Педагогічні погляди Тараса Григоровича Шевченка

ВСТУП Тема курсової роботи — педагогічні погляди Тараса Григоровича Шевченка. Тема є надзвичайно актуальною і доцільною при вивченні історії педагогіки, оскільки новаторські ідеї та погляди великого просвітителя мають вагомий зміст й заслуговують на особливу увагу. Поет і художник, мислитель-гуманіст Т. Г. Шевченко найбільшою цінністю природи вважав людину. Безмежно вірив у її розум, творчі сили, здатність самовдосконалюватися. Для цього, на його думку, необхідно створити певні умови, найважливішими складовими яких мають бути освіта, навчання і виховання. Ряд дослідників вивчали педагогічні погляди Шевченка, аналізували ті чи інші їхні аспекти: В. Щурат, П. Зайцев, П. Потоцький, С. Сірополко, І.Коровицький, С. Стельмах, В. Яцюк, О. Федорук, Н. Кузьменко, В. Яременко — зверталися до аналізу «Букваря». Й. Шемлей, Ф. Прийма, Г. Антонюк розглядали ставлення Шевченка до недільних шкіл. Ю. Ступак звертав увагу на використання Шевченком народної педагогіки. Вцілому педагогічні погляди Шевченка розглядали С. Чавдаров, В. Доманицький та О.Мазуркевич.

Мета дослідження полягає у якомога ширшому розкритті світогляду письменника, його реформаційних ідей в галузі освіти й науки.

Завдання курсової роботи:

· Зробити загальний огляд життя і творчості Т. Г. Шевченка.

· Дослідити просвітницьку діяльність.

· Проаналізувати педагогічні погляди.

· Розкрити тему дослідження в повному обсязі, відповідаючи на основне питання: в чому суть педагогічних поглядів Т. Г. Шевченка.

· Зробити висновки.

В ході наукового дослідження я опрацювала різні джерела: періодичні видання, та теоретико-критичний матеріал; провела текстовий та літературознавчий аналіз віршів; зробила відповідні висновки.

Новизна дослідження: аналіз нових ідей Т. Г. Шевченка, відповіді на питання якою повинен бути вчитель, школа, навчання.

Основним методом, яким я скористалася під час наукового дослідження єописовий метод, завдяки якому я змогла виокремити основні факти, проаналізувати невизначені питання даної проблеми, класифікувати знайдені факти, виявити зв’язки між ними, узагальнити й обгрунтувати всі свої спостереження.

Об'єкт дослідження — життя та творчість Тараса Григоровича Шевченка.

Предмет дослідження — просвітницька діяльність та педагогічні погляди Т. Г. Шевченка.

Обсяг роботи: Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. Містить 30 сторінок.

шевченко життя реформаційний освіта наука Розділ 1 Роль сім'ї та праці в розвитку особистості

1.1 Життєвий і творчий шлях Т. Г. Шевченка Крутою, тернистою була життєва дорога Тараса Шевченка. У кріпацькій хатині, де він народився, над ним тяжіли тисячі нещасть, тисячі напастей. Чи могли захистити від біди змучені недолею батько-нетяга чи мати-кріпачка, яку «ще молодую — у могилу нужда та праця положила». Безрадісне, рясно зрошене слізьми дитинство протупотіло босоніж колючими стернями в голоді, холоді й хворобах.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. Його батьки, які були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, невдовзі переїхали до сусіднього села Кирилівка. У 1822р. батько віддав його «в науку» до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати і засвоїв деякі знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. Після смерті у 1823р. матері і в 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був «школярем-попихачем» у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Ще з самого дитинства Тарас Шевченко мав характер незвичайний, натуру чутливу і вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірну, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси «незвичайності» хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе» .

Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взяли до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад’ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним «на комнатного живописца» .

У Вільно Шевченко виконує обов’язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час вчився у Яна-Батіста Лампі, який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема, професора живопису Віленського університету. Десь наприкінці лютого 1831 р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

1832 р. Енгельгардт віддає Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, в 1835 р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить все, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони в 1838р. викупляють його з кріпацтва. Як відомо, широкий доступ Т. Г. Шевченка до скарбниці знань став можливим лише після викупу його на волю. Навчаючись у художній академії, незважаючи на досить напружений ритм навчальної роботи, Т. Г. Шевченко все ж знаходив час для ознайомлення із станом розвитку різних галузей сучасної йому науки. Так, двічі на тиждень, вечорами він ходив до Вільного економічного товариства слухати лекції з фізики, регулярно відвідував лекції із зоології, анатомії, біології. Пізніше глибоко зацікавився проблемами космосу, самотужки опанувавши книгу видатного німецького природодослідника і мандрівника Олександра Гумбольдта «Космос або фізичне змалювання світу». Добре був ознайомлений із науковими працями з геології англійського вченого Родерика Мурчисона, автора книги «Геологія європейської частини Росії й Уралу», видруко-ваної в 1845 р. Часто перечитував, як він сам писав, «фізику Писаревського», яку придбав для власного користування. Знав основні принципи математичної концепції знаменитого математика М. В. Остроградського, з яким був у дружніх стосунках, уважно студіював роботи з естетики, теорії мистецтва (зокрема «Естетику» Лібельта). Цікавився проблемами психології, філософії. Крім цього, постійно прагнув до вивчення іноземних мов. Зокрема, добре знав французьку, польську мови, що давало змогу йому читати потрібні книги в оригіналі.

Характерним для Т. Г. Шевченка було те, що він цікавився науковими знаннями з точки зору застосування їх на практиці. Так, вивчивши принцип роботи парового двигуна, поет зробив незвичне для того часу передбачення, що пара має замінити важку працю людей. Різнобічність інтересів Т. Г. Шевченка дала йому змогу не тільки глибоко усвідомити сутність багатьох наукових теорій, а самому залишити значний слід у науковому пізнанні дійсності. Зокрема, він зібрав цінні матеріали з історії й археології, ботаніки і зоології, географії, етнографії та з історичного краєзнавства, історії літератури. і мистецтва. Його описи України, Росії, Середньої Азії відзначаються глибиною, неординарним підходом, оригінальністю висновків. Так, Т. Г. Шевченко один із перших дав правильне трактування таких сторінок з історії України як Гайдамаччина, Коліївщина, Кармалюччина. Велику науково-дослідну роботу провів Т. Г. Шевченко і в галузі етнографії та фольклору. «Вимірявши вздовж і впоперек Волинь і Поділля…», поет з великим захопленням збирав і записував народні звичаї й обряди, пісні, перекази, думи.

21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини «Хлопчик-жебрак, який дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842).

Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу, автопортрети).

Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченнями, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші «Причинна» і «Нудно мені, тяжко — що маю робити». Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка» .

Але ще до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840р. з’являється перша збірка Шевченка — «Кобзар». 11 травня 1843 року, одержавши відпустку, надану йому Академією мистецтв, Т. Шевченко з Є. Гребінкою вирушив у рідний край, який залишив чотирнадцять років тому безправним підлітком — кріпаком. Тепер він повертався сюди славетним поетом. Провівши близько дев’яти місяців на Україні, лише наприкінці лютого 1844 року він повернувся до Петербурга. Подорож на Україну лишила глибокий слід у свідомості й творчості Т. Шевченка. Свідченням цього є російська поема «Тризна» та соціально — побутова поема «Сова», написана незабаром після повернення з України. 8 липня 1844 року Т. Шевченко завершує поему «Сон» («У всякого своя доля…»), у якій виступає з нещадним сатиричним викриттям самодержавної монархії. Це один з найгеніальніших творів світової революційної поезії. Поїздка на Україну була дуже плідною і для Шевченка — художника. Сотні начерків та етюдів з натури привіз він до Петербурга. У нього визрів задум систематичного видання великої серії офортів під назвою «Живописна Україна» — своєрідної енциклопедії історії, побуту, народної творчості минулого й сучасного життя українського народу. Але здійснити свій задум Т. Шевченкові не пощастило через брак коштів. Наприкінці 1844 року вийшов єдиний випуск «Живописної України», який став визначним здобутком українського мистецтва. [4.85]

Осінь 1845 року — час виняткової творчої продуктивності для поета.

Протягом жовтня — грудня він написав поеми «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», вогненну інвективу «Kавказ», послання «І мертвим, і живим…», цикл переспівів «Давидові псалми», вірші «Холодний Яр», «Минають дні, минають ночі…», «Як умру, то поховайте…» та інші твори. Поет працює з величезним творчим натхненням та енергією. Однією з могутніх вершин революційно — викривальної поезії Т. Шевченка цього часу став «Kавказ» — рідкісний емоційний твір, надзвичайно глибокий і значущий своїми суспільно-політичними ідеями. Через одинадцять днів після завершення «І мертвим, і живим…» поет пише нове послання — «Як умру, то поховайте…», звернене вже не до інтелігенції, а до народу, до селянства, яке єдине, за Шевченком, здатне і повинне повалити ненависний самодержавно — кріпосницький лад і натомість створити нове суспільство, суспільство здійснених ідеалів волі, нову, велику, вільну сім'ю вільних народів.

На початку 1846 року Т. Шевченко звів усі свої твори, написані протягом трьох попередніх років, у велику рукописну збірку під назвою «Три літа». 1846 року Т. Шевченком були написані балади «Лілея» й «Русалка», на початку наступного року — поема «Відьма».

Як відомо, Тарас Григорович сам хотів стати учителем малювання у Київському університеті. В листі до куратора Київського учбового округу О.С.Траскіна 27 листопада 1846 p., після закінчення Петербурзької академії мистецтв, він писав: «…Я бы желал употребить приобретенные мною в искусстве сведения на образование в одном молодых людей, по тем самым началам, какие я усвоил себе под руководством знаменитого моего учителя».

Шевченка було затверджено на посаді викладача малювання, але приступити до виконання своїх обов’язків учителя і вихователя він не встиг: 5 квітня 1847 р. за написання революційних віршів його заслали на десятирічну солдатську каторгу.

5 квітня за участь у Кирило — Мефодіївському товаристві Т. Шевченко був заарештований і відправлений до Петербурга. Було вирішено «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей мере дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский Отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Затверджуючи це рішення III відділу, Микола І власноручно збоку написав: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать». 31 травня 1847 поета в супроводі фельдєгеря було відправлено до Оренбурга, де містився штаб Окремого Оренбурзького корпусу. Десять років тривало заслання Т. Шевченка. Позбавлений права творити, він, проте, криючись від стороннього ока, продовжує писати поетичні твори. З-під його пера з’являються поеми «Kняжна» та «Варнак», історична поема «Чернець» і ряд ліричних віршів: «Не гріє сонце на чужині…», «Сон», «Самому чудно, а де ж дітись?», «А.О.Kозачковському». Т Шевченко з великою поетичною силою відтворив тягар свого підневільного життя в солдатській казармі. Під час переходу з Орської фортеці до укріплення Раім у складі Аральської описової експедиції Т. Шевченко написав вірш «У бога за дверми лежала сокира…», а під час зимівлі 1848−1849 років на Kосаралі - «Царі», «Марина» і великий цикл ліричних поезій. [7.89]

Творчість була для нього не тільки духовною потребою, а й формою протесту проти царського свавілля. Записуючи рядок за рядком, він підтверджував свої ж слова: «Kараюсь, мучуся… але не каюсь!.. «

Одна за одною виникають «захалявні книжечки» — таємні рукописні збірочки «невольничої поезії» Т. Шевченка. На третьому році заслання, після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, поет переписав свою «невольничу поезію» у нові маленькі саморобні книжечки, яких набралося двадцять сім. З'єднані разом, вони склали знамениту «Малу книжку» — перше чистове зведення віршів і поем 1847 — початку 1850 років. За доносом одного з офіцерів-«землячків», поета відправили в одну з рот у віддалене Новопетровське укріплення, розташоване на півострові Мангишлак, під найсуворіший нагляд. Настали найтяжчі часи Шевченкового заслання, період найбільшої ізольованості поета від світу, коли обірвалися навіть листовні зв’язки з нечисленними друзями на волі, встановлені у попередні роки. Протягом перших двох років перебування в Новопетровському укріпленні Т. Шевченко не писав. Тільки 1853 року, він потай відновив літературну творчість, але звернувся до нового для себе жанру — повісті. В одному з листів 1858 року Т. Шевченко зазначав, що повістей у нього «десятків коло двох набереться», нині відомі тексти лише дев’яти: «Наймичка», «Варнак», «Kнягиня», «Музикант», «Несчастный», «Kапитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Усі вони написані російською мовою на засланні, і тільки другу частину «Прогулки с удовольствием и не без морали» поет закінчив 1858 року в Нижньому Новгороді. Місце заслання Т. Шевченко покинув 2 серпня 1857 року. Повернення із заслання викликало в Т. Шевченка приплив нових творчих сил. Він почав переписувати свої твори з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно їх виправив і відредагував, написав поему «Неофіти», вступ до сатиричної поеми «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава».

Злободенним був перший вірш Т. Шевченка, написаний після повернення з заслання — «Сон». В ньому з великою художньою силою змальовано мрії селян про давно очікуване звільнення з кріпацького ярма, висловлено народне розуміння «сподіваної волі». У вірші «Я не нездужаю, нівроку…» поет, тавруючи антинародну сутність царизму, проголошує революційний шлях розв’язання селянського питання за допомогою «сокири».

Влітку 1859 року Т. Шевченко востаннє побував на Україні, де його знову заарештували за «недозволені» розмови. Kиївський генерал-губернатор визнав перебування поета на Україні небажаним і зажадав його повернення до Петербурга. Під час цієї подорожі Т. Шевченко написав ліричні поезії «Ой по горі роман цвіте…», «Ой маю, маю я оченята…», «Сестрі», «Kолись дурною головою…», а повернувшись до Петербурга, завершив велику поему «Марія», задум якої плекав іще в роки заслання. Наприкінці 1859 року Т. Шевченко написав поезії «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» та «Осії. Глава XIV. Подражаніє», в яких висловив глибоку віру в неминучий кінець самодержавного ладу.

Біблійна образність, до якої вдавався поет, була формою звеличення сучасної йому революційної боротьби, вираженням революційно-демократичного пафосу своєї поезії. У вірші «І Архімед, і Галілей…» (1860) Т. Шевченко пророкує торжество майбутнього вільного демократичного суспільства.

23 січня 1860 року в Петербурзі вийшло нове видання «Kобзаря», хоч і понівечене в окремих місцях царською цензурою, проте в цілому значно повніше, ніж «Kобзар» 1840 року. І в Петербурзі, і на Україні «Kобзар» 1860 року був зустрінутий з захватом. Але арешти, переслідування, тяжке заслання підірвали здоров’я поета. 29 січня 1861 року в одному з листів на Україну він писав: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу».

9 березня життя Т. Шевченка обірвалося. У травні 1861 року тіло поета перевезено на Україну й поховано біля Kанева, над Дніпром.

1.2 Роль сімейного виховання в формуванні особистості

Дуже велике значення в розвитку людини у формуванні її духовності Т. Г. Шевченко надавав правильному сімейному вихованню, розумному співвідношенню батьківської любові до своєї дитини з вимогливістю, батьківського піклування про сина чи доньку з суспільною необхідністю готувати їх до життя і праці. З великим гнівом говорив поет про шкоду, якої завдає молодим людям атмосфера сімейного виховання в міщанських і поміщицьких родинах. Розбещена дитина — це «майбутній собачник, камер-юнкер і взагалі людина погань». Ненавидячи побут поміщицьких сімей, Шевченко симпатизує сімейному життю людей праці: «мені,—говорить він у повісті „Художник“, — більше подобається сімейний побут простих людей. Серед них я зовсім спокійний, а там все чогось немов боїшся». 18. 25 ]

Особливо велика роль у сімейному вихованні належить матері, недаремно він пише: «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». Т. Шевченко з великим презирством говорить про тих матерів, які народжують дітей і святий обов’язок їх виховання доручають або найманим гувернанткам, або ж неграмотним сільським жінкам, він називає їх «амфібіями, бездушними автоматами». Мати — перша, природна вихователька своєї дитини. В очах Кобзаря мати, яка не виконує свого материнського обов’язку, гідна всілякого засудження: вона злочинниця перед суспільством, вона викликає огиду, не тільки моральну, а й фізичну. І, навпаки, заслуговує на всебічну пошану та мати, яка любить своїх дітей людською любов’ю і по-людському піклується про них, про їх майбутнє. Образ такої матері благородний, він прекрасний і в етичному, і в естетичному розумінні.

Поета турбував стан жіночої освіти, коли більшість дівчат із селянських родин взагалі не вчилися, а дівчат-дворянок у привілейованих закладах вчили тільки світських манер, не розвивали їхній розум, духовність. Т. Г. Шевченко як гуманіст обстоює рівність хлопців і дівчат у навчанні, стоїть за надання жінці повноцінної освіти.

Проте, навіть у благопристойних сім'ях початкове сімейне виховання має обов’язково доповнюватись суспільним вихованням. «Я погано вірю у виховання найдоброчесніших матерів, тим більше, якщо в них єдине дитя», — висловлює своє міркування Т. Г. Шевченко. Особливо турбували його у таких випадках зайва опіка, безмежна сліпа любов, що часто проростали егоїзмом, себелюбством, жорстокістю в юних душах.

Т. Г. Шевченко — поет милосердя, ідея якого червоною ниткою проходить через усю його творчість. Він розповідає, як простий люд ділиться шматком хліба, дає прихисток сироті чи безпритульному, немічному, допомагає старим, засту іається за скривдженого. Надзвичайно широко розумів поет завдання естетичного та етичного виховання. Розглядав його як могутню силу, що формує справжню іюднну. З особливою любов’ю змальовував Кобзар дітей-сиріт у художніх та малярських творах. Так, він створив понад 20 картин на подібну тему: «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», «Байгуші під вікном», «Мати миє дитину», «Хлопчик із собакою в лісі», «Казахський хлопчик біля грубки», Молитва матері" та ін. І в багатьох поетичних творах він змальовує образи дітей та матері. Вже у поемі «Катерина» бачимо сироту Івася, який став поводирем сліпця-кобзаря. Тут же показано народні традиції, за якими дівчину-покритку зневажає все село, старі батьки проганяють з хати світ за очі, хоч і люблять її. Про покриток та співчуття до них йдеться у поемах «Сон», «Наймичка», «Відьма», «Марина», у вірші «Ми вкупочці колись росли» та ін. Коли поет говорить про дітей, голос його стає ніжно-схвильований. З великим душевним болем змальовує він у поемі «Гайдамаки» страту Гонтою своїх дітей, вихованих матір'ю у шляхетській школі. Або в поемах «Княжна», «Слепая», «Наймичка», в поезіях «Мені тринадцятий минало», «Лілея». З великим співчуттям до дітей-сиріт пише він і в віршах «На Великдень, на соломі», «І золотої й дорогої», «Якби ви знали, паничі». 25.85]

Зворушливо говорить він про жінку-матір і уславлює її найліпшими словами, зрівнюючи з богородицею:

І перед нею помолюся.

Мов перед образом святим Тієї матері святої,

Що в мир нам бога принесла…

Для жінки — велике щастя народити і виховати дитину. Співчутливо зображає поет вдовині селянські сім'ї, де хоч і бідно та вбого, але є піклування матерів про дітей, а дітей про матерів, де наполеглива праця не тільки не вбиває, а міцніше підкреслює людяність сімейних стосунків. У бідній, але дружній сім'ї і бідність та інші життєві злигодні легше зносити. У руслі народної педагогіки в поезії «Ой крикнули сірії гуси» майстерно показано, як вдова пишається своїм сином:

Вигодувала малого.

До школи дала, А із школи його взявши.

Коня купила, А коня йому купивши.

Сідельце сама Самим шовком вишивала, Златом окула.

Любов матері — це найсвятіше почуття. Там, де поет говорить про матір, про самовіддану материнську любов, невгамовну її печаль, — його слово набуває виняткової сили. Любов дітей до батьків, до матері оспівана Шевченком з гарячим почуттям. Найдорожча для нього — Україна, яка постає в образі матері:

Привітай же, моя ненько.

Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину.

1.3 Освіта і праця Значне місце в творчості Т. Г. Шевченка займає проблема трудового виховання підростаючого покоління, його значення у формуванні розуміння юнаком чи дівчиною того, що є добро і справедливість, щастя і доля. «Людина працьовита, — пише він, — найщасливіша людина в світі». «Щаслива, стократ щаслива людина, яка вміла віддалити від себе все не гідне людини і задовільнятися лише з блага, набутого власною працею». «Заздрю і завжди заздритиму тобі, щасливий благородний трудівнику». Він спостерігав, як у праці формуються справжні люди і як у результаті нетрудового виховання виростають діти морально покалічені.

Нову школу поет не уявляв без поєднання освіти і праці. Про Шевченкові спроби внести в загальну освіту елементи трудового виховання свідчить його робота над складанням підручника для народної школи. Він виходив з того, що навчання — це важка повсякденна праця, тому оволодіння знаннями досягається не шляхом якоїсь там таємничої інтуїції, а в процесі практики, важкої життєвої боротьби.

Висновок Адекватне осмислення поглядів Шевченка на школу та освіту можливе в контексті тогочасних суспільних, культурних та комунікаційних реалій. Його життя припало на перехідну епоху, коли здійснювалося руйнування традиційних структур аграрних суспільств, йшло формування суспільств індустріальних з відносно динамічними й ефективними засобами зв’язку, що, в свою чергу, сприяло становленню новочасних національних спільнот. Ці зміни вели до відповідних змін у освітній сфері. На зміну конфесійній школі, яка була притаманна аграрним суспільствам, йшла школа світська, котра в кінцевому рахунку мала на меті сформувати громадянина національної держави і дати йому знання, необхідні в різних сферах суспільної діяльності.

Шевченко ніби опинився «на переломі», коли здійснювався перехід від однієї освітньої системи до іншої. Йому довелося пізнати «принади» старої освіти. У віці 8 з половиною років його віддали до сільської школи-«дяківки». Такі школи існували ще з давньоруських часів. Щоправда, у ХVІІ ст. вони ввібрали деякі елементи, характерні для західної освіти, зокрема, католицьких шкіл.

Ця школа була конфесійною за своїм характером. Викладання в ній здійснювалося здебільшого представниками нижчої церковної ієрархії, а навчання відбувалося переважно по церковних книгах. Сформувана в умовах обмеженої писемної комунікації, коли книга виступала рідкістю, а хранителем писемної традиції в основному виступали священнослужителі, ця школа основну ставку робила на розвиток пам’яті. На першій стадії навчання необхідно було на пам’ять вивчити увесь буквар — усі комбінації складів за назвами церковнослов’янських літер. У школі читався Часослов, Псалтир, вивчалася наука письма й лічби. Як методика, зорієнтована на розвиток пам’яті, так і символічний світ шкільної науки, далекий від реалій українського життя, робили навчання в школі для більшості дітей важким і нецікавим. Тому засобом стимуляції часто виступали тілесні покарання. В повісті «Близнецы» автор так говорить про навчання грамоти, жаліючи своїх малолітніх героїв: «Невинные создания! Не знаете вы, какое зло затаено в этих разноцветных каракулях. Это источник ваших слез, величайштй враг вашей детской и сладкой свободы».

Шевченко не лише закінчив «дяківську науку», а й деякий час служив школярем-робітником у дяка Богорського. Останній навіть призначав його консулом, покладаючи на нього деякі вчительські обов’язки.

Т. Г. Шевченко не був професійним педагогом. Точніше, не встиг розпочати практичної викладацької роботи, хоча його зарахували на посаду вчителя малювання Київського університету святого Володимира. Однак до роботи вчителя він готувався досить серйозно, глибоко аналізуючи як теорію, так і практику організації методів і змісту навчання. Про це свідчать його поезії, прозові твори, записи у щоденнику, листи до друзів. Т. Г. Шевченко був обізнаний із найновішими педагогічними ідеями свого часу, зокрема Белля і Ланкастера, і давав їм цілком правильну оцінку. Стежив за впровадженням цієї системи у школах тодішньої Росії. Він керувався тим, що увесь зміст педагогічних пошуків має бути спрямований найперше на людину, на її духовне збагачення, розвиток інтелекту і творчих сил. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» письменник зазначає, що «освіта повинна збагачувати, а не обкрадати серце людське».

«Щоб не втратити суто людського і за всіх обставин лишатися справді людиною, — пише поет у листах до своїх друзів, — є лише один порятунок — освіта, навчання. Хто полюбить книгу, той далеко піде в своєму розвитку». «Книга рятує душу від здерев’яніння». «Тільки освіта забезпечує людині багатогранність знань та інтересів, широкий кругозір, всебічний розвиток її творчих сил. Особливо, якщо знання засвоєно не механічно, а свідомо, з розумінням того, де їх можна застосувати до потреб виробництва чи повсякденного життя. Така людина стає суспільно активною, ініціативною, їй властиві, як правило, гнучкий розум, естетичний смак і «ніжно величні почуття». Треба сказати, що такий еталон освіченості не був тільки омріяним образом нової людини. Саме до такого освітнього ідеалу прагнув наблизитися сам Т. Г. Шевченко. Від природи він був допитлийим і цю рису характеру зумів зберегти і пронести через усе життя, незважаючи на тяжкі випробовування долі. 23.52]

Висловлені поетом прогресивні думки про народну грамотність, суспільне виховання, про роль сім'ї і матері у вихованні дітей, жіночу освіту, професію педагога тощо, увага до недільних шкіл, участь у створенні для них підручників — ще один доказ його відданості справі народної освіти.

Розділ 2 Народність освіти

2.1 Недільні школи У 1859 р. на Україні почали організовуватися недільні школи для навчання неписьменних дітей і дорослих, зокрема робітників. Вважається, що перша недільна школа почала функціонувати в Києві на Подолі 11 жовтня 1859 р., де на той час мешкав Шевченко, в приміщенні Подільської дворянської школи. Невдовзі такі школи з’явилися в Білій Церкві, Могилеві-Подільському, Одесі, Полтаві, Миколаєві, Єлисаветограді та інших містах. Поява цих шкіл була пов’язана з новими суспільними й культурними тенденціями. З одного боку Україна входила в добу індустріалізації. Це особливо давало про себе знати у великих містах, де, власне, й з’явилися перші недільні школи. Значний відсоток учнів становили учні ремісників та наймані робітники. Нові суспільно-економічні умови вимагали від робітників оволодіння хоча б елементарною грамотою.

Недільні школи, як і інші навчальні заклади для робітничого люду, помітно відрізнялися від попередніх, конфесійно-зорієнтованих початкових шкіл-дяківок. Вони мали більш прагматичний характер, були зорієнтовані на знання, які давали змогу орієнтуватися в більш динамічному суспільному житті. Водночас ці школи, саме через свій прагматизм і народність, отримали національну спрямованість. Вони орієнтувалися на викладання зрозумілою народною мовою. Тому ці школи могли стати важливим чинником національного життя. На них увагу звертали національно зорієнтовані українські діячі, в тому числі й Тарас Шевченко.

Саме в руслі цієї тенденції варто осмислювати появу різноманітних підручників для навчання української мови. До них варто віднести «Граматику» П. Куліша (1857), «Українську абетку» М. Гатцука (1860), «Домашню науку» К. Шейковського (1860), «Азбуку по методе Золотова для Южнорусского края» А.І.Строніна (1861). До цих навчальних посібників був близьким «Букварь южнорусский». У ньому, як і в зазначених букварях, використовувалася нова методика навчання по буквах, після чого учні приступали до читання зв’язаного тексту. «Буквар» складався з наступних розділів: азбуки, складів (тут використовувалися уривки Шевченкових переспівів Давидових псалмів), молитв з коментарями, рукописної азбуки, лічби, дум та народних приказок. Цей посібник мав на меті не лише навчити учні читати й писати. Тексти, які давалися тут для читання, орієнтували на засвоєння народних і християнських цінностей.

«Буквар» вийшов відносно великим тиражем — 10 тис. примірників, на кошти самого автора. При чому гроші від продажу цієї книги часто йшли на потреби недільних та сільських шкіл. Цей факт ще раз засвідчує, яку велику увагу Шевченко приділяв проблемам освіти. Водночас ця книга була найдешевшою серед подібних видань й була доступною для широких верств населення. Шевченко реалізовував її за ціною 3 копійки.

Тарас Григорович палко схвалював ідею створення недільних шкіл. Оскільки вони існували на добровільні пожертвування, поет віддав для них значну частину тиражу свого «Кобзаря». Особливо цікавився він харківськими недільними школами, навіть мав намір поїхати в Харків, щоб зустрітися з їх діячами, налагодити особисті зв’язки зі своїми друзями, зокрема з приятелем ще з часів спільного навчання в Академії мистецтв учителем Ф. Ткаченком, діячем недільних шкіл А. Балдіним. У листі до друзів він просить передати 50 примірників «Кобзаря» чернігівським школам і 50 примірників — київським. 11.82]

2.2 «Буквар Южнорусский»

У 1860 р. Т. Г. Шевченко склав і видав посібник для початкового навчання, зокрема в недільних школах, — «Букварь южнорускій». У ньому подаються «велика азбука», «мала азбука» (36 літер), склади, рукописна азбука (велика й мала), лічба, а також кілька народних дум, прислів'я, приказки тощо. Це перший підручник для навчання грамоти в українських школах, написаний рідною мовою. У змісті його відбито передові педагогічні ідеї того часу. Тарас Григорович уміло поєднував вимоги народної та наукової педагогіки до навчання і виховання дітей. Значне місце відвів зразкам фольклору.

Шевченків «Буквар» можна назвати новаторським, адже він значно відрізняється від інших букварів того часу: Шейковського, Гаццука, Золотова, які спрямовували дітей на запам’ятовування незрозумілих складів, назв букв. Кобзарева ж книга заохочувала до свідомого читання, осмислення прочитаного.

З вічно живого джерела Т. Г. Шевченко зачерпнув ті вислови, що стверджують одвічне ставлення народу до Правди і Кривди як до моральних категорій. «Букварь Южнорусскій» радував колись і нині звеселяє серця шедеврами, які висвітлюють найпотаємніші куточки неповторної поетичної душі працелюбного і гордого, волелюбного й співучого народу, наділеного природною мудрістю і лукавістю. Ну хто ще зможе так сформулювати своє ставлення до ледаря чи до хвальків, як це зробив Тарас Григорович Шевченко? «Або ти, тату, йди по дрова, а я буду дома, або ж я буду дома, а ти йди по дрова», «Ледачому животові і пироги вадять», «Аби мені місяць світив, а зорі я й кулаком дістану». [8.26]

Т. Г. Шевченко добре розумів педагогічну цінність приказок. У свій невеличкий «Буквар» він включив 13 зразків цього жанру. Характер використання приказок різноманітний. Деякі з них відбивають зневажливе ставлення до нероб: «Багато панів, а на греблю й нікому», показують облудність панської «доброти»: «Казав пан: кожух дам — та слово його тепле». Є тут приказки про царський несправедливий суд, який обороняє інтереси багатіїв: «З дужим не борись, а з багатим не судись». Знаходимо в «Букварі» приказки, які осуджують моральні пороки, поширені в класовому суспільстві: «Брехнею увесь світ пройдеш, та назад не вернешся», «З брехні не мруть, та віри більше не ймуть», «Добре братство краще за багатство», «Не місце чоловіка красить, а чоловік місце», «Не бажай синові багатства, а бажай розуму», «При горі та в лиху годину пізнаєм вірну людину», «Праця чоловіка годує, а лінь марнує», «Зароблена копійка краща краденого карбованця»; «Лінивий двічі робить, а скупий двічі платить», «Без наук, як без рук», «Вчення — світло, а невчення — тьма». 16.9]

Отакі перлини народної творчості пропонувались маленьким українцям на сторінках букваря, і це в умовах жорстокої царської цензури. Прихований зміст афоризмів добре розуміли і учні, і їхні батьки. Є приказки, спрямовані проти лінощів, непошани до батьків, зловживання гостинністю, тощо. Це багатство тематики наведених у книзі приказок давало можливість вихователям проводити з учнями різноманітні бесіди виховного характеру, звертатися до тогочасної дійсності, критично мислити. З уміщених там приказок та прислів'їв можна дістати уявлення про світоглядні позиції Кобзаря, про його ставлення до народної педагогіки, що є сконцентрованою скарбницею створюваних віками підходів до виховання та освіти, навчання і розвитку підростаючих поколінь, про осмислення ними звичаїв, обрядів і традицій рідного народу.

Крім приказок і прислів'їв, Т. Г. Шевченко у розділи для читання вводить дві великі думи: «Про пирятинського Поповича Олексія» та «Про Марусю Бо-гуславку». У першій з них розповідається, як на Чорному морі козацькі судна спіткала жахлива буря. Козацький ватажок вважає, що це — покарання за минулі провини учасників походу, «за гріхи». Однак козаки «в гріхах себе не знавали». Лише Попович Олексій, який був писарем військовим, визнає за собою злі вчинки, жорстокість і лицемірство. За це він готовий прийняти смерть. Вважаючи думу цінною з виховного погляду, Шевченко, включив її до «Букваря». Герой — благородний Олексій Попович, мужній воїн, який ладен принести себе в жертву заради врятування друзів-козаків. Дума свідчить про високу культуру тогочасного українського суспільства, в якому козаки святе письмо знали, уміли читати, писати, пам’ятали народні колискові та історичні пісні, шанували віру своїх пращурів. [23.58]

«Дума про Марусю Богуславку» показує тяжкий стан козаків-невольників, які «тридцять літ у неволі пробувають», загубили рахунок дням, в темниці не бачать світла-сонця, втратили віру у визволення. Маруся Богуславка із співчуттям звертається до них, обіцяє визволити їх і наступного дня свою обіцянку здійснює. Вчинок Марусі — приклад високої мужності жінки, яка керувалася високоморальними патріотичними мотивами. Велич цього вчинку, оспівана в яскравому поетичному творі, на думку Шевченка, заслуговувала того, щоб дума була використана у вихованні та навчанні молодих поколінь. Для упорядника букваря неабияке значення мало й те, що цей героїко-патріотичний вчинок зробила жінка.

З погляду Шевченка, ці думи цінні були не лише своєю гуманістичною й патріотичною спрямованістю, а й високими художніми якостями. Думи дуже подобались письменникові через їх високий гуманізм, загальнолюдську мораль, насиченість історичними подіями. [12.13]

«Буквар» Т. Г. Шевченка ставив у центр уваги питання морального й соціального характеру, сприяв вихованню в дусі революційно-демократичних переконань. Виступаючи проти кріпосницької моралі, спрямованої на захист соціальної нерівності, Шевченко протиставив їй мораль трудового народу. Цілком по-різному дивилися на те, що «добре» й що «зле», трудящі й визискувачі. Т. Г. Шевченко своєю книгою пропагував кращі здобутки народної педагогіки, розкривав перед читачами розуміння того, що красивою й справедливою є глибока пошана до людини праці, ненависть до того, що пригноблює її, робить нещасливою. Добром є почуття рівності й братерства, патріотизм, відданість народові, готовність на самопожертву й на подвиг в ім'я народу.

Наведені в «Букварі» фольклорні твори вчили єдності між словом і ділом, кликали до активності. Вони викривали індивідуалізм, лицемірство, байдужість до людини. Художня довершеність цих творів, їх емоційна сила також мала неабияке педагогічне значення. Він спрямований був на виховання учнів у дусі демократичних ідей, в дусі гуманізму, патріотизму та ненависті до егоїстичних прагнень і власницької моралі. «Буквар» Шевченка призначався для ознайомлення читачів з такими творами, які б сприяли моральному вихованню.

Саме це відрізняло «Буквар» Шевченка від більшості навчальних книг того часу. Якщо в них і були зразки народної творчості, то вони губилися там серед іншого матеріалу. Шевченко ж подавав їх як основні тексти для вправ у читанні та бесід на морально-виховні теми. У дусі народної творчості згадує упорядник про правду й кривду: «Де єсть добрі люди, там і правда буде, а де кривда буде, там добра не буде».

Використання фольклорних творів для навчання і виховання, власне, започатковане Т. Г. Шевченком, хоча до того в одній з перших українських граматик така спроба уже мала місце. І вже після виходу «Букваря» з’явилися збірки українських приказок і прислів'їв В. Смирницького, І. Головацького, М. Гатцука, нарешті, славнозвісного М. Номиса.

Тираж «Букваря южнорусского"—10 000 примірників, ціна одного — 3 копійки. Як на той час — дуже дешево. Виручені від його продажу кошти пішли на користь недільних шкіл.

Буквар виходив у світ з великими труднощами. Реакційні кола і духовенство доклали чимало зусиль, щоб перешкодити поширенню книжки в українських селах і містах — там, де вона могла принести найбільшу користь. Але для українського простого народу ця дешева книжечка стала найкращим подарунком, якого можна було бажати.

У листі до П. Симиренка Шевченко незадовго до своєї смерті писав: «Когда соберу за букварь всі деньги, то думаю издать в таком же объеме букваря и личбу или арифметику. А потом космографию и географию нашего края, преимущественно в большем объеме, но не дороже 5 коп. Потом краткую историю нашего сердешного народа. И когда все сие сотворю, тогда назову себя почти счастливым». [10.6]

«Буквар» Шевченка говорить про велику користь цієї книжки для народу, про її наскрізну навчально-виховну спрямованість: «Тут немає ніненависті, ні злоби на кривдників, ні про лицарства гетьманів та козаків, ні глузування з москалів. Ця книжка має завдання допомогти вивчити якнайшвидше рідну мову, а вміщені в ній статті для читання виявляють усе найкраще в людині - любов до ближніх, шанування батьків, самовідданість, каяття перед народом у своїх провинах та спокутування їх, милосердя до нещасних…»

2.3 Народна педагогіка Народну освіту Т. Г. Шевченко розглядав як справу першорядного суспільного значення. Славить Кобзар світоч знань, схиляється перед людською вихованістю й інтелектом, чемністю, повагою до літніх, бо саме ці категорії завжди були об'єктом народної педагогіки.

Різноманітними були засоби й методи виховання та навчання в народі. Серед них дуже важливу роль відігравала народна поетична творчість. Лірична пісня звеличувала благородство й душевну красу людини. Героїчна пісня й дума славили відвагу. Загадка розвивала кмітливість і спостережливість. Скоромовка удосконалювала мову. Казка розвивала художню уяву дитини. А якого глибокого життєвого, філософського змісту сповнені народні приказки й прислів'я! В них синтезовано досвід трудящих. Вони вчать любити народ, його працю й подвиги, підносять і звеличують вірність і справедливість, любов до праці, творчі шукання, колективізм, дружбу і т. д. Все це мало і має винятково важливе педагогічне значення. глибокої мудрості афоризми, які формували свідомість народних мас, виробляли їх переконання. А художня образна форма висловлення думок збільшувала силу їх впливу, полегшувала розуміння й запам’ятовування, впливала на почуття. 1.57]

Саме тому так високо цінили народну педагогіку видатні діячі в галузі освіти й виховання. Ще Г. Сковорода вказував, що «долг учителя — сочетать себя с народом». К. Ушинський у відомій праці «Про народність у громадському вихованні» говорив про те, що ніхто не може змагатися з педагогічним генієм народу: «Виховання, коли воно не хоче бути безсильним, повинно бути народним… Виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу». Такої ж високої думки про народну педагогіку були Л. Толстой і М. Горький, І. Франко і М. Коцюбинський, багато інших вчених і митців.

Творчість Т. Г. Шевченка — це невичерпне джерело, дорогоцінна скарбниця для всіх, особливо істориків, фольклористів, етнографів, мистецтвознавців письменників і педагогів. Тож варто звернутись ще до одного аспекту його творчості — порушити питання про роль народної педагогіки, фольклору етнографії у художній практиці Шевченка, про народну творчість як джерел реалізму, народності, революційної непримиренності геніального поета, про йогo педагогічні погляди. Не претендуючи на «відкриття», варто ще раз нагадати: Кобзарева спадщина така ж багатогранна і невичерпна, як сама народна творчість.

Як відомо, на виховання Шевченка величезний вплив зробили передусім розповіді діда й старших у сім'ї, народні перекази, пісні й думи. Це була добра школа, яка формувала моральні переконання й естетичний смак майбутнього поета. 12.16]

Т. Г. Шевченко протягом всього свого недовгого творчого життя наполегливо пропагував кращі досягнення народної педагогіки, користувався її надбаннями тоді, коли писав свої твори, зокрема праці з питань навчання й виховання. Однак він не ідеалізував народну педагогіку, бачачи певну слабкість її у порівнянні з педагогікою науковою. Він показує основні фактори формування людини, викриває систему тодішньої освіти, що випускала в світ неосвічених чиновників, ледарів, офіцерів-п'яниць та ін. А для широких народних верств грамота взагалі була недоступна. Якщо й вивчиться якийсь простолюдин читати, писати — пощастить, як-то кажуть, вибитися в люди, то й почне обирати своїх же братів-селян. Але водночас Шевченко зазначав, що навчання в освітніх закладах, позбавлене зв’язку з народним життям і народним вихованням, так само не може бути і достатнім, і задовільним, воно часто навіть спотворювало людину. У повісті «Близнецы» ці погляди Шевченка знайшли широке відображення. Саватій, який стояв близько до народного середовища і зазнав глибокого впливу народної моралі й педагогіки, стає передовою й корисною суспільству людиною, його ж брат Зосим, вихований в далекому від трудового народу середовищі, став безчесним і морально спотвореним.

Висміюючи тодішню систему народної освіти, Т. Шевченко у повісті «Капитанша» писав: «Тут-то я только узнал, что значит так называемый грамотный русский человек. Мужички наши недаром говорят: „Не буде добра и правды на земли, поки пысьменним очи не повылазять“. Только вследствии глубокого презрения к этим грамотеям могла родиться подобная поговорка. Что бы подумал про моих земляков великий ревнитель народного образования Ланкастер!.. Общая грамотность в народе — величайшее добро, но где на 100 человек один грамотный — величайшее зло. Я ничего не знаю безнравственнее и отвратительнее сельского писаря: он первый грабитель бедного мужика, лентяй, пьяница, сосуд всех мерзостей и первый развратитель бедного простодушного мужичка, потому что он святое письмо читает».

Т. Г. Шевченко вважав необхідним поєднувати досягнення наукової і народної педагогіки, шкільної освіти із народною системою виховання. На його думку, саме сила народної педагогіки, сила народності могла б оздоровити шкільну систему освіти його часу, спотворену існуючими порядками. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко пише про аморальність, поширену на той час. Причини її він вбачає в шкільному вихованні та освіті, позбавлених народних основ: «А где причина эт: несамосознательности, этой безнравственной несамосознательности? Известно где, в школе. В школе нас всему, совершенно всему научат, кроме понимания своего милого родного слова. О школа, школа! как бы тебя скорее перешколить».

Поважливе ставлення до фольклору, до зразків народної педагогіки дало разючі результати — важко назвати іншого поета, в кого б стала народною така величезна кількість творів: науковцями зафіксовано близько 80 народних пісень на слова Тараса Григоровича та понад 105 варіантів на них «Реве та стогне Дніпр широкий…», «Ух, ух, солом’яний дух, дух», «Така її доля». Кожна з цих пісень здатна формувати високі людські почуття та ще й на найкращих традиціях рідного народу.

Т. Г. Шевченко — поет на всі часи. Можна сказати, що він завжди був із своїм народом: у довоєнні каламутні роки мудро підбадьорював знесилених, підставляв плече знедоленим, а спраглим втамовував жагу; у лиху воєнну годину допомагав бити фашистів. Він і сьогодні з нами. Поет-академік М. Т. Рильський писав: «Шевченко — живий в народній творчості, в якій образ великого генія, правдолюбця і борця виріс нині на весь свій неосяжний зріст» [23.59]

Великий Кобзар перейнявся думкою, що «народня просвіта — це перша, найбільша і найважнійша потреба на Україні, і до смерті тримався цього погляду та працював для народної просвіти». [3.11]

2.4 Т. Г. Шевченко про учителя та педагогічну професію Великий Кобзар високо цінував професію педагога, вважаючи, що до вчительської роботи слід допускати лише чесних і сумлінних людей. Образи передових учителів, які хоч і не мають доброї підготовки, але намагаються бути порадниками дітей, виховувати їх корисними членами суспільства, Шевченко змальовує щедрими барвами. З великою симпатією говорить автор про учителя дітей Ф. Сокири — колишнього семінариста Степана Мартиновича Левицького, про мудрого і гуманного педагога-куратора Полтавського дому для виховання бідних дворян, знаменитого автора «Енеїди» І. П. Котляревського, про народних просвітителів Г. Сковороду, І. Леванду (повість «Близнецы»).

Йому належало розумно направляти пізнавальний процес, стимулювати розумову діяльність дітей стежити, щоб можливі невдачі на перших порах не згасили бажання вчитися, час від часу організовувати для учнів маленькі перемоги у навчанні. З приводу останнього Т. Г. Шевченко писав, що індивідуальні, певної складності завдання для учнів, з урахуванням їх творчих сил — дуже важлива справа. «Це його пробний камінь, і яке велике для нього щастя, якщо він на цьому камені виявився не підробним, а справжнім художником».

Т. Г. Шевченко не уявляє радості життя без малят, їхніх дзвінких голосів, без дитячої посмішки. Діти для нього — це щастя, надія, майбуття, тому він наголошував, що одна з найважливіших рис педагога — це любов до дітей. 17.18]

До вчительської роботи слід допускати лише людей чесних, сумлінних. Народний учитель самовіддано служить людям, своїй батьківщині, він має бути доброю, високоморальною людиною, носієм духовності свого народу. Такий учитель, як правило, користується повагою своїх вихованців, у нього менше проблем з дисципліною. На уроці в такого вчителя учні сидять як зачаровані. «А між іншим від учителя впродовж уроку вони слова не чули зайвого. І це, я Думаю, — розмірковує автор в повісті „Близнецы“, — і була причина їх зачарування».

Особливо важливо, радив Т. Г. Шевченко, диференційовано, тактовно підходити до оцінки пізнавальних сил дитини в перші дні навчання, оберігати її від невдач доти, доки вона не захопиться новим для себе видом роботи. На цьому етапі надзвичайно важливо в межах педагогічної доцільності стимулювати, заохотити перші успіхи школярів. «Одні тільки геніальні натури можуть власними силами пробити грубу кору холодного егоїзму людського і примусити натовп звернути на них вражений погляд. Для натури звичайної заохочення — як дощ для пастовня. Для натури слабкої, заснулої… одна проста увага, слово ласкаве засвічує її, як вогонь згаслу лампаду». 5.2]

З творів Шевченка можна отримати чітке уявлення про ідеал вчителя. Таким ідеалом для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, яка здатна застосовувати свої знання в житті, уміє цінувати мистецтво, любить працю. Виховному ідеалові Шевченка властива така риса, як працьовитість. Праця повинна займати, на його думку, головне місце в житті людини.

2.5 Зміст освіти Т. Г. Шевченко виніс глибоку переконаність, що освіта має допомогти людині орієнтуватися в різних ситуаціях, розвинути у неї прагнення до вдосконалення своїх знань, розширення свого кругозору. Людина, яка не спроможна розуміти навколишній світ, говорив поет, не може бути справжньою людиною. Навіть відвідування школи, якщо зміст її роботи не зорієнтований на всебічний розвиток особи, підготує лише пустомелів. Тому сам факт навчання ще не засвідчує освіченості.