Становлення легітимної влади в Україні

Курсова робота

Становлення легітимної влади в Україні

Вступ

Актуальність теми роботи проблеми легітимності влади складає одне з найбільш актуальних та важливих завдань сучасної політичної теорії. Говорячи про стабільність політичних систем, сталість політичного розвитку, гармонізацію відносин між державою і суспільством, ми обов’язково включаємо їх до переліку критеріїв поняття легітимності влади, оскільки лише вона здатна виступити надійним фундаментом, на якому ефективно розвиватимуться владні відносини, як на мікрополітичному, так і на макрополітичному рівні. Якщо звузити поле нашого науково-теоретичного дослідження і сконцентрувати увагу на вивченні виключно політичних систем демократичного типу, то тоді як один з перших політичних імперативів їхнього існування ми визнаватимемо легітимність влади.

Таким чином, актуальність дослідження проблеми легітимності безпосередньо пов’язана з тим, що саме завдяки їй ми маємо змогу аналізувати політичні інститути та політичні процеси, які відбуваються в будь-яких політичних системах.

Актуальність дослідження легітимності влади як фактора політичної стабільності суспільства суттєво посилюється під впливом тих процесів, що нині об'єктивно відбуваються в Україні. Йдеться про те, що в умовах політичної модернізації в Україні, коли простежується зміна типу політичної системи, яка супроводжується становленням та розвитком нових політичних інститутів особливого значення набуває проблема того, в який спосіб та яким чином ці нові політичні інститути, а також властиві для демократичної політичної системи процедури, сприймаються суспільством. У цьому контексті, поряд з інституційними та структурно-функціональними змінами, які об'єктивно супроводжують процес політичної модернізації, особливої актуальності набуває розробка державою загальної стратегії дій, які б сприяли підвищенню рівня легітимності як публічної влади в цілому, так і тих нових політичних інститутів, без яких неможливий нормальний розвиток демократії як політичного режиму. Паралельно з цим, дослідження легітимності влади дозволяє висвітлити такі два принципові та актуальні для сучасної України процеси: легітимація та делегітимація публічної влади. Окреслені вище аспекти теоретичної і практичної актуальності проблематики курсової роботи зумовили вибір теми та визначили основний напрям наукового пошуку.

Формування класичної теорії легітимності сьогодні міцно пов’язано з розробкою теорії легітимних типів панування М. Вебера. Утім, поступово ця класична теорія зазнавала у працях зарубіжних дослідників суттєвих змін та вдосконалень. Серед іноземних досліджень проблеми легітимності державної влади слід назвати такі імена: Д. Істон, К. Поппер, С.М. Ліпсет, П. Шаран, А. Лейтгхарт, Г. Алмонд, Ж.-Л. Шабо, Ю. Ґабермас, К. Оффе, Р. Роуз, Е. Кінг. Паралельно з цим проблематика легітимності часто ставала предметом уваги в контексті політологічних досліджень теорії демократії, демократичних процесів. У цьому плані не можна обійти увагою такі імена як: Р. Даль, С. Ґантінгтон, Д. Ептер, Д. Койл, У. Мітчел, Л. Даймонд, Б. Пауел, Дж. Сарторі, Е. Шілз, Т. Крістіано, М. Крозьє, Б. Дженнінгс, Г. Маркс, М. Кінгвелл, Т. Бріджес та інші. Серед вітчизняних авторів можна виділити формування двох напрямів дослідження проблеми легітимності державної влади. З одного боку, це загальнотеоретичні роботи, що містять в собі розробку питань легітимності державної влади (О. Скрипнюк, В. Горбатенко, В. Андрущенко, В. Мадіссон, В. Ребкало, М. Томенко, І. Дзюбко, О. Салтовський, А. Колодій, І. Стулова, А. Сіленко, Е. Мамонтова, Ф. Рудич, В. Корнієнко, Ф. Кирилюк, 1. Кресіна, Є. Прегуда, І. Гладуняк, А. Волинський та інші). З іншого боку, це праці, в яких поняття легітимності аналізується безпосередньо в філософському, соціологічному та політологічному аспектах (М. Тур, С. Пролеєв, С. Рябов).

Метою роботи є вивчення змісту поняття легітимності влади на основі критичного аналізу існуючих в сучасній політичній теорії підходів та розкриття зв’язку легітимності публічної влади з політичною стабільністю суспільства. Досягнення сформульованої вище мети дослідження, потребувало вирішення таких дослідницьких завдань:

— проаналізувати теоретико-методологічні основи дослідження легітимності влади, надати визначення основним теоретичним поняттям, що застосовуються в процесі аналізу теми, дослідити процес становлення та розвитку ідеї легітимності влади в історії політико-правової думки, виділити основні теоретичні складові цієї ідеї, обґрунтувати її зв’язок з ідеями «справедливості», «загального блага», «прав людини»;

— охарактеризувати підвалини класичної теорії легітимності М. Вебера, здійснити критичний аналіз веберівської типології легітимних типів панування, продемонструвати напрями трансформацій класичної теорії легітимності в її сучасних науково-теоретичних інтерпретаціях;

— надати порівняльний аналіз поняття легітимності і легальності публічної влади, обґрунтувати їх взаємозв'язок в умовах демократичних політичних режимів;

— запропонувати та обґрунтувати теоретичну модель співвідношення легітимності і політичної стабільності;

— дослідити специфіку легітимації влади в процесі забезпечення політичної стабільності сучасної України;

— виявити та дослідити механізми легітимації публічної влади в правовій демократичній державі, а також стан їх забезпечення в сучасній Україні;

— обґрунтувати роль громадянського суспільства як основного суб'єкта легітимації влади.

Об'єкт дослідження є легітимність влади як фактор політичної стабільності суспільства, а також процеси її легітимації та делегітимації.

Предметом дослідження є специфічні властивості легітимації влади в умовах політичної модернізації в контексті забезпечення політичної стабільності в суспільстві.

1. Теоретико-методологічні основи дослідження легітимності влади

1.1 Ідея легітимності публічної влади в історії політичної і правової думки

легітимність політичний правовий влада.

Починаючи від ранніх часів формування політичної і правової думки в добу античності, в процесі аналізу специфіки існування та функціонування публічної влади, в обіг було введено такі поняття, як «справедливість», «справедливий закон», «загальне благо», «законна влада», які пізніше тлумачитимуться як невід'ємні складові поняття легітимності влади. Ще в свою докласичну, а пізніше — в класичну та елліністичну добу, давньогрецька та давньоримська політико-правова думка визначила цілий ряд характерних ознак публічної влади, які в своїй сукупності конституюють нині поняття легітимності. До таких ознак слід віднести: а) відповідність державного устрою та практичних дій публічної влади універсальним уявленням про розумне, добре і справедливе; б) наявність справедливих законів, які діють однаковою мірою як для тих, хто править, так і для тих, хто є об'єктом управління; в) наявність спільних цінностей, що визнаються державою і суспільством, основною яких є «загальне благо». Незважаючи на цілий ряд специфічних властивостей, середньовічна політико-правова думка в цілому зберегла ідею легітимності. Більше того, як показник якості дій публічної влади ця ідея була не тільки збережена, але й суттєво розвішена. Зокрема, досліджуючи проблематику природного права, Тома Аквінський спробував визначити, якими саме повинні бути державні закони для того, щоб вони сприймались людьми як справедливі, незалежно від конкретних політичних, історичних чи соціальних обставин.

У процесі формування політичної і правової науки Нового часу і до кінця XIX століття легітимація публічної влади тлумачилась як процес раціональної оцінки відповідності дій публічної влади тим цілям, які вона повинна реалізовувати як «уособлення розуму». При цьому, незалежно від того, як окремі мислителі ставились до ідеї революційної зміни нелегітимної влади, всі вони визнавали те, що процес делегітимації влади завжди спричиняє кризу не просто конкретної політичної еліти, але й кризу в системі загальних відносин владного панування, оскільки нестача легітимності влади завжди повинна чимось компенсуватись[1].

Являючи собою важливий предмет політологічних досліджень, проблема легітимності та визначення її типів може бути цілком виправдано віднесена до групи фундаментальних проблем аналізу феноменів влади та панування. За цієї причини набуває граничної теоретико-методологічної ваги формування цілісної теорії, яка б не лише констатувала сам факт легітимності чи нелегітимності влади, але й пояснювала причини, які породжують той чи інший тип легітимного панування, в який спосіб кожен з цих типів впливає на порядок реалізації основних завдань політичної системи на загальне функціонування системи державного управління. Незважаючи на свій «класичний» статус, теорія ідеальних типів легітимного панування М. Вебера до сьогоднішнього дня зберігає свою актуальність і може виступити надійним ґрунтом для побудови сучасних теорій легітимності та моделей легітимації влади. Аналіз проблеми визначення типів легітимного панування в класичній політичній теорії дозволяє внести уточнення не лише в сучасне визначення цього поняття, але й розробити загальну модель кореляції між конкретними типами легітимності та типами політичних режимів, а також рівнем стабільності політичної системи. При цьому визначення загального співвідношення й аналіз специфіки протікання процесів легітимації та делегітимації влади може виступити науковою основою для розробки обґрунтованих прогнозів щодо розвитку тих чи інших політичних систем Легітимність влади становить собою специфічний, динамічно змінюваний та соціально значущий внормований порядок взаємовідносин між владою і суспільством (громадянами), який ґрунтується на визнанні громадянами чинного порядку конституювання та функціонування влади справедливим, належним, доцільним, що зумовлюється як раціональними, так і афективно-емоційними причинами і має своїм результатом готовність громадян діяти відповідно до існуючої моделі панування.

Досліджуючи співвідношення легальності легітимності, можна вказати принаймні на три типи ситуацій, коли бодай один з цих показників має позитивні властивості: а) легальна та легітимна публічна влада, б) нелегальна і легітимна публічна влада, в) легальна і нелегітимна публічна влада. Означені ситуації стають можливими лише в тому випадку, якщо легальність та легітимність мають відмінні рушійні сили, що зумовлюють процес їх конституювання. Легітимність влади завжди передбачає наявність бодай мінімального рівня консенсусу між суспільством і державою. Основою цього консенсусу виступає консенсус щодо основних політичних цінностей, який дозволяє визначати громадянам відповідність існуючих в процесі політичного управління інститутів і процедур зазначеним цінностям. На відміну від цього, легальність може існувати й поза подібним консенсусом, ґрунтуючись виключно на інтересах та потребах держави, яка приймає (встановлює) ті чи інші закони.

Таким чином, поняття легальність та легітимність співвідносяться за моделлю часткового співпадіння. Однак, аналізуючи теоретичні виміри проблеми співвідношення легальності та легітимності, не можна розглядати це питання, абстрагуючись від того, з якою саме політичною системою та з яким саме політичним режимом ми маємо справу в тому чи іншому конкретному випадку. Зокрема, якщо йдеться про ті випадки, коли легальна влада має критично низькі показники легітимності, то маються на увазі насамперед недемократичні політичні системи, оскільки лише в них можливе існування системного «розриву» між легальністю та легітимністю. За умов демократичних політичних режимів така ситуація якщо й можлива, то лише в короткотерміновій перспективі, оскільки суспільство завжди має гарантовані правом інституційні можливості змінити нелегітимну владу на легітимну, або принаймні на таку, що заслуговує довіри більшості членів суспільства.

В умовах демократичних політичних режимів легальність та легітимність співвідносяться як часткова та загальна умови існування публічної влади. За демократичного політичного режиму виникнення феномену нелегальної, але легітимної публічної влади є неможливим. Ця неможливість випливає з того, що в умовах демократичної політичної системи той чи інший конкретний закон набуває найвищої юридичної сили не стільки завдяки тому, що він задовольняє певні формальні ознаки, скільки завдяки тому, що відповідає праву як засобу належного і справедливого. Тому легальність є обов’язковою ознакою будь-якої демократичної публічної влади, оскільки в умовах демократії, спираючись на чинне законодавство, громадяни завжди мають гарантоване право змінити владу, яка втратила чи поступово втрачає в очах суспільства свою легітимність[2].

1.2 Співвідношення легітимності та політичної стабільності: теоретичні аспекти

Розуміння державності завжди пов’язане з поняттям публічної політичної влади. Як вже зазначалось в юридичній літературі, в суспільстві розрізняють різні види особистої і соціальної влади. Це влада глави сім'ї, влада господаря над рабом або слугою, економічна влада власника засобів виробництва, духовна влада (авторитет) церкви тощо. Всі ці види представляють або індивідуальну, або корпоративну, групову владу. Вона існує в силу особистої залежності підвладних, не розповсюджується на всіх членів суспільства та не здійснюється іменем народу, не претендує на загальність, не є публічною. На відміну від вказаних вище видів влади, влада політична — це влада, з допомогою якої здійснюється управління народом в інтересах благополуччя суспільства в цілому та регулюються суспільні відносини з метою досягнення або підтримки стабільності і правопорядку.

Ідеї народного суверенітету висловлювались протягом всієї історії людства та державності. Походження політичної влади від влади людей (народу) підкреслюється в працях багатьох мислителів. В 1651 році Томас Гоббс у своїй праці «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і цивільної» писав: спільна влада «може бути споруджена тільки одним шляхом, а саме шляхом зосередження всієї влади і сили в одній людині або зібранні людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю».

Настільки влада має виконувати історичну і практичну роль у суспільстві, наскільки вона повинна бути авторитетною і легітимною. На моменті легітимності влади акцентував свою увагу на початку двадцятого століття німецький юрист і соціолог Макс Вебер, який виділив три види легітимності - традиційну (підлеглість основується на традиційному пануванні), харизматичну (основану на авторитеті незвичайного особистого таланту), раціональну (панування в силу «легальності», в силу віри в обов’язковість легального встановлення та ділової компетентності, цебто відповідність дій політичного режиму тому принципові, за допомогою якого він був встановлений). Легітимність є ознакою законності влади і, у свою чергу, відповідності її конституції і закону[3].

Конституції різних держав визначають належність влади народові і її походження від народу, який є сувереном. Наприклад, частина друга статті 20 Конституції Федеративної Республіки Німеччини проголошує: «Вся державна влада походить від народу». Згідно зі статтею 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Ознака легітимності публічної влади постає одночасно і як необхідна умова, і як одна з ознак стану політичної стабільності. Політична стабільність означає наявність двох необхідних умов. По-перше, якими б не були політичні конфлікти, жоден з них не ставить під сумнів доцільність та необхідність існування ряду невід'ємних від демократичного політичного режиму інститутів — політичних партій, вільних асоціацій, виборів, незалежних ЗМІ, незалежної судової влади, представницького законодавчого органу і т.д. По-друге, незалежно від причин виникнення політичного конфлікту та його типу, в політичній системі існують механізми розв’язання подібних конфліктів не шляхом знищення однієї зі сторін конфлікту, а шляхом пошуку не тільки легального, але й легітимного рішення.

Відповідно до сформульованої С.М. Ліпсетом моделі, політична стабільність є результатом оцінки двох процесів. Першим з них є оцінка ефективності публічної влади. Під ефективністю маються на увазі реальні дії публічної влади, а також ті засоби, якими вона здатна реалізувати покладені на неї функції. Іншим процесом є легітимація, її сенс полягає в тому, що публічна влада повинна бути здатною породжувати та підтримувати віру в те, що існуючі політичні інститути є найбільш адекватними для кожної конкретної політичної системи. Незважаючи на те, що формально С.М. Ліпсет говорить про два аспекти політичної стабільності, насправді вони є тісно пов’язаними. Адже в процесі легітимації досить часто лежать не лише емоційні, але й раціональні мотиви. В цьому плані, спираючись на показник ефективності публічної влади, громадяни мають можливість скласти цілісне уявлення про публічну владу й оцінювати її, не лише спираючись на власні переконання (наприклад, на основі власних симпатій одній чи іншій формі правління), але й з огляду на те, наскільки ефективними та відповідними суспільним інтересам виявились ті чи інші політичні інститути. Таким чином, в ході критичного аналізу теорії С.М. Ліпсета, було запропоновано авторські моделі опису процесів трансформації політичних режимів в умовах зміни таких показників, як легітимність та ефективність публічної влади.

Справедливість є основоположним принципом спільного життя людей, основою реалізації суспільної сутності людини. Завдяки їй конституюються права та свободи людини. Останні стають правовою реальністю лише за умови, якщо кожен з членів політичної спільноти взаємно визнає право кожного володіти ними. Справедливим можна вважати суспільство, яке визнає права та свободи всіх членів спільноти і з особливою повагою ставиться до тих осіб, права яких найменш захищені. Вона є обов’язковою складовою двох інших принципів, на яких формується легітимність — законності та доцільності. Якщо справедливість покликана наповнювати закони та політичні рішення влади моральним змістом, то законність легалізує дії чинної влади, надаючи їм нормативного характеру, у той час як доцільність визначає пріоритетні напрямки діяльності публічної влади, надаючи їм вмотивованості.

Таким чином, влада є легітимною, якщо її дії узгоджуються з уявленнями людей про справедливість, законність та доцільність. У такому контексті легітимність слід розглядати як адекватність структур, інститутів, норм державної влади, а також конкретних осіб, які є її носіями, уявленню суспільства про справедливість, законність та доцільність[4].

2. Розвиток та перспективи вдосконалення легальності та легітимності політичної влади

2.1 Легітимність влади як фактор політичної стабільності суспільства

«Легітимність» є багатогранним поняттям, яке повинно бути предметом наукових інтересів щонайменше таких наук, як юриспруденція, політологія, соціологія. Особливе місце в цьому переліку посідають саме юридичні науки, зокрема, філософія права, теорія держави та права, історія правових та політичних вчень, які дозволяють глибше зрозуміти правову сутність державної влади, її буття та цінність, історію становлення та розвитку ідеї легітимності.

Легітимність можна визначити як певний баланс між правом та політикою, між справедливістю, законністю та доцільністю. Монополія одного з цих елементів легітимності є загрозливою для самої легітимності. Вміння уникати крайностей і знаходити розумні компроміси між справедливістю, законністю та доцільністю є ознакою легітимної державної влади. Тому легітимність — це властивість державної влади в стабільних демократіях, де розвинуті інститути громадянського суспільства, запроваджена прозора процедура у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування і прийнятті законів, високий рівень правосвідомості як простих громадян, які за сферою своєї діяльності далекі від політики, так і політичної еліти. Для так званих «транзитних демократій» легітимність часто набуває деформованого вигляду, з переважанням одного з її елементів, як правило, політичної доцільності.

Легалізація державної влади безпосередньо пов’язана з народним волевиявленням, народним суверенітетом як одним із принципів конституційної держави. Цей принцип передбачає, що саме народ є реальним носієм державної влади і саме він повинен формувати органи державної влади та місцевого самоврядування, приймати конституцію та конституційні акти, брати участь у прийнятті важливих політичних рішень. Він також передбачає, що саме від народу державні органи отримують владу і в ім'я народу, в інтересах народу вони зобов’язані її використовувати.

Однак навіть у розвинених демократіях завжди існує загроза порушення основних принципів демократії. Такі порушення можливі й при прийнятті конституції чи інших актів конституційного значення. Якщо конституція прийнята із зовнішнім дотриманням демократичних процедур, але в ситуації обману та насилля, маніпуляції свідомістю громадян, переслідування опозиції та її ЗМІ, іншими порушеннями, то відповідно до такої конституції може бути встановлена квазілегальна влада. Квазілегалізація, або «несправжня легалізація», державної влади буде виникати завжди, коли остання формується всупереч таким загальнолюдським цінностям, як справедливість, рівність, права людини[11].

Легальність державної влади будь-якої країни повинна відповідати критеріям, які визначають ступінь демократичності, гуманності, справедливості відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у цілій низці документів, прийнятих світовим співтовариством. До них належать Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і низка конвенцій. Викладені в цих документах норми і визначають ті стандарти і критерії, яким повинно відповідати як законодавство, так і реальна діяльність державної влади в конкретній країні. Особливої уваги з позиції легалізації державної влади заслуговує Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р. В ній закріплений принцип, згідно з яким «всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності та правах» [12].

Легітимною може вважатись влада, яка визнається правомірною з боку суспільства і маси виявляють прихильність політичній системі. Чим надійніше в свідомості масс укріпились принципи легітимності, тим менш необхідним стає застосування насильства і у суспільстві господарює соціальна злагода.

У сучасному українському суспільстві поширюється загальна криза легітимності, зростає конфлікт між двома новими принципами ставлення до закону: «права сильного» та «принципу справедливості». Розпад централізованої державності спричиняє феномен регіоналізації влади — нової політичної спілки промислового директорату і нової номенклатури. Крім того, на арену виходять місцеві сюзерени з відповідними намірами узурпації влади у «своїх краях». «Гальмується» механізм виконавчої влади. Збільшується кількість державних службовців в апараті управління, але здебільшого залишається слабкою віддача їхньої діяльності. Помітна висока корумпованість цього апарату. Спостерігалася плутанина в утворенні нових і ліквідації існуючих міністерств та відомств. У різних управлінських структурах діє чимало паралельних підрозділів. Не відрегульовані цілком стосунки між місцевими державними адміністраціями, з одного боку, і місцевими радами та їх виконавчими комітетами — з іншого.

Саме тому більшість сучасних політологів, услід за М. Вебером, наполягає на уточненні самого поняття влади як здатності реалізувати свої наміри всупереч небажанню підлеглих, тобто влада вважається конфліктогенною за своєю сутністю. Такий аспект влади, як насильство, конфліктогенним є тільки за відсутності легітимності ролі владарюючого, норм його поведінки чи припустимих санкцій.

Теорія влади постійно знаходиться в центрі уваги дослідників, набуваючи подальшого розвитку у плюралістичному визначенні основного змісту поняття «влада». Навіть у колишній радянській науковій літературі з правознавчих проблем легко простежити щонайменше три такі підходи. Автори першого напрямку розглядають владу як необхідну функцію будь-якого колективу щодо «…керівництва своїми членами для організації спільної діяльності» (І.Є. Фарбер, В.А. Рижевський).

Прихильники другого дотримуються концепції влади, що ґрунтується на принципах «волі». У їх інтерпретації «влада» — реальна здатність реалізувати волю, нав’язуючи її іншим, або як соціальне співвідношення волі, характер якого обумовлений домінуючою волею однієї із сторін взаємодії, що здійснюється спеціальними владними методами (А.Г. Анікевич, М. М. Кейзеров, М.І. Осадчий, Є.Е. Рахова). На думку третіх, влада є організаційною силою, що забезпечує єдність дій і стійкий порядок суспільних відносин (О.М. Ледяєва).

Домінуючим є другий напрямок. Так, Є. Рахова визначає поняття «влада» як соціальну силу, що забезпечує підпорядкування діяльності об'єкта на основі регуляції його волі, свідомості і поведінки в інтересах суб'єкта. М. Лінде розглядає владу не просто як вплив чи спонукання, а як примус до тих чи інших дій, тобто влада реалізується всупереч волі і бажанню особи чи соціальної групи М. Бобров, М. Лебедєв розглядають владу як здатність здійснювати свою волю, підпорядковувати когось своїй волі. На думку Мшвенієрадзе, влада є не що інше, як реалізація вольової діяльності політичного суб'єкта — індивіда, групи, партій, масового руху, держави.

До речі, аспект домінування «волі» у тлумаченні поняття «влада» досить поширений і серед західних філософів. Так, Б. Рассел визначає владу як продукування очікуваних наслідків чи реалізацію накреслених цілей, а у М. Вебера влада передбачає можливість дійової особи реалізувати свою волю незалежно від основи, на якій базується ця можливість, усупереч антагоністичним діям інших учасників.

Тобто, існують різні тлумачення, підходи у визначенні поняття «влада», але вони так чи інакше пов’язані з проблемою стосунків держави й особи та рівня їхньої справедливості.

Сьогодні не зайвим буде згадати, що вже римські громадяни розуміли справедливість як гарантію кожному того, що дозволяє закон. Саме справедливість повинна була внести певну узгодженість у протиріччя між різними класами і верствами суспільства. Римський історик Гай Саллюстій Крісп, намагаючись з’ясувати сутність справедливості, вказував: «…могутній стоїть над простою людиною, але не осуджує її, простий же підтримує благородного, але не боїться його. Досягнення такого стану суспільства, коли рядовий громадянин не боїться того, хто має владу, можливо лише тоді, коли між ними стоять закон і суд, а не позиції представників влади». Демократія сама собою (а українська через молодість, а тим паче, що в ній завжди відсутня єдність поглядів як наслідок плюралізму інтересів) не здатна облагородити владу і піднести її до рівня вищих моральних чеснот — законів, оскільки і в умовах демократії завжди будуть ображені і кривдники, а груповий егоїзм (наприклад, того чи іншого регіону чи окремої галузі на зразок «шахтарських вимог», вимог чорнобильців чи афганців) досить часто бере гору над здоровим глуздом. Тому і в умовах демократії між владою і громадянином, державою і суспільством, суб'єктом і об'єктом управління — всіма учасниками суспільних відносин мусять бути справедливі суд і закон, які повинні здолати властиву демократії нетотожність погляду і звести плюралізм інтересів до рівноцінних демократичних важелів — закону і суду. Без цих двох інститутів демократії при максимальному розвитку усіх їхніх можливостей влада ніколи не стане інструментом здорових суспільних сил, а буде в руках тих, хто її використовуватиме зі злочинними намірами.

Принцип розподілу влади (на законодавчу, виконавчу і судову) пов’язаний співвіднесенням політики й права: законодавча влада легалізує виконавчу владу, а судова дає оцінку діям виконавчої влади на основі принципів конституйованої легітимності, наданих, в основному, законодавчою владою, тобто принцип розподілу влади — універсальний спосіб вирішення політичних конфліктів.

Перехідний період, що його переживає українське суспільство, супроводжується конфліктами, пов’язаними з формуванням нових соціальних структур. Відбувається ціннісна переорієнтація (надзвичайно болісна) усвідомлення і формування особистих і групових інтересів.

Як показують конкретно-соціологічні дослідження, проведені в 1998;2000 рр., для суспільної свідомості є серйозні підстави сумніватися щодо необхідності пунктуального слідування шляхом виключно західного чи виключно історичного досвіду, застосування західних чи східних моделей. Справді, виникає питання, чи є необхідною і неминучою західна чи східна модель? Навіть якщо не вдасться створити альтернативного політичного і соціального устрою, відкидання (чи запозичення) тільки західних чи тільки східних цінностей загострює суперечності між політичними партіями і рухами в Україні, створює соціальну напругу в суспільстві.

У науковій літературі зазначається, що сьогодні в різних соціальних групах відбувається поляризація ставлення до сучасної суспільної ситуації - від підтримки курсу перетворень у напрямку ринкової економіки, утвердження західних цінностей до розчарування, апатії, втрати інтересу до політичного життя.

Суспільство може розвиватися як демократична спільнота, коли в ньому панує вільний обмін думок за тієї, однак, обов’язкової умови, що ніхто не намагатиметься наполягати лише на своїх пропозиціях, ігноруючи конструктивні думки інших учасників дискусій. Свого часу німецький мислитель К. Ясперс звернув увагу на те, що учасники колективних обговорень, скликаних для прийняття погоджених рішень, насправді можуть прагнути зовсім інших, деструктивних цілей. У цілому, писав К. Ясперс: «…жадання дій приборкується в окремих індивідів, групах, організаціях і партіях тим, що вони взаємно обмежують один одного. Таке вирівнювання зветься справедливістю, яку знаходять в тому чи іншому компромісі… Той, хто вступає у спілкування, взаємно обумовлену діяльність, повинен прагнути до згоди, а не до боротьби, тому він відмовляється, у певних межах, від себе, від свого індивідуального існування, щоб зберегти можливість продовжити існування всього загалу».

Соціальна злагода є однією з найважливіших ознак цивілізованості суспільства. З цього приводу можна навести багато висловлювань відомих політичних мислителів і філософів, зокрема М.І. Костомарова, Лесі Українки, Т. Г. Шевченка, І.Я. Франка, В. Липинського та ін. Так, Леся Українка у «Замітках щодо статті «Політика й етика""писала: «Погляд на партійну боротьбу як на якусь антиномію (протилежність) гуманності цілком сходиться з уважанням її за елементарне лихо, таке як землетрус, повінь і тощо. Але ж і ті лиха люди якось намагаються гуманізувати, то упереджуючи їх способами оборони, то залагоджуючи їх наслідки». Послідовно наголошував на необхідності возвеличувати моральні принципи в політиці і громадському житті В. Липинський. «Мораль, — зазначав він, — є передумовою «сили й авторитету, здоров’я і сили» в політичному будівництві. Підстави усякого організованого громадського життя: почуття законності і громадської моралі».

Директор Інституту держави і права НАН України академік Ю. Шемшученко, аналізуючи сутність демократичної держави, висновує: «Демократично сильна держава — це, по-перше, сильні всі гілки влади… По-друге, це держава, заснована не на диктатурі особи, а на диктатурі закону. По-третє, це держава, сутність державності якої базується як на національній ідеї, так і світовому досвіді. По-четверте, це держава сильної соціальної орієнтації».

Створенню такої держави нам заважають випадки конфронтації між законодавчою і виконавчою гілками влади, слабка керованість суспільними справами внаслідок майже повсюдного правового нігілізму і правового хаосу. Підірвано авторитет закону, зокрема в ході штучно нав’язаної теоретичної дискусії про верховенство права чи верховенство закону. Практично розвалено систему контролю за законністю.

Американський політолог О. Мотиль так визначає ситуацію, що склалася в Українській державі: «В Україні є люди і речі, але немає механізму, який може ними керувати. Замість держави, яка ефективно здійснює оподаткування і «поліціювання» певної території (функції держави за Максом Вебером), є те, що ми називаємо «недорозвиненою і вкрай корумпованою українською псевдодержавою».

Суспільство продовжує, як і за старих часів, існувати в умовах, що далекі від нормальних, хоча й узаконених уже новою незалежною державою, яка працює сьогодні більше на саму себе, на самозбереження, а не на суспільство. Тому мають рацію ті соціологи, котрі вважають, що основною загрозою існування незалежної України є надвисока залежність суспільства від влади. До того ж влади неефективної, часто безвідповідальної, і це стосується як законодавчої, так і виконавчої її гілок, які досить часто спрямовують свої зусилля не на якісне вдосконалення державного механізму, а на його кількісне (негативне) зростання, аби не поступитись учомусь один одному.

У Декларації про державний суверенітет України підкреслюється прагнення «створити демократичне суспільство». Демократія передбачає панування основних принципів, зокрема: легітимності, що ґрунтується на примиренні індивідуального та колективного; рівності права для усіх людей; домінуванні у суспільстві закону, який — над усе; держава відділена від суспільства і є його репрезентативним інструментом.

На жаль, поки що жоден із указаних демократичних принципів не діє в Україні повною мірою, а скоріше перебуває в зародковому стані. Держава, діючи за матрицями й моделями бюрократичних взірців тоталітарного минулого, знову прагне бути «всім», особливо у сфері соціально-економічного життя, а тому не здатна розділити колективні та індивідуальні інтереси, установити єдині «правила гри», прийняти ефективні закони, а натомість маємо «перманентну війну» гілок влади.

Це наслідок того, що при владі (у центрі і на місцях) у багатьох регіонах України залишилася вітчизняна номенклатура, яка «обрала» демократію і навіть багатопартійність не тому, що дуже цього бажала. Це була вимушена дія, продиктована реальними суспільними обставинами, «менше зло», своєрідний додаток до своєї власної суверенності, бо, по-перше, на шляху до самостійності мусила подолати опір консервативних, проімперських орієнтацій у власному середовищі, а для цього потребувала тимчасового спільника в особі носіїв національної ідеї. По-друге, на шляху до соборності їй украй необхідно здобувати підтримку чи хоча б розуміння ліберально-демократичних кіл Заходу, а отже, й прийняти (бодай на словах) узвичаєні ліберально-демократичні правила гри.

Сучасна українська неономенклатура вже давно отримала досить влучну назву — «партія влади». Правда, окремі політологи вишукано називають її «політична еліта», зараховуючи до неї усіх вищих державних чиновників, членів парламенту, лідерів політичних партій та організацій. Та оскільки в Україні образ «сучасної влади» асоціюється в суспільній свідомості не з ефектним словом «еліта», а з лексемою — «мафія», то все ж краще вживати дещо нейтральне словосполучення — «партія влади», яке і відповідає сутності об'єкту.

Тобто це партія не на зразок політичних партій Заходу. Українська номенклатура, що оперативно рекрутувала у свої ряди молодих «підноменклатурників», сформувавши нову політичну номенклатурну одиницю — «партію влади», відрізняється від номенклатур посткомуністичних держав. Її не можна віднести, наприклад, до «раціоналістичної» номенклатури, яка свідомо віддала політичну владу суспільству й спромоглася на поступове відродження економічної галузі, як це властиво було Польщі, Угорщині, де давно вже існує приватний сектор і відкритість Заходу. Їй не характерні і риси «реакційної» номенклатури, котру зненацька захопило несподіване повалення комуністичних режимів, і вона стала безсилою політично й економічно, що спостерігається в Чехії і Словаччині.

Українська номенклатура залишила за собою панівне становище в суспільстві і державі, зокрема специфічну, керівну роль в організації суспільного життя як офіційного, так і неофіційного (часом відверто кримінального), розподіляючи засоби суспільного багатства на свою користь. Однак, найголовнішим є те, що не замінилася суть номенклатурно юрократичної діяльності, котра полягає у привласненні продуктів чужої праці через державний бюджет, нелегальній участі в комерції або тіньовому бізнесі, зрештою, у звичайних хабарах.

Безпорадність, нерідко дилетантизм і корумпованість владних структур, що приховується за «завданнями державотворення», не лише дискредитували національно-демократичну ідею, а й спричинили досить скептичне ставлення значної частини (особливо старшого покоління) населення України до незалежності держави як стратегії і домінанти українського суспільства та демократії, як механізму реалізації даної стратегії. Багато людей, особливо соціально незахищені, почали відчувати себе ошуканими.

Цьому сприяла і відсутність у державі постійної об'єднаної опозиції «партії влади» з боку націонал-демократичних сил, єдність яких забезпечувалась інтегративною силою національної ідеї та загальним ейфорійним піднесенням перших років незалежності. Досвідчена монономенклатура («партія влади») швидко знищила цю єдність, використавши окремі внутрішні суперечки та надкритичний запал націонал-демократів, брак конструктивної програми перетворень, амбіції лідерів й обіцянки посадового та матеріального характеру. Крім того, Верховна Рада своїми діями постійно примушувала націонал-демократичні сили відходити від опозиції до підтримки дій уряду, а згодом і Президента. Тобто опозиційний статус не став для них нормою, а тому створилася парадоксальна колізія: дискредитована не лише «партія влади», а й національна демократична ідея та їх репрезентанти. За таких умов громадська думка і настрої людей все більше еволюціонізують до ідеалізації минулого життя та відповідної системи взаємних стосунків, особливо соціального характеру. Можливо ситуація зміниться на краще.

Сьогодні ж слабкість державних структур, відсутність у державній внутрішній політиці концептуальної програми переходу до цивілізованих ринкових відносин, реального державного механізму контролю за цими процесами сприяє не лише катастрофічному падінню життєвого рівня українського народу, а й детермінує великомасштабне утворення осередків організованої злочинності, що стала явищем політичним («п'ятою владою»), яка намагається зрівнятися з державною, поповнюючи, зміцнюючи свій економічний базис шляхом цілеспрямованого використання значної частини національного багатства в ході зміни форм та суб'єктів державної власності, що відбуваються в нашій державі.

«Партія влади» не має офіційного керуючого і координуючого органу. Та якщо і визнати, що «партія влади» діє без будь-якої координації (що є дуже сумнівно), то факт погодження нею своїх дій свідчить про наявність спільних інтересів і цілей — збереження влади і власності; заради цього «партія» готова йти на все, виступаючи під будь-якими політичними гаслами чи символікою, оскільки все це для владних структур похідне, несуттєве. Звісно, відсутність досвіду у «партії влади» як об'єктивний фактор уплинув на загострення кризових процесів у державі, але ще вагомішим є негативний уплив суб'єктивних чинників і передусім некомпетентність та корумпованість владних структур, що перевищує всі допустимі цивілізовані норми і відіграє чи не найосновнішу роль серед об'єктивних чинників.

Сьогодні корумпованість суспільства безупинно зростає. Державний апарат, особливо його «силові інститути», все тісніше діють разом із напівкримінальними кланами, втрачаючи імунітет захисту проти кримінальної ерозії. Корупція і зловживання вразили і найвищі ешелони державної влади, що змусило окремих соціологів визначити її як «клептократію», тобто владу злодіїв.

Думається, що ще у кінці 90-х років мали рацію ті політологи, котрі стверджували, що українська клептократія є суттєвим чинником нестабільності і в економіці, і в політиці.

Зростанню криміналізації життєво важливих сфер функціонування держави значною мірою сприяли соціально-психологічні чинники. Тут, у першу чергу, необхідно назвати руйнування цінностей і моралі, що мають консолідувати суспільство. Протягом багатьох десятиріч цю функцію виконували цінності, пов’язані з комуністичною ідеологією. Із руйнуванням цієї ідеології і сформованих за її допомогою соціальних інститутів, із зменшенням її впливу (особливо з кінця 80-х років) почав утворюватися ідеологічний вакуум.

У зв’язку з відсутністю «нової» системи цінностей і моралі, яка була б побудована на демократичних засадах, ідеологічний вакум став заповнюватися, з одного боку, очікуванням дарованих, а не зароблених власною працею матеріальних благ, а з другого — пануванням принципу: все дозволено, що не заборонено законом (за умов їх відсутності).

Відбулася девальвація навіть тих моральних норм, на яких, по при все, трималася колишня держава. Були втрачені такі повсякденні звички і почуття, як повага до літніх людей, чесних і сумлінних працівників, любов до рідної землі, гордість за армію тощо. На цьому фоні почали розвиватися ціннісні орієнтації, які мають повністю антисоціальну спрямованість: корислива агресивність, брехня, егоїзм, нетерпимість до чужих думок і почувань. Як свідчить слідча та судова практика, більшість осіб скоюють корисливі злочини аж ніяк не через скруту, їм притаманні жадібність, віра у всесилля грошей, зневага до людей праці.

Обравши шлях незалежного розвитку, Україна проголосила як одну зі своїх найголовніших цілей побудову правової держави, що функціонує на основі верховенства права, де людська особистість — центральний суб'єкт прав людини, її основних свобод, де забезпечувалися б права та основні свободи кожної особистості, згідно з існуючими міжнародними нормативами та принципами. Але, на жаль, не було розроблено своєчасно концепції державної правової політики у сфері захисту прав людини з урахуванням її історичного, культурного та економічного розвитку. Тому відбувалася поступова адаптація громадської свідомості до нової соціальної ситуації, «стихійно» вироблялися норми соціальної поведінки, які призвели до криміналізації владних структур, подальшого падіння легітимності та довіри громадян.

Різке падіння добробуту, особливо молоді, відсутність з боку держави турботи, спрямованої на забезпечення гарантії їх конституційних прав (на працю, освіту, медичне обслуговування тощо) спричинили викривлення соціальної поведінки і моралі. Неповага до закону стала практично єдиним, що дає змогу громадянам забезпечити принаймні середній рівень життя.

Свій криміногенний унесок зробила і система освіти, що супроводжується соціальною дезорієнтацією значної частини підростаючого покоління. Існуюча тенденція розшарування навчальних закладів на «елітарні» та загальноосвітні (другорядні), залежно від рівня матеріального достатку батьків, призводить до формування «аутсайдерської» психології молодих людей — вихідців із малозабезпечених сімей — і створює підґрунтя для конфронтаційного характеру їхніх стосунків із суспільством. Запровадження Болонської системи у вищій освіті, кредитно-модульного контролю та оцінювання знань студентів не привело до очікуваного підвищення їх якості, а навпаки, у вишах спостерігається різке падіння якості знань, зниження їх змістовного рівня загальної культури. Окрім цього чітко прослідковується тенденція де гуманітаризації знання, виведення цілого ряду наук гуманітарного напрямку із переліку обов’язкових нормативних дисциплін, котрі повинні вивчатися усіма студентами незалежно від їх профілю. А втім, величезний уплив цього знання на життя і діяльність людей не викликає жодних сумнівів і актуалізує його осмислення як особливої сфери людської діяльності. Сьогодні людині пропонують безліч псевдонаукових розповідей та містичних культів, критична оцінка яких неможлива без осмисленого знання історії, філософії, етики, естетики, релігієзнавства, логіки, методології науки. А вони виведені із нормативної частини навчальних планів усіх напрямків підготовки фахівців. Систематизоване гуманітарне знання є важливим в умовах загострення сучасної глобальної кризи техногенної цивілізації і тенденцій зміни цінностей, на які орієнтуються вчені, інженери, представники різних професій і суспільства вцілому, їх вплив на сучасні уявлення про світ та людину. Вивчення різними за фахом студентами соціально-гуманітарних дисциплін — це також і перетворення внутрішнього світу кожного із них, кожної особистості, і формування творчих особистостей, креативних здатностей людини, і, нарешті, це допомога не лише у плані професійного, але передовсім життєвого вибору кожного майбутнього фахівця. Бо, з одного боку, питання становлення громадянського суспільства залишається дуже гострою проблемою, котра вимагає значних зусиль із її розв’язання, а, з іншого, йдеться про те, що в умовах інформаційного суспільства роль і значущість позиції саме молоді буде постійно і неухильно зростати.

Усе це свідчить про аморальність внутрішнього життя держави, його невизначеність на тлі послаблення державної влади та посилення криміналізації суспільства, зміцнення позицій так званої «п'ятої влади». Це наслідок того, що стратегічна мета — «розбудова держави», «державотворення» — як головний і визначальний чинник подальших суспільних (економічних, соціальних, політичних) реформ молодої незалежної України не набула реального вияву в українському соціальному середовищі.

Перебіг політичних, соціально-економічних процесів останніх років після здобуття незалежності і тісно з ними пов’язані процеси духовні, моральні дають багато підстав для осмислення ролі культури, ролі інтелігенції у складний період утвердження нашої державності. У цьому контексті важливо виявити причини загострення реакції інтелігенції на ситуацію, що склалася в Україні. Вочевидь, фактори суто суб'єктивні мали більшу «тектонічну» силу, ніж фактори об'єктивно-економічного характеру.

Найперше, без сумніву, пошуки владними структурами механізмів функціонування гуманітарної сфери в нових політичних і економічних умовах, пошуки шляхів вироблення сучасної ідеології - не завжди проводилися відповідно до назрілих суспільних потреб з урахуванням історичного досвіду й національних психологічних чинників.

Сучасний період є періодом ламання стереотипів досвіду минулих поколінь, традиційного наукового знання. Не завжди і не скрізь ця руйнація здійснюється належно, нерідко маючи вульгаризований характер бездумного заперечення будь-яких цінностей минулого взагалі. І тоді перед молоддю, котра лише формує свій світогляд і самостійну життєву позицію, розгортається фальсифікована картина історії - картина суцільних помилок старших поколінь, які нібито лише й вижили тому, що пристосовувалися до обставин, лукавили одне перед одним і перед державою й нічого позитивного не створили.

Зрозуміло, така картина не відповідає дійсності. Філософська й історична наука має не лише спростувати вульгаризований погляд на минуле, але й показати його у всій повноті, суперечливості і складності, актуалізувати свій потенціал у вихованні самостійної позиції, розважливого ставлення молоді до дійсності. [20].

2.2 Формально-юридичне закріплення легітимності

Принцип легальності важко переоцінити в процесі легітимації державної влади. Саме через позитивне законодавство легітимність знаходить своє формально-юридичне закріплення. Законність забезпечує правову стабільність, вона встановлює мир під час боротьби світоглядів і кладе край «війні всіх супроти всіх». Так, вказуючи на особливе місце законності в житті людини та суспільства, Гете зазначав: «Краще, якщо стосовно тебе твориться несправедливість, ніж світ залишиться без закону».

Між легітимністю та легальністю існує тісний зв’язок. Легітимність через справедливість вкладає правовий зміст у закони, в той час як закони є тією силою, яка захищає справедливість і такі загальнолюдські цінності, як свобода, рівність, права людини від зовнішнього зазіхання як влади, так і окремих членів спільноти.

Справедливість та законність — дві невід'ємні складові легітимності, які взаємодоповнюють одна одну. Однак між ними часто відбувається конфлікт. Зокрема така ситуація можлива тоді, коли відсутність однієї зі складових легітимності (справедливості чи законності) державна влада намагається компенсувати за рахунок іншої. Як правило, це має негативні наслідки для самої влади.

З одного боку, є незадовільним обмежувати легітимність влади лише формально-юридичними ознаками, коли легітимність розуміють тільки як законність, коли політична система чи режим вважається легітимним, якщо має місце відповідність структур, процесів формування і функціонування влади букві і духу чинного законодавства. Таке обмеження призводить до ототожнення легітимності та легальності й буває однією з причин кризи легітимності влади. В історії держави та права є багато прикладів того, як достатньо успішна з формально-юридичного погляду, тобто легальна державна влада (яка була сформована і функціонувала відповідно до матеріальних та процесуальних норм конституції та інших законодавчих актів) втрачала свою легітимність через те, що її рішення та закони мали, на думку громадян, несправедливий характер[13].

Причиною втрати легітимності влади може бути неправовий характер законів, на які вона спирається. Слід погодитися з думкою таких авторитетних теоретиків держави та права, якими є А. Заєць та Р. Лівшиць, які вважають, що легітимність закону має щонайменше дві сторони: формальну і змістовну. З погляду формальної вона означає прийняття закону чи іншого нормативного акта відповідним органом і у відповідному процесуальному порядку. Якщо ці вимоги дотримуються, то закон формально легітимний. Однак він може бути нелегітимним за своїм змістом. Досвід нашої країни показав, що погані закони, будучи формально легітимними, тобто прийнятими відповідними органами і в належному порядку, не отримавши підтримки людей, залишилися фактично нереалізованими, тобто нелегітимними. Саме правозастосування дає відповідь на запитання про легітимність закону, воно свідчить про відмінність між легітимністю формальною та фактичною.

Забезпечення високого рівня законності в державі ще не дає підстави стверджувати, що влада в такій державі є легітимною. Адже жодна законодавча система, навіть найдосконаліша, не убезпечує суспільство від соціальних конфліктів, політичних криз, юридичних казусів. Жодний юридичний закон не може бути ідеальним, не може бути однаково добрим для всіх часів і народів. Через те, що позитивні закони є витвором доцільної законотворчої діяльності, на всіх стадіях їх існування (розробки та прийняття, коментування та тлумачення, застосування та покарання за їх недотримання) існує багато можливостей для суб'єктивного втручання, врахування мотивів корпоративної доцільності, тенденційності та упередженості. Закони держави часто змінюються, причому досить кардинально.