Козацькі літописи — самобутнє явище давньої української літератури

Одним із найвідоміших козацьких літописів є «Літопис Самовидця». Не вирішено остаточно проблеми авторства, місця написання цього твору. До 1846 року, поки цей літопис не був опублікований з ініціативи Пантелеймона Куліша Осипом Бодянським, твір існував у рукописному варіанті. Визначивши, що це історичне джерело було створено сучасником подій, П. Куліш запропонував його назвати «Літописом Самовидця». Хронологічні рамки літопису — 1648−1702 рр. Твір помітно розпадається на дві частини. Перша являє собою окремі оповідання: «Про початок війни Хмельницького», «Сама війна року 1648», «Починається війна Збаразька року 1649». А друга частина подана у вигляді порічних записів з року 1650-го. Причину війни Хмельницького з Річчю Посполитою автор справедливо вбачав у соціальних, національних та релігійних утисках: «Початок и причина войни Хмельницького ест едино от ляхов на православіє гоненіє и козаком отягощеніє» (с. 45). Самовидець підкреслює всенародний характер війни, виділяє військовий талант Богдана Хмельницького, наголошує на його патріотизмі, сміливості, витримці й авторитеті серед козацтва. Фактично в історичній прозі Самовидець започаткував традицію змалювання особи Богдана Хмельницького. козацький літопис бароко література Автор засуджує міжусобну війну, що точилася в Україні після смерті гетьмана у 1657 році. Він симпатизує Я. Сомкові, І. Золотаренку, І. Богуну. Прихильно ставиться до М. Ханенка, а неприхильно — до козацьких ватажків, у яких переважали егоїстичні, а не державні інтереси (В. Золотаренко, П. Тетеря, І. Виговський). І хоча намагається бути об'єктивним і відстороненим від емоційних оцінок, але свого кривдника Д. Многогрішного нещадно висміює. Про нього ж пише з осудом під роком 1669, що Демко, будучи наказним гетьманом від Дорошенка, зрадив Брюховецького. Засуджує Самовидець й Івана Самойловича, який спочатку був добрим і ласкавим, а розбагатівши, загордувався не лише перед козацтвом, а й перед духовенством. Мазепу змальовує як талановитого державця і гарного полководця. Зазначимо, що на той час в Україні гетьманував саме І. Мазепа[8, 54 c.].

Інший дослідник і видавець «Літопису Самовидця» (1878 р.) Орест Левицький звернув увагу на те, що твір було написано на Правобережжі і автором міг бути генеральний підскарбій Війська Запорізького Роман Ракушка-Романовський. Пізніше (1930 р.) цю гіпотезу розгорнув М. Петровський у книзі «Нариси історії України. Літопис Самовидця», підкріплюючи це біографією цієї історичної особи родом із Ніжина, що був учасником багатьох подій і жив з 1623 до 1702 р., служачи спочатку у війську, а потім священиком. Щоправда, мають право на існування й інші гіпотези про авторство літопису. М. Костомаров вважав, що писав твір генеральний обозний Федір Коробка[8, 75 c.]. М. Возняк подав версію, що автор — корсунський полковник Федір Кандиба. М. Андрусяк та Л. Онишкевич говорили про авторство Івана Биховця.

«Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки» (1710 р.) за одне із своїх джерел мав «Літопис Самовидця». Григорій Грабянка отримав освіту у Києво-Могилянській академії. Далі пройшов шлях козацького старшини від гадяцького сотника до полковника, що і занотував у назві свого літопису. Його твір і громадянська активність засвідчували автономістичну ідею щодо України. Загинув у 1737 р. у морському бою поблизу Очакова під час Кримського походу проти татар.

Його літопис (має близько 50 списків) «Дійствія презільной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницького, гетьмана запорожского, с поляки за Найяснейших Королей Полских… зъ разных литописцов и из диаріша, на той воині писанного, в граді Гадячу трудом Григорія Грабянки… року 1710» за змістом ділиться на тричастини. У першій оповідається про події від легендарного походження козацтва. У другій ідеться про визвольну війну. А у третій — про події, які відбувалися в Україні по смерті Богдана Хмельницького. Автор не був свідком подій війни під проводом Б. Хмельницького і часів Руїни, тож використовував документальні факти з таких історичних джерел, як київський «Синопсис» ІІ половини ХУІІІ століття, польська історіографія В. Кохановського, М. Кромера, М. Бєльського, О. Гваньїні, М. Стрийковського. Звертався і до художніх творів — поеми «Громадянська війна» С. Твардовського та усної народної творчості.

У передмові Григорій Грабянка у дусі барокової поетики заявляє, що мета його праці - не корисливе прагнення до слави, а загальна користь. Вона спонукає автора не залишити в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а оприявнити їх світові. Григорій Грабянка, як і польські історики, виводить генеалогію козаків від «праотця свого Гомера, внука Ноєва» і від козарів (хозар). Народ «малоросійський» походить від скитів та аланів. Сплетення історичного і фантастичного теж указує на барокову естетику літопису. Автор прагне нагадати читачеві про колишню славу козацьку, що було дуже важливим в умовах поступової втрати Україною автономії.

Один із дослідників літопису Юрій Луценко пропонував назвати твір «бароковим історичним романом». Ідеться про широкий спектр художніх засобів, про введення у текст історичної оповіді віршів, напівлегендарних переказів. Говорячи про бароковість твору (це свого часу помітив і М. Зеров), сучасні дослідники відзначають поєнання символіко-алегоричного значення різних персонажів з історико-реалістичними, використання прийомів контрасту, смакування натуралістичних подробиць, пишні натюрморти, несподівані метафори та нанизування епітетів. Змальовуючи образ Богдана Хмельницького, Грабянка ідеалізує героя, використовуючи при цьому напівлегендарні історії про захоплення королівських привілеїв у черкаського полковника Барабаша, про будівництво фортеці Кодак, про смерть і похорон Богдана Хмельницького.

Має слушність П. Білоус, відзначаючи, що характеристику історичним діячам ІІ половини ХУІІІ століття Грабянка, будучи прихильником самостійності України, вибудовував за критерієм ставлення до Московії. Тож до позитивних героїв зараховані ним В. Золотаренко, Я. Сомко, І. Самойлович. До негативних — І. Брюховецький та П. Дорошенко. Літопис Грабянки прислужився пізніше — у ХІХ столітті до написання історичних творів Євгеном Гребінкою та виведення дійових осіб у п'єсі «Милість Божа» Л. Старицької-Черняхівської на початку ХХ ст.

Літопис Самійла Величка (1720 р.). У 1991 році побачив світ у перекладі Вал. Шевчука найбільший із відомих козацьких літописів — «Літопис Самійла Величка» (1670−1728 рр.). Про автора відомо, що він був військовим канцеляристом, генеральним писарем при гетьмані Івані Мазепі. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії. Після страти його патрона — Василя Кочубея у 1708 році за наказом російського царя Величко потрапляє до петербурзької в’язниці. Виходить на волю через 7 років і оселяється на хуторі Диканьки і в с. Жуках на Полтавщині, де і пише свій літопис. На хліб заробляв, навчаючи дітей. Як людина освічена, він мав власну бібліотеку і збирав колекцію документів, що й були використані при написанні літопису, в якому автор відобразив життя України з 1648 до 1700 року.

Серед джерел свого твору він називає поему «Громадянська війна» С. Твардовського, історичні праці М. Стрийковського, М. Кромера, німецького історика С. Пуфендорфа та твори вітчизняних авторів: Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Олександра Бучинського-Яскольда. Вміщено в другу книгу літопису поезії Івана Величковського, Лазара Барановича, сатиричні вірші про Івана Самойловича (докладніше про це викладено у розділі «Літературні джерела „Сказанія о войнЬ козацкой зь поляками“ як чинник барокової поетики Самійла Величка» монографії «Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко» В. Соболь)[10, 154 c.].

Складається літопис з чотирьох томів. У передмові до читача автор говорить, що його пером «водила» любов до України і тривога за її долю. Українців він називає нацією козаків, «українською козацькою нацією». Він неприхильно ставиться до ремісників (будників, винокурів, кушнірів), які намагалися зрівнятися у правах з козацтвом.

Розглядаючи Величків твір на тлі світової літератури, В. О. Соболь відзначає: «Своїм твором С. Величко включився в розробку популярної в європейській бароковій літературі теми руїни, смерті, нищення, але осмислив її відповідно до національної ментальності, послуговуючись традиційно-вітчизняними, закоріненими у фольклор та поетику давньоруських літописів, засобами"[10,133 c.].

У цьому літописі вперше в українській літературі подано систематизовані життєписи гетьманів. Центральною постаттю Величкового твору (як і в інших козацьких літописах) виступає Богдан Хмельницький. В ідеалізації образу Хмельницького автор спирається на фольклор. У «Сказанії» гетьман постає не тільки геніальним воєначальником, а й блискучим промовцем. Він сміливий, енергійний, здатний на рішучі вчинки. Акцентовано його важливу роль у визвольній війні. Величко порівнює Хмельницького із біблійним Мойсеєм, неодноразово підкреслюючи, що гетьман має особливий, даний від Бога розум. Як справедливо відзначив відомий український медієвіст О. Мишанич, у козацьких літописах Хмельницький набуває рис епічного героя (с. 116). Возвеличується Богдан Хмельницький і у промові Самійла Зорки під час поховання гетьмана. Говориться, що Хмельницький — доблесний вождь, який залишив по собі безсмертну славу, бо від його пострілів хиталися турецькі фортеці і замки, здригалися стіни Царгорода, і його зусиллями було відновлено давні українські права і вольності. Досить привабливим постає в літописі образ легендарного кошового отамана Запорозького Війська Івана Сірка, в чому особливо позначився вплив української народно-поетичної традиції.