Слово про похід Ігорів, поганські і християнські мотивы

БІЛГОРОДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

ТВОРЧЕ РОБОТА ПО ИСТОРИИ.

РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ НА ТЕМУ:

«СЛОВО Про ПОЛКУ ІГОРЕВІМ», ПОГАНСЬКІ І ХРИСТИАНСКИЕ.

МОТИВИ У ПРОИЗВЕДЕНИИ".

ВЫПОЛНИЛ:

ПРОВЕРИЛ:

р. БЄЛГОРОД — 2003 г.

План I. Запровадження. Про безсмертя «Слова про полку Игореве».

1. «Слово про похід Ігорів» — твір як древньої, але завжди сучасної литературы;

2. Жива зв’язок «Слова про похід Ігорів» з світоглядом і ще творчістю всього народа;

3. Мета і завдання даної роботи. II. Культура і тодішній побут древніх славян.

1. Пантеон слов’янських богов;

2. Прийняття християнства і на давньоруську культуру;

3. Язичництво — естетичний арсенал поетичних образів, як у «Слові про похід Ігорів». III. «Слово про похід Ігорів» і давньоруський язычество.

1. Поняття двоеверии;

2. Язичницька стихія і образна система «Слова про похід Ігорів»: а) значення імен та прізвиськ, б) образна система.

3. Одухотворення стихій і явищ природы;

4. Поганські боги як поетичні поняття. IV. «Слово про похід Ігорів» ідеї христианства.

1. Вплив християнства для культури Стародавньої Руси;

2. Вживання церковно-славянской лексики;

3. Топонімічні термины;

4. Дотримання християнських літературних традицій. V. Укладання та выводы.

I Запровадження: Про безсмертя «Слова про похід Ігорів» Помираючи, людина продовжує жити, — вона живе у справах. І дуже важливо при цьому те що людині жило, живе і житиме лише найкраще. Найгірше не наслідується у сенсі цього терміну, воно має тривалих національних традицій, воно неміцно, воно легко виникає, але рішуче зникає. Краще ж у людині невмируще. Це належить до життя пам’яток мистецтва. Твори мистецтва втілюють у собі тривалі народних традицій. Вони хто продовжує жити поза межами своєї епохи. У кращих про свої твори — творах гуманістичних, людяних у цьому буквальному розумінні - мистецтво не знає старіння. Найвищі твори мистецтва продовжують бути сучасними століття і нового тисячоліття. Сучасність мистецтва — усе це те, що зберігає свою естетичну дієвість, усе те, що читає, дивиться і слухає народ в момент, незалежно від цього, коли було створено ці витвори мистецтва. Саме тому «Слово про похід Ігорів», продовжує жити у сотнях творів російської літератури ХIХ і ХХ століть, ми можемо вважати твором як древньої, але у известней мері та сучасного літератури. Воно жваво і дієво, заражає своєї поетичної енергією і виховує, вчить літературному майстерності й до Батьківщині Більш як сім з першою половиною століть живе «Слово про похід Ігорів» повнокровною життям, і сила його впливу як не слабшає, але не всі зростає й розширюється. Така владу часом «Слова», його живий зв’язки й з світоглядом і ще творчістю всього народу. У роботі маю довести, що хоча й чудовий пам’ятник давньоруської літератури «Слово про похід Ігорів» створювався після ухвалення Руссю християнства, однак поганські уявлення про світ у ньому ще теж були дуже сильны.

II. Користуючись текстом твори «Слова», і свідченням очевидців ми спробуємо уявити, як і обстановці жили наші далекі предки. «Вони дуже високого зросту і виділення величезної сили. Колір шкіри волосся вони мають дуже білий, чи золотавий, або зовсім чорний… Вони шанують річки й німф, і різноманітні божества, приносять жертви всіх ним і з допомогою цих жертв виробляють ворожіння», — писав Прокопій Кессарийский. Такими бачив слов’ян цей візантійський історик, залишив нам безцінні і, на жаль, рідкісні інформацію про наших далеких предків. Слов’яни у дні щойно починали заявляти про себе світової арені жили ще своєї відособлену культурою, далекою від досягнень антична цивілізація. Вони доторкнулися до неї значно пізніше, вже після ухвалення християнства. Їх уявлення про світ відбивалися в наївних міфах про богів, пов’язаних безпосередньо з дикою природою. Загальну картину пантеону слов’ян ми навряд і він можемо собі уявити, легенди, міфи втрачені, забуті. Залишилися лише кілька імен древніх слов’янських богів. Росіяни казки донесли до нас поетичну принадність цих древніх уявлень наших предків, які й нині забарвлюють поезією наше дитинство: лісовики, домові, русалки, водяні, Довбня-яга, чудо-юдо, Кощій Безсмертний. Багато моральні чесноти поставали уяві древнього людини у персоніфікованому вигляді: Горе-злосчастие, Щоправда, Кривда. Навіть смерть виступала як скелета в савані і з косою в руці. Слово «цур», яке нині вживається у натуральному вираженні: «Цур мене!», було ім'ям бога. Вищим божеством шанувався в давніх слов’ян Перун — бог грози. Живе на вершині гори. Його ворог Велес. Підступний і злий бог. Він викрадає худобу, людей, бог-оборотень, здатний перетворитися й у звіра, й у людини. Перун бореться з нею і, коли перемагає, на грішну землю опускається цілюще і благодатного дощу, дає життя посівам. Слово «бог» (певне, від багатий) часто пов’язаний з ім'ям божества: Даждьбог, Стрибог. У міфів діють потвори, упирі, соловьи-разбойники, діви, Змій Горинич, вітри Ярилы, бог весни Лель. Числові найменування набувають іноді теж божественне значення; якщо, наприклад, чіт містить у собі позитивне початок, то непара явно негативне. З IХ століття починають проникати слов’ян ідеї християнства. Княгиня Ольга, яка побувала Візантії, прийняла християнство, була там хрещена. Її син, князь Святослав, поховав мати по християнському звичаєм, але сам залишився язичником, прибічником старих слов’янських богів. Християнство, як відомо, встановив син його, князя Володимира, в 988 року. У російських літописах збереглися барвисті розповіді про повних драматизму останні дні язичництва на Русі: «І почав Володимир княжити у Києві сам і навіть поставив кумири на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна зі срібною шляхом і золотими вусами, потім Хорста, Даждьбога, Стрибога, Сімаргла і Мокош. І приносила їм жертви, іменуючи їхні богами, і приводив до ним своїх і дочок, а жертви ці йшли бісам і оскверняли землю своїми приношеннями. І осквернялась земля російська і пагорб той». Літописець, вже християнин, недобрим словом згадує цих поганських богів. Суворі звичаї древніх слов’ян, суворі їх боги, щоб умилостивити їх або віддячити, потрібні жертви й жертви людські. Літопис розповідає про одному драматичному епізоді. Володимир повернувся після вдалого військового походу на плем’я ятвагов. Треба було з звичаєм відсвяткувати перемогу захоплюючою й віддячити богів. «…Сказали старці і бояри: «Кинемо жереб на отроків і дівиць, ким впаде він, цього й заріжемо на поталу богам». Був тоді варяг сам і двір його стояв там, де зараз церква святої Богородиці, яку побудував Володимир. Прийшов той варяг з Грецької землі і сповідував християнську віру. І було в нього син, прекрасний лицем і дивитися душею, на нього і упав жереб… І послані щодо нього, прийшовши, сказали: «На сина твого упав жереб, обрали його боги, аби ми принесли їх у жертву богам». — «Не боги це, а просте дерево: нині є, а завтра згниє; не їдять вони, не п’ють, що мовчать, а зроблені людськими руками дерев’янний. Не дам сина свого!" — «Дай сина свого, так принесемо його богам». — «Якщо вони самі боги, нехай надішлють однієї з богів і візьмуть мого сина. А ви ж навіщо робите їх треби?» Кликнули, і підсікли під нею сіни, й дуже вбили їх». Літописець, розказавши звідси, журиться: «Було тоді люди невігласи, і нехристі. Диявол ж радів». Невдовзі Володимир змінив віру, але в місці страти варяга та її сина воздвигнул церква. Проте колишні боги канули з народної пам’яті. Віра у яких вже у вигляді забобонів продовжувала жити. Старі поганські боги символізували сили природи й якось злилися в поетичному уяві народу із цими силами. Вони склали той естетичний арсенал поетичних образів, яким користувалися поети. Багато знайдемо в «Слові про похід Ігорів». Навіть окремі російські слова ведуть свій початок від назви стародавніх поганських богів, наприклад: «плекати» — від Бога весни Льоле. У білоруському мові уживано лайливе вираз: «Кабе цебя пярун тріснувши!» (бог Перун).

III. «Слово» і давньоруський язичництво" У «Слові про похід Ігорів» кілька разів згадуються поганські боги: Велес, Даждьбог, Стрибог, Хорс. Разом про те «Слово» явно написано поетомхристиянином: Ігор по своє повернення з полону їде до церкви Богородиці Пирогощі. Які ж поєднуються в автора твору поганство та християнство? Це дуже типово для Київської Русі. Його прийнято називати двоеверием. Що таке це двовір'я? Просте поєднання двох вір навряд взагалі можливо, тим більше християнство в ХII столітті, як і надалі, активно боролося з язичницької релігією, з її залишками у народі. Елементи язичництва почали надходити в з'єднання з християнськими віруваннями лише тоді, що вони переставали усвідомлюватись у народі як протиборчі християнству. Язичництво як система вірувань, притому ворожа християнству, мало зникнути колись, ніж могло з’явитися двовір'я. Це зникнення язичництва як послідовної системи вірувань могло відбутися тільки через відоме час після перемоги християнства: не раніше кінця ХI — початку ХII століття. Ось і сам літописець, і автор цих твори, попри весь свій християнський настрій, хотів би визначити час описуваних їм подій то поганським Корочуном (найкоротший день була в року — солнцеповорот), то християнської Радуницей (час поминання померлих), то язичницької Русального тижнем (також свято поминання померлих). Автор «Слова про похід Ігорів» не вірить у поганських богів там: начебто у яких вірив язичник. Він поганські боги — це символи природи, художні узагальнення. Він одушевляє явища природи, дерева, сонце, вітер, річки, одушествляет навіть міста Київ і їх стіни. («Уныша бо градомъ забралы», — каже автор, описуючи наслідки поразки Ігоря). Він одушевляє абстрактні поняття: образу, що стає образ діви з лебединими крилами, смуток і сум — Карну і Желю. Язичницька стихія багато в чому формує і образну систему «Слова». Звернімося до діда князя Ігоря — Олегу Святославичу, на прізвисько Гориславич. Він був відомий своїми міжусобними війнами. Захоплюючись його міццю і хоробрістю, автор «Слова» одночасно нарікає йому за братовбивчі походи: «Адже той Олег мечем крамолу кував і стріли землею сіяв». Багато дослідники прізвисько Гориславич будують цій підставі до речі «гуре». На думку, проте, з'єднання щодо одного слові понять горі Ай-Петрі і слава суперечить логіці, і образу Олега. Адже Горислав читалося б тоді як горе-храбрец, щось на кшталт Аники-воина, чого ніяк не можна припустити щодо прославленого князя. Спорудження ж іншими прізвиська Гориславич до речі «гірський» («нагірна слава») видається надто церковним, який стилістиці прізвиськ. У імені Горислав нам виразно чується «горить славою», «опікується славу», «шукає слави». Слава по древнерусски — це й славолюбство, і честолюбство. Так, князя Бориса В’ячеславовича «слава на суд привела» — честолюбство призвело до погибелі Отже, язичницьке прізвисько Олега Гориславич говорить про людині, воїні, палаючому славою, славнозвісному і славолюбивом одночасно, що цілком узгоджується з характером цього князя. Та й взагалі імені, а раніше й прізвиську, у старовинному свідомості надавалося доленосне значення. Так, Олег у перекладі грецького отже палаючий (ось і Горислав!). Ігор — співзвучно слову «гуре». У «Слові про похід Ігорів» ми бачимо і багато імен з складовою «слава»: Усеслав, Яролав, Святослав, Горислав, Вячелав, Брячеслав, Изялав. Так багато княжих імен із коренем «славши» свідчить сам за себе. Святослав Всеволодович Київський — двоюрiдний брат Ігоря, занадто пізно котрий дізнався похід Ігоря бачить пророчий сон:

Вже дошки без князька.

У моєму теремі златоверхом.

Усю ніч із вечера.

Сірі ворони граяли у Плесеньска,.

У предградье стояв ліс Кияни,.

І полетіли вони, ворони, до синьому морю. Чому до синьому морю? На переконання, Синє море — це язичницька стихія, яка покровительствує половцям. Це море — стихія, що поглинула російських, сенс співвідноситься висловлювати «вже пустеля силу прикрила». І скрізь у творі ворожі російським стихії представлені прибічниками «поганих язичників». Це насамперед пітьма, ніч — на противагу світу, дня і світанку (затемнення сонця як знак біди й загибелі). Це стонущая гроза, звіриний свист, це вовки, що сторожать по байраками Игореву біду; це лисиці, що гавкають на червлені щити. Це «бусови врани» — бусовы лиховісні ворони (Бус, Бооз, Вооз — легендарний ватажок половців). І це Див, що «кличе в горі дерева», коли Князь Ігор збирається у похід; див б'є крылами, сзывая на кривавий бенкет все вороже російським. Див ворожий російським (порівн. в казках «диво однооке). Це міфічне істота язичників, уособлення дикості і стихійності, вороже людяності та культури, те, що ми називаємо сьогодні азіатчиною Див — далеке, вороже російському людині істота (бо російський — в народній уяві те, як і праведний, власне людина). До цього часу у народній промови уживаються вирази «що це за диво? чи «экое диво!» — у значенні чогось безглуздого, безглуздого, далекого, несприятливого. Дивовижний у значенні прекрасний знайомий лише книжкової традиції, але з народної промови, де цей епітет має негативного значення. У. Даль розшифровує слово дивъ як диво, дивина, чудовисько, морське чудовисько чи лиховісну птицю (пугач, пугач). Прислів'я «тричі людина чудовий буває: народиться, одружується, вмирає» — свідчить про иномирном, навіть нечистому відтінку слова «чудовий», т.к. саме у ці перехідні, порубежные моменти в життя — народженні, одруження й смерті - він буває ритуально «нечистий» і вимагає спеціальних очисних дій, ритуалів. Чуже, неосвоенное, дивье передається також словом незнаемо. Це степ — полі незнаемо (порівн. чисте полі - теж пустельне, але включене в образ дружнього, «свого» світу). Незнаний — дикий, чудовий, неодухотворений культурою, невідомий. Недарма у фольклорі нечиста сила часто з’являється образ «незнайомої людини». Академік Б. А. Рыбаков наполягає у тому, що див — це слов’янське божество, посилаючись на можливість скіфів як у праславян і їх орнаментику, наводячи як ролі аргументу грифоновидные орнаменти домонгольської Русі. Але невідомо, був чи у свідомості древніх русичів див жорстко прив’язаний до образам грифонів, орнаменти ж можуть заимствоваться і «поза релігійного поклоніння, з мистецьких та інші причини. Принаймні, окремі приклади орнаменту муру і прикраси шоломів грифонами навряд чи дають підстави називати діва «вершителем небесної волі», як це робить академік Рибаков. Діва він вважає покровителем Игоревой дружини; коли військо русичів зазнала поразка — тоді навіть сверзился див з вершини, — пише Б. А. Рыбаков у книзі «Петро Бориславич. Пошук автора «Слова про похід Ігорів» (Москва, 1991 р.). Проте вираз «вже вержился на грішну землю див» означає, ми вважаємо, не упав, як підкошена, а прямо навпаки — напав, кинувся на русичів із вершини дерева, як коршак (ср.выражение «вержил Всеслав жереб про дівиці собі будь-який» — кидав жереб, дію активне, а чи не страдательное). Ворожа активність діва стоїть у логічно нерозривній ряду: «вже несеться хула на хвалу, вже трісну потреба за грати, вже вержился див на землю». Що означає: хула здолала хвалу, потреба — волю, див — землю. Речитатив плачу, йде без перебивок одному диханні, підкреслений ритмічним повтором слова «вже» говорить про горі російської землі. Усе це конструкція трохи нижче підтримана спорідненої за змістом та стилю завершальній фразою: «вже пустеля силу прикрила». Довіра до тексту, і до тексту, проясняє багато темні місця. Та й сам собою значення слова «чудовий» як дивовижний, дикий, чужій, незнаний, язичницький переконують нашім ворожості діва. Або взяти такий фрагмент тексту: «Почнут наших птахів бити»…

І річок Гзак Кончаку (про Ігоря): — А коли опутаем його червоною девицею — ні ми зможемо соколенка, ні нам червоною дівиці. але почнут наших птахів бити на полі половецьке. У фрагменті з останнього частини «Слова» О. Щербинина у статті «Слово про похід Ігорів» («Темні місця» у новому освітленні) вперше пропонує переклад «почнут наших птахів бити», на відміну інших дослідників, які писали: «І почнуть нас птахи бити на полі половецьке», розуміти, як «сокіл з соколенком почнуть птахів половецьких на полі бити». Ця метафора — русичісоколи б’ють птиц-половцев — проходить крізь усе образну систему слова, як і давньоруську літературу. У «Слові» є такі фрази: «Коли сокіл в мытех буває - високо птахів збиває; „високо плаваєте до справи в буести, яко сокіл на вітрах ширяяся, хоча птахів в буйстві одолети“. На думку деяких дослідників, лебеді - язичницький тотем половців. Можливо, саме із зображенням лебедів на прапорах йшли половці у бій. У цьому випадку, „почнут наших птахів бити“ із різних вуст половецьких ханів — те й символічний, і зримий, конкретні образи. Згадаємо й вираз: „скриплять вози половецькі, як лебеді распуганы“. Або „ступила образа на грішну землю Троянью, сплеснула лебединими крылами“. У сцені втечі Ігоря з половецького полону: „… і полетів сокіл під мглами, б’ючи гусаків і лебедів до снідання, обіду і вечері“. Або: „Про, далеко заиде сокіл, птахів бья — на море!“ Під птахами розуміються галки, чорні ворони, сороки (порівн. „галочки стада біжать до Дону великому“…). У ХII столітті птахи, і лисиці - саме тут поєднанні - сприймалися як суто поганські реалії, недарма в „Слові і повчанні проти язичників“ читаємо: „Слухають і гласи кокошем, і вранам, й іншим птахам і лисицям“. „Росіяни птахи“ — це сокіл, соловей, зозуля, качка (і гоголь), чайка, чернядь, перепелиця. Та насамперед сокіл. Їх завжди називають поіменно, а „поганських птахів“ часто позначають просто „птахи“. Звернімося до іншого фрагмента: „Пустеля силу прикрила“. І знов-таки, протиставлення: хаос — порядок, стихія, культура, знайоме, освоєний, культурне, одухотворене, християнське — і незнайоме, невідоме, неосвоенное, неокультуренное, пустельне, нечиста, погане, язичницьке — має у „Слові“ важливе мирообразующее значення. Це ключі до образам. Це протиставлення створює образ великий поетичної й філософської глибини — „вже пустеля силу прикрила“ — в плачу за поразку князя Ігоря. Передача цієї фрази як „вже пустеля“ військо прикрила» — цілком недостатня, т.к. поняття сила значно ширшим, ніж військо. Військо — лише одна з осередків сили. А повне зміст у тому, що порожній одолело складне і багате, дике одолело культурне, безсиле за всіма параметрами (т.к. він одухотворено традицією, культурою), одолело силу як осередок не лише фізичною військової могутності, а й духовних якостей: хоробрості, доблесті, честі, жертовності в ім'я Батьківщини. Якщо згадати шедеври церковного зодчества на Русі ХII століття, згадати, що у нинішньому столітті розпочинається будівництво Собору Паризької Богоматері з його розкішної архітектурою та дуже складною системою символів, подумати про складних духовних пошуках богословської літератури — особливо яскраво і опукло стане порівняно з усіма цими багатствами поняття пустелі - всього життєустрою кочових народів, що у голою степу. (Мабуть, не стоїть докладно обмовляти, що з кочових, «відсталих» народів був створений свій культура, варта поваги, часом захоплення — кам’яна скульптура половців). Ми тут реконструюємо свідомість середньовічного християнина. А втім, пустеля не знищила силу, лише прикрила, підспудно сила зріє. Одухотворені, тому дружні або ворожі русичам і всі природні стихії і явища, зокрема і річки. У «Слові» наводиться багато назв річок, і до кожної автор особливе ставлення. Ріки персоніфікували. Дніпро Словутич — помічник, покровитель. Стугни — підступна, сповнена студеної води. Каяла — згубна, окаянна ріка, як і Канина, де «канули» російські дружини та слава русичів. У середньовічному свідомості власні імена, і навіть назви річок, озер, морів, гір осмислювалися як позначення характеру об'єкта, її суті, часом долі. Всі ці одухотворення, елементи анімізму і язичництва в «Слові» — явища й не так релігійного, скільки художнього порядку. Коли автор «Слова про похід Ігорів» передає розмову Ігоря із Донцем, він, звісно, передбачає, що ця розмова мала місце дійсною життя. Ця розмова — художнє узагальнення. Не може підлягати сумніву, як і поганські боги, згадувані у творі, — це художні образи, які мають для автора поетичної забарвленням, а чи не реальні культові поняття. Автор «Слова» — християнин, а чи не язичник. Він вірить у поганських богів, як і вірить у реальність розмови Ігоря із Донцем. Поганські боги — художні образи, поетичні поняття. Автор «Слова» називає вітри «Стрибожьими онуками», говорить про російський народ як «про Даждьбожьем онукові». «Велесовым онуком» він називає Бояна. Велес, чи Волосся («скотий бог») кілька разів згадується у творі Ідоли Велесу — Волосині постали Х столітті у Києві на Подолі, в Ростові, за переказами — в Новгороді. Очевидно, Велес вважався також покровителем певцов-поэтов, пастушачим богом і богом поезії одночасно. Отже, в «Слові», як й у народну творчість його часу, — очевидна відступ від язичництва; багато поганські елементи усвідомлюються як елементи суто поетичні. У цьому плані «Слово про похід Ігорів» відбиває процес розкладання поганства й перехід до двоеверию. У науковій літературі й інша думка: припускають, автора «Слова» вірив рішуче в усі, що він пише, і всіх поганських богів, що їх згадує. Але навряд у ХII столітті язичництво так твердо займало своїми панівними позиціями. Автор «Слова» переходив вже безпосередньо до двоеверию і багато речей язичництві дивився лише як у художнє узагальнення. У російській мові часу «Слова» було багато тюркських слів, тому й тюркська міфологія була знайома російським, але навряд чи хтось оскаржуватиме стверджувати, що у пору посиленою боротьби християнства з язичництвом на Русі російські як знаходили у собі виборювати своїх поганських богів, а й всерйоз приймали віру в богів половецьких. Для поета ХII століття поганські боги (і російські, і половецькі) були приблизно тим самим, ніж було античні боги для поета епохи Відродження. Поетичність «Слова» була багатосторонній, черпаючи свої образи, свою художню систему із джерел, трансформуючи її, змінюючи, зливаючи в органічний сплав, будячи художні асоціації, але з релігійні вірування. Приблизно як і належить він і до природи: він був ні натуралістом, ні віруючим язичником. Природа і світ поганських богів для нього джерелом поетичних уявлень — і це главное.

IV. «Слово про похід Ігорів» і західне християнство Прийняття на Русі християнства створило у суспільстві зовсім іншу духовну атмосферу. Справедливо писав В. Г. Белинский, що «християнство, природно, справило в слов’янських племенах дух безумовного заперечення колишньої язичницької їхню національність… пам’ятники язичницької поезії забулися і вверялись букві. Тому до нас потребу не дійшло як ніяких пісень поганського періоду Русі, але не маємо майже зеленого поняття про слов’янської міфології… «Слово про похід Ігорів — цей чудовий пам’ятник вже напівязичеської поезії, сягнуло нашій єдиному до того ж спотвореному списку. Скільки ж пам’яток народну поезію загинуло зовсім!» Від ХII століття дійшло нас досить багата література, створена і збережена у чернечих монастирях. Вона має яскраво виражений клерикальний характер. Російське духовенство не можна обвинуватити за відсутності патріотизму. Священнослужителі розуміли, наскільки небезпечний Русі несе роздробленість князівств та постійні усобиці. Тому ідея єднання князів однак представленій у дійшли до нас літературних пам’ятниках тих часів. «Одумайтеся, князі, ви, старшої братії своєї противитеся, рать воздвигаете і поганих на братью свою закликаєте, — доки викрив вас Бог на страшному суді!" — розраджував автор «Слова про князів» упорядників і винуватців тодішніх негараздів. Це була, певне, проповідь, написана і вимовлена у другій половині ХII століття. Як кажуть, в проповіді застрашливим суддею поставлений християнський Бог. І майже переважають у всіх текстах тих часів. Може скластися враження, що християнство повністю опанувало свідомістю народу. Хоча в тексті «Слова про похід Ігорів»» жодного разу згадано ім'я християнського Бога, але вочевидь помітно вплив християнської віри. Двічі на тексті ми зустрічаємо згадка церков святої Софії в Полоцьку і Киеве:

«З тієї ж Каяли Святополк повелів свого батька привезти між угорськими иноходцами до святої Софії до Киеву».

«Він (Всеслава) в Полоцьку зателефонували до заутрені рано у святої Софії на сполох, і у Києві дзенькіт той чув». Поет ніде не називає християнських проповідників, чиї імена, звісно, знав. Зате широкий ужиток російській та церковно-славянской лексики свідчить сам за себе. Візьмемо, наприклад, такий уривок: «Діти бесовы кліком поля закрили, а хоробрі русичі перегородили червлеными щитами». Тут два дієслова однієї й тієї самого кореня, але у одному випадку з російським полногласием («прегородиша), а іншому — з церковнослов’янським неповноголоссям („преградиша“). У російській мові слова церковно-славянского походження і такі суто російського дають різноманітних відтінків значення. Це збільшує багатства і гнучкість мови, дозволяючи висловлювати різні, дуже незначні відтінки значення, особливо важливі у мистецькій промови. Автор „Слова про похід Ігорів“ цим широко користується. В нього „воронъ“ і „вранъ“, „голова“ і „глава“, „соловей“ і „славий“, „ворота“ і „врата“, „боронь“ і „лайка“. Та й ні лише використання лексики двох мов доводить твердження у тому, що твір був створено після ухвалення Руссю християнства. Такі фрази: „червлен прапор, біла хоругву“ і „Були століття Трояна, минули роки Ярославовы; були Олеговы, Олега Святославовича“ — прямо підтверджує те, про що йшлося вище. У Словнику російської С.І. Ожегова слово „хоругву“ окреслюється приналежність церковних маніфестацій і військових полків — укріплене на довгому ратищі велике полотнище з зображенням святих. І, насамкінець, другий уривок. У зв’язку з сказаним вище про Трояне як і справу давньоруському язичницькому бога, це найкраще місце слід розуміти так: „Були за язичницьких часів, настали часи Ярослава, були й походи Олега, Олега Святославича“. Тут, отже, автором „Слова“ намічаються три етапу російської історії: за язичницьких часів, Ярославово час, як час християнської і єдиною Русі, та палестинці час міжусобиць Олега». Не підлягає сумніву, що висловлена нами думку правильна, ще й тому, що наприкінці твори автор прямо зазначає, що у ХII столітті на Русі панувало християнське мировоззрение:

«Ігор їде по Боричевому до святої богородиці Пирогощі». Боричів ввезення — підйом від дніпровської пристані на гору до центра Києва. Пирогощая — назва церкви у Києві, засновану в 1132 року. Названа як за перебувала у ній іконі богородиці, «Пирогощі», привезеній на Русь з Візантії. І далее:

«Здорові будьте, князі та дружина, виборюючи християн проти навал поганих!» Автор прямо вказує, як і Ігор, та її військо, і саме автор — християни. Тому цілком зрозуміле, що закінчується твір словом «амінь», що від грецького слова «буде так, істинно». Саме такими закінчуються багато літературні пам’ятники Давньої Русі та церковні молитвы.

V. Укладання та висновки: «Слово про похід Ігорів» є пам’яткою культури ХII століття, і це надзвичайно важлива з історичної погляду, бо дає уявлення про народу. Ми мало знаємо побут і віруваннях слов’ян доти, як вони прийняли християнство. Деякі дуже малі інформацію про на них можна знайти в візантійських істориків. Традиції живуть довго, і з те, що хвилювало слов’ян у дні Прокопія Кессарийского, збереглося до ХII століття. Треба пам’ятати, що християнство виникла пору найглибшого кризи антична цивілізація, стало плодом її декадансу. Молоді народи, які взяли нову релігію, були далекі за рівнем своїх уявлень від ідей досить абстрактних форм її віровчення. Давні слов’яни були ще близькі до природи. Вона давала їх уяві поетичні образи, які пов’язувалися лише з релігійними уявленнями, але й їх естетичними потребами. Так було з усіма древніми народами під час творення цивілізації. Поетові, автору «Слова» були рідніша пов’язані з дикою природою образи язичницької релігії древніх слов’ян, хоча у його душі мешкали й суворі алегорії християнства. Звідси таке багатство барвистих зорових і лунаючих порівнянь у його поемі. Ріки, степу, пагорби, море, крики віщих птахів наповнюють «Слово», ми їх бачимо, чуємо, вони учасники подій. І відразу казкові Діви і девы-лебеди, і великий синій Дон і Руська земле, що залишилася десь позаду «за горою», та постійний щемливе серце рефрен «Про, Руська земле! Вже за горою еси!». Це ж звернення, розмову з батьківщиною. Вона не абстрактне поняття, вона — жива істота, з яких можна говорити, як і пити шеломом чисту воду з синього Дону, великої російської річки. Автор «Слова» прилучає і до подій: бачимо світ її очима, ми ощущаеи світ її серцем. Хто знає, то, можливо, вона сама був однією з воїнів полку Ігоря, очевидцем і учасником. Важливо словесну в’язь, властиву «Слова», і навіть здатність сприймати неживі, з нашого погляду зору, явища і реалії природи — як живі, які мають власний неповторний характері і значення в хід подій. Сказати б, участь всього насущного світу у історії і долю. Не має нічого спільного із сучасною трактуванням історії, де випинаються то економічні, то політичні причини у розірваному, неживому, неодухотворенном світі. Розлита скрізь життя, дух забарвлює світосприйняття середньовічного людини трепетним відчуттям нерозривного єдності світу та її - в буквальному, конкретно-чувственном сенсі - пронизанностью єдиної волею Творця. Світовідчуття наших предків, їх розуміння світу, добра та справедливості яких, безприкладну почуття рідної мови і геніальне невтомне мовотворення — ось що вічно хвилюватиме російського людини у вітчизняному пам’ятнику культуры.