Використання народознавчого матеріалу на інтегрованих уроках у початковій школі

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ I. АНАЛІЗ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ З ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ НАРОДОЗНАВЧОГО МАТЕРІАЛУ НА ІНТЕГРОВАНИХ УРОКАХ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ.

1.1 Українська етнопедагогіка на сучасному етапі розвитку

1.2 Виховний потенціал української етнопедагогікидля початкової освіти

1.3 Інтегровані уроки в початковій школі з використанням народознавчого матеріалу Висновки до I розділу РОЗДІЛ II. ВІДОБРАЖЕННЯ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ПРОБЛЕМИ В ПРАКТИЦІ СУЧАСНОЇ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ.

2.1 Дидактико-виховні можливості змісту початкової освіти щодо використання народознавчого матеріалу на уроках в початковій школі

2.2 Досвід роботи вчителів з досліджуваної проблеми

2.3 Мета, зміст та результати експериментального дослідження

2.3.1 Костатувальний етап експериментального дослідження

2.3.2 Результати формувального етапу експериментального дослідження Висновки до II розділу ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТОНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДОДАТКИ

ВСТУП Однією з найактуальніших проблем сьогодення є проблема національного виховання дітей молодшого шкільного віка.

Актуальність і значимість проблеми полягають в необхідності використання народознавчого матеріалу на різних уроках, зокрема на уроці природознавства з метою виховання у дітей національної свідомості, любові до природи, до рідного краю.

Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, насамперед дітей та молоді. Тому особливе занепокоєння нині виникає відсутність у дітей усвідомлення себе як частини народу, співвіднесеність своєї діяльності з інтересами нації. Заради справі повинно бути створена така система народної освіти, яка б виховувала національно свідомих громадян України. Дитина повинна знаходитись під постійним впливом культури свого народу, оскільки це потрібно для розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей [18, 576].

Весь комплекс впливу українського народознавства не повинен обмежуватися тільки у вигляді навчальних предметів, а поєднувати у собі розповідь вчителя з практичною діяльністю дітей, їхньою участю у проведенню народних свят, з екскурсіями на уроках природознавства, тобто курс українського народознавства повинен бути інтегрованим.

Інтеграція вважається необхідним дидактичним засобом, за допомогою якого можливо створити в учнів цілісну картину світу. Через інтеграцію здійснюється особистісно зорієнтований підхід до навчання, тому що учень сам у змозі обирати «опорні» знання з різних предметів з максимальною орієнтацією на суб'єктивний досвід, що склався в нього під впливом як попереднього навчання, так і більш широкої взаємодії з навколишньою дійсністю.

Народознавство дасть можливість учням без труднощів орієнтуватися у складних символах літератури, фольклору, тощо — воно повинно стати частиною розуміння світу.

Завдяки народознавству учні глибше відчувають, що знання про свій народ — це пізнання себе, свого народу. Кожен вчитель має широкі можливості створення власної системи роботи, концепції викладання народознавства [25, 106].

Таким чином, актуальність проблеми використання народознавчого матеріалу на уроках в початковій школі зумовлена переходом початкової школи на нові навчальні програми. Разом з тим, аналіз результатів цілеспрямованих спостережень уроків «Природознавства», свідчить про те, що народознавчий матеріал, як правило, використовується епізодично, без детально розробленої методики його опрацювання. Недоліки у використанні народознавчого матеріалу в початковій школі та необхідність методичного удосконалення його застосування визначили вибір теми дипломної роботи:

Об'єкт дослідження — організація навчально-виховного процесу в початковій школі в 3 класі.

Предметом дослідження є умови ефективного використання народознавчого матеріалу на інтегрованих уроках у початковій школі.

Мета дослідження — визначити аспекти проблеми реалізації народознавчого принципу навчання в початковій школі та розкрити зміст, методи, прийоми використання народознавчого матеріалу в межах освітніх галузей «Природознавство» і «Суспільнознавство» в 3 класі.

Для розкриття теми і реалізації мети дослідження у роботі вирішувались такі завдання:

— охарактеризувати види народознавчого матеріалу, який доцільно використовувати на уроках в початковій школі;

— проаналізувати сучасний стан розвитку проблеми дослідження з точки зору використання народознавчого матеріалу у навчально-виховному процесі;

— визначити педагогічні умови ефективного використання народознавчого матеріалу в початковій школі.

Для написання роботи використовувалися такі методи дослідження: теоретичний аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури, чинних навчальних програм та підручників для початкової школи, передового педагогічного досвіду; анкетування вчителів; спостереження навчально-виховного процесу; спостереження, педагогічний експеримент; тестування учнів; теоретичне узагальнення; кількісний і якісний аналіз результатів експериментального дослідження.

Експериментальне дослідження проводилось у три етапи.

Під час констатувального етапу експерименту ми проаналізували стан дослідження проблеми в теорії та практиці роботи сучасної початкової школи; провели анкетування вчителів початкових класів, визначили основні поняття проблеми.

На формувальному етапі ми визначили педагогічні умови використання народознавчого матеріалу на уроках в початковій школі та здійснили відбір народознавчого матеріалу, який використовувався на уроках початкової школи в 3 класі.

Під час підсумкового етапу ми узагальнювали результати експериментального дослідження; формулювали загальні висновки дослідження.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел -56, додатків.

Загальний обсяг дипломної роботи: … сторінки

РОЗДІЛ I. ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ НАРОДОЗНАВСТВА

1.1 Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки Народознавство — це наука про народний досвід виховання і навчання підростаючих поколінь, виховну мудрість певної етнічної спільності людей. Предметом вивчення етнопедагогіки виступає народна педагогіка — сукупність педагогічних знань і виховного досвіду, що збереглися в традиціях сімейного виховання, усній народній творчості, народних обрядах. Вона перебуває в тісному зв’язку з науковою педагогікою, яка виникла і базується на здобутках народної педагогіки, продовжує осмислювати і розвивати її досвід [18, c.576].

За словами К. Д. Ушинського, незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя мета і свої особливості для досягнення цієї мети. Він відстоював природне право кожного народу мати національну школу, національну систему виховання.

Національна система виховання — це історично зумовлена і створена народом система поглядів, переконань, ідеалів, а також традицій, звичаїв, обрядів, практичних дій, спрямованих на виховання підростаючого покоління в дусі культурно-історичної спадщини, духовності нації. Вона охоплює ідейне багатство народознавства, принципи організації навчально-виховної роботи, а також наукову педагогіку, має під собою грунт духовності рідного народу, постійну і систематичну діяльність родини, державних, громадських виховних закладів, установ і організацій [27, c.64].

Кожне нове покоління входить в уже існуючу національну систему виховання, яка відображає історичні, економічні, географічні, етнографічні і психологічні особливості певного народу, адекватна його світосприйманню і світорозумінню, його самобутньому культурно-історичному шляху розвитку.

Слушними, є слова С. Русової: «Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу, воно через пошану до других народів виховуватиме в дітях пошану до других народів і тим приведе нас до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями» [27, c.66].

Історичний шлях становлення й розвитку української народної педагогіки розпочинається в сивий давнині, ще в епоху первісного суспільства. Передача життєвого досвіду, набутих знань становила сутність історичного буття народу. Вже тоді вони докладали чимало зусиль, щоб молодь засвоїла родові і племені звичаї, вірування, легенди, землеробські, мисливські навички тощо. Одним з найважливіших засобів передачі досвіду старших поколінь була спільна праця та оборона від ворогів. Елементи цієї найдавнішої народної педагогіки простежуються, зокрема, в фольклорі. З глибини століть набирала розмаху розмаїта народна творчість — пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна тощо. Багатогранна за тематикою і жанрами, вона і нині є могутнім джерелом засобів, методів і прийомів національного виховання [24, c.28].

Сьогодні Україна переживає велике національне відродження. До нас повертаються скарби наших предків, входять у школу з уроками народознавства, факультативами, вечорами народної пісні, весняними, осінніми і зимовими святами. Народні знання про різні сфери життя — то невичерпна скарбниця мудрості наших предків. У різноманітних засобах народознавства закладено мудру народну філософію, моральні заповіді, поведінкові норми-бути працьовитими, чесними, допомагати слабшому, поважати старших, не нищити природу. Народні настанови, розраховані на вікові особливості дітей, мають велику впливову силу [24, c.29].

Важливим педагогічним завданням сучасності є виховання підростаючого покоління в народному дусі, на основі національних духовних і культурних традицій. Власне, справжнє виховання є глибоко національним за суттю, змістом і характером. Закономірно, що різні якості людей, залежно від національної приналежності, потрібно виховувати неоднаковими чи уніфікованими засобами і методами, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою й невід'ємною частиною її самобутньої матеріальної і духовної культури. 36, c.18]

Завдання сучасної школи — прилучати дітей до народних традицій. Сила народної педагогіки саме в тому, що корінням своїм вона сягає в традиційні родинні зв’язки, скеровує життя людини в єдиний з природою біологічний ритм. Педагогічна культура українського народу знайшла своє відображення у фольклорі, народних виховних традиціях, етнографічних матеріалах, святах і обрядах, досвіді родинного виховання, у трудовому і громадському житті і стала важливим виховним компонентом [24, c.30].

У центр навчально-виховного процесу народна педагогіка ставить дитину — її складний і розмаїтий світ думок і почуттів, мрій і надій. Українська етнопедагогіка видокремлює такі фундаментальні принципи: природовідповідність, народність виховання, самодіяльність дитини, гуманізм, зв’язок виховання з життям народу, виховання в праці, врахування вікових, індивідуальних особливостей учнів, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва з самостійністю учнів, практичне оволодіння культурно-історичним досвідом рідного народу, повне і глибоке довір'я до дитини та віра в її сили й можливості [13, c.321].

Складовими народної духовності, що віддзеркалюються у засобах народознавства є: національна психологія; національний характер; національна свідомість і самосвідомість, своєрідність яких зумовлена культурно-історичними обставинами, матеріальними чинниками (уклад життя, економіка, природа тощо), природними особливостями людей. Трансформуючись у мислення юнака чи дівчини, вони визначають самобутність, оригінальність національного способу мислення, завдяки якому творче бачення світу одним народом багато в чому відмінне від творчого бачення інших народів. Важливою складовою національної духовності є національний світогляд — історично зумовлена система поглядів, переконань, ідеалів, які становлять основу народної духовності і відображені в ідейно-моральній спадщині, культурно-історичних традиціях української нації. Народний світогляд найяскравіше відображений у міфології, фольклорі, прикметах, віруваннях, у пам’яті про історичні події і здобутки культури народу, що їх засвоює учень у процесі навчання й виховання. Лише на основі народного світогляду може успішно формуватися науковий світогляд. Народна філософія передає споконвічні прагнення, принципи, ідеали народу. В учня як об'єкта і суб'єкта національної системи виховання формується філософське осмислення життя, утверджується народне розуміння правди, добра і дружби між народами. Ідеї народної філософії, світогляду, моралі лежать в основі ідейного багатства народу, тобто народної ідеології [20, c.158].

Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення і засвоєння кожним учнем у процесі праці народних моральних та етичних ідей, принципів, поглядів, переконань, додержання у побуті народних традицій, звичаїв та обрядів. Народна мораль переймає всі сфери життя, вона є його сутністю. Народ прагнув будувати життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Будівництво і влаштування житла, садиби українців мають традиційний український колорит. Народна естетика пробуджує в учнівській молоді внутрішні сили, наповнює оптимізмом, надихає на добрі справи, вселяє любов, віру і надію [24, c.31]

Народні символи і національна символіка. Велике значення для пізнання учнями традицій народу мають народні символи — домашні обереги, за влучним висловом В. Скуратівського. Вони виконують важливу функцію консолідації нації, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу і виховують в учнів високі почуття патріотизму, громадянськості, мужності, приналежності до свого родоводу, народу, прагнення відстоювати, продовжувати і підтримувати його надбання [33, c.252].

Народні традиції, звичаї та обряди. Об'єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні устої розвитку народу, нації, що втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому й естетичному житті. Практично прилучаючись до них, учнівська молодь вбирає в себе філософський, психологічний, ідейно-моральний і естетичний зміст, у неї формуються національна свідомість, творче ставлення до дійсності [19, c.132].

Застосування в школі прогресивних народних традицій-культурних, духовних, моральних, сімейно-побутових — необхідно для всебічного і повноцінного розвитку особистості. Вони засвоєні й примножені не одним поколінням, відшліфовані тисячолітнім досвідом народу і містять у собі духовні, моральні цінності, які мають величезне значення для сучасної системи виховання.

Реалізація концепції національної школи потребує перебудови виховної роботи на основі використання української народної педагогіки, виховання учнів спадкоємцями народних цінностей, національних традицій і звичаїв, рідної сімейно-побутової культури. Застосування традицій народної педагогіки передбачає спільні зусилля школи і батьків, додержання принципу наступності у вихованні підростаю чого покоління, починаючи з початкових класів [19, c.136].

Класному керівникові під час планування своєї роботи потрібно добирати такі її форми і методи, які б враховували можливості школи у використанні народної педагогіки. Засвоєння матеріалу сприяє впровадженню активних форм: бесід, обговорення проблемних ситуацій, вечорів запитань і відповідей, народних свят.

Кожна національна система виховання утверджує свій ідеал людини, громадянина. Українська культура передбачає ідеального українця — людину лагідну і широку, доброзичливу, чесну і правдолюбиву, дотепну і жартівливу, талановиту і працьовиту, доброго господаря, славного захисника свого роду і Батьківщини. Без повернення до багатовікового досвіду народу у справі виховання і навчання не може здійснюватись і формування національної самосвідомості. Здобутки рідного народу, що повинні мати найвищий статус у змісті української системи виховання, формуватимуть у підростаючого покоління національну гордість і гідність, надихатимуть на нові досягнення і звершення в ім'я суверенної України. Тому дуже влуч ними є слова М. Рильського:

«Немає мудріших, ніж народ, учитель:

У нього кожне слово — це перлина, Це праця, це натхнення, це людина" [19, c.133].

Велику роль у посиленні виховного впливу на дитину відіграють народні традиції. Виникнення поряд зі звичаями системи народних традицій спричинило появу дійового чинника, який інтенсивно сприяє свідомому і цілеспрямованому виробленню у підростаючих поколінь тих розумових, духовно-моральних, господарсько-трудових і фізичних якостей, яких вимагало життя [38, c.6].

Звичаї та традиції виявлялися і в ставленні до природи, і в поезії землеробів, і в усній народній творчості, і в давніх народних, ремеслах, красі одягу, житла, і у виняткових законах гостинності, і в добрих правилах побуту та поведінки. Звичайно, зміцненню і закріпленню традицій та звичаїв сприяла релігія, під впливом якої знаходилася сім'я, основні етапи життя людини (хрещення, шлюб, похорон). Українцям імпонувала передусім загальнодоступна ідея соціальної справедливості у християнстві (рівність усіх перед Богом), єдність людської історії, засудження жорстокості, насилля і користолюбства, звернення до совісті, честі, милосердя, «внутрішньої свободи» і людської гідності.

Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в громадському та особистому житті, вони є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконували роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь, відтворювали у молодіжному житті ці взаємини [31, c.13].

Узагальнений морально-трудовий досвід народу (в традиціях), природно, впливає на всі сторони суспільного життя: погляди, переконання, норми поведінки, звички, і підтримується силою громадської думки. Цим самим з допомогою трудових традицій та інших соціальних механізмів створювалася модель формування особистості взагалі та її морально-трудового становлення зокрема.

Характерною особливістю традицій є те, що вони включають емпірично відкриті і перевірені практикою способи трудової діяльності людей та відповідної їх поведінки. Виконуючи функцію «залучення» підростаючої зміни до багатого морально-трудового досвіду, традиції служать провідним етнопедагогічним фактором, який справляє вирішальний вплив на здійснення передачі суспільних цінностей від покоління до покоління, на формування внутрішньої єдності і національної своєрідності культури народу. Отже, вони сприяють тим самим цілеспрямованому розвиткові особистості. 56, c.16]

Однак зв’язок традицій з формуванням морально-трудових якостей, відповідальності особистості не прямий, а є для неї лише системою соціальних установок, ціннісних орієнтацій. Складність тут, насамперед, у процесі перетворення знань, морально-трудового досвіду у переконання особистості. Головне, щоб вони стали особистісно значущими для молодої людини, тобто, щоб традиції інтегрувалися особистістю. Отже, народні трудові традиції - це морально-трудовий досвід народу, ідеали, засоби підготовки підростаючого покоління до праці, котрі склались історично, передавалися з покоління в покоління стереотипізованим усталеним способом та підтримувалися силою громадської думки [20, c. 15].

Переважна більшість дослідників відзначає як компоненти традицій звичаї, обряди, ритуали, свята, ігри, іграшки, дитячий фольклор, усну народну творчість, продуктивну працю. Не заперечуючи такого твердження, слід, очевидно, все ж уточнити призначення звичаїв і визначити їх місце у формуванні ставлення підростаючої особистості до праці.

Отже, традиція має безпосередню, а звичай — лише опосередковану педагогічну спрямованість. Звідси звичай можна розглядати лише як форму вираження традиції, хоча «звичай» є значно старшим поняттям у історичному аспекті. Традиції ніколи не діють без зв’язку із звичаями, вони завжди функціонують на основі останніх. Традиції доносять до нових поколінь зразки переконань, почуттів, установок, розкриваючи, в ім'я чого слід трудитися. [31, c. 18]

Характерно, що у етнопедагогіці народний трудовий досвід базувався на емпіричних, буденних знаннях, реальних життєвих потребах, що дозволяє розглядати його як певну систему, котрій притаманні свої принципи виховання дітей та молоді. До найважливіших принципів формування у юних відповідального ставлення до праці, на наш погляд, доцільно віднести: виховання у праці; зв’язок з життям; природовідповідність; послідовність і наступність; систематичність; єдність поваги і вимог до особистості дитини; врахування вікових особливостей. 44, c.302]

1.2 Різноманітність жанрів усної народної творчості для дітей Важливим завданням початкової школи є формування особистості молодшого школяра. Одним із шляхів розв’язання цього завдання є прилучення учнів до національної культури та народних традицій. Саме в школі прищеплюється повага до свого народу, його історії, культури, закладаються основи цілісного внутрішнього світу особистості, її національної самосвідомості, народного світогляду, емоційної культури.

В зв’язку з цим важливого значення набуває здійснення народознавчого підходу у процесі вивчення природознавства. Це зумовлено тим, що використання народознавчого матеріалу на уроках дає змогу сформувати, поглибити, розширити знання дітей про навколишній світ, розвивати дитячу допитливість і кмітливість. При цьому, зазначає О. Біда, молодші школярі вчаться не просто спостерігати, а й бачити, чути бентежний світ природи, відчувати потребу пильно придивлятися до навколишнього, помічати поруч дивне й загадкове [13, c.321].

Крім того, народні знання відображають традиції шанобливого ставлення українського народу до природи, тому і розглядаються вченими як важлива умова ефективного формування екологічної культури молодших школярів. У численних приказках, обрядах відображено досвід багатьох поколінь, норми поведінки в сім'ї, суспільстві, з об'єктами природи тощо. Пісні, легенди й повір'я засвідчують поетичне сприймання навколишнього світу, що є досить характерним для українського народу. Прилучаючись до скарбів національної культури, учні переймаються особливим ставленням до природи — шанобливим, яке передбачає повагу до законів природи, до всіх форм життя, усвідомлення людства як частини, а не повелителя оточуючого світу [25, c.106].

Звичаї, традиції, обряди є надзвичайно важливим засобом формування особистості. Їх використовують з метою досягнення певних цілей, збагачення і урізноманітнення методики навчально-виховної роботи школи народознавчим змістом [51, c.272].

Національна початкова школа має широко використовувати жанри усної народної творчості на уроках та у позакласній роботі, забезпечуючи дидактичні, виховні, розвивальні цілі. Тому вчитель має постійно звертатися до народної творчості. Особливо активно потрібно на уроці «Я і Україна» використовувати загадки, прислів'я, приказки, народні прикмети тощо. Це дає змогу розширити уявлення молодших школярів про народну творчість.

Розглянемо, твори яких жанрів фольклору доцільно використовувати на уроках «Природознавства» в початковій школі.

Серед дидактичних засобів значне місце посідає загадка, яка розглядається як засіб розвитку, навчання та виховання дітей. У дітей молодшого шкільного віку загадки викликають великий інтерес.

Загадки — один із найдавніших і найпоширеніших видів народної творчості. У давнину загадка мала певне значення, слугувала засобом перевірки мудрості, мала пізнавальну цінність. За допомогою загадок народні знання, народна мудрість передавалися поколінням.

Термін «загадка» давнього походження. Він походить від слова гадати, тобто думати. Загадки мають свою специфіку: сутність її полягає в тому, що в загадках предмети чи явища прямо не називаються. Про них мовиться у прихованій, завуальованій, алегоричній формі і треба відшукати їх первісне значення [28, c.42].

Загадки — це стислі твори, в основі яких лежить метафоричне запитання. Для того щоб дати на нього відповідь, потрібно вміти зіставити життєві явища на основі їх спорідненості чи подібності. Іноді ця подібність обмежується кількома або навіть однією якоюсь ознакою отже, розгадування вимагає не тільки певної суми знань, а й спостережливості, кмітливості, уміння бачити спільне в конкретному й абстрактному.

У загадках широко використовується метафора, алегорія, уособлення, менше — порівняння. Часто задуманому предметові (явищу) дасться назва інших на основі їх схожості. Наприклад, в загадці про Сонце: «Встає рано, лягає пізно, світить яскраво, гріє жарко». Сонце тут порівнюється з людиною, з діями, вказує на характерні ознаки — світить і гріє. Часом у загадках робляться незвичайні порівняння чи зіставлення. Скажімо, небо у загадках — це голубий шатер, синя шуба, синя хустина, поле неміряне, море безкрає; комар — не звір і не птиця, ні рак, ні риба, летюче, маленьке, кусюче; морква — це дівчина, панна, що має пишну косу, а та надворі та ін.

Загадки розвивають процес мислення — аналіз, синтез, абстрагування, порівняння, узагальнення, привчають до самостійності мислення, розвивають такі якості розуму, як тямущість і кмітливість.

Загадка може бути використана для того, щоб зосередити увагу дітей на понятті, яке вивчається або закріплюється на уроках, із метою уточнення, конкретизації знань дітей про тіла і явища природи, їх призначення. При цьому загадки підбираються, згідно з метою уроку та рівнем розвитку дітей.

Молодших школярів захоплює сам процес загадування і відгадування. Загадка примушує учнів думати, аналізувати, вчить приглядатися до оточуючого світу, помічати те, що не лежить на поверхні, проникати у сутність речей, розвиває спостережливість, асоціативне мислення, фантазію. Вона несе дітям радість відкриття і пізнання світу [28, c.44].

У народних загадках звеличується природа, звертається увага на її красу та чарівність, наприклад, весна «пробуджує поля», «заквітчує гаї», Сонце — «яснокриле», ромашки — «сестрички із золотими очима та білими віями». Часто у народних загадках прямо вказано на те, яку користь людині приносять тварини, рослини.

В окремих загадках мова йде про залежність рослин від зовнішніх умов, змінюються умови — зникають одні рослини і з’являються інші. Наприклад:

Я найперша зацвітаю Синім цвітом серед гаю, Відгадайте, що за квітка, Бо мене не стане влітку. (Пролісок) Після того, як діти відгадали загадку, вчитель звертає їхню увагу на головні ознаки, за якими учні впізнали рослину: перша зацвітає, влітку зникає, квіти синього кольору. Учитель організовує бесіду з учнями: чому саме влітку ці квіти зникають? Чи треба їх берегти? Як саме?

У загадках про тваринний і рослинний світ фігурують, насамперед, свійські тварини та культурні рослини, які здавна відігравали важливу роль у житті людини, а також дикі звірі, рослини, комахи. В цих загадках із великою силою виявляються трудова основа народної поетичної творчості, утилітарне ставлення людини до навколишньої дійсності, прагнення якомога повніше підкорити її своїм інтересам, оцінка всіх предметів навколишнього світу з точки зору їх ролі й важливості в житті трудівника.

Широко представлена в народних загадках сама людина, її фізична природа, їжа, житло, домашній інвентар, речі повсякденного вжитку. Для загадок цього напряму також характерні картини-аналогії з повсякденного трудового життя народу, які мають зорієнтувати того, перед ким ставиться загадка, «полегшити» відгадку твору [19, c.134].

Великою кількістю і широким за тематикою являється цикл загадок про трудовий процес, господарський інвентар, знаряддя виробництва, техніку і засоби пересування. У цілому ряді цих загадок знайшли відображення минулі епохи розвитку суспільства з їх мануфактурним способом виробництва, із широким застосуванням ручної праці (наприклад: загадки про соху, серп, кужіль, терницю та ін) [23, c.224].

Чимале місце займають тут також виробничі процеси, пов’язані із сільськогосподарським побутом: оранка, сівба, косовиця, молотьба, ткацтво, ковальство, приготування їжі, рибальство, мисливство тощо. Безпосередньо до цих загадок примикають твори про господарський інвентар та знаряддя виробництва. Мовби дальшим розвитком, логічним завершенням цієї групи творів є загадки про машини, починаючи з найпростішої і закінчуючи порівняно складними.

Чимало загадок присвятив український народ чудовій природі рідного краю, поетично змалював у них таких представників лісового царства, як тополя, ялина, смерека, береза. Ось, як, наприклад, говориться в народній загадці про ялину: «Зимою й літом маячить зеленим цвітом». Ще яскравіше відображені в загадці характерні риси білокорої берези: «Біле — не сніг, зелене — не луг, кучеряве — не людина» [28, c.42].

Близькими до прислів'їв є приказки. Різкої межі між прислів'ями та приказками не існує, тому їх розглядають як один жанр. Різниця між ними полягає хіба в тому, що приказки будуються як одночленні речення, а прислів'я більш розгорнуті. Прислів'ями вважаються самостійні судження із замкнутою формою кліше, що є художніми творами з прямими або переносними значеннями, інтонаційно й граматично оформлені як прості або складні речення. Вони в стислій, точній формі підводять підсумки спостережень за групами подій або явищ, відзначаючи в них характерне й особливе, даючи узагальнений висновок, який може бути застосований при характеристиці аналогічних подій чи явищ. На відміну від прислів'я, приказка висловлює думку неповно, становить собою вид незамкнутого кліше, частину речення, до якого приєднується авторський контекст. Іноді приказки — це скорочені прислів'я, але без властивого їм повчального значення.

Якщо говорити про час виникнення прислів'їв та приказок, то зараз важко визначити, з якої епохи бере початок цей різновид народної мудрості. Найдавніші прислів'я та приказки пов’язані з усвідомленням людиною свого місця в природі і своєї діяльності. В них можна знайти натяки на епоху матріархату, залишки зооморфізму та антропоморфізму. Російський дослідник В. Анікін пояснює походження ряду прислів'їв забобонною уявою первісної людини: «Зозуля кує - недолю віщує» — прислів'я, пов’язане з віруванням у те, що крик птаха може віщувати щось фатальне для людини.

У ході розвитку мови одні прислів'я та приказки виходили з ужитку, інші змінювали значення. На місці старих з’являлися нові, відображаючи життя прийдешніх поколінь. Джерела, які живили прислів'я та приказки, весь час розширювалися. Стали посилено живити їх писемні художні твори та філософські трактати. Але найчастіше прислів'я та приказки зароджувалися в усному спілкуванні певного середовища.

Разом прислів'я та приказки становлять начебто звід правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко констатують якийсь факт скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють або засуджують, — словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет минулих поколінь.

Прислів'я та приказки є енциклопедією народного життя. Немає такої ділянки побуту, взаємостосунків між людьми, які б не знайшли відображення в народній мудрості. Видатний педагог К. Ушинський писав, що в прислів'ях, «як у дзеркалі… відтворені всі сторони життя народу: домашня, родинна, рільнича, лісна, громадська, його потреби, звички, його погляди на природу, на значення всіх явищ життя». Вони не тільки відображають різні об'єкти діяльності людини, а й дають свою оцінку, живуть разом із народом його турботами й болями, радіють його успіхам, палко захищають і стверджують добро, нещадно карають зло.

Однією з основних прикмет прислів'їв та приказок є той чи інший ступінь узагальнення, аж до перенесення названого явища на інші, начебто не подібні до нього.

Досягти узагальнення у прислів'ях найчастіше допомагає метафора («Дивиться псом, а думає вовком»; «Орел не ловить мух»). Широко застосовуваним засобом узагальнення та економного вислову у прислів'ях є зведення однорідних членів до одного з них: «Влітку і качка прачка»; «На чужині і тріска б'ється». Тут сполучник «і» ніби завершує ряд подібних понять і виступає замість сполучників «не тільки», «а і».

Прислів'я здебільшого мають двочленну будову: «Ходив три дні, та виходив злидні»; «Дешева рибка — погана юшка». Трапляються й складніші конструкції, які іноді переростають у короткі народні усмішки із завершеним сюжетом: «Ходив рак сім літ по воду, а вертаючись, перечепився через поріг, та й розлив, та й каже: отак чорт бере скору роботу!» [26, c.470].

Стилістичну побудову прислів'я урізноманітнюють такі прийоми, як ведення діалогу («Хочу пирогів, а нема! — Та он, на печі, бери їж! — Не хочу, я думав, що нема!»), звертання («Засмійся, Матвійку, дам копійку!», «Посидь, Уляно, бо ще рано!»), запитання, що передбачають заперечення («Чи хто видав, щоб ведмідь літав?», «Хіба що сіре, те й вовк?!»), або саме заперечення («Не моє просо, не мої горобці, не буду відганяти»), паралелізми («Яка хата, такий тин, який батько, такий син»), протиставлення (антитези) типу бідний — багатий, розумний — дурень, працьовитий — ледащо.

Для прислів'їв характерне римування від приблизної співзвучності до послідовного витриманого ритму і досить складної рими: «Слово — полова, а праця — диво».

Прислів'я та приказки близькі до так званих ідіоматичних зворотів — сталих словосполучень із переносним значенням, властивих розмовній мові: «Ніколи вгору глянути», «Накивати п’ятами» тощо.

Тематика прислів'їв та приказок різноманітна: про природу, господарську діяльність людини, про саму людину, риси характеру, родинне життя тощо. У прислів'ях та приказках народ знаходив відповіді на всі випадки буття. Їх тематичний діапазон такий же різноманітно-колоритний і багатий, як життя — особисте, родинне та громадське — в його історичному розвитку.

Найдавнішими є прислів'я і приказки про природу, її явища, рослинний і тваринний світ, працю та побут людини. Вони відображають взаємини людини з природою від найдавніших часів, коли формувалися початки словесного мистецтва. Природа виступає в них, то як незрозуміла грізна, ворожа сила, то як помічник людини. Проте зразки, що дійшли до нас, уже не відображають первісного світогляду, оскільки протягом століть погляди на те, чи інше явище змінювалися, ведучи до змін та наповнення новим змістом і самих прислів'їв. Лише в окремих із них можна відчути відголоси давньої епохи [17, c.108].

Чимало є прислів'їв та приказок і про сільськогосподарські культури. Вже здавна жито, пшениця, овес, просо, ячмінь були важливими культурами землеробства. У прислів'ях та приказках зафіксовано немало агрономічних знань, виявлено розуміння важливості кожного злаку. У їх центрі - міркування про врожай, зерно, господарську дбайливість: «Зірко до зірка, то й буде мірка», «Поки зерно в колоску — не засиджуйся в холодку!».

Не менш велика й розгалужена тематична група прислів'їв та приказок, що відображають родинне життя. За тематичним спрямуванням вони дуже різноманітні. Ті, в яких відображається інституція роду і спільного життя («Свого доправляйся, роду не чурайся», «Хто ся зрече роду, того й рід ся зрече»), сягають ще тих часів, коли самотня людина не могла існувати.

Прислів'я та приказки майже енциклопедично розкривають усі сторони поведінки людини, риси її характеру. В них наголошується, що властивості й характер людини формуються під впливом зовнішнього середовища, життєвих умов, загальних етичних норм. Народна мудрість розподіляє людей на добрих і злих, радить ніколи не втрачати людської гідності («Гляди, не забудь, людиною будь») [26, c.470].

Інформаційний потенціал скоромовок дещо вужчий, хоча і вони займають велике місце в скарбниці духовної культури українського народу. Найбільшу тематичну групу становлять скоромовки, в яких часто повторюється певна буква, а також ця буква стоїть на початку скоромовки. Також чималу групу складають скоромовки про тваринний і рослинний світ.

Окрему групу становлять скоромовки, в яких йдеться про господарську діяльність людини. В них лише подається коротка стисла розповідь про якийсь трудовий процес: «Босий хлопець сіно косить, роса росить ноги босі», «Пиляв Пилип поліно з лип, притупив пилку Пилип».

Невелику за обсягом тематичну групу становлять скоромовки з дещо повчальним змістом, або ті, в яких висміюється ледарство людей та їх незграбність. Наприклад: «Був господар, був господар, та й розгосподарився», «Ішов Прокіп, кипів окріп, прийшов Прокіп — кипить окріп, як при Прокопові, так і при Прокописі і при Прокопенятах» [30, c.6].

Прислів'я, приказки, загадки скоромовки — ці золоті зернята народної мудрості маленькі, але дорогоцінні. Вони служать і служитимуть справі морального й естетичного виховання нашого народу і особливо дітей та юнацтва — майбутніх знавців українського фольклору.

У формуванні певних позитивних рис молодших школярів значну роль відіграє українська народна казка, яка належить до фольклорних джерел і дарує радість дорослим та дітям. Казка — це своєрідний сплав реальності й уяви, життєвого досвіду та мрій народу. Народна казка посідає важливе місце в навчально-виховній роботі початкової школи. Адже в народній казці знайшли відображення взаємини між людьми, мораль і етика народу, картини з життя природи. Казки відзначаються великою простотою й дохідливістю розповіді, майстерним розгортанням сюжету, емоційною силою, яскравою образністю і барвистою мовою. Тому вони користуються великою популярністю серед дітей.

За допомогою казки дитина не тільки пізнає світ, а й відкликається на події і явища навколишнього світу, виражає своє ставлення до добра і зла. У казці вона вперше зустрічає уявлення про справедливість і несправедливість. Казки виховують любов до рідної землі, бо вони створені народом. Це духовне багатство народної культури, пізнаючи яку, дитина пізнає серцем рідний край, народ.

Найсуттєвішими особливостями казки як виду народної творчості, завдяки яким доцільно використовувати її у навчально-виховному процесі є:

— фантазія, що надзвичайно імпонує молодшим школярам. Зокрема, звірі й птахи в казках розмовляють людською мовою;

— наявність героїв (людей, тварин, птахів, рослин), вік, дії і вчинки яких відповідають вікові, діям і вчинкам дітей молодшого шкільного віку;

— гранична стислість казки і доступність її ідейного змісту свідомості дітей, відповідність їхній психології [30, c. 24].

«Казка — животворче джерело дитячого мислення. Багаторічний досвід переконує, що інтелектуальні, моральні та естетичні почуття, які народжуються в душі дитини під враженням казкових образів, стимулюють потік думки, що пробуджує до активної діяльності мозок, зв’язує повнокровними нитками живі острівці мислення. Під впливом почуттів дитина мислить словами. В казкових образах — перший крок від яскравого, живого, конкретного до абстрактного. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем», — писав В. Сухомлинський [51, c.274].

Казка — найважливіший помічник у розумовій роботі учня. Це можна простежити на різних етапах засвоєння нового матеріалу. Перший етап: розумова робота над новим матеріалом, починаючи з уваги, яку К. Ушинський назвав дверима, «через які проходить усе, що входить у душу людини із зовнішнього світу».

Поступово перший етап розумової праці переходить у другий — уяву. Саме під час роботи над казкою учень має можливість оживити матеріал, «наповнити його додатковою інформацією», «ввійти в нього».

Дослідження показали, що в періоди великого емоційного піднесення думка дитини стає особливо ясною, а запам’ятовування відбувається найінтенсивніше. Тепер уже другий етап розумової роботи над засвоєнням матеріалу переходить у третій — запам’ятовування (пам'ять). Тому слід створювати умови для запам’ятовування через казку. Саме вона приваблює дитину своєю яскравістю, незвичайністю, зацікавлює маленького учня, зумовлює виникнення асоціації [21, c.57].

1.3 Використання відомостей народного календаря Народний календар українців виступає як унікальне історичне джерело, осередок його національно-історичної пам`яті завдяки комплексності самого «місяцеліка», довготривалої історії його творення та універсальності у використанні, а також надзвичайно широкої сфери застосування. Календар дає можливість зрозуміти і ту історичну соціальну реальність, коли він виник і тоді, коли він побутував. «Будь-яке джерело, чи йде мова, наприклад, про писемні, речові, усні джерела інформації, писала О. Медушевська, не може бути інтерпретоване поза тією загальнокультурною ситуацією, в якій воно виникло і функціонувало».

Людина з початку свого існування вела певні спостереження за природою і на основі цього виник Календар.

Із давніх-давен український народ жив у сприятливих природнокліматичних умовах, серед родючих ґрунтів, розкішної рослинності та багатого тваринного світу.

Природа завжди була в основі матеріальної та духовної культури наших пращурів, постійно одухотворювалась у їхній свідомості і поставала в народних уявленнях Матір'ю-Берегинею. Відповідно і ставилися вони до природи по-синівськи шанобливо і дбайливо, а будь-яку діяльність у ній узгоджували з її законами.

Український народ споконвічно хліборобський. Впродовж століть він виробив велику хліборобську культуру, яка позначилася на його психології, характері, світогляді.

Творець ранньої культури нашого народу — народний календар зібрав за всю історію розвитку і хронологічно систематизував почуття, віру, прагнення, життя та ідеали наших пращурів.

Народний календар — це система історично обумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які в певній послідовності відзначаються протягом року. Народні традиції і звичаї адекватно відображають сутність, зміст і характер подій та явищ у природі, житті, зокрема у трудовій діяльності, побуті і дозвіллі людей.

В основі народного календаря лежить землеробський (аграрний) календар. Крім цього, розрізняють також церковний календар, календар погоди, родинний календар.

Народний календар місяць за місяцем, тиждень за тижнем, нерідко день за днем передбачає відповідно до конкретних умов даного регіону всі сторони і види хліборобської праці, особливості життя, зміни в природі (це функція календаря як прогностика).

Народний календар — це енциклопедія знань про життя людей праці, їх побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища.

Українські календарні традиції, звичаї, обряди є тим цементуючим матеріалом, який у віках зберігав нашу національну ідентичність. Саме календарна обрядовість допомогла народу єднатись і зберегти його самобутній національний дух, вижити і розвиватись.

Календарна обрядовість, звичаї українського народу, з погляду багатьох дослідників, явище феноменальне. Багатовікове перебування наших земель під владою сусідніх держав не завадило українцям зберегтися як великій нації, ще й витворити світового рівня матеріальні та духовні цінності. Етнічна своєрідність нації, безмежна воля до самозбереження, природні та біологічні фактори допомогли нашому народу знайти сили для відродження. Українців упродовж століть гартували і єднали народні звичаєві традиції. Саме вони допомогли зберегти національну своєрідність і допоможуть самовідновитися. Звичаї самі по собі не народжуються. На їх формування впливають природно-географічні фактори. Зручне географічне розташування, помірний клімат створили всі умови не тільки для формування характеру та психіки, але й для формування обрядів, що супроводжуються поетичністю, м’яким і лагідним характером етносу. Українці як етнос сформувались задовго до прийняття християнства, на всій території України була високорозвинена звичаєво-обрядова культура. Боротьба християнства з дохристиянськими звичаями призвела до двовір'я (своєрідний дуалізм) народу. Саме завдяки цьому пощастило зберегти колядки й щедрівки, вертепи, веснянки, гаївки, свято Купала та ін. Паралельно з церковно-вселенською співіснувала національна обрядовість.

Народний календар розуміється нами, як народна хронологічна система визначення часу тієї чи іншої події в добі, господарському сезоні, порі року відповідно до явищ природи і важливих суспільно-сімейних подій, переважно традиційних свят. Інколи етнографи вживають термін «Народний календар» як синонім до опису свят та обрядів у їх календарній послідовності. Становлення українського народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення українських хліборобів дохристиянської доби, коли регламентація життя зумовлювалась тодішнім язичеським віруванням і пристосувалась до певних календарних подій.

Історія народного календаря — це спроба увібрати весь аспект матеріальної і духовної культури українців. Цей цінний документ об`єднав тисячолітній досвід і народну пам`ять українства. Протягом віків він удосконалювався, доповнювався новими формами і філософськими структурами, перетворившись у цінне історичне джерело. Ось чому, як тільки з`явились більш-менш сприятливі умови, найважливішим для українських істориків було осмислення народного календаря як «історичної посвідки» (В.Скуратівський) нашого народу.

Особливе місце в народному календарі займають дати, пов’язані з релігійними святами: День Андрія, День Миколи, Щедрий Вечір, Святвечір, Різдво, Водохреща, Стрітення, Великдень, Івана Купала, Покрови Матері Божої та інші.

Народний календар передбачає і такі дати й урочистості, що мають регіональний характер у зв’язку з певними природними умовами, історичними подіями в минулому, специфічними видами трудової діяльності (проводи на полонину в Карпатах).

Складовою народного календаря є родинний календар, який включає важливі дати, віхи життя сім'ї, кожного її члена (дні народження членів сім'ї, ювілеї весілля батька і матері, бабусі й дідуся).

1.4 Інтеграція навчального процесу як чинник розвитку пізнавальної активності учнів на уроках природознавства Однією з найважливіших проблем сучасної освіти, на наш погляд, являється помітне зниження зацікавленості учнів до навчання. Оновлення змісту освіти у 21 столітті вимагає розв’язання складної проблеми, як перетворити гігантський масив знань в індивідуальне надбання та знаряддя кожної особистості. Адже світ «інформаційного вибуху», який формує нові взаємовідносини між дитиною і знаннями, стає все складнішим, тому молодь потребує вміння розв’язувати складні проблеми, критично ставитися до обставин, порівнювати альтернативні точки зору та приймати зважені рішення. Отже, головним завданням освіти є підготовка молоді до сучасного життя, тобто формування в неї необхідних компетентностей, а одним із засобів їх формування є інтеграція навчальних дисциплін. Інтеграція може вирішити основні суперечності освіти — протиріччя між безмежністю знань і обмеженими людськими ресурсами.

За багаторічну працю в системі профтехосвіти ми зрозуміли, що нікому не можна дати освіту на засадах якоїсь окремої науки незалежно від інших наук, що інтеграція, тобто органічне поєднання відомостей інших навчальних предметів навколо однієї теми, є однією з найперспективніших інновацій, яка закладає нові умови діяльності викладачів та учнів, що має великий вплив на ефективність сприйняття учнями навчального матеріалу.

Я. А. Коменський акцентував увагу на необхідності «завжди і всюди брати разом те, що пов’язано одне з одним». Необхідність інтегрованого підходу до організації навчально-виховного процесу великий дидакт пояснював таким чином: «Всі знання виростають з одного коріннянавколишньої дійсності, мають між собою зв’язки, а тому повинні вивчатися у зв’язках».

Інтеграція здатна вирішити чисельні проблеми освітянської системи. Звичайно, система інтегрованого навчання ще недостатньо опрацьована, а тому неоднозначно сприймається багатьма педагогами. Її повне теоретичне обґрунтування та запровадження у практику навчання — справа майбутнього. Але вже сьогодні є очевидним, що інтегроване навчання як ніяке інше закладає нові умови діяльності викладачів та учнів, є діючою моделлю активізації інтелектуальної діяльності та розвиваючих прийомів навчання. Інтеграція зобов’язує до використання різноманітних форм викладання, що має великий вплив на ефективність сприйняття учнями навчального матеріалу, вона стає для всіх її учасників — викладачів, і учнів, і батьків, і адміністрації - школою співпраці та взаємодії, що допомагає разом просуватися до спільної мети. Сучасна педагогічна наука вважає інтеграцію одним з головних дидактичних принципів.

Інтеграційні процеси у професійній освіті останніми роками посідають щораз важливіше місце, оскільки вони спрямовані на реалізацію нових освітніх ідеалів — формування цілісної системи знань і вмінь особистості, розвиток їх творчих здібностей та потенційних можливостей.

Ідея інтегрованого навчання актуальна, оскільки з її успішною методичною реалізацією передбачається досягнення мети якісної освіти, тобто освіти конкурентноздатної, спроможної забезпечити кожній людині самостійно досягти тієї чи іншої життєвої цілі, творчо самостверджуватися в різних соціальних сферах.

Інтеграція вважається необхідним дидактичним засобом, за допомогою якого можливо створити в учнів цілісну картину світу. Через інтеграцію здійснюється особистісно зорієнтований підхід до навчання, тому що учень сам у змозі обирати «опорні» знання з різних предметів з максимальною орієнтацією на суб'єктивний досвід, що склався в нього під впливом як попереднього навчання, так і більш широкої взаємодії з навколишньою дійсністю.

Впровадження інтеграції в навчальний процес актуальне, тому що дає змогу:

— «спресувати» споріднений матеріал кількох предметів навколо однієї теми, усувати дублювання у вивченні ряду питань;

— ущільнити знання, тобто реконструювати фрагмент знань таким чином, засвоєння якого вимагає менше часу, проте породжує еквівалентні загально навчальні та технологічні уміння;

— опанувати з учнями значний за обсягом навчальний матеріал, досягти цілісності знань;

— залучати учнів до процесу здобуття знань;

— формувати творчу особистість учня, його здібності;

— дати можливість учням застосовувати набуті знання з різних навчальних предметів у професійній діяльності.

Проблема інтеграції навчання і виховання важлива і сучасна як для теорії так і для практики. Її актуальність зумовлена змінами у сфері науки, виробництва, новими соціальними запитами.

Значущість проблеми інтеграції знань учнів пов’язана також зі створенням нових технологій та матеріалів із заданими властивостями, з поширенням високопродуктивних методів обробки матеріалів із заданими властивостями, таких як електронно-променевий, плазмовий та інші, які мають опанувати сучасні фахівці. Знанням з фізики і хімії в розумінні цих сучасних технологій належить провідне місце, оскільки дослідження властивостей речовини як виду матерії є одним із головних об'єктів цих предметів, а вивчення їх — одним із завдань навчання цих дисциплін. Якість цих знань визначає фундамент для вивчення предметів професійно — теоретичної підготовки у вищому професійному училищі.