Підприємницький дохід і економічний прибуток

Курсова робота

Підприємницький доход і економічний прибуток З дисципліни «Мікроекономіка»

Зміст

Вступ Розділ 1. Взаємозв'язок і відмінність понять «підприємницький доход» та «экономічний прибуток»

1.1 Підприємництво як інтегральний фактор виробництва

1.2 Підприємницький доход, його джерела та види

1.3 Економічні витрати

1.4 Економічний прибуток як показник ефективної діяльності фірми Розділ 2. Планування витрат та максимізація прибутку

2.1 Витрати у короткостроковому періоді

2.2 Витрати у довгостроковому періоді

2.3 Планування та максимізація прибутку. Інновації як фактор максимізації прибутку Висновки Список використаних джерел

Вступ

Проведена економічна реформа і перехід до ринкових механізмів функціонування економіки України, органічне включення її в процеси світового господарювання вимагають корінного перегляду всієї сукупності економічних важелів, які використовуються у системі керування. Перехід від переважно прямих адміністративних методів впливу до непрямих, заснованих на ринкових механізмах і взаємозв'язках, має потребу в заглибленому теоретичному осмисленні широкого кола мікроі макроекономічних проблем, включаючи мотиваційний аспект господарської діяльності економічних суб'єктів, об'єктивні закономірності формування і використання доходів цих суб'єктів.

Перехід до ринкових механізмів функціонування економіки пов’язано з розвитком підприємництва, якого практично не було в системі планової, заснованої на адміністративних методах економіки. Тому для розуміння шляхів розвитку ринкової системи важливим є теоретичне обґрунтування основних понять підприємницької діяльності, їх різниці від інших напрямків економічної діяльності. Розуміння суті підприємництва повинно виходити із загальних закономірностей виробництва, а також із функціональної ролі людини в його розвитку.

Підприємництво завжди пов`язане з власною працею, використанням свого розуму, здібностей, ініціативи. Обов’язковою умовою й ознакою підприємництва є свобода економічної самодіяльності людини, її самостійність у виборі господарської діяльності та джерел її організації, прийнятті управлінських рішень, за якими стоїть або успіх, або банкрутство. Важливим компонентом господарського життя і водночас підприємництва виступає економічна культура. Культура підприємництва виступає одним із елементів загальної економічної культури суспільства і відображає найбільш ефективні способи дій та взаємовідносин.

В умовах товарно-грошових відносин основним показником, що характеризує кінцевий результат виробничо-господарської діяльності як підприємства, так і підприємця є прибуток. З доходами і прибутком підприємства зв’язане рішення важливих соціальних, економічних, політичних, етичних проблем суспільства як на мікро-, так і на макрорівні. Усе це додає цим господарським поняттям підвищену актуальність і значимість.

В умовах ринкової економіки одержання прибутку є безпосередньою метою виробництва. Прибуток створює визначені гарантії для подальшого існування підприємства, оскільки тільки його накопичення у виді різних резервних фондів допомагає переборювати наслідки ризику, зв’язаного з реалізацією товарів на ринку.

Для підприємства прибуток є показником, що створює стимул для інвестування в ті сфери, де можна домогтися найбільшого приросту вартості. Прибуток, як категорія ринкових відносин виконує наступні функції:

. характеризує економічний ефект, отриманий у результаті діяльності підприємства;

. є основним елементом фінансових ресурсів підприємства;

. є джерелом формування бюджетів різних рівнів.

Визначену роль відіграють і збитки. Вони висвітлюють помилки і прорахунки підприємства в напрямках використання фінансових коштів, організації виробництва та збуту продукції.

Основна мета управління прибутком підприємства — забезпечення зростання його суми і рівня, а також ефективний його розподіл за напрямками економічного розвитку. Згідно з визначеною метою об'єктом управління виступають як формування прибутку підприємства, так і його розподіл. Визначимо, що проблема ефективності розподілу прибутку підприємств — одна з найбільш дискутованих серед економістів в останні роки.

Ціль курсової роботи — дослідити теоретичні основи підприємництва як явища, розкрити такі економічні поняття, як «підприємницький дохід» та «економічній прибуток», розглянути витрати підприємства, проаналізувати механізми максимізації та розподілу прибутку на підприємстві.

1. Взаємозв'язок і відмінність понять «підприємницький доход » та «економічний прибуток»

1.1 Підприємництво як інтегральний фактор виробництва

Сучасне розуміння підприємництва посідає своє значне місце в економічної науці в зв’язку з його складністю, а також великому значенню для економічного зростання суспільства. Розуміння суті підприємництва повинно виходити із загальних закономірностей виробництва, а також із функціональної ролі людини в його розвитку. Тому виділяють базові (організаційно-господарське новаторство і економічна воля) та похідні (ризик, володіння ресурсами, прийняття рішень і т.п.) властивості підприємництва. Хоча підприємницька діяльність близька до такого фактора, як праця, в економічній теорії її виділяють як особливий фактор виробництва. Це обумовлено тією винятковою роллю та значенням, які ця діяльність набуває для кожної людини, кожного підприємства (фірми), всієї економіки в цілому [4, 58].

Вже в перших спробах систематичного теоретичного осмислення підприємництва у XVII ст. Р. Кантільон, який ввів в обіг цій термін і дав його систематизований аналіз, воно розглядалось як економічна функція особливого роду з завжди характерним для неї елементом ризику. Ж. Сей пов’язував підприємництво з організацією людей у межах виробничої одиниці і ставив підприємця в центр своєї теорії виробництва та розподілу. У дослідженнях К. Маркса простежується посилення інтересу до організаційно-творчих компонентів підприємництва, як і до умов масової безпосередньо соціальної творчості взагалі.

Сучасні дослідження підприємництва починаються з ідей Й. Шумпетера, Ф. Фон Хайека та їх послідовників. Концепція підприємництва Й. Шумпетера ґрунтується на трьох головних засадах:

— функція підприємництва полягає в революціонізації та реформуванні виробництва шляхом використання різноманітних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків и т. п.

— підприємництво є універсальною функцією будь-якої економічної системи та поєднується з використанням інших видів діяльності (управлінням, маркетингом) і тому «розсіюється» серед різних спеціалістів. У Шумпетера статус власника не виступає визначальною властивістю підприємця.

— підприємство є функцією господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, типи, мотивації [8, 69].

За ідеєю Й. Шумпетера, всілякі нові засоби комбінації економічних ресурсів є головною справою підприємця і відрізняють його від звичайного господаря. Підприємці комбінують ресурси з метою виготовлення нового, невідомого споживачам блага; відкриття нових засобів виробництва (технологій) і комерційного використання вже існуючого товару; засвоєння нового ринку збуту.

Погляди Ф. Фон Хайєка збігаються з ідеями Шумпетера, але визначаються більшою широтою. За Хайєком вищою цінністю виступає особиста свобода, яка дозволяє людині найпродуктивніше розпоряджатися своїми здібностями та знаннями, інформаційно-економічним потенціалом, а найкращим координатором процесів використання унікальних потенцій індивідами виступає ринок, насамперед ціновий механізм, роль якого полягає у забезпеченні індивідів інформацією про перспективні чи несприятливі щодо попиту та пропозицій галузі, нові засоби їх задоволення. Носій підприємницької ініціативи виступає рушійною силою пошуку таких новинок, оскільки прагне до найбільш ефективного поєднання свого унікального «ноу-хау» з ринковою ситуацією і тим самим до досягнення першості у конкуренції та більшого доходу. Функція підприємництва «розсіяна» серед усіх індивідів, але в сучасних економічних системах виділяються особливі групи людей, готових випробувати нові можливості. Підприємницька та інші види діяльності відрізняються як різні економічні поведінки — як творчо-пошукова (іноваційна) та репродуктивна (пов'язана з одержанням відомих результатів відомими засобами). Тому підприємництво визначають як організаційно-господарське новаторство на основі використання нових можливостей [6, 156].

Перелічені вище якості підприємництва зв’язані з формою власності, характерною для цього типу економічної діяльності. Підприємництво розглядається як форма реалізації власності на засоби виробництва. Той, хто є власником засобів виробництва, може, здійснивши найом робочої сили (або без нього: сам чи зусиллями своєї родини), організувати процес виробництва, керувати цім процесом або доручати керівництво якомусь іншому працівнику, привласнювати результати цього виробництва і розпоряджатись на свій розсуд тією часткою прибутку, яка залишиться після сплати податків і платежів до бюджету. Таким чином, поза підприємницькою діяльністю власність на певне майно не може бути реалізована і тільки підприємництво дає змогу власнику, орендарю здійснити дії (заходи), які дозволять отримати від цього майна якусь користь — прибуток, дохід. Діяльність підприємця не потребує втручання з боку держави, за прибутки або збитки від своєї діяльності він несе відповідальність сам, тобто діє на власний ризик.

Таким чином, у сучасній економічній літературі підприємництво розглядається як діяльність самостійна, ініціативна, пов’язана з ризиком, яка здійснюється у будь-яких формах і сферах на вибір підприємця і має за мету отримання доходу та прибутку.

Зазначені риси таї діяльності закріплені в Законі України «Про підприємництво», прийнятому у 1991 році Верховною Радою України, де підприємництво визначається як самостійна, ініціативна на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та зайняттю торгівлею з метою одержання прибутку [1, 20]. Підприємництво завжди пов’язане з власною працею, використанням свого розуму, здібностей, ініціативи. Обов’язковою умовою й ознакою підприємництва є свобода економічної самодіяльності людини, її самостійність у виборі господарської діяльності та джерел організації, прийнятті управлінських рішень, за якими стоїть або успіх з прибутком, або банкрутство [17,22].

В Законі перелічені принципи, на яких здійснюється організація підприємницької діяльності в Україні:

— вільний вибір видів, напрямів та форм господарювання;

— самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін;

— розпорядження на свій розсуд одержаним доходом, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

— право на свій розсуд і ризик здійснювати зовнішньоекономічні зв’язки і розпоряджатися належною підприємцю часткою валютної виручки;

— вільне наймання робітників.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і можливості доступу до матеріальних та інших видів ресурсів. Також держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист прав власності підприємця [1, 25]. Ці гарантії - обов’язкова умова підприємницької діяльності.

Підприємництво на відміну від діяльності державних та напівдержавних підприємств, такім чином, має властивості, які роблять його фактором об'єднання ресурсів для максимізації прибутку і мінімізації витрат:

— значно вищий рівень економічної відособленості та господарської самостійності у виборі видів діяльності, формуванні виробничих програм, виборі постачальників і споживачів;

— поєднання орієнтації на досягнення комерційного успіху з отриманням прибутку;

— підвищена майнова та особиста відповідальність за винесення рішень, їх виконання та вміння передбачити й мінімізувати ризики від проведених операцій.

Всі ці властивості підприємницької діяльності відзначають основні функції підприємця — мобілізація матеріальних, інформаційних, інтелектуальних, фінансових та інших ресурсів, безпосередня організація інноваційної діяльності - мобілізація матеріальних, інформаційних, інтелектуальних, фінансових та інших ресурсів, безпосередня організація інноваційної діяльності й подальший невпинний пошук. Втілення цих функцій вимагає від підприємця високої кваліфікації, професіоналізму, знань, управлінських та організаторських здібностей. Для підприємця трудова діяльність не накидається ззовні і не протистоїть йому як чужа воля, а виступає формою реалізації власної суті [18, 113].

Рушійною силою діяльності підприємця виступають його потреби, інтереси і стимули. Підприємницькі інтереси мають змістовний і мотиваційний способи виразу, пов’язані з економічними та соціальними формами життєдіяльності підприємця. Мотиваційний зріз підприємницької активності вимагає отримання прибутку. Динаміка підприємництва значною мірою залежить від єдності структурних елементів економічного механізму активізації та узгодження підприємницьких інтересів.

Виходячи зі змісту підприємницької діяльності, іі мета — отримання прибутку. Прибуток є одним з узагальнюючих оцінювальних показників діяльності і окремого підприємця, і підприємства (фірми), і галузі, і економіки у цілому. Суттєві риси підприємця як власника — пошук можливостей та ініціативність; готовність до ризику; орієнтація на ефективність та якість; відповідальність і здатність до жертв в інтересах справи; цілеспрямованість; систематичне планування та спостереження; прагнення до інформативності; здатність переконувати, встановлювати та підтримувати зв’язки — єднають існуючи ресурси для масксимізації прибутку і мінімізації витрат [20, 40].

Підприємницька діяльність для досягнення своїх цілей орієнтується як на збільшення речового багатства, підпорядкування цій меті розвитку науки і техніки, так і на гуманізацію суспільства, оскільки його визначною установкою стає прискорений розвиток всіх сутнісних — духовних, фізичних, громадських — сил людини. Активізація рис та елементів підприємницького порядку супроводжує становлення та розвиток інноваційного типу зростання. Тенденція до посилення підприємницької активності сприяє розвитку наукомістких секторів індустрії. Важливим компонентом підприємництва виступає економічна культура як сума найбільш ефективних, перевірених практикою способів дій та взаємовідносин — енергії минулого досвіду, цінного морально-мотиваційного ресурсу економічного зростання.

Таким чином, підприємництво завжди пов`язане з власною працею, використанням свого розуму, здібностей, ініціативи. Обов’язковою умовою й ознакою підприємництва є свобода економічної самодіяльності людини, її самостійність у виборі господарської діяльності та джерел її організації, прийнятті управлінських рішень, за якими стоїть або успіх, або банкрутство. Ці успіхи або банкрутство зв’язані з вмінням підприємця об'єднати ресурси за ради максімізації прибутку.

1.2 Підприємницький доход, його джерела та види

Підприємницька діяльність має метою отримання та максимізація прибутку. Термін «прибуток» зв’язан з поняттями «доход» та «витрати». Тому розглянемо першим чином поняття «доход».

Показник «доход» досить поширений серед економічних показників на макроі мікрорівнях, у побуті (доход національний, підприємства, сім'ї, громадянина). Зміст його є не однозначним. Часто цим поняттям позначають загальну виручку або суму грошових надходжень підприємства або окремої особи. У сфері підприємницької діяльності офіційно визнано, що доход — як показник фінансових результатів — це виручка від підприємницької діяльності за вирахуванням матеріальних і прирівняних до них витрат. Таким чином, у доході заробітна плата розглядається як його елемент, а не різновид витрат. Таке розуміння доходу відповідає глобальній макроекономічній меті виробництва, але є суперечливим на рівні підприємства, де зарплата формально має різну інтерпретацію залежно від форми власності на умови і результати виробництва. Працівники підприємства, які є його власниками (індивідуальні, колективні підприємства), розглядають свою зарплату як доход підприємства, а зарплату найманих працівників — як елемент витрат. Але це формальне, поверхове сприйняття. Від форми власності економічна суть зарплати не міняється [11, 200].

Доход є спонукальним мотивом і джерелом діяльності підприємства. Підприємство приводить у рух усі виробничі фактори — капітал, працю, природні ресурси — для створення продукту, його наступної реалізації та утворення доходу. Загальний дохід підприємства — це сума доходу, отриманого фірмою від продажу певної кількості продукції. (Кількість проданого товару залежить від попиту на нього). Таким чином,

TR=PxQ,

де TR (Total Revenue) — загальний дохід підприємства або виручка підприємства, P (Price) — ціна, Q (Quanting) — кількість проданої продукції. Розрізняють такі види доходу: валовий і чистий. Валовий дохід підприємства становить грошову виручку від реалізації продукту (виконання робіт чи послуг), інших матеріальних цінностей і майна підприємства (включаючи основні фонди) тощо, зменшену на суму постійних витрат підприємства. Якщо від валового доходу підприємства відняти ще й змінні витрати, то одержують суму чистого доходу підприємства [9, 340].

Практичне значення показника доходу полягає в тому, що він характеризує загальну суму коштів, яка поступає підприємству за певний період і, за вирахуванням податків, може бути використана на споживання та інвестування. Доход іноді є об'єктом оподаткування. Доход — найважливіший економічний показник роботи підприємств (фірм), що відбиває їхні фінансові надходження від усіх видів діяльності, кінцевим результатом якої виступає виробнича і реалізована продукція (зроблені послуги, виконані роботи), оплачена замовником. Доход — це гроші, що продавець сподівається одержати за продану одиницю виготовленої продукції. Загальна величина доходу підприємства включає доход від:

— реалізації продукції, робіт, послуг;

— реалізації матеріальних цінностей і майна (матеріалів, основних фондів, нематеріальних активів);

— позареалізаційних операцій (пайові участі у спільних підприємствах, здачі майна в оренду, цінних паперів, товарного кредиту, надходжень або витрат від економічних санкцій тощо) [9, 367].

Доход від реалізації продукції обчислюється як різниця між виручкою і матеріальними та прирівняними до них витратами у собівартості реалізованої продукції. При цьому у величині доходу не враховується податок на добавлену вартість і акцизний збір. До матеріальних належать витрати, які включаються у відповідний елемент кошторису виробництва. Прирівняними до матеріальних вважаються витрати на:

— амортизацію основних фондів, відрахування на соціальні потреби,

— платежі та виплати, які об'єднуються у кошторисі виробництва назвою «Інші витрати».

Таким чином, до матеріальних і прирівняних до них витрат належать усі елементи витрат кошторису виробництва за винятком заробітної плати. Співвідношення її і матеріальних витрат у кошторисі виробництва дозволяє розрахунково визначити матеріальні витрати у собівартості реалізованої продукції.

Доход від реалізації матеріальних цінностей і майна — це різниця між ціною їх продажу і матеріальними витратами на придбання і реалізацію, відповідно доход від реалізації основних фондів — різниця між виручкою від продажу, залишковою вартістю і матеріальними витратами на демонтаж і реалізацію. На підприємствах, для яких доход є об'єктом оподаткування, після вирахування податку він поділяється на фонди споживання, інвестиційний та страховий. Фонд споживання використовуються на оплату праці персоналу підприємства (фонд зарплати) і виплати за підсумком роботи за певний період, за частку у статутному майні (дивіденд), матеріальну допомогу тощо. Відповідно видам витрат фірми підрозділяються і доходи:

Середній доход AR (average revenue). Теорія попиту затверджує, що кількість продукції, що хоче придбати споживач, є функцією її ціни. Крива попиту показує, скільки може заплатити споживач за різні кількості продукту. Ціна на кривій попиту показує, скільки споживач може заплатити за кожну одиницю зробленого продукту. Щодо виробника коштовна покупця є тим доходом, що очікується продавцем від кожної проданої одиниці випущеної продукції. Крива попиту на продукцію підприємства є одночасно і крива доходу. Ціна за одиницю продукції і є доход від одиниці продукції (чи середній доход) для продавця. Ціна і середній доход — це одне і теж, Але розглянуте з різних точок зору:

де Р — ціна товару;

AR — середній доход.

Загальний доход TR (total revenue) — це грошова сума, одержана від продажу визначеної кількості товару (виторгу). Він дорівнює ціні товару, помноженої на цю кількість товару:

Якщо AR = Р, то

TR = P * Q.

Граничний доход MR (marginal revenue) — це збільшення загального доходу за рахунок малого збільшення кількості зробленої і проданої продукції (збільшення загального доходу при збільшенні продажів на одиницю продукції). Граничний доход розраховують по формулі:

де TR — зміна загального доходу;

Q — зміна кількості проданої продукції.

Граничний доход дозволяє оцінити можливість окупності кожної додаткової одиниці продукції, що випускається. І в сполученні з показником граничних витрат служить вартісним орієнтиром можливостей розширення підприємства [15, 165].

Для визначення джерел отримання доходів вся діяльність підприємства розділяється на:

— основну або операційну діяльність (виробництво і товарів і послуг, їх реалізація,

— фінансову діяльність (отримання кредитів і видача їх іншим підприємствам, участь підприємства в діяльності інших компаній, операції підприємства на фінансових ринках та ін.),

— надзвичайні статті(операції підприємства, що не є характерними для їх діяльності).

Доходами від звичайних видів діяльності є виручка від продажу продукції і товарів, надходження, пов’язані з виконанням робіт, наданням послуг. В організаціях, предметом діяльності яких є надання за плату в тимчасове користування своїх активів за договором оренди, за доход вважається надходження, отримання яких пов’язане з цією діяльністю. В організаціях, предметом діяльності яких є надання за плату прав, що виникають з патентів на винаходи, промислові зразки інших видів інтелектуальної власності, за виручку вважаються надходження, отримання яких пов’язане з цією діяльністю (ліцензійні платежі за користування об'єктами інтелектуальної власності). Організації, які беруть участь у статутних капіталах інших організацій, за виручку вважається надходження, які пов’язані з цією діяльністю. Доходи від плати за тимчасове користування своїх активів, прав, що виникають з патентів на винаходи, промислові зразки і інших видів інтелектуальної діяльності, і від участі у статутних капіталах інших організацій, коли це не є предметом їхньої діяльності, відносяться до операційних доходів. Виручка приймається в сумі, обчисленій у грошовому вираженні, рівній величині надходження грошових коштів і іншого майна. Якщо ця величина покриває лише частину виручки, то виручка визначається як сума надходження [22. 134].

Величина надходження визначається виходячи з ціни, встановленої договором між організацією та покупцем або користувачем активів організації. Якщо ціна не передбачена в договорі, то для визначення величини надходження приймається ціна, по якій в порівняних обставинах зазвичай організація визначає виручку відносно аналогічної продукції або надання в тимчасове користування аналогічних активів. При неможливості встановити вартість товарів отриманих організацією величина надходження визначається вартістю продукції переданій або підлягаючій передачі організацією. Вартість продукції, переданої організацією встановлюється виходячи з ціни, по якій в порівняних обставинах організація зазвичай визначає виручку відносно аналогічної продукції. Вартість активу встановлюють виходячи з ціни, по якій зазвичай організація визначає вартість аналогічних активів.

1.3 Економічні витрати

Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв.

Виробничі витрати — це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують осягнення кінцевого результату господарської діяльності. Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру. Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), трудомісткими — галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика). Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) — це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.

Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов’язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону [12, 90].

Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток — мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми. Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний.

Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов’язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів. Таким чином, економічні (вмінені) витрати — справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів [21, 78].

Існування економічних витрат пояснюється недоліком ресурсів і можливістю їх альтернативного використання. Витрати безпосередньо пов’язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Економічні або альтернативні витрати будь-якого ресурсу, використовуваного для виробництва товару, рівні його вартості або цінності при якнайкращому зі всіх можливих варіантах його вживання.

Спираючись на поняття альтернативне витрачання, можна сказати, що економічні витрати — це ті виплати, які фірма зобов’язана зробити, або ті доходи, які фірма повинна забезпечити постачальникам ресурсів для того, щоб відвернути ці ресурси від альтернативних варіантів використання. Ці виплати або доходи можуть бути явними і прихованими.

Явні витрати — це грошові виплати фірми постачальникам праці, сировини, палива, транспортних послуг і так далі. Явні витрати є платою за ресурси постачальникам, що не належать числу власників даної фірми.

Окрім цього, фірма може використовувати деякі ресурси, що належать їй самій. Витратами власних і самостійно використаних ресурсів є приховані витрати. З точки зору фірми, приховані витрати дорівнюють грошовим платежам, які могли б бути отримані за використаний ресурс при найкращому з усіх можливих способів його вживання. Наведемо деякий приклад фірми-виробника футболок:

Таблиця 1. Аналіз витрат фірми по виробництву футболок.

Тут явні витрати складаються з собівартості футболок, заробітної плати службовця і комунальних послуг. Але бухгалтерський прибуток не цілком відображає економічний стан фірми оскільки в ньому не враховані приховані витрати, і тому він завищує ступінь економічного успіху фірми. Таким чином, якщо врахувати приховані витрати, то загальна картина стає іншою:

Таблиця 2. Аналіз прихованих витрат.

У поданому прикладі 5000 $ прихованих витрат у вигляді неотриманого підприємницького доходу є нормальним прибутком. Економісти вважають за витрати виробництва всі платежі - як явні, так і приховані, включаючи нормальний прибуток, — необхідні для того, щоб привабити ресурси в конкретну сферу виробництва і утримати їх там. У нашому прикладі економічні витрати складають 96 000 $(63 000 $ явних витрат + 33 000 $ прихованих).

Постійними витратами (Fixed Cost — FC) називають такі витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов’язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва. Змінними витратами (Variable Cost — VC) називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС). Суму постійних і змінних витрат виробництва називають загальними витратами фірми (Total Cost — TC). Тому формулою загальних витрат є:

де FС — постійні витрати, VC — змінні витрати. Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (Marginal Cost — MC) — це витрати, які додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг:

де TC — зміна загальних витрат, Q — зміна кількості продукції, що виробляється. Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже — і до підвищення їх ціни. Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься.

Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона як сукупні витрати поділені на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати:

де AC — середні витрати, TC — загальні витрати, Q — кількість виробленої продукції. Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи. Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов’язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо). Слід особливу увагу звернути на зниження непродуктивних витрат — штрафів, відшкодування збитків тощо, пов’язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов’язань. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива [16, 79].

1.5 Економічний прибуток як показник ефективної діяльності фірми

Прибуток підприємства є складовою частиною доходу підприємства. Чистий дохід підприємства — це прибуток підприємства. Поняття «дохід» ширше поняття «прибуток». Прибуток — це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання. Суть прибутку як економічної категорії проявляється у його функціях. Прибуток виконує такі три функції:

* оцінка підсумків діяльності підприємства;

* розподіл чистого доходу в економіці;

* економічне стимулювання підприємства.

Щоб знайти загальний прибуток підприємства, потрібно від загального доходу відняти загальні витрати підприємства, тобто: TP= TR — TC, де TP (Total Profil) — загальний прибуток, TR (Total Revenue) — загальний дохід, TC (Total Cost) — загальні витрати. Такий прибуток називається балансовим. Із балансового прибутку сплачується податок на прибуток. Величина, що залишилась, називається чистим прибутком. До факторів, які діють на утворення прибутку, належать:

* виручка від реалізації товарів, робіт та послуг;

* виручка від реалізації інших активів, враховуючи матеріальні запаси та нематеріальні активи;

* виручка від основних засобів;

* доходи від пайової участі в інших підприємствах;

* доходи за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами;

* перевищення отриманих штрафів, пені над сплаченими.

Слід відзначити взаємозалежні фактори прибутку: швидкість обороту оборотних фондів; ціни, тарифи; відсоткові ставки за позики; податки та податкові ставки; собівартість; продуктивність праці; фондовіддача; фондоозброєність. Розглядаючи розподіл прибутку, слід виділити такі основні напрямки:

* направляється в бюджет і позабюджетні фонди;

* направляється в банк на погашення позик і сплату відсотків;

* залишається на підприємстві;

* інші фактори розподілу.

У кінцевому рахунку прибуток використовується на:

* нагромадження (виробничий і науковий розвиток);

* соціальні потреби;

* покриття збитків та інших потреб;

* капітальні фінансові вкладення;

* споживання (виплата дивідендів, відсотків, матеріальна допомога і т.п.)

Існування двох підходів до виміру витрат підприємства (бухгалтерського і економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку. Бухгалтерський прибуток — це різниця між загальним доходом і бухгалтерськими (зовнішніми) витратами. У даному розрахунку ми оцінюємо лише поточні результати діяльності фірми. Але якщо необхідно проаналізувати стан фірми з огляду її перспективи, а, отже, найкращої з альтернатив використання її ресурсів, тоді слід обчислювати економічний прибуток підприємства.

Економічний прибуток (чистий прибуток) — це різниця між загальним доходом і економічними витратами, які містять бухгалтерські (зовнішні) та внутрішні витрати, зокрема, й нормальний прибуток (див. рис.1). Наявність економічного прибутку є показником ступеня вигідності відлучення ресурсів від альтернативного використання їх в іншому виробництві.

Рис. 1. Економічний і бухгалтерський прибуток Таким чином, використовуючи один і той же термін «прибуток», економісти і бухгалтери розуміють його по-різному. Бухгалтерський прибуток є спільною виручкою фірми за вирахуванням явних витрат. Економісти визначають прибуток інакше. Економічний прибуток — це загальна виручка від продажів за вирахуванням всіх витрат (явних і прихованих). Тому, як позначують американські економісти, якщо економіст говорить, що фірма ледве покриває витрати, це означає, що всі явні і приховані витрати відшкодовуються, а підприємець отримує таку віддачу, яка ледве вистачає, щоб він продовжував застосовувати свої здібності до даного виду діяльності[12, 90].

Якщо спільна виручка фірми перевершує економічні витрати, то всякий залишок поступає підприємцеві. Цей залишок називається економічним, або чистим прибутком. Економічний прибуток не входить до складу витрат, оскільки за визначенням є віддачею понад нормальний прибуток, який потрібний для того, щоб утримати підприємця в конкретному бізнесі. Навіть якщо економічний прибуток дорівнює 0, підприємець все ж покриває всі явні і приховані витрати, включаючи нормальний прибуток.

Прибуток є метою підприємницької діяльності та основним її економічним показником. При цьому зарплата розглядається як витрати на ресурсну складову підприємницької діяльності — персонал.

Прибуток виконує дві найважливіші функції:

1) характеризує кінцеві фінансові результати діяльності підприємства, розмір його грошових нагромаджень;

2) є головним джерелом фінансування витрат на виробничий і соціальний розвиток підприємства (податок на прибуток — найважливіший елемент доходів державного бюджету).

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування. Він служить джерелом сплати податків. Враховуючи значення прибутку, вся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити зростання його величини або принаймні стабілізувати її на певному рівні [23, 39].

Тому основний принцип діяльності підприємства (фірми) складається в прагненні до максимізації прибутку. З цієї причини прибуток виступає основним показником ефективності виробництва.

З розвитком ринкових відносин відбувається розширення традиційного розуміння прибутку, що зводився до різниці між доходами і витратами. В економічній теорії і господарській практиці розрізняють економічний прибуток, бухгалтерський прибуток і нормальний прибуток.

Бухгалтерський прибуток — різниця між загальним доходом і явними витратами. Економісти називають такий прибуток бухгалтерським (чи інакше госпрозрахунковим), тому що він враховує при розрахунку тільки явні (грошові) платежі, що фіксуються в бухгалтерській звітності підприємства.

BP = TR — EC,

підприємницький прибуток економічний витрата де ВР — бухгалтерський прибуток;

TR — загальний доход;

ЕС — явні витрати.

Економічний прибуток — різниця між загальним доходом і загальними витратами фірми, явними і неявними.

EP = TR — TC,

де ЕР — економічний прибуток;

ТС = ЕС + IC;

IC — неявні витрати.

Нормальний прибуток — це той мінімальний прибуток, що повинний заробити підприємець, якщо він хоче залишитися у своєму бізнесі і продовжувати діяльність. Це — плата за виконання підприємницьких функцій.

Поняття «нормальний прибуток» часто використовують для позначення альтернативних (неявних) витрат капіталу фірми. Нормальний прибуток — це прибуток, від якого власник фірми відмовляється, використовуючи свої власні ресурси у своїй фірмі, але яку він міг би одержати, вкладаючи свої ресурси в іншу справу.

Економісти включають нормальний прибуток у неявні платежі (витрати), щоб одержати ресурси підприємства в даній галузі. Нормальний прибуток повинний бути досить високим, щоб існуючі підприємства залишалися в даній галузі, і досить низьким, щоб нові підприємства не входили в цю галузь. Він відбиває неявний фактор витрат, що виробник визначає собі за можливість керувати. Цей фактор відображає власну вартість виконання управлінської праці в даній галузі.

Отже, NP — економічні витрати і частина загальних економічних витрат фірми. NP — це плата менеджеру за те, щоб не допустити відтоку його капіталу з даної галузі в іншу. Нормальний прибуток є неявним чинником витрат, призначених для оплати на управлінську працю. Будь-яке перевищення прибутку над загальними економічними витратами відбивають економічний, чи чистий, прибуток. Економічний прибуток не входить у витрати, тому що це доход, отриманий понад нормальний прибуток [5, 81].

Розділ 2. Планування витрат та максимізація прибутку

2.1 Витрати у короткостроковому періоді

Коли попит на продукцію фірми міняється, її рентабельність багато в чому може залежати від того, наскільки швидко вона може коректувати об'єми всіх використовуваних нею ресурсів. Фірма може легко і швидко змінити кількість задіяних багатьох ресурсів, наприклад, годинника праці, сировини, палива і енергії. Проте їй вимагається значно більше часу, щоб змінити виробничу потужність, тобто розмір виробничих будівель, кількість машин, устаткування і інших капітальних ресурсів. У деяких галузях, де потрібний значний капітал, таких, як виробництво літаків, фірмі, щоб змінити виробничі потужності, деколи може потрібно декілька років. Із-за відмінностей в часі коректувань економісти вважають за корисний виділяти два різні концептуальні періоди: короткостроковий і довгостроковий.

Короткостроковий період — це проміжок часу, дуже короткий, щоб підприємство змогло змінити свої виробничі потужності, але досить тривалий для зміни інтенсивності використання цих фіксованих потужностей. В межах короткострокового періоду виробничі потужності фірми залишаються незмінними, але об'єм продукції може бути змінений шляхом вживання більшої або меншої кількості праці, сировини і інших ресурсів. Існуючі виробничі потужності в межах короткострокового періоду можуть використовуватися більш менш інтенсивно.

Довгостроковий період — це проміжок часу, досить тривалий для того, щоб змінити кількість всіх використовуваних ресурсів, включаючи виробничі потужності. Якщо короткостроковим періодом є період фіксованих потужностей, то довгостроковий період — це період потужностей, що змінюються [19, 59].

В межах короткострокового періоду витрати підрозділяються на постійні і змінні. Постійні витрати — це такі витрати, величина яких із зміною об'єму продукції не міняється. Постійні витрати пов’язані з самим існуванням виробничого підприємства і тому мають бути сплачені, навіть якщо фірма нічого не проводить. До постійних витрат відносяться відсотки по позиках, орендні платежі, амортизаційні відрахування від вартості будівель і устаткування, страхові внески. Постійні витрати існують при будь-якому об'ємі продукції, навіть при нульовому. Тому фірма не може уникнути постійних витрат і в короткостроковій перспективі.

Змінні витрати — це витрати, величина яких міняється із зміною об'єму продукції. До них відносяться витрати на сировину, паливо, енергію, транспортні послуги, і тому подібне На початку нарощування виробництва змінні витрати збільшуються, але темпи їх зростання з часом сповільнюються. Динаміка зміни витрат обумовлюється законом убиваючої віддачі. Закон убиваючої віддачі формулюється так: при послідовному додаванні змінного ресурсу до постійного ресурсу фірми додатковий, або граничний, продукт, що доводиться на кожну подальшу одиницю змінного ресурсу, зачинаючи з певного моменту, зменшується.

Сукупні витрати є сумою постійних і змінних витрат при кожному об'ємі продукції. При нульовому об'ємі продукції спільні витрати дорівнюють постійним витратам фірми.

Відмінність між постійними і змінними витратами має істотне значення для кожного підприємця. Змінними витратами можна управляти, тобто змінювати їх величину протягом короткострокового періоду часу через зміну об'єму продукції. Постійні витрати ж не схильні до поточного контролю з боку керівництва фірми; такі витрати в короткостроковій перспективі неминучі і мають бути сплачені, незалежно від об'єму продукції. Виробників хвилюють ще і їх одиничні (середні) витрати. Бувають середні постійні(AFC), середні змінні(AVC) і середні спільні(ATC) витрати.

Середні постійні витрати будь-якого об'єму продукції визначаються шляхом ділення сукупних постійних витрат на об'єм виготовленої продукції:

Оскільки сукупні постійні витрати, за визначенням не залежать від об'єму вироблюваної продукції, у міру нарощування виробництва середні постійні витрати скорочуються. Із зростанням об'єму продукції сукупні постійні витрати. У міру зростання об'єму продукції, крива середніх постійних витрат безперервно знижується (див. мал. 2).

Середні змінні витрати визначаються шляхом ділення сукупних змінних витрат на об'єм проведеної продукції:

Середні змінні витрати спочатку скорочуються, поки не досягнуть свого мінімуму, потім зачинають зростати (див. мал. 2). Оскільки сукупні змінні витрати підкоряються закону спадної віддачі, це відбивається і на значенні середніх змінних витрат, які розраховуються на їх основі. На стадії зростаючої віддачі для виробництва кожною з перших 4-х одиниць продукту потрібний все менше і менше додаткових змінних ресурсів. В результаті змінні витрати з розрахунку на одиницю продукту скорочуються. При виробництві п’ятої одиниці середні змінні витрати досягають своєї мінімальної величини і після зачинають зростати, оскільки із-за убування віддачі для виробництва кожної додаткової одиниці продукту потрібна вся більша кількість змінних ресурсів [17, 92].

Середні сукупні витрати розраховуються шляхом ділення спільних витрат на об'єм продукції або складанням середніх постійних і середніх змінних витрат.

Графічно середні сукупні витрати виходять в результаті складання по вертикалі кривих середніх постійних і середніх змінних витрат. (Рис.2)

Рис. 2. Графік середніх і граничних витрат Тепер залишається розглянути ще одну концепцію витрат виробництва — граничні витрати. Граничні витрати — це додаткові (додаткові) витрати, виниклі в результаті виробництва ще однієї одиниці продукту. Формула для граничних витрат виглядає так:

За своєю суттю граничні витрати більш, ніж всі інші показники піддаються прямому і безпосередньому контролю. Це ті витрати, які несе фірма при виробництві останньої одиниці продукту. Це одночасно і ті витрати, які можуть бути заощаджені при скороченні об'єму продукції на цю останню одиницю. Показники середніх витрат таку інформацію не дають. На графіці (рис.2) крива граничних витрат перетинає криву середніх змінних і середніх спільних витрат в крапках, відповідних їх мінімальним значенням.

2.2 Витрати у довгостроковому періоді

Протягом достатньо тривалого періоду часу підприємство здатне змінити всю структуру ресурсів. Підприємство може змінити виробничі потужності, наприклад, побудувати крупніший завод, або скоротити виробничі майдани. Довгостроковий період охоплює досить тривалий час, щоб нові фірми змогли вступити в галузь, а що вже існують її покинули. У цьому періоді всі ресурси, а значить і всі витрати змінні.

Крива довгострокових середніх сукупних витрат складається з ділянок кривих короткострокових середніх спільних витрат, відповідних різним розмірам підприємств, які можуть бути побудовані. Крива довгострокових середніх сукупних витрат показує найменші середні спільні витрати для будь-якого об'єму продукції за умови, що фірма мала в своєму розпорядженні досить часу для проведення всіх необхідних змін в розмірах підприємства. Приклад кривих середніх сукупних витрат на рис. 3. У більшості видів виробництва можливості вибору розмірів підприємства куди ширше, ніж передбачає приклад на рис. 3. У багатьох галузях вони практично необмежені. А це означає, що найменші зміни об'єму продукції, що випускається, з часом ведуть до зміни розміру підприємства. Графічно це виражається в безконечному кривих короткострокових середніх сукупних витрат (рис.4). Найменші середні сукупні витрати при всіх можливих обсягах виробництва представлені довгостроковій кривій цих витрат. Вона минає по дотичній до теоретично безконечного числа короткострокових кривих, а не складається з їх ділянок.

Рис. 3. Крива довгострокових середніх сукупних витрат

Рис. 4. Графік середніх витрат у довгостроковому періоді

Таку дугоподібну форму можна пояснити тим, що економісти називають позитивним і негативним ефектом масштабу. Позитивний ефект масштабу або економія за рахунок масштабів виробництва пояснює низхідну частку кривої довгострокових середніх сукупних витрат. Розширення розмірів підприємства сприяє посиленню спеціалізації праці. Наймання додаткових працівників означає, що функції можуть бути поділені між ними на все більш і дрібніші складові. Великомасштабне виробництво дозволяє також краще використовувати працю керівників завдяки його глибшій спеціалізації. До того ж малі фірми не здатні використовувати працю фахівця в області управління належним чином. Також малі підприємства частенько не можуть застосовувати найбільш ефективне з точки зору устаткування, оскільки просто не можуть собі його дозволити. Проте з часом розширення підприємства може привести до збільшення витрат і отже до зростання середніх спільних витрат виробництва. Основна причина негативного ефекту масштабу — труднощі управління, пов’язані з організацією ефективної системи контролю і координації операцій фірми, коли вона стає дуже крупним виробником. На малому підприємстві всі основні рішення може ухвалювати керівник. Завдяки невеликим розмірам фірми керівник може безпосередньо відстежувати виробничий процес [20, 55].

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов’язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо).

2.3 Планування та максимізація прибутку

Планування прибутку здійснюється роздільно по усіх видах діяльності підприємства. У процесі планування прибутку враховуються усі фактори, що можуть впливати на фінансові результати.

В умовах стабільних цін і можливості прогнозування умов господарювання плани по прибутку, як правило, розробляються на рік. Підприємства можуть також складати плани по прибутку на квартал.

Об'єктом планування є елементи балансового прибутку. При цьому особливе значення має планування прибутку від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг.