Природа в сприйнятті І. З. Тургенєва

Природа в сприйнятті І. З. Тургенева

Одной із найболючіших загадок для Тургенєва завжди була Природа, оскільки вона для письменника була істинним Божеством. У його сутності він намагався розраховувати на гармонію і спокій.

Но Природа і жахала його — свого співака — байдужістю і відсутність видимої мети може яка твориться нею життя: «…вона змушує кров звертатися до моїх жилах це без будь-якого мого участі, і вона ж змушує зірки з’являтися на небі, як прищі на шкірі, і їй це однаково дуже легко, немає і їй у тому великий заслуги. Це штука — байдужа, повелительную, ненажерлива, себелюбна, переважна — це життя, природа чи Бог; називайте її як хочете, але з поклоняйтеся їй… Позаяк у акті твори не більше слави, чим є слави в падаючому камені, в поточної воді, в переваривающемся шлунку…» — писав І. З. Тургенєв 28 липня 1846 року Поліні Віардо.

Природа була Івана Сергійовича і першопричиною гамлетівського початку — однієї з проявів її загального закону, він бачить у ній «загальну і безмежну гармонію», у якій є всі і весь. Усі життя зливаються у світову життя — це «спільна таємниця, що її і бачимо. У Природі все осібно й те водночас злито — це «спільна таємниця. Людині часом важко і навіть неможливо знайти заспокоєння в «нескінченності гармонії», оскільки вона поза розуму.

Безразличие Природи, втілене в непорушності її законів, — ось що мала космічний песимізм Тургенєва. «Мені в непорушність законів природи є найжахливіше, оскільки я ніякої мети, ні злий, ні благої, не у них», — розмовляв Полонскому наприкінці життя.

Грустным результатом таких міркувань став вірш в прозі «Природа». Поет звертається до «нашої спільної матері» з аналогічним запитанням про її турботах: «щодо майбутніх чи долях людства» вони? Але виявляється, що предмет на її дум — «Хай надати більшої сили м’язам ніг блохи, щоб їй Зручніше було рятуватися від ворогів своїх». Поет вражений: «Але ми, люди й не улюблені твої діти?» Природа ж холодно спокійна: «— Усі тварі мої діти, — промовила вона, — і це однаково про неї піклуюся — і однаково їх винищую. — Але добро… розум… справедливість…— пролепетав знову. — Це людські слова, — пролунав залізний голос.— Не відаю ні добра, ні зла… Розум мені закон — І що таке справедливість? Я тобі дала життя — її відніму і дам іншим, хробакам чи людям… мені однаково… Ти ж поки захищайся — і заважай мені!».

Разум художника категорично не може осягнути цього протиріччя, та безнадійності існування — розум шукає опори. Тургенєв — прекрасний лірик, його й прозові твори рясніють описами картин природи. Причому природа у яких співзвучна настроям героїв, або виступає в контрасті з нею. Це типове для ХІХ століття зображення природи здобули своє продовження у творах Ф. Достоєвського, Л. Толстого, М. Некрасова.

И сьогодні ми часто дивимося навколо очима І. З. Тургенева.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.