Реформы Никона і розкол Російської Церкви

Новосибірська Державна Академия.

Економіки і Управления.

Реферат з історії на тему:

«Реформи Никона і розкол Російської Церкви».

виконала: студентка гр.9131.

Некрасова.

Екатерина.

Вячеславовна.

Новосибірськ — 1999 год.

План реферата:

I. Вступление.

II. Реформи Никона і розкол у Російській Православной.

Церкви.

1. Передумови і реформ;

2. Суть преобразований;

3. Патріарх Никон.

4. Протопоп Аввакум.

5. Старообрядчество.

III.

Заключение

.

Російська Православна Церква, безперечно, є найбільшою православної організацією нашій країні. Але поруч із ній поза межами Російської православної церкви перебігу багато часу у складі імперії, в СРСР й у сучасної Росії діяли і продовжує діяти інші православні організації, історично пов’язані із Російською православної церквою. Виникнення цих організацій, своєю чергою, пов’язані з глибокими колізіями, що виникали в Російському світі початку й захоплювали до своєї орбіти і церковь.

Найбільші потрясіння Російська Православна Церква пережила у середині сімнадцятого століття, коли стався розкол. У религиоведческой літератури за розколом розуміють релігійносуспільний рух, що призвело до відділенню від Російської православній церкві старообрядчества.

Здавалося, що як трьохсот років, минулі після церковної смути, вибуху за царя Олексієві Михайловичу, були достатнім терміном для вивчення і з’ясування причин трагедії розколу, яку важко позначилося на долях Росії. Але, на жаль, коріння старообрядництва і причин Російського церковного розколу ще повністю розкрито в історичної літератури і залишаються далеко ще не ясными.

На середину сімнадцятого століття накопичились і стали очевидними розбіжності із сучасною грецької церковної практикою і запитували щодо обрядів Російської православній церкві. Особливо палкі суперечки виникли ще XV столітті про «аллилуйе» і «посолонном ходінні» (від слова «посолонь» — по сонцю). На XVI столітті була пов’язана з очевидністю помічено безліч розбіжностей і недоглядів в церковних книгах, особливо у перекладах богослужбових текстів: одні перекладачі погано знали грецьку мову, інші - російський. На Стоглавом Соборі 1551 року, проведений із метою запровадження однаковості в церквах, було вирішено виправляти книжки, звіряючи його з «добрими перекладами», але відсутність єдиного підходу призвело до ще більшою спотворень тексту. Однією з спроб запровадження однаковості в богослужбових книгах було також у Москві друкарні,. Але з кількістю видаваних книжок зростало, і число ошибок.

Серед церковних діячів, стурбованих плутаниною у книжках, і навіть падінням авторитету духівництва, особливої активністю вирізнявся протопоп Благовєщенського Собору московському Кремлі, духівник і наставник юного царя Олексія — Стефан Вонифатьев. Навколо нього наприкінці 2004 сорокових років сімнадцятого століття склався «гурток ревнителів древнього благочестя». У його складу ввійшло визначні церковні діячі: майбутні вороги Никон і Авакум, настоятель Московського Казанського собору Іоанн, царський постельничий Федір Ртищев і другие.

Найбільша їхня обурення викликали звичаї духівництва. З численних скарг, надходили до тодішньому патріарху Йосипу складалася досить похмура картина. Натомість, щоб турбуватися про душах своїх парафіян, священика проводили час у пияцтво і розпусті. Вони лише не вимовляли проповідей, а й саму церковну службу прагнули вкоротити шляхом введення «многогласия» — одночасного читання спів різних молитов тексти. Як біле, і чорне духовенство відрізнялося нескінченним користолюбством. Керівні пости у монастирях купувалися хабаром боярину чи архієрею. Народ втрачав на повагу до духовному званню, не хотів ходити до церкви й виконувати посты.

Також особливе засмучення вони викликали різночитання в богослужбових книгах, накопичені через помилки ченців-переписувачів, й гендерні відмінності в виконанні церковних обрядів. Повсюдне поширення друкарства дозволяло запровадити однаковість в богослужбові книжки. Але було неясно, за якими ж оригіналам виправляти тексти. Для одних що це давньоруські рукописні книжки, й інших — давньогрецькі оригінали. Однак й ті, та інші джерела виявилися небездоганними: у російських книгах був двох однакових текстів (через помилки ченців-переписувачів), а грецькі тексти зазнали зміни після падіння Візантії й укладання унії між візантійської і католицької церквами.

Ще під другої половини XV століття у російській церкви утвердилася думка, що буває після Флорентійської унії 1439 року й падіння Константинополя істинно чисте православ’я збереглося лише з Русі. На початку XVI століття оформилася ідея про Москву як «Третьому Римі». Її висунув ігумен Псковського Елеазарова монастиря Филофей у своїх посланнях до Василю III. Филофей вважав, що історично християнства послідовно існувало три великих центру. Перший — Рим — упав через відступу від істинного християнства; другий — Константинополь — упав через Флорентійської унії. А третій «Рим» — Москва, а четвертому не бувати. Це твердження було б служити звеличуванню Московських государів, але водночас — утвердженню виняткового значення релігії, і церкви. Вчення про «Третьому Римі» служило ідейним обгрунтуванням ворожості до всього іноземному, релігійну нетерпимість, самоизоляции.

Усі, що від греків, здавалося хибним. Ця думка панувало й у сімнадцятому столітті. Розуміючи всю небезпека необережного вторгнення область віри, цар до того ж час почитав корисним державі всіма доступними засобами, зокрема і прикладом, зміцнювати релігійність своїх підданих. Уряд розуміло, що від традицій не пройде безболісно, але до того ж час дійшли думці про необхідність перегляду всіх церковних обрядів, і наведення у відповідність із грецької богослужбової практикою. Це було викликане, передусім, прагненням впорядкувати обрядову практику російської церкви за умов зростання релігійного вільнодумства спади авторитету духівництва. Разом про те зближення з грецької церквою має було піднесення престижу Російської держави на православному Востоке.

У другій чверті сімнадцятого століття представники вищого грецького духівництва постійно відвідували Москву. Вони навіть наполегливо вказували російським на численні скарги й часто дуже серйозні розбіжності у росіян і грецьких богослужіннях і церковних обрядах. А різночитання у російських і грецьких церковних книгах наводили часом до справжнім скандалам (наприклад, спалення в грецькому монастирі на Афоні російських друкованих книжок як містять безліч єретичних мнений).

У 1652 року Никон, ставши патріархом, із властивою йому пристрасністю взявся здійснювати життя реформу в обрядової області, не чіпаючи канонической.

Вже у лютому 1653 року він наказав переважають у всіх московських церквах заборонити віруючим «творити поклони» стоячи навколішках, допускалися лише поясні поклони. Хресне знамення допускалося лише троеперстное. Пізніше патріарх рішуче замінив налаштувалася на нові ті старовинні обряди, які збігалися з грецькими: наказали співати «алілуя» не на два, а через три разу; під час хрещеного ходу рухатися за сонцю, а проти; інакше стало писатися ім'я Христа — «Ісус» замість традиційного «Ісус». Окремі слова богослужіння було замінено налаштувалася на нові, все богослужбові книжки листувалися по грецьким зразкам, несправні підлягали исправлению.

Влітку 1654 року Никон зайнявся виправленням ікон. За наказом були відібрано серед населення ікони, що вирізнялися деяким реалізмом. Він наказав виколоти очі зображеним на таких іконах святим, або ж зішкребти і наново переписати лики. Сталося отож у цей час у Москві спалахнула сильна епідемія чуми. У народі поповзли чутки про божої каре за скоєне блюзнірство. А сонячне затемнення 2 серпня дало ще більшу їжу для толков.

Намагаючись завадити Никону, «ревнителі» подали чолобитну царю, в якої доводили незаконність нововведень. У у відповідь чолобитну, Никон дав хід обвинуваченням і скаргам парафіян на членів гуртка. Сили були нерівні. Невдовзі багато «ревнителі древнього благочестя» заарештували, заслані. А деякі позбавлені сану. Ув’язнені, принижені тільки укріплювалися у своїй «подвиг», впадали в релігійний екстаз, пророчествовали.

Переконавшись, однією владою не зуміє поставити справа реформи на міцну основу, Никон навесні 1654 року скликав у Москві загальросіянин церковний собор, який прибуло понад двадцять відомих діячів російської церкви. Патріарх, у присутності царя, звертаючись до Собору, перерахував багато неточності і відступу від грецьких церковних порядків, які були на практиці Російської Церкви. Проте завбачливий патріарх не виніс до обговорення найбільш «слизькі» моменти, питання — під час першого чергу про «троеперстии». Через війну тривалого обговорення було вирішено «гідно і праведно виправити книжки проти старих харатейных (тобто написаних на пергаменті) і грецьких». Під запобігання нових помилок порадитися з константинопольським патріархом Паїсієм. Позитивний відповідь доставили Москву чи в 1665 року у вигляді дуже важливим і знаменитої згодом грамоти. Тоді ж у Москву прибутку два східних патріарха — Антиохейский Макарій і Сербський Гавриїл. У зв’язку з цим у 1656 року був скликаний новий Собор. Нею розглядалися такі російські церковних обрядів, як літію, літургія. Проскомидия та інші. Також було затверджений російський переклад грецького церковного Служебника і «Троеперстия». Через війну переслідувана Ніконом мета було досягнуто — він заручився підтримкою відомих иерархов.

Та поступово реформаторський запал Никона Став остигати. Придворні Інтриги й надмірний самовладдя призвели до того, що марнославний Олексій Михайлович став тяготитися патріархом. Конфлікт стався у 1658 року, після якого ображений Никон відмовився бути патріархом на Москві і виїхав у мурований за його проектом Ново-Иерусалимский монастир. Столиця, так і всі Московське держава був у великому сум’ятті, З усіх боків приходили чолобитні на «многомятежного» Никона. Стару віру підтримували широкий загал народу, частина духівництва. Впливові московський сім'ї (такі, як Морозови, Урусовы). Церкви залишалися порожніми. Тому священики змушені були повернутися до служби за старими книгам. Але цар Олексій Михайлович був запеклим прибічником реформи і хотів, щоб усе повернулося до старим обычаям.

У 1666 року цар скликав Собор для суду над противниками реформи. Своїми рішеннями цей Собор практично цілком підтримав дії царя. Патріарх був і засланий в віддалений монастир, Разом водночас дедалі книжкові виправлення схвалено. Собор знову підтвердив колишні постанови: вимовляти «аллилуйю» тричі, творити хресне знамення трьома першими перстами правої руки, друкувати проскури четырехконечным хрестом, хресні ходи проводити проти сонця. Усіх, хто визнав цих уложений, церковний собор назвав розкольниками і єретиками, оголосили анафему і відлучили від церкви. Усіх прибічників старої віри пізніше зрадили світському суду. По що діяв тоді цивільному закону за злочин проти віри покладалася смертна казнь.

Рішення Собору 1666 року зустріли серйозний опір з боку духівництва і мирян. Віруючі було неможливо зрозуміти логіку обвинувачень старого обряду і розширенням старих книжок. Виходило отже протягом семи століть після Водохреща Русі у російської церкви процвітали «злі єресі», прибічниками яких виявлялися та загальноприйняті святі. Отже, Москва не могла бути гідної слави «Третього Рима».

Прихильники «старої віри» своєю чергою оголосили «єретиками реформаторів. Навіть написання імені «Ісус» з цими двома «і», виправлення орфографії і граматики слов’янських текстів, їх наближення до норм російської на той час трактувалися як «єресь». Спочатку влади діяли більше умовляннями. Від противників реформ вимагали відмовитися не від колишніх книжок і обрядів, як від звинувачень на адресу своїх опонентівреформаторів у відступі від правої віри. Проте спротив «старовірів» ставало дедалі більше затятим. Тоді від умовлянь і заслань власті почали переходити до висновкам і жорстоким наказаниям.

Усі події - висновок про «несправності» книжок, відлучення прибічників двуперстного знаки, поява великої числа новоисправленных книжок і вилучення у зв’язку з цим колишніх видань — викликали подив у народі. Люди часто вже не могли відрізнити, що припустимо, що справді порушує церковні догмати. Пояснити суть того що відбувається найчастіше здатні були й самі священики, чимало з яких розумів стрімкого ходу реформування і часто опинялись у числі рішучих противників змін. На Русі, де грамотність та тим паче книжкова вченість були досягненням небагатьох, головним джерелом навчання вірі були богослужіння. Певні жести супроводжували людини від перших днів життя до останніх, зливаючись в свідомості з його відчуттями і переживаннями. Заміна одних символів, які виражали зв’язок людини з великим і священним не буває безболісної. На тому випадку ця заміна здійснювалася що й дуже грубо.

Народне сум’яття посилювалося і через раптово яка зачепила країну страшних лих — голоду, морової виразки. Причину їх почали вбачати в виправленні священних книжок, а винуватцем вважати патріарха Никоном.

Щоб краще зрозуміти природу церковного розколу, зупинимося на особистостях головних учасників цих событий.

У травні 1605 року, як у Московській державі починалася Смута, в мордовському селі Вельдеманове Нижньогородського повіту у селянина Мини народився син Микита. У ранньому віці він втратив матері, все дитинство провів під нестерпним гнітом мачухи. Від природи дуже обдарований, він вивчився вдома грамоті. Читання книжок захопило його до аскетичній життя. У років він пішов у Макарьев Желтоводский монастир. Але невдовзі рідня викликала їх у світ і примусила одружуватися. Але життя батька Микити не було щасливим. Відразу він втратив всіх своїх дітей. Вважаючи всі ці події за знак понад, Микита вирішує повернутися до монашому житті. За його переконання родом його дружина іде у Алексєєв монастир, а сам Микита забирають Біле море в Анзерский скит. Невдовзі фундатор і настоятель скиту преподобний Елеазар постриг тридцятирічного Микиту в чернецтво під назвою Никона (це мало чимале значення, оскільки Микита означає «перемагаючий», а Никон — «переможець»). Никон ввійшла до числа близькі й улюблених учнів Єлєазара, але тільки згодом між наставником і учнем виникли розбіжності й в 1635 року Никон був вилучений з Анзерского скиту. Після тривалих мандрів він зупиняється в Кожеозерской обителі, де стає ігуменом. У справах монастиря в 1646 року Никон приїхав до Москви. Тоді й відбулася зустріч Никона з молодою царем. На яку вона справила величезне враження. Незвичайний розум, світлий погляд на предмети, природне красномовство, велична зовнішність було неможливо не залишитися непоміченими. Зближення царя з Ніконом тривало, а по тому, як Никон утихомирив бунт в 1650 року, любов царя до Никону значно увеличилась.

Чим пояснити надзвичайне розташування юного Романова до ігуменові глухого монастиря, мужицькому синові Никону? Безсумнівно, великій ролі зіграли особисті риси царя і Никона. Вихований на дусі «древнього благочестя», з дитинства оточений глибоко релігійними людьми, Олексій була релігійний. Для таку людину особі значення мало та обставина, що обидва, цар і Никон були духовними дітьми одного батька — анзерского самітника Елеазара.

Що ж до Никона, він. Пройшовши важку школу життя, закалившую його видатну натуру. Став однією з тих яскравих людей. Яких якось побачивши, важко забути. Роки мовчання нагромадили у душі величезний запас духовної енергії. Проте розташування царя до Никону пояснюється як особистими мотивами. Никон виник Москві дуже вчасно — був момент, коли попит на промовистих постатей у складі духівництва було дуже великий. Ще правління Михайла Романова найвищих колах поширилася думка про необхідність грунтовної «чистки» рядів духівництва, запровадження «благочинного», одностайної богослужіння. Підвищення авторитету церкви, сильно ослаблого у першій половині сімнадцятого століття, було необхідної частиною роботи зі зміцнення феодальної державності загалом. Воно мало велике значення й у зміцнення позицій нової династії. Отож, коли помер престарілий патріарх Йосип, не дивно, що його спадкоємцем якого став Никон. Вступ на патріарший престол доставило Никону кошти розвинути свій преосвітній дух в служінні істині і благу церкві та отечества.

При Никоні патриаршья влада посилилася до вищого рівня. Патріарх був дійсним, а чи не номінальним лише «великим государем», оточив себе царської пишнотою та величчю. Вибудував новий палац, використовуючи все кошти того мистецтва для прикраси соборів і благоліпності богослужіння. Никона боялися самі бояри, що їх викривав безсоромно, вступаючи із нею самовладно. Патріарх за свої багаті кошти збільшив свої домові богадільні, роздавав багату ручну милостиню, робив пожертвування на в’язниці. Свого часу заснував три монастиря, самий знаменитий у тому числі - Новий Єрусалим у околицях Москвы.

З перших днів перебування при владі, Никон повівся зовсім на оскільки чекали майже всі з старих однодумців. Він порвав все в зв’язку зі ними велів навіть впускати їх у приймальню свого патріаршого дворца.

Не стільки особиста образа, скільки принципові міркування перетворили багатьох «ревнителів благочестя» в непримиренних ворогів нового патріарха. Від Никона очікували дійових заходів, вкладених у зміцнення внутрішніх порядків, уніфікацію книжок і обрядів. І патріарх розпочав виправленню церковних порядків, але з староруським (як гадалося «ревнителі»), а, по давньогрецьким, вважаючи, що це перетворити Російську церкву у центр світового християнства і протиставити «латинству» (католичеству).

Проте незабаром реформаторський запал Никона став поступово згасати. Головним йому ставало його власне виняткове становище у державі. Никона надихав образ патріарха Філарета, що володів не лише церковному, а й вищою державною владою. У межах своїх претензії на владу необмежену Никон відчував у себе підтримку вищого духівництва, що було сильно роздратовано заходами уряду, вкладених у обмеження привілеїв і доходів церкви (відповідно до Соборному укладенню 1649 року у руки держави перейшли все міські «білі» слободи і двори монастирів, а церкви було заборонено придбання нових земель). Як і з ієрархи, Никон був незадоволений рішеннями Уложення, Він вважає, що головне завдання у тому, щоб підкорити собі царя і бояр, зупинити наступ держави щодо позиції церкви.

Стрімко, і як безпричинно вознесясь із низів суспільства до вершині влади, Никон втратив відчуття реальності. Він хотів зрозуміти, що своєю карколомною кар'єрою він й не так своїм особистим якостям, скільки видам боярства, нуждавшегося у ньому як і енергійному реформаторі церковному житті. Обставини тривалий час сприяли розвитку владолюбства Никона. У зв’язку з війни із Промовою Посполитой, цар довгий час був відсутній у Москві, і патріарх практично виявився глава держави. Проте, повернувшись у столицю воїномпереможцем, цар не хотів перебувати під постійної опікою патріарха. Невдоволення государя розпалювали численні вороги самого Никона та її реформ.

Влітку 1658 року почали помітні ознаки швидкої опали на патріарха. Його перестали запрошувати на урочисті царські обіди, бояри стали зачіпати його слуг, цар перестав бувати на патріарших богослужіннях. Остаточний розрив стався 10 липня 1658 року, коли цар, попри численні запрошення Никона, з’явився в собор. У очах патріарха це були прямим образою патріаршества, як духовної влади, що він ставив вище царської. У у відповідь царську опалу Никон прийняв свої заходи, сквапні і неосмотрительные.

Добровільний те що Никона з патріаршого престолу був подією небаченим і сприймався у суспільстві трагічно. Але примирення, очікуваного Ніконом саме його того, як і самітництва в монастирі ніякої. Цар з непристойній поспішністю прийняв його відставку. Никон. Який Думав лише полякати Олексія Михайловича, спробував повернути свою посаду, але було вже пізно. І Соборі 1666 року патріарх був позбавлений сну й засланий в віддалений монастырь.

Інший, щонайменше яскравою, помітною фігурою цієї історичної періоду, без якої картина розколу була б неповною, був протопоп Авакум. Глава поборників древнього благочестя, він був найвідомішим непримиренним ворогом Никона. Як багато і Никон, Авакум народився Нижньогородських землях, рано вивчився грамоти та приохотився до читання. Проте якщо з самого початку їхніх життя, попри зовнішню схожість, пішла з різних коліям. Никон з ранніх років потрапив під владу мачухи, а Авакум провів дитинство звичайного сільського хлопчаки. Можливо, у роки виникли розбіжності у характерах і позиціях двох осіб, яким не судилося зіграти значної ролі у політичному та церковною життя Росії. Никон виявився крутий і непоступливий в церковні справи, однак у особистому спілкуванні він був добра й навіть м’який. А Авакум не ділив своє життя на офіційну неофіційну, однаково ревно ставлячись як до приватним та маніпулюваннями суспільною обов’язків. Вона ніколи не прагнув зайняти посаду, але, водночас, був готовий аж до останнього відстоювати слов’янську старовину в обрядах і священних книгах. Завдяки своєї енергії, дару переконання і богословської начитаності, Авакум відразу ж потрапити зайняв солідною місце впливового гуртку «ревнителів древнього благочестя». Це майже збіглася у часі з початком реформ патріарха Никона, і Авакум відразу стає самим непримиренним противником нововведень патріарха, хоча раніше їх об'єднували багато погляди значно богослужіння і необхідність благочестивого поведінки священнослужителів і парафіян. Послідовно виступаючи проти церковних «новин», Авакум тим щонайменше користувався розташуванням царської сім'ї, де цінували його щирість і убежденность.

Коли Авакум і були заслані в Пустозерск, де. Не маючи змоги відкрито проповідувати, Авакум показав себе як яскравий письменник і як видатний полеміст. Не без впливу пристрасного вогняного слова Авакума зросли і соловецькі старці. Протест яких вилився на відкрите протистояння владі. Соловецкое повстання тривало вісім років надійшло (1668 — 1676); і тільки коли у живих залишилося всього шістдесят з п’ятисот людина, предатель-перебежчик відкрив хід" у неприступний монастир. Після розгрому повстання старці прокляли царя Олексія Михайловича.

Слід відзначити мужність, з яким старообрядці переносили все гоніння і переслідування. Чим нещадніше і суворіші ставали розпочаті страти, тим більше завзятість вони викликали. На смерть стали дивитися як у мученицький подвиг. «Чим більший ти нас мучиш, тим більше коштів ми на тебе любимо» — писав Протопоп царю. А свої думки він обгрунтував так: «Церква — православна, а догмати церкви від Никона-еретика в усьому противні. А государ наш Олексій Михайлович православен. Але тільки простою свою душею прийняв від Никона книжки. Думаючи, що вони православны, не розгледів них плевел еретических.».

14 квітня 1682 року за указом царя Федора Олексійовича «за великі на царський будинок огуди» Авакум спалили разом із соузниками — попом Лазарем, ченцем Епифанием і дияконом Феодором. На місці його загибелі сучасні послідовники старої віри встановили старообрядницький хрест. У той рік стався остаточний поворот влади до політики придушення розкольників силою. Собор 1682 року, скликаний патріархом Иоакимом, намітив цілу систему репресій проти старообрядництва майже дусі західної інквізиції. На 1685 року царівна Софія видала дванадцять указів, предписывающих конфісковувати майно «старовірів», вони самі бити батогом і засилати, а перекрещивающих у стару віру казнить.

Багато тис. чоловік почали йти у глухі місця, де влаштовували нові поселення. Що й казати змушувало старообрядців залишати насиджених місць? Звісно, передусім твердість в вірі, у тому, що «никонианство» по-блюзнірському. Для них були характерними фанатична відданість давнини, шалений неприйняття всього нового, особливо іноземного, вороже ставлення до будь-якого світському знання, відмови від будь-якого спілкування з «никонианами». Упевнені з воцарінні Антихриста і близькому кінець світу, старообрядческие проповідники вчили, що врятуватися можна лише «другим вогненному хрещенням» — самоспаленням. Ось у 1675 — 1695 рр. було зареєстровано 37 колективних самоспалень, під час яких не менш як двадцять тисяч человек.

Але як така впевненості у своєму праві сперечатися про віру з патріархом і вищим духівництвом? Щоб цей опитування, необхідно зрозуміти, хто були такі люди, які сягало ще раскол.

Нерідко на чолі розколу ставали служителі церкви. Їх давно дратувало властолюбство Никона, ображала його презирливе, зарозуміле ставлення до пересічному духовенству. До того ж, багато духовні обличчя були просто малограмотні і немає не підготовлені до того що, щоб освоювати нові тексти богослужбових книжок, тому ставилися до нововведень як до важкої повинности.

Серед розкольників було багато посадских людей. Відносини посаду з церковними владою ускладнилися через ворожості патріарха Никона до ліквідації «білих» слобод. Купці були були незадоволені тим, що церква Косьми і монастирі вторгалися в торгівлю і промислові заняття. Серед розкольників були представники панівного стану. Особливо відомі імена боярині Морозової і княгині Урусовой.

Основну ж масу розкольників становили селяни. Що Ховалися від панських і монастирських поборів, сваволі влади, що шукали лишень старовини, а й воли.

Гоніння на старообрядців тривали більше двохсот років. При Петра I старообрядцям дозволили жити у найбільших містах і селищах, але обклали масою додаткових податків і штрафів. При Катерині II переслідування вщухли, але однак у двадцятих роках XIX століття знову почали розгортатися. Особливою жорстокості вони за царювання Миколи I. Тільки після 1905 року старообрядці отримали право організовувати громади, влаштовувати хресні ходи, мати дзвін. У 1971 року на помісному соборі Російської православній церкві було визнано, старі обряди «равночестны» послереформенным, тобто також канонічними (правомірні). Отже, Московська Патріархія здійснила значний крок до подолання розколу Російської церкви, події століття назад.

Отже, в 1652 — 1667 роках помітно зміцнився союз світській, і церковної влади. Цар і уряд домоглися здійснення церквою релігійнообрядової реформи, учитывавшей зовнішньополітичні мети панівного класу феодалів, і централізації церковного управління, та був і подолання кризи, що у зв’язку з виходом Никона з патріаршого престола.

Зацікавленість царської влади у проведенні названих заходів обумовила поступки на користь церковній владі й пожвавлення її політичної значення, що у діяльності Никона й у постановці їм питання про співвідношенні «священства» і «царства». Падіння Никона не зняло цього питання з порядку денного. Важливішим наслідком проведення зазначеної політики було б виникнення в 1650 — 1660 роках руху прибічників «старої віри» і розколу у російській православній церкві, що відбило розбіжність інтересів панівного класу тут і народних мас в церковно-релігійного сфере.

Розкол й старообрядницької церкви були головним показником падіння впливу офіційній церкві на народні маси в другої половини сімнадцятого века.

Царська влада активно підтримала церкву у боротьби з розколом і використовувала у своїй на всю потугу державного аппарата.

Розкол в останній третині сімнадцятого століття — складне соціальнорелігійне рух. Але ворожість розкольників офіційній церкві і державі визначалася зовсім на розбіжністю религиозно-обрядового характеру. Її зумовили прогресивні боку даного руху, його соціальний склад парламенту й характер.

Ідеологія розколу відбила сподівання селянства, й почасти посадского стану, і тому їй були властиві як консервативні, і прогресивні черты.

До консервативним рис можна віднести: ідеалізацію і їх захист старовини; проповідь національної замкнутості; вороже ставлення для поширення світських знань пропаганда прийняття мученицького віденця в ім'я «старої віри» як єдиного шляхи врятування души;

До прогресивним сторонам ідеологічного розколу слід віднести: освячення, тобто релігійне обгрунтування і виправдання різної форми опору владі офіційній церкві; викриття репресивної політики царської та церковною влади стосовно до старообрядцям та інших віруючим, не признававших офіційній церкві; оцінка цієї репресивної політики, як дій, суперечать християнському вероучению.

Ці загальні риси ідеології руху, і переважання у складі його селян посадских людей, котрі хворіли від феодально-кріпосницького гніту, додали розколу характер соціального, антикрепостнического за своєю сутністю руху, що виявили народні виступи в останній третині сімнадцятого століття. Отож боротьба царських і церковної влади тоді була колись всього боротьбою проти народного руху, ворожого яка панувала класу феодалів та її идеологии.

Події того часу показали, що, обстоюючи політичні інтереси, церковна влада перетворилася на серйозну перешкоду по дорозі прогресу. Вона заважала зближенню Росії із західними країнами. Засвоєнню їх досвіду і проведення необхідних змін. Під гаслом захисту православ’я церковна влада домагалася ізоляції Росії. А ще не пішли ні уряд царівни Софії, ні правління Петра I. У підсумку проти порядок денний було порушене питання про повну підпорядкуванні церковній владі і його перетворення до одного з ланок бюрократичної системи абсолютної монархии.

СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ:

— Борисов М. С. «Церковні діячі середньовічної Русі XVIII — XVII вв.».

М.; видавництво МДУ; 1988 год.

— Буганов В.І., Богданов А.П.

«Бунтарі і правдошукачі у Російській православної церкви».

М.; Политиздат, 1991 год.

— «Російське православ’я: віхи історії» (Щапов Я.Н., Волков М. Я. і др.).

М.; Политиздат, 1989 год.

— Радугин А. А. «Введення ЄІАС у религиоведение».

М.; Видавництво «Центр», 1997 год.

— «Історія Росії від древніх слов’ян до Петра Великого».

Енциклопедія для дітей, тому 5 частина 1.

М.; «Аванта +», 1995 год.

— «Релігії мира».

Енциклопедія для дітей, тому 6 частина 2.

М.; «Аванта +», 1996 год.