Хаїм Бялік

Хаим Бялик

Ш. Гордон.

Бялик Хаїм Нахман (1873—) — найбільший представник сучасної гебраистской (на староєврейською мові) літератури. Р. не на Волині у ній бідного корчмаря. Б. обійняв літературне терені у 90-ті рр., коли визначився процес соціальної диференціації єврейства. Поруч із зародженням єврейського робітничого руху буржуазний політичний сіонізм приходив змінюють палестинофильству і «духовному сіонізму». Бялик пов’язав свою лит-ую долю з зростанням буржуазної сіоністської ідеології, розвивалася під гаслом нерушимого єдності єврейського народу. Це наклав на твори Б. печатку одностороннього відсталого націоналізму. У своїй поезії Бялик кликав в синагогу, хоча здебільшого розмахував основи «еговизма», патетично боровся проти наивно-персонифицированного Еговы. За словами І. М. Нусинова, «все творчість Бялика сутнісно є яскравим, насиченим глибокої скорботою, бунтом єврейського міщанства свого історичного безсилля». Примітивне богоборство поета позбавлене філософської значимості, а заклик в синагогу — в сутності — твердження фетишизированной поетом «священної книжки». Тяжіння Бялика до синагозі — прагнення філософськи прокламированной їм у одній з багатьох своїх статтях «галахе» (законності, розуму, активному реалізму у єврейській культурі (див. «Агада»)), що у його поезіях втратила свій реалізм, свою активність і перетворилася лише консервативно-охранительное, пассивно-романтическое початок. Але тоді як своєї ліриці Б. страшився эмоционально-динамической стихії у єврейській культурі, її «вибухових речовин», що є загрозою націоналізму, то своєї прозі він наблизилася іншим настроям. У оповіданні «За огорожею» Бялик зображує любов єврейського хлопчика Ноя і селянської дівчинки Маринки; він розкриває і підкреслює глибоку природність як і любові, — природність тяжіння людей різної національності друг до друга. У другому оповіданні він надає яскраві картини зближення у побутових умовах євреїв і «не-евреев» (Петько, Явдуха). Уся проза Б. сповнена глибоких життєвих інстинктів, наростаючою емоційної стихії, яка довбає замкнутість нації, і категорично заперечує консервативну романтику націоналізму, що дістала своє яскраве вираження у його поезії. Пассивно-романтической виявилася прокламированная поетом «активна», «реалістична» «галаха», сповненим творчого активного реалізму стала нібито пасивна, емоційна стихія — «агада». Зображуючи «останнього» корчмаря, вытесняемого поліцейським режимом із села, Б. одночасно виявляв що заглиблювалися соціальні протиріччя єврейства: образ «Арье-Бал'агуф» (Ар'є кулак) він створив тип народжуваної кулацкой буржуазії, тероризувала дрібну буржуазію, що таки уживалася з першого на засадах хиткого компромісу. У своєї поезії Б. сприймав єврейську націю як неподільний цілісний колектив, скутий біблійними традиціями; у своїй художній прозі він гостро відчував соціальну диференціацію єврейства. Це природне протиріччя дедалі більш поглиблювалося. Він довго коливався між романтичними і реалістичні елементами, незмінно підміняючи їх, й інші коливання досить виявляли нестійку класову природу його творчості. Через війну — романтична поезія Б. заглушила його реалістичну прозу, від якій він дедалі більш віддалявся. Б. — переважно поет, як і такою замкнулося на свій романтику консервативного націоналізму, котра, за суті виходить з буржуазних позиціях, завуальованих ідеєю національної єдності.

Основные теми в поезії Бялика: національна катастрофа — погроми, побутова сатира, проблема історичного випадку єврейського народу, космічна лірика на національному блакитному тлі й національна лірика на космічному тлі. Б. «реставрував» пророчий стиль, але у поетичних творах, що з побутом, ця «реставрація» зазнала повного катастрофа. У цьому плані особливо характерно який прославив Б. «Сказання про погромі», відгук на кишинівський погром 1903. Б. дав моторошну картину погрому, жалюгідній безпорадності євреїв, б’ють хуліганами. Але в поемі немає жодної соціальної перспективи, й уся могутність біблійного слова спрямована не так на розтин сутності національну трагедію, але в бичування жертв, безсилих чинити опір громилам. Б. «пророчо» кляне забитих крамарів, які захотіли стати «маккавеями». Цей «пророчий» стиль не виправданий, він отримав неправильне застосування. У пророків ненависть до приреченим межує із сильною, потаємної любов’ю, у Б. — ненависть за межею істерії: моментами поет точно юродивий б'ється в безсилою люті і зневазі до жертвам. Пророки висловлювали віру у майбутнє всього людства, Б. вбачає ніякого виходу з цього становища. Поет узагальнив кишинівський епізод в трагедію національного безсилля, не побачив повільно вскрывавшихся революційних потенцій, не відчув наростання єврейського робітничого руху, новому соціальному сили, йшла назустріч російської революції. У 1905 соціально дозріла єврейська робоча маса героїчно реагувала на хвилю погромів, організувала самооборону й самовіддано відбивала як громив, але у окремих випадках і царські «роти». Цей героїзм єврейських трудящих Б. обійшов повним мовчанням, не відчув людського і національної гідності єврейської маси періоди її свідомих соціально-політичних устремлінь. Найближчі роки після кишинівського погрому, роки революції, спростували і викрили «пророчий» стиль Бялика, довели його повну безглуздість.

Художественной висоти Б. сягає у образах «вічної пустелі» і спогадах дитинства. З образами «пустелі» пов’язана у Б. проблема про історичні долі єврейського народу: «Мерці пустелі» не воскресли у творчості Б.

Чем далі, тим паче звужувався національний кругозір Б., і націоналізм його зростався з безвихідним песимізмом. Він залишається крайнім песимістом і метафизиком, які представляють буття єврейства лише як статику, провидящим в болісним безнадійності «голод про Месії», голод і жагу, ніким і не утоляемые. І якщо в Б. є будь-якої вихід із національну трагедію, це лише «дєдовська книга», звернена й обернена їм у релігію без віри, релігію, яку має нескінченно вивчати, коли віра вичерпалася; вона бальзамирована поетом, перетворено на мумію, спочиває надгробним пам’ятником «Мерцям пустелі». .

Б. — великий поет з потужною мовної стихією, складними ритмами і інструментуванням біблійної промови, творчо її преобразивший. До вад його стилю слід віднести: деяку превыспренность у вигляді риторичних питань, занадто часте вживання канонізованих біблійних понять й яскравих образів, як «святість», «ангел» та інших. Це надає його стилю відтінки риторичного гиперболизма. Російською з. Б. перекладали: До. Бархин, У. Я. Брюсов, Д. Выгодский, В. Жаботинський, Вяч. Іванов, Л. Яффе, Ф. Сологуб, У. Ходасевич.

Список литературы

Х. М. Бялик, Пісні і поеми, перши. В. Жаботинського, СПБ., 1914.

Сборн. оповідань Бялика виданий у Москві 1918, в вид. «Сафрут».

см. Reisen Z., Lexikon fun der jidischen Literatur, Presse und Filologie, т. I, Вільно, 1926.