Громадсько-політичні та масові рухи в сучасному світі

Контрольна робота ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ТА МАСОВІ РУХИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

1. Міжнародний комуністичний рух після Другої світової війни Внаслідок Другої світової війни змінилося співвідношення сил між головними ідейно-політичними рухами та партіями країн Заходу. Значно посилили свій вплив комуністи та соціалісти. В 1944;1947 рр. комуністи входили до складу урядів 9-ти європейських та 4-х латиноамериканських країн: Італії, Франції, Австрії, Бельгії, Данії, Норвегії, Ісландії, Фінляндії, Люксембургу; Чилі, Куби, Коста-Ріки, Еквадору.

Тактика діяльності комуністичних партій ґрунтувалась на рішеннях VII конгресу Комінтерну: враховуючи реальну обстановку, вони не висували в якості найближчого завдання встановлення диктатури пролетаріату та побудову соціалізму. Головною вимогою було створення нової «передової» або «прогресивної» демократії, яка передбачала глибокі соціально-економічні та політичні перетворення в інтересах трудящих: націоналізацію банків і промисловості, передачу землі трудящим, обмеження влади монополій, участь робітників в контролі та управлінні підприємствами.

Разом з тим були й певні сили, які вороже ставилися до соціал-демократії та відхиляли можливість мирного переходу від капіталізму до соціалізму.

Негативний вплив мала також підтримка ВКП (б) з усіх питань. В результаті в роки «холодної війни» авторитет комуністичних партій почав потроху падати. Це призвело до того, що становище в міжнародному комуністичному русі наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. ускладнилось, цьому сприяла також і сприятлива економічна кон’юнктура в країнах Заходу.

Після розпуску Комінтерна в 1943 р. після закінчення війни керівництво ВКП (б) поставило завдання створення організації, яка могла б стати знаряддям її гегемонії в міжнародному комуністичному русі.

У вересні 1947 р. в Польщі була скликана інформаційна нарада представників 9-ти комуністичних та робітничих партій: Болгарії, Угорщини, Італії, Польщі, Румунії, СРСР, Франції, Чехословаччини та Югославії.

На нараді було створено Інформаційне бюро, до якого увійшли по 2 представники від кожної з 9-ти партій. Його завдання: «Організація обміну досвідом між партіями та, у випадку необхідності, координація їхньої діяльності на основі взаємної згоди». Був створений також Секретаріат Інформбюро, вирішено видавати газету «За міцний мир, за нову демократію».

Одним з головних завдань міжнародного комуністичного руху в той час була боротьба проти загрози нової світової війни. Для цього було висунуте гасло об'єднання усіх сил. Але на практиці, як і раніше, йшла боротьба із соціал-демократами, їх обвинувачували в розколі робітничого руху.

Негативно також на діяльності Інформбюро відобразився культ особи Сталіна, який нав’язував свою волю та оцінки членам Інформбюро. Нав’язування шляхів та методів будівництва соціалізму СРСР призводило до ігнорування національних та історичних особливостей розвитку народів.

Це нав’язування стало головною причиною гострого конфлікту в Інформбюро в 1948 р. Приводом стали суперечки з югославськими комуністами. Керівництво КПЮ обвинуватили у відході від принципів марксизму-ленінізму. У червні 1948 р. Інформбюро прийняло резолюцію із закликом змінити керівництво КПЮ, яки обвинуватили спочатку в націоналізмі, а потім і в фашизмі. В резолюції від 1949 р. говорилося, що в Югославії встановився «антикомуністичний, поліцейський державний режим фашистського типу». В результаті цього конфлікту КПЮ надовго була відсторонена від міжнародного комуністичного руху, з нею були розірвані усі зв’язки.

І тільки після смерті Сталіна відносини з Югославією декілька стабілізувалися.

У квітні 1956 р. на нараді представників партій Інформбюро було визнано, що Інформбюро вичерпало свої функції, що воно не відповідає новій обстановці ані за своїм складом, ані за змістом своєї діяльності. Вирішено було розпустити Інформбюро і припинити випуск його друкованого органу.

Принципове значення для міжнародного комуністичного руху мав ХХ з'їзд КПРС, який висловився за багатоманітність форм переходу до соціалізму. Але знову на практиці не всі його рішення здійснювались — про це свідчать події 1956 р. в Угорщині; багато відомих діячів компартій (Італії, Данії, США, Канади, Великобританії, Бразилії та ін.), які закликали критично переосмислити застарілі теоретичні установки, демократизувати внутрішньопартійне життя, по-новому поглянути на перспективи існування капіталістичного суспільства, обвинувачувались в ревізіонізмі, виключалися з компартій.

Після припинення діяльності Інформбюро однією з основних форм взаємодії комуністичних і робітничих партій стали міжнародні наради.

14−16 листопада 1957 р. в Москві відбулася перша Нарада представників 12-ти комуністичних і робітничих партій соціалістичних країн. Рішення наради базувалися на рішеннях ХХ з'їзду КПРС з проблем міжнародного становища та відносин між партіями.

16−19 листопада 1957 р. ця нарада перейшла у Нараду представників 64-х комуністичних і робітничих партій, які брали участь у святкуванні 40-річчя Жовтневої революції. На ній був прийнятий Маніфест миру.

В 1958 р. в Празі відбулася Нарада 20-ти комуністичних і робітничих партій, в 1960 р. — в Москві, де брали участь представники 81-ї партії. Обидві ці наради виступили за співробітництво із соціал-демократичними і соціалістичними партіями.

На початку 60-х рр. гострою проблемою в міжнародному комуністичному русі стали суперечки з КПК, яка виступала з лівацьких позицій. З 1962 р. КПК розірвала відносини майже з усіма компартіями. В деяких країнах виникли маоїстські угрупування в компартіях: в Австрії, Австралії, Аргентині, Бельгії, Бразилії, Великобританії, Гватемалі, Данії, Домініканській Республіці, Іспанії, Італії, Норвегії, Перу, США, Франції, Швейцарії, ПАР, Еквадорі, Японії, Новій Зеландії; в 1964 р. стався розкол в Індії та ін. Активно ця лінія підтримувалася в Індонезії та Албанською партією праці (правлячою).

Наприкінці 60-х рр. становище в міжнародному комуністичному русі погіршилось в зв’язку із політичною кризою в Чехословаччині (серпень 1968 р.). Багато комуністичних партій відкрито засудили дії радянського керівництва.

Після «празької весни» деякі угрупування комуністів почали розробку «національних концепцій соціалізму». Багато з них висловлювалося на користь ринкового механізму функціонування економіки, розвитку та заохочення конкуренції, забезпечення прав людини, включаючи право на свободу пересування та вибір країни постійного мешкання. Але в той час ці особи так само, як і раніше, обвинувачувались в ревізіонізмі.

Усі ці складності та суперечки в міжнародному комуністичному русі відобразились на роботі останньої Наради комуністичних та робітничих партій у червні 1969 р. в Москві, в якій брали участь представники 75 партій із 88, які діяли у світі.

Рішення Наради, як і раніше, мали обов’язковий характер і деякі делегації не підписали Основний документ «Завдання боротьби проти імперіалізму на сучасному етапі та єдність дій комуністичних і робітничих партій, усіх антиімперіалістичних сил». Деякі делегації виступили із засудженням вводу військ Організації Варшавського договору до Чехословаччини.

Найскладнішим періодом в історії міжнародного комуністичного руху стали 70−80-ті рр.

В країнах Східної Європи компартії або втратили статус правлячих партій, або взагалі припинили існування. Послабшали позиції комуністів у провідних країнах Заходу. Причини цього полягали в наступному:

— компартії не змогли оцінити, а відповідно й адаптуватися до нових реалій світового розвитку й опрацювати конструктивну альтернативну програму дій;

— у зв’язку з НТР сталися якісні зміни соціальної структури населення і робітничого класу зокрема, що призвело до скорочення масової бази компартій;

— посилення кризових явищ в країнах «реального соціалізму»;

— нове загострення міжнародної обстановки у другій половині 70-х рр.

В 70-х рр. в міжнародному комуністичному русі виникли серйозні розходження з питань про шляхи перетворення капіталістичного суспільства, а також з питання про оцінку розвитку подій в країнах «реального соціалізму». Гострі дискусії викликали тривалу та глибоку кризу в партіях Австрії, Австралії, Греції, Швеції, Фінляндії, що нерідко закінчувалось розколом. Представники цих партій та груп з інших партій виступали з обвинуваченнями на адресу КПРС та компартій інших соціалістичних країн в догматизмі, в проведенні недемократичного політичного курсу, в придушенні інакодумства та в прагненні до гегемонії в міжнародному комуністичному русі. Вони заявляли, що досвід «реального соціалізму» не являє собою позитивний приклад, і закликали до пошуку нового, «європейського» шляху до соціалізму та поширення демократії. Ця концепція отримала назву «єврокомунізму».

Особливо широко розповсюдженим єврокомунізм був у партіях Іспанії, Італії та ін. Але й це не принесло значних успіхів цим партіям.

З кінця 80-х рр. починається найважча криза в міжнародному комуністичному русі. Чисельність, престиж та вплив комуністів повсюди впали. Врешті-решт криза призвела до зникнення міжнародного комуністичного руху та перегляду теоретичних засад соціалістичного руху.

Більшість комуністичних партій західних країн припинили існування в колишньому вигляді. Багато з них розкололося. Частина трансформувалася в демократичні організації лівої орієнтації, які мали помітний політичний вплив (в Італії, ФРН, країнах Центральної та Східної Європи). Ці партії змогли пристосуватися до політичного середовища, що змінилося. Вони зверталися до широкого кола виборців, пропонували конкретні рішення соціально-економічних та політичних проблем, не нав’язували, як раніше, єдиної ідеології. Інші перетворились в нечисленні партії соціального протесту, які висловлювали ліворадикальні настрої, але не мали реальної політичної ваги (в Іспанії, Фінляндії, Бразилії, Чилі, Аргентині, Уругваї, Парагваї). Виключенням серед них залишилась Французька комуністична партія. Вона нараховувала 230 тис. членів і користувалась підтримкою 8−10% виборців. В деяких країнах на місці старих компартій утворились нечисленні групи, які стояли на ортодоксальних марксистських позиціях (в Португалії, Греції, Туреччині). Вони зайняли певне політичне місце. В Італії комуністи-ортодокси користувались підтримкою 7−8% виборців. В США, Канаді, Великобританії, Ірландії, Австрії, Норвегії, Ісландії, Нідерландах та інших країнах Заходу комуністи стали відсутніми у спектрі політичних сил.

Складну еволюцію пережили колишні комуністичні партії країн Центральної та Південно-Східної Європи. На межі 1980;90-х рр. більша їх частина стала на шлях конструктивної опозиції в межах переходу країн до демократії та ринку. Вони визнали прийняту у 1989 р. Декларацію принципів Соціалістичного інтернаціоналу, і майже всі заявили про своє бажання вступити до Соцінтерну.

Ці партії не відхиляли свого історичного зв’язку з комуністичним рухом, але політично проводили межу з партіями-попередницями. Вони вказували на свою роль у ліквідації старої системи. В масовій свідомості колишні компартії вже не асоціювались з «агентурою» іншої країни. Вони сприймалися як національні партії, орієнтовані на західноєвропейський тип розвитку.

По відношенню до ідеології соціал-демократії колишні компартії країн Східної Європи поділялися на дві групи. Угорська соціалістична партія (УСП), Соціал-демократія Республіки Польща, Словацька партія демократичних лівих, соціалістичні партії країн Балтії стали близькими Соцінтерну. Вони виступали за ринкове господарство з перевагою приватної власності, децентралізацію влади та автономію, широке залучення іноземного капіталу, повну свободу висловлення для етнічних, національно і культурно відмежованих груп населення. Менш близькими до ідеології соціал-демократії вважались соціалістичні партії Румунії, Сербії, Чехії. Вони проголошували курс на державне регулювання економіки з обмеженням дії ринкових механізмів, прагнули до централізованої держави, віддавали перевагу національному накопиченню, виступали за порядок і дисципліну під знаком сильної державної влади. Еволюцію від ортодоксальності до прагматизму переживала Партія демократичного соціалізму в Німеччині. Вона зберігала вплив приблизну на п’яту частину виборців східних земель, які бачили в ній силу, здатну відстоювати регіональні інтереси на федеральному рівні. Восени 1998 р. ПДС стала частиною парламентської опозиції в бундестазі.

Колишні комуністичні партії соціалістичних країн мали розгалужену організаційну структуру. Вони володіли кадрами управлінців, виконавчою дисципліною, впливом у профспілках. Завдяки соціально спрямованому курсу ци партії залучали на свій бік нові групи виборців. В середині 1990;х рр. вони переживали період піднесення. УСП завоювала популярність і очолила коаліційний уряд в Угорщині. В Польщі соціал-демократична партія стала потужною опорою уряду у виборчому союзі «Демократичної лівої». Екс-комуністи здійснювали сильний вплив на діяльність урядів в Румунії, Сербії, Болгарії. Нову коаліцію в союзі з іншими опозиційними силами вони створили в Словаччині.

2. Міжнародний соціал-демократичний рух Значним впливом після Другої світової війни користувались соціалісти та соціал-демократи. Ці партії діяли в усіх країнах Західної Європи; окрім Франції та Італії вони були більш чисельними, ніж комуністи. Загалом вони перевищували комуністів за чисельністю більше ніж удвічі, а за кількістю виборців — більше ніж утричі. Найкрупнішою серед них була лейбористська партія Великобританії (більше 3 млн. членів), за яку в 1945 р. голосувало 12 млн. виборців. Як правило соціал-демократи зберігали тісні зв’язки з профспілками. В перші післявоєнні роки вони входили до складу урядів 12 країн Заходу, а в Англії, Франції, Бельгії, Швеції, Норвегії неодноразово очолювали уряди.

Тим не менше соціал-демократія характеризувалась розмаїтим складом. В ній виокремлювалось три основні течії - права, центристська та ліва, які суперничали між собою. Загальним для всіх течій, крім деяких найбільш лівих груп, було уявлення про перехід до соціалізму в результаті тривалої еволюції суспільства шляхом реформ. Суперечки ж були з двох основних питань: ставлення до комуністів та класової боротьби пролетаріату в цілому. Панівне становище займало праве крило — К. Еттлі, Е. Бевін у Великобританії, К. Шумахер у ФРН, Дж. Саррагат в Італії, К. Реннер в Австрії та ін.

Соціал-демократія прагнула об'єднати свої сили в міжнародному масштабі. Задля цієї мети з 1946 р. проводилися конференції соціал-реформістських партій, які раніше входили до РСІ. На одній з таких конференцій — в Антверпені у грудні 1947 р. — був створений Комітет міжнародних соціалістичних конференцій (КОМІСКО).

Влітку 1951 р. представники 34-х соціалістичних та соціал-демократичних партій на конференції у Франкфурті-на-Майні прийняли рішення заснувати «асоціацію партій, які прагнуть встановлення демократичного соціалізму» — Соцінтерну. Була затверджена декларація «Цілі та завдання демократичного соціалізму», яка стала програмним документом соціал-демократії. В ньому була піддана критиці економічна система капіталізму, нездатна подолати соціально-економічні кризи, засуджене засилля великого капіталу, низкий життєвий рівень трудящих, масове безробіття. Вона проголошувала необхідність заміни капіталізму демократичним соціалізмом.

В декларації містилась відмова від багатьох ключових ідей марксизму. Капіталізм характеризувався як «вільне суспільство», яке складається з груп населення, які в різній мірі прагнуть до «соціальної справедливості та свободи». Перехід до «демократичного соціалізму» міг відбутися на основі класового співробітництва та морального самовдосконалення людей. Це суспільство повинно було з’явитися в результаті руху за реформи, які б створили «політичну та економічну демократію». «Політична демократія» передбачала здійснення принципів свободи та рівності в межах парламентської демократії та багатопартійної системи. «Економічна демократія» передбачала програму реформ, розрахованих на досягнення повної зайнятості, соціального забезпечення, рівномірного розподілу багатств та прибутків, планування економічного та соціального розвитку, залучення робітників до участі в управлінні виробництвом. «Економічна демократія» передбачала створення змішаної економіки, за якої державне планування співіснує з ринком і здійснюється в межах приватновласницьких відносин.

Соцінтерн проголосив своєю метою досягнення соціальної справедливості, покращення умов життя трудящих, свободи та миру в усьому світі.

В декларації засуджувався тоталітаризм. Диктатура пролетаріату прирівнювалась до фашизму, а комуністи оголошувались ворогами демократії (на цих положеннях відбилася печатка конфронтації та ідеологічної нестерпності періоду «холодної війни»).

В організаційному плані Соцінтерн виконував роль інформаційного та ідейно-політичного центру міжнародної соціал-демократії (рішення його керівництва не були обов’язковими). Протягом багатьох років провідною силою Соцінтерна були англійські лейбористи.

Ситуація наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. викликала необхідність перегляду програми. Це було пов’язано з початком послаблення міжнародної напруги, розвитком національно-визвольного руху в Азії, Африці, Латинській Америці.

В 1961 р. в Римі VII конгрес Соцінтерну підготував нову програму міжнародного соціалістичного руху «Світ сьогодні - соціалістична перспектива». В 1962 р. Рада Соцінтерна затвердила цей документ як програмний. В ньому підтверджувались та розвивались основні тези теорії демократичного соціалізму.

Ключовою ідеєю нової декларації стало твердження про те, що здійснення НТР в корені змінює характер соціально-економічного розвитку капіталістичного суспільства і створює всі необхідні передумови для еволюційного шляху до соціалізму. На думку багатьох соціал-демократів також суттєво зросла роль у суспільстві науково-технічної інтелігенції та «нових середніх верств», народжених НТР. Ці категорії населення і стали значною соціальною опорою реформістських партій.

Але «політика прибутків» правлячих соціал-демократичних партій торкалася інтересів трудящих, які вимагали більш радикальних заходів, що призвело до зростання лівої опозиції в соціал-демократії (у Великобританії, Австрії, Бельгії, Італії, Франції, Японії та ін. країнах). В соціально-економічній області ліві соціал-демократи відстоювали принципи суспільної власності на засоби виробництва, виступали за створення ефективних державних систем соціального забезпечення, розширення демократичних прав трудящих. Вони також виступали за встановлення контактів з комуністами. В міжнародній політиці - за припинення гонки озброєнь, налагодження конструктивного співробітництва з СРСР, остаточну ліквідацію колоніалізму та неоколоніалістських методів експлуатації країн, що розвиваються.

Особливо виразно посилення позицій лівих позначилось на XI конгресі Соцінтерну в англійському місті Істборн у червні 1969 р.

Значно посилились позиції соціал-демократії у 70−80-х рр. В цей період вони очолювали уряди або були провідною силою опозиції в Греції, Іспанії, Португалії, Франції, Швеції, Фінляндії, Австрії, ФРН, Англії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах.

В той же час в діяльності міжнародної соціал-демократії в 70−80-х рр. проявилися нові тенденції як в області політики, так і в сфері ідеології. В цей час соціал-демократичні варіанти державно-монополістичного капіталізму в основних країнах Заходу переживали кризу, що викликало посилення консервативних настроїв, скорочення масової бази соціал-демократії та послаблення її позицій в деяких країнах.

Найбільшою невдачею стали вихід в опозицію в 1976 р. СДРП Швеції (при владі знаходились з 1932 р.), поразка англійських лейбористів у 1979 р., СДПН у 1982 р. та ін.

Це, а також зміна електорату соціал-демократії стимулювало її еволюцію, пошуки нових шляхів до вирішення соціально-економічних та політичних питань.

Одним з нових елементів ідейно-теоретичної еволюції соціал-демократів стали спроби надати позиції цих партій більшу критичну спрямованість. В 70−80-х рр. деякі партії прийняли нові програми (у ФРН, Великобританії, Швеції, Данії та ін.), на яких відобразився вплив лівих сил робітничого руху та лівих фракцій партій. Наявною була критика попередніх концепцій. Так, на думку представників лівого крила Французької соціалістичної партії, «до сучасного моменту демократичний соціалізм обмежувався виправленням несправедливостей капіталізму, залишаючи недоторканою систему в цілому».

Ці кроки принесли деякі успіхи соціалістам: у 1981 р. до влади в Греції прийшла партія ПАСОК (вона мала одну з найрадикальніших програм), ФСП. Піднесення впливу соціал-демократії спостерігалося в Іспанії, Португалії, Італії, Латинській Америці, у другій половині 80-х рр. активізувались дії соціал-демократів в Північній Європі.

Одним з найважливіших напрямків діяльності Соцінтерну була боротьба з воєнною загрозою. Зокрема, Соцінтерн зробив суттєвий внесок у 70-х рр. в організацію скликання НБСЄ та реалізацію її рішень.

Суттєве оновлення ідейно-теоретичного багажу сучасної соціал-демократії проявилося на XVIII конгресі Соцінтерну у 1989 р. в Стокгольмі. На ньому була прийнята нова програма Соцінтерну «Декларація принципів».

Нова програма на перший план висуває глобальні проблеми сучасності. Підкреслюється, що технологічна революція, яка відбувається у світі, інтернаціоналізація економіки відкриває гігантські можливості для розвитку людини. Але разом з тим ці процеси породжують і загрози: розповсюдження технологій знищення, погіршення стану біосфери, збільшення розриву в якості життя населення різних регіонів.

В цих умовах висувається завдання демократизації економічної, соціальної та політичної структури суспільства в глобальних масштабах. Оскільки ці проблеми можуть бути вирішеними тільки спільними зусиллями, Соцінтерн шукає підтримки усіх, «хто поділяє його погляди».

В «Декларації» підтверджується прихильність концепціям «демократичного соціалізму». Але в той же час підкреслюється, що ці концепції повинні формулюватися «критично, з урахуванням і минулого досвіду, і майбутнього».

Положення про взаємозалежність світу, про необхідність широкого співробітництва у вирішенні глобальних проблем на засадах демократії та соціальної справедливості, які висуваються в «Декларації», відкрили нові можливості для всебічного розвитку контактів між різноманітними групами лівих сил і в міжнародному масштабі, і в окремих країнах.

На початку 90-х рр. розпад міжнародного комуністичного руху зробив соціал-демократію єдиним політичним впливовим виразником сучасних соціалістичних поглядів. Партії Соцінтерну адаптувалися до умов, що змінилися. Їх нові уявлення про світ відобразилися в рішеннях конгресів Соцінтерну (XIX — 1992 р., Берлін; XX — 1996 р., Ньо-Йорк; XXI — 1999 р., Париж).

Соціалістичні та соціал-демократичні партії країн Заходу еволюціонували вправо. Французькі, іспанські, шведські, австрійські, фінські, а потім британські та інші соціалісти переглянули стратегію «розриву з капіталізмом». Вони визнали його здатність до саморозвитку та удосконаленню. Їх уява про те, що на зміну старому суспільству (капіталізму) прийде нове (соціалізм) залишилися в минулому.

Творчі зусилля соціал-демократії були спрямовані на розробку господарчих проблем. В документах Соцінтерну проблематика економічного розвитку напряму пов’язувалась з демократизацією усіх сфер життя світового суспільства. На XIX конгресі Солцінтерну в якості альтернативи консервативному наступу була запропонована економічно збалансована соціальна політика, яка враховує інтереси незахищених верств населення. Соцінтерн закликав до більш справедливого розподілу матеріальних та духовних багатств, до громадського консенсусу. Відносини найманих працівників з роботодавцями, на думку соціалістів, не були позбавлені конфліктності, але засоби її подолання з конфронтаційних перетворилися в партнерські.

Головним напрямком економічного розвитку партії Соцінтерну вважали поєднання регулюємих засад з принципом вільної конкуренції. Суть запропонованої ними формули така: роль держави важлива, але джерелом економічного зростання є ринок. Ці партії відмовилися від ідеї широкомасштабної націоналізації. В 1995 р. британські лейбористи спромоглися на цей крок після референдуму в партії з приводу відміни 4-й статті Статуту, яка передбачала «суспільну власність на засоби виробництва, розподілу та обміну». Вони відмовились від деяких вимог профспілок, які не влаштовували великий бізнес, і підтримали принципи «м'якого тетчеризму» (тобто позбавленого крайностей) в економіці.

У другій половині 1990;х рр. соціалістичні та соціал-демократичні партії Європи проголосили своїми пріоритетними цілями боротьбу з бюджетним дефіцитом, за зниження податків і скорочення державних витрат. В принципі вони залишились вірними політиці стимулювання попиту, але не за рахунок державної скарбниці, а за рахунок послаблення жорсткості кредитно-грошової політики та пониження відсоткових ставок. Все це означало фактичну відмову від багатьох традиційних цінностей соціал-реформізму та наближення до позицій правих партій на платформі соціал-лібералізму.

Новий курс знайшов підтвердження в рішеннях XXI конгресу Соцінтерну. В центрі уваги делегатів, в тому числі прем'єр-міністрів багатьох європейських країн, була проблема глобалізації. Конгрес визнав історичну закономірність цього процесу. Його соціально-економічні наслідки, на думку соціалістів, повинні бути використані на благо широких верств суспільства, а не транснаціональних, олігархічних структур.

Велику увагу Соцінтерн приділяв проблемі збереження миру. Особливо відмічалась загроза розповзання засобів масового ураження серед держав, які ними не володіють, а також терористичних та мафіозних угруповань. Соціалісти констатували, що зникнення біполярного світу не вирішило проблему безпеки і демократичного відношення до прав людини. Зменшення загрози термоядерного конфлікту викрило небезпеку локальних воєн, в тому числі в Європі, що в попередні декілька десятиліть здавалося неможливим. Соцінтерн закликав сконцентрувати зусилля на запобіганні етнонаціональних конфліктів і на подоланні різких соціально-економічних контрастів між Північчю і Півднем, Заходом і Сходом.

В 1990;і рр. Соціалістичний Інтернаціонал розширив свої лави за рахунок партій, які вийшли з комуністичного руху. В 1992 р. його членом стала італійська Демократична партія лівих сил, яка нараховувала 720 тис. осіб, — друга за чисельністю після СДПН. В 1996 р. до Соцінтерну вступила Угорська соціалістична партія. Потім його повноправними або асоційованими членами стали соціалісти Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії та Албанії. Першими серед країн статус спостерігачів отримали соціалістичні партії Вірменії, Азербайджану, Грузії та Молдови. На початку XXI ст. Соцінтерн об'єднував більше 150 партій із 100 країн світу.

3. Масові демократичні рухи міжнародний демократичний комуністичний партія Важливу роль в житті різних країн світу відіграють масові демократичні рухи.

Найбільш масовим і впливовим серед них є профспілковий рух. В 1945 р. була створена Всесвітня федерація профспілок (ВФП). Але цей рух не завжди був єдиним, оскільки різні організації перебували під впливом різних політичних партій.

Правда, в 90-х рр. авторитет профспілок почав падати. Вони були інтегровані в ринкове господарство через систему «співучасті». Всюди скоротилась чисельність профспілок. Частка професійно організованих трудящих в країнах Заходу понизилась в середньому до 9−11%.

Тривалий час профспілковий рух був розколотим. Найкрупнішими об'єднаннями були ВФП, МКВП (Міжнародна конфедерація вільних профспілок), ВКП (Всесвітня конфедерація праці).

Криза міжнародного комуністичного руху і розпад світової системи соціалізму в найбільшій мірі відобразились на діяльності ВФП. На початку 90-х рр. вона втратила значну частину своїх членів. Проте її організаційна структура збереглася і згодом поповнилась за рахунок збільшення чисельності профспілок в країнах, що розвиваються. На початку нового століття чисельність федерації (за даними XIV конгресу в 2000 р.) досягла 407 млн. осіб, що значно перевищувало кількість членів МКВП і ВКП разом узятих.

Належність до різних політичних напрямків не заважала профспілкам на місцях час від часу об'єднувати зусилля з метою захисту спільних інтересів.

В тому ж 1945 р. виникло ще 2 великі міжнародні демократичні організації: в листопаді 1945 р. в Лондоні Всесвітня федерація демократичної молоді, у грудні 1945 р. — Міжнародна демократична федерація жінок.

До речі, жіночий або феміністський рух особливо активізувався наприкінці століття. В деяких країнах (Фінляндія, Норвегія) виникли партії жінок. Їх основним гаслом було повне рівноправ'я і ліквідація будь-якої дискримінації за ознаками статі. В березні 2000 р. Верховний суд США прийняв безпрецедентне рішення. За наслідками 20-річного розгляду суд зобов’язав федеральний уряд сплатити 1000 жінкам компенсація в розмірі 508 млн. доларів за дискримінацію при прийомі на роботу.

Більше уваги феміністки приділяють проблемам збереження сім'ї, стимулювання народжуваності, здорового образу життя, боротьбі з небезпечними інфекціями і наркоманією серед молоді. Вони були ініціаторами обговорення проблеми легалізації абортів. На початку 90-х рр. потужний рух за заборону абортів на федеральному рівні розгорнувся в США. Законодавства деяких штатів забороняли аборти на підставі порушення моральної чистоти суспільства і прав дитини, яка ще не народилася. Ідея заборони була підтримана президентом Дж. Бушем-старшим, але закон так і не був прийнятий.

Широке розповсюдження отримав рух прибічників миру, який формувався з представників усіх верств населення. Цей рух став найбільш масовим в роки «холодної війни». Влітку 1948 р. у Вроцлаві відбувся Всесвітній конгрес діячів культури на захист миру. На його заклик до згуртування в боротьбі проти загрози нової світової війни відгукнулося багато відомих громадських діячів, видатні вчені та діячі культури (англійський фізик Бернал, американський співак П. Робсон, французький письменник Л. Арагон, художник П. Пікассо, чилійський поет П. Неруда, настоятель Кентерберійського собору у Великобританії Джонсон та ін.).

Навесні 1949 р. у Празі відбувся 1-й Всесвітній конгрес прихильників миру, на якому була ухвалена програма Руху прихильників миру, обраний Постійний комітет (з 1950 р. Всесвітня Рада Миру) на чолі з Ф. Жоліо-Кюрі. В березні 1950 р. Постійний комітет звернувся із зверненням про заборону атомної зброї і визнанням військовим злочинцем того, хто застосував її першим. В подальшому він висував вимоги заборони усіх видів зброї масового знищення, в 1952 р. звернувся з пропозицією до великих держав відмовитись від політики сили і шляхом переговорів покласти край міжнародній напрузі. В цілому дії прихильників миру демонстрували готовність мас не допустити нової світової війни.

Наприкінці 50-х рр. виник Пагоушський рух — громадський рух вчених за мир, роззброєння, міжнародну безпеку і наукове співробітництво. Його назва походить від містечка Пагоуш в Канаді, де в 1957 р. відбулася I конференція вчених. Серед його ініціаторів були Ф. Жоліо-Кюрі, Б. Рассел та А. Ейнштейн (він помер за 2 роки до проведення конференції). В програмі руху одним з першочергових завдань було загальне та повне роззброєння.

В боротьбі за мир в 60-х рр. активізували свою діяльність і такі організації як Європейський союз молодих християнських демократів, Міжнародний союз молодих соціалістів, Всесвітня організація скаутського руху та ін.

В 60-х рр. з’явився рух «нових лівих». Він з’явився практично в усіх розвинутих країнах. «Новими» вони називали себе по відношенню до традиційних лівих сил — комуністів та соціалістів.

Зародився він в середовищі студентів та молодої інтелігенції. Це пояснювалось змінами в демографічній ситуації. Друга половина 60-х рр. відмічена «першою хвилею» післявоєнного «бебі-бума», що потягнуло за собою помітне омолодження вікової структури суспільства. Їх зіткнення із свавіллям великих корпорацій та потужною державною машиною породжувало соціальний протест, який набував бунтарських форм.

«Духовними батьками» «нових лівих» були соціологи Е. Фромм, Г. Маркузе, І.Р.Міллс. Їх погляди не були цілісною ідейно-політичною концепцією руху. Загальним було визнання студентства та інтелігенції в якості однієї з головних революційних сил суспільстві заперечення революційної ролі робітничого класу в нових історичних умовах.

Але були у них і особливості. Так, Е. Фромм головним джерелом експлуатації людини вважав «бюрократичні інститути, які властиві будь-якому суспільному устрою». Подібної точки зору дотримувався Маркузе — коріння пороків сучасного суспільства він вбачав у «загальній, тотальній» формі панування «організованого суспільства» над індивідуумом. Засобом подолання пороків у Фромма було загальне кохання, здатне подолати відчуження особи в сучасному світі. Маркузе був більш песимістичним: технічний прогрес створив такі форми суспільного буття, які зміцнювали існуючу систему панування і прирекли «на неуспіх будь-який протест в ім'я історичної перспективи і звільнення людини». Його погляди називали «філософією відчайдушності».

В працях Міллса проводиться також ідея про те, що головною причиною відчуження людини є відсутність у неї можливостей здійснювати контроль над умовами своєї праці та існування.

Загальною у них є також гостра критика капіталізму, що сильно емоційно впливало на незадоволених молодих людей.

«Нові ліві» висунули революційне гасло загального заперечення, проголосили своє вороже ставлення до всіх існуючих суспільних систем та ідеологій, піддали критиці усю сукупність морально-політичних цінностей суспільства. Багатьом з них стали близькі ідеї індивідуального протесту.

Політичні ідеї «нових лівих» були строкатими — це конгломерат ідей анархізму, троцькізму, маоїзму, соціал-демократичних та буржуазно-ліберальних ідей, окремих елементів марксизму. Багато з них абсолютизували насильницькі дії.

Рух «нових лівих» в країнах Заходу мав деякі спільні риси:

1) його осередками були університетські зони;

2) в масах бунтуючої молоді активно діяли троцькістські, анархістські, маоїстські та інші лівацькі угрупування;

3) пік руху припав на кінець 60-х рр. (1968;1969 рр.).

В цей час рух носив виразно антикапіталістичну спрямованість. Висувалися вимоги демократизації системи вищої освіти, надання роботи після закінчення навчання, поширення демократичних прав і свобод, проти війни США у В'єтнамі, проти расової дискримінації, неоколоніалізму. Важливо, що поступово від морального протесту початку 60-х рр. студентство перейшло до заперечення економічних та політичних інститутів буржуазного суспільства.

В США боротьба молоді поєднувалась з боротьбою за громадянські права негрів. У Франції найвідомішим виступом став «червоний травень» 1968 р. (захоплення студентами Сорбонни). Великі зіткнення студентів з поліцією мали місце у ФРН, Італії, Бельгії. Недарма 1968 р. пізніше назвали «роком студентів».

«Бунт» студентської молоді створив дуже напружену обстановку в країнах Заходу. Але протест студентства розвивався як правило у відриві від організованого робітничого руху. Крах ідеї загального заперечення спонукали багатьох учасників боротьби до переосмислення позицій і переходу на позиції лівих сил, до наближення з їх політичними організаціями. Але був і інший результат. В русі «нових лівих» посилились риси політичного тероризму, який в повній мірі заявив про себе в наступні роки.

У 70−80-х рр. виникли нові демократичні рухи. Це були нетрадиційні громадські рухи, які відрізнялися за соціальним та віковим складом, цілям та завданням діяльності. Їх учасники називали себе «альтернативістами», «екологістами», «антиавторітаристами», «зеленими». В межах цих рухів складалися і діяли «громадянські ініціативи», «рухи однієї справи» та інші форми об'єднань та дій.

«Альтернативісти» виступали за затвердження нового образу життя, нові цінності, проти «суспільства споживання». Більшість їх проектів пов’язано з організацією дозвілля і культури (альтернативні книгарні, кіно, театральні вистави, школи), альтенративних кооперативів, медичних центрів. Вони активно захищали ідею поступового добровільного переходу суспільства від сучасної держави до федерації комун, дрібних аграрних або виробничих одиниць.

«Громадянські ініціативи» мали більш конкретну мету протесту. Виникали вони як рух проти повалення старих будівель та дешевого житла, проти закриття підприємств, обмеження демократичних прав і свобод, виникали партії пенсіонерів, різноманітні добродійні фонди. «Громадянські ініціативи» виникали також в області охорони оточуючого середовища, розвитку транспорту та міст, як спроби вирішення проблем житла, охорони здоров’я, освіти. Загальною метою цих рухів є покращення якості життя конкретних людей в конкретному місці. Але, виникнувши з конкретних питань, вони потім поширювали сферу своєї діяльності, взаємодіючі з жіночим, молодіжним, антирасистським та іншими демократичними рухами.

Вже до кінця 70-х рр. нові соціальні рухи перетворилися у велику громадсько-політичну силу в деяких країнах: за опитуваннями громадської думки на початку 80-х рр. у ФРН від 34 до 51% громадян висловлювали готовність брати участь в «громадянських ініціативах» і лише 12% - бажання вступити до традиційних політичних партій. В Данії близько 35% населення брало участь в тих чи інших «альтернативних» організаціях.

Найбільшого успіху домоглися «екологісти». До середини 80-х рр. партії «зелених» сформувались у Великобританії, ФРН, Італії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії, Нідерландах, Австрії, Японії, Канаді, Австралії та Новій Зеландії. З 1984 р. європейські партії почали координувати свою діяльність в масштабах усієї Західної Європи, сформувавши фракцію в Європарламенті.

В 1990;х рр. більша частина екологічних рухів була об'єднана в межах неурядової міжнародної організації «Грінпіс» («Зелений світ»). Сфера її інтересів охоплювала усі країни та континенти.

Екологісти пропонували нетрадиційні, радикальні засоби збереження природного середовища. Вони висунули альтернативну існуючій модель взаємодії людини з оточуючим світом. В її основі були принципи ненасильства і «глобальної солідарності» усіх форм життя на землі. «Грінпіс» та інші організації «зелених» виступали за загальне роззброєння, ліквідацію армій та військових блоків, реконверсію військової промисловості, заборону виробництва та використання атомної енергії, збереження зникаючих видів рослин та тварин і т. ін. Вони влаштовували масові маніфестації навколо військових баз і військових об'єктів, які загрожували екологічній рівновазі; розробляли та вносили до парламентів проекти природоохоронних законів; притягували до адміністративної та судової відповідальності порушників екологічних норм; широко пропагували свою діяльність. Активісти «Грінпіс» перешкоджали проведенню атомних випробувань, наприклад, на французькому полігоні на атолі Муроруа. У березні 1997 р. у Венланді (ФРН) 8 тис. екологістів намагались заважати транспортуванню ядерних відходів. Влада була вимушена спрямувати для супроводження небезпечного вантажу 30 тис. поліцейських.

Склад цих рухів постійно розширюється, що свідчить про великі потенційні можливості нових соціальних рухів. І в наш час розвиток зв’язків з ними є одним з важливих напрямків політики союзів і загальної боротьби за створення дієвих демократичних коаліцій.

Література

1. Александров Ю. Социал-демократия и социализм. — М., 1999.

2. Гароди Р. Марксизм в ХХ веке. — М., 1994.

3. Европейская социал-демократия накануне XXI столетия. — М., 1998.

4. Западноевропейская социал-демократия: поиски обновления / Отв. ред. С. П. Перегудов и В. В. Песчанский. — М., 1989.

5. Левикова С. И. Молодежная субкультура. — М., 2004.

6. Массовые движения в современном обществе / Отв. ред. С. В. Патрушев. — М., 1990.

7. Массовые демократические движения: истоки и политическая роль / Отв. ред. Г. Г. Дилигенский. — М., 1988.

8. Международное рабочее движение. Вопросы истории и теории: в 8 т. — М., 1981, 1985. — Т. 6−8.

9. Милон-Дельсон М. Политические идеи ХХ века. — М., 1992.

10. Мировое коммунистическое движение на современном этапе / А. А. Челядинский и др. — Минск, 1988.

11. Рупец В. Г., Домнич М. Я. Христианский синдикализм. 1945;1980 гг. — М., 1981.

12. Сибилев Н. Г. Социалистический Интернационал: История, идеология, политика. — М., 1980.

13. Социальные движения на Западе в 70−80-е гг. ХХ века. — М., 1994.

14. Трудящиеся массы и антивоенное движение: О новых массовых демократических движениях в развитых капиталистических странах / Отв. ред. И. К. Пантин. — М., 1988.

15. Швейцер В. Социалистический Интернационал в современном мире // МЭиМО. — 1997. — № 6.