Загальна жанрологія і журналістика. 
Поділ літературної творчості на роди. 
Визначення епосу, лірики та драми

Реферат на тему:

Загальна жанрологія і журналістика. Поділ літературної творчості на роди. Визначення епосу, лірики й драми.

Будь-який журналістський задум здобуває втілення у формі пев­ного жанру. Щодня розкриваючи газету, читач зустрічається в ній не просто з текстами, а замітками, статтями, нарисами, інтерв'ю, есе та іншими жанрами журналістики. Жанри — це комунікативні канапи для певного роду інформації. Неправильно пов’язувати жанр лише з фор­мою журналістського твору, хоча б і такою, що склалася в глибинах історії і стабілізувалася в своїх структурних ознаках. Жанр — це певним чином окреслений зміст, що «відшукав» найбільш зручну форму для свого втілення. Жанр — це змістовно-формальна єдність.

А відтак, журналіст мусить навчитися бачити дійсність очима жа­нру, оскільки зрозуміти цю саму дійсність можна лише у зв’язку з пев­ними способами її вираження. Адже журналіст не втискує матеріал у го­тову площину твору, а жанровий погляд служить йому для відкриття, бачення, розуміння й відбору життєвого матеріалу.

Для журналіста є важливим як оволодіння конкретними інфор­маційними, аналітичними та художньо-публіцистичними жанрами, висвітлення структури й особливостей яких передбачене в спеціальних курсах, так і розуміння загальних жанрологічних питань, яким і присвя­чений цей виклад. Незважаючи на теоретичну загальність даного ма­теріалу, він має важливе значення для розв’язання суто творчих кон­кретних завдань, що рано чи пізно виникають перед кожним автором, надто тоді, коли він залишає, позаду період учнівства й виходить на шлях власної, самостійної творчості.

Під жанрологією розуміємо ту частину теорії журналістики (й літератури), що вивчає поділ текстів на роди і жанри. Слово «жанр» за­позичене в українську мову з французької, де вживається в двох значен­нях: «рід» і «вид». Це створило певну плутанину в жанролопчнііі термінологічній системі, де утворилося відразу кілька понятійних рядів для позначення одних і тих самих явищ. Не вдаючись до викладу подро­биць дискусійних моментів, відзначимо, що найбільш поширеною є концепція, згідно з якою щодо літературних текстів застосовуються три рівні поділу, що називаються.

1) РІД,.

2) жанр,.

3) жанровий різновид.

У відповідності із загальнофілософським законом зміст і форма перебувають у діалектичній єдності, у якій пріоритет належить змістові. Це породжує іноді деяке скептичне ставлення до форми як до чогось другорядного, неістотного. «Дайте мені сенсаційний зміст, — говорить молодий журналіст, — а вже оформити його я як-небудь зумію». На­справді ж, форма не є другорядним чинником у журналістській праці, а досконале оволодіння нею є законом творчості. Зрештою, у творчому змаганні журналістів перемагає той, хто пише яскравіше, вміє знайти нестандартні підходи до матеріалу, глибоко оволодів жанровими типа­ми мислення.

Важливе значення форми розкрив свого часу великий німецький філософ Г. В.Ф. Геґель (1770−1831). «Форма є зміст, — писав він в „Енцик­лопедії філософських наук“ (1817), — а у своїй розвинутій визначеності вона є закон явищ» 195. «Зміст не безформний, -продовжував він далі, — а форма водночас і міститься в самому змісті, і являє собою щось зовнішнє стосовно нього. (…) Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а фор­ма — перехід змісту у форму» 196 (підкреслення Геґеля. — І.М.).

Наявність певних родів і жанрів, згідно з цим філософським зако­ном, означає ні що інше, як існування певного змісту, який визначає адекватні способи свого оформлення, невіддільного від форми. У про­цесі історичного розвитку жанри інтенсивно розвивалися. Змінювалася дійсність, що була предметом відображення в творчості, змінювалися ідеологічні системи, які визначали сутність цього відображення. Часом дуже важко співвіднести два цілком різні твори і побачити в них на­явність спільних жанрових ознак. Величезна часова дистанція між «Антігоною» Софокла і п'єсою Е. Іонеску «Король помирає». Але не­розв'язний художній конфлікт і відображення його крізь призму поваж­ного величного пафосу об'єднує ці твори в жанр траґедії, встановлює тяглість історичної традиції між ними.

Літературні жанри — явище таке ж давнє, як і сама література. Жанри журналістики народилися тоді, коли народилася й сама жур­налістика. Сталося порівняно недавно. Тому, згідно з історичною пос­лідовністю, розглянемо спершу умови творення літературних жанрів.

Нагадаємо, що зміст складається з двох частин: предмета відобра­ження і авторської оцінки відображуваного. Ці два боки змісту актуалізу­ються залежно від того, про який рівень жанрового поділу йдеться. Крім того, слід розуміти, що у випадку об'єднання безкінечного ряду одиниць в жанрову єдність неможливо враховувати в кожному випадку оригіналь­ний предмет відображення чи своєрідну авторську концепцію, а необхідно знайти такі узагальнені способи їх вираження, які й дозволять сприйняти їх як приналежні до певного сталого типу художнього мислення.

Визначаючи зміст літературного роду, не можливо взагалі врахо­вувати авторську оцінку, навіть знайшовши для неї певну формулу уза­гальнення. Своєрідність, родового змісту виявляється лише на рівні предмета відображення.

Головним предметом літератури віддавна вважається суспільна людина — явище розмаїте й багатогранне, що й диктувало потребу дальшої спеціалізації художнього пізнання. У силу цього з’явилися літе­ратурні роди, об'єктом кожного з них був предмет літератури (людина в цілому), але конкретний рід звужував сферу пізнання (предмет) до пев­них окремих сторін її життєдіяльності.

Так, предметом лірики є внутрішня людина, її свідомість, думки й почуття. Явища об'єктивної дійсності входять до предмета лірики як другорядні, як чинники інтелектуального та психічного життя індивіда. Реальне життя в ліриці завжди відображається крізь призму свідомості особистості, як факти її автобіографії.

Драма — рід літератури, предметом котрого є суспільні супереч­ності як сфера найвиразнішого вияву життєдіяльності людини.

І лише епос, об'єднуючи риси драми й лірики, практично тотож­ний самому художньому мисленню, має своїм предметом буття людини в цілому, в усій розмаїтості й багатогранності його виявів.

Окремим, яскраво вираженим змістом (предметом) літературно­го роду обумовлений той чи інший спосіб його оформлення.

Головним елементом лірики є образ ліричного героя, що фор­малізується в творі як «Я». У ній надзвичайно істотними є засоби відтворення людських емоцій: ритм, рима, тропіка, поетичний синтак­сис. Тож не дивно, що вона найчастіше оформлюється у вірші, а якщо у деяких випадках послуговується прозою, то спричинює її якісні відмінності, привносить сюди ритмізацію, активізує тропіку тощо.

Драматургія ж, відтворюючи суперечності людського життя, за­собом їхньої реалізації, має художні конфлікти, формалізовані як безпо­середня дія та діалоги персонажів, що відбуваються в теперішньому ху­дожньому часі.

Головним елементом епосу є подія, формалізована в епічній прозі або епічному вірші, що передбачає обов’язкову наявність розгорнутого подієвого сюжету, представленого в розповіді стороннього, всебічно поінформованого спостерігача.

Чітко виражений зміст кожного літературного роду зробив мож­ливим утворення певних абстрактних понять, що стали згодом естетич­ними категоріями — ліричне, драматичне й епічне — і вживаються сьо­годні не лише для вказівки на приналежність до роду, але й на означен­ня своєрідності художнього мислення чи певного письменника, чи літе­ратурної школи, чи стильового напрямку.

При аналізі жанру як конкретної складової роду треба йти таким же шляхом, намагаючись в першу чергу дослідити його зміст, а потім похідну від нього форму.

Жанр як представник літературного роду є завжди носієм певно­го родового змісту. Наприклад, і комедія, і трагедія, і драма завжди бу­дуть відображенням суспільних суперечностей, тоді як нарис, повість, роман — відтворенням людського життя в усій різноманітності й бага­тогранності його виявів.

Істотним для розуміння жанрового змісту є також предмет жан­ру. Предметом траґедії є нерозв’язні на даному етапі життєві супереч­ності, суспільні та міжособистісні антагонізми. Предметом байки є соціально-моральні відносини між членами суспільства. Гегелівське визначення роману як твору про конфлікт між поезією серця й прозою життєвих відносин та випадковістю зовнішніх обставин також враховує саме особливості жанрового предмета роману. Крізь призму жанрово­го предмета осмислюється як змістовна проблема обсяг твору. Адже від об'єму безпосередніх явищ і фактів дійсності, що стали предметом есте­тичного освоєння, залежить і розмір твору.

Предметом оповідання чи нарису є окрема подія суспільного чи індивідуального буття. Навіть коли вони присвячені долі людини, ос­тання постає в них як окрема подія народної долі, національної історії. Предмет роману включає в себе загальні закономірності суспільного та індивідуального буття, зосереджується на процесах реальної дійсності.

Для розуміння жанрової специфіки надзвичайно істотним є дру­гий бік художнього змісту, а саме — авторська оцінка відображуваних явищ дійсності. Проте — знову наголосимо — для розуміння жанрово­го змісту важливо враховувати не індивідуально-конкретну концепцію світу, а найзагальнішу позицію автора, виражену як пафос твору.

Найбільш яскраво пафос як жанротворчий чинник виявляється в ліриці й драмі. Закономірно жанр оди пов’язується з пафосом піднесе;

ного, гімну — героїчного, елегії - драматичного тощо. У драматургії жанрові найменування траґедії й комедії завдяки сталому їх пафосу ут­ворили абстрактні поняття комічного й трагічного, що теж збагатили арсенал естетичних категорій.

Найскладніше виділити домінант}' естетичного пафосу в епічних творах, які в силу специфіки свого предмета (буття в цілому) схильні до концентрації в собі різних типів пафосу.

Отже, жанровий зміст виражається в.

1) родовому змісті,.

2) предметі жанру і.

3) естетичному пафосі.

Від жанрового змісту залежить і жанрова форма конкретного твору.

Так, наприклад, роман для передачі свого жанрового змісту ви­магає розлогого сюжету як відображення певних життєвих процесів, значної кількості персонажів, розгалуженої композиції. Ода — урочис­тої лексики, піднесених образів, чіткої строфічної будови.

Жанрова форма завжди залежна від жанрового зміст}' і є похідною від нього. Зміни останнього спричинюють, кінець кінцем, обов’язкові зміни першого, хоча формі й властиве певне відставання від змісту в процесі невпинного розвитку літератури.

У процесі історичного розвитку ускладнилася сама людина, суспільне середовище, у якому вона побутує, стала більш розмаїтою су­купність зв’язків особи із зовнішнім світом. Ускладнився сам предмет художньої творчості. Якщо раніше поділ на жанри цілком задовольняв теоретиків і практиків, то в XIX ст. вже знадобилися уточнення жанро­вої специфіки. Виникло поняття жанрового різновиду.

Жанровий різновид — це конкретна складова жанру, що виділяється на основі врахування.

1) своєрідності проблемно-тематичного ядра твору,.

2) специфіки його естетичного пафосу або.

3) способу організації життєвого матеріалу.

Для виділення жанрового різновиду враховуються окремі сторо­ни змісту твору, а саме:

1)тематика (історичний, родинно-побутовий, пригодницький і т. д. роман),.

2)проблематика (філософський, політичний, публіцистичний тощо роман),.

3) різновид естетичного пафосу твору (лірична чи сатирична комедія, гумористична новела, лірична чи епічна поема),.

4) головна особливість поетики (роман у новелах, роман у листах тощо).

Основні поняття жанрології виникли в надрах літератури та на­уки про неї і лише потім були транспольовані в журналістику й викори­стані її практикою й теорією. Зародившись у XVII столітті, журналісти­ка спершу знала лише один жанр — короткої інформаційної замітки, новинарного повідомлення. Але в процесі історичного розвитку розши­рювала свої суспільні функції, ускладнювала способи відображення світу, вдосконалювала жанрову систему. Журналістика талановито й творчо використала нагромаджений художньою літературою жанро­вий арсенал.

Сьогодні вже є цілком очевидним, що журналістика, зокрема на рівні художньо-публіцистичної творчості, синтезувала в собі родові оз­наки літератури. Журналістика — це епос, оскільки це розповідь про певні події, це проза як найбільш зручна форма існування епосу. Але журналістика — це й лірика, бо немислима без образу автора, цілком конкретної особи-оповідача. Нарешті, журналістика — це драма, бо во­на не мислима без конфлікту, пошуку й відкриття суперечностей, зітк­нення поглядів, думок, діалогічного викладу матеріалу у формі інтерв'ю.

Унаслідок тривалого історичного розвитку в журналістиці утвори­лося три жанрові єдності: інформаційна, аналітична та публіцистична. Ми пропонуємо назвати їх журналістськими родами, бо рід — це не що інше, як група жанрів, об'єднаних спільними ознаками. Традиція викори­стовувати поняття роду для характеристики усталених груп жур­налістських творів вже складається в надрах теорії журналістики. Так, наприклад, відомий журналістиколог В. В. Учонова стало вживає понят­тя роду стосовно публіцистики. «Публіцистичний рід творчості, — пише вона, — визрівав повільно і складно». А відтак, пристосувати терміно­логічний апарат літературознавства до вивчення журналістики цілком правомірно і відповідає напрямкові руху новітньої наукової думки.

Першою такою єдністю є парадигма інформаційних жанрів до числа яких належать замітка, звіт, репортаж, інтерв'ю. Особливістю інформаційного журналістського роду є.

1) обрання за предмет новини, важливої суспільної події,.

2) оперативне представлення її в об'єктивному повідомленні,.

3) зредукованість коментарів, суб'єктивних оцінок, аналізу.

Замітка — найпростіший жанр оперативного газетного повідо­млення, властивістю якого є стислість у подачі новини. Розрізняють два жанрові різновиди замітки: тверда і м’яка. Тверда замітка передбачає.

суворе виконання твердих вимог подачі навини, які полягають у тому, що в новинарному тексті мають міститися відповіді на шість головних запитань: хто? що? де? коли? чому? навіщо? Повідомлення повинне бу­ти викладене в тексті, який не перевищує 35−40 рядків. М’яка замітка передбачає, крім відповіді на шість новинарних питань, ще й наявність у тексті подробиць, супровідних дрібниць, пожвавлення повідомлення образним рядом.

Звіт-це інформаційне повідомлення про роботу та перебіг захо­ду, у якому брала участь певна група людей, що вирішували суспільне важливі питання. Таким заходом може бути сесія парламенту чи місце­вого органу самоуправління, конференція трудового колективу, збори громадської організації, спортивні змагання, художні виставки. Звіт уже включає в себе елементи коментаря журналіста. Поруч з точним повідомленням про промови, репліки та інші виступи, у його тексті мо­жуть міститися елементи аналізу, оцінки.

Репортаж — це жанр, який передбачає оперативну і яскраву роз­повідь про подію, ситуацію, явище. Репортаж — це розповідь очевидця або учасника події. Новина тут обростає суб'єктивними враженнями спостерігача та його співпереживаннями. Репортаж може бути корот­ким або значним за розміром. Різноманітність репортажів наштовхує на думку про те, що цей жанр мусить мати внутрішньожанрові різновиди, але вони ще недостатньо вивчені нашим журналістикознавством. Див. докладніше відповідну статтю в «Словнику молодого журналіста» .

Інтерв'ю — це жанр, що представляє суспільне вагому новину у вигляді відповідей особи на запитання журналіста. Сучасна журналісти­ка все ширше використовує і жанр бесіди. Це такий різновид інтерв'ю, у якому журналіст не обмежується короткими запитаннями, а спере­чається з співбесідником, коментує його відповіді і висловлює свою оцінку події. Внутрішньожанрова типологія інтерв'ю ставала предметом вивчення науки про журналістику. Найбільше відповідає парадигмі інформаційних явищ інтерв'ю-повідомлення. Однак у жанровому різно­виді інтерв'ю-міркуванні до інформаційних завдань додаються анаштичні, викладається не лише подія, але й роздуми особи з її приво­ду. Таким чином, цей тип інтерв'ю переступає межу аналітичних жанрів.

Друга жанрова група може бути названа аналітичним журналіс­тським родом. До його числа належать такі жанри, як кореспонденція, стаття, рецензія і огляд. Родовими ознаками аналітичних жанрів є.

1) встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і об'єднання їх в логічний ряд;

2) узагальнення їх, співставлення з іншими, встановлення зв’яз;

ку між ними;

3) оцінка ситуації і явища;

4) постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

5) висловлення пропозицій про своє бачення розв’язання про­блеми.

Кореспонденція — жанр, у якому на обмеженому конкретному життєвому матеріалі розглядається певна тема, ставиться проблема та пропонується її розв’язання. Цей жанр хіба трохи молодший за жанр замітки. Його назва походить від латинського слова «correspondeo», що в перекладі українською мовою означає «повідомляю». Кореспон­денціями первісно називалися повідомлені дописувачами новини з місць. А кореспондентами стали називати повідомлювачів новин. Зараз це слово використовується для найменування важливої рольової спеціалізації в журналістиці. Кореспондент — той, хто повідомляє но­вини. Внутрішньожанрова типологія кореспонденції включає в себе інформаційну, аналітичну й проблемну кореспонденцію.

Стаття — найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та співставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоре­тично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття — на анашзі проблем. Факти в ній відігра­ють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньожанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті. Типологія статті у новітній журналістиці ще чекає на своїх дослідників.

Рецензія — жанр, у якому передбачається інтерпретація та оцінка художнього або наукового твору. Типологізується за видами мистецтва (літературна, театральна, художня, музична) та за глибиною осмислен­ня явищ (анотаційна, аналітична, відкритий лист). Див. докладніше відповідну статтю в «Словнику молодого журналіста» .

Огляд — жанр, метою якого є ознайомити читачів з перебігом подій за триватий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи фактів за стис­лий хронологічний період. Жанр огляду вимагає глибоких знань і вміння аналітично співставляти факти. Від назви жанру походить ще одне найме­нування рольової спеціалізації в журналістиці - оглядач. Місія огляда­ча — розглядати події в часі, найкраще від зародження до завершення.

Третя жанрова група — публіцистичний журналістський рід. До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есе, фейлетон, памф­лет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї групи творів термін «художньо-публіцистичні жанри». Це не зовсім спра­ведливо, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів. Не меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. «Вечірні розмови» Максима Рильського є класичним зразком саме художньої публіцистики, але «Ментальність орди» Євгена Гуцала — то приклад публіцистики політичної, а твір Івана Франка «Що таке поступ?» — то приклад публіцистики наукової. Родовими оз­наками публіцистичних жанрів є.

1) вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх;

2) домінантне значення суб 'єктивних міркувань, авторської думки;

3) організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне зна­чення набуває образ автора-публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як «Я» ;

4) проведення певної філософської (ідеологічної, моральної) концепції, яка має самодостатнє значення і використовує різні типи аргументів, включно з фактичними.

Замальовка — найбільш компактний жанр художньої публіцис­тики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інфор-маційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб'єктивно) її значення.

Нарис — центральний жанр публіцистики, що передбачає опера­тивний відгук на подію, розкриття образу цікавої особи, створення пор­трету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї й чу­жої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у жур­налістиці: автори нарисів тут називаються «нарисовці». Внутрішньожа-нрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подо­рожній, науково-популярний та інші його зразки.

Головна особливість нарису — широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомо­гою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й до­мислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення крас­номовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським бачен­ням подій і проблем, активно використовує нарисовець.

Есе — жанр, у якому вільно, не обов’язково вичерпно, але вираз­но індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а публіцистична суб'єктивність сягає апогею. Див. докладніше про цей жанр у «Словнику молодого журналіста» .

Фейлетон — сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов’язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його «усмішка» .

Памфлет — сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злобо­денність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного яви­ща (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660−1731) за памфлет «Найкоротший шлях розправи з дисентера-ми» (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Деш Дідро (1713−1784) за трактат «Лист про сліпих для повчання зрячим» (1749) був кинутий до в’язниці, а П. Чаадаев (1794−1856) за «Філософічні листи» (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за перший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу «Телескоп») був оголошений божевільним. Див. про памфлет також статтю у «Словнику молодого журналіста» .

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літературу. Це її, так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У XX столітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам’ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

Описані нами жанри належать до числа найважливіших, але це не означає, що засадничо неможлива поява нових жанрів, створення проміжних міжжанрових утворень чи навіть авторських модифікацій існуючих варіантів. Так, кілька об'єднаних новинарних заміток, що відстежують події в часі, можуть складати хроніку. У межах портретно­го нарису деякі журналісти виконують твори під назвою «силует», що є дальшим поглибленням внутрішньожанрової типології і передбачає не просто створення портрета героя, а портрета контурного, однобічного, спрямованого не на всебічне розкриття характеру, а на поглиблене висвітлення його окремих сторін. Відповідь опонентові називається «реплікою». Цей список можна продовжувати. Існують і авторські жанри. Неможливо заперечувати, що Максим Рильський створив свій жанр «вечірніх розмов», а Остап Вишня «усмішок» .

Незважаючи на те, що категорія жанру є найбільш консерватив­ною в журналістиці, найбільш стабільно утримує сталі, вироблені в процесі історичного розвитку ознаки, підтиском мінливої, еволюціону­ючої соціальної дійсності все ж відбувається поступове оновлення і жа­нрової системи в цілому і внутрішньої конституції кожного жанру зок­рема. У практичній роботі журналіста важливе значення має його орієнтація як у загальних жанрологічних проблемах, так і знання вимог і особливостей того чи іншого жанру. Це дозволить йому досягти мак­симальної реалізації свого творчого потенціалу. Ставлячись з повагою до надбань багатьох поколінь своїх попередників, журналіст повинен прагнути не тільки якомога ефективніше використати наявний арсенал жанрових засобів, але й продовжити безперервний пошук нових підходів до вирішення творчих завдань.

Адже колись і традиції були новаторством…

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА ЗАГОЛОВОК — назва твору або його частини, що друкується чи пишеться над текстом. Періодичні видання (газети, журнали, альманахи), крім заголовків окремих творів, мають ще заголовки відділів, рубрик, назви групи матеріалів («шапки «) і загальні назви (наприклад, газета «Слобідсь­кий край», журнал «Березіль», альманах «Складка»).

Заголовок повинен містити в собі тему або ідею твору, має перегу­куватися з проблематикою. Він мусить бути виразним, стислим, змісто­вним, цікавим, легко вкладатися в нам 'яті читачів. Дати творові влучний заголовок — велике мистецтво, що потребує таланту, знань і досвіду. В історії журналістики відомі випадки, коли зміна заголовку несподівано ак­туалізувала матеріал і виводила його на перші сторінки видань. У великих редакціях газет є відділи, спеціалізовані на придумуванні заголовків до вже написаних матеріалів. У сучасній журналістиці існує тенденція до оформ­лення заголовків як розповідних речень і перетворення їх на невеликі ліди.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа­ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук­раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль­турі. — К., 1998. — С. 5−67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде­ния. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творче­ства: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. -67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин­формации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8.

Введение

в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.

9.

Введение

в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.