Становище Української журналістики в 20-х роках

Становище Української журналістики в 20-х роках

Вступ

Проблема значення періодичних видань у громадсько-політичному й культурно-мистецькому житті народу складна і багатоаспектна. Для віками позбавлених державності українців, що зберегли свою національну самобутність у сфері культури, ця проблема набуває додаткової ваги. Значення української періодики в духовному самотвердженні народу важко перебільшити. На кожному із етапів історико-літературного процесу 19−20 століть літературно-громадська преса не лише пропагувала художню творчість, а і виконувала функцію популяризатора громадсько-політичної думи, нових філософських ідей, наукових досягнень, мистецьких рухів.

Двадцяті рокта були першими роками відбудовчого періоду, роками нової економічної політики, одним із актів якої був дозвіл у листопаді 1921 року роботи приватних видавництв. Цей годину був визначальним у становленні українського літературного й мистецтвознавчого журналу. У періодичному друкові НЕП давши значний цифровий зліт: у 1920 році - біля 136 журнальних назв (російською та російською мовами), у1923 понад — 250[1]. Викликано це двома взаємопов'язаними чинниками: по-перше, появою приватних видавництв, по-друге, активним зростанням видавництв державних, котрі часто призначались для протидії першим, й кількість які зростала пропорційно до їхні кількості.

Доки книговидавнича справа не запрацювала на повну потужність, журнал був оперативним інформатором в різних галузях науки, техніки, мистецтва. На сьогодні періодичні видання тихий років є невичерпним джерелом для дослідників. Без вивчення періодики цого великого поля національного духовного життя, яку часто ставало ареною боротьби за українську мову й культуру, не можуть всебічно й повно висвітлюватись ані історія суспільної думи, ані національний науково-мистецький рух у всьому його багатстві й складності.

Журнали 20-х 30-х рр., такі як «Глобус», «Життя і революція», «Шляхи мистецтва», «Критика», «Книгар», «Плуг», «Гарт» та багато інших, становлять вагому складову частину історії української радянської літератури. Успадкувавши кращі традиції старшого журнального «покоління», до якого належати «Літературно-науковий вісник», «Київська старовина», «Щоправда», «Житіє й слово», смердоті разом із тім стали представниками новаторських пошуків, сміливих експериментів в області тематики, стилю, напрямів.

Одним із найпопулярніших видань того години був часопис «Червоній шлях», про який дослідник літератури сказавши: «З виникненням «Червоного шляху», котрий об'єднав й групових й позагрупових письменників, у розвитку української радянської літератури"[2]. Він був задуманий як великий літературно-науковий та громадсько-політичний місячник, що має простійні відділи:

а) червоного письменства;

б) науковий;

в) громадсько-політичний;

г) книжно-бібліографічний;

д) хроніки.

Хоч це було б передбачене первісним задумом структури журналу, але й в процесі діяльності його найбільших здобутків було б досягнуто першим відділом, через що «Червоній шлях» увійшов в історію зі статусом «літературно-художній».

Художні частини в масових журналах такого типу необхідно розглядати як складову й дуже важливу ланку літературного процесу. Специфіка її втому, що вона найбільш пов’язана із щоденним життям суспільства, охоплює найширші кола читачів, із які більшість дуже мало обізнана із літературним життям. Масовий журнал поширюється в найвіддаленіші куточки країни, куди «велика» література ще не доходити. Саме через це художній матеріал бере у собі функцію виховання, оформлення художніх смаків масового читача.

«Червоний шлях» з’являється в оптимальний для розвитку української культури годину -1923 рік. Цим фатальністю розпочинався період так званої українізації, що тривав до 1929 року. Головна роль у створенні концепції українізації належала О. Я. Шумському — члену оргбюро ЦККП (б)У й одному із редакторів «Червоного шляху». Інтерес до двадцятих зумовлений тім, що за годину українізація досягла найвищого свого розвитку, співпавши в часі із періодом українського відродження. Отже створення журналу перебувало в тісному зв’язку із новою політикою й було б її наслідком.

Концепція «Червоного шляху» був детально продумана вищими партійними колами, а вихід його заздалегідь запланований. перший секретар видання Ю. Озерський запрошуючи до співробітництва О. Досвітнього писавши у листі до нього: «Журнал має характер літературно-художнього місячника, що своїм розміром наближався бі «Червоної ниви». Це є здійснення того заподіяння, що уже давно поставили собі відповідальні політичні кола"[3] .

Лист Ю. Озерського — не єдине архівне свідчення, кожному підкреслюється зацікавлення журналом «відповідних політичних кіл». Редактор журналу Г. Грінько повідомляв листом П. Ладану про створення місячника пишучи: «із кінця лютого цого року починає виходити у Харкові под моєю редакцією літературно — науковий й соціально — політичний журнал «Червоній шлях» російською мовою. Ми перший раз беремося за здобування щомісячного журналу. Наші політичні органи надають цій справі серйозне значення й треба зробити все, щоб вона не провалилась[4] «.

На думку Я. Дашкевича, «немає підстав культурне відродження Радянської України середини 20-х — початку 30-х років вважати наслідком лиш апаратної українізації. Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації. Дерусифікація був не причиною, а навпаки одним із результатів культурного розквіту всього українського[5]. Отже формально журнал створювався із метою задовольняння культурних потреб „широких народних мас“, а як реально офіційні кола прагнули із його допомогою здійснити власні потреби — політичні».

Одним з завдань, яку покладалось на журнал партійними функціонерами, було б заподіяння протидії деяким органом національно-свідомої еміграції. За визначенням одного з тогочасних культурних діячів Є. Черняка, «журнал — це легка гармата в нашій ідеологічній боротьбі». У стані нав’язаної згори холодної війни, прихованої чи відвертої ворожнечі перебували «Червоній шлях» й «Нова Україна». Останній видавався у Празі визначними українськими діячами У. Винниченком й М. Шаповалом із 1922 року. Винниченко одразу зрозумів, що «Червоній шлях» це зброя, спрямована проти «Нової України «, навіть звинуватив організаторів у запозиченні програми його журналу. У запалі письменник кидає різкі звинувачення редактору нового видання, тодішньому наркому освіти Р. Гринькові: «Це маленький урядовець із тої боротьбістської мошки, що приладналась до московського меду «, запроданець, холуй, зрадник й т. буд. Між журналами точилася негласна боротьба за кращих письменників. Деякі віддавали перевагу емігрантському виданню. Алі це не було б виявом вільної конкуренції часописів, швидше — підневільного стану митців.

Велика заслуга «Червоного шляху» полягає до того, що досить швидко йому вдалося статі центром формування літературних смаків: згуртувати навколо собі письменників досвідчених й початківців, представників еміграції західноукраїнських земель. Через журнал читач мав змогу познайомитись із творчістю «плужан» (С.Пилипенко, А. Понів, І. Сенченко, А. Головко), членів спілки пролетарських письменників «Гарт» (П. Тичина, М. Йогансен, І. Кулик, У. Сосюра, Про. Досвітній),"ланківців"(Г.Косинка, У. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужний, Т. Осьмачка),"неокласиків"(М. Риильський, М. Зєров, П. Філіпович, М. Драй-Хмара), членів «Авангарду"(В. Поліщук, Л. Чернов-Малошийченко), футуристів (М. Семенко, Р. Шкурупій, Про. Слісаренко).

Старше письменницьке покоління (З. Васильченко, П. Копельгородський, М. Черняхівський, Р. Хоткевич. Х. Алчевська, М. Романович-Ткаченко) брала доля в формуванні «обличчя» журналу разом із початківцями (З. Крижанівський, П. Усенко, О. Влизько, Т. Масенко).До співпрацю в «Червоному шляху» були запрошені тих із західноукраїнських письменників, котрі прихильно ставилися до радянської України (В.Стефаник, М. Черемшина, О. Кобилянська, А Чайковський, М. Кобринська, М. Козоріс.); відомі майстри слова з світовим іменем (Мартін Андерсен-Нексе, Зденик Неєдли, Ептон Сінклер); представники української міграції лівих поглядів (І.Крушельницький, М.Ірчан, А. Павлюк).

Причини співробітництва в журналі іноземних культурних діячів стають зрозумілішими, коли розглянути їхнього на фоні тісних контактів"Червоного шляху" із колективом видавництва"Космос". Це Україно-Американське видавниче товариство було б створене в 1922 році із метою поширення марксистської літератури російською мовою серед робітників Америки, Канади, далеких країн Європи. Одна із функцій видавництва полягала в популяризації харківського місячника. Починаючи із Першого номери, пересилка журналу за кордон стала регулярною. «Червоній шлях» користувався значним попитом серед українців Америки, Канади, Німеччини. Його ціна зросла із 50 до 75 центів. Не минуло і року, як П. Ладан (відповідальний редактор «Космосові») писавши до Г. Гринька: «Журнал має на своєму рахунку біля восьми тисяч доларів. Будуть ще. Популярність росте"1.

Заслуга «Космосові» над популяризації і створенні реклами «Червоного шляху». Особисто П. Ладан та інші працівники доклали всіх зусиль, щоб забезпечити публікації на його сторінках популярних іноземних письменників, політиків, культурних діячів.

Більша частина цих публікацій припадає на 20-і рокта. До них належати твори Ґеорга Гайма, Ріхарда Демеля, Райнера Марії Рільке, Філіпа Супо, Артура Кестлера, Ліхтенштайна, Мартіна Нексе, Еміля Верхарна, Йоґансена Бехера, Джона Дос-Пассоса та ін. Книжка № 2 журналу повністю присвячена Туреччині. Турецька поєзія й проза представлена іменами Мехмеда Еміна, Ахмеда Хатіма, Суада Дервіша, Рахіка Халіда, Омара Сейф Еддіна. Опубліковані також з статтею, що торкались різних аспектів життя Туреччини — політичного, економічного, краєзнавчого:

А. Самайлович «Два місяці в Стамбулі», В.Стамбулов.

«Зелена Бруса», «Успіхи й труднощі будування нової Туреччини». Кількість журналу присвячувалось десятиріччю турецької революції под дротом М.Кемаля.

При допомозі видавництва «Космос» «Червоній шлях» відіграв значну роль у налагоджені міжнародних контактів, бравши активну доля в встановленні зворотнього зв’язку між закордонними та українськими культурними діячами, письменниками.

Чимале місце у журнал посідала літературна критика, хоч постає вон явищем досить складним та неоднорідним. Глибокі філологічні концепції тут межують із поверховими галасливими маніфестами; учнівство протиставляється професіоналізму й досвідченості. Рух критичної думи представлено такими різними (із точки зору естетичних позицій й професійної майстерності) іменами, як Д. Загул й О. Білецький, М. Зеров й Я. Савченко, О. Дерошкевич та І. Лакиза.

Критичний відділ «Червоного шляху» мав досить хаотичний вигляд. «де тут, справді система? Де політичне докладне вивчення точних літературних питань? Де загальні оглянь літератури потрібні до оглядів тов. Коряка? Чому це виглядає докраю випадковим, безсистемним, спарадичним?- так зливою риторичних запитань характеризує його Ф. Якубовський[6] .Його думка цілком збігається із думкою авторитетного вченого О. Дорошкевича, який писавши із цого приводу: «критичний відділ поруч із красним письменством, дуже випадковий, дотого ж устаткований негаразд критичними, як істориколітературними матеріалами». Загальний огляд критичних матеріалів дає змогу оцінити актуальність їхні проблематики: журнал відгукувався на найгостріші запитання, оперативно вміщуючи важливу і нову інформацію. Він надав свої сторінки діячам різних ідейно естетичних, стильових напрямків, охоче опублікував дискусійні матеріали, хоча не завжди уникав однозначності у постановці акцентів[7] На початку 20-х років творча діяльність здійснювалась у світлі величезної соціальної катастрофи, що поставила под сумнів усі традиції й попередні здобутки людства. І хоч революція змістила деякі акценти культурного процесу, вон ще не могла істотно змінити психологію творчости, порвати із традиціями. Це був годину незнищенних надій, нестримного оптимізму й безмежної віри.

А уже із другої половини 20-х років журнал починає визнавати періодичних політичних ударів. перший припадає на кінець 1926 року, коли постановою ЦККП (б)У від 20−11−1926 року було б усунуто із посади головного редактора Про. Шумського й звільнено від роботи в журналі М. Хвильового. Це був сигнал про вухо кінця українізації. Вже наприкінці 20-х стало цілком зрозуміло, що вона не має перспективи. Критичною, оголошеною для широкого загалу, було б «припущення цілого ряду помилок редакцією журналу», таких як публікація твору «Вбивство» М. Мошлянського та вихід Першого зошита «Вапліте» под керівництвом Ялевого і Хвильового.

Постанова від 19 июля 1929 року уже напряму стосувалась «Червоного шляху». На цей раз привернув до собі увагу твір маловідомого автора П. Ванченка «Оповідання про гніду кобилу» (1929, 3, 18−28). Він просякнутий неприхованою гіркою іронією стосовно обіцяного всенародного «благоденствія», що нестиме при соціалізмі. Партійні «благодійники» настільки були налякані, що ухвалили не лише догану І. Куликові як постійно працюючому в редакції, але й і:

А) конфіскувати примірники «Червоного шляху», котрі ще не продані;

Б) доручити ЦК переглянути склад редколегій всіх (!) журналів.

1930 рік партією було б використано для нагнітання обстановки в Україні, а саме — для «встановлення» зв’язку між СВУ й «шумськізмом». У 1932 році «Червоній шлях» із номери як у номер друкує статтю М. Рубача «Буржуазно-куркульська націоналістична ідеологія» под маркою «демократії трудового народу» (№ 5−8), в якій склалося М. Грушевського.

Про вушко 30-х П. Панч -відповідальний секретар журналу, -писавши у спогадах :"Продовжував існувати у столиці лише позагуртковий журнал «Червоній шлях», який злі язики назвали лантухом. Колишніх членів ВАПЛІТЕ, а потім Пролітфронту, він не задовольняв. Хотілось чогось нового". 8].

У другий період діяльності журналу (1930;1936рр.) він зазнав не лише якісних, а і кількісних змін. Більшу частину журнальної площі починають займати постанови, матеріали з'їздів, виступи вождів та ідеологів, такі як: А. хвиля «За творення великого мистецтва соціалістичної доби», До. Сторчак «За марксистсько-ленінську чистоту в літературі, проти ворожої контрабанди «, з статтею З. Косіора, П. Постишева, М. Попова, З. Щупака, І. Кириленка, Р. Петровського.

Одним із негативних факторів на шляху плідної діяльності часопису були постійні зміни серед редакторського колективу. Такі необгрунтовані службові переміщення перешкоджали зосередитись на роботі, позбавляли впевненості в завтрашньому дні. Перші 5 номерів вийшли за редакцією Р. Гринька. З 6 номера 1927 року до 1 номера 1925 р. місячник виходив за редакцією Про. Шумського. З 1927 року «Червоній шлях» виходить за редакцією У. Затонського. З № 2 у 1930 році керівництво журналом переходити до М. Калюжного. Склад редколегії звужується. У 1933 р. відповідальним редактором ставши колися звільнений М. Яловий. З ним співпрацювали У. Кузьмич, Д. Гордієнко, Про. Копиленко, м. Майський, У. Меллер, Про. Слісаренко. З № 7 відповідальним призначено І. Кириленка в складі (редколегії відносно сталому: Д. Галушка, Про. Вишня, Р. Епік, П. Панч, П. Тичина, м. Ткач М. Чередник).

З різних причин КП (б)У маніпулювала людьми, що працювали в «Червоному шляху», своїми незліченними постановами, призначаючи одних й звільняючи інших. Понад усе партійні наглядачі боялися прояву незалежного мислення й пильно слідкували за тім, щоб ніхто не збочив із «червоного шляху українського культурного будівництва». 9] Прояв «буржуазного націоналізму» був одним із тихий «семи смертних ргіхів», за який карали найсуворіше. Вже лише тієї факт, що троє головних редакторів журналу в недалекому минулому були членами так званої партії бототьбистів (М. Калюжний, Г. Гринько, Про. Шумський), давши широкий простір для оргвисновків.

З кінця двадцятих політична ситуація змінюється так, що особа редактора перестає бути визначальним чинником роботи журналу. Незалежно від того, хто керував редколегією: М. Калюжний, М. Яловий чи І. Кириленко, смердоті було неможливо сутєво змінити рівень «Червоного шляху», що неухильно йшов на спад. У ці рокта чикотра діяльність суворо регламентувалась партійними дерективами, зводячи до мінімуму простір ініціативи. Посада керуючого літературнохудожнім журналом втрачала творчий елемент й перетворювалась суто на адміністративну. Тому в останій рік роботи «Червоного шляху» в його редколегії нараховувалось лише двоє працівників.

У зв’язку із наступом режиму у 30-ті рокта часопис змінює творче обличчя. На його полотні тепер вимальовується похмура картина ідеологічного диктату, схематизму, кон’юнктурності, коли навіть поодинокі нескоренні особистості ставали ледь чутним відлунням собі. Під впливом жорстокої уніфікації та регламентації творчости у ньому запанувала доктрина соцреалізму, порушувана одиницями.

У зв’язку із наступом режиму часопис змінює творче обличчя. На його полотні тепер вимальовується похмура картина ідеологічного диктату, схематизму, кон’юнктурності, коли навіть поодинокі нескоренні особистості ставали ледь чутним відлунням собі. Під впливом жорстокої уніфікації та регламентації роботи у ньому запарувала неподільна доктрина соцреалізму, зрідка порушувана одиницями. Серед кращих творів 2 періоду можемо назвати новели Про. Слісаренка, повість М. Хвильового «З лабораторії «, мисливські нариси Б. Антоненка-Давидовича, поему М. Бажана «Трилогія пристрасті».

Йдучи шляхом деморалізації, деестетизації, літиратура втрачає свою питому рису — гуманізм. Один із номерів «Червоного шляху» відкривається оповіданням П. Постишева «Таяка"(1934, 12, 1 -6). За словами І. Кошелівця «сатрапа, жорстокішого від Постишева, Україна не знала упродовж свого історію колоніального животіння под Москвою». [10].

А коли до письменників собі зараховують катай, годі чекати від літератури людяності.

Художні втрати й деформації чи ненайбільше торкалися П. Тичини. У «Червоному шляху», посуті, зустрічеємо двох Тичин: «дочернігівського» й «післячернігівського». Гливина його падяння був пропоційна висоті його таланту. Алі даремно шукати тут закономірності. П. Тичиа був поетом занадто загостреної чутливості до інших, психологічних переживань, до історичної несправедливості, соціальни катаклізмів. Вловивши специфіку його творчого стилю, Б. Тиверець (Д. Загул) ще у 1924 році застерігав поета від захоплень тематичними віршами на «злободенність». «Таких як він, М. Йоганцен, У. Поліщук, де тема дня, де шлюб лірики, — там невдала агітка.» Ліризм Тичини гасне на наших очах, а що він співає наскрізь ліричний, то тематизм убиває його творчість цілком"[11] .

Літературний відділ «Червоного Шляху» втрачає свою неповторність, живий рух, застигає. На деякий годину зупинено природний процес розвитку стилів, духовний поступ. Стає обумовленим не лише набір тим, а і сюжетів. Не без участі «Червоного Шляху», яких творів, як «Клин» У. Сенченка (1932, 7,8−19), «Мухи» П. Нечая (1929, 3−10), «Павло Морозов» У. Вітковського (1935, 10, 80−88), «Його власність» Я. Мамонтова (1930, 5−6, 12−51), «Сонце» В. Чигирина (1934, 4,81−126) було б виховане покоління Кохань Ярових й Павликів Морозових, синтезовано новий тип людини зі спотвореною шкалою морально-психологічних цінностей.

Об'єктивне вчення історії винекнення, становлення й функціонуванні найповажніших українських періодичних художніх й літературно — критичних видань 20−30-х рр.- одна щ важливих наукових проблем української журналістики нашого часу.

З’ясування суперечливих моментів в історії журналу «Червоній шлях», розкриття його програмних засідок, тенденції формування редакційного комітету й автори дали підсаву стверджувати: «Червоній шлях» вийшов їз вузькорегламентованих первісним задумом бути відлуннят московської «Червоної новини» в масштабі харківської губернії. Він затвердивши собі на позиції загальноукраїнського видання європейського рівня, ставши глашатаєм новочасних естетичних концепцій, виразником широкого спектру поглядів на мистецтво, науку, політику.

Напрям журналу визначається не лише загальними суспільно-політичними умовами, а і складом редакції, авторського колективу; не лише зовнішньою історією, а і внутрішнім змістом, характером часопису. Незважаючи на невиправдано часті зміни в редакційному складі часопису, кожен із його членів дбав про престиж видання, спияв забезпеченню рівномірного, повноправного представництва письменників різних генерацій, літературних шкіл, регіонів України й діспори.

Головна його історична заслуга до того, що він зміг статі організатором й трибуном передових українських письменників, істориків, громадсько-культурних діячів; відстоював права народу зважується на власну мову, культуру, літературу. Цілком зрозуміло, що серед матеріалів є і ті, що належить лише своєму часові й тепер відіграє роль історичних фактів.

«Червоний шлях» належить до тихий періодичних видань, котрі сприяли розвитку української культури й внесли гідний внесок у літературний поцес епохи, якою стали рокта українського відродження.

Літературно новий та громадськополітичний журнал «Червоній шлях» виходив як місячник у Харкові із апреля 1923 року до лютого 1936 року. У систематичному покажчику змісту розписано усі номери із 1924 й до 1935 включно, що становлять… книги,…номерів за 1923 рік (…книжки), два номери за 1936 рік (дві книги).

За годину свого існування журнал опублікував величезну кількість матеріалів із різних галузей науки, мистецтва, бібліографічної справ, громадськополітичного, економічного життя. Проте його основу складають художні твори й літературознавчі дослвдження.

Історично склалось так, що «Червоній шлях» був надовго відлучений від читача: в 50−70-і рокта він перебував за мурами спец фондів, як такий, що містив антирадянські твори, у 90 — й — коли спецфонди ліквідували — не викликав зацікавлення через свій «червоний» колір.

Для сучасного дослядника «Червоній шлях» є багатим джерелом інформації про період 20−30-х рр., що допомагає кращ зрозуміти його численні суперечності.

Журнал мав деякі постійні рубрикм «Хроіка», «Бібліографія», «Листи до редакції» та ін. Були й тимчасові рубрики, як наприклад що існуваль незначний проміжок години у порівнянні із періодом існування журналу. Частина журнальних рубрик зберегляся й в покажчику, частинарозформована за тематичним принципом. У деяких книгах часопису вміщувались рекламні матеріали, у покажчику смердоті не відображені.

У найбільших із них виділено рубрики. Так, «Літературознавство» виділяється на «Літературну критику», «Історію літератури», «Теорію літератури», «Ідеологічно -організаційні запитання», «Статті загального характеру», «Літературномистецька хроніка», «Письменники про собі». Розділ «Українська література» включає підрозділи «Поезія», «Проза», «Драматургія». У кожному із них матеріал розташовано за алфавітом прізвищ авторів, а твори одного автораза хронологією публікацій.

Наукові та науковопопулярні з статтею диференційовано за галузевими рубриками. Часто трапляється, що одна публікація торкається проблем кількох наук. Тоді опис вміщено в одній із рубрик, а інших вказується його номер, тобто в покажчику розроблено ситему відсилок.

Листи, незалежно від їхнього тематики, зібрано в одному розділі «Листи до редакції». У журналі іноді поруч з листомзвертанням вміщено лист -відповідь, у покажчику смердоті відокремлені.

Розділ «Хроніка» є одним із найбільших в журналі й разом із тім найменш впорядкований. Він містить інформацію найрізноманітнішого характеру й ступеня значимості; підрозділи не мають єдиного критерію формування: в деяких номерах смердоті про «єднані за географічним принципом — «Україна», «Середня Азія», «Америка», в деяких — за математичним: «Наукова хроніка», «Культурне життя», «Літературно-мистецьке життя» та ін. Автор покажчика систематизував хронікальні матеріали за тематичними рубриками.

У випадку, якщо назва публікації не розкриває змісту (за винятком художніх творів), после її опису вміщено анотацію. Бібліографічний опис відповідає діючий системі стандартів. Назва журналу в описах опускається, оскільки покажчик цілком присвячений одному виданню. Зазначається лише його рік, номер й сторінки. Якщо публікація мала поруч із основним заголовком підзаголовок, як його уточнення, що це відтворено в описі. Інформація про передрук, переклад та ін. Зазначається в описі як примітка чи переноситися в анотацію. Іноді з статтею передають короткі коментарі від редакції. Вони також зафіксовані в описі.

Великі за обсягом художні твори, наприклад романи, повісті, котрі вміщені в кількох числах журналу, зведені до одного опису із перерахуванням всіх номерів й сторінок у яких публікації.

Прізвище автора подано в Н.в., перекладача — в Р.в.

Правописні норми української мови у 20 -30 рокта перебували в процесі становлення, тому в журналі наявні розбіжності при написанні одних й тихий географічних назв, прізвищ, як іншомовних, то й власномовних. Ос-кільки мовний матеріал журналу може становити інтерес для дослідників — мовознавців орфографію часопису збережено в описах. Анотації й примітки подано сучасною літературною мовою.

Якщо автор виступає под псевдонімом чи криптонімом,, який вдалося розшифрувати, то опис подано под справжнім прізвищем, а псевдонім збережено в примітці (?) Розшифрування за допомогою «Словника українських псевдонімів» О.І. Дея, а також шляхо зіставлення однотематичних публікацій в різних періодичних видяннях.

Якщо псевдонім чи криптонім не розшифровано, він подається после назви з статтею чи твору.

До покажчика додається допоміжний апарат: іменний покажчик й список абревіатур. Останній є неохідним для шкірного, хто працюватиме над журналом, адже складноскоросене словотворення особливо активізувалось саме в 20−30-ті роки.

Мета тематичного покажчикадопомогти літературознавцям, критикам, історикам, бібліотечним працівникам у вивченні матеріалів надрукованих на сторінках журналу «Червоній шлях». Він розрахований широке коло користувачів, — науковців, журналістів, учителів, студентів, — тобто всіх, кого цікавлять невідомі сторінки українського Відродження 20-х років.і.

Список литературы

[1] Багрич М.І, Мазуз Д. Х. періодичні видання УРСР 1918;1950. Бібіографічний довідникХарків, 1956.

[2] Півторадні В.І. Українська література перших років революції .-До.: Радий. Школа, 1968.-С.6.

[3] Ліст Ю. Озерського до О. Досвітнього Інститут рукописів НАН України.-Ф.255. -№ 3.

[4] Ліст Г. Гринька до П. Ладана ЦДАВО.- Ф. 487.-Он.1. Спр.12.-Арк. 53.

[5] Дашкевич Я. Українізація: заподій й наслідки Слово й час.-1990.-№ 8. С.55−64.

1 Ліст П. Ладана до Г. Гринька ЦДАВО.-Ф.487.-Оп.1.-Стр.12.-Арк-40.

[6] Див.: Якубовський Ф. «Червоній шлях» та «Життя й революція» критика.-1928.-№ 1.-С.51.

[7] Дорошкевич Про.. «Червоній шлях» Пролетарська щоправда.- 1925.-№ 167- С. 2.

[8] Панч П. Твори: В 6 т.-К.:Дніпро, 1983.-С. 204.

[9] Редакційна стаття Червоній шлях.-1923. № 1.-С. 5.

[10] Кошелівець І. Літературний процес дещо із віддалі. -Париж, 1991. -З. 31.

[11] Тиверець Б. Спад ліризму в сучасній українській поезії «Червоній шлях». -1924. № 12.-С.154.