Глобальный екологічна криза

Глобальный екологічний кризис

Вступ.

Філософія забезпечує культурі самопізнання, а людському життю — смислові орієнтири. Справедливо вважається, що істинна філософія є духовною квінтесенцією епохи, живою душею культури. Звичайно, соціальні джерела й соціальне значення філософських вчень залежать від тихий соціальних форм, що викликають їхнього до життя. Хоч всесвітня філософія, по суті, обертається навколо «вічних» проблем. До їхні числа належить й проблема взаємовідносин Людини й Природи, котра в нинішній переломний момент людської історії набула, на шкода, трагічного звучання. Серед численних соціально значущих проблем, що стали перед народами на порозі третього тисячоліття, головне місце зайняла проблема виживання Людства й всього живого на землі. Людському буттю загрожує самознищення. Ця обставина, як й екологічні, науково-технічні й інші моменти, неодноразово інтерпретувалися мислителями самих різних світоглядних орієнтацій. Людина стала, як вважав президент Римського клубу А. Печчеї, сам для собі ахіллесовою п’ятою, він — точка відліку, «в ньому усі качани й кінці» [13,315]. З його точки зору важливо зрозуміти стан, в якому опинилася людина. Чому його дорога призвела до катастрофи? Чи є ще годину звернути із неї, бо куди? Який шлях вибрати? Яким цінностям надати перевагу? титану негативні для природи й самої людини наслідки антропогенної діяльності, що виявились в останні рокта, примушують пильніше вдивитися до системи екологічних взаємовідносин, замислитися над проблемою їхні гармонізації. Чому мова винна йти саме про гармонію людини із природою, й недостатньо говорити, наприклад, лише про їхні єдність? Праворуч в бо внаслідок своєї об'єктивної діалектичності суперечлива єдність людини із природою має місце й на тихий етапах їхні взаємовідносин, коли ці відносини загострені, як, наприклад, за годину. разом із тім потреба виходу із справжнього кризового стану викликає необхідність становлення особливої форми єдності людини й природи, Яка й забезпечила б це. Такою й є гармонія людини із природою.

Таким чином, екологічні потреби також давні, як й потреби людини в їжі, одягу, житлі й т. буд. На протязі всієї попередньої історії їхнього задоволення відбувалося автоматично й люди були переконані, що повітрям, водою й грунтом смердоті забезпечені в статку на усі часи. Протверезіння настало лише декілька десятиріч тому, коли в зв’язку із наростанням загрози екологічної кризи ставши все гострішим відчуватися дефіцит чистого повітря, води й грунтів. Сьогодні усім ясно, що здорове навколишнє середовище не менш значуще, ніж матеріальні й духовні потреби. Було б великою помилкою вважати, наче б із екологічною кризою можна справитися за допомогою лише економічних заходів. Екологічна кризу зумовлена «стрілками», що направляли рух нашої технократичної цивілізації до конкретних цінностей й категорій, без коректування яких, можна приступити до радикальних змін. При переорієнтації категорій поняття природи повинне статі центральним, так що саме ставлення людини до природи якщо інакшим, ніж було б до цого. Важливо зрозуміти й прийняти нові ціннісні орієнтири, смислові установки, створити новий образ людини — в противагу людиноспоживачу людини гуманної по відношенню впритул до собі й природи. Без цієї глобальної філософської перебудови відносин в системі «Людина—Природа» усі заходь економічного, екологічного, науково-технічного характеру будуть матір лише приватне значення й не зможуть статі скільки-небудь серйозною перешкодою на шляху екологічної катастрофи, що насувається. Кінцевий висновок фахівців, що займаються цією проблемою, досить жорстокий: «Або вона (людина) винна змінитися, чи їй призначено зникнути із лиця землі» [13,316].

Метою даної роботи є розгляд саме філософських аспектів взаємовідносин Людини й Природи в умовах екологічної катастрофи, що насувається, шляхів й можливостей формування тієї нової системи цінностей, за допомогою якої можна якщо запобігти сповзанню Людства до власної загибелі.

Треба зазначити, що проблема ця, Незважаючи протягом усього її актуальність, далеко ще не нова. Питання про відповідальність Розуму перед природою було б поставлене ще у ХІХ ст. течією так званих російських космистів, розвинене в роботів Федорова, Вернадського й інших.

У XIX ст., в міру загострення екологічної ситуації, у вирішення проблеми гармонічних взаємовідносин Людини й Природи втягувалася все більша кількість філософів й вчених. Виникли навіть нові галузі знань: філософія екології, соціоприроднича історія, народжені на стику природних й гуманітарних дисциплін, що було б викликано масштабністю й різноплановістю проблеми.

При підготовці даної роботи були використані дослідження російських й зарубіжних вчених, таких як Федоров М. М., Кульпін Е.С., Пантін В.І., Моїсеєв М.М., Гиренок Ф. И., Лось В. А., Кравченка Ш. И.; Гор О. Л., Хесле У., Форрестер, Печеї А., Тоффлер Про. й інші.

Завданнями даної роботи є:

1. Розглянути сучасний стан взаємовідносин «Людина—Природа—Цивілізація» й основні вузли етично-філософських протиріч в ній на сучасному етапі суспільного розвитку.

2. Освітити основні шляхи виходу із глобальної кризи, що пропонувалися філософами й вченими XIX-XX ст. й їхні реальне співвіднесення із екологічною ситуацією, що склалася.

3. Показати роль й місце екологічного виховання в загальному контексті екологічної проблеми.

Розділ I. Передумови й формування глобальної екологічної кризи..

Проблема взаємовідносин в системі «Людина—Природа—Цивілізація» належить до вічних філософських проблем. Не заглиблюючись дуже у далекому історію її становлення й розвитку, зазначимо однак, що Перші екологічні кризи (локального характеру) були відомі ще в давнині й були тією основою, котра служила наочною ілюстрацією життєвої важливості даної проблеми.

Людина, як й усі землі, невіддільна від біосфери, Яка є необхідним природним чинником його існування. Природапредпосылка й природна основа життєдіяльності людей, причому повноцінна їхні життєдіяльність можлива лише в адекватних природних умовах. Людина може існувати лише в досить певних й вельми вузьких рамках навколишнього природного середовища, відповідних біологічним особливостям його організму. Він відчуває потребу в тому екологічному середовищі, в якому проходила еволюція людства протягом всієї його історії. як відмічає Н.Н.Моїсеєв, розвиток суспільства поза біосферою — це нонсенс! Можливість існування суспільства може бути гарантована лише в контексті розвитку біосфери, й ті лише у відносно вузькому діапазоні її параметрів. Знання цого діапазону — життєва необхідність людей. Звичайно, кожна людина володіє можливістю пристосовуватися до умів природного середовища, що змінюються (в певній мірі), нового для нього середовища проживання. Дж. Уайнер зазначає, що «Всі представники виду HomoSapiens здатні виявити необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміну зовнішніх умів» [6,8]. Однак при всій їхні широті й мобільності, адаптаційні можливості людського організму не безмежні. Колі швидкість зміни навколишнього природного Середовища перевищує пристосувальницькі можливості організму людини, тоді наступають патологічні явища, котрі ведуть, зрештою, до загибелі людей. У зв’язку із цим виникає настійна потреба співвіднесення темпів зміни навколишнього середовища із адаптаційними можливостями людини й людської популяції, визначення допустимих між їхнього впливу на біосферу виходячи із допустимих кордонів її зміни. «Людство як жива речовина нерозривно пов’язане із матеріальноенергетичними процесами певної геологічної оболонки землі із її біосферою, — підкреслював Вернадський. — Воно не може фізично бути від неї незалежним жадної секунди» [1,299]. Інакше кажучи, людина як біосоціальна істота для повноцінної життєдіяльності й розвитку потребує не лише якісної соціальної середи, але й й в природного середовищі певної якості. Це означає, що нарівні із матеріальними й духовними потребами об'єктивно існують потреби екологічні, вся сукупність які уражена біологічною організацією людини. Екологічні потреби — особливий вид суспільних потреб. Людина потребує певної якості природного середовища його проживання. Лише при збереженні належної якості таких фундаментальних умів існування людей як повітря, вода й грунт можливе їхнього повноцінне життя. Руйнування хоч бі одного із цих життєво важливих компонентів навколишнього середовища призвело б до загибелі життя на землі.

Людство почало усвідомлювати свою невід'ємну причетність до природи ще за стародавніх часів. «Показовою тут є та особистість архаїчної свідомості, якої французький вчений Л. Леві-Брюль називав „логікою партиципації“ (причетності). Згідно із нею й надприродні сили, й природа, й людина є елементами єдиного космічного порядку, неперервним полем найрізнобічніших взаємодій та залежностей… Міфологічна свідомість переповнена відчуттям особливої пов’язаності, залежності чи навіть тотожності макрокосму і мікрокосму, природи й людини… Ототожнення космічного й людського відбивало не скільки нерозвинутість архаїчного світовідчуття, стільки його екологічну чутливість» [14,316].

Будучи по суті невід'ємною частиною Природи, Людство в своїх відносинах із нею пройшло ряд етапів: від повного обожнювання й поклоніння природним силам до ідеї повної й безумовної влади людини над природою. Катастрофічні наслідки останньої ми повною мірою пожинаємо сьогодні. Відносини Людини й Природи в XXст. стали своєрідним центром, в якому сходяться й зав’язуються до одного вузол різноманітні аспекти економічного, суспільного й культурного життя людей. як відмічає Ф. Гиренок, сучасній людині «треба усвідомити тієї факт, що для неї немає привілейованого місця ані в природі, ані в космосі» [4,3].

Природа й сус-пільство завжди знаходилися в єдності, в якій смердоті залишаться доти, поки будуть існувати Земля й Людина. І в цій взаємодії природи й суспільства навколишнє природне середовище як необхідна природна передумова й основа людської історії загалом ніколи не залишалося лише лише пасивною стороною, що відчуває постійна вплив із боці суспільства. Вона завжди впливала й продовжує впливати певним чином на усі сторони людської діяльності, на самий процес суспільного життя, на соціальний прогрес взагалі, сповільнюючи чи прискорюючи його, причому його роль різних регіонах й в різні історичні епохи був різна. Так, на зорі розвитку людської цивілізації, коли люди задовольнялися переважно привласненням готових продуктів, сус-пільство знаходилося в абсолютній залежності від зовнішньої середи. Подібно череді тварин, первісні люди после виснаження харчових ресурсів в одному місці переміщалися в інше, де було б досить природних коштів для існування. Інакше кажучи, виснаження природних ресурсів, деградація природи вели до певних соціальних змін — міграції населення. Надалі, в міру розвитку продуктивних сил, залежність суспільства від природи постійно зменшувалась, людина все понад виходила з-під влади її стихійних сил. Алі ця незалежність людини від природи виявилася ілюзорною, оскільки інтенсивний вплив на навколишнє середовище Веде до різкого погіршення умів його існування, тобто до екологічного дискомфорту. Більш того, наростання екологічних небезпек ставити под запитання саме існування земної цивілізації, збереження обитемости планети Земля. Усі це свідчить про ті, у процесі відо соблення людини від природи залежність його від неї не слабшала, а навпаки, зростала. Соціальний прогрес мав місце в історії лише внаслідок того, що постійно відтворювалося екологічне середовище. І в наші дні інтереси забезпечення майбутнього роду людського змушують людей все понад рахуватися з законами функціонування й розвитку біосфери. Однак діалектика взаємодії суспільства й природи виявляється й до того, що не лише навколишнє середовище впливає на сус-пільство, але й й людина в процесі життєдіяльності накладає незгладимий відбиток на природу. як зазначали К. Маркс й Ф. Енгельс, «історію можна розглядати із двох сторін, її можна розділити на історію природи й історію людей. Однак обидві ці сторони нерозривно пов’язані; доти, поки існують люди, історія природи й історія людей взаємно обумовлюють один одну.» [2,16].

Ще за часів античності й середньовіччя вплив суспільства на навколишнє середовище був вельми істотним, що призводило до локальних екологічних криз, внаслідок які под пісками пустель виявлялися похованими руїни колися квітучих цивілізацій. Так, одною із причин загибелі держави майі, цієї видатної цивілізації, було б виснаження земель через застосування підсічно-вогневої системи землеробства. Локальні (чи регіональні) екологічні кризи, малі місце у усі епохи розвитку людського суспільства. Історію відомі досить великі екологічні лиха, зумовлені господарською діяльністю людини, й в тих далекі часи, коли густота населення в країнах, що зазнали цих бід, по нинішніх мірках, був нікчемно малою, а промисловості в її сучасному розумінні не було б зовсім. Досить пригадати сумний досвід Месопотамії й Греції, де огрядні пасовища були вибиті худобою, чи землі Лівана, де спустошення було б викликано вирубкою ліванського кедра. У XX ст. екологічні проблеми переросли в загальну екологічну кризові планетарного масштабу багато в чому «завдяки» бо саме в цей період людина стала активною стороною взаємодії в системі «людина—природа» й своїми непродуманими діями різко порушила баланс екологічної рівноваги. Загалом до XXст. активною стороною взаємодії був, як правило, природа. Зміни клімату, природні катаклізмм понад впливали на життя людей, ніж життєдіяльність останніх на природу. З того години, як людина «порушила» закон природної еволюції, вийшла з-під підкорення йому, знайшла шлях розвитку, відмінний від шляху розвитку інших живих організмів, починається соціоприроднича історія — історія взаємовідносин двох суверенних початків: суспільства й природи.

Загалом можна виділити наступні етапи взаємодії природи й суспільства [4]:

1. Доісторичний (доцивілізаційний), коли має місце неусвідомлена співпраця, а протистояння носити неантогоністичний характер;

2. Історичний (цивілізаційний, сучасний). Для цого етапу характерні: наростання конфронтаційних, антагоністичних відносин між природою й суспільством; виробляюча діяльність, Яка Веде до знищення природного середовища проживання, швидкої зміни природного ландшафту антропогенним, поступове усвідомлення згубності конфронтаційних відносин.

3. Постісторичний, постцивілізаційний (майбутній). Передбачає наявність альтернативи: чи екологічна катастрофа планетарного масштабу, чи повна перебудова філософської основи взаємовідносин Природи й Людини. Останній шлях й якщо предметом розгляду II частини даної роботи.

Розділ IІ. Сутність Сучасної екологічної кризи та її негативний вплив на природу й цивілізацію.

На даному етапі ми маємо цивілізацію технократичного типу, основні пріоритети якої націлені на подалі розширення влади над природою без урахування можливих негативних наслідків; систему «Людина—Природа», в якій стрілки різко зміщені у бік перетворюючої діяльності людини. З епохи Відродження, коли людина був поставлено центр світобудови, а Природа низвержена до її служіння, поволі складався тип технократичного мислення. З зародженням промислової революції та індустріалізму складалася відповідна сукупність уявлень про місце й роль людини в природі й суспільстві. Поступово найбільш розвинені наукові уявлення фізичних наук, особливо механіки, лягли основою не лише фізичної картини світу, але й й стали ядром світогляду. Цей механістичний світогляд був, передусім, антропоцентричним. Він фактично допускав вседозволеність людської діяльності в природі. У тієї ж годину, будучи суто механістичним, він фактично ігнорував етичний аспект в соціальній й екологічній практиці. Людина, що засвоїла світоглядні уявлення індустріальної епохи, схематично-механістично уявляла собі соціально-історичний процес суспільного й соціоприродного розвитку, їхнього еволюцію вон оцінювала із точки зору кількісних трансформацій, забуваючи про можливість якісних змін.

Догматичність механістичного світогляду стримувала пошуки нових підходів до осмислення теорії й практики взаємодії природи й суспільства, а консервація індустріального типу розвитку суспільства, на свій чергу, обумовлювала живучість старих світоглядних орієнтирів. Філософське обгрунтування цієї системи (в спрощеному варіанті), таке: Людина в більшості розглядається як позаприродний об'єкт, Природа — як неживий склад ресурсів й багатств, котрі можна й винне використати відповідно до волі й бажання Людини. Іншими словами, паралельно посиленню тиску на природне середовище йшло формування відповідної філософії підкорення природи. Стало вважатися як бі саме собою що розуміється, що людина — «цар природи» й може змінювати своє середовище проживання, як їй заманеться. Подібний агресивно-споживчий антропоцентризм складає світоглядну підвалину екологічної кризи. Зараз, наприкінці сторіччя, в повній мірі виявилися усі явні й таємні вади подібної позиції, ініціювавши ту ситуацію, в якій виявилося Людство. Ілюзія, що вдасться домогтися остаточної перемоги над природою, можлива лише при забутті того факту, що сама людина — частина природи, й знищення природи означає тім самим фізичну й духовну зазагибель людини.

Дисгармонія відносин між Людиною й Природою, частково викликана наркотоподібною звичкою споживати все понад й понад природних ресурсів, сьогодні виявилася в серії криз, кожна із які характеризується дедалі более руйнівним зіткненням цивілізації й природи. як уже говорилося вище, раніше усі загрози навколишньому середовищу малі локальний й регіональний характер, але й сьогодні смердоті придбали стратегічний розмах. Озонова діра над Антарктидою й зменшення озонового кулі на всіх широтах, парниковий ефект, а також можливе знищення того кліматичного балансу, який робить нашу Землю придатною для життя — все це говорити про ті, що протиріччя між людиною й природою, між природою й цивілізацією стають все сильнішим.

Переможний хід раціоналістичного ставлення до природи, нещодавно ще так помітний в сучасному природознавстві й техніці, може обернутися безпрецедентним поневоленням людини. Адже людина, будучи істотою тілесною, також є природою, й його панування над природою означає й панування над людиною, спочатку над іншим, а потім й над самим собою.

Діалектика техніки полягає в наступному: із одного боці, вона доводити перевагу людини над природою, вона заснована на здатності людини бачити речі не такими, котрі смердоті в їхнього природного контексті, й тім самим робити їхні придатними для своїх цілей. Алі із іншого боці так саме зрозуміло, що техніка сприяє найшвидшому, як екстенсивному, то й інтенсивному задоволенню потреб, причому насамперед потреб природних. Технократична цивілізація, звільняючи людину від влади природи, одночасно знову прив’язує його до неї, бо техніка створює нові потреби, а саме — метапотреби, тобто потреби в певному технічно опосередкованому способі задоволення самих потреб. Залежність людини від цивілізації виявляється також у вигляді проблем продовольства, сировини, енергії й інших так званих глобальних проблем. З’ясувалося, що ресурси можуть бути вичерпані, що для цивілізації немає міцної опори, якщо вона руйнує структуру біосфери, несе в собі моральну деградацію людини. Люди не можуть припинити змінювати природу, але й смердоті можуть й повинні припинити змінювати її необдумано й безвідповідально, не враховуючи вимог екологічних законів. Тільки до того випадку, якщо діяльність людей якщо відповідати об'єктивним вимогам цих законів, а чи не йти всупереч їм, зміну природи людиною стані способом її збереження, а чи не руйнування. Невиправдане зміщення філософських акцентів в системі «Людина—Природа» призводить доти, що, спотворюючи природу, навколишнє середовище, людина спотворює й свою власну людську природу. Вчені вважають, що зростання числа душевних захворювань й самогубств у всьому світі пов’язане із насильством над навколишнім середовищем. Спілкування із природою в змозі зняти стреси, напруження, надихнути людину на творчість. Спілкування ж зі знівеченим середовищем пригноблює людину, збуджує руйнівні імпульси, шкодіти фізичному й психічному здоров’ю. Зараз уже ясно, що спосіб життя, який вимагає все більшої кількості ресурсів планети, що не відновляються, безперспективний; що руйнування середовища Веде за собою деградацію людини, як фізичну, то й духовну, викликає безповоротні зміни в його генотипі. У цьому зв’зку показовим є ті, що сучасна екологічна ситуація складалася в ході діяльності людей, направленої на задоволення їхні зростаючих потреб. Подібна антропоцентрична стратегія перетворення природного середовища, зміни окремих елементів природного оточення без урахування системної організації природи загалом призвели до змін ряду чинників, котрі в своїй сукупності знижують якість природного середовища, викликають необхідність все більшої витрати сил, коштів, ресурсів для їхні нейтралізації. Зрештою, трапилося наступне: прагнучи досягнення найближчих цілей, людина в результаті отримала наслідки, котрі не бажала й котрі годиною діаметрально протилежні очікуваним й здатні перекреслити усі досягнуті позитивні результати. Загроза глобальної екологічної кризи свідчить про вичерпання можливостей саморегуляції біосфери в умовах зростання інтенсивності людської діяльності в природі. Землю не можна розглядати як щось відокремлене від людської цивілізації. Людство — лише частина цілого; звертаючи свій погляд на природу, ми звертаємо його самих собі. І якщо ми не зрозуміємо, що людина, будучи частиною природи, має все навколишній світло могутній й зростаючий вплив, що людина, така ж природна сила, як вітри й припливи, ми не зможемо побачити й усвідомити всієї небезпеки наших нескінченних зусиль вивести Землю із рівноваги.

Якщо в минулому, Незважаючи на безповоротні зміни навколишнього середовища, що відбувалися на локального чи регіональному рівнях, природа сама справлялася із промисловими та іншими відходами, котрі надходили в біосферу, оскільки їхні загальний об'єм не перевершував її здібності до самоочищення, то цей годину, коли загальний обсяг забруднення природи істотно перевищує її здібності до самоочищення й самовідновлення, вон уже над змозі справитися із наростаючими антропогенними перевантаженнями. У зв’язку із цим людство вимушено взяти у собі відповідальність за збереження природного середовища проживання життєпридатним. Виникла гостра потреба в забезпеченню здорового життєвого середовища для нинішнього й майбутнього поколінь силами самої людини.

Роздуми про день наступний стають нагальною потребою суспільства. Технократична цивілізація опинилася на різдоріжжі, й передбачуваний вибір не можна назвати багатим: чи подалі проходження шляхом дестабілізації й руйнування до глобальної екологічної катастрофи, чи принципово новий шлях розвитку, заснований на абсолютно інших етично-філософських принципах, на ідеї рівнопраного співіснування Людини й Природи. Проблема філософських аспектів у взаємовідносинах «Людина—Природа—Цивілізація» є надзвичайно обширною й багатоплановою. Метою даного розділу було б висвітити основні із них, охарактеризувавши ситуацію, в якій виявилося людство внаслідок невиправдано різкого зміщення ціннісних орієнтирів й загального розбалансування відносин в найскладнішій системі «Людина—Природа». Основні філософські позиції із даного запитання, проекти виходу із кризи, що пропонуються вченими й філософами.

XIX-XXст., можливості альтернативних шляхів розвитку будуть розглядатися в наступному розділі роботи.

Розділ IIІ. Пошуки шляхів виходу із екологічної кризи.

Отже, етично-філософські принципи технократичної цивілізації, націлені попри всі понад збільшення влади Людини над Природою, виявилися неспроможними. Людство стоїть перед вибором, результатом якого є вирішення запитання про його власне виживання й про подальший розвиток. Мова йде про вибір шляху.

З самих суворих розрахунків ми сьогодні уже знаємо, що ніякі безвідходні технології й інші природоохоронні дії при всій їхні абсолютній й життєвій необхідності сам по собі не здатні вирішити проблему рятівного взаємовідношення Людини й Природи. Треба, ймовірно, набагато понад. При нинішній незбалансованості виробництва й споживання із природними циклами біосфери подібні заходь допоможуть лише виграти деякий годину для более радикальної перебудови всієї системи загалом, й в найбільшій мірі — людської свідомості.

Отже, шлях назв: це перебудова передусім людської свідомості щодо природи, розробка принципово нових засідок взаємодії Людини й Природи, принципово інший шлях розвитку цивілізації. До такої перебудови не можна приступити без досить цілісної філософської концепції того, що ми називаємо місцем Людини у Всесвіті.

Не маючи можливості розглянути в даній роботі основні етапи еволюції філософських поглядів на цю проблему, ми зупинимося на основних спробах її вирішення у ХІХ ст., котрі мають опосередковану проекцію й на день сьогоднішній. XIX з права можна назвати століттям видатних наукових відкриттів. Створення еволюційної теорії Дарвіна привнесло й в біологію, також як в механіку й фізику, ідеї руху й розвитку. Саме у ХІХ століття, тобто у тому годину, коли створювалася теорія походження видів, був встановлений другий вухо термодинаміки, й розуміння його значення для фізики співпало з затвердженням дарвінізму. У II підлогу. XIXст. сталося очевидне розмежування наук на точні, природні й суспільні. І усі ці дисципліни розвивалися окремо. Вважалося, що кожна із 3-х сфер нашого світу існує кожна у нас собі, й, принаймні, підкоряється своїм власним законам. Однак до того ж XIXст. почали формуватися й інші тенденції. Вони йшли, головним чином, від філософії й релігійного мислення. Ще Кант звернув увагу на суперечність в тій картині світу, котра склалася до XVIIIст.: Космос, Всесвіт сам по собі й феномен людини сам по собі. У такій постановці дуже багато чого виявилося за кадром наукового мислення. Ще более різко сказавши про це І.Одоєвський: «європейський раціоналізм підвів нас до схованок істини, але й відкрити він їхні не зможе» [11,3].

І вісь в Росії у II підлогу. XIXст. виникає своєрідний умонастрій, звань тепер російським космізмом. Ця течія, Яка в філософії був представлена цілим поруч блискучих розумів, таких, як І.Киреєвський, Вл. Соловьев, М. Федоров, П. Флоренський, Н. Лосський; а літературі — Л. Толстим, Ф. Достоєвським. Воно не було б школою в суворому науковому розумінні цого слова. Це був сам умонастрій широких кіл російської демократичної інтелігенції. Вісь його основні межі:

— Людина — основна частина Природи;

— Людину й Природу не треба протиставляти одне одному; а розглядати їхні треба в єдності;

— Людина й все, що її оточуєце частки єдиного, Цілого;

— відповідальність Розуму перед Природою. До течії російського космизму були близькі багато дослідників й вчених (К.Циолковський, Д. Менделеєв, І.Сеченов й ін.). Незважаючи протягом усього строкатість цієї течії думи, саме у межах зародилося розуміння неминучості протиріч між Розумом й Природою, між Людиною й навколишнім середовищем. разом із ним прийшло розуміння відповідальності Розуму за відшукання шляхів його дозволу й того, що ці протиріччя можуть одного разу призвести людство до катастрофи. Виникли ідеї вдосконалення етичного початку, створення деякого нового світового правопорядку, актуальність якого зросла в наш годину на фоні грандіозних досягнень природних наук, техніки й технологій. Новий правопорядок й нова моральна основа людського суспільства — необхідні умови подальшого розвитку цивілізації, усього людського роду.

За 80 років до Печчеї й Форрестера, — людей, безперечно, цікавих, — М. Федоров писавши: «Отже, світло йде до кінця, а людина своєю діяльністю навіть сприяє наближенню кінця, бо цивілізація що експлуатує, а чи не поновлює, не може матір іншого результату, крім прискорення кінця.» [3,301]. У розумінні Федорова влада над природою зовсім не тотожна встановленню підкорення природи Ф.Бекона. Вона означає таку здатність втручатися в природний хід природних й суспільних процесів, котра забезпечить людству його майбуття. Іншими словами, потрібне не сліпе підкорення обставинам й констатація фактів, а спроби конструктивного вирішення виникаючих колізій й труднощів, спроби зрозуміти тієї загальнопланетарний порядок, який необхідний для продовження історії цивілізації. Саме загальнопланетарний, бо біосфера й сус-пільство це єдине ціле, й ніякі локальні заходь щодо порятунку того чи іншого не можуть дати задовільного результату.

Твір Н. Федорова, який був процитований, то й називається «Філософія спільної справ». Його загалом можна розглядати як одне із ідейних джерел Сучасної системи поглядів про коеволюцію суспільства й природу. Незважаючи на релігійний характер твору, основний його зміст — це пошук конструктивного порядку у взаємовідносинах людини й навколишнього середовища. «Влада над природою» в розумінні Федорова, це, по суті, й є коеволюція біосфери й людини. Алі для її забезпечення потрібні нові знання й нова моральність — вісь основний мотив федорівських робіт й всього того напрямі думи, який ми називаємо російським космізмом. Сучасне ставлення й до цієї течії взагалі, й до вчення Федорова, зокрема, далеко ще не однозначно. Ряд вчених й філософів вважали подібні ідеї не более ніж утопією, котрі жодним чином не можуть бути втілені в реальному житті. Однак треба зазначити, що аналіз подібних вчень із точки зору лише виключно раціоналістичної, спроба укласти ідеї російського космізму у прокрустове ложе «раціонального підходу» не виправдовують собі спочатку. Незважаючи на уявний утопізм й релігійний характер, течія російського космізму містить до кількох досить цікавих ідей стосовно умів сучасного суспільства. Ці ідеї треба критично осмислювати і розвивати.

Незважаючи на появу уявлень про єдність Природи й Людини, їхнього взаємообумовленості, ці два світи в свідомості вчених XIX ст. ще не були взаємопов'язаними. Такою зв’язуючою ланкою позначилося вчення про ноосферу, яку почало формуватися В.І.Вернадським на початку нинішнього сторіччя. До 1900 р. ним був підсумований досвід багаторічних досліджень. У результаті виникла нова наукова дисципліна: біогеохімія. У книзі із такою ж назвою Вернадський розвернув широку програму еволюції біосфери із моменту її виникнення й до цого години. Створення біохімії природно поставило нове запитання — запитання про місце Людини в цій картині загальнопланетарного розвитку. І Вернадський давши на нього відповідь. Вже в Перші рокта XIXст. він почав говорити про ті, що вплив Людини на навколишню природу зростанні так і не забариться тієї годину, коли він перетвориться в основну геологостворюючу силу. І, як наслідок, він обов’язково винен якщо прийняти у собі відповідальність за майбутній розвиток природи. Розвиток навколишнього середовища й розвиток суспільства стануть нерозривними. Біосфера перейде одного разу до сфери розуму — ноосферу. Станеться велике об'єднання, внаслідок якого розвиток планети зробиться направленим — що направляється силою розуму.

З терміном «ноосфера» усе непросто: немає однозначного його тлумачення. Загалом так прийнято називати частину біосфери, котра опиняється под впливом людини й перетворюється нею. З цого деякі автори роблять висновок, що перехід біосфери в ноосферу означає лише поступове освоєння людиною біосфери. Однак треба зазначити, що подібна трансформація поняття не є правомірною. Ноосфера Вернадського — це такий стан біосфери, коли її розвиток відбувається цілеспрямовано, коли Розум має можливість направити розвиток біосфери в інтересах Людини, її майбутнього.

З цого логічно витікає й наступне положення Вернадського — про автоеволюцію Людини. Важливим шляхом розвитку людини є шлях його саморозвитку. Розширюючи й заглиблюючи біосферу, розсуваючи межі пізнаного світу, людина й сама нескінченно розвивається й удосконалюється. У іншому випадку склалася б тупикова ситуація: досягши межі закладених можливостей, людство зупинилося б в своєму розвитку, а зупинившись — загинуло. Це положення Вернадського про можливості й необхідність саморозвитку людини також є важливою частиною його вчення про ноосферу. Неминучість дестабілізації біосфери за рахунок виробництва чужих природі з'єднань й геохімічних реакцій, що породжуються ними, констатував учень В.І.Вернадського академік А. Е. Ферсман. Внаслідок усвідомлення того, що глобальний характер впливу людської діяльності на природне середовище ставши сумною реальністю, було б визнано, що вплив антропогенних чинників, на природу, який не контролюється, досяг порога її самозахисту, й виникла ідея свідомішого управління еволюцією біосфери (Н.В.Тимофеев-Ресовский, Н. Н. Воронцов, А. В. Яблоков, Н. В. Лазорев, Д. Бернал й інш.). Для вирішення протиріч технічного прогресу стали створюватися програми практичних дій, таких, як програми «Римський клуб», «Global change», «Геосфера—біосфера» й інш. Кожна із цих програм, незалежно від її початкових посилок, зіткнулася із проблемою співвідношення еволюції природного середовища й людської культури.

Сучасні філософи отримали в спадщину багатопланові розробки філософського ставлення Людини й суспільства до природи. Алі сама різноплановість проблеми не дозволяє зупинятися лише на вивченні її окремих сторін. Розгляд ситуації, що склалася в комплексі всіх її складових, пошуки комплексних виходів із неї. Такою є завдання, що стоїть сьогодні, в кінці XX століття, перед сучасними філософами й вченими.

Отже, на порозі III тисячоліття людство шукає гідну відповідь на «екологічний виклик», що виник перед цивілізацією XX ст. Якщо 70-х роках йшло усвідомлення специфіки взаємовідносин суспільства й природи в умовах НТР, а 80-х роках вироблялася тактика пом’якшення соціальноекологічної ситуації й «гасіння» гострих «екологічних пожеж» локального й регіонального масштабу, то 90-х роках людство повинне, щоб екологічно вижити, розробити й приступити до активної реалізації єдиної глобальної стратегії загальносвітового розвитку, який забезпечує якість навколишнього середовища для цивілізації XXI ст.

Це тім понад важливе, що у усі часи взаємовідносини між людиною й природою були одним із найважливіших чинників, що визначають статус цивілізації в історії людства, духовний клімат епохи. І кожна епоха додавала нібито свій штрих в інтерпретацію екологічної проблеми, в спроби виявлення й використання ефективних шляхів її вирішення. Де ж вихід із ситуації, коли, відриваючись від природи в процесі свого технічного, наукового чи духовного розвитку, цивілізація досягне небезпечної межі повного розриву із нею.

На рахунок цого існує маса різних точок зору. Картезіанський підхід до відносин в системі «Людина—Природа» дозволив людству вважати, що відчуженість від землі дає право бачити в ній лише неживу сукупність копалин, — багатств, котрі ми вільні експлуатувати, як захочемо. Це корінна помилка сприйняття й привела нас до сьогоднішньої кризи.

Не менш небезпечна й інша, полярна позиція так званих «глибоких екологів», котрі говорять про людство в термінах хвороби. Згідно із їхнього поглядами, люди — це патогени, свого роду віруси, вигляд глобального раку, загрозливого самому існуванню землі. Спосіб лікування один: стерти людство із лиця землі. Інакше кажучи, смердоті вважають, що «світло, уражений на рак, й рак цей — сама людина» [15,24].

Отже, на сьогодні існує безліч думок: від апологетики вседозволеності до рецептів тотального знищення людства для виживання землі. Однак це — крайні точки зору, й пошук відповідей на хвилюючі запитання сучасності, очевидно, лежить десь посередині. Сьогодні уже ясно, що на порядку денному настійно стало запитання про якомога более широку екологізацію суспільної свідомості. Екологізація суспільної свідомості включає у собі формування екологічної свідомості як самостійну форму суспільної свідомості, а також внесення екологічного аспекту у усі інші форми (політичну й правову свідомість, мораль, мистецтво, філософію й т.д.) й рівні (теоретичне й повсякденне, масова свідомість, ідеологія й суспільна психологія) суспільної свідомості.

Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що об'єднує усі види й результати матеріальної й духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства й природи, на екологізацію матеріального й духовного життя суспільства.

Потреба в формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації відносин суспільства й природи стає за годину все более актуальною. «Екологічна культура, — відмічає П. Проскурін, — винна статі ми справою державною. Доки ця культура стає не якщо доведено до відома шкірного із нас, доти користі не якщо.» [6,54].

Першорядну роль формуванні високої екологічної культури грає екологічна освіта й виховання.

Метою екологічного виховання й освіти є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах його життя глибоких й міцних екологічних знань, цілісних уявлень про біосферу, розуміння органічного взаємозв'язку й єдності людства й навколишнього середовища, ролі природи в житті суспільства й людини, необхідності й значущості її охорони й раціонального використання ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан навколишнього середовища.

Кінцева позначка такої освіти полягає до того, щоб надати населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього середовища й необхідність для всіх країн розвиватися таким чином, щоб це узгоджувалося із навколишнім середовищем. Подібна освіта винна також сприяти усвідомленню людством економічної, політичної й екологічної взаємозалежності сучасного світу, із тим, щоб підвищити почуття відповідальності всіх країн, що стані передумовою для розв’язання серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні.

Цікаво простежити, як розширилося проблемне полі філософії екології. На початку це були постановки питань про необхідність регуляції, що перетворює діяльність людини, про межі зростання виробництва, заснованого на споживанні природи, котрі все розширюються. Вже 70-х роках в роботів Римського клубу були досить чітко визначені сценарії можливої екологічної катастрофи, до якої поступово й неухильно наближається сучасна цивілізація. Вихід пропонувався на шляху обмеження речовинного-енергетичного споживання природи й мінімізації шкідливих викидів, що критично порушує динамічну рівновагу біосфери. Ідеалами були проголошені перехід до екологічно чистих технологій, відмова від технократичного ставлення до природи й людини.

Але в зв’язку із цим виник новий комплекс нижченаведених проблем, що стосуються умів, можливостей й шляхів реалізації цого ідеалу. Чи можливе обмеження споживання природних ресурсів при демографічному тиску, що збільшується? як співвідносяться ідеї свободи, демократії, принципи ринкової економіки із вимогами обмеження безперервного зростання виробництва й споживання? як винна змінитися структура цінностей технократичної цивілізації, котра досі орієнтується на розширення масштабів перетворення природи? Які нові етичні імперативи й правові норми повинні бути вироблені, щоб забезпечити екологічне виживання людства? Сучасні дослідження глобальної кризи виявили його природу як кризи машинної стадії цивілізації, що поставила, однак, под загрозу існування людства взагалі.

Ймовірно, перш ніж приступати до вироблення нових етичних імперативів й норм взаємовідносин людини із природою, необхідно, образно кажучи, «розчистити їм місце», критично переглянувши й проаналізувавши колишні (тобто сучасні) догми екологічної свідомості. І це також є одним з завдань філософії на даному етапі. Не претендуючи на вичерпну характеристику, можна виділити наступні найважливіші догми Сучасної масової екологічної свідомості.

Догма 1. Першочерговим завданням є збереження природи. Однак єдиним радикальним способом збереження природи було б б знищення людства. Своєю матеріально — виробничою діяльністю людина перетворює природу, тобто змінює її, не зазаради цікавості, а внаслідок суті свого буття. Зміна, а чи не збереження, є способом життєдіяльності людини. Інша справа, що людина для підтримки нормальних умів існування винна постійно компенсувати свій дестабілізуючий вплив на природу іншими перетвореннями. Першочергове заподіяння людства — це забезпечення стабільності свого розвитку, динамічної рівноваги системи «Природа—Суспільство». Причому, в міру свого розвитку людина вимушена все понад брати у собі управління станом природи, оскільки її природні сили уже не можуть компенсувати антропогенний вплив.

Догма 2. Екологічні проблеми — породження сучасного світу, ще в недавньому минулому відносини із природою були гармонійними. Це розуміння породжує ідеалізацію минулого життєвого укладу, лежить в основі гасла «тому до природи». Причина виникнення цієї догми — некритичне ставлення до історії, слабке знання її реальних фактів. Людство протягом всього свого існування стикалося й более чи менш успішно вирішувало екологічні проблеми. Відмінність нашого періоду історії до того, що ці проблеми набули глобального характеру.

Догма 3. У майбутньому можна повністю вирішити екологічні проблеми. Ця оптимістична позиція сформувалася под впливом реклами досягнень НТП, його потенційних можливостей. При цьому випускається із уваги, що всяке досягнення техніки нарівні із корисним ефектом дає й побічний, екологічний вплив якого спочатку непередбачуваний. Наприклад, навіть найбільш чиста енергетика — сонячна — дає побічний продукт у вигляді теплового забруднення, тому також має екологічні межі свого розвитку.

Висновок: руйнування догм екологічної свідомості, формування наукововивіреного екологічного імператива в мисленні шкірного є людинонеобхідною умовою виживання людства.

Все вище сказане, по суті, означає постановку проблеми про необхідність якісно нового типу цивілізаційного розвитку, який винен надати зміну сучасній цивілізації й подальшу розробку всепланетарної стратегії його реалізації. Не «затаїтися» в очікуванні, відмовившись від всіх досягнень НТП, не «повернутися до природи» в примітивному значенні цого заклику, а піднятися на якісно новий рівень взаємовідносин природи й суспільства, забезпечити їхні стабільність, урівноважений взаїморозвиток.

Проблеми. Проблеми. Проблеми. Вони торкаються інтересів людства як єдиного цілого. Визнання екологічного інтересу пріоритетним перед політичним, економічним й військовим відповідає загальнолюдським цінностям, тобто вищим цінностям життя, і культури. Так екологія органічно пов’язується із моральністю; захист природи, захист навколишнього середовища — із гуманністю. Давній принцип «ахімси», як принцип благоговіння перед життям, виявляється визначальною основою у взаємовідносинах Людини, Суспільства й Природи як середовища проживання людей.

Висновки.

Сформулюємо тепер деякі основні висновки, до яких, можна прийти внаслідок аналізу вищевикладеного матеріалу. Головний із них полягає в бо подолання існуючих екологічних труднощів в принципі можливе. Воно витікає як із аналізу історії взаємовідносин людини й природи, то й із потенцій сучасного етапу цих взаємовідносин, можливостей науки, техніки, культури в широкому значенні цого слова. Однак, для подолання існуючих екологічних труднощів — й це другий висновок — необхідні істотні зміни в напрямках розвитку науки й техніки (реформування існуючих дисциплін глобальної екології й інш., розробка нових методів й підходів до дослідження взаємовідносин людини й природи й т.п.), а також виробництва й управління.

Гармонізація взаємовідносин людини й природи цінна не лише у власне екологічному значенні. Вона важлива також й для розв’язання інших проблем. Екологічно виправдані рішення є у тій годину й соціально — позитивними, остільки, оскільки сама людина й сус-пільство загалом є частиною природи в широкому значенні слова.

Завдання гармонізації відноситься до тихий ще далеких етапів розвитку взаємодії людини із природою, коли в противагу нинішньому глибокому конфлікту із природою якщо створена реальна основа для єдності людини із природою. Алі ми помиляюся нехтувати навіть віддаленою перспективою, залишати її без уваги зазаради невідкладних сьогоднішніх проблем. І тут є що сказати філософу. Він, в противагу колишнім ідеям «боротьби із природою» може висувати якщо не програми гармонізації відносин із всіма живими істотами на землі, то щонайменше продумані ідеали етично зрілих, духовно осмислених відносин зі світом; філософія здатна внести чималий внесок в підготовку інтелектуально — психологічного клімату для прийняття й втілення таких ідеалів, стимулювати творчий пошук безконфліктних форм взаємодії із природою й поступового пом’якшення існуючих жорстких установок по відношенню до природи.

Широта й різноплановість порушеної проблеми, а також обмеженість обсягу даної роботи не дозволили провести аналіз всіх її сторін. Однак внаслідок загального огляду різноманітних позицій й думок, котрі прямо чи непрямо зачіпають філософські аспекти взаємовідносин людини й природи, видно, що подальша розробка стратегії розвитку відносин в даній системі, визначення місця Людини у Всесвіті є одним із найважливіших завдань сучасності. І ніякими напівзаходами це заподіяння вирішити неможливо. Modus vivendi, чи спосіб існування суспільства й природи, в ідеалі винен бути таким, щоб негативний вплив природи на сус-пільство й суспільства на природу був мінімальним, що не порушує стійкості обох систем. Основні принципи стабільних відносин стосуються поведінки людини й по своїй суті не можуть бути нічим іншим, крім імперативів, чи, згідно В.І.Далю, наказів до неодмінного виконання. Якщо сус-пільство керується екофільними імперативами, то це й є гарантією екологічної рівноваги основи стабільності природи й суспільства. Історія світової цивілізації вчить, що вихід із екологічної кризи полягає до того, щоб творчо відповісти на виклик Сучасної ситуації й докорінно змінити суспільно-виробничу технологію й основні форми взаємовідносин людини й природи. Основним світоглядним принципом взаємовідносин людини й природи винен статі принцип гармонії людини й природи як двох відносно самостійних частин єдиної системи, що розвиваються кожна по своїх законах, але й котрі у тій годину внутрішньо нерозривно пов’язані.

У філософському відношенні майбутнє — це, зрештою, вразливе сьогодення, що розвивається. Отже, нинішні нестерпні темпи розвитку є тім, що можна назвати своєрідним «зловживанням, перенесеним в майбутнє», яку із подесятереною силою відіб'ється на наших нащадках.

Тим ж, хто виправдовує знищення природи необхідністю підвищення добробуту суспільства, необхідно пам’ятати, що вдосконалення особистості неможливе за рахунок природи, а винне супроводжуватись вдосконаленням самої природи.

Визначаючи подальшу стратегію розвитку людства й цивілізації, нові етично-філософські пріоритети у взаємовідносинах із природою, потрібно пам’ятати, що біосфера існувала до появи на землі людини, може існувати й без неї. Алі людина без біосфери існувати не може — це аксіома. Значить, виконання принципу спільного розвитку, забезпечення коеволюції біосфери й суспільства вимагає від людини певної регламентації в своїх діях, визначених обмежень.

Чи якщо здатне наше сус-пільство поставити свій розвиток в певні рамки, підпорядкувати його тім чи іншим умовам «екологічного імператива»? Відповідь на це запитання зможе дати лише історія.

Список литературы

1.Вернадский В.І, Хімічне будова біосфери Землі та її окружения.-М., 1987.

2.Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения.,-М., 1957, т.3.

3.Федоров М. М. Філософія загального дела.-М., 1982.

II. ЛІТЕРАТУРА.

4.Гиренок В.І.

5.Гор Л. Земля на чаші весов.-М., 1993.

6.Жибуль И. Я. Екологічні потреби: сутність, динаміка, перспективы.-М., 1991.

7.История взаємодії нашого суспільства та природ. (теза конференции)-М., 1990, ч.1−3.

8.Кравченко І.І. Екологічна теорія у сприйнятті сучасних теоріях громадського развития.-М., 1992.

9.Кульпин Э. С., Пантин В.І. Вирішальний опыт._М., 1993.

10.Лось В. А. Взаємини нашого суспільства та природы.-М., 1990.

11.Моисеев М. М. Людина й ноосфера.-М., 1993.

12.Моисеев М. М. Людина, середовище, общество.-М., 1991.

13. Специфіка філософського знання і набутий проблема людини у історії философии.-М., 1989.

14.Філософія.Курс лекцій: Навчальний посібник.

15.Хесле У. Філософія і экология.-М., 1993.