Наступники Донського

Преемники Донского.

Донськой помер лише у 39 років і Крим облишив по собі кілька синів. Старшого, Василя Дмитровича (1389−1425), він благословив великим князюванням Володимирським і Крим облишив йому частину — у Московському долі; іншим синам він поділив решта міст і волості свого московського долі. Причому у своєму заповіті він висловився так: «а, по гріхом отыметь Бог сина мого князя Василья, а хто буде передана під тим син мій, інв тому синові моєму княж Васильєв доля». З цих слів другий син Дмитра, Юрій, вважав себе спадкоємцем свого старшому братові як і московських землях, і у великому княжении. У цьому вся він помилявся, оскільки Дмитро мав на оці лише те випадок, якби Василь помер бездітним; взагалі ж московські князі трималися у заповітах початку сімейного наслідування, а чи не родового, й які самі звали себе «вотчинниками» великокнязівських і «своїх питомих земель.

Великий князь Василю Дмитровичу був людиною безособовий і обережний. За нього Москва захопила Нижній Новгород у суздальських князів як звичайного тоді примысла. Великий князь спирався у цьому на хана Тохтамиша, який дав йому ярлик на Нижній понад ярлика на велике князювання. Але коли його Тохтамиш був повалений азіатським ханом Тимур-Ленком чи Тамерланом, то відносини з татарами у Василя зіпсувалися. Русь очікувала страшного татарської навали і готувалася до оборони. Великий князь зібрав велику військо і став своєму межі, березі Оки, наважившись відбити ворога. Москва була готова облозі. Митрополит Кипріян, у тому, аби підтримати бадьорість у народі, подав думку принести у Москві головну святиню всього великого князювання — Володимирську Ікону Богоматері, привезену у Володимир із півдня князем Андрієм Боголюбським. (З того часу ця ікона залишається у московському Успенському соборі). Але Тамерлан не сягнув Оки і зажадав від міста Яльця повернув тому (1395). Очевидно, раптове відступ страшного татарського завойовника витлумачили Руссю як знак татарської слабкості. Великий князь припинив сплату виходу і надавав ніякого поваги ханським послам. Орда тоді замислила набіг на Русь. Татарський князь Едигей раптово й таємно, обманом, вторгся в Російську землі і осадив Москву. Великий князь пішов на заслужений північ, а Едигей розорив майже всі області й, узявши «окуп» з Москви, безкарно повернулося на Орду. Ось такими були ставлення до татарам. З Литвою у Василя також йшла ворожнеча, як і його батька. Постійно посилюючись, литовські князі підпорядковували собі російські області на верхів'ях Дніпра й Зап. Двіни. Але до того ж прагнула і, яка збирала себе російські землі. Попри те що, що великий князь московський був одружений зі дочки великого князя литовського Вітовта (Софії), з-поміж них справа сягала відкритих війн. Зіткнення закінчилися тим, що кордоном володінь Литви та Москви було визнано р. Угра, лівий приплив Орди. Примирившись з тестем, Василю Дмитровичу довірив Вітовта піклування над своїм сином, яке онуком, великим князем Василем Васильовичем. Це була хвилина найбільшого переваги Литви над Московської Русью.

Великий князь Василь Васильович (1425−1462), на прізвисько Темний (т. е. сліпий), залишився після свого батька всього десятьох років. Його князювання (1425—1462) було досить неспокійно, і нещасливо. Дядько великого князя, Юрію Дмитровичу Галицький, не хотів визнавати малолітнього племінника великим князем, хотів собі старшості і з смерті Вітовта (1430) почав відкриту боротьбу з племінником за Москву і актор Володимир. У боротьбі взяли участь і його сини Юрія: Василь Косий і режисер Дмитро Шемяка. Юрій спирався на багатий галицький доля (Галич Мерский на верхів'ях р. Костроми). За Василя ж Васильовича стояли більшості населення, духівництво й боярство. Москва багаторазово переходила особисто від до рук. Юрій помер, володіючи Москвою, на великому княжении. По ньому особливо діяв проти Василя Васильовича Василь Косий; але був упійманий і засліплено за наказом великого князя. Про те Дмитро Шемяка, коли узяв гору над Василем Васильовичем, осліпив її самої (1446): Під час московської усобиці татари турбували російські землі, як й у старе час, злодійськими набігами. Розпадання Золотої Орди виражалося, ніби між іншим, у цьому, що татарські князі всі у більшій кількості виганяли з Орди під час міжусобиць повинні були шукати собі пристановища. Окремі мирно просилися і надходили на службу до московським князям, інші починали розоряти російські землі й існують самі потрапляли під удари російських. З таких вигнанців особливо помітний тим часом був хан Улу-Махмет. Зруйнувавши російські волості по Оке, він зробив Волгу і влаштував собі місто Казань на р. Казанку, біля впадання їх у Волгу. Заснувавши там особливе Казанське царство, він звідти почав громити Русь, доходячи у набігах аж до Москви. Великий князь Василь Васильович вийшов проти татар, але під Суздалем з’явився узято татарами в полон (1445). У самій Москві почалася паніка, чекали татар; але татари не прийшли. Вони випустили великого князя за великий викуп, який було зібрано з народу і припав йому тяжко. Незадоволення народу посилилося що й від того, що з великою князем, що він повернувся з полону, приїхало у Москві багато татар на службу. Москвичам здавалося, що великий князь «татар і йшлося їх любить надміру, а християн томит без милості». Саме тоді Шемяка, скориставшись настроєм народу, захопив великого князя і насмілився його ослепить.

Боротьба точилася майже всі князювання Темного і закінчилася повної перемогою великого князя над Шемякой та інші питомими князями, державшими його. У 1450 р. Шемяка з’явився у великому бої при Галичі, утік у Новгород де він невдовзі загинув, кажуть, від отрути. Землі її було взято на великого князя, як і і землі його союзників. У боротьбі галицьких князів з великою князем востаннє у північній частині Русі виступає старий принцип родового спадковості й старшості дядьком над племінниками. Московський звичай вотчинного наслідування від батька до сина восторжествував тут над старим порядком рішуче і безповоротно завдяки загальному співчуття: народ вже оцінив переваги сімейного наслідування, вела до встановлення єдиновладдя, бажаного страной.