Урбонімія м. Херсона як широкий шар лексики сучасного міста

Вступ

Власні назви займають значне місце у складі лексики будь-якої мови. Їх сукупність являє собою народну творчість, яка складалась століттями. З давніх часів географічні назви, їх походження та історія цікавили людей: з античності до нас дійшли давньогрецькі тексти, які мають вигляд зібрання географічних назв та їх класифікацію, спроби пояснити ті чи інші географічні назви можна зустріти у працях грецьких і римських істориків та географів.

Географічні назви, особливо давні, є історичними пам’ятками, тому що в них відобразилися соціальні відносини попередніх століть, особливості етнографії, побуту, а головне — мова відповідного періоду з усіма його рисами. Якби добре людина не володіла тією чи іншою мовою, її знання завжди будуть неповними і поверхневими, якщо вона не має уявлення про культуру, історію і традиції народу. Ономастична лексика робить можливим поєднання вивчення мови з літературою та історією народу, її культурою.

Першими отримали власні імена самі люди, відомі їм місця на землі, тварини (домашні і дикі) і видимі небесні світила. Ці об'єкти і їхні імена заповнювали ономастичний простір давньої людини.

Світ, у якому ми живемо, можна назвати світом імен і назв. Адже практично кожен реальний об'єкт (часто і вигаданий) має або може мати своє власне найменування. Одні назви настільки давні, що їх сприймають як ті, що виникли самі собою, оскільки невідомий їх автор, а іноді навіть і народ, мові якого це слово належало. Історія таких імен прихована від нас завісою часу. Цим, зокрема, відрізняються назви деяких річок, морів, гір, зірок. Навпаки, існують інші імена і назви, дата народження яких встановлена точно або навіть широко відома, вони нерідко молоді, часто відомі і автори цих слів-назв. Межі світу ономастики, що дозволяють визначити число таких незвичайних слів в нашій мові, віддалені від погляду навіть досвідченого дослідника: статистика тут також не може бути всеосяжної.

Актуальність дослідження зумовлена підвищенням в останні роки зацікавленості у мовних особливостях сучасного міста, виявленні їх специфічних рис. Нагальність зібрати й проаналізувати урбоніми зумовлена тим, що цей клас онімів протягом останнього півстоліття зазнав і далі продовжує зазнавати значних змін. Багато урбонімів безповоротно і назавжди зникає з людської пам’яті, хоча майже кожен тісно пов’язаний з історією місцевої людності, в них відображається побут, вірування, творчість народу, простежуються його торговельні, господарські та культурні зв’язки.

Власні назви внутрішньоміських об'єктів входять до складу загальнонаціональної лексики, утворюючи окремий лексичний шар, що підпорядковується законам її розвитку.

Урбоніми семантично близькі до загальних назв, проте визначаються меншою граматичною стійкістю, історично мінливіші. Їх специфіка тісно й органічно пов’язана з різними особливостями іменованих об'єктів. Урбоніми — це вид топонімів, які позначають власне ім'я будь-якого внутрішньоміського топографічного об'єкта.

Результати дослідження дають можливість виявити специфіку урбонімів м. Херсона, доповнюють висновки інших ономастів щодо регіональних особливостей української топоніміки.

Об'єктом дослідження є урбонімія м. Херсона як широкий шар лексики сучасного міста.

Предметом дослідження є словотвірна структура та лексико-семантичні особливості лексичної бази сучасних урбонімів Херсона.

Мета дослідження — здійснити структурно-семантичний аналіз урбонімії м. Херсона. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких конкретних завдань:

1) визначити поняття «ономастика», «топонімія», «урбонімія»;

2) з’ясувати особливості топонімічних назв;

3) виявити специфіку творення урбонімів міста;

4) дослідити природу назв внутрішньоміських об'єктів Херсона;

5) класифікувати урбоніми міста Херсона;

6) подати історичні коментарі до найменувань херсонських вулиць і площ;

7) укласти словник урбонімів Херсона.

Методи дослідження. У роботі використовується синхронно-описовий метод, методи лінгвістичного спостереження, а також прийоми класифікації та систематизації. Для визначення мовної належності первинного значення апелятива вживаються прийоми етимологічного аналізу.

Практичне значення роботи зумовлене тим, що матеріали дослідження можуть бути використані у лексикографічній практиці, при написанні курсових, випускних робіт. Зібраний матеріал знайде застосування у процесі читання курсів «Сучасна українська літературна мова», «Соціолінгвістика», спецкурсів та спецсемінарів з соціальної діалектології, лексикології, стилістики. Зібраний матеріал може стати у пригоді не тільки мовознавцям, а й культурологам, історикам. У процесі аналізу зібраного матеріалу (понад 1000 урбонімів) встановлено семантику твірних основ та визначено структурні моделі урбонімів Херсона. Укладено словник внутрішньоміських назв Херсона.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, формулюється мета, основні завдання, з’ясовується практичне значення. У першому розділі подаються теоретичні засади дослідження ономастичної лексики. У другому розділі досліджується структурно-семантична характеристика урбонімів м. Херсона. У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження. У додатках уміщено словник назв внутрішньоміських об'єктів Херсона.

1. Теоретичні засади дослідження ономастичної лексики

1.1 Історія становлення ономастики як науки

Специфіку власних назв почали вивчати в особливій галузі мовознавства — ономастиці (з грецької Onomastike «мистецтво давати назви»). Вперше цей термін запропонував хорватський лінгвіст Т. Маретич у 1886 р., але спочатку він містив у собі лише одну ономастичну дисципліну — антропоніміку. Існує декілька визначень даного поняття. Звернемося до найбільш відомих словників лінгвістичних термінів та енциклопедичних довідників.

На думку Ж. Марузо ономастика «відзначає або систему власних імен даної мови чи даної місцевості, або вивчення цієї системи…». [39; С. 283]

У короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів «Українська мова» подається таке визначення: «Ономастика — розділ мовознавства, що вивчає історію виникнення, розвитку власних імен у літературній мові та діалектах». [25; С. 115]

О.С. Ахманова у «Словнику лінгвістичних термінів» зазначає, що «Ономастика (ономатологія)… 1) Розділ мовознавства, який вивчає власні назви (імена, прізвища, по батькові, прізвиська людей та тварин); 2) Сукупність (система) особистих імен як особливий предмет лінгвістичного вивчення; 3) Розділ мовознавства, який вивчає власні назви». [2; С. 312]

У тлумачному словнику сучасної української мови І.М. Забіяка подає таке визначення: «Ономастика — 1) Розділ мовознавства, що вивчає власні назви; 2) Сукупність власних назв у словниковому складі мови». [63; С. 277]

Д.Е. Розенталь та М.А. Телєнкова вважають, що «Ономастика — це розділ лексикології, присвячений вивченню власних назв». [52; С. 378]

В енциклопедії української мови за редакцією В.М. Русанівського «Ономастика — розділ мовознавства, що вивчає власні назви, їх будову, системну організацію, функціонування, розвиток і походження». [65; С. 437]

Н. Подольська у «Словнику російської ономастичної термінології» розглядає ономастику як «…розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні назви… Тривалий час під терміном „ономастика“ розуміли а) вивчення антропонімів, тобто антропоніміка, б) сукупність антропонімів, тобто антропонімія, в) сукупність усіх власних назв, тобто онімія…». В другому виданні цього словника констатується, що «ономастика — розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні назви». [49; С. 64]

У «Великому енциклопедичному словнику» ономастика визначається як «1) Власні назви різних типів; 2) Розділ лексикології, який вивчає власні назви». [8; С. 678]

Отже, термін «ономастика» використовується як в значенні «розділ мовознавства (розділ лексикології), який вивчає власні назви», так і в значенні «сукупності власних назв». Є підстави вважати ономастику самостійною лінгвістичною наукою, а не розділом лексикології.

Для запобігання небажаної багатозначності Н. В. Подольська пропонує сукупність власних назв позначати терміном онімія, тобто ономастика та онімія утворюють таку ж термінологічну пару, як топоніміка — топонімія, антропоніміка — антропонімія і т.д.

Ономастика традиційно поділяється на розділи у співвідношенні з категоріями об'єктів, що носять власні назви: антропоніміка (вивчає імена людей), зооніміка (вивчає клички тварин), астроніміка (вивчає назви окремих небесних тіл) і топоніміка (вивчає назви географічних об'єктів). У свою чергу топоніміка поділяється на такі розділи: ойконімія (назви населених пунктів), гідронімія (назви водяних об'єктів), оронімія (назви особливостей рельєфу), урбанонімія (назви міських об'єктів).

Тривалий час у науці йшла суперечка з приводу того, чи є ономастика самостійною дисципліною з власними засобами досліджень, чи допоміжною стосовно географії, історії, лінгвістики, археології, етнографії тощо. Одним з перших, хто спробував поставити питання про історію і походження географічних назв на науковий щабель, був німецький вчений В. Гумбольдт (1767−1835).

У наукових дослідженнях виокремилися два підходи у вивченні онімів-власних назв. Перший об'єднував вчених, які використовували оніми як історичне джерело. Другий — вчених-філологів, котрі використовували оніми в дослідженнях з історії мови. Тому в історичній науці ономастика вважається спеціальною історичною дисципліною, яка вивчає оніми як історичне джерело. У філології ономастика — частина лінгвістики, дослідницький об'єкт істориків мови. Таким чином, в онімі розділяються форма власної назви та її конкретний зміст. Вивченням лексичної форми власної назви займається філологія. У свою чергу вивченням її конкретного змісту і його тлумаченням опікується історична наука.

Ономастичний матеріал був використаний при створенні граматик слов’янських мов, зокрема: нижньолужицької граматики Е. Муки (Лейпціг, 1891), праці А. Соболевського «Лекції з історії російської мови» (К., 1927), «Історичної граматики чеської мови» Я. Гебауера (Прага, 1898) тощо.

Розвиток ономастики як наукової дисципліни можна умовно розділити на три етапи. Перший етап — це так звана «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з’являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст. Другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. — першу половину ХХ ст., коли з’являються академічні філологічні дослідження з ономастики. І нарешті, третій етап (друга половина ХХ ст. — початок ХХІ ст.), коли ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами-істориками.

Перші ономастичні розвідки з’явилися ще тоді, коли в «Повісті минулих літ» Нестор намагався дізнатись «…откуда есть пошла Русская земля». В першу чергу, він з’ясовує етимологію назви столиці Русі - Києва і в зв’язку з цим наводить легенду про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь. Далі він наводить дані про походження назв деяких літописних племен і досліджує походження назви всієї держави — «Русь».

У період Київської Русі потреба зрозуміти історичний зміст географічних і етнічних назв, а також імен людей призвела до появи в писемних джерелах численних прикладів тлумачення імен. У 1289 р. у Новгороді для єпископа Климента був створений перший на Русі словник власних імен людей. Найдавнішими українськими словниками вважаються «Лексис с толкованієм словесних мов просто» (середина ХVІ ст.), «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596). У середині ХVІІ ст. Стефаній Славинецький уклав «Лексикон латинський», де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, крім церковнослов’янських термінів, вживаються й українські слова. У 1627 р. у Києві Памва Беринда видав «Лексикон словеноросский и имен толкование», в якому спробував з’ясувати походження й етимологію імен людей. І лише в ХІХ ст. наука про власні імена увійшла в коло досліджень лінгвістики.

Одним із перших в Україні розпочав ономастичні дослідження відомий український слов’янознавець Я. Головацький (1814−1888). Пояснення власних імен і географічних назв Західної України вчений подав у історико-етнографічних працях: «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь» (1841), «Поділ часу у Русинів», «Очерк старославянського баснословия или міфологія» (1866) та ін. Найбільшу увагу дослідник приділив ономастичній проблематиці в передмові до праці «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», виданої в 1878 р. у Москві, та в останній фундаментальній праці «Георгафический словар западнославянских і югославянских земель и прилежащих стран». [19; С. 148]

Зачинателем української топономастики справедливо вважають М. Кордубу. У його статтях «Потреба організації збирання географічних назв» [34; С. 5], «Найдавніші оселі на Буковині» (1905), «Нові джерела до всесвітньої та рідної історії» (1923), «Земля свідком минулого» [33; С. 10] на прикладі проаналізованих назв уперше в Україні говориться про час виникнення окремих поселень. Учений закликає громадськість збирати місцеві назви, доводить наукову вагомість топонімного матеріалу, а в «Літописі Бойківщини» (1930) він регулярно друкує топонімічний питальник. Найбільшою працею М. Кордуби в галузі топономастики є дослідження «Що нам кажуть назви осель». [35; С. 11] Тут уперше дається спроба структурно-семантичної класифікації місцевих назв, розкривається походження назв населених пунктів.

На зламі ХІХ-ХХ століть об'єктом постійної уваги були географічні найменування України у зв’язку з дослідженням історії українського народу. Такими є численні праці М. Максимовича, І. Філевича, М. Сумцова, І. Франка та ін. У газетах та журналах 20 — 30 років ХХ століття з’являються статті, присвячені окремим топонімічним назвам, їх етимології. Серед них такі праці, як «Річка Іква» Г. Ільїнського, «О nazwie miejscowej Trembowla» Я. Рудницького.

Інтенсивне розгортання наука про географічні назви переживає у середині ХХ ст. На початку 50-х років у «Діалектологічному бюлетені» виходить стаття «Про роботу діалектолога з топоніміки», яка поглиблює методичні положення відомої вже «Програми для збирання матеріалів з топоніміки Радянської України». У 1954 р. за редакцією К. Цілуйка видається «Коротка програма збирання матеріалів для вивчення топоніміки». Головним завданням ономастів тих часів було вивчення етимологічного складу топонімії України. У багатьох розвідках наявні спроби пояснити походження окремих географічних назв. Варта уваги праця К. Цілуйка «Топоніміка Полтавщини як джерело історії краю», у якій автор прагне встановити співвідношення слов’янських і неслов’янських географічних назв зазначеної вище території, показати спільні та відмінні риси між першими та другими. [55; С. 143]

Аналіз топонімії інших реґіонів України представлено у дослідженнях Д. Бучка, К. Галаса, Ю. Карпенка, В. Лободи, О. Мельничука, Т. Поляруш, Є. Посацької-Черняхівської, Г. Шила та інших лінгвістів.

При інституті мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР у 1960 р. створено окрему організаційну структуру — Ономастичну комісію. За редакцією К. Цілуйка видаються «Повідомлення Української ономастичної комісії», які інформують наукову громадськість про роботу вітчизняних ономастів.

Потужну течію створили київські топонімісти А. Білецький, О. Стрижак, І. Железняк, Л. Масенко, В. Німчук, В. Лобода та ін. Вони досліджують топонімію різних реґіонів України в їх історії. Відомі вчені Ю. Карпенко, А. Корепанова, О. Стрижак, Л. Гумецька встановлюють моделі топонімів на основі морфолого-структурного аналізу їх граматичної будови.

Вагомий внесок в історію ономастики зробили зарубіжні та вітчизняні славісти. Першу спробу класифікації слов’янських назв населених пунктів здійснив Ф. Міклошич. Він дійшов висновку, що панівним структурним типом топонімів у німецькій та слов’янських мовах є назви, утворені від антропонімів.

До іншого висновку дослідників привело вивчення польської топонімії. На думку В. Ташицького, який запропонував семантичну класифікацію топонімів, переважну більшість назв місцевостей у слов’ян становлять так звані просторові, інакше — топографічні назви.

За В. Шмілауером, топоніми, з погляду семантики твірних основ, можуть пов’язуватися з назвами ґрунту, води, рослинності, людським життям, предметами побуту, розміром, кольором та іншими ознаками денотата.

З-поміж польських ономастів ХХ ст. найбільше зробили Г. Борек, С. Грабець, М. Карась, Д. Копертовська, М. Лесів, Р. Мрузек, К. Римут, І. Рудницький, З. Штібер.

Однією із найсолідніших сучасних польських ономастичних праць є «Sіownik рolskich wyrazow toponimicznych», у якій дослідники кваліфікують і систематизують тополексеми, що лягли в основу власних географічних назв.

У розвитку білоруської топоніміки велика заслуга належить В. Жучкевичу. Він дав характеристику географічних назв річок, озер, форм рельєфу, поселень Білорусі, показав топонімний ландшафт, здійснив районування назв і уклав топонімічний словник.

Дослідження мікротопонімії окремих районів Білорусі здійснюються у лінгвістичному плані. У 1971 р. вийшла праця Є. Адамовича «Мікратапанімічныя назви», у якій розглядаються мікротопоніми Мінської області з погляду способів творення і характеру твірних основ, розмежовуються мікротопоніми, утворені семантичним, морфологічним і синтаксичним способами. У відсоткових відношеннях подається продуктивність окремих словотвірних типів. Виходять його праці «Топонимия и микротопонимия Случчины», «Названия-ориентиры в микротопонимии Случчины». Мікротопонімією Ставбцовщини займався А. Прищепчик, мікротонімією Брестщини — В. Ємельянович. У їх працях розглядаються структурні особливості регіональної мікротопонімії.

Ґрунтовними є праці В. Лемцюгової «Беларуская айканімія» (Мінск, 1970), «Анамастычныя словаутваральныя элементы ва ўсходне-заходне-славянскіх мовах (Адантрапанімічныя айконімы)», «Формирование восточно-славянской ойконимии в связи с развитием типов поселений». Авторка піддає аналізові не лише сучасні ойконіми, а й давні назви, засвідчені у писемних пам’ятках ХІХ — ХХ ст.

У «Беларускай анамастыке» друкують свої праці з ойконімії і мікротопонімії М. Бірила, М. Гринблат, В. Жучкевич, А.Іванова, В. Лемцюгова, А. Прищепчик, І. Яшкін та інші вчені. Часто на базі мікротопонімії одного населеного пункту, району чи області автори розкривають закономірності топонімічної номінації, принципи семантичної мотивації білоруських географічних назв. [3; С. 101]

Мікротопоніміці як розділу топоніміки було присвячено Всесоюзну нараду, що відбулася 1964 р. в Москві. До того мікротопонію не виділяли в особливу групу топонімних іменувань. У нараді взяли участь науковці більшості республік тогочасного СРСР. Російський ономаст В. Никонов висвітлив наукове значення мікротопонімії для різних галузей знань. Український дослідник Ю. Карпенко розкрив лексичну базу мікротопонімії, обґрунтував зміст окремих термінів. Інші науковці наголошували на багатстві топонімійного матеріалу, розглядали найменування мікрооб'єктів різних територій, вказували на специфіку мікротопонімії взагалі.

Розквіт російської ономастики припадає на другу половину ХХ століття. Фундаментальними є праці В. Бондалєтова «Русская ономастика», О. Суперанської «Общая теория имени собственного». Питання топоніміки зачіпається в роботах Е. Мурзаєва «Очерки топонимии», О. Суперанської «Что такое топонимика?» та ін. Проблеми класифікації топонімів розглядалися в наукових доробках Е. Мурзаєва, В. Топорова, О. Суперанської. Виходять у світ перше (1978) і друге (1988) перероблене та доповнене видання словника ономастичних термінів Н. Подольської. Дослідженню мікротопонімії присвячені праці Н. Подольської, Є. Поспєлова, О. Суперанської.

В українській ономастиці неодноразово наголошувалось на потребі системного вивчення мікротопонімії. В останні роки помітно зросла увага вчених до топонімії, гідронімії, ойконімії та мікротопонімії окремих регіонів України. Так, гідронімію Західного Поділля вивчав Я. Редьква. Він здійснив системний синхронно-діахронний аналіз гідронімів. Ойконімію Прикарпаття проаналізовано в дисертаційному дослідженні М. Габорака. У праці розглядаються особливості топонімного словотвору, досліджується формування та розвиток ойконімійної системи Прикарпаття протягом ХІІ - ХХ ст. Мікротопонімія Чернівецької області в історичному аспекті опрацьована у науковій роботі І. Чеховського. У дисертації досліджується походження та історичний розвиток місцевих народних географічних термінів, увага приділяється особливостям зв’язку мікротопонімії з історико-географічним середовищем. Мікротопонімію Підгір'я описано у праці О. Михальчук, де авторка детально аналізує мікротопоніми досліджуваного реґіону, вказуючи на продуктивність окремих моделей.

Багато питань української мікротопонімії порушується також у працях, присвячених топоапелятивам, географічній номенклатурі і термінології. Так, Т. Марусенко, працюючи над назвами рельєфу, опублікувала їх як матеріали до словника українських географічних апелятивів. Українські назви гідрорельєфу висвітлювались у працях Й. Дзендзелівського. Над історією становлення української географічної номенклатури працював П. Чучка. Він описав народні географічні номени і наукові географічні терміни української мови, вживані в різний час для позначення натурогенних об'єктів географічної оболонки Землі.

Географічну термінологію Чернігівсько-Сумського Полісся дослідила Є. Черепанова. Мовознавець О. Данилюк уклала «Словник народних географічних термінів Волині». Праця «Ономастика України та етногенез східних слов’ян» містить «Словник географічних термінів Західного Полісся». У 1999 р. за редакцією В. Лучика вийшов «Словник народних географічних термінів Кіровоградщини».

У 2002;2003 рр. у Польщі за редакцією Е. Жетельської-Фелешко й О. Чеслікової вийшла двотомна енциклопедія «Слов'янська ономастика». У написанні цієї фундаментальної книги взяли участь 46 провідних ономастів з усіх слов’янських країн і Німеччини. Від України до підготовки цього авторитетного видання були залучені член-кореспондент НАНУ, професор Ю. О. Карпенко, професори П. П. Чучка й В. В. Лучик Нинішній рівень української ономастичної науки на загальнослов’янському тлі є досить високим. Про це свідчать відомі в Європі та у світі праці вітчизняних учених, загальнонаціональні ономастичні конференції, які, крім нашої країни, регулярно відбуваються на сьогодні лише в Польщі й започатковуються в Білорусі та Словаччині. [38; С. 45]

1.2 Особливості топонімічних назв

Топонім розуміють як узагальнену назву будь-яких топооб'єктів від великих географічних назв і адміністративно-територіальних районів до дрібних внутрішньоміських об'єктів (тобто назви вулиць, площ, міст, областей, країн і т. п.). Основне призначення, функція топонімів — це виділення, індивідуалізація, ідентифікація іменованих об'єктів серед інших. У наш час в умовах становлення інформаційного суспільства важко переоцінити роль і значення топонімів як точних орієнтирів на місцевості. Топонімія може нести свою інформаційну функцію лише в тому випадку, якщо її складові топоніми мають точне (без варіантів) написання і вимову. Початкове звучання назви чи її запис дуже рідко зберігається на тривалий час. Вона змінюється, і цей процес відбувається то швидше, то повільніше. Відбувається трансформація назв. На сьогоднішній день топонімічні назви знаходяться на різному ступені трансформації. Одні з них збереглися ще в початковій формі, інші (їх більше) змінилися у процесі тривалого використання.

Причини трансформації можуть бути найрізноманітніші. Перш за все, назви корінні змінюються з плином часу співвідносно зі змінами мови. Як наша сучасна мова відрізняється від стораслов’янської, так сучасні назви відрізняються від початкових. Це, звичайно, не значить, що кожна окрема назва змінилась прямо пропорційно змінам в мові: кожна назва змінилась по-своєму, менше, ніж мова в цілому, але ці зміни підпорядковуються одному процесу, і ці зміни не є випадковими. «…Зміни лише здаються хаосом для тих, хто не хоче знати суворих закономірностей мови. В кожному випадку можлива і навіть обов’язкова певна зміна, а всі інші безумовно неможливі. Та чи інша зміна відбувається лише в певній мові, в певний час, за певних умов» [46; С. 63]. Звичайно, із загальних правил є і винятки, оскільки назви підпорядковуються не лише законам мови, але й історичному процесу, і топонім інколи змінюється всупереч законам мови. Багато змін неможна пояснити законами мови, вони стають зрозумілими лише в процесі історико-географічного аналізу.

Однією з типових причин змін в назвах — помилки під час їх першого офіційного запису. Багато назв з’явилися на мапі у зовсім неправильній транскрипції, а потім у такому спотвореному вигляді були перенесені на дрібномасштабні мапи, у друк і навіть в усне мовлення.

Дуже часто причиною спотворення буває незнання мови тієї країни, де відбувається топографічна зйомка. Назви залізничних станцій взагалі важко приймати в розрахунках під час топонімічних досліджень. Якщо топографи користувалися якимись інструкціями, то в залізничних установах їх не було.

Виходячи із сказаного, можна виділити декілька послідовних стадій трансформації, розмістивши їх за ступенем інтенсивності цього процесу [27; С. 81]:

І. Невеликі фонетичні зміни назв виявляються найчастіше і мають загальне поширення. Одна і та ж назва вимовляється по-іншому в різних частинах країни. Але при написанні ці місцеві діалекти різниці не передають.

II. Скорочення (спрощення) географічних назв. Це одне з найтиповіших явищ в топоніміці. Воно пояснюється тим, що для розмови не треба конкретної характеристики названого географічного об'єкта, достатньо лише загального, короткого його позначення. Швидкість скорочення та

спрощення залежить від частоти використання топоніма.

III. Аглютинація (склеювання) являє собою утворення одного слова з двох або декількох.

IV. Морфологічна трансформація являє собою більш високу ступінь

трансформації. Причинами її можуть бути як труднощі під час передачі

успадкованої іншомовної назви, так і закономірний процес розвитку мови взагалі.

V. Вищим ступенем трансформації є переосмислення. В процесі переосмислення розриваються видимі зв’язки з тією мовою, від якої вона походить, з попереднім її смисловим значенням. Подібно до рослини, слово витягують з рідного ґрунту і пересаджують в інший, і не завжди вдається знайти зерно, яке його породило.

VI. Однією з форм трансформації географічних назв є переклад, калькування назв з чужої мови на рідну. Зазвичай це відбувається в тих випадках, коли населення двомовне і розуміє обидві мови.

VII. Вищою формою трансформації є офіційна зміна назви. Вона закріплюється документально. Зазвичай зміна назви — це ліквідація попередньої назви, але в окремих випадках вона може зводитися до калькування та уточнення.

Особливо неприпустима повторюваність топонімів на обмеженій території.

Топоніми — це окрема категорія власних назв, що володіє особливими властивостями По-перше, оскільки кожний топонім є словом, на них, незважаючи на їх семантичну відособленість, як і на інші лексичні одиниці, поширюється так званий «принцип асиметричності лінгвістичного знака»: одне і теж значення (топонімічний об'єкт у даному випадку) може співвідноситися з декількома поняттями (топоніми та їх еквіваленти), і навпаки, один і той же топонім може означати кілька різних понять.

По-друге, як лексичні одиниці топоніми можуть протиставлятися не тільки одиницям інших пластів лексики (наприклад, у складі іменників — іншим групам, як власних назв загальним), але й один одному. Будь-якій власній назві обов’язково відповідає співвідносна з ним і назва загальна, яка називається паралельним апелятивом. Співвідношення «паралельний апелятив — ім'я власне» у певному сенсі нагадує відношення «рід — вид».

По-третє, як власна назва, топонім характеризується більш тісним, в порівнянні з загальними іменниками, зв’язком з названим об'єктом. Це безпосередньо впливає на їх лінгвістичні характеристики.

По-четверте, топонім включає в себе значний культурний компонент. Топоніми мають здатність вживатися в переносному значенні, яке, як і їх стилістична диференціація, відображає асиметричність топонімів як лексичних одиниць.

Однією з найбільш гострих проблем топоніміки є визначення критеріїв класифікації топонімів, антропонімів та інших видів ономастичної лексики, які дозволяють виділити найбільш характерні ознаки лексики такого виду. Як відомо, до теперішнього часу лінгвістами розроблено 6 класифікацій топонімічної лексики, запропонованих Ф. Паляцким, Ф. Міклошичем, С. Грабецем, Л. Гумецьким, С. Роспондом і В. Жучкевичем. Історично першою з них була описана в роботі Ф. Паляцкого в 1834 році. Ним виділено 2 групи топонімів: 1) утворені від імен засновників або власників поселення, і 2) утворені від топографічного положення об'єктів, що, як видно, не демонструє наявності єдиної класифікуючої ознаки. Можна припустити, що автор виходив з даних етимологічних розвідок. Позбавлена чіткості і класифікація Франца Міклошича, який поділив увесь фактичний матеріал на 2 групи: 1) топоніми, що походять від назв осіб, та 2) топоніми, утворені від загальних назв, потім застосовує різні методи аналізу кожної з них. Так, якщо складові першої групи об'єднані на основі структурного параметра, то до другої групи застосовуються семантичні критерії, що дозволяють згрупувати топоніми за лексико-тематичними групами, які називають: 1) землю, 2) воду, 3) рослинність, 4) тваринний світ, 5) колір, 6) будівлі, 7) заняття людей, 8) знаряддя виробництва, 9) етнічні назви, 10) назви пов’язані з громадською діяльністю. Використання лексико-семантичного критерію має місце також і в роботі С. Грабеця, яка, за його словами, спирається на класифікацію В. Ташицького. Слід відзначити глибоку деталізацію, властиву даній класифікації. Так, водні об'єкти поділяються на 7 груп:

1. Топографічні назви, утворені від а) водних термінів, б) властивостей води, в) властивостей ґрунту, г) рослинного світу, д) положення по відношенню до інших географічним об'єктів.

2. Культурні назви.

3. Назви похідні від інших географічних назв: а) зменшувальні, б) від назви гір, в) від назв ґрунту, г) від назви населеного пункту та його частин.

4. Назви, утворені від власних назв: а) присвійні прикметники, б) похідні від власних назв, в) назви, зв’язок яких з власними назвами невизначений.

5. Родові назви.

6. Назви іноземного походження.

7. Назви незрозумілого походження.

Назви гір, у свою чергу, поділяються на 3 групи:

1. Топографічні назви, утворені а) від назв гірських термінів, б) від їх будови, в) від особливостей ґрунту і схилів гір, г) від рослинного світу, д) від відтінків місцевості, е) від положення по відношенню до інших географічних об'єктів, ж) інші географічні терміни.

2. Назви культурні.

3. Назви, які походять від інших географічних об'єктів: а) від гірських термінів, б) від назв водних об'єктів, в) від назв ґрунту, г) від назв населених пунктів та їх частин.

Назви населених пунктів розподіляються за класифікацією, яку запропонував В. Ташицький, відповідно до якої всі топоніми поділяються на 2 групи: 1) споконвічні назви місцевості, і 2) назви, які раніше були іменами людей, а потім стали іменами географічних об'єктів. Перша група складається з назв: а) топографічних, б) культурних, в) присвійних, г) зменшувальні. Друга група слів класифікується не у відповідності до класифікації В. Ташицького і складається з родових назв. Однак С. Грабець виділяє ще й третю групу слів, до якої належать назви незрозумілого походження. Очевидно, що при всіх перевагах даної класифікації, вона має певні недоліки. Наприклад, при розмежуванні видів водних об'єктів одночасно використовуються і етимологічний, і семантичний, і словотворчий критерії. На тому ж принципі, що й класифікації Ф. Міклошича і С. Грабеця, побудована класифікація Л.Л. Гумецької, яка виділяє 4 групи назв: 1) місцеві назви, які не походять від назв осіб, 2) місцеві назви, що походять від назв осіб, 3) місцеві назви невизначеного значення, 4) місцеві назви незрозумілого значення [21; С. 37−38]. Класифікація С. Роспонда, побудована за морфолого-словотвірним принципом, ділить топоніми на три групи: I — примарні (без топоформантів); II — секундарні (або деривативні), утворені за допомогою суфіксів і префіксів; III — складні. [73; С. 34]

Примарні складаються з: а) отапелятивних, і б) назв утворених від власних назв. Секундарні поділені на: а) префіксальні, б) суфіксальні, в) префіксально-суфіксальні. Складні топоніми утворені за допомогою: а) складання, б) зрощування. [74; С. 54] У даній класифікації, крім поділу за формантом, автор також проводить і семантичний поділ. Однак поза класифікацією залишилися 5 груп слів: 1) назви-гібриди; 2) назви, утворені заміщенням; 3) назви-кальки; 4) назви, утворені аглютинацією; 5) назви утворені скороченням. [74; С. 57] В останні роки морфолого-словотвірний критерій продовжує широко застосовуватися в топоніміці, наприклад, у роботах О.Ф.Ріпецкої «Принципи класифікації німецької топонімії», і А.В. Суперанської «Типи і структура географічних назв». [51; С. 11].

Класифікація, що представляє інтерес не тільки для мовознавства, але також для географії та історії, була запропонована В. А. Жучкевичем. В її основу було покладено етимологічний критерій. Автор ділить топоніми на 8 груп: 1) що виникли на основі природних ознак місцевості, 2) що виникли на основі соціально-економічних понять, 3) що виникли з ознак самого об'єкта, 4) назви патронімічні, 5) мігранти, 6) топоніми релігійного та культового походження, 7) назви меморіальні, 8) етимологічно не досліджені, і тому не віднесені ні до однієї з груп. [27; С. 12]

Із запропонованих вище класифікацій стає зрозуміло, що принципи класифікації топонімів визначаються перш за все метою дослідника, але пріоритетом користуються два основних критерії: 1) лексико-семантичний і 2) морфолого-словотвірний.

Питання вироблення єдиної універсальної класифікації, яка б охоплювала всі проблеми топоніміки, в даний момент вважається дискусійним, що можна пояснити процесом становлення топоніміки як науки. Складність створення універсальної класифікації пояснюється неоднозначним ставленням різних дослідників до цієї проблеми, а також різними цілями, які ставляться до досліджень. Ідеальний варіант єдиної класифікації повинен носити потрійний характер, тобто представляти інтерес не тільки для лінгвістів, але також для географів та істориків.

За морфологічними ознаками топоніми можуть поділятися на прості (кафе «Корчма», «Курінь», магазин «Смакота») і складні (кафе «Країна смажених курчат», кафе-бар «Козацька втіха», магазин «Файна пані»). Складні топоніми в свою чергу можуть поділятися на групи:

іменник + іменник (магазин «Світ Джинса»);

прикметник + іменник (кафе «Пивна хата»);

числівник + іменник (вулиця 21 Січня);

ідіоматичні та інші словосполучення (Карантинний острів);

назви-скорочення (БПК).

У безкінечній на перший погляд різноманітності географічних назв ми можемо помітити назви, досить близькі за смислом і формою; вони складають більш або менш чіткі групи — топонімічні групи. Для кожного типу характерна загальність граматичної форми, походження та смислове значення слів. Прикладами топонімічних типів можуть бути іспанські назви в Північній Америці: Сан-Франциско, Сан-Дієго, Сан-Антоніо; група типових тюркських назв у Середній Азії: Каракуми, Кизилкум, Муюнкуми, потім Аксу, Карасу, Кизилсу, Сарису, Коксу; група назв білоруських сіл: Буда-Кошелево, Буда-Гричинська, Буда-Жгунська, потім Осово, Осови, Осовець та ін. У нашій країні назви міст часто закінчуються суфіксомів абоїв, вони утворюють свій «міський» топонімічний тип: Київ, Миколаїв, Харків, Львів та інші.

У спеціальній лінгвістичній літературі під топонімічним типом розуміється інколи лише певна словотвірна модель, в окремих випадках формант, незалежно від того, що означає та чи інша назва і до яких об'єктів вона відноситься. Таке визначення топонімічного типу ґрунтується на розумінні топоніміки лише як частини лексикології. За В.А.Ніконовим, «топонімічний тип» — це найзагальніша таксономічна одиниця, наприклад в слов’янських мовах найти повий «слов'янський топонімічний тип». Таке розуміння типу також природне, але воно зводиться до класифікації мов (слов'янський, тюркський, китайський типи). [46; С. 97] Але в цілях дослідження більш перспективне розуміння топонімічного типу як засобу поєднання граматичної форми зі смисловим значенням слова. У цьому плані для кожної місцевості і кожного історичного періоду, кожної мови характерні свої топонімічні типи.

Топонімічний тип — поняття більш поширене, ніж модель і формант. Одна топонімічна модель може містити декілька топонімічних типів, але деякі типи можуть виходити і за межі однієї моделі, бо модель і формант — поняття лінгвістичні, а топонімічний тип — поняття комплексне, що містить всі закони топоніміки. Слов’янські топонімічні моделі часто будуються за прикладом корінь+суфікс або корінь+корінь, вони можуть мати ряд варіантів в залежності від суфікса: Хмельницький, Донецьк, Дніпропетровськ і т.д. Німецькі топонімічні моделі також можуть мати декілька типів і варіантів: Магдебург, Гамбург, Фленсбург і т.д., потім Бінген, Золінген та ін. [37; С. 95] Оскільки на кожній території переважає декілька характерних топонімічних моделей або формантів, тому і топоніміка кожної території має свій характерний колорит, специфічне «забарвлення».

Виділення топонімічних типів необхідно для етимологічних пошуків. Дослідження основи або форманта окремо відкриває широкі можливості для суб'єктивізму, тоді як порівняння будь-якої назви з морфо-семантичними типами дозволяє нам віднести назву до певного «лекалу». Оскільки на кожній території свої топонімічні типи, то назви, які значно відрізняються від них, повинні в першу чергу привертати увагу дослідників, тому що ці відмінності свідчать про відмінності в історії їх виникнення. Так, наприклад, на території Канади серед англійських назв є французькі. В середньоазіатських республіках серед тюркських та іранських назв зустрічаються назви арабського походження.

Але на значній території повне одноманіття топонімічних типів проявляється досить рідко. Таку одноманітність можна помітити лише в місцях однорідного національного складу населення і тривалого проживання його на цій території (Східний Китай, деякі райони Ірану, Скандинавських країн).

У великій кількості географічних назв різного походження далеко не всі можна визначити не лише за смислом, етимологією, але й складом слова. Загальновідомі поняття «корінь», «суфікс», «префікс», «закінчення» у низці топонімів важко виділити і визначити. В цих випадках слід обмежуватися розподіленням топонімів за формантами, розуміючи під цим типові, які повторюються від назви до назви, схожі за формою і звучанням слова [9; С. 28].

Важливим завданням топонімічних досліджень може бути визначення меж розміщення назв того чи іншого типу. Ці межі складають ареал типа або форманта. Вивчення топонімічних ареалів може допомогти у визначенні міграцій населення. Форми ареалів можуть бути найрізноманітнішими, зазвичай вони займають територію розселення того чи іншого народу в історичному минулому.

Як вже було зазначено, на кожній території найчастіше домінують певні топонімічні типи, назви однієї чи кількох мов. Мова, до якої належить більшість географічних назв на даній території, утворює її топонімічний фон, до неї входять інші назви, які представляють інші мови та інші топонімічні типи. Такі входження можуть бути різними. Весь комплекс назв даної території складає топонімічний спектр, найбільший сектор у ньому займають назви топонімічного фону. Топонімічний фон визначається за домінуючим топонімічним типом. Так, наприклад, у Молдові топонімічний фон складають молдавські назви населених пунктів, друге місце займають слов’янські назви, третє - тюркські і т.д.

Відмінності в топонімічних фонах лежать в основі виділення топонімічних регіонів. Інколи топонімічний фон відсутній, він являє собою досить барвистий топонімічний спектр. Але таких територій порівняно небагато, вони зустрічаються поблизу етнічних кордонів, на територіях зі змішаним населенням.

Топонімічні спектри — категорія історична, вони не залишаються незміненими. Мова, якій зараз належить головне місце в топонімічному спектрі, могла в минулому зовсім не існувати, і навпаки, мова, яка нині є залежною, раніше могла бути домінуючою. Причинами таких змін може бути зміна народів. Народ, який знову прийшов, приймає якусь частину географічних назв з мови раніше пануючого народу. Територія покривається пластом нових географічних назв, які тепер становлять її топонімічний фон, старий же топонімічний шор лише де-не-де просвічується з-під нього.

В деяких місцях може бути декілька топонімічних шарів. Роль кожного з них у топонімічному спектрі не завжди прямо пропорційна його віку. Інколи старі топонімічні шари можуть бути збережені в сучасній топонімії краще, ніж молоді. Причина цього полягає не лише в культурному значенні, але і в тривалості проживання народу на даній території. Утворення топонімічних шарів можливе лише в тих випадках, коли новий народ, приходячи на дану місцевість, деякий час проживає разом з попереднім і засвоює його географічні назви. Топонімічні шари не зберігаються у чистому вигляді: кожний новий шар видозмінює, асимілює той, який лежить нижче. Колишні географічні назви входять до словника нової мови, залишаючись іншомовними за походженням, але рідними за використання. Взаємодія мов може бути і маргінальною (коли лише в прикордонній зоні всі мешканці розмовляють двома мовами суміжних між собою народів), і внутрішньотериторіальною (яка характеризується глибоким проникненням великих мас носіїв однієї мови на територію, яка зайнята носіями іншої мови). Двомовність буває тимчасовою: перемагає одна мова. [9; С. 35]

Топонімічні шари у другому випадку утворюють стратиграфію, подібну геологічним нашаруванням.

Від топонімічних шарів, що являють собою цілісні комплекси топонімів і утворених у процесі тривалого проживання на цій території певних народів, слід відрізняти топонімічні елементи, що являють собою окремі назви, які порівняно рідко зустрічаються. Вони з’явилися разом з окремими поселеннями, носіями тієї мови, до якої ці елементи належать

Історичні елементи відрізняються від шарів тим, що виникли вони навколо окремих поселень іншомовних народів серед єдиного компактного за мовою населення, тоді як топонімічні шари займають суцільну територію і свідчать або про зміну народів, або про їх етнічну і мовну трансформацію. На кожній території топонімічних елементів значно більше, ніж топонімічних шарів.

Характеристика загальних закономірностей топоніміки буде неповною, якщо опустити відмінності між писемною і усною формою топонімів. Зазвичай дослідник під час вивчення топонімії має справу з писемними документами і будує свої висновки на їх основі. Але не можна забувати, що запис географічної назви завжди в якійсь мірі нівелює відмінності у вимові. Фонетичний аспект в топоніміці поки що не розроблений, робляться лише перші кроки в цій області.

Джерела і топонімічні матеріали за своїм змістом різноманітні. До їх складу відносяться перш за все літописи та історичні документи, у тому числі писемні книги, акти, іменні та географічні вказівки до літописів і документів. Переваги цих джерел — у їх історичній достовірності та документальності. Важливими джерелами можуть бути географічні мапи різних років видання, їх важливість велика тому, що вони містять документальність з оглядом топонімічного ландшафту в цілому. Крім того, докладна мапа володіє цілісністю, охоплюючи всю топонімію вивчаючої території.

У практиці використовуються ріні методи топонімічних досліджень в залежності від аспекту, в якому ведуться ці роботи [9; С. 36]:

метод лінгвістичного аналізу;

статистичні методи, вивчаючі кількісну співвіднесеність форми та етимології, мовної приналежності, відсоткового співвіднесення назв різного походження на одній і тій же території і т.д.;

порівняльно-історичні методи, які простежують поступові зміни топонімії даного району за тривалий час;

картографічні методи, які досліджують просторове співвіднесення окремих об'єктів;

географічні методи в широкому значенні слова, які визначають зв’язки між самими об'єктами та їх назвами.

Очевидно, що жодний з цих методів окремо не може бути універсальним, і в той же час кожний з них вносить свій вклад в дослідження. Ефективність і доцільність використання кожного методу визначається перш за все ціллю, яку ставить дослідник. Але при всіх обставинах першим етапом повинен бути збір матеріалів — конкретних географічних назв. Ця робота не може зводитися до одного лише знайомства з картою. Слід порівняти записи назви в документах різних років, з’ясувати вимову назви на місці, зібрати необхідні відомості про сам названий об'єкт, його історію місцезнаходження (координати). Неточність у початковому матеріалі неминуче приведе до помилок під час його узагальнення. Так, наприклад, недостатність історичних даних ускладнює пояснення процесу трансформації та етимології, а відсутність точних координат кожної із зібраних назв призводить до помилок фактичного порядку і робить зібраний матеріал зовсім безкорисним для історії, археології, етнографії і географії, оскільки цінність топонімічних даних не лише в їх давності, але й в «прив'язаності» до місцевості.

Шляхом лінгвістичного аналізу встановлюються топонімічний фон і стратиграфія, типи і форманти. Чим легше і простіше з’ясовується смислове значення назв тої чи іншої території, тим однорідніший топонімічний фон, тим молодші назви. З’ясування загального фону дає можливість визначити мовну приналежність основної топонімії даної місцевості. На цьому фоні майже завжди є окремі включення — іншомовні назви. З-під верхнього фону звичайного «просвічується» де-не-де нижчі топонімічні шари, під їх впливом змінюються і назви основного фону. Тому слідом за аналізам основного фону необхідний аналіз інших частин топонімічного спектру — нижчих топонімічних шарів.

Лінгвістичні методи можуть бути представлені різними аспектами:

етимологічним;

формантним;

фоностатистичним.

Перший аспект повноцінний лише тоді, коли відомі мови, представлені в топонімічному ландшафті території. Формантний аналіз отримав за останній час особливо широкий розвиток. На деяких територіях він дозволив зібрати і узагальнити великий початковий матеріал. Але цей метод — лише рекогносцировка матеріалу, він не може слугувати кінцевою метою дослідження, оскільки при великому обсязі він не може надати надійний матеріал. Фоностатистичний метод являє собою своєрідний «рентгенівський аналіз» топонімії і може дати нові цікаві матеріали.

Одним із засобів комплексного топонімічного аналізу є статистичний метод, за допомогою якого можна встановити кількісну співвіднесеність назв, різних за смисловим значенням, граматичною формою. Він також дозволяє зробити порівняння топонімії двох або більше районів, навіть окремих територій. Статистичний метод дає можливість точніше встановити і основний фон топонімії. Але він придатний лише при точних початкових матеріалах і правильному групуванні.

Статистичний метод в топоніміці поки розроблений дуже слабо. Тому прийоми статистичного аналізу в топоніміці інколи ще випадкові і теоретично невиправдані.

Статистичний метод в топоніміці має два аспекти: синхронний (наприклад, співвідношення на 1576 рік, співвідношення на 1924 і на 1967 роки) і діахронний (наприклад, крива росту відповідного форманту за той чи інший історичний період і т.д.).

Про переваги і значення картографічного методу дуже переконливо говорив Е. М. Поспелов у ряді робіт. Карта дає можливість скласти правильне уявлення про топонімічний фон території і про межі того чи іншого явища. Без карти дослідження топонімії може стати неповноцінними. В практиці відбувається картографування: 1) окремих назв, які є об'єктом спеціальних топонімічних досліджень; 2) назв, згрупованих за граматичними показниками; 3) назв, об'єднаних за національно-генетичними ознаками; 4) назв меморіальних; 5) назв за часом їх виникнення; 6) топонімічних пластів; 7) смислового значення назв і термінів; 8) вимови назв і т.д. [27; С. 258]

За останні роки в топоніміці використовуються і математичні методи. Особливо перспективне їх використання для аналізу топонімів за формантами.

1.3 Урбонімія як розділ топоніміки

урбонім топонімічний назва семантичний

Урбоніми — це вид топонімів, які позначають власне ім'я будь-якого внутрішньоміського топографічного об'єкта. У комплексі вони утворюють вербалізований знаковий код просторової організації міста. В залежності від просторових характеристик денотата (точка, лінія, площина), виділяють локальні, лінійні та планарні (від англ. planar — плаский) урбоніми.

До групи планарних урбонімів відносяться назви умовно вичленованих фрагментів міської території, як правило, досить великої: мікрорайонів, селищ, містечок. Лінійні урбоніми називають об'єкти, які мають лінійну протяжність: вулиці, провулки, проспекти, бульвари, спуски, набережні. До локальних урбонімів відносяться назви об'єктів культурно-побутового та екстер'єрного призначення: магазинів, кафе, кінотеатрів, стадіонів, фонтанів, мостів тощо.

Власні назви свідомо створюються людиною з метою виконання певних функцій: 1) номінативної - функції називання об'єкта (постійна); 2) інформативної - назва несе в своєму змісті певну інформацію про об'єкт; 3) естетичної - підкреслюється мовна привабливість назви, її вишуканість та оригінальність; 4) ідеологічної - назва відбиває те чи інше поняття пануючої в суспільстві політичної ідеології. Назви таких об'єктів дуже часто змінюються, тому що на їх виникнення і формування впливає коло різних факторів: 1) політичний, суть якого полягає в залежності назв об'єктів від суспільно-політичних умов; 2) соціальний — на формування назв впливає існування тих соціальних прошарків людей, які проживають (чи проживали) в місті, наприклад, назви вулиць; 3) економічний — з розвитком економіки зростає потреба в новій робочій силі та розширенні території міста для розгортання виробництва, а під впливом цього з’являються відповідні назви; 4) часовий — впливає на формування назв постійно — вони виникають під час створення міста, існують протягом певного проміжку часу, інколи замінюючись іншою назвою, більш сучасною; 5) історичний — хід історичних подій може кардинально змінювати склад власних назв міста; 6) культурний — рівень культурного розвитку населення міста також впливає на розвиток урбанонімікону; 7) релігійний — багато назв об'єктів мають сакральну семантику, завдячуючи існуванню в містах релігійно-культових споруд (храмів, костьолів, синагог), але зараз він не є дієвим; лише зрідка можна зустріти в місті назву об'єкта, що носить назву церкви; 8) фізико-географічний — назви об'єктів виникають під впливом природного фактору: форми ландшафту, існування водоймищ, інших природних явищ. Назва об'єкта також може містити вказівку на його довжину чи розташування по відношенню до іншого об'єкта; 9) етнографічний — назва об'єкта залежить від національної належності людей, які проживають чи проживали тут. Усі перелічені фактори є екстралінгвальними. До внутрішньомовних слід залучити фактор впливу однієї мови на іншу, внаслідок чого порушується нормальний розвиток назв. Так, завдяки білінгвізму кожен урбанонімікон міст колишнього СРСР мав у своєму складі національні і російські назви, які згодом, з отриманням країнами незалежності, перекладалися рідними мовами, хоча залишилася колишня ідеологічна семантика.