Россия в клубку міжнародних взаємозв'язків напередодні й під час I світової войны

МГУ.

Факультет: Экономический.

Кафедра Теорії держави й права.

Реферат.

за курсом «Політична історія России».

на тему:

«Росія клубку міжнародних взаємозв'язків напередодні й під час I світової войны».

12 стр.

Виконав: Армен. студентка 2-го курса.

5.1.1. группы.

Науковий керівник: к.э.н., доцент.

Іванов Сергій Владимирович.

Москва — 1999 г.

План Введение.

§ 1. Початок загальносвітовій войны.

§ 2. Вступ Росії у Першу світову войну.

§ 3. Росія та союзники.

§ 4. Революція в России.

§ 1.5. Вихід Росії з войны Заключение Список використаної литературы.

Десятиліттями що накопичувалися імперіалістичні протиріччя вилилися на грандіозну зіткнення двох військово-політичних блоків. Пального матеріалу у політиці міжнародній було настільки повно, що полум’я війни, раптової наприкінці 1914 р. між Австрією і Сербією, протягом днів поширилося протягом усього Європу, та був, продовжуючи зростати, охопило весь мир.

Актуальність теми обумовлена складної зовнішньополітичної ситуації у відношенні сьогоднішніх позицій Росії у суперечливою обстановці кінця «холодної войны».

§ 1. Початок загальносвітовій войны.

Попри те що, що німецького генштабу передбачали відкриття військових дій першу чергу проти Франції, уряд Німеччини вирішило спочатку оголосити війну Росії, щоб використовуватиме обману мас гасло боротьби з російським царатом. Правлячі кола Німеччини знали, що «Франція відразу ж виступить за Росії, а це дозволить німецької армії можливість у відповідність до планом Шліффена завдати першого удару на западе[1].

Ввечері 1 серпня 1914 р. німецький посол у Росії граф Пурталес з’явився до міністра закордонних справ Сазонову по відповідь на ультиматум, що вимагав скасування російської мобілізації. Почувши відмову, Пурталес вручив Сазонову ноту з війни. Тож з виступом двох великих імперіалістичних держав—Германии і России—началась світова імперіалістична война.

У у відповідь загальну мобілізацію Німеччини таке саме розв’язання прийняла зміни й Франція. Проте французький уряд не хотіло брати він ініціативу оголошення війни" та прагнуло перекласти відповідальність на Германию.

У день пред’явлення ультиматуму Росії німецьке уряд зажадав від Франції дотримання нейтралітету в російсько-німецької війні. Одночасно воно підготувало текст оголошення війни Франції, у якому посилалася те що, над німецької територією нібито пролітали французькі військові літаки (згодом він був змушене визнати, цих літаків хто б видел).

Німеччина оголосила Франції війну 3 серпня, але ще й напередодні, 2 серпня, направила бельгійському уряду ультимативний вимога пропустити німецькі війська через Бельгію до кордону Франції. Бельгійський уряд відхилило ультиматум і звернулося по допомогу до Лондон. Уряд Англії вирішило використовувати цю звернення до ролі головного приводу вступу до війну. «Порушення у Лондоні зростає години на годину», — телеграфував 3 серпня о Петербург російський посол в Англії. У цей ж дня британський уряд послав Німеччини ультимативну ноту з вимогою не порушувати нейтралітету Бельгії. Термін англійського ультиматуму минав в II годині вечора по лондонському часу. У II годин 20 хвилин перший лорд адміралтейства Вінстон Черчілль повідомив на засіданні кабінету, що він розіслана за всі морях і океанами радіограма, наказуюча англійським військовим судам розпочати воєнних дій проти Германии[2].

З початком війни заявила про своєму нейтралітет Болгарія, Греція, Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Іспанія, Португалія, і навіть Італія й Румунія, які були союзницами Центральных держав. З неєвропейських країн оголосили нейтралітет Сполучені Штати Америки, держави Азії, і Латинська Америка. Але оголошення нейтралітету зовсім не від означало, що це ці країни мали намір залишатися осторонь від «війни. Буржуазія багатьох нейтральних країн поривалася брати участь у війні, розраховуючи у разі реалізувати свої територіальні претензії. З іншого боку, воюючі держави враховували, що вмикання нових держав під час війни може надати впливом геть її тривалість і кінцевий результат. Тому кожна гілка двох воюючих коаліцій вжила максимум зусиль, щоб залучити до свою бік ці країни або ж заручитися їх доброзичливим нейтралітетом до кінця войны.

Вже серпні японські імперіалісти вирішили, що склалася сприятлива обстановка Для встановлення їх панівного положення у Китаї і Тихому океані. 15 серпня Японія пред’явила Німеччини ультиматум з вимогою негайно відкликати з китайських і японських вод німецькі Збройні сили і просить передати не пізніше 15 вересня 1914 р. японським владі «орендовану» територію Цзяочжоу з портом Циндао. Німеччина відхилила ультиматум, і 23 серпня Японія оголосила їй войну.

Туреччина, формально проголосивши нейтралітет, 2 серпня підписала секретний договір з Німеччиною, яким зобов’язалася, виступити їхньому боці й фактично передати свою російську армію розпорядження німецького генштабу. У день підписання цього договору турецьке уряд оголосило загальну мобілізацію й під прикриттям нейтралітету початок готуватися до війни. Маючи найбільш впливову в младотурецком уряді прогерманскую пантюркистскую угруповання на чолі із військовим міністром Енвером і міністром внутрішніх справ Талаатом, німецька дипломатія домагалася якнайшвидшого залучення Туреччини у войну.

Німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау» пережили Дарданелли в Мармурове море, а прибулий на «Гебене» німецький контр-адмірал Сушон був призначений посаду командуючого турецькими військово-морськими силами[3]. У Стамбул в Німеччині безупинно прибували поїзди з озброєнням, боєприпасами, офіцерами і військовими фахівцями. У правлячих колах Туреччини ще існували коливання в питанні про вступ у війну, але взаємні імперіалістичні протиріччя на Близькому Сході завадили Росії, Англії і Франції використовувати ці вагання і виробити загальну політичну лінію поведінки у переговори з турецьким правительством.

Тим більше що тиск Німеччини на Туреччину безупинно посилювалося. Прагнучи поставити країну перед совершившимся фактом, німецькі військові кола і турецькі мілітаристи на чолі з Енвером вдалися до провокації. 29 жовтня германо-турецкий флот напав з російськими судна у Чорному морі та бомбардував Одесу, Севастополь, Феодосію, Новоросійськ. Туреччина, в такий спосіб, вступив у війну за Германии[4].

Наприкінці 1914 р. у стані перебували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Росія, Франція, Сербія, Бельгія, Великобританія (разом зі своїми імперією), Чорногорія, Япония.

§ 1.2. Вступ Росії у Першу світову войну.

Царська Росія була погано підготовлено до світової війни. Вже у самому початку її для озброєння мобілізованих забракнуло близько 400 тис. гвинтівок, до жовтня 1914 р. їх бракувало вдвічі больше[5]. Але через двох років в діючої армії були сотні тисяч неозброєних солдатів. Бракувало кулеметів. Швидко вичерпалися запаси снарядів, встановлювалися голодні норми їхньої витрати. У катастрофічне становище виявилася від цього артилерія, особливо гаубичная.

Виробничі можливості російської промисловості були вкрай обмежені. Перебудова в військовий лад через техніко-економічній відсталості країни. зашкарублості бюрократичного державної машини, велася нерішуче і надто повільно. Лише серйозні економічні труднощі і. військові невдачі змусили царському уряду приступити за прикладом інших країнах до мобілізації промисловості. На допомогу постійно чинному урядовому апарату було створено кілька междуведомственных органів для регулювання всієї господарської діяльності, що з войной.

У тому числі головну роль відігравало освічене в 1915 р. «Особлива нарада з оборони», покликане здійснювати вищий нагляд над діяльністю всіх державні й приватні промислових підприємств, снабжавших армію і флот предметами спорядження, сприяти організації нових заводів, розподіляти замовлення і контролюватиме їх виконання. Інші «особливі наради» займалися із розробкою та координацією заходів із продовольства, палива, перевезенням; їм надавалося право розподіляти замовлення, встановлювати максимальні ціни, виробляти реквізиції. У кожну з цих організацій, крім царських сановників, входили представники Думи, Державної ради і помещичье-буржуазных организаций.

У тому ж 1915 р. виникли військово-промислові комітети. До складу центрального і місцевих комітетів входили визначні промисловці, представники банків, верхівка буржуазної технічної інтелігенції. Военнопромислові комітети притягнуто до обслуговування потреб фронту близько 1300 середніх, а також дрібніших промислових підприємств і дистриб’юторів створили до 120 власних заводів і майстерень. Виниклі ще від початку війни всеросійські організації буржуазії і обуржуазившихся поміщиків — «Союз земств» і «Союз міст», об'єдналися в «Союз земств та міст» — «Земгор». Крім госпітальної служби, «Земгор» взяв дівою руки також мобілізацію потреб війни дрібної і кустарно-ремесленной промышленности.

Велика буржуазія, подана у особливих нарадах і яка обіймала панування в військово-промислових комітетах, їх використовувала посилення своїх економічних і полі-тичних позицій. Між окремими угрупованнями капіталістів точилася жорстка боротьба отримання высокоприбыльных замовлень, дефіцитного сировини, палива, транспортних засобів. Монополістичні об'єднання зазвичай домагалися цього крім военнопромислових комітетів, використовуючи безпосередньо свої зв’язки в «Особливому нараді у обороні» в уряді. Замовлення бралися у часто незалежно від можливості виконати їх, бо замовлення давав декларація про великі урядові субсидії. Надані «Земгору» замовлення було виконано всього на 60%, а военно-промышленными комітетами — лише наполовину.

Військова економіка помещичье-буржуазной Росії носила у ще більшої мері, ніж у сусідніх капіталістичних країнах, однобокий характер. Зростання військового виробництва, сам собою недостатній, відбувався з допомогою згортання мирних галузей господарства і руйнувань основних виробничих фондів. Великі металургійні і машинобудівні заводи роздмухували виробництво найвигідніше оплачивавшихся боєприпасів. У той час виплавка чорних металів скорочувалася. До 1916 р. з 151 домни демонстрували бездіяльність 36. Старе устаткування швидко зношувалося, а замінити його було нечем.

Росія відчувала паливний голод, особливо гострий в найбільших центрах військового виробництва — Петрограді та Москві. У 1915 р. петроградська промисловість отримала лише половину потрібного їй палива, а московська — значно менше. Паливний голод паралізував транспорт й у своє чергу підсилювався розрухою на транспорті. Нерозвиненість залізничної мережі, нестача турботи та зношеність рухомого складу призводили до систематичним зривів як військових, і вкрай обмежених цивільних перевезень. На залізничних вузлах створювалися колосальні товарні «пробки». Економічні зв’язок між окремими районами країни нарушились.

Занепад виробництва, у низці галузей промисловості збільшувався втратами, пов’язані з заняттям західних губерній противником. Евакуація підприємств із Польщі й Прибалтики велася неорганізовано. Через відсутність на теренах необхідних приміщень та паливно-енергетичній бази лише окремі з евакуйованих підприємств відновили роботу у нових местах.

Під час війни прискорився розвиток російського монополістичного капіталізму і перетворення їх у державно-монополістичний капіталізм. Розширилися давні листи й постали нові монополістичні об'єднання вищого типу — трести і концерни, що контролювали багато акціонерні товариства й підприємства різних галузей промисловості. Значно виросло могутність банків. У складі фінансової олігархії помітне місце зайняли великі текстильні фабриканти Центрального району, волзькі хлеботорговцы тощо. буд.; вони набували і засновували підприємства у важкої промисловості, перетворювалися на банківських ділків (Второвы, Стахеевы, Рябушинские).

Війна і мілітаризація господарства забезпечували буржуазії отримання жахливої прибутку. На окремих підприємствах досягнути більш 100—200%. Становище ж пролетаріату різко погіршилося. Робочий день був подовжений майже в усіх галузях промисловості. У величезних розмірах застосовувалися понаднормові роботи. Гострий недолік кваліфікованої чоловічої робочої сили підприємці заповнювали широким використанням праці жінок, підлітків і старих. Інтенсифікація праці та все возраставшая дорожнеча життя вели до фізичного виснаження рабочих.

Мобілізація працездатного чоловічого населення армію і відплив робочої сили у місто згубно позначилися на поміщицькому і ще понад селянське господарстві. У багатьох губерній щонайменше однієї третини, а деяких до половини селянських господарств ніхто не звернув працівників — чоловіків. Це спричинило різке занепаду сільського господарства, скорочення посівних площ і переробка сільськогосподарської продукции.

Наприкінці 1916 р. продовольчу кризу прийняв катастрофічні розміри. У інших містах тис. чоловік постали чергах по хліб і м’ясом. На дверях московських булочних дедалі більше з’являлася напис: «Сьогодні хліба немає не залишиться». Петроград наприкінці 1917 р. виявився за межею голоду. У Києві був лише десятиденний запас борошна, триденний запас жирів, а м’яса був совсем.

Спроби царського уряду врегулювати продовольчий питання (створення «Особливої наради з продовольства», урядові заготівлі та реквізиції, нарешті, введення у грудні 1916 р. примусової хлібної розверстки) або не мали успіху. Результатом цих заходів були активізація чорного ринку, неймовірний зростання спекуляції, збагачення куркулів, поміщиків, купців, банків. Царська бюрократія виявилася неспроможною забезпечити самим необхідним як громадянське населення, і навіть розташовану на фронті армію. З початку іракської війни і по квітня 1916 р. втричі зменшився м’ясної раціон для солдатів. Згодом продовольче постачання армії ще більше ухудшилось.

Війна викликала розлад державних фінансів. Загальні витрати Росії війну склали колосальну сумму—41,4 млрд. крб. (і якщо врахувати падіння цінності рубля, то 15—16 млрд. довоєнних рублів). З початку війни запроваджено низку інших податків і підвищено старі. Для покриття військових витрат уряд вдалося до посиленому випуску паперових грошей, попередньо припинивши вільний розмін їх у золото. Найважливішим джерелом фінансування, поруч із інфляцією, були внутрішні і зовнішні позики. Державний борг зросла з 8,8 млрд. крб. в 1913 р. до 50 млрд. крб. в 1917 г. 6].

§ 1.3. Росія та союзники.

Залежність царської Росії від неї іноземних кредиторів набувала дедалі більше кабальний характер. Союзники були зацікавлені у посиленні цієї залежності— і, щоб урізати територіальні претензії царизму й у тому, щоб розширити можливості свого проникнення російську економіку після війни. Англія й Франція надавали Росії зброю, боєприпаси, спорядження за умов, набагато удорожавших вартість замовлень. До того ж замовлення виконувалися лише частково і невчасно. Росія розплачувалася за цю «допомогу» величезними матеріальними і до людських жертв. Ллойд-Джордж після війни відверто визнав, що союзники могли озброїти російську армію й намагаючись врятувати його від поразок 1915 р., але з егоїстичних міркувань не склалося, Англійське уряд, в руках фактично перебував контроль над здебільшого російських замовлень, зажадало, щоб Росія ролі гарантії оплати замовлень перевела свій золоті запаси до Лондона. Понад 640 млн. крб. російського золота було вивезено в часи війни. Транспортні кошти на перевезення озброєння давалися союзниками за умови відповідних поставок хліба, олії, лісу, спирту і важливого стратегічного сировини, у якому Росія сама відчувала крайню потребу. Французьке уряд зажадало за озброєння надіслати 400 тис. російських солдатів. У 1916 р. царський уряд початок відправку російських військ до Франції та на Салоникский фронт[7].

Значно посилилася залежність Росії і близько від американського імперіалізму. Царське уряд розмістило Сполучених Штатів Америки замовлення озброєння і спорядження загальну суму 1 млрд. 237 млн руб. Американський імпорт з Росією зріс у сімнадцять раз проти довоєнним временем[8]. Вже 1916 р. Сполучені Штати зайняли місце у зовнішній торгівлі Росії, відтіснивши Англію та Франції. «Російсько-американська торгова палата» у Москві, її філії у провінції розгорнули пропаганду за подальше залучення американського капіталу Россию.

Царат, особливо — по поразки 1915 р., йшов задоволення самих важкі крейсери та принизливих для Росії вимог союзників. Усе гострішим ставала загроза втрати економічної, а перспективі — і політичною незалежності країни. Військовий і Київський господарський криза перетворювалася на загальний соціально-політичний кризис.

§ 1.4. Революція в России.

Війна створила виключно важкі умови для робітничого руху. Революційна діяльність загрожувала її учасникам військовим і найбільш жорстокими карами. Уцілілим від розгрому професійним спілкам доводилося працювати нелегально. Робітники депутати IV Думи, багато керівні діячі більшовицької партії нудилися на засланні. Та й у цим складним обстановці більшовики неуто «повз продовжували боротьбу здійснення послідовно революційної, інтернаціоналістської програми дій, що у перші дні війни було визначено У. І. Леніним. Більшовики доклали зусиль, щоб використовувати ослаблення царату на підготовку нової революции.

Петроградська комітет більшовицької партії під час війни багаторазово піддавався розгрому, але щоразу його робота швидко відновлювалася, розмах діяльності збільшувався, чисельність членів організації росла. Прокламації комітету поширювалися всій країні і фронті. Велике значення мала робота більшовиків серед жінок-робітниць. Оцінюючи діяльність Петроградського комітету, У. І. Ленін: «Росії й у всього Інтернаціоналу это—поистине зразок соціал-демократичної досягнення в час реакційної війни, за важких условиях"[9].

Буржуазія за сприяння меншовиків і есерів намагалася втягти представників робітників у військово-промислові комітети, сподіваючись у такий спосіб підняти продуктивності праці на заводах і фабриках, працювали потреб війни, і підпорядкувати своєму впливу робочі маси. Більшовики викрили цю імперіалістичну затію, закликали робочих бойкотувати военнопромислові комітети — і успішно провели цей бойкот. З 239 місцевих военнопромислових комітетів лише у 36 вдалося утворити «робочі группы».

Швидко зростало стачечное рух робочих. У августе—декабре 1914 р. сталося 68 страйків, в 1915 р.— понад тисячу й у 1916 р.— 1500. Кількість страйкуючих становило ті ж періоди відповідно 34 тис., 540 тис. і більше однієї млн. людина. З кожним роком збільшувався питому вагу політичних страйків. Але й страйку, які виникли в з дорожнечею, продовольчими утрудненнями і економічними вимогами, отримували політичного забарвлення. Уряд вдавалася до репресіям, особливо участившимся з середини 1915 р. У Костромі і Иваново-Вознесенске поліція, і війська стріляли в бастующих.

У авангарді стачечной боротьби йшли петроградські робочі. Масової страйком відзначили 100 тис. робочих Петрограда в 1916 р. день пам’яті жертв «Кривавого неділі». Робітники із червоними прапорами і співом революційних пісень вийшли на вулиці. На Виборзької боці відбулися спільні демонстрації робітників і солдатів під гаслом «Геть войну!».

Посилився селянське рух. «Село дихає 1905 роком», — підсумовував поліцейські донесення із різних губерній міністр внутрішніх справ. Уряд неодноразово вдавалася до збройної силі подолання селянських заворушень. Більшовики розгорнули велику роботу у армії. Вони створювали осередки в військових частинах, поширювали антивоєнні листівки, звали солдатів до того що, щоб повернути багнети проти своїх справжніх ворогів — поміщиків і капіталістів. Листи з хати, розповіді солдатів, що повертаються з відпустки, про господарської розрусі і скрутне становище їх сімейств, про продовольчих заворушеннях й масові страйках робочих надавали революционизирующее вплив на армію. Від стихійної потягу світу, выражавшейся у кар'єрному зростанні дезертирства, солдати поступово переходили до розумінню необхідності покласти край війною революційним шляхом. На фронтах в 1916 р. почастішали випадки відкритих відмов солдатів у бой.

У Балтійському флоті на багатьох кораблях вели роботу більшовицькі осередки, які об'єднував «Головний судновий колектив РСДРП», тісно пов’язані з Петербурзький комітетом партії. Восени 1915 р. на миноносце «Переможець» сталося зіткнення макросів і ремонтних працівників з офіцерами. 19 жовтня на лінійному кораблі «Гангут» спалахнуло повстання. «Гангут» оточили міноносцями і підводними човнами. На кораблі почалися масові арешти. Матроси крейсера «Рюрпк», які відмовилися конвоювати заарештованих моряків з «Гангута», набули військовому суду. По заклику більшовиків петроградські робочі відповіли на що готувалася розправу з матросами страйком протесту, що врятувала революційних моряків від смертної страти. У зв’язках між революційними виступами робітників і рухом в армії й флоті знаходив своє вираження міцніючий союз пролетаріату і селянства. У 1916 р. у Петрограді під час страйків протесту проти імперіалістичної війни" та дорожнечу життя два піхотних полку відмовилися стріляти у робочих і повернули зброю проти поліцейських. Петербурзький комітет більшовицької партії закликав робочих наполегливо готуватися разом із солдатами до «останньому штурму» царизма.

Про швидко назрівання революційної ситуації засвідчили й національно-визвольні повстання пригноблених народів царської Росії. Найбільшим їх у роки було стихійне повстання на Середній Азії і Казахстані. Широкі маси казахів, узбеків, киргизів, таджиків піднялися на боротьбу проти колоніального гніту та політики масового вилучення земель, посилено проведеної царатом з часів столипінської аграрній реформі, проти військових податків і реквізицій. У цьому вся русі була сильна соціальна струмінь: біднота боролася проти кабальних форм експлуатації місцевими феодалами і ростовщиками—баями, манапами тощо. п.

Оголошений у розпал польових робіт у червні 1916 р. царський указ про мобілізації «інородців» на тилову військову службу послужив останнім поштовхом до відкритого збройного виступу. Повсталі громили урядових установ, знищували мобілізаційні списки, руйнували телеграфну зв’язок і залізничні шляху. Особливо сильний розмах повстання отримала Тургайской області Казахстану, де на чолі повстанських загонів став Амангельды Иманов — представник кочовий бідноти, виріс у свідомого революційного борця (пізніше він розпочав ряди більшовицької партії). З допомогою військово-польових судів, шибениць, численних каральних військ царизм намагався розправитись із національновизвольним рухом, але не вдалося придушити його конца.

Дедалі помітнішим ставало розкладання монархічного ладу. Однією з найяскравіших прояв цього було так звана распутинщина. Авантюристи й різноманітні темні особи, группировавшиеся навколо Григорія Распутіна — тобольского селянина, який спритно грав роль «провидця» і зумів підпорядкувати своєму впливу царицю, а ще через нього і Миколи II, придбали величезної влади. «Від Распутіна та її кліки залежали призначення важливі посади, їм були зобов’язані своєї кар'єрою багато міністрів, з допомогою різні ділки отримували врегулювання відкриття дутих підприємств. Розпад державної машини проявлявся й у «міністерської чехарді»: протягом двох роки змінилися чотири голови Ради міністрів, шість міністрів внутрішніх справ, чотири військових «міністра, три міністри закордонних дел[10].

§ 1.5. Вихід Росії з войны.

Буржуазія і поміщики дедалі більше переконувалися нездатністю царського уряду як вести переможну війну, а й справлятися з зростаючим революційним рухом країни. Навколо гасла «міністерства довіри» (а згодом гасла «відповідального міністерства») об'єдналися буржуазно-помещичьи фракції Думи та Державного Ради— октябристи, кадети, прогресисти та інших. Між ними 9 серпня 1915 р. було досягнуто згоди, що поклала початок існуванню з так званого Прогресивного блоку. Програма його була на запобігання революції" і збереження монархії, на поділ влади між поміщиками і буржуазією, на продовження війни до переможного конца.

Загроза революції штовхала до опозиції до царизму та значну частину дворянства, впливові кола правих, які домагалися усунення «безвідповідальних впливів» (була у вигляді распутинщина) і шляхом створення уряду, яке знайшло б спільну мову із Думою, залишаючись «відповідальним лише перед монархом». Хоч як обмежена була ця монархічна опозиція, сам собою факт відійти від самодержавства як буржуазії, а й поміщиків свідчив про глибоку кризу верхів і розвалі третьеиюньской системы.

Царська кліка намітила власний план боротьби з революцією і буржуазної опозицією. Він передбачав нові репресії проти робочого руху, і масових антивоєнних виступів, посилення военно-полицейского апарату і до розширення її функцій у країні, зокрема в господарської області, розпуск буржуазних громадських організацій і розгін Державної Думи. Укладання сепаратного світу з Німеччиною мало розв’язати руки царизму. Восени 1916 р. відновилися (після першого зондажу, зроблений у 1915 р.) спроби встановити контакти з німецької дипломатією. Згодом уряд обмежило діяльність «Земгора». Готувався також розпуск Державної думи й нові выборы.

Крупнобуржуазные кола, заручившись неможливості «мирно» змовитися з царатом, задумали шляхом двірського перевороту змінити бездарного царя і, не припиняючи війни, покласти край назревавшей революцією. Замість Миколи II їм посадити на трон його малолітнього сина Олексія, а регентом зробити брата царя — Михайла. Лідери буржуазії розпочали переговори з групою генералів, які обіцяли їм підтримати змова діями деяких військових частин. Російську буржуазію підштовхували до рішучіших діям англо-французькі імперіалісти, котрі побоювалися у разі укладання царем сепаратного світу опинитися віч-на-віч з Німеччиною. Дипломатичні представники союзників брав безпосередню що у що готується змові. Активізувалися з крайніми правими кола. Наприкінці 1916 р. князь Юсупов, великий князь Дмитро Павлович разом із однією з реакционнейших депутатів Думи Пуришкевичем вбили Распутіна з думкою, що цар «схаменеться». Спалахнула у лютому 1917 р. революція запобігла як буржуазно-помещичий змова, і підготовлений про це царатом державний переворот.

Брестський світ, укладений Леніним в 1918 р. припинив участь Росії у світовій войне.

Заключение

.

У тривожні дні липневого зовнішньополітичного кризи 1914 р. пролетарські маси Росії покладали усі свої сподівання на Інтернаціонал. Але всупереч урочистим деклараціям Штутгартського і Базельського конгресів лідери II-го Інтернаціоналу не організували виступів проти імперіалістичної війни, змінили пролетарського интернационализму.

Керівництво найбільшої партії II-го Інтернаціоналу — німецької социалдемократії, налічувала у своїх лавах близько мільйона членів, повністю капітулював перед правим, відкрито шовинистским крилом, лідери якого уклали залаштунковий угоду з канцлером Бетманом-Гольвегом і обіцяли йому свою беззастережну підтримку з разі війни. У день оголошення Німеччиною війни Росії, 1 серпня 1914 р., вся німецька соціал-демократична печатку активно приєдналася до розгнузданої шовіністської кампанії буржуазноюнкерської преси, закликавши маси «захищати батьківщину від російського варварства», воювати «до кінця». 3 серпня соціал-демократична фракція рейхстагу величезною більшістю голосів (проти 14) вирішила схвалити пропозицію уряду стосовно виділення коштів ведення війни, а 4 серпня соціал-демократи разом із депутатами буржуазії і юнкерства одностайно проголосували в рейхстазі за військові кредиты.

Нечуване зрадництво, досконале соціал-демократичними лідерами у такому грізний годину, деморалізувало німецький робітничий клас, засмутило його лави, позбавило можливості надати організоване опір політиці імперіалістів. Апарат і російська преса німецької социалдемократії та «вільних» професійних спілок поставила себе на службу імперіалістичної війні. Редактори соціал-демократичної газети «Форвертс» дали підписку командуючому бранденбурзьким військовим округом, що газета, не стосуватиметься питань «класової боротьби, і класової ненависти"[11].

Міжнародної пролетарської солідарності змінила і французька соціалістична партія. 31 липня 1914 р. внаслідок провокаційною кампанії реакційних кіл було вбито виступав проти розв’язання війни Жан Жорес. Робітники очікували, що у вождів закличуть їх до боротьби. Проте 4 серпня під час похорону Жореса робочі почули б від керівників соціалістичної партії і Загальної конфедерації праці зрадницький заклик до «національної єдності» і припинення класової боротьби. Французькі соціал-шовіністи запевняли, що країни Антанти є нібито «обороняющейся стороною», «носіями прогресу» побороти агресивного пруссачества. Згодом з’ясувалося, що ще до його вбивства Жореса уряд розпорядилося не застосовувати репресій проти тисяч найвизначніших імені соціалістів і керівників професійних спілок, яких раніше намічалося заарештувати, якщо почнеться війна. Уряд було впевнена, що опортуністи досить міцно тримають у себе нитки керівництва як і соціалістичної партії, і у Загальної конфедерації праці. Невдовзі по оголошення війни соціалісти Жуль Гэд, Марсель Самба, а пізніше Альбер Тома зайняли міністерські посади. У Бельгії лідер Робочої партії Еміль Вандервельде, голова Міжнародного соціалістичного бюро, став міністром юстиции[12].

Зрадницьку позицію посіла і австрійська соціал-демократія. У тривожні дні після сараевского вбивства керівники австрійської социалдемократичної партії, заявляючи про готовність захищати світ, до того ж час доводили, що Австрії повинні бути надані «гарантії» зі боку Сербії. Потім проявом шовінізму було схвалення військових заходів австрійського правительства.

Англійські лейбористи голосували у парламенті за військові кредити. «Оборонческую», социал-шовинистическую позицію зайняли російські меншовики і есери; під прикриттям псевдосоциалистической фразеології вони закликали робочих до «обороні» царської Росії і близько до цивільному світу зі «своєї» буржуазией.

Проти військових кредитів голосували сербські соціал-демократи. Правильну позицію стосовно до війни зайняли також болгарські тесняки, ліві у керівництві румунської соціал-демократичної партії, німецькі ліві на чолі з До. Либкнехтом і Р. Люксембург і і праві інтернаціоналістські елементи за іншими соціалістичних партиях.

Послідовну, справді интернационалистскую лінію проводили більшовики. Більшовицька фракція в IV Державній думі мужньо голосувала проти військового бюджету; упродовж свого революційну діяльність депутати-більшовики набули суду і заслані в Сибирь.

Тоді як праві лідери соціалістичних партій стверджували, ніби початок війни є оборонної їхнього країн, У. І. Ленін показав, війна носить імперіалістичний характер для обох воюючих коалиций.

«Захоплення земель і підкорення чужих націй, — писав У. І. Ленін, — руйнування конкуруючої нації, грабіж її багатств, відволікання уваги трудящих мас від внутрішніх політичних криз Росії, Німеччини, Англії й інших країн, роз'єднання і націоналістичний обдурення робітників і винищування їх авангарду з метою ослаблення революційного руху пролетаріату — таке єдине справжній зміст, значення сенс сучасної войны"[13].

Список використаної литературы Всемирная історія. У десятьох томах. Т.VII. М.: Соцэкгиз, 1960. — 820 з. Зайончковский А. М. Світова війна 1914—1918 рр. Вид. 3. Т. 1—2. М. 1938. Ленін В. Війна і російська соціал-демократія. Соб. тв., т. 21. Ленін В. Кілька тез, Соб. тв., т. 21. Царська Росія світової війни. Т.1. З предисл. М. Н. Покровского. Л. 1925.

(Центрархив.).

Додаткова литература Ленин У. І. Про поразку свого уряду у імперіалістичної войне.

Тв. Т. 21. Ленін У. І. Питання світі. Тв. Т. 21. Ленін У. І. Соціалізм і війна. (Ставлення РСДРП до війни.) Тв. Т. 21. Алафузов У. А. Доктрини німецького флоту. М. 1956. Вільсон X. У. Морські операції у війні 1914—1918 рр. Пер. з англ.

М. 1935. Йоффе А. Є. Русско-французские відносини у 1917 р. (лютий — жовтень). М.

1958. Коденковский А. Маневрений Першої світової імперіалістичної войны.

1914 р. М. 1940. Лантух Р. Німецький генеральний штаб. Його роль підготовки й віданні Першої світової. Пер. з немецк. Вид. 2. М. 1936. Нотович Ф. І. Дипломатична боротьба у роки першої Першої світової. Т. 1.

М.—Л. 1947. Таленский М. А. вибухнула Перша світова війна (1914—1918). (Бойові дії суші і море.) М. 1944. Царьов М. Т. Від Шліффена до Гінденбурга. (Про провалі військової доктрини кайзерівській Германії в 1914—1918 рр.) М., 1956. Шигалин Р. І. Військова економіка в «Першу світову війну (1914—1918 рр.). М.

1956.

Источники Альдрованди Марекотти Л. Дипломатична війна. Спогади і шматки з щоденника (1914—1919 рр.). Пер. з італ. під ред. і з вступ. статтею Б.

Є. Штейна. М. 1944. Верти. За лаштунками Антанти. Щоденник британського посла Парижі. 1914—1919.

Пер. з анг. М.—Л. 1927. Бетман-Гольвег Т. Думки про війну. Пер. з немецк. М.—Л. 1925. Брусилов А. А. Мої спогади. М. 1946. Б’юкенен Дж. Мемуари дипломата. Пер. з анг. М. 1924. Бюлов Б. Спогади. [1914—1918.] Пер. з немецк, під ред. і з перед. У. М.

Хвостова. М.—Л. 1935. Ллойд Джордж Д. Військові мемуари. Т. 1—6. Пер. з анг. З предисл. Ф. А. Ротштейну. М. 1934—1938. Людендорф Еге. Мої згадки війні 1914—1918 рр. Пер. з 5-го немецк, вид. під ред. А. Свєчина. Т. 1—2. М. 1923—1924. Пуанкаре Р. Спогади 1914—1918 рр. Пер. з франц. Т. 1—2. М. 1936.

(Пуанкаре Р. На службі Франції. Т. 5—6.).

———————————- [1] Зайончковский А. М. Світова війна 1914—1918 рр. Вид. 3. Т. 1—2. М. 1938 [2] Світова історія. У десятьох томах. Т.VII. М.: Соцэкгиз, 1960. С. 512. [3] Алафузов У. А. Доктрини німецького флоту. М. 1956. [4] Царьов М. Т. Від Шліффена до Гінденбурга. М., 1956. [5] Світова історія. У десятьох томах. Т.VII. М.: Соцэкгиз, 1960. С. 517. [6] Світова історія. У десятьох томах. Т.VII. М.: Соцэкгиз, 1960. С. 561. [7] Зайончковский А. М. Світова війна 1914—1918 рр. Вид. 3. Т. 1—2. М. 1938 [8] Світова історія. У десятьох томах. Т.VII. М.: Соцэкгиз, 1960. С. 562. [9] У. І. Ленін, Кілька тез, Тв., т. 21, стор. 366. [10] Світова історія. У десятьох томах. Т.VII. М.: Соцэкгиз, 1960. С. 564. [11] Світова історія. У десятьох томах. Т.VII. М.: Соцэкгиз, 1960. С. 513. [12] Світова історія. У десятьох томах. Т.VII. М.: Соцэкгиз, 1960. С. 514. [13] У. І. Ленін, Війна і російська соціал-демократія. Тв., т. 21. С. 11.