Национальная політика: проблеми, протиріччя. 
Основні шляху національно-державного строительства

МОСКОВСЬКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ.

УНІВЕРСИТЕТ СЕРВИСА.

ІНСТИТУТ СИСТЕМ.

УПРАВЛІННЯ ЭКОНОМИКОЙ.

РЕФЕРАТ.

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА: ПРОБЛЕМИ, ПРОТИРІЧЧЯ. ОСНОВНІ ШЛЯХУ НАЦИОНАЛЬНО;

ДЕРЖАВНОГО СТРОИТЕЛЬСТВА.

Виконав: студент гр. ИД3−1 Максименко К.В.

Перевірив: доц. каф. Медико-соціальної реабилитологии Ефанов Е.В.

МОСКВА 2001.

ПЛАН РЕФЕРАТУ: 1. Запровадження — стр. 2 2. Національна політика в розвинених країн — стор.5 3. Еміграція і її зв’язку з зміною національної політики — стор.8 4. Укладання — стр. 10 5. Список використаної літератури — стр. 13.

Введение

:

Велику роль світі грають національні ідеології. Їх розвиток історично пов’язані з розкладанням середньовічних структур і становленням нового суспільно-економічного укладу. У цьому сенсі ідея нації - правове і идеологически-моральное обгрунтування демократії нової доби. Вже період Великої французької революції ця ідея втілилась у трьох базових конструкціях, які зберігали своє значення донині: санкюлотской концепції народного суверенітету, де нація трактувалася свого роду юридична особа, що представляє співтовариство індивідів, чиє життя регулюється одними й тими самими законами, джерелом суверенітету при встановленні яких вона є; робеспьеровском розумінні нації як співтовариства патріотів, борються за волю і що висловила себе у деякому духовному єдності з урахуванням прагнення до досягнення прогресу в перелому людської історії; трактування нації в аспекті территориально-этнических вимірів, включаючи теорію розділяли Ж. Дантона і Л.Карно. І на подальшому концептуальні підстави національних ідеологій стали колись всього висловлювати таке розуміння природи національної групи, яка може інтерпретуватися або у ролі соціальної спільності, що складається на основі єдиних економічних умов життя людей, території, мови та певних чорт духовної культури (марксистське визначення), або культурної спільності, интегрируемой політичними подіями та інститутами (М.Вебер), або втілення «національного духу», підкріплюваного культурними нормами, цінностей і символами (Дж.Бренд), або народу, якому ниспослано божественне одкровення (ісламська традиція) і т.д.

Базуючись на законному визнання пріоритетності національних інтересів кожної конкретної країни, національні ідеології інтерпретують даний посил в такий спосіб, що це інші пружини історичного буття постають як підлеглих чи взагалі несуттєвих. Насправді ці ідеології здебільшого приймають форму национализма.

У СРСР трактуваннях офіційної доктрини націоналізм розглядався як буржуазна ідеологія і соціальна політика у питанні, як історичне знаряддя створення і завоювання загальнонаціонального ринку, встановлення класового панування в національних межах закону та розширення згодом цього панування шляхом поневолення інших народів. У цьому вся своєму ролі націоналізм інтерпретувався як безумовний ідеологічний противник «пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму», політики «дружби народів загалом». певний позитивне значення визнавалося лише над націоналізмом у що розвиваються, бо у його стягом у основному і здійснювалася боротьба проти колоніалізму. А в наш час у Росії СНД спостерігається тенденція до протилежного, принципово іншому баченню. Націоналізм часто починає трактуватися як основу, що закінчував у собі вимоги здобуття права політичні та етнічні одиниці збігалися, і навіть щоб керуючі системи й керовані належали одного етносу. За такого підходу націоналізм може зображуватися як полі творчого саморозкриття нації, могутній засіб очищення і саморозвитку народу. Понад те, націоналізм поводиться як як ідеологічний феномен, але часто стає рушійною пружиною національної політики. Примітно, у цьому ролі він виступає у колишніх «союзних республіках, а й у національних Росії і навіть у споконвічно російських територіях (так званий «російський націоналізм», який апелює до «праву крові», чи бо інакше «праву почвы»).

Такі побудови характерні як для пострадянських держав. Як діючий принцип націоналізм як і впливовий в політичної практиці цілого ряду країн «третього світу»; певні позиції він зберігає у Європі, США, Канаді та країнах зі сталими демократичними традиціями. Невипадково західні аналітики ще 50-ті роки сучасності сформулювали теза здогадалася про прихід «століття націоналізму» в мире.

Потужна підживлення національним ідеологіям здійснюється із боку релігійних віровчень, що з одного боку часто постає як чинник консолідації нації, духовної віднови нації у скрутні, кризові періоди його історичного буття, з іншого боку — релігійний-релігійну-релігійне-релігійна-національно-релігійні протиріччя можуть стимулювати і руйнівні процеси у суспільстві, породжуючи і поглиблюючи національну ворожнеча (наприклад, у Кашмірі, Югославії, Чечне).

У цьому вся аспекті і до націоналізму загалом потрібно підходити, очевидно, з більш зважених позицій, не поспішати з переглядом смыслообразующих понять. Безумовно, слід рішуче відстоювати теза законність національних інтересів кожної країни, про самоцінності і рівноправності кожної конкретної нації, вищі народу. У науку має ввійти розуміння те, що розмаїття соціально-культурних типів єдино і може бути необхідною передумовою багатства і объёмности всього сучасного цивілізованого співтовариства. Але потрібно обережно поводження з становищем, що закріплює за націоналізмом значення основи історичного процесу тим більш яка стверджує думка про избранничестве тих чи інших націй. Практика показує, що такі позиції занадто часто обертаються політикою національного переваги, ведуть до відвертому шовінізму і расизму.

Сфера національної політики надзвичайно складна й делікатна. як ще тут виключно актуальна логіка конкретно-історичного підходу. З позицій національних ідеологій може здійснюватись і вкрай необхідна політика захисту культурну самобутність і розширення політичних прав національної діаспори, захисту території і національної суверенітету від зовнішніх зазіхань. З тих самих позицій можуть стимулюватися настрої етнічного гегемонізму, подводиться ідейний фундамент під осередки сепаратизму, політику привілеїв особам «корінний національності», провокуватися конфлікти і навіть прямі воєнних дій. За сучасних умов оскільки як ніколи важливий заповіт вітчизняних мислителів необхідність прориву національної ідеї на сферу ідеї «уселюдяності», перекладення цього завіту мовою вивірених політичних прийняття рішень та дій. 2. Національна політика в розвинених странах.

У багатьох країнах національний сепаратизм став реальну загрозу їх цілісності. Наприклад, можна привести багаторічний конфлікт у Ольстері (Північної Ірландії), але там крім національних протиріч має місце і релігійне протистояння між ирландцами-католиками і протестантамианглійцями. Намагаючись вирішити це конфлікт силою британська влада наштовхнулися на опір ірландських терористів. Найбільшою угрупованням є ІРА — Ірландська республіканська армія. Особливо гучні терористичні акції мали місце у Великобританії на 1980;90-х рр. На Північну Ірландію вводилися поліцейські та військові сили. Белфаст перетворився на прифронтовій місто. Проте зломити опір сепаратистських груп зірвалася і наприкінці кінців обидва боки довелося сісти за стіл переговорів. До цього часу рішення, що влаштував б обидві сторони, вироблено. Проте терористичні акти прекратились.

Так само складні стосунки склалися й між іспанським урядом і басками, народом, котрі живуть північ від Іспанії. Теж, через безрезультатності інших методів на центральні органи влади почалося формування організацій терористичного штибу. Найбільш відома їх — ЦЯ — і продовжує вчинення терактів. Крім відверто бандитських груп, існує у Іспанії і багато інших, вимоги дуже різноманітні: від національної чи культурної революції й мовної автономії до надання незалежності. У період правління Франко всі спроби національного чи мовного відокремлення придушувалися. Не вітаються і тепер. Тому мені не вважаю національної політики Іспанії вірної. Якщо многоязычна, це завжди необхідно учитывать.

Тож у Канаді уряд пішло в численні поступки франкомовної провінції Квебек, коли почалися вимоги про наданні йому суверенітету. Через війну Квебек залишився у складі Канади, і він цієї проблеми практично вдалося розв’язати: більшість жителів провінції зараз висловлюються за єдність країни. Проте сепаратистські настрої там усе ще не редкость.

Вдалого можна вважати й національну політику США. Починаючи з 50−60-х рр. там йшла напружена боротьба за расове рівноправність. І сьогоднішній день по крайнього заходу вдалося зняти відкрите протистояння між білими і кольоровими американцями. І безладдя цьому грунті загалом припинилися, минули угруповання типу «Чорних пантер». цього не сталося, щоправда, і асиміляції національних діаспор, які живуть досить відособлено. Тому до цього часу не так було говорити про тому, що «американець» — національність. Корінні американці - індіанські племена — досі живуть у резерваціях, а умови життя там зовсім на кращі. Це питання швидше за все вимагає трохи вільнішого рішення, ніж ассимиляция.

Після розвалу соціалістичного табору всіх раніше придушувані міжнаціональні протиріччя прорвалися. Через війну розпалися СРСР, Югославія, Чехословаччина. Але тоді як ЧССР «розлучення» стався мирно, то СФРЮ виявилася упала громадянську війну довгі роки. Не обійшли міжнаціональні озброєні конфлікти і колишні республіки Радянського Союзу. Південна Осетія, Абхазія, Інгушетія, Карабах, Придністров'ї, Фергана, Ош, Узген… Під час ферганских подій що й сам виявився з батьками між двох протиборчих таборів. І навіч бачив сліди погромів, підпалів, убивств, грабежей.

Сепаратизм у багатьох країнах проявлявся над настільки варварських формах. Наприклад, націоналістичний рух на Західній Україні, в Татарстані, Башкортостані, Чорногорії. Але вони несуть у собі потенційні осередки збройних конфліктів. Не демократична ситуація склалася і в прибалтійських державах, права некорінних національностей (простіше російськомовних) ми там були сильно обмежені урядами цих країн. Їм на допомогу прийшло те, що російськомовних громадян там дуже великий відсоток від населення Криму і із нею «можна справиться».

А із найбільш кровопролитних конфліктів біля пострадянських держав є, звісно, чеченський. Тут російської влади довелося задіяти навіть озброєні сили, включаючи танки, тяжёлую артилерію і авіацію. Проте програш сепаратистів у відкритій війні призвела до початку терористичних актів. До того ж нахабства їх можна тільки дивуватися: бойовики був у силах захоплювати цілі міста, такі як Кизляр, Будённовск. Страшними по наслідків були й вибухи на Каширському шосе і вулиці Гур’янова у Москві 1999 року. Так само страхаючими були й теракти у Волгодонську і Буйнакске. Не припинилися диверсії і сейчас.

Гнітить таку обставину: майже переважають у всіх перелічених вище випадках офіційна влада воліли силові методи придушення усіляких спроб дистанціюватися від центральної влади. І лише у крайньому випадку, коли застосування сили не вирішувало проблеми, починалися пошуки мирних способів вирішення. Вкрай рідко національна політика ведеться з урахуванням діалогу обох сторін. Звісно, важко провести межа між прагненням до збереженню цілісності держави й для збереження світу. Але саме цього і має слугувати національна політика кожної держави, тобто. саме вести мирний діалог та знаходити взаємне согласие.

Правильної національної політикою керувалася у діях, хоч як дивно, наднаціональна Організація об'єднаних націй. Саме її озброєні частини вставали між конфліктуючими сторонами отже змушували їх сісти за стіл переговорів. На жаль, у тому балканському конфлікті сили НАТО прийняли лише один бік в міжнаціональному протистоянні у Косові. Через війну під систему європейській безпеці закладено бомба великий сили. Осередок тероризму створено хіба що у центрі Європи — й поки що в бойовиків УЧК не відібрано навіть тяжке озброєння. Загалом, ситуація там розвивається за чеченському сценарієм і що далі - неизвестно.

Окремо стоїть проблема курдів. Цей народ, не має власного держави, хоча налічує понад мільйона чоловік, що у основному для Туреччині, Іраку й Ірану. Жоден з цих країн не хоче як віддавати частину свого землі під створення незалежної Курдистану, а й (наприклад, у Туреччині та Іраку) забороняє розмовляти курдському мові. У результаті курди вже десятки років ведуть із всіма трьома державами партизанську війну, і не припиняють проведення терористичних актів. Щоправда, до цієї проблеми ООН звертає замало уваги. А дані країни проводять національної політики, спрямовану, як як на мене, на зникнення народу (розселення його за світу і винищування незгодних ассимилироваться).

Афганістан виділяється ще й тим, що в ній агресивна національна політика переплелося з використанням ісламського фундаменталізму як державної ідеології. І громадянської війни там може тривати там ще дуже ви багато років. Тут дуже важко знайти якесь прийнятне чи здійснима рішення. 3. Еміграція і її зв’язку з зміною національної политики.

З катастрофою колоніальних імперій та демократизації переміщення через межі у розвинених країн ринув потік переселенців, а й у біженців. І вже незабаром довелося приймати певні заходи обмеження міграційних потоків. Однак через потреби у дешевою робочої сили доводилося на поступки, врешті на країнах Європи утворилися сталі й досить великі діаспори жителів некорінних національностей (турків до ФРН та Австрії, арабів. І африканців мови у Франції, індійців, пакистанців і ямайцев в Великобританії). У цілому нині вони досі займуть рівноправного положення у цих країнах. З іншого боку, вони є приводом для розпалювання націоналізму і навіть фашизму цих країнах. Досить результати минулих нещодавно виборів у Австрії, бійки турецьких робітників і скинхэдов («бритоголових») у містах Німеччини. Проте, враховуючи що світовий приріст знову переїхали туди емігрантських діаспор йде швидше приросту місцевого населення, можна припустити, що у перспективі урядам цих країн доведеться серйозно рахуватися з їхньою зрослої силою. Приклад цього можна побачити у Македонії. Тут, щоправда, той процес катастрофічно прискорили тисячі біженців із Косово. І якщо раніше етнічні албанці становили Македонії від сили 20%, нині вони є вже 65%. Перебуває ця вже більшість населення у найкращих економічних умовах. І, усвідомлюючи свою багаторазово зрослу силу албанці голосно заявила про своїх політичних претензії. Цим вміло скористалися озброєні банди УЧК, мали підтримки серед місцевих албанців і оскільки вважали себе цілком у силах помірятися силами з законним урядом страны.

Сьогодні зі журналістів, аналітиків, політологів замислювався, чого приведе зростання чисельності подібних іммігрантських громад. Я, наприклад, бачив в жодному з інформаційних джерел скільки-небудь серйозних спроб дати раду цієї проблеми. Однак це справді проблема. Адже тут йде про відставанні зростання політичні й економічні прав від подальшого зростання чисельності переселенців. Отже, основою національної політики щодо іммігрантів має стати прагнення максимальному рівноправності всіх націй. Як відомо, радикалізму завжди сприяє убогість й низький рівень культурного розвитку. На жаль, різниця у рівні всі сфери життя штучно підтримується урядами. Це можуть призвести до небезпечних соціальним наслідків у найближчій перспективі. І тут, на мою думку, американська модель наднаціонального розвитку суспільства було б самої прийнятною із усіх нині чинних способів побудови національних політик у різних странах.

Що ж до прагнення національних регіонів до самостійності, то тут, мій погляд, прийнятним було введення політики культурної революції й мовної автономії. Якщо і це допомагає і немає змоги (чи ні потреби) у вирівнюванні рівня економічного розвитку даних областей, то доведеться (рано чи пізно) проводити розмежування і дарувати незалежність що прагне цьому області. Тим паче, що не знайдеться країна, здатна заради цілісності і престижу миритися з постійної загрозою тероризму у своїй території. Саме таким шляху розвитку змушена буде піти Іспанія, Великобританія, саме до цього була примушена Югославия.

ООН, як не шкода, немає нині великої політичної ваги, порівнянного хоча б із політичними позиціями країн ЄЕС. Тим паче, що з розкладом СРСР і катастрофою соціалістичної системи, США різко «потягли ковдру» політичного керування світі лише ще сильніше зменшили значення ООН як самостійної серйозної сили. Тільки відродження ООН як інструмент зокрема регулювання національних протиріч дасть хороший ефект що саме за розробкою цієї сфери Я бачу майбутнє національної політики у цілому. 4.

Заключение

:

На закінчення хотів би викласти свій погляд національної політики і її будущее.

Як як на мене, йдучи шляху прогресу, людство поступово прийде для вільного переміщення. Навряд збережуться звичні нині рамки державних кордонів Шотландії й люди мати політичні та матеріальні змогу легенів та швидкого пересування планеті на будь-яку її точку. Природно, що ознаки, які виділяють народ, націю як єдине ціле (такі як національний мову, менталітет, життєвий уклад) могли сформуватися за дуже обмежених можливостях по переміщенню для цілих народів. З розвитком інтеграції вони потрохи зникати. Деякі ознаки цього початку новому наднаціональному суспільству можна побачити вже зараз. Приміром, зараз англійська мова став практично світовим, загальним, чимось на кшталт середньовічної латини. Взаємозалежними стає здоровішим та національні економіки, об'єднують людство і глобальні проблеми. І що далі, то більше вписувалося інтегративні процеси будуть згладжувати межа між націями. Спочатку, швидше за все, зникнуть невеликі народи, потім нації, пізніше всього зникнуть людські раси. Щоправда, спершу знадобиться зникнення багатьох національних забобонів, дуже живучих. Але й припустити що у підставі будь-якого націоналізму лежить не суб'єктивне сприйняття людей інший нації як далеких, а цілком об'єктивне і зрозуміле неприйняття різниці в рівні матеріального та духовної розвитку (простіше кажучи, сказавши «люди даної національності гірше людей моєї нації (раси, етносу тощо.)», націоналіст часто передбачає «'ці нації біднішими, менш утворені людей нашої нації»). І як чи навіть згладиться об'єктивна різниця у економічному, освітньому і духовному рівнях розвитку, почнеться і зникнення суб'єктивного, заданого сприйняття людей інший нації як менш розвинених. Ось і почнуть втілюватимуть у життя декларації ООН про неприпустимість дискримінації людей з національного ознакою. Оскільки кожна нація несе свій унікальний історичний і культурний досвід, те й єдине (спочатку наднаціональне, та і безнаціональне) суспільство всотає у собі кращі традиції кожного народу окремішності усього людства в целом.

До того ж уявити собі цю непогані і складно. Наприклад, в гуртожитку МДУ їм. Ломоносова діти різної національності, рас і мов спілкуються, не помічаючи цих бар'єрів. Отже, основа всіх націй загальна, і геть можливо таке об'єднання людей, вже (на відміну від дітей) мають накопичений багаж національних мировоззрений.

Це ж можу згадати і собі. Я зростав у сім'ї офіцера, тому звик до частим змінах клімату, національного оточення (дуже строкатого: в будь-яких школах військових міст навчалися діти всіх націй), тож і вже ставши дорослим, став сприймати людей позицій етики й моралі, а чи не з місця зору націоналізму. Тим паче, що умови проживання, навчання були рівними, коло спілкування, і інтересів був загальним, тобто. майже було нерівності і що виникли через нього численних забобонів і суб'єктивними оцінками, який побічно підтверджує мого погляду розвиток націй в будущем.

Залишається лише додати, що змінювати напрям національної політики на насильницьке досягнення подібного інтернаціоналізму втрачає сенс. Це процес зумовлений самою еволюцією розуму людей, тому не що потребує допомоги здійсненню. Просто — не треба допускати шовінізму, не заохочувати його власне державі. Це, як не шкода, часто має місце виправдання внутрішні проблеми держави, коли із ідеологічним способом створення «образу ворога — винуватця всіх нещасть» застосовується й навмисний пошук ворогів по релігійному, расового чи національному ознакою. Прикладів далеко ходити зайве і перераховувати їх я — не стану. Суть у цьому, що розпал подібних протиріч означає звернення до особливо непривабливим сторонам людської натури, найбільш древнім, первісним інстинктам. Але вони потрібна була для самозбереження, нині, гадаю, людина майже пережив у яких необхідність. І при цьому загострення подібного протистояння загрожує кровопролиттям, що вже зовсім неприемлемо.

Суть національної політики я, з вищесказаного, у відмову від державної шовінізму, прагнення до рівноправності в усіх галузях життєдіяльності суспільства всіх членів цього товариства незалежно від своїх національну приналежність й зняти пріоритет з потребами національної політики, як основи внутрішньої і вже тим паче зовнішньої (тобто і з тютюновими виробами — не забороняти, але з рекламувати і поощрять).

А ще — розвиток наднаціонального єдності має здійснюватися на основі духовному розвитку нашого суспільства та засадах рівноправності, Не тільки і стільки матеріального збагачення і усереднення. Сумний приклад — американське, загалом наднаціональне суспільство. Там занадто захопилися задоволенням матеріальних потреб людини, що негативно позначилося на культурному, освітній рівень розвитку громадян, і збідненості цих сфер життя суспільства, що може спричинити до культурного відставання США. Саме тому всьому людству треба остерігатися перетворення на «споживачів» — людей не шукаючих, а одержують (що купують, зокрема) все, що велять. Можливо, це і буде подолано, але, щоб був допущено. І ті наслідки Другої світової подолали, та хто нині не хотів би, щоб неї і зовсім будь-коли было?

Список використаної літератури: 1. Політологія. Курс лекцій. під ред. М. Н. Марченко, М.: «Зерцало», 1999 2. Політичне життя суспільства: питання теорії. А. А. Лузан, Київ, 1989 3. Спільна й прикладна політологія під ред. В. И. Жукова, М.: «Союз», 1997 4. Політологія. Курс лекцій. під ред. Г. А. Белова, М., 1996 5. Демократія і тоталітаризм. Арон Р., М., 1993 6. Соціологія політики. Бурдье.П., М., 1994.