История Австрії

История Австрии

Первоначально Австрією називали невеличке князівство загалом перебігу Дунаю, приблизно совпадавшее з територією нинішньої землі Нижня Австрія. До Верхній Австрії ставився район на Захід річки Энс, простиравшийся до Баварії та Чехії, але в південь — до земель Зальцбург і Штирія. У 1804 Австрійська імперія називалися все землі, які були у володінні Габсбурзької династії. У 1867, відповідно до угодою, ув’язненим між Віднем і угорськими лідерами, назва «Австрійська імперія» стало використовуватися лише заради невенгерской частини земель Габсбургів. Проте багато хто письменники продовжували ставити знак рівності між Австрією й дуалістичної монархією — Австро-Угорщиною. Після розвалу імперії Габсбургів наприкінці Першої Першої світової виникла федеративна республіка Австрія, яка обіймала нинішню територію. Цей новий держава було аннексировано гітлерівської Німеччиною в 1938. У 1945 Австрія була звільнена радянськими, американськими і британськими військами, і виникає Друга республіка. У 1955 Австрія знову отримала суверенітет і.

Первоначально Австрія була віддаленій околицею володінь Карла Великого. Саме поняття відбувається від назви території, яка служила східним захисним валом володінь Каролингов загалом перебігу Дунаю. Як територіальна одиниця він виник прибл. 800 н.е. за захистом проти нападників зі Сходу варварів. Вона мала назву Східна марка, чи Остаррики (Австрія). Східна (австрійська) марка Каролингов була єдиною, аналогічні назви зустрічалися та інших частинах Європи; слово «Австрія» використовувалося там, де якась територія поділялася на східний і західний регіони.

Развитие середньовічного держави

О перших мешканців Австрії відома взагалі обмаль. Мізерні історичні дані свідчать про існування докельтского населення. Близько 400−300 в е. з’явилися войовничі кельтські племена зі своїми нарєчієм, релігійними культами та традиціями. Змішавшись зі стародавніми жителями, кельти утворили королівство Норик.

Римская эпоха

В початку 2 в. е. влада Риму поширювалася до Дунаю. Проте римляни змушені були постійно боротися з кочовими німецькими варварами, вторгавшимися із півночі через Дунай, який був кордоном римської цивілізації. Римляни побудували укріплені військові табору в Виндобоне (Відень) й у Карнунте, в 48 кілометрів від першого; у районі Хоэр Маркт у Відні збереглися залишки римських будівель. У районі середнього Дунаю римляни сприяли розвитку міст, ремесел, торгівлі, і рудної промисловості, побудували шляхи і будинку. Імператор Марк Аврелій (помер в Виндобоне в 180 н.е.) склав в Карнунте частину власних безсмертних Міркувань. Римляни насаджували серед місцевого населення поганські релігійних обрядів, світські інститути та звичаї, латину і літературу. До 4 в. належить християнізація цього регіону.

В 5 і шість ст. німецькі племена заповнили більшу частину римських володінь у західній частині сучасної Австрії. У східні і південні частини сучасної Австрії вторглися тюркомовні кочівники — авари, водночас і (чи з їх занепадом) мігрували слов’янські народи — майбутні словенці, хорвати і чехи, серед яких розчинилися авари. У районах місіонери (ірландці, франки, англы) перетворили на християнську віру германцев-язычников (баваров); центрами християнської культури стали міста Зальцбург і Пассау. Приблизно 774 в Зальцбурзі було споруджено собор, і до кінця 8 в. місцевий архієпископ отримав владу сусідніми єпархіями. Будувалися монастирі (наприклад, Кремсмюнстер), і з ці острови цивілізації почалося звернення слов’ян в християнство.

Вторжение угорців до Східної марку

Карл Великий (742−814) розгромив аварів і став заохочувати німецьку колонізацію Східної марки. Німецькі поселенці отримували привілеї: їм дарували земельні наділи, які оброблялися рабами. Знову розцвіли міста на Середньому Дунаї.

Правление франків Австрія закінчилося раптово. Імперію Каролингов немилосердно спустошували угорці. Цим войовничим племенам судилося надати міцне і глибоке впливом геть життя середині долини Дунаю. У 907 угорці захопили Східну марку і звідси робили криваві набіги на Баварію, Швабию і Лотарингію.

Оттон I, німецький імператор й засновник Священною Римською імперії (962), здобув перемогу над потужним угорським військом в 955 річці Лех біля Аугсбурга. Відкинуті Схід, угорці поступово розселилися нижче за течією в родючої Угорської рівнині (де з їхніми нащадки живуть досі) і прийняли християнську віру.

Правление Бабенбергов

Место вигнаних угорців зайняли німецькі переселенці. Баварська Східна марка, яка охоплювала тоді район навколо Відня, було передано в 976 як ленне володіння роду Бабенбергів, чиї родові володіння розташовувалися в долині Майна в Німеччини. У 996 територія Східної марки уперше було названа Остаррики.

Одним з видатних представників династії Бабенбергів був макрграф Леопольд III (правив у 1095−1136). Збереглися руїни його замку на горі Леопольдсберг біля Відня. Неподалік розташований монастир Клостернойбург і велична цистерцианское абатство в Хайлигенштадте, місце поховання австрійських правителів. Ченці у тих монастирях обробляли поля, вчили дітей, становили літописі і доглядали хворих, значною мірою сприяючи з освітою навколишнього населення.

Германские поселенці завершували освоєння Східної марки. Були удосконалені методи обробітку землі виробництва і вирощування винограду і засновані нові селища. Уздовж Дунаю та у країні було побудовано безліч замків, як-от Дюрнштейн і Аггштейн. У період хрестових походів міста процвітали, і зростало багатство правителів. У 1156 імператор присвоїв титул герцога маркграфу Австрії Генріху II. Земля Штирія, південніше Австрії, дісталася Бабенбергам у спадок (1192), а частини Верхній Австрії, але Кротны були придбані в 1229.

Австрия вступив у пору розквіту під час правління герцога Леопольда VI, померлого в 1230, прославившись як нещадний борець з єретиками і мусульманами. Щедрими подарунками обсипалися монастирі; новостворені чернечі ордена, францисканці і домініканці, були сердечно ухвалюватимуть у герцогстві, заохочувалися віршотворці і співаки.

Вена, довге час пребывавшая занепадає, в 1146 стала резиденцією герцога; велика користь було знайдено з розвитку торгівлі завдяки хрестовим походам. У 1189 вона вперше згадується як civitas (місто), в 1221 отримує міські правничий та в 1244 їх підтверджує, отримавши формальні міські привілеї, що визначали правничий та обов’язки городян, регулировавшие діяльність іноземних торговців і які передбачали освіту міської ради. У 1234 для жителей-евреев було видано більш гуманний і освічений, ніж у сусідніх місцях, в законі про їх правах, який залишався у силі до вигнання євреїв з Відня теж майже 200 років через. На початку 13 в. кордону міста було розширено, постали нові зміцнення.

Династия Бабенбергів згасла в 1246, коли герцог Фрідріх II загинув битві з угорцями, не залишивши спадкоємців. Почалася боротьба за Австрію — важливу би в економічному і стратегічному плані територію.

Возвышение Габсбургів

Усиление австрійського государства

Папа римський передав вакантний трон герцогства маркграфу Герману Баденскому (правив у 1247−1250). Проте австрійські єпископи і феодальна знати обрали герцогом чеського короля Пржемысла II (Отакара) (1230−1278), який підкріпив свої права на австрійський трон одруженням із сестрою останнього Бабенберга. Пржемысл захопив Штирию і зрештою отримав по шлюбному контракту Каринтію і частина Крайны. Пржемысл домагався корони Священною Римською імперії, але 29 вересня 1273 королем був обраний граф Рудольф Габсбурзький (1218−1291), шановний за своє політичне розсудливість, і за здатність уникати суперечок з папством. Пржемысл відмовився визнати його обрання, тому Рудольф вдався застосування сили і розгромив суперника. У 1282 — одну з ключових дат авст-рійської історії - Рудольф оголосив належали йому землі Австрії спадковим володінням вдома Габсбургів.

С початку Габсбурги уважали власні землі приватним володінням. Попри боротьбу корону Священною Римською імперії і сімейні розбрати, герцоги з дому Габсбургів продовжували розширювати кордону своїх володінь. Вже раніше вона була зроблено спробу приєднати щодо нього землю Форарльберг на південному заході, але ці вдалося завершити лише у 1523. Тіроль приєднався до владениям Габсбургів в 1363, в результаті чого Австрійське герцогство впритул присунулося до Апеннинскому півострову. У 1374 була приєднана частина Істрії, що виходить до північної краю Адриатического моря, а ще через 8 років порт Трієст добровільно долучився до Австрії, щоб позбутися панування венеціанців. Були створено представницькі (станові) асамблеї, що складалися з дворян, духівництва і городян.

Герцог Рудольф IV (правив у 1358−1365) планував приєднання до своїх владениям королівства Чехії та Угорщини і мріяв домогтися повну незалежність від Священної Римська імперія. Рудольф заснував Віденський університет (1365), фінансував розширення собору св. Стефана і підтримував торгівлю і ремесла. Він помер раптово, не реалізувавши своїх честолюбних планів. При Рудольфі IV Габсбурги стали носити титул эрцгерцогов (1359).

Экономика Австрії у епоху Возрождения

В мирні періоди розцвітала торгівля з іншими князівствами і і з далекої Руссю. У Угорщину, Чехію й Німеччину товари везли Дунаєм; за обсягом ця торгівля була можна з торгівлею по великому Рейнскому шляху. Розвивалася торгівля з Венецією та інші северо-итальянскими містами. Поліпшувалися дороги, що полегшувало перевезення товарів.

Германия служила вигідним ринком збуту для австрійських вин і зерна, Угорщина купувала тканини. У Угорщину експортувалися господарські вироби з заліза. Під час перебування чергу, Австрія купувала угорський свійську худобу та мінерали. У Зальцкаммергуте (нижне-австрийские Східні Альпи) видобувало велике кількість кухонної солі. Внутрішні потреби у більшості виробів, крім одягу, забезпечували вітчизняні виробники. Ремісники однієї спеціальності, об'єднані у цех, часто селилися у певних міських районах, про що свідчать назви вулиць в старих куточках Відня. Заможні члени цехів як контролювали справи в самісінький своєї галузі, а й брали участь у управлінні містом.

Политические успіхи Габсбургов

Фридрих III

С обранням герцога Альбрехта V німецьким королем в 1438 (під назвою Альбрехта II) престиж Габсбургів досяг би свого апогею. Одружившись на наступниці королівського престолу Чехії та Угорщини, Альбрехт збільшив володіння династії. Проте його особисту владу у Чехії залишалася номінальною, і обидві корони було втрачено для Габсбургів. Герцог загинув дорогою доречно битви з турками, а період царювання сини Владислава володіння Габсбургів значно зменшилися. Після смерті Владислава зв’язку з Чехією й Угорщиною повністю роздерто, а сама Австрія розділена між спадкоємцями.

В 1452 дядько Альбрехта V Фрідріх V (1415−1493) був коронований як імператор Священною Римською імперії під назвою Фрідріха III. У 1453 він став австрійським ерцгерцогом, і з цього часу до формальної ліквідації Священною Римською Імперії 1806 (беручи до уваги короткого проміжку часу у 18 в.) Габсбурги зберігали імператорську корону.

Несмотря на нескінченні війни, і навіть заколоти дворян та її жителів Відня, Фрідріху III вдалося розширити свої володіння, приєднавши частина Істрії і порт Риеку (1471). Фрідріх вірив у те, що династії Габсбургів судилося завоювати увесь світ. Його девізом стала формула «AEIOU» (Alles Erdreich ist Österreich untertan, «Уся земля підпорядкована Австрії»). Цю абревіатуру він надписував на книжках та повелів висікати на громадських спорудах. Фрідріх женив свого і спадкоємця Максиміліана (1459−1519) на Марії Бургундської. Як посагу Габсбургам дісталися Нідерланди й землі біля нинішньої Франції. У цей період почалося суперництво австрійських Габсбургів з французьким королівством, яке тривав аж до 18 в.

Максимилиан I (король в 1486, імператор в 1508), що інколи вважають другим збирачем володінь Габсбургів, придбав, крім володінь в Бургундії, райони Гороиция і Градиска буд «Изонцо й невеличкі території у південних частинах сучасної Австрії. Він уклав угоди з чешско-венгерским королем про передачу чешско-венгерской корони Максиміліану у разі, якщо Владислав II помре, не залишивши спадкоємця чоловічої статі.

Благодаря вмілим спілкам, вдалому спадщині і найвигіднішим шлюбам сім'я Габсбургів домоглася значного могутності. Максиміліан знайшов прекрасні партії для тато свого сина Філіппа і свого онука Фердинанда. Перший одружився з Хуане, наступниці Іспанії з її величезної імперією. Володіння їх сина, імператора Карла V, перевершували володіння іншого європейського монарха до чи ж після нього.

Максимилиан домовився над одруженням Фердинанда на наступниці Владислава, короля Чехії і Угорщини. Його шлюбна політика мотивувалася династичними претензіями, але також прагненням перетворити придунайскую Європу на згуртований християнський бастіон проти ісламу. Проте апатія народу перед мусульманської загрози ускладнювала виконання це завдання.

Наряду з незначними реформами під управлінням Максиміліан заохочував нововведення в військової області, які віщували створення постійної регулярного війська замість військової аристократії воинов-рыцарей.

Дорогостоящие шлюбні контракти, безладдя в фінансах та військові витрати спустошували державну скарбницю, і Максиміліан вдавався до великим позикам, переважно в багатія магнатів Фуггеров з Аугсбурга. Натомість набули концесії видобуток з корисними копалинами в Тіролі та інших районах. З тієї самої джерела бралися вартість підкуп голосів виборщиків імператора Священною Римською імперії.

Максимилиан був типовим государем епохи Відродження. Він допомагав літератури і освіті, підтримував вчених і митців, як-от Конрад Пойтингер, гуманіст з Аугсбурга і фахівець з римським старожитностей, і «німецький художник Альбрехт Дюрер, який, зокрема, ілюстрував книжки, написані імператором. Інші правителі з цієї родини Габсбургів і аристократія заохочували витончені мистецтва і зібрали багаті колекції стрічок і скульптури, які є пізніше гордістю Австрії.

В 1519 онук Максиміліана Карл був обраний королем, а 1530 став імператором Священної Римська імперія під назвою Карла V. Карл правил імперією, Австрією, Богемією, Нідерландами, Іспанією і іспанськими заморськими володіннями. У 1521 він зробив свого брата, ерцгерцога Фердинанда, правителем придунайських земель Габсбургів, яких ставилися власне Австрія, Штирія, Каринтія, Крайна і Тіроль.

Присоединение Чехії і Венгрии

В 1526 війська Сулеймана Пишного вторглися до Угорщини. Усобиці всередині правлячого класу країни полегшили перемогу турків, і 29 серпня колір угорської кінноти був знищено на полі Мохача, а столиця Буда капітулювала. Утікач після розгрому у Мохача молодий король Людовік II загинув. Після її смерті Чехія (з Моравією і Сілезією) і Західна Угорщина відійшли Габсбургам.

До тих часів жителі володінь Габсбургів говорили майже німецькою, а то й вважати населення невеликих слов’янських анклавів. Проте після приєднання Угорщини та Чехії Дунайська держава стала дуже різнорідним за складом населення державою. Це відбулося як разів у той час, коли ніяких звань Європи складалися мононаціональні держави.

Чехия або Угорщина мали власним блискучим минулим, своїми національними святими і героями, традиціями і мовами. У кожній із цих країн були й своє національне станові і провінційні сейми, у яких домінували багаті магнати і духовенство, але було менше дворян і городян. Королівська влада змушена була носила скоріш номінальний, ніж реальне характер. Імперія Габсбургів включила до свого складу багато народів — угорців, словаків, чехів, сербів, німців, українців і румунів.

Двор у Відні почав заходів, щоб інтегрувати Чехію і Угорщину в родові володіння Габсбургів. Центральні урядові управління було реорганізовано таким чином, аби відповідати потребам расширившейся держави. Видну роль почали виконувати палацові канцелярія і таємний рада, які консультували імператора переважно в питанням міжнародної політики і законодавства. Були вжито перші кроки для заміни традиції обрання монархів обидві країни спадковим правом Габсбургів.

Вторжение турок

Сплотить Австрію, Угорщини та Чехії допомогла лише загроза турецького завоювання. 200-тысячное військо Сулеймана просувалося широкими долині Дунаю та в 1529 наблизилося до стінах Відня. Через місяць гарнізон та корінні мешканці Відня змусили турків зняти облогу і відступити до Угорщини. Але війни між Австрійської і Османської імперіями тривали з перервами протягом життя двох поколінь; і пройшло майже двоє століть, поки армії Габсбургів не повністю вигнали турків — із історичної Угорщини.

Подъем і спад протестантизму. Центром поширення реформованого християнства на Дунаї стали області проживання угорців. Багато поміщики і в Угорщини прийняли кальвінізм і лютеранство. Вчення Лютера приваблювало багатьох німецькомовних городян, в Трансільванії широкі симпатії викликало протягом унітаріїв. У в східній частині власне угорських земель переважав кальвінізм, серед частини словаків і німців поширився лютеранство. У тій частині Угорщини, яка потрапила під контроль Габсбургів, протестантизм натрапив на значний спротив із боку католиків. Двір у Відні, високо цінував значення католицтва підтримки абсолютної влади короля, проголосив його офіційної релігією Угорщини. Протестанти були зобов’язані сплачувати грошей підтримку католицьких релігійних інститутів власності та протягом великого відтинку часу не допускалися за державні посади.

Реформация несподівано швидко поширилася у самій Австрії. Щойно винайдена книгодрукування дозволило обом протиборчим релігійним таборах видавати та поширювати тогочасні книги й брошури. Князі й священики часто боролися влади під релігійними прапорами. Велика кількість які вірують у Австрії залишили католицьку церкву; ідеї Реформації проголошувалися в соборі св. Стефана в Відні і навіть у сімейної каплиці правлячої династії. Анабаптистские групи (наприклад, меннониты) поширилися потім у Тіролі і Моравії. На середину 16 в. явне більшості населення Австрії, здавалося, прийняло протестантизм у тому чи іншого формі.

Однако існувало три могутніх чинника, що стримували поширення Реформації, а й сприяли поверненню великої частини неофітів до лона Римо-католицькій церкві: внутріцерковна реформа, проголошена Тридентским собором; Суспільство Ісуса (орден єзуїтів), члени якого як духівників, учителів і проповідників зосередили свою діяльність звернення до цю віру сімей великих землевласників, правильно розрахувавши, що й селяни потім підуть за вірою своїх панів; та фізичне примус, осуществлявшееся віденським двором. Конфлікти вилилися в Тридцатилетнюю війну (1618−1648), що розпочалася у Чехії, де глибоко був закоріненим протестантизм.

В 1606—1609 Рудольф II поруч угод гарантував чеським протестантам свободу віросповідання. Але коли його імператором став Фердинанд II (правив у 1619−1637), протестанти у Чехії відчули загрозу своїм релігійним свобод і громадянським правам. Ревний католик і авторитарний правитель Фердинанд II, яскравий представник Контрреформації, віддав розпорядження про придушенні протестантизму в самої Австрії.

Тридцатилетняя война

В 1619 чеський сейм відмовився визнати імператором Фердинанда обрала королем курфюрста Фрідріха V, пфальцграфа Рейнского. Цей демарш призвів до початку Тридцятилітньої війни. Повстанців, які розходилися за всіма найважливішими питанням, пов’язувала лише ненависть до Габсбургам. З допомогою найманців в Німеччині армія Габсбургів в 1620 вщент розбила чеських повстанців в битву біля Білої Горе під Прагою.

Чешская корона була назавжди і безповоротно закріплена за домом Габсбургів, сейм розігнали, а католицтво оголошено єдиною законної вірою.

Поместья чеських протестантських аристократів, котрі обіймали майже половину території Чехії, були між молодшими синами католицького дворянства Європи, переважно німецького походження. Аж по розпаду Габсбурзької монархії в 1918 чеська аристократія говорила переважно німецькою мовою й набула правлячої династії.

В ході Тридцятилітньої війни населення Габсбурзької імперії понесло величезних втрат. Кінець бойні поклав Вестфальський світ (1648), за яким Священна Римська імперія, куди входили Німеччину зі Італію, фактично припиняла своє існування, і з князі, які володіли її землями, спромоглися об'єднати свою давню мрію про незалежність від втручання влади імператора. Проте Габсбурги досі зберігали імператорську корону і впливом геть справи державні Німеччини.

Победа над турками

Во другий половині 17 в. армії османів відновили тиск на Європу. Австрійці повели боротьбу з турками за контроль над нижнім течією річок Дунай і Сава. У 1683 величезна турецька армія, скориставшись повстанням в Угорщини, знову тримала в облозі Відень протягом двох місяців, і знову завдала величезних збитків її пригородам. Місто переповнивсь біженцями, артилерійський обстріл зашкодив собору св. Стефана та інших архітектурним пам’яткам.

Осажденный місто було врятовано польсько-німецькому армією під керівництвом польського короля Яна Собеського. 12 вересня 1683, після жорстокої перестрілки, турки відійшли і вже будь-коли поверталися до стін Відня.

С цього історичного моменту турки стали поступово здавати своїми панівними позиціями, а Габсбурги відкликали з своїх перемог дедалі нові вигоди. Коли 1687 більшість Угорщини із столицею Будой була звільнено з турецького панування, угорський сейм подяку визнав спадкове право чоловічої лінії Габсбургів на угорську корону. Однак цьому була обумовлено, і вступом на престол новий король мав підтверджувати все «традиції, привілеї і прерогативи» угорської нації.

Война проти турків тривала. Австрійські війська відвоювали майже всю Угорщину, Хорватію, Трансільванію й більшість Словенії, було офіційно закріплена Карловицком світом (1699). Потім Габсбурги звернули свої погляди на Балкани, й у 1717 австрійський полководець принц Євген Савойський захопив Белград і вторгся Сербії. Султан змушений був поступитися Габсбургам невеличкий сербський район навколо Белграда і і інших невеликих територій. Через 20 років балканська територія була знову захоплена турками; Дунай і Сава стали кордоном між двома великими державами.

Венгрия, що опинилася під владою Відня, була спустошена, її населення зменшилося. Великі ділянки землі було передано дворянам, лояльним Габсбургам. Угорські селяни перемістилися на вільні землі, а запрошені короною іноземні поселенці - серби, румуни і німецькі католики — заселили південні райони країни. За оцінками, в 1720 угорці становили менш 45% населення Угорщини, й у 18 в. їхня частка продовжувала скорочуватися. Трансільванія зберегла особливий політичний статус при управлінні з Відня теж.

Хотя угорські конституційні привілеї і місцева влада постраждали, а податкові пільги аристократії підтверджено, двір Габсбургів мав можливість нав’язувати своєї волі угорської правлячої еліті. Аристократія, земельні володіння якої росли разом із її відданістю короні, залишалася вірної Габсбургам.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.