Функції мови. 
Основні ознаки культури мови і мовлення

Мова є явищем суспільним, бо з’явилась у процесі розвитку людського суспільства. Мова виконує такі функції:

• а) комунікативна функція, тобто за допомогою мови відбувається зв’язок між членами суспільства. «Найбільша у світі розкіш — це розкіш людського спілкування» (А. де Сент-Екзюпері). Спілкування — одна з найважливіших функцій мови. Їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Пам’ятаймо, що мова, якою не спілкуються, стає мертвою, а отже, зникає і сам народ — її носій;
• б) ідентифікаційна функція. Саме за мовою людина найчастіше ідентифікує себе з тим чи іншим народом, культурою. Мова об'єднує людей іноді більше, ніж етнічне походження;
• в) номінативна функція. Це функція називання. Людина засвоює змалечку спочатку назви предметів, а потім і абстрактних понять. Мова є «зліпком», «картиною», «мозаїкою» світу. В ній знаходять відображення явища світу. І дуже прикро, якщо з тих чи інших причин у мові існують певні прогалини, незаповнені ділянки. У такому випадку на ці «пусті» місця приходять слова з чужих мов, змушуючи людей дивитися на світ чужими очима, порушуючи національну цілісність духовної культури;
• г) мислетворча функція. «Обмінюватись думками» можна лише за допомогою мови. Хто ясно і логічно мислить, у того й мовлення ясне, логічне. І навпаки: якщо думка не сформулювалась, то й мовлення плутане, беззмістовне. Сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови. Мовлення безпосередньо пов’язане з думкою. При цьому мова є не пасивною формою думки, а виступає засобом її формування. Отже, мова є органом, що утворює думку;
• д) гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Досвід людства закодовано у мові: пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. «Межі мови означають межі мого світу» (Л.Вітгштейн);
• е) евристична функція мови полягає в тому, що вона є одним із наймогутніших засобів наближення і досягнення об'єктивності думки, тобто істини. Об'єктивність (узгодження думки з її предметом) становить постійну мету прагнень людини, бо вона веде до пізнання не тільки світу, а й себе. І те й те перебуває у взаємозалежності;

є) експресивна функція. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу індивіда. «Говори — і я тебе побачу», — стверджували мудреці античності. Кожна людина — це цілий світ. Але він скритий від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше може постати перед іншими людьми як особистість.

Те ж саме можна сказати і про народ, націю;

• ж) волюнтативна функція близька до експресивної. Мова є засобом вираження волі співрозмовника (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення);
• з) естетична функція. Кожна мова має свої особливості. Саме звукове звучання мови може бути джерелом естетичної насолоди. Згадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки. Лукаш закохався у Мавку саме через її мовлення: чарівне, неповторне:

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «Засни, засни…».

І снилися мені все білі сни:

На сріблі сяли ясні самоцвіти,

Стелилися незнані трави, квіти,

Блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

Спадали з неба — білі, непрозорі -

і клалися в намети… Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

Легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні…

Справжнє оволодіння мовою йде від літературної мови;

и) культуроносна функція. Мова і культура — не одне і те ж. Але вони нерозривно пов’язані між собою і одна без одної існувати не можуть. За станом мови ми можемо встановити стан культури окремої людини, цілої нації. Мова є носієм культури. Засвоюючи чужу мову, людина так чи інакше засвоює і чужу культуру. Пам’ятаймо слова М. Ганді: «Я хочу, щоб культура всіх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з ніг»;

і) магічна функція. З нею пов’язані ворожіння, замовляння. Ця функція збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне побороти злі сили, небажаний хід подій, приборкати сили природи.

Знову можна згадати «Лісову пісню» Лесі Українки і слова дядька Лева:

… От небіжчик-дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

І знову ж — Мавчине слово повернуло людську подобу Лукашеві, перетвореному Лісовиком за зраду у вовкулаку:

Мавка Лісовикові:

не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики ця магічно-містична функція мови набуває нового імпульсу.

Слово несе в собі позитивну чи негативну енергію. Пам’ятаймо: «Хто оскверняє слово — оскверняє дух, бо вони нерозривні» (Г.Брох).

Звернімо увагу й на те, що без мови, слова людина до Бога звернутися не може. Слово потрібне людині, щоб попросити Бога про підтримку й допомогу, слово потрібне людині, щоб вознести хвалу Богові за все, що Він дає їй у цьому житті.

к) державотворча: мова є виявом саморозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Отже, народ творить мову, а мова творить народ.

Основні ознаки культури мови і мовлення

Ефективність мовлення залежить від рівня володіння мовою, правильного добору мовних засобів, тобто від культури мови.

Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.

Поняттям «культура мовлення» послуговуються для означення певного рівня втілення мовних засобів у повсякденному усному і писемному спілкуванні. За смисловим навантаженням воно відрізняється від поняття «культура мови «.

Культура мовлення — упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.

Здебільшого це поняття вживають, аналізуючи писемні тексти, мовну практику особистості. Важливими характеристиками культури мовлення є правильність, змістовність, доречність, достатність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість, чистота, емоційність. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою — необхідні елементи мовної культури.

Культуру мовлення характеризують такі ознаки:

• —правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення;
• —різноманітність: володіння мовним багатством народу, художньої і публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови (освічена людина використовує у мовленні 6 — 9 тис. слів), використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційність експресивності, мелодика мовлення; стилістично обґрунтоване використання словосполучень і речень; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення. Важливо, щоб вона була притаманна лексичному, фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному рівням мови мовця. Це допоможе йому індивідуалізувати своє мовлення, реалізувати свою мовленнєву культуру, досягти бажаного рівня сприйняття і розуміння своїх висловлювань;
• —виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті слугують засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова і вирази; нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень за мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо. Завдяки їй здійснюється вплив на почуття аудиторії;
• —ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає («Хто ясно мислить, той ясно викладає»). Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон. Неясність мовлення є наслідком порушення мовцем норм літературної мови, перенасиченості мовлення термінами, іноземними словами, індивідуального слововживання. Досягненню ясності мовлення сприяє цілеспрямований процес спілкування: чим частіше мовець є учасником комунікації, тим більше уваги приділяє мовленню, його ясності, від якої залежать досягнення комунікативної мети, задоволення від спілкування;
• —точність, або відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю, умовами комунікації. Вона передбачає ретельний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування і залежить від культурно-освітнього рівня мовців, їх знання предмета мовлення, від установки мовця (вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами), активного словникового запасу, вибору слова чи вислову, уміння зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище. Виявляється точність мовлення у використанні слів відповідно до їх мовних значень, що сприяє виробленню в нього звички називати речі своїми іменами. Розвивається вона в процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізу власного і чужого мовлення тощо, без чого неможливе оволодіння мовою і мовленнєвими навичками;
• —нормативність: відповідність системі мови, її законам;
• —чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю, мовним чуттям;
• —стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;
• —доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється. Вона відточує, шліфує мовне чуття педагога, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (встановлювати контакт, збуджувати і підтримувати інтерес до спілкування, нейтралізовувати роздратування, викликати почуття симпатії, розкутість тощо). Комунікативна доцільність є основою соціолінгвістичних норм мовлення (доцільність уживання мовних засобів за різних соціальних умов: мовець добирає формули мовленнєвого етикету відповідно до соціального статусу співрозмовника) і прагматичних (правила спілкування: вміння почати й закінчити розмову; тактика спілкування: вміння перефразувати вислів, заповнити паузу). Цаприклад, звертання із порушенням соціолінгвістичної норми може спричинити негативніші наслідки, ніж граматична чи лексична помилка. Тривалі паузи, незавершені речення, незв’язність мовлення (відсутність прагматичних умінь) знижують інтерес слухачів. Залежно від комунікативної сфери розрізняють контекстну доцільність (єдність змісту і форми вислову, гармонійне поєднання загальної тональності, слів, інтонації, структури речень), ситуативну (вияв різних форм увічливості) і стильову (вибір мовленнєвих засобів відповідно до функціонального призначення стилів мовлення);
• —логічність (точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень, смислова завершеність тексту). Важливими умовами логічності є: уникнення невиправданого повторення спільнокореневих слів (тавтології), зайвих слів (плеоназм); чіткість у побудові ускладнених речень, оскільки нечіткість і заплутаність висловлювань свідчать про заплутаність думок);
• —варіативність, взаємозамінюваність мовленнєвих варіантів. Послуговуватися ними можна лише в межах літературної норми;
• —варіантність, тобто рівнозначна змога користуватися будь-яким варіантом нормативних мовленнєвих засобів;
• —простота (природність, відсутність пишномовності). Часто надмірно ускладненою, неприродною фразою прикривають відсутність змісту у словах;
• —естетичність (вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, уміння викликати мовленням естетичне задоволення). Досягається вона завдяки вправам з риторики. Важливо, щоб у слухачів красиві фрази поєднувалися з глибоким і конкретним змістом;
• —багатство (розмаїття використовуваних слів). Чим більше різноманітних і розрізнюваних свідомістю слухача мовних знаків, їх ознак припадає на «мовленнєвий простір», тим мовлення багатше і цікавіше;
• —актуальність: вибір і використання вчителем життєво важливих фактів, прикладів, образів;
• —конкретність: насиченість мовлення прикладами, статистичними даними, конкретизація фактів;
• —належний теоретичний рівень: оснащення мовлення актуальними відомостями із філософії, соціології, психології, економіки тощо;
• —практична спрямованість: зв’язок змісту мовлення з практикою, прикладна значущість теоретичного викладу.

Структурними особливостями мовлення є:

• а) тривалість мовлення. Вона залежить від його жанрової належності (бесіда, доповідь, повідомлення, лекція, мітингова промова та ін.) і визначається тим, хто говорить, на основі комунікативної інтенції (спрямованості), теми і ситуації спілкування;
• б) горизонтальне членування — розміщення всіх частин виступу, змісту занять, організація матеріалу за певною системою, що створює відчуття логічної стрункості і динамічності мовлення, допомагає спрямовувати думку аудиторії в потрібне русло;
• в) вертикальне членування — підпорядкованість частин тексту за значущістю. Йдеться про те, що окремі підтеми головної частини включають певну кількість смислових сегментів, які з різною ефективністю доносять інформацію до адресата;
• г) використання тропів — вживання слів і висловів у переносному значенні, коли у свідомості промовця і слухачів їх пряме і переносне значення є найважливішим засобом створення виразності мовлення під час публічного виступу (використання оратором метафор, порівнянь, метонімії, іронії, парадоксу та ін.);

ґ) використання риторичних фігур. Це підсилює виразність, експресивність мовлення, силу його впливу на адресата, чому сприяє і вживання особливих синтаксичних конструкцій: антитези, градації, повтору, анафори, епіфори, паралелізму, риторичного звертання та ін.

Зразкове мовне оформлення мовлення пов’язане з дотриманням орфоепічних, акцентологічних, морфологічних, синтаксичних норм і використанням відповідних ритміко-інтонаційних моделей. Інтонаційне оформлення мовлення передає найтонші смислові й емоційні відтінки висловлювань, відображає стан і настрій промовця, його ставлення до предмета повідомлення і до слухачів.

Прагматична спрямованість мовлення, його впливовий ефект обумовлюються професійними навичками і вміннями, якими повинен володіти фахівець, щоб привернути увагу до себе, зацікавити, переконати й спонукати їх до певних дій.

Теоретичною основою культури мовлення є пізнання й осмислення мовних норм, особливостей функціонування стилів літературної мови, усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення й екстралінгвістичних структур; практичною — систематична увага мовця до мови і рівня власного мовлення, прагнення досягти мовленнєвої майстерності.

Досягти високого рівня культури мовлення неможливо без високої лінгвістичної свідомості носія мови, любові до мови, постійної потреби аналізувати, удосконалювати, шліфувати власне мовлення. Необхідно вдумливо читати твори майстрів різних стилів, добре оволодіти мовними нормами, стежити за їх змінами, не допускати змішування мовних явищ, проявів інтерференції (використання елементів різних мов); критично ставитися до написаного і мовленого слова, не йти за «модними» тенденціями у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів-кліше (стійких сполучень, що використовуються в певних ситуаціях), термінологізмів, «телеграфного» стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо.

Високий рівень культури мовлення забезпечується організаторськими вміннями (організувати процес спілкування, враховуючи ситуацію, мотив і мету спілкування, правильно розуміючи партнера; викликати і підтримувати інтерес до спілкування, поступово досягаючи своєї мети), інформативними (викласти інформацію в монологічній або діалогічній формі доступними для адресата лексичними засобами, синтаксичним, інтонаційним оформленням); перцептивними (словом і ділом впливати на партнерів, переконувати їх, схиляти на свій бік); контрольно-стимулюючими (оцінювати діяльність співрозмовника на кожному етапі спілкування у такій формі, підсилювати його прагнення до подальшого спілкування, аналізувати власну мовленнєву діяльність) та ін.

Культура мовлення є не лише показником професійних якостей, а й фактором, що впливає на визнання. Люди, які не володіють мовленням на належному рівні, не можуть бути задоволеними собою, що негативно позначається на їхній поведінці, професійній діяльності, навіть приватному житті.