.

Аналізуючи діяльність мислительки, її творчу спадщину, ми прийшли до висновку, що національну ідею С. Русова ніколи не доводила до абсурду. Вона завжди поєднувала Національне й загальнолюдське, розуміючи, що… шлях до здійснення великої мрії народного єднання лежить через виховання національної свідомості кожного народу й через культурну працю для визволення всіх народів землі, осяяній одним сонцем правди і любові 21, адже вселюдська культура складається з багатьох самобутніх культур, кожна з яких є лише доповненням або лише однією гранню загальносвітового гуманістичного надбання.

Отже, С. Русова розуміла, що українська культура й освіта не повинні замкнутися в собі. Діалектика загального, особливого, одиничного лише вимагає, щоб, залишаючись відкритими, вбираючи загальнолюдське, вони не втрачали свого неповторного, національного.

Слід підкреслити, що значну роль у просвітительському русі відігравали учительські курси і зїзди, які були вагомим чинником у розвитку педагогічної теорії, шкільної практики і всієї народної освіти, вони набули особливої значущості в процесі професійного обєднання учительства, зосередження науково-педагогічних сил для розвитку педагогіки як науки, сприяли зростанню професійної самосвідомості учителів та були стимулом активізації педагогічної творчості. Саме тому просвітителі-журналісти називали масовою та найбільш доступною в матеріальному відношенні формою професійного вдосконалення вчительства педагогічні курси та зїзди. Вони були важливими джерелами самоосвіти, забезпечували професійне спілкування, сприяли формуванню національної самосвідомості.

Працюючи у Світлі, С. Русова брала активну участь у проведенні та організації учительських курсів та учительських з'їздів. Вони проводились з метою піднесення національної свідомості українського вчительства та його професійного рівня і ознайомлення з новими течіями зарубіжної педагогіки. Ми погоджуємося з думкою Г. Васьковича, який зазначав: Їх значення було тим більше, що вони творили сприятливий професійний форум, на якому національносвідомі українські вчителі мали змогу виступати перед численною аудиторією…, домагаючись визнання необхідності української мови в народних школах в Україні, конечного впровадження книжок до шкільних бібліотек та в справі заведення українського змісту навчання.

Ідеї прогресу і культури, розвитку національної освіти пропагувались на всеросійських учительських зїздах делегатами з України. Провідниками цих ідей були співробітники журналу Світло, та вчительство, об'єднане навколо часопису. У 1911 році в Москві відбувся загальноземський зїзд з питань народної освіти, на який була делегована С. Русова у якості кореспондента від редакції журналу. На зїзді виголошена доповідь, підготовлена редакцією Світла. У ній йшлося про стан тодішньої народної освіти; вказувалося на протиприродність урядових заборон стосовно рідної мови та українознавчих предметів у школах України. також було надано проект конкретних реформ, що їх редакція Світла вважала мінімальними та необхідними для того, щоб українська школа стала просвітньою інституцією. На зїзді була ухвалена постанова щодо навчання в народних школах рідною мовою. Повідомляючи про роботу зїзду 22, Русова зазначала, що прийняття ухвали такого плану загально земським з'їздом дало змогу легалізувати українську мову.