Основні риси авангарду 20-30х років. 
Представники

авангард мистецтво живопис бойчук У період 20−30х років українська культура розвивалася в складних та суперечливих умовах. Розмах національно-визвольної боротьби в національних районах підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного обліку цих обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася політика коренезації, що після XII з'їзду РКП (б) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців «молодої України» після 1917 р. з’явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угруповань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов’язане і з проблемою «вростання» інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері" виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

У 20-і роки в республіці було кілька літературно-художніх об'єднань. Серед них такі, як «Гарт», «Плуг», «Ланка», Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛИТE) і т.д. Ці об'єднання охопили основну кількість наявних в Україні майстрів пера. Але особливою подією літературного життя України другої половини 20-х років була дискусія, у центрі якої був Н. Хвильовий, ідеологічний натхненник ВАПЛИТЕ. У дискусії мова йшла про шляхи розвитку української літератури, необхідності широкого використання досягнень європейського мистецтва, недоцільності орієнтації на російську культуру. Без Європи Н. Хвильовий не уявляв собі українського відродження. Він проголосив досить сміливе по тим часам гасло: «Геть від Москви! Даєш Європу!».

Також в ці роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно. У 1927р. будівництво Київської киностуд в той час найбільший у Європі, який пізніше буде привласнене ім'я чудового кінорежисера А.Довженко. Але в ті роки спалахує його яскрава зірка. У 1927 р. він поставив кінофільм «Звенигору», а в 1929 р. — «Арсалан».

У сфері музичного мистецтва на 20-і роки приходиться творчий зліт композиторів Г. Мотузки, П. Козицького, Л. Ревуцького й ін. Далеко за межами республіки була відома хорова капела «Думка» на чолі з незмінним керівником Н. Городовенком. Творчий потенціал українського мистецтва був дуже могутнім. Незважаючи на перешкоди й обмеження ідеологічного характеру, дозволив кращим його представникам досягти феноменальних висот. Саме тому ці роки ввійшли в історію як період українського національно-художнього відродження.

А одним з нових напрямків у літературі та мистецтві був авангардизм. Авангардизм — умовна назва багатьох антиреалістичних течій в літературі та мистецтві XX ст. Виник на грунті анархічного, суб'єктивного світорозуміння. Звідси розрив з попередньою реалістичною традицією, формалістичні пошуки нових засобів художнього вираження. Попередниками авангардизму були модерністські напрями першої третини XX ст. — фовізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм та додекафонія у музиці. Серед представників авангардизму і неоавангардизму — художники П. Мондріан, С. Далі, письменники Р. Деснос, А. Арто, С. Беккет, композитори — С. Буссоті, Дж. Кейдогс.

Авангардизм у живописі — це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху.

Передусім, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі — воно їх повністю ігнорує…

По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму — від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника. І кожна нова авангардна течія відкриває свій спосіб проникнення у сутність речей та явищ. Тому важливою рисою авангарду є його аналітичність.

Авангардне мистецтво несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються зрушенням всіх традиційних координат життя.

Термін «український авангард» ввів паризький мистецтвознавець Андрій Наков для виставки Tatlin’s Dream, яку було організовано в Лондоні у 1972 році. Тоді Захід вперше побачив роботи світового рівня невідомих авангардистів України — Василя Єрмилова та Олександра Богомазова. І це примусило згадати відомих майстрів, за походженням, вихованням та національними традиціями пов’язаних із Києвом, Харковом, Львовом, Одесою: К. Малевича, Д. Бурлюка, О. Екстєр, В. Татліна, А. Петрицького, О. Хвостова-Хвостенко, О. Тишле-ра, і. Рабиновича, П. Челищева.

Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер — апостолів українського кубофутуризму. Термін «кубофутуризм» виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на «аналітичній» стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.

Яскравим прикладом творчих розробок Богомазова є картини «Правка пилок» (1927 p.), «Праця пилярів» (1929 р.) та ін.

Богомазов уважав, що завданням митця є не передача вигляду предметів у їхніх фізичних межах, а вияв у картині якісних ознак предметної маси. Художник — не копіїст, а організатор площинної поверхні картини, яка є живим організмом, а не застиглою ілюстрацією. Другим відомим представником була Олександра Олександрівна Екстер. Наприкінці 1900;х років стає активним членом авангардистської течії, бере участь у багатьох виставках Києва, Петербурга, Москви. Згодом починається зв’язок художниці з театром — у 1920—1924 pp. вона живе в Москві і працює в Камерному театрі. Вона — учасниця багатьох виставок як у нас, так і на Заході. Створила безліч неповторних робіт, серед яких — «Безпредметне», «Міський пейзаж (композиція)», «Кольорова конструкція», «Місто Київ» та ін. Єдине, з чим важко було погодитись Екстер, що викликало в неї сумніви і що вона не могла підтримати, — це ставлення кубізму до кольору. Вона захоплювалася стихією народного мистецтва: українським живописом, вишиванками та керамікою. Знаменно, що фольклорні імпульси її творчості даються взнаки в момент її приходу до кубізму. Саме цим імпульсам кубізм Екстер зобов’язаний духом живописної свободи, специфічною розкутістю.

Столицею України тоді ще був Харків. Сюди звідусіль збиралися творчі сили, організовувалися різноманітні творчі групи, в яких виникали запальні дискусії, суперечки. Йшов активний процес пошуків і утвердження нового. Гриміла слава реформатора театрального мистецтва Леся Курбаса. Широку популярність завойовували твори українських драматургів. Зростала письменницька когорта, в сузір'ї якої з’являлися все нові й нові імена.

Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості — кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру — синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, — вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, — колорит стародавніх київських мозаїк.

Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» — всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Художник і теоретично обґрунтовував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Малевич, власне, творить картину виходу людини у космос (вираз «супутник Землі», до речі, вигадав цей художник).

Яскраво виразили себе у сценографії й О. Хвостенко-Хвостов (ескіз декорацій до спектаклю «Містерія-буф», до вагнерівських «Валькірій», ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф'єва «Любов до трьох апельсинів»), В. Меллер (ескізи костюмів до п'єси «Карнавал» у київському театрі «Мистецтво дії»).

Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні строї та декорації для курбасівського «Молодого театру», для Музичної драми, Першого театру Української радянської республіки ім. Т. Шевченка, театру ім. І. Франка, ім. Лесі Українки. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. У портретах, створених А. Петрицьким, немає навіть тіні офіціозності. У них відчувається дружня розкутість художника у відношенні до своїх моделей, артистичне оперування пластичними виражальними засобами, які дозволяють відчути образ у широкому контексті життєвої ситуації та сприяють передачі особливостей творчої натури моделі.

Головні художні прийоми Петрицького — динамічність композицій, лаконізм та наповненість живописних рішень — зумовлені прагненням узгодити репрезентативність подання моделі з відчуттям її внутрішньої активності та свободи і дають змогу художникові виражати характер людини в тісному зв’язку з часом. Основним мотивом його творів того часу стає велич і цінність людського духу.

Уславився Петрицький і картинами («Натурщиця», «Інваліди»), а головне — портретами діячів української культури. Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887—1964). З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул «генія скульптури», проторувавши дорогу іншим видатним майстрам — Генрі Муру, Джакометті, Кал-деру та ін.

Завдяки своїм експериментам з формою він одержав цілком новий принцип пластичного вираження, його самобутність виявила себе вже уперших юнацьких роботах «Мисль», «Відчай», «Запорожець», «Юда». Архипенко зображав не мислителя, а мисль, не людину в розпачі — відчай. Експресіонізм — прагнення до узагальненої передачі певних станів — заклав підвалини його подальших символізованих безособових образів — «Дитина», «Негритянка», біблійна «Сусанна». Архипенка приваблювали образи архаїчні, наповнені волею до життя, оті «половецькі баби», що стояли по українських степах як вартові вічності.

Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907—1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом, розрахованим не стільки на почуттєве, скільки на інтелектуальне сприймання, що активізує прагнення істини, формує критичність. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням.