Повоєнні соціальні реформи в країнах Заходу. 
Становлення «держави добробуту»

Ускладнення економічної системи внаслідок структурних змін призвело до появи нових професій, брокери (посередники при укладанні угоди між продавцем і покупцем), дилери (юридичні або фізичні особи, котрі здійснюють операції за свій рахунок), дистриб’ютори (збутові посередники), куртьє (посередники біржових операцій), маклери (посередники при укладанні біржової угоди), маркетолога (розробники рекламної стратегії), менеджери (наймані управителі компанії) тощо. За уніформою (дрес-кодом) робітників на Заході усе частіше поділяли на три категорії: білі комірці - оплачувані професіонали з хорошою освітою — офісні працівники, робітники не ручної праці, інженери (відсоток «білих комірців» у США зріс з 17% (1900 р.) до 59,4% (1990 р.); блакитні комірці - кваліфіковані або ж напівкваліфіковані робітники ручної праці, що займаються технічним обслуговуванням, навчанням, будівництвом; сірі (коричневі) комірці - як правило, некваліфіковані робітники у сільському, лісовому, рибному господарстві, або ж у сфері послуг (догляд за дітьми, постачання товарів).

Загалом, починаючи з 1970;х pp., становище робітників докорінно змінилося. Вони вже не виглядали, як колись, великою, впливовою і монолітною верствою. Робітництво стало жертвою технологічних змін. Кваліфіковані робітники легше пристосувалися до наслідків НТР, поповнюючи лави середнього класу. Набагато гірше виглядала ситуація з низько-кваліфікованими працівниками, оскільки старі галузі промисловості (наприклад, текстильна) нерідко перебазовувалися до інших країн, де оплата праці за ту ж саму роботу була суттєво меншою. Унаслідок імміграційних процесів відбулася етнічна диверсифікація робітничої верстви: мешканці західних країн усе менш охоче йшли працювати на будівництво, у сільське господарство — натомість, цей вакуум заповнювали іммігранти з Азії, Африки, Центрально-Східної Європи. У 1980;х pp. про себе заявив «нижчий клас» (underclass) — люди, які не могли чи не хотіли заробляти на себе й сім'ю («пасивна біднота»), та жили винятково за рахунок соціальних програм із безробіття. Наприклад, якщо у США у 1980 р. до категорії «нижчого класу» належало 29,3 млн осіб, то у 1997 р. вже 36 млн (переважно афроамериканці та латинос).

Безробіття, про яке майже не згадували у період економічного буму 1947 — 1973 pp., стало не циклічним, а структурним. Якщо у 1961 — 1970 pp. офіційно в Західних країнах було зареєстровано 9 млн безробітних, у 1971 — 1980 pp. — 16,1 млн, то в 1981 -1988 pp. — 30 млн Однак, уже в 1990;х pp. рівень безробіття почав скорочуватися. Скажімо, у Великій Британії за урядування Т. Блера безробіття скоротилося до найнижчого показника з 1970;х pp.

Станом на червень 2007 р. рівень безробіття у Франції складав 8,7%, Іспанії - 8,1%, Німеччині - 7,1% (у східній частині більше, аніж у західній), в Італії - 7%, Канаді - 6,4%, у США — 4,8%, Великій Британії - 2,9%. Серед членів ЄС найнижчий показник безробіття зафіксовано у Норвегії - 3,5% та Данії - 3,8%. Проте, вже з кінця 2008 р. показник безробіття на Заході зріс повсюдно.

В умовах мінливості економічної ситуації збільшилася нерівність між прибутками окремих категорій людей. Статки пересічних західних обивателів зростали нерівномірно. Упродовж 1979 -1989 pp. реальна заробітна плата на Заході збільшувалася щорічно у середньому на 1,2%, а в проміжку 1989 — 1996 pp. — на 0,7%. Найзначніше коливання зарплат спостерігалося у США: у 1980 р. реальна годинна заробітна плата там складала 7,78 дол., 1990 р. -7,39 дол., 2000 р. — 7,89 дол. (в цінах 1982 p.). У промисловості погодинна заробітна плата була дещо вищою, аніж назагал, хоч далеко не однаковою у всіх країнах. Так, станом на 1995 р. у ФРН вона складала 31,9 дол., Франції - 19,3 дол., США — 17,2 дол., в Італії - 16,5 дол., Великій Британії - 13,8 дол.

У добу технологічних інновацій зросли статки «нових багатіїв», таких, як глава провідного виробника програмного забезпечення для комп’ютерів «Майкрософт» Б. Ґейтс. На Заході кількість представників «вищого класу» (upper class) заледве сягає 1%, однак, це не заважає їм контролювати левову частку багатства цих країн. Якщо у США, аби потрапити до «вищого класу», вистачало лише багатства, то в Західній Європі та Канаді значну увагу відводили аристократичному походженню, освіті, манерам поведінки (у Великій Британії - навіть акценту у спілкуванні). Ознакою хорошого тону для нових багатіїв стало виділення коштів на благодійницьку діяльність, або ж на наукові проекти.

З одного боку — певне поліпшення матеріального добробуту робітників, а з другого — втрата попереднього політичного впливу, позначилися на долі профспілок і страйкового руху загалом. У 1975 р. у профспілках перебував кожен четвертий американський робітник і службовець, а в 1980 р. — тільки кожен п’ятий. Наприкінці XX ст. менше 10% працівників у приватній сфері в США та Західній Європі належали до профспілкових організацій. Усе ж, у Західній Європі профспілки відігравали помітнішу роль, аніж у Сполучених Штатах, де після закону Тафта-Хартлі 1947 р. вони були у невизначеному стані. Щоправда, у Великій Британії М. Тетчер вдалося теж обмежити права тред-юніонів, діяльність яких, час від часу, набирала деструктивного характеру, завдаючи шкоди економіці. Ухвалені британським парламентом закони ускладнювали проведення страйків і передбачали судове переслідування організаторів та учасників незаконних страйків.

Лідером страйкового руху на Заході була Франція, профспілки якої щоразу знаходили причини для невдоволення. Наприклад, навесні 2006 р. країну охопили масові протести. Причиною суспільного невдоволення став закон про «договір першого найму», що набрав чинності 2 квітня 2006 р. Реформа дозволяла роботодавцям без пояснення причин звільняти молодь до 26 років будь-коли, впродовж дворічного випробувального терміну. Уряд аргументував такий крок кращою можливістю для працедавців наймати на роботу більше нових і фахових робітників. 28 березня 2006 р. відбувся загальнонаціональний страйк, у якому взяло участь до 3 млн осіб (студенти, водії, працівники залізниці). У результаті страйку виникли перебої в роботі громадського транспорту, було скасовано близько третини авіарейсів, а довжина автомобільних заторів у передмісті Парижа сягала десятків кілометрів. Нова хвиля невдоволення на Заході розпочалася у зв’язку з фінансово-кредитною кризою 2008 р.

Починаючи з 1970;х рр., Захід охопили далекосяжні демографічні зміни, значною мірою зумовлені завершенням економічного буму та початком кризових десятиліть. Середній вік вступу у шлюб зріс, що зумовлювалося потребою мати більше часу для матеріального самоствердження, аби прогодувати сім'ю. В останній третині XX ст. показник шлюбності опустився до найнижчого рівня в новітній історії, а за статистикою — розпадалося до половини усіх шлюбів. Розмір сімей зменшився, оскільки показник народжуваності постійно скорочувався. Поряд із сім'єю, базованою на шлюбі, з’явилася сім'я, заснована на індивідуалізованих відносинах між чоловіком і жінкою, без формального закріплення в органах реєстрації. Така сім'я отримала назву «елементарної», себто такої, що складається з елементарних частинок-елементів, що з'єднуються і розпадаються, коли заманеться.

Криза нуклеарної сім'ї супроводжувалася хвилею лібералізації права па розлучення. Ще у 1969 р. легалізовано розлучення у Канаді, в 1971 р. у СШЛ. В католицьких країнах право на розлучення з’явилося дещо пізніше — в Італії у 1970;х, в Ірландіїу 1990;х. Проте, якщо спочатку така політика призводила до зростання кількості укладених шлюбів, оскільки з’явилася можливість «виправити помилку», то згодом вона дала цілком протилежні результати. Одночасно було лібералізовано і законодавство про аборти, однак донині - це одне з найдискусійніших питань соціального життя Заходу. Дискусія звелася до обстоювання, з одного боку, права жінки мати стільки дітей, скільки вона захоче, а з другого боку — прав ненароджених дітей на життя.

Важливим результатом демографічних змін стала еволюція вікової структури населення, яке можна назвати «старінням». Скорочення частки дітей при зростанні частки людей похилого віку означало, що середній вік населення зростає, що, зі свого боку, мало як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних, зокрема, належать: по-перше, збільшення кількості працездатного населення; по-друге, зменшення кількості дітей сприяло менш болісному реформуванню системи освіти. Негативні наслідки: зростання соціальних видатків (пенсії за старістю, медичні допомоги) та скорочення кількості населення (з цією проблемою вже з 1980;х рр. гостро зіткнулись Австрія, Бельгія, Велика Британія, Данія та ФРН). Показово, що «старіння» населення позначилося на структурі споживацьких витрат та на політичних уподобаннях, адже люди літнього віку дещо консервативніші у своїх поглядах.

Відсутність економічної стабільності в останній третині XX — на початку XXI ст. зумовило загострення старих і появу нових соціальних проблем, серед яких наркоманія та поширення захворювання на СНІД. Враховуючи малопозитивний досвід 1920;х рр. боротьби з алкоголізмом, західні держави не стали забороняти наркотичні засоби (виняток — Швеція), проте намагалися всіляко перекрити основні канали завезення наркотичних речовин з Латинської Америки та Центральної Азії. Водночас, у деяких країнах (Нідерланди, Канада) спробували боротися з наркоманією, частково легалізуючи торгівлю легкими наркотиками, що однак, значному прогресу не посприяло.

Нерозривно з наркоманією пов’язана одна з найстрашніших інфекційних хвороб сучасного світу, що призводить до летальних наслідків — СНІД (синдром набутого імунодефіциту). Уперше захворювання, подібні на СНІД, було зафіксовано у чоловіків-гомосексуалістів у 1978 — 1981 рр. в США, Швеції та на Гаїті. Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) ідентифіковано у 1983 р. одночасно у Франції (Люк Монтаньє) та США (Роберт Галло). Однак із того часу медицина так і не знайшла засобів для боротьби з недугою. Про загрозу, яку несе ця хвороба, свідчить невтішна статистика: у 2007 р. СНІД забрав життя 2,1 млн осіб, із яких 300 тис. дітей, віком до 15 років.

До традиційних функцій держави, як-от організаційна та правова, після Другої світової війни додалася ще одна важлива функція — турбота про добробут своїх громадян. На 1950 — 1960;і pp. припадає становлення і розквіт соціальної держави, відомої також як «держава добробуту» (welfare state).

Підґрунтям для становлення «держави добробуту» стала теорія «народного капіталізму», що передбачала забезпечення добробуту всіх верств населення, демократизацію капіталу, вирівнювання доходів тощо. Американський держсекретар Дж. Маршалл вкладав у це поняття три складові: капіталізм, демократію і добробут. Функції «держави добробуту» достатньо широкі: перша і найважливіша — реалізація права громадян на соціальний захист «від колиски до могили», яка включає в себе страхування населення від інвалідності, хвороби, безробіття, старості тощо. Це одночасно найгроміздкіша і найдорожча частина соціальної держави; друга — підтримка соціальної стабільності, полагодження соціальних конфліктів, як правило — між роботодавцями і робітниками; третя — підтримка у прийнятному для суспільства стані навколишнього середовища.

У той час на Заході створено ефективні системи соціального забезпечення, що гарантували громадянам соціальну допомогу і страхування. Працездатне населення було охоплене різноманітними видами страхування: на випадок безробіття, від нещасного випадку, на випадок хвороби, пенсійним забезпеченням тощо. Соціальні витрати становили, залежно від країни, 50 — 60% національного бюджету. Серед ознак «держави добробуту» можна виділити: 1) збільшення рівня зайнятості і оплати праці; 2) зростання кількості соціальних програм у сфері охорони здоров’я та освіти; 3) покращення якості продукції та вільний доступ до товарів виробництва; 4) кардинальні зміни у сфері побуту.

Зважаючи на різні функції, «держава добробуту» з її величезним апаратом соціальних працівників і чиновників, створила передумови для зростання нового середнього класу, щоправда, це означало і ріст бюрократії.