Концепція теорії політичної культури Г. Алмонда та С. Верби

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗА ТЕОРІЇ ПРО ПОЛІТИЧНУ КУЛЬТУРУ

1.1 Виникнення ідеї про політичну культуру

1.2 Розвиток теорії політичної культури в індустріальному суспільстві

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КАТЕГОРІЇ «ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА»

2.1 Зміст поняття «політична культура

2.2 Структура та функції «політичної культури РОЗДІЛ 3. КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ АМЕРИКАНСЬКИХ ПОЛІТОЛОГІВ Г. Алмонда і С. Верби

3.1 Типологія та рівні політичної культури

3.2 Характеристика основних типів політичної культури ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Політична культура доповнює та змістовно розширює політичну ідентифікацію, політичну віру та орієнтації стосовно режиму, політичної діяльності та компетентності суб'єктів та об'єктів політики в контексті відповідних політичних змін та розвитку.

Актуальність теми курсової роботи обумовлена необхідністю аналізу теоретичних засад дослідження політичної культури американськими вченими С. Вербою та Г. Алмондом в питаннях проектування його результатів на сучасний етап політичного розвитку суспільства.

Увага політології до проблем політичної культури викликана багатьма чинниками. Без вивчення даного соціального феномену неможливо дати повну характеристику політичного життя будьякого суспільства і, зокрема, політичної системи.

Мета дослідження полягає у визначенні специфічних рис феномену політичної культури на основі аналізу концепції політичної культури Г. Алмонда та С. Верби.

Відповідно до мети, було сформульовано наступні дослідницькі завдання:

розглянути загальну характеристику категорії «політична культура»;

прослідити еволюцію виникнення ідеї про політичну культуру;

дослідити розвиток теорії політичної культури в індустріальному суспільстві;

визначитися з типологією та рівнями політичної культури;

надати характеристику основним типам політичної культури;

проаналізувати розвиток теорії Г. Алмонда і С. Верби в сучасній політичній науці. політична культура алмонд Об'єктом наукового дослідження є феномен політичної культури та теоретичні підходи до його визначення.

Предмет дослідження — концепція теорії політичної культури Г. Алмонда та С. Верби.

Методи дослідження. Виконанню завдань дослідження передувало застосування низки наукових методів. За допомогою системного підходу було визначено типологію політичної культури Г. Алмонда та С. Верби за відповідними критеріями класифікації. Використання компаративного методу допомогло здійснити порівняння концепції політичної культури американських політологів С. Верби та Г. Алмонда з теоріями інших західних політологів. Історичний метод дозволяє визначити характерні особливості еволюції розвитку теорії політичної культури в політичній науці відповідного періоду. За допомогою структурнофункціонального методу дослідження в роботі були проаналізовані елементи та рівні політичної культури, їхні функціональні особливості.

Джерельна база дослідження. У курсовій роботі було використано значну кількість спеціалізованої літератури. Основними джерелами роботи були праці Г. Алмонда та С. Верби, зокрема, статті «Порівняльні політичні системи» та «Громадянська культура. Політичні установки та демократії п’яти націй». Також слід зазначити колективну роботу вчених Г. Алмонда, Дж. Пауелла, К. Строма та Р. Далтона «Порівняльна політологія сьогодні: світовий огляд». Серед вітчизняних фахових джерел в аналізі політичної культури були використані роботи Г. П. Щедрової «Формування політичної культури в контексті розвитку громадянського суспільства», О. Рудакевича «Функції національної політичної культури: теоретикометодологічний аспект» [33], А. Зуйковської «Деякі аспекти структурної організації політичної культури» [9], М. Остапенка «Громадянська активність як основа формування громадянського суспільства» та інші.

Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел з 47 найменувань. Загальний обсяг курсової роботи становить 43 сторінок, з них основного тексту 37 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗА ТЕОРІЇ ПРО ПОЛІТИЧНУ КУЛЬТУРУ

1.1 Виникнення ідеї про політичну культуру Визначення стану політичної культури, змін, що відбуваються в ній, дозволяє розкрити роль цього чинника в розвитку політичних процесів та їх спрямованості, передбачати сприйняття і оцінку з боку різних соціальних сил пропонованих політичних рішень. Актуальність цієї проблематики пов’язана з тим, що політична культура впливає на визначення людиною свого місця в політичному житті суспільства.

За своїм походженням політична культура безпосередньо пов’язана з появою політичних відносин. Так, у Стародавньому Римі постійно зверталися до ідеалу доблесного минулого з його суворим самообмеженням і войовничою сміливістю, маючи на увазі те, що ці якості є найважливішою умовою величі й успіхів створеної держави [31, с. 105].

Ідея політичної культури як методу пізнання політичного життя з’явилася в XVIII ст. Як вказують дослідники, це було пов’язано з усвідомленням єдності в різноманітті людської історії, розумінням, що «люди не лише різні, і ця відмінність законна, але також і того, що ця законність грунтується на базисній схожості, яка робить різноманітність можливою» [39, с. 46].

Поняття «політична культура» вперше було використане німецьким філософом ХVIII ст. І. Гердером. І, слід додати, хоча вчені не вживали цей термін, проте описували деякі сутнісні характеристики цього явища [24, с. 75].

У праці І. Гердера «Ідеї до філософії історії людства» термін «політична культура» двічі зустрічається при розгляді вченим політичного життя стародавніх євреїв і греків. Показово, що в англійському виданні цієї роботи термін перекладено як «політична культивація». І це не є випадковим. У XVIII ст. термін «культура» лише починав з’являтися і вживання його в соціальноетичному значенні носить несистематичний характер.

І. Гердер відкидав уявлення про те, що виникнення релігії викликане несвідомими фобіями примітивної людини, і висунув теорію, згідно якої релігія, це одна з перших за часом спроб людини в доступній для неї формі пояснити навколишній світ. Таким чином, І. Гердер пов’язав релігію з міфологією та примітивними формами поезії. В той же час в своїй роботі «Ідеї до філософії історії людства» він розглядав людину як частину природи, а всілякі форми розвитку людської культури, як наслідок впливу на неї природних умов [24, с. 78].

Опонентом І. Гердера виступив І. Кант, згідно з уявами якого людина пізнає та звільняється від впливу зовнішнього світу. Поведінка людини визначається лише його власним розумом, який слідує моральному імперативу. Якщо Гердер вважав, що культура допомагає людині ясніше побачити навколишній світ, то, на думку Канта, виходить, що вона, навпаки, починає заважати поступовому прояву в нім якостей справжньої індивідуальності, раціональної волі [23, с. 45].

Витоки іншого варіанту об'єктивістського трактування політичної культури прослідковуються в концепціях прагматизму. Авторство прагматичної філософії культури належить американцеві Дж. Р. Міду. Її основна категорія соціально прийнята система вірування. Колективна віра, вважає вчений, інтерсуб'єктивна за походженням, тому опанування культури не дуже залежить від свідомих розумових зусиль члена даного суспільства. За логікою прагматизму головний принцип політичної поведінки полягає в прямому дотриманні етичних вищих правил. Таким чином, вірно судити про політичну культуру як зведення етичних норм, які в певному співтоваристві формують ситуаційно специфічні способи політичної поведінки. Сторонній спостерігач зможе, якщо зуміє поставити себе на місце членів колективу, що вивчається, та відчує себе на їхньому місці і погляне з цієї позиції на оточуючий світ.

Відповідно до положень вчення Дж. Р. Міда, людина стає особою тому, що належить до певного співтовариства, правила якого приймає як власні. Особиста ідентичність формується в процесі комунікативної взаємодії. Люди повинні дивитися на самих себе як на соціальні об'єкти, а це можливо лише в тому випадку, якщо вони приймуть точку зору інших. Такий процес, на думку вченого, починається в дитинстві. У грі дитина вчиться мислити з позиції «узагальненого іншого», а пізніше подібний образ думки переноситься на соціальні (політичні) інститути [3, с. 15].

Не залишили без уваги питання політичної культури багато зарубіжних вчених і політиків, зокрема, Г. Плеханов, В. Ленін, В. Соловйов, М. Острогорський, М. Вебер. Проте систематичне вивчення сутності політичної культури почалося в руслі західної політологічної традиції в 5060і рр. ХХ ст.

Так, на думку німецького вченого М. Вебера, політична культура тип відношення до політичних явищ, що виявляється в поведінці. Поведінка, за М. Вебером, — найбільш загальна категорія діяльності, яка стає дією, якщо людина пов’язує з собою суб'єктивний сенс. Соціальна дія, на думку вченого, — атом суспільного життя, і саме на нього має бути спрямований погляд вченого. Дії суб'єктів розглядаються як мотивовані, сенс, що має і орієнтацію на інших, ці дії можна аналізувати за допомогою розшифровки сенсів і значень, які додають суб'єкти цим діям. Соціальною дією, пише Вебер, вважається дія, яка по сенсу співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них. Про соціальну дію можна говорити тоді, зазначав вчений, коли дія співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них. Поєднання соціальних дій утворюють «смислові зв’язки», на основі яких формуються соціальні стосунки і інститути. Він виділяє чотири типи соціальної дії в порядку убування їх свідомості і розуміння: ціле раціональна, цінніснораціональна, традиційна та афективна [3, с. 16].

Відповідного до свого вчення М. Вебер виокремлює наступні типи політичної культури відносно типу легітимності влади:

1) раціональна, заснована на вірі в законність існуючих порядків і законне право наказів можновладців на видачу наказів;

2) традиційна, заснована на вірі в святість традицій і право володарювати тих, хто отримав владу відповідно до цієї традиції;

3) та харизматична, заснована на вірі в надприродну святість, героїзм, геніальність або якусь іншу гідність володаря і його влади, не піддаючи точному визначенню або зрозумілому поясненню.

Термін «політична культура» було введено в науку сучасним американським політологом Х. Файнером у роботі «Системи правління великих європейських держав» у 1956 р., де вчений зробив спробу пояснити вплив культурноетнічних факторів на політичні процеси. Проте, слід визначити, що інтерес у теоретиків до концептуального пояснення феномену політичної культури виник не випадково і підтримувався у 19 501 960х рр., коли нові методи, і в першу чергу біхевіоризм, витісняли застарілі інституціональні підходи [40, с. 309].

Політична культура, на думку Х. Файнера, — продукт природно історичного розвитку. При цьому велику роль у формуванні політичної культури кожної країни грають такі чинники, як її геополітичне положення; соціальна і політична структура суспільства; характер суспільних відносин; політичні традиції; особливості національної культури і національної психології. Так, політична культура, вважав він, органічно пов’язана з правовою культурою, моральністю, ідеологією. Політичну ідеологію можна розглядати як ядро політичної культури, оскільки саме ідеологія визначає зміст і об'єм права, вибір етичних норм і принципів в політичній теорії і практиці.

Частина створення теоретично обґрунтованої і завершеної концепції політичної культури належить американським вченим Г. Алмонду та С. Вербі. Сама ідея такої концепції виникла у Г. Алмонда у зв’язку з розробко теорії політичної системи, особливо при спробах порівняти політичні системи різних країн у статті «Порівняльні політичні системи.» До розробки цієї концепції, яка перетворилась не лише в політологічну теорію, але й метод політології, Г. Алмонд взявся у 1956 р [40, с. 309].

У сумісній роботі з С. Вербою «Громадянська культура. Політичні установки та демократії п’яти націй» вони зазначали, що вводять термін «політична культура» для розділення політичних і не політичних позицій і моделей поведінки, але в той же час і для розширення можливостей використання в політології концептуальних схем і підходів антропології, соціології та психології.

У змістовному сенсі політична культура означає «психологічні орієнтації відносно соціальних об'єктів.» З точки зору порівняльного аналізу, політичних систем політична культура — це «політична система, засвоєна у свідомості, відчуттях та оцінках населення». Для того, щоб виявити політичну культуру всієї нації, необхідно виділити індивідуальні політичні орієнтації, тобто відношення людей до різних суб'єктів політики, і ставити їх груповий розподіл [47, с. 1].

Г. Алмонд зазначає, що залежно від особливостей сфери суспільного життя, у якій діє культура, а також її внутрішніх елементів, здійснюється своєрідний синтез культури відповідної сфери, у даному разі - політичної. Політика і культура у політичній сфері життєдіяльності суспільства відображають єдиний об'єкт — політичні відносини і види політичної діяльності суб'єктів. Тому віддавати перевагу одному з цих компонентів, наголошувати на його пріоритетності означає штучно розривати, протиставляти живу тканину політичного життя в теорії і на практиці. У цивілізованому суспільстві політика не існує поза культурою і навпаки. Це не означає, що між політикою і культурою не існує суперечностей і вони не можуть перебувати у полі напруженості, непорозуміння, відчуження одне від одного.

Отже, виникнення ідей про політичну культуру бере початок у Стародавньому Римі. Вперше цей термін було використано німецьким вченим І. Гердером, проте в науковий обіг воно було введено сучасним американським політологом Х. Файнером у роботі «Системи правління великих європейських держав» у 1956 р., де вчений зробив спробу пояснити вплив культурноетнічних факторів на політичні процеси. Частина створення теоретично обґрунтованої і завершеної концепції політичної культури належить Габріелю Алмонду та Сіднею Вербі. Сама ідея такої концепції виникла у Алмонда у зв’язку з розробко теорії політичної системи, особливо при спробах порівняти політичні системи різних країн у статті «Порівняльні політичні системи.»

1.2 Розвиток теорії політичної культури в індустріальному суспільстві

У розвитку теорії політичної культури було два найбільш плідних періоди. IIерший, який продовжувався в 19 501 960ті рр., був викликаний необхідністю розвитку теорії політичних систем і переходом від застарілого інституційного підходу до біхевіоризму. Крім того, у той час багато колишніх колоній, що отримали незалежність, стикалися з необхідністю вивчення своїх культурних особливостей, перш ніж застосовувати на практиці ту або іншу теорію модернізації. В цей перший період розвиток теорії політичної культури був пов’язаний у першу чергу з іменами американських теоретиків Г. Алмонда, С. Верби, У. Розенбаума, Г. Файнера. Теорія була прийнята світовою політологічною спільнотою, хоча окремі її положення викликали критичні зауваження. Потім у цьому напрямі політологічних досліджень спостерігався деякий спад.

Новий підйом, або другий етап, в розвитку теорії політичної культури почався, як зазначалось раніше, в кінці 19 801 990х рр., у зв’язку з утворенням ряду нових незалежних держав в Європі та інших частинах світу, їх модернізацією і демократичним транзитом. На цьому етапі свій внесок в розвиток теорії політичної культури внесли американці Л. Пай, Дж. Пауелл, К. Стром, Р. Інглхарт, англійці Р. Роуз, Д. Каванах, француз М. Дюверже, німецький теоретик К. фон Бойме.

Не дивлячись на критику, що продовжується, генеральним напрямом у розвитку теорії політичної культури продовжував залишатися напрям, заснований на припущенні того, що політична культура пов’язана з ціностними установками, віруваннями, ідеалами та переконаннями індивідів, а також з суб'єктивним контекстом політичного процесу й відділяється від загальної культури своєю орієнтацією на відношення громадян до політичної системи, а в самій політичній системі є орієнтацiйним рівнем функціонування, на відміну від інституційного, який представляють владні структури.

У цьому значенні характерною представляється висунута Г. Алмондом, Дж. Пауеллом і К. Стромом структура політичної культури нації, яка включає три рівні, або ракурсу орієнтації громадян, тобто їх відношення: до політичної системи; до політичного процесу, у тому числі до процесу визначення політичного курсу; до результатів і наслідків реалізації політичного курсу [40, с. 316].

Орієнтації рівня системи, або відношення громадян до державного та суспільного ладу, можуть бути представлені та досліджені через такі цінності, як національна гордість, національна ідентичність і легітимність політичної системи.

Орієнтації рівня політичного процесу адекватно описуються такими цінностями, як принципи побудови уряду (або форма правління), роль громадян в цьому процесі та розуміння ними своїх політичних прав. Якщо сумістити дві останні ціннісні орієнтації - орієнтації на включеність в політичний процес і класифікацію політичних культур Г. Алмонда і С. Верби, виконані по цій же ознаці, то можна наочно виділити політичні культури, відповідні не тільки сучасній демократичній індустріальній політичній системі, але й політичні культури, відповідні доіндустріальній і перехідним до демократії політичним системам.

Орієнтації рівня політичного курсу адекватно описуються такими цінностями, як роль уряду, пріоритети його політичного курсу і рівень політичної системи. Тут важливими показниками виступають: роль держави в забезпеченні певного рівня добробуту і безпеки громадян, ступінь втручання уряду в економіку і суспільне життя, встановлення влади законів і процесуальної справедливості [40, с. 317].

Західними вченими Дж. Пауелом, К. Стромом в контексті дослідження теоретикометодологічних засад феномену політичної культури було визначені позиції відносно основних тенденцій розвитку сучасних політичних культур:

модернізація, під якою розуміють наукову революцію, що сприяє підкоренню природи людським суспільством і секуляризація самого суспільства; ця тенденція продовжує здійснювати вплив і на ті суспільства, в яких раніше не прослідковувалась;

маркетизація, тобто зростання схвалення й оцінки вільних ринківі підприємництва;

демократизація, під якою розуміють прискорення демократичних цінностей у суспільствах, в яких тривалий час домінували інші політичні культури.

Розкриваючи сутність розвитку теорії політичної культури в індустріальному суспільстві, необхідно надати характеристику концепції постматеріалістичної політичної культури вченого Р. Інглхарта.

Свої теоретичні висновки Р. Інглхарт визначив у праці «Культурний зсув у зрілому індустріальному суспільстві», монографії «Модернізація та пост модернізація».

Теорія політичної культури Р. Інглхарта є продовженням і відповіддю на теорію Г. Алмонда та С. Верби. Продовженням — тому, що вчений у своїх теоретичних побудовах відштовхувався від досягнень попередників, які побудували свою теорію на парадигмі модернiті та які виявили одну з головних тенденцій розвитку політичних культур сучасних суспільств та їх подальшу модернізацію. З іншого боку, теорія Р. Інглхарта виступає відповіддю та своєрідним викликом на класичну теорію вчених Г. Алмонда та С. Верби. Виклик Р. Інглхарта полягав в першу чергу в перерваності традиції та нових парадигмальних підставах суспільства та політичної культури. «Модернізація, затверджує вчений, — не фінальний етап історії. Становлення передового індустріального суспільства веде ще до абсолютно особливих змін у базових цінностях — коли зменшується значення характерної для індустріального суспільства інструментальної раціональності. Тоді, на його думку, переважаючими стають цінності постмодерна, які несуть з собою ряд різноманітних соціальних змін, від рівноправності жінок до демократичних політичних інститутів і спадку державносоціалістичних режимів» [40, с. 321].

Зміна суспільств до цінностей постмодерна не є випадковим поворотом історії або зламом у політичному розвитку. Ця зміна, з погляду Р. Інглхарта, співвідноситься з переходом людства від аграрного суспільства до індустріального, коли змінювалося світосприйняття, сформоване нерухомостійкою аграрною економікою, яка спиралася на релігійний характер життя, традиції, успадкований статус, зобов’язання перед суспільством. Модерністське уявлення світу несло з собою світський спосіб життя, соціальну мобільність, стимулювання інновацій, індивідуалізм. У даний час передові індустріалъні суспільства змінюють свої соціальнополітичні траєкторії в двох кардинальних відносинах:

1. Системи цінностей. З ухваленням модерністських, матеріалістичних, індустріальних цінностей економічне зростання стало прирівнюватися до прогресу, тобто до головного критерію успішного суспільства. Але в даний час із відомих причин це все більш ставиться під сумнів, а місце критерію успішності займає акцентування якості життя. Такі норми індустріалізму, як дисципліна, самовідтвердження, досягнення в суспільстві, поступаються місцем нормам постіндустріалізму: широкій свободі, вибору життєвого стилю індивідуальному самовираженню.

2. Інституційна структура. Постіндустріальні, постмодерністські цінності змінюють соціальні відносини всередині індустріальних, ієрархічних, бюрократизованих організацій, які служили опорою індустріалізму. Змінюється і держава, і політичні партії, і лінії масового конвеєра, і структура промислових корпорацій і торгівельних фірм. Всі вони підійшли як до меж своєї ефективності, так і до меж їх масового прийняття [40, с. 322].

Основним змістом ціннісноструктурної зміни, стверджує Р. Інглхарт, є перехід від матеріалістичних цінностей до цінностей постматеріальних. З переорієнтацією на цінності постматеріалізму проходять помітні зміни як в політичній системі так і в політичній культурі:

падає пошана до влади та політичних авторитетів;

посилюється акцент на політичну участь і на перехід від участі через політичні партії до більш автономних його видів, метою участі у виборах стає не досягнення безпечного існування, а самовираження;

посилюється тяга індивідів до самовираження;

політичні конфлікти мають все менш класовий характер і фокусуються навкруги проблем культури і якості життя.

Ці тенденції в свою чергу сприяють тому, що в суспільствах з авторитарною політичною культурою демократизації, але в обстановці дуже швидких змін і невпевненості в завтрашньому дні можливі спалахи ксенофобії. У демократичних суспільствах — розвитку демократичної культури за шляхом більшої партисипаторності й орієнтованості на конкретні проблеми Ядром теорії постматеріалистичної культури Р. Інглхарта є теорія міжгенераційної зміни цінностей, яка пояснює, що людство перейде від сучасних індустріальних матеріалістичних цінностей до цінностей постматеріалистичних поступово, від покоління до покоління.

Власне розуміння політичної культури виклав західний вчений У. Розенбаум. Політична культура, на думку вченого — це система історично сформованих стійких установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які виявляються в безпосередній діяльності суб'єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі наступництва; концептуальне поєднання почуттів, думок і поведінки. Американський політолог У. Розенбаум запропонував виокремлювати так звані «компоненти ядра», тобто ті елементи, які відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної культури нації. Ці компоненти він розбив на три основні групи:

1. Орієнтація щодо урядових структур — ставлення суб'єкта до політичного режиму, основних урядових органів, його символів, офіційних осіб і норм;

2. Політичні ідентифікації, тобто причетність індивіда до «політичних одиниць» — нації, держави, міста; політична довіра і «правила гри» (уявлення індивіда про те, за якими правилами він має діяти);

3. Політична орієнтація щодо власної політичної діяльності чи «політична компетентність» і «політична ефективність» (відчуття можливості вплинути на політичний процес) [41, с. 117].

В цій класифікації вчений робить наголос на аналізі так званого елементу політичної культури як «електоральна культура», яка виявляється розпорошеною по всіх трьох розділах — у ставленні до партій, кандидатів, виборчих комісій, виборчого законодавства, у самоідентифікації особистості як прихильника тієї чи тієї партії, політичної сили, у реалізації свого права на голос.

Можна поглянути на політичну культуру як на більш загальне явище, яке містить у собі, як визначив західний політолог М. Фуко: знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як, наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті, фінансові зв’язки тощо. Виходячи з цього, можна погодитись з М. Фуко, який припускає, що «політична культура», як і влада, присутня в будьякому феномені нашого життя, впливаючи (безпосередньо чи опосередковано) на наші дії, думки чи інтенції [17, с. 405].

Приклад широкого трактування політичній культурі дає американський політолог Л. Пай. Він включає у зміст категорії «політична культура» такі поняття, як «політична ідеологія», «національний характер і дух», «національна політична психологія» і «фундаментальні цінності народу». На думку вченого, формування певного типу політичного культури в суспільстві залежить саме від характеру національних особливостей певного народу, сформованих історично; ідеологічного спектру та його впливу на політичні процеси; ціннісних орієнтацій, що формуються у взаємодії з розвитком інститутів громадянського суспільства [14, с. 18].

Існує погляд на політичну культуру як на систему символів, включену в більш широку систему політичної комунікації. Цю концепцію виклав у своїх працях вчений Л. Дітмер.

Польський вчений Є. Вятр дає лаконічне і цілком відбиває зміст даної категорії визначення: «Політична культура є сукупність установок, цінностей і поведінкових актів, що стосуються взаємних відносин між владою і громадянами». Він запропонував деталізовану типологію політичної культури залежно від суспільнополітичних формацій і притаманних їм політичних систем. Вчений виокремив три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазнодемократичний і соціалістичний [14, с. 35].

Таким чином, була розкрита загальна характеристика категорії «політична культура» в контексті розвитку та еволюції поглядів провідних науковців на це явище політичного життя. Вперше термін «політична культура» було використано німецьким вченим І. Гердером, проте системне вивчення та використання наукової категорії починається під час розвитку теорії політичної культури в індустріальному суспільстві. Значний внесок в дослідження політичної культури зробили західні вчені Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай, Р. Інглхарт, Є. Вятр та інші.

Отже, виходячи з систематизації наукових підходів до визначення, політична культура на нашу думку, представляє сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній; це система політичного досвіду, знань, установок, поглядів, стереотипів, концепцій, зразків поведінки і функціонування політичних суб'єктів. Політичну культуру можна визначити також як зрілість і компетентність громадян в оцінці політичних явищ; форма політичної етики, поведінки, вчинків і дій людей; сукупність позицій, цінностей і кодексу поведінки, що стосується взаємних відносин між владою і громадянами.

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КАТЕГОРІЇ «ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА»

2.1 Зміст поняття «політична культура»

Термін «політична культура» був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 -1803). З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в американській політології у 19 501 960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що політичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття «політична куьтура» було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пауеллом у їх праці «Порівняльна політика».

Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це — суб`єктивна сфера, що лежить у підгрунті політичних дій і надає їм значення.

Нові реалії, які постали перед людством на рубежі тисячоліть, важко оцінити однозначно. З одного боку, надзвичайні технічні досягнення, разючі здобутки інформаційної телекомунікаційної революції, з іншого, сплеск агресії у світових війнах, страшний руйнівний потенціал, продемонстрований останнім часом з боку міжнародного тероризму, у міжетнічних конфліктах, нехтування екологічних реалій.

Людство опинилося перед альтернативою: або віднайти спосіб цивілізовано відповісти на виклик часу, або зникнути в глибинах Всесвіту. Отже, майбутнє планети й саме існування на ній життя вирішальною мірою залежить від зрілості масової свідомості й характеру політичної поведінки.

Політична культура (від лат. — cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) — частина загальної культури, яка формується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття «політична культура» є похідним від понять «політика» (наука й мистецтво управління) та «культура» (сукупність фундаментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів влади й суспільства.

Жоден політичний режим не може дозволити собі ігнорувати ставлення до нього підвладного населення. А ставлення людей до політики, до владних структур — це і є та реальність, яка стоїть за поняттям «політична культура».

У ширшому розумінні політична культура — це базисні знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку на рівні суспільства, групи, особи. У вужчому розумінні — це культура політичного мислення і політичного спілкування, культура поведінки населення і політиків як суб'єктів політичного процесу.

Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного боку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трактується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політичних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.

Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона детермінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політичному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура — це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, пов`язані з суспільнополітичними процесами. Вона активно взаємодіє з іншими видами суспільної культури — економічною, правовою, релігійною тощо.

Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціальнопсихологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній відіграє політична свідомість — сукупність уявлень, цінностей, переконань, установок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні інтереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.

Поняття «політична культура», поперше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

Подруге, поняття «політична культура» охоплює не всю політичну свідомість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.

Потретє, поняття «політична культура» відбиває не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути політична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямовують діяльність людей у царині політики.

Почетверте, поняття «політична культура», окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.

Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття «політична культура». Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура — один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

Політична культура — це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об`єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільнополітичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільством та державою. Можна сказати, що політична культура — це єдність об`єктивних соціальнонормативних компонентів свідомості, поведінки та суб`єктивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Елементи політичної культури обумовлені соціальноекономічними, національнокультурними, суспільноісторичними чинниками, характеризуються відносно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспільному житті.

2.2 Структура та функції «політичної культури»

У вітчизняній політології до найбільш розповсюджених структурних компонентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, світогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, поведінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.

Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні увлення — то образи політичних об`єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть грунтуватися на об`єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв, можуть бути справжніми або помилковими. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні політичних переконань грають політичні цінності - моральні принципи, норми і ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивидів та соціальних груп. Стійкість політичній свідомості надають політичні традиції - нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються з генерації в генерацію та збігаються на протязі тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими і новими, національними та світовими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю. Кожен тип традицій має свій сильний та слабкий бік. Перевага старих традицій у їх спроможності стримувати швидкі зміни, слабкість — у схильності перед минулим досвідом, у запереченні нових підходів. Нові традиції в одних випадках відбивають високий динамізм культури, а в інших дають можливість відмови від них під тягарем обставин.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб`єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтацій. Політичні орієнтації - то установки, які грунтуються на системному уявленні об`єкта про цілі, план та засоби здійснення політичнчх дій, які він має виконати або вже виконує.

Культуру політичної поведінки можна виззнчити як сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності. Політична участь у біхевіоральній політології виначається як дії приватних осіб, що намагаються вплинути на функціонування політичної систеаи. Це активність громадянського суспільства щодо політичних інститутів. Культура політичної поведінки проявляється у ступені, формах і способах участі громадян у електоральному процесі, у масових політичних акціях (мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, страйках тощо), у діяльності політичних партій та політизованих громадських організацій, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Вона залежить від рівня освіти особи, статі, віку, належності до тієї чи іншої верстви суспільства, професії, рівня доходів, релігійних переконань тощо.

Політична діяльність — це категорія, яка характеризує активність політичних інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включеним у структуру того або іншого політичного інституту. Культура політичної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реалізації політичних рішень, політичного управління та адміністрування, сприйняття та розв`язання соціальнополітичних конфліктів.

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства, реалізацію яких можна стисло визначити такою формулою: отримання політичних знань, перетворення цих знань у внутрішні переконання громадянина, класу, соціальної групи, перетворення переконань в адекватні їм практичні політичні дії.

Панавальна функція політичної культури тісно пов’язана з іншими функціями політичної культури, які починаються з оволодіння певними знаннями. Сутність пізнавальної функції в тому, що вона озброює людей суспільнополітичними знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною своєї особистої компетентної думки з питань політики й політичного життя. Особливе значення тут мають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури та функцій політичної системи тощо.

Призначення виховної функції полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості, формуванні у громадян стійкого інтересу до політичного життя, виробленні певних настанов і навичок суспільнополітичної діяльності, адекватних даній політичній системі. Ця функція виявляється в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню її кругозору за рахунок набутих політичних знань, у намаганні визначити своє місце і роль у житті суспільства.

Функція соціалізації сприяє набуттю людиною навичок і властивостей, які дозволяють їй реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права й інтереси.

Завдяки функції адаптації виявляється потреба індивіда в пристосуванні до мінливого політичного середовища, умов реалізації його політичних прав і владних повноважень.

Нормативноціннісна функція задає індивідам, групам, суспільству в цілому певні норми, стандарти, цінності, установки політичного мислення, цілі і мотиви поведінки; фіксує ієрархію політичних цінностей. Як правило, все це відтворюється у нормативних політичних рішеннях держави, що дає можливість ефективніше регулювати відносини у межах політичної системи з боку інститутів громадського суспільства.

Регулююча функція політичної культури покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Вона виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також у впливі на процес підготовки й прийняття політикоуправлінських рішень і т. п. Якщо ці рішення приймаються відповідно до існуючої в суспільстві (домінуючої) політичної культури, то це надзвичайно позитивно впливає на всі процеси політичного життя, що сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

Комунікативні функції дає можливість забезпечити ідейнополітичний зв’язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства, встановити зв’язок між учасниками політичного процесу як «за горизонталлю», так і «за вертикаллю» відповідно до ієрархії політичної системи, а також транслювати елементи політичної культури через політичні традиції та цінності, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості й поведінки новим поколінням.

Політична культура створює умови для ефективного розвитку політичної системи і суспільства в цілому, реалізуючи функцію забезпечення соціального прогресу.

Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, формує широку і стійку соціальну базу даного політичного устрою, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку політичної системи більшістю населення. Отже, політична культура формує стабілізуючу основу політичного життя та сприяє підвищенню ефективності управління.

Мобілізаційна функція політичної культури організовує громадян на вирішення певних політичних і соціальних завдань.

Захисна функція реалізується через охорону політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

Прогностична функція сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій. Без справжньої, масової політичної культури народ перетворюється на натовп, на предмет маніпуляцій користолюбних політиків.

Таким чином, функції політичної культури є тими напрямами, по яких політична культура входить у життя і побут людей. Саме за допомогою функцій вона стає реально відчутною, зрозумілою, а отже, практично значущою і досяжною.

РОЗДІЛ 3. КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ АМЕРИКАНСЬКИХ ВЧЕНИХ Г. АЛМОНДА І С. ВЕРБИ

3.1 Типологія та рівні політичної культури Виходячи з аналізу концептуальних теоретикометодологічних засад комплексного дослідження наукової категорії «політична культура», сформованої американськими вченими у роботах «Порівняльні політичні системи» та «Громадянська культура. Політичні установки та демократії п’яти націй» слід акцентувати увагу на проблемах визначення основних рис, типології та рівнях політичної культури.

Отже, американський політолог Г. Алмонд у спільній роботі з С. Вербою «Громадянська культура. Політичні установки і демократії п’яти націй"[1] (1963р.) відзначали, що вводять термін «політична культура» перш за все для розділення політичних і неполітичних позицій і моделей поведінки, але в той же час і для розширення можливостей використовування в політології концептуальних схем і підходів антропології, соціології і психології.

В аналізі політичної культури Г. Алмонд використовував функціональний підхід, з позицій якого політична культура розглядалася переважно як психологічний феномен. «Кожна політична система, зазначає Г. Алмонд, включена в особливий зразок орієнтації на політичні дії. На їх думку, в змістовному значенні політична культура означає, перш за все, психологічні орієнтації щодо соціальних об'єктів». З погляду порівняльного аналізу політичних систем, політична культура — це «політична система, засвоєна в свідомості, відчуттях і оцінках населення» [1,c.286]. Щоб визначити політичну культуру всієї нації, необхідно виділити індивідуальні політичні орієнтації, тобто відношення людей до різних суб'єктів політики, і скласти їх груповий розподіл. Я визнав корисним назвати це «політичною культурою». Ширше визначення політичної культури з переліком її найважливіших компонентів запропонував С. Верба: «Політична культура суспільства складається з системи емпіричних переконань, експресивних символів і цінностей, що визначають ситуацію, в якій відбувається політична дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику» [1, с. 18].

Визнаючи наявність у суспільстві безлічі конкуруючих політичних орієнтацій, автори концепції виявили, що різні політичні культури визначаються через перевагу деяких основоположних політичних позицій. Політична позиція обумовлює схильність до певних типів поведінки в рамках існуючої політичної системи.

Політичні орієнтації (або політичні позиції) індивіда, за Г. Алмондом і С. Вербою, включають три види компонентів, або, якщо розкрити це з іншої позиції. У структурному значенні, на думку вчених, політична культура включає наступні компоненти:

«когнітивні орієнтації», тобто знання та віру щодо політичної системи, її ролей та обов’язків щодо цих ролей, того, що система бере з навколишнього середовища і що віддає (що на «вході» і що на «виході» системи), тобто пізнання системи разом з її правителями, правилами функціонування, досягненнями і вірою в неї; знання політичних цілей і уявлень, відчуття прихильності;

«афективні орієнтації», або відчуття щодо політичної системи, її ролей, її роботи та залучених в неї людей, тобто позитивні або негативні емоції, відчуття; сюди ж потрібно додати ілюзії і помилкові вистави, помилки відносно діячів і системи; залученість, неприйняття відносно об'єктів політики судження і думок;

«оцінні орієнтації» — судження та думки про політичні об'єкти, які є відображенням ціннісних стандартів і критеріїв, інформації та відчуттів, тобто етичні думки і судження відносно політичних цілей; зміна ціннісних стандартів до політичних об'єктів і подій [40, с. 310].

Крім компонентів, можна також визначити рівні політичної культури. На відміну від запропонованої схеми західних політологів Л. Пая, Л. Даймонда, У. Розенбаума, вчені Г. Алмонд та С. Верба запропонували власний підхід до визначення рівнів політичної культури.

Так, вчені пропонують виділити наступні рівні політичної культури:

1) світоглядний рівень — уявлення людей про політику в різних її аспектах, на цьому рівні відбувається самовизначення людини в світі політики, вибір нею тих або інших політичних орієнтації та норм політичної поведінки. Такий вибір залежить від життєвих позицій людини: від переваги нею індивідуальних або колективістських цінностей; від визнання ним норм західної або східної цивілізацій; від її релігійного або матеріалістичного світосприймання; від її відношення до ідеології, насильства тощо;

2) громадянський рівень — визначення свого політичного статусу у відповід ності з існуючими можливостями. На цьому рівні формується «ядро» політичної культури. Даний рівень характеризує відношення людей до влади як до публічного центру панування та примусу. Людина, стикаючись зі світом політики або вступаючи в нього, неминуче формує своє відношення до влади, до її можливостей і повноважень. А на основі сприйняття влади людина визначається відносно своїх цивільних прав та обов’язків. Саме на цьому рівні формується переконаність або в справедливості підпорядкування громадянина владі, або в пріоритетності прав (свобод) громадянина по відношенню до влади. Для дуже багатьох людей така внутрішня переконаність значиміша, ніж їх партійні або політікогрупові пристрасті;

3) політичний рівень — визначення свого ставлення до політичного режиму, до своїх союзників і опонентів, На даному рівні складаються ціннісні стосунки людини саме до політичних явищ: від держави і міждержавних зв’язків до самосприйняття як суб'єкта політики. Остаточно «вияснюються» взаємовідносини людини та політики. Визначається роль політики в житті людини. Ціннісні орієнтації матеріалізуються в політичну (або аполітичне) поведінку. Досягнувши цього рівня, люди або активно включаються в політичне життя суспільства, або свідомо усуваються з політики. При цьому певна частина людей займають і позицію «спостерігачів». Вони вважають за краще сподіватися на те, що їхні проблеми колинебудь вирішить хтось інший.

Г. Алмонд зазначив, якщо розглядати індивідуальну структуру політичної культури, тобто підходити до неї з погляду психологічної структури особи, то в політичній культурі можна виділити три рівні:

1) знання та віра. Знання відображають сукупність певного інформаційного уявлення та про існуючу політичну систему, її інститути, норми, відношення до них. Віра розкриває рівень довіри до політичної система та влади, виражаючи її легітимність та легальність або недовіру до неї; віра в обіцянки влади, її ідеологію, сакральні здібності, місію тощо;

2) відчуття та емоції. Цей рівень відображує певні емоції особи відносно політичної системи, влади, можновладців та політичних інститутів через вираження свого ірраціонального ставлення до певного процесу, інституту, норми або системи;

3) судження та думки. Формують думки про права та обов’язки громадянина, певні уяви про характер діяльності влади та функціонування політичної системи [40, с. 310].

Йдеться про знання і відношення кожного індивіда до своєї нації, політичній системі взагалі та її історії, розміру, розташуванню, силі впливу в світі, інших характеристиках. Більш широко це відображає відповідь на запитання: що знає індивід про структуру і ролі політичних еліт, їх політичні ініціативи, про «низхідний потік» політичного примушення; що він знає про свої права і обов’язки, про свій доступ і вплив на політичну систему.

Виходячи з своєї структури, американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба дали визначення політичної культури як «різноманітних, але стійко повторюваних, когнітивних, афективних і оцінних орієнтацій щодо політичної системи взагалі, її аспектів „на вході“ і на „виході“ і себе як політичного актора». Аналізуючи і зіставляючи основні компоненти і форми функціонування політичних систем Англії, Італії, ФРН, США і Мексики, вони виділили три «чисті типи» політичної культури: патріархальна (рarochial); підданська (subject); культура участі (participant) та вивели тип громадянської політичної культури, в якій гармонічно поєднуються політичні орієнтації, притаманні всім трьом типам культур.

Таким чином, виходячи з теоретикометодологічних засад дослідження теорії політичної культури Г. Алмонда та С. Верби, були розкриті основні аспекти відносно класифікації рівнів та типології політичної культура. Американські вчені розрізняють світоглядний, громадянський та політичні рівні. Серед типології політичних культур вченими були запропоновані наступні, за якими вони їх поділяли на патріархальнуприходську, підданську, культуру участі та громадянську, сутність та зміст яких розкрито в наступному підрозділі.

3.2 Характеристика основних типів політичної культури Типологія у вживаному контексті - вид наукової систематизації чи класифікації типів політичної культури за найсуттєвішими спільними ознаками або ж категоріями. При цьому слід мати на увазі, що будьяка типологізація є певною мірою спрощення, однак типологізація необхідна, оскільки вона дає можливість упорядкувати певні явища, що є дуже важливим при проведенні їх аналізу.

Саме тип політичної культури визначає найбільш характерні для неї даного роду чи епохи риси, без спроби охоплення в такому поділі всіх типів і всіх відмінностей між ними.

Як зазначалось у попередньому підрозділі, виходячи з своєї структури, американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба дали визначення політичної культури як «різноманітних, але стійко повторюваних, когнітивних, афективних і оцінних орієнтацій щодо політичної системи взагалі, її аспектів „на вході“ і на „виході“ і себе як політичного актора». Аналізуючи і зіставляючи основні компоненти і форми функціонування політичних систем Англії, Італії, ФРН, США і Мексики, вони виділили три «чисті типи» політичної культури:

1) патріархальна або приходська (рarochial) політична культура, тобто політична культура місцевих общин. Така культура має місце в суспільствах, де немає спеціалізованих політичних ролей, тобто там, денебудь ще не виділилися інститути політичної системи, і вона просто відсутня, або люди на неї не розраховують. Це, наприклад, політична культура африканських племен я автономних місцевих общин, де місця професійних політиків займають вожді і шамани. Раз в подібних суспільствах не виділилися самостійні політичні ролі, то і політичні орієнтації спадщини невідокремлені від соціальних і економічних. Людям такої політичної культури властиво більш емоційне і нормативнооцінне відношення до політики (про яку вони мають досить смутне уявлення), ніж когнітивнопізнавальне. Для політичної культури такого типу характерний відсутність інтересу громадян до політичного життя. Основні характерні риси приходської політичної культури: патріархальність, традиційність, замкнутість у вузькому горизонті виключно місцевих проблем і невизначене або негативне відношення до політичної системи в цілому;

2) підданська політична культура (subject). В ній існує виділення політичних ролей і суб'єкт такої системи (підданий), що цілком усвідомлює наявність влади, з повагою сприймає «низхідний потік» адміністративних рішень, але йому навіть не приходить в голову добиватися якихнебудь своїх вимог або давати оцінку діяльності політичної системи. Населення в цілому пасивно, а іноді і з гордістю сприймає свою політичну систему, не вникає в її пристрій і приймає її як даність. Воно практично позбавлено об'єктивній інформації про її функціонування і задовольняється тільки урядовими повідомленнями. Таке суспільство достатньо диференційований, щоб виділити політичну систему і політичні ролі, але недостатньо диференційований, щоб стати цивільним, об'єктивно знати, оцінювати цю систему і пред’являти до неї свої законні вимоги. Це суспільство де сильна орієнтація на політичні інститути і невисокий рівень індивідуальної активності громадян;

3) політична культура участі (participant). Головними рисами цього типу культури є орієнтованість громадян як на систему взагалі, так і на її інститути «входу» та «виходу». Всі індивіди виявляють прагнення брати активну участь в політичному житті. При цьому вони можуть підтримувати або не підтримувати певні політичні інститути (партії, уряди)1 але ним властиво усвідомлення власної ролі в політиці, а також що свідчить про зацікавленість громадян в політичній участі і про прояв ними активності в цьому. Автори підкреслювали, що на практиці дані типи політичної культури взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з переважанням тих або інших компонентів. Причому наймасовішої і одночасно оптимальної, з погляду забезпечення стабільності політичного режиму, є синтетична культура «громадянськості», де переважають підданські установки і відповідні форми участі людей в політиці [40, с. 312].

Далі американські політологи Г. Алмонд і С. Верба вивели тип громадянської політичної культури, в якій гармонійно поєднуються політичні орієнтації, властиві всім трьом типам культур. Індивіди стають учасниками політичної системи, не відмовляючись від своїх патріархальних або підданських орієнтацій. При цьому вони можуть грати функціональну роль в політичній поведінці індивіда. Наприклад, більш традиційні орієнтації обмежують зобов’язання індивіда по відношенню до політики і роблять ці зобов’язання більш легітимними; підданські орієнтації «пом'якшують» і роблять більш лояльною і терпимою крайнощі політичної культури участі. Громадянська культура означає, перш за все, лояльне відношення до політичної системи і активну участь в політиці. Громадяни такої культури позитивно орієнтовані як на всю систему в цілому і своя участь в ній, так і на «проміжні політичні інститути», тобто структури входу" і виходу. Громадянська політична культура — це змішана культура, що поєднує в собі самі функціональні риси патріархальної, підданської культур і культури участі.

Результати емпіричного дослідження внесли значні корективи в теоретичні припущення Г. Алмонда і С. Верби. Утопією виявилося припущення про загальну участь громадян в політиці. Як вони зазначили, «в ідеальній громадянській культурі активність і залученість громадян повинні врівноважуватися деякою дозою пасивності і неучасті». Підсумки обстеження виявили «недосконалість» і «неідеальність» американської і англійської моделей політичної культури, які наділялися статусом найрозвинутіших культур.

Так, носій громадянської культури характеризується низкою переваг: загальною позитивною оцінкою значення діяльності національного уряду для нього особисто і глибоким усвідомленням цього факту; високим рівнем інтересу до діяльності уряду і компетентної обізнаності в даній галузі; відчуття гордості за політичні інститути своєї нації. Також американські політологи до цього додають: чекання того, що саме йому буде надано рівне і поважне відношення з боку офіційних осіб; відчуттям задоволеності у зв’язку з проведенням загальнонаціональних політичних заходів, наприклад, виборчих кампаній; вірою в те, що демократія участі є необхідною і бажаною системою державного управління [40, с. 314].

У більш пізніх роботах вчені Г. Алмонд і С. Верба вирішували проблему відповідності громадянської політичної культури і демократії. Кажучи іншими словами, вони поставили питання: чи «є тип політичної культури, що сприяє стабільності і розвитку демократичної політичної системи?» Згідно нормам демократичної ідеології, такій політичній системі повинен відповідати раціональноактивістський тип культури.

Г. Алмонд надав відповідь щодо причини невідповідності між раціональноактивістським, ідеальним типом політичної культури і реальною політичною культурою розвинутих демократій:

збереження в цивільній культурі характеристик патріархальної і підданської культури, які сприяють деякому відхиленню політичної поведінки громадян, втім, цілком функціональному;

активність і раціоналізм громадян розвинутих демократій виявляються не тільки і не стільки в політичній області, скільки в сферах виробництва, розподілу і перерозподілу. З другого боку, низька активність, а то і пасивність громадян в політичній системі компенсується високою активністю професійних політиків і державних урядовців.;

у демократичному суспільстві існує соціальне довір'я, яке витікає з політичних орієнтацій, утворюючих політичну культуру, і сприяє політичній співпраці громадян, підтримуючи нормальні відносини між громадянами і елітами, між володарюючою елітою і тією, що прагне влади"[40, с. 315].

Отже, громадянська культура підтримує в політичній системі три баланси: між політичною участю і неучастю громадян, їх впливом і не впливом на важливі політичні рішення; між владою і її відповідальністю; між загальною згодою і розбіжностями політичних еліт.

Отже, політична культура, з погляду порівняльного аналізу політичних систем, на думку американського політологів Г. Алмонда та С. Верби, політична культура — це політична культура суспільства складається з системи емпіричних переконань, експресивних символів і цінностей, що визначають ситуацію, в якій відбувається політична дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику.

Серед типології політичних культур вченими були запропоновані наступні, за якими вони їх поділяли на патріархальнуприходську, підданську, культуру участі та громадянську, виходячи зі структури політичної культури, якій вони надали наступне системне визначення. Політична культура — різні, стійко повторювані, когнітивні, афективні та оціночні орієнтації відносно політичної системи, її аспектів на «вході» і на «виході» і себе як політичного актора.

Виходячи з теоретичних засад дослідження сутності та типології політичної культури, визначених американськими політологами, можна застосувати концептуальні аспекти емпіричного матеріалу на проекцію інтерпретації політичної культури в сучасному українському суспільстві. На наш погляд, політичній культурі сучасній Україні притаманні риси як підданської, так і патріархальної культури, причинами чого стали наявність пострадянської системи стереотипів, дезінтеграційні процеси, відсутність консолідуючої системи цінностей.

ВИСНОВОК У процесі написання курсової роботи, спираючись на теоретикометодологічні засади дослідження вітчизняних та західних науковців, було визначено, що в сучасній політичній науці виокремлюють багато наукових підходів щодо визначення змісту та сутності політичної культури. В контексті наведеної роботи, спираючись на поставлені завдання, були досліджені ґенеза ідеї про політичну культуру та розвиток політичної культури в індустріальному суспільстві.

Частина створення теоретично обґрунтованої і завершеної концепції політичної культури належить американським політологам Г. Алмонду та С. Вербі. Сама ідея такої концепції виникла у Г. Алмонда у зв’язку з розробко теорії політичної системи, особливо при спробах порівняти політичні системи різних країн у статті «Порівняльні політичні системи».

У змістовному сенсі, на думку вчених, політична культура означає «психологічні орієнтації відносно соціальних об'єктів». З точки зору порівняльного аналізу політичних систем, політична культура — це «політична система, засвоєна у свідомості, відчуттях та оцінках населення». Для того, щоб виявити політичну культуру всієї нації, необхідно виділити індивідуальні політичні орієнтації, тобто відношення людей до різних суб'єктів політики, і ставити їх груповий розподіл.

Виходячи з наведених підходів до визначення терміну політичної культури, на нашу думку, найбільш системним буде наступне. Політична культура — сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній.

В контексті дослідження теорії політичної культури в роботі було проаналізовану основні риси концепції політичної культури американських політологів Г. Алмонда та С. Верби.

Визнаючи наявність у суспільстві безлічі конкуруючих політичних орієнтацій, автори концепції виявили, що різні політичні культури визначаються через перевагу деяких основоположних політичних позицій. Політична позиція обумовлює схильність до певних типів поведінки в рамках існуючої політичної системи.

Політичні орієнтації індивіда, за Г. Алмондом і С. Вербою, включають три види компонентів, або, якщо розкрити це з іншої позиції, у структурному значенні, на думку вчених, політична культура включає наступні компоненти: «когнітивні орієнтації», «афективні орієнтації» та «оціночні орієнтації»

Крім компонентів, можна також визначити рівні політичної культури, які були запропоновані Г. Алмондом та С. Вербою у підході до визначення рівнів політичної культури. Так, вчені пропонують виділити наступні рівні політичної культури: світоглядний, громадянський та політичні рівні.

Таким чином, спираючись на компоненти та рівні політичної культури можна надати характеристику політикокультурним особливостям певної країни та соціальної групи. Від розвитку рівнів політичної культури залежить визначення політичного статусу, ставлення до режиму, уявлення про політику. В сукупності з політичними орієнтаціями, на наш погляд, можна визначити рівень впливу суспільства на політичні процеси, прийняття рішень та відношення до політики в цілому.

Виходячи з своєї структури, американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба дали визначення політичної культури як «різноманітних, але стійко повторюваних, когнітивних, афективних і оцінних орієнтацій щодо політичної системи взагалі, її аспектів „на вході“ і на „виході“ і себе як політичного актора». Аналізуючи і зіставляючи основні компоненти і форми функціонування політичних систем Англії, Італії, ФРН, США і Мексики, вони виділили три «чисті типи» політичної культури: патріархальна або (рarochial); підданська (subject); культура участі (participant) та вивели тип громадянської політичної культури, в якій гармонічно поєднуються політичні орієнтації, притаманні всім трьом типам культур.

Далі американські політологи Г. Алмонд і С. Верба вивели тип громадянської політичної культури, в якій гармонійно поєднуються політичні орієнтації, властиві всім трьом типам культур. Індивіди стають учасниками політичної системи, не відмовляючись від своїх патріархальних або підданських орієнтацій. При цьому вони можуть грати функціональну роль в політичній поведінці індивіда. Наприклад, більш традиційні орієнтації обмежують зобов’язання індивіда по відношенню до політики і роблять ці зобов’язання більш легітимними; підданські орієнтації «пом'якшують» і роблять більш лояльною і терпимою крайнощі політичної культури участі.

У наведеній курсовій роботі було проаналізовано проблему розвитку теорії Г. Алмонда та С. Верби в сучасній політичній науці в контексті поставленої мети та завдань. З приводу цього питання слід зазначити, політична наука в останні роки зробила великий внесок в розробку емпіричних досліджень, що підтверджують гіпотезу про відповідність культурних і політичних зразків, а також в аналіз нових джерел про громадянські орієнтації в демократіях, що розвиваються. Проте, успіхи в напрямі емпіричних досліджень не спричинили належних теоретичних напрацювань, і теоретична база залишилася недостатньо розвинутою.

На думку вітчизняного політолога Г. Щедрової можна виділити наступне визначення громадянської культури. Громадянська культура — це глибоке усвідомлення своєї належності до певної держави, почуття громадянської гідності, відповідальності й обов’язку, здатність рішуче відстоювати суспільнодержавні цілі в складних ситуаціях. На думку політолога, громадянська культура є дзеркалом громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політичного процесу в свої діяльності керуються інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі.

Отже, аналізуючи результати наукового дослідження феномену системи політичної культури, слід додати, що призначення громадянської культури, концептуально розробленої в працях Г. Алмонда та С. Верби, полягає у здійсненні якісних змін у суспільнополітичному житті, проте поки що воно повільно впливає своїми важелями на формування громадянської політичної культури. Інститути громадянського суспільства ще не виконують в Україні одні зі своїх провідних функцій — інформування населення. Функція інформування населення щодо важливих політичних процесів має набувати цілеспрямованості й системності, що підвищить роль громадянського суспільства в формуванні нових підходів у діяльності політичних інститутів. Саме громадянська культура є якісною діяльністю суспільства, що передбачає втілення його переконань, ідеалів та принципів, проте українське суспільство не засвоїло достатньою мірою норми і традиції демократичного розвитку держави, зокрема, і в частині застосування виборчої системи. Без адекватного рівня громадянської політичної культури не можна штучно запровадити новітні політичні інститути та процеси.

Таким чином, спираючись на теоретикометодологічні засади дослідження теорії Г. Алмонда та С. Верби в сучасній науці, необхідно зазначити, що царині громадянської культури суспільство і держава повинні створити відповідні умови, щоб влада сприймалася не як предмет боротьби й завоювання, а як об'єкт впливу з приводу захисту інтересів і прав людини та громадянина. Треба формувати ставлення громадян до існуючого порядку, визнання ними суспільних норм та готовність їх дотримуватися, поширити знання людей про свої права й обов’язки, державу та політичну систему.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алмонд Г. Громадянська культура / Габріель Алмонд, Сідней Верба // Політологія. Навчальнометодичний комплекс: Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — С. 373.

2. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Габриэль Алмонд, Сидней Верба // Политические исследования. — 1992. — № 4. — С. 122 134.

3.Андрущенко В. Т. Організоване суспільство / Віктор Андрущенко. — К.: Академія, 2006. — 56 с.

4. Андрущенко В. Т. До питання про методи діяльності громадської (народної) дипломатії / Т. В. Андрущенко [Електронний ресурс] // Гілея. — 2011. — Вип. 45. — Режим доступу до журн.: http://194.44.242.244/Portal/Soc_Gum.

5. Барановський Ф. В. Регіональний вимір політичної культури / Фелікс Володимирович Барановський // Наукові записки: Збірник наукових праць. — 2009. — Вип. 44. — С. 54

6. Баталов Э. Я. Советская политическая культура (к исследованию распадающейся парадигмы) / Э. Я. Баталов // Общественные науки и современность. — 1994. — № 6. — С. 41.

7. Бунецький Л. Л. Інституційний дизайн сучасної української політики: криза ідентичності та конфлікт інтересів / Л. Л. Бунецький // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — 2010. — Вип. 19. — 482 с.

8. Головешкіна К. Феномен масової політичної культури в тоталітарних суспільствах / Ксенія Головешкіна // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — 2011. — Вип. 22. — 482 с.

9. Зуйковська А. Деякі аспекти структурної організації політичної культури / Аліна Зуцковська // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — 2010. — Вип. 21. — 482 с.

10. Конституція України, прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року зі змінами та доповненнями згідно із Законом України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222IV. — Харків: Весна, 2007. — 48 с.

11. Короткий оксфордський політичний словник / [за ред. І. Макліна]. — К.: Основи, 2005. — 789 с.

12. Корчинський Д. Нова «еліта» в Україні / Д. Корчинський. — К.: Ґенеза, 2006. — 214 с.

13. Курас І. Політичні реформи як гасло і реальність модернізації / Іван Курас, Микола Михальченко // Актуальні проблеми внутрішньої політики. — 2004. — Вип. 1. — С. 12 — 15.

14. Малиновский Б. Научная теория культуры / Б. Малиновский; [пер. с англ. И. В. Утехина; сост. и вступ. ст. А. К. Байбурина]. — 2е изд. испр. — М.: ОГИ, 2005. — С. 127.

15. Михайловська О. Г. Формування громадянської культури як напрям інституціоналізації громадянського суспільства в сучасній Україні / Оксана Георгіївна Михайловська // Політологічні записки. Збірник наукових праць. — 2009. — № 1. — С. 88−104.

16. Моїсеєва А. С. Вплив політичної культури на процес організаційного оформлення партій в Україні [Електронний ресурс] / Алла Сергіївна Моїсеєва // Політологічні записки: Збірник наукових праць. Вип. 1. — Луганськ, 2010. — Режим доступу до журн.: http://194.44.242.244/portal/Soc_Gum/Polzap/2010.

17. Мухаев Р. Т. Теория политики: [учебник для студентов вузов] / Рашид Тазутдинович Мухаев. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. — 625 с.

18. Новий курс: реформи в Україні. 2010;2015. Національна доповідь / [за заг. ред. В. М. Гейця та ін.]. — К.: НВЦ НБУВ, 2010. — 232 с.

19. Обушний М. І. Партологія: навчальний посібник / М. І. Обушний, М. В. Примуш, Ю. Р. Шведа, за ред. М. І. Обушного. — К.: Арістей, 2006. — 432 с.

20. Остапенко М. Громадянська активність як основа формування громадянського суспільства / Марина Остапенко // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — 2011. — 482 с.

21. Політологія: навчальний посібник / [Г. П. Щедрова, Ф. В. Барановський, О. Г. Михайловська, О. В. Новакова, Н. П. Пашина та ін.]. — Луганськ: СНУ ім. В. Даля, 2005. — 200 с.

22. Політологія: підручник для студентів вищіх навчальних закладів / [за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка]. — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. — 528 с.

23. Политология: учеб. для вузов / С. В. Решетников, Н. П. Денисюк: [под ред. С. В. Решетникова]. — К.: Тандем, 2001. — 448 с.

24. Политология: учеб. пособие / Под ред. С. А. Матвеева. — К.: Одиссей, 2004. — 336 с.

25. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні: навч. посібник / [Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, Ю. С. Ганжуров та ін.] — К.: Либідь, 2008. — 440 с.

26. Прикладна політологія: навч. посіб. / [за ред. В. П. Горбатенка]. — К.: ВЦ Академія, 2008. — 472 с.

27. Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. П. Горбатенко]. — 2е вид., доп. і перероб. — К.: Ґенеза, 2004. — 736 c.

28. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні: навч. посібник / [Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, Ю. С. Ганжуров та ін.] — К.: Либідь, 2008. — 440 с.

29. Пробийголова Н. В. Особливості процесу трансформації політичної культури на постсоціалістичному просторі / Наталія Володимирівна Пробийголова // Політологічні записки. Збірник наукових праць. — 2009. Ї № 1. — С. 207−218.

30. Радько П. Політична корупція в Україні: традиції і сучасність / Петро Радько // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — 2010. — Вип. 20. — 456 с.

31. Ровдо В. Сравнительная политология: учеб. пособие. В 3 ч. Ч. 1. —Вильнус: ЕГУ — М.: Вариант, 2007. — 294 с.

32. Рудич Ф. Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку / Ф. Рудич // Актуальні проблеми внутрішньої політики. — К.: Видво НАДУ, 2004. — Вип. 1. — С. 2Ї38.

33. Рудакевич О. Функції національної політичної культури: теоретикометодологічний аспект / Олег Рудакевич // Сучасна українська політика. — К.: Видво «Центр соціальних комунікацій», 2011. — 422 с.

34. Рудакевич О. Імперативи національної політичної культури / Олег Рудакевич // Політичний менеджмент. — 2010. — № 5. — С. 128−136.

35. Сарторі Дж. Вертикальна демократія / Дж. Сартори // Демократія: Антологія / [Упоряд. О. Проценко]. — К.: Смолоскіп, 2005. — С. 486−532.

36. Сейтосманов А. С. Державне сприяння самоорганізації населення як демократична форма управління соціальноекономічним розвитком [Електронний ресурс] / А. С. Сейтосманов // Політичний менеджмент. — № 35 (32), 2008. — Режим доступу до журн.: http://194.44.242.244/portal/Soc_Gum/PoMe/2008₅/PDF/Stepin.pdf.

37. Сергеев В. М. Механизмы эволюции политической структуры общества: социальные иерархии и социальные сети / В. М. Сергеев, К. В. Сергеев // ПОЛИС. — 2003. — № 3. — С. 6−13.

38. Сергієнко Ю. Г. Тоталітарна спадщина в сучасному українському політичному житті [Електронний ресурс] / Ю. Г. Сергієнко // Політологічні записки: Збірник наукових праць. Вип. 2. — Луганськ, 2010. — Режим доступу до журн.: http://194.44.242.244/Portal/Soc_Gum/Pol.

39. Сравнительная политология сегодня: мировой обзор. Алмонд Г. Пауел Дж., Стром К., Далтон Р.; [пер с англ. А. С. Богдановского, Л. А. Галкиной; под. ред. М. В. Ильина, А. Ю. Мельвиля]. — М.: АспектПресс. — 2002. — 573 с.

40. Теория политики: учебное пособие / [под ред. Б. А. Исаева]. — СПб.: Питер, 2008. — 464 с.

41. Трипольський В. О. Демократія і Влада / В. О. Трипольський. — К.: Парламентське видавництво, 1999. — 236 с.

42. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах // Самюэль Хантингтон. — М.: ПрогрессТрадиция, 2004. — 480 с.

43. Щедрова Г. П. Формування політичної культури в контексті розвитку громадянського суспільства / Збірник наукових праць «Гілея». — 2009. — № 29. — С. 15−28.

44. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство і політична культура: теоретичний і прикладний аспекти: Монографія / Галина Петрівна Щедрова. — Луганськ. — Видво Елтон2, 2009. — 350 с.

45. Щедрова Г. П. Формування політичної культури в перехідному суспільстві / Політологічні записки. Збірник наукових праць. — 2009. № 1. — С. 286−298.

46. Щедрова Г. П. Постматеріальна політична культура як чинник модернізації політичної системи суспільства / Матеріали ІІІ Всеукраїнської науковопрактичної конференції «Модернізація політичної системи сучасної України: стан та перспективи розвитку» — Луганськ: Видво Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. — 2009. Ї С. 5—7

47. Almond Gabriel. Comparative Political Systems [Електронний ресурс] / Gabriel Almond. — Режим доступу: http://www.jstor.org/pss/2 127 255.