Форми українського родинного виховання дітей

Роль батьків у родинному вихованні

У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження й часто важко пояснити, що ж це таке — гарні батьки.

Майбутні батьки думають, що гарними можна стати, вивчивши спеціальну літературу або опанувавши особливими методами виховання. Безсумнівно, педагогічні й психологічні знання необхідні, але тільки одних знань мало. [1, 123−125 c.]Чи можна назвати гарними тих батьків, які ніколи не сумніваються, завжди впевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині потрібно, і можуть із абсолютною точністю передбачати не тільки поводження власних дітей у різних ситуаціях, але і їхнє подальше життя?

А чи можна назвати гарними тих батьків, які перебувають у постійних тривожних сумнівах, губляться щораз, як зіштовхуються із чимось новим у поводженні дитини, не знають, чи можна покарати, а якщо вдалися до покарання за провину, відразу вважають, що були не праві? Все несподіване в поводженні дитини викликає в них переляк, їм здається, що вони не мають авторитет, іноді сумніваються в тому, чи люблять їхвласні діти. Часто підозрюють дітей у тих або інших шкідливих звичках, висловлюють занепокоєння про їхнє майбутнє, побоюються дурних прикладів, несприятливого впливу «вулиці», виражають сумнів у психічному здоров'ї дітей. [ 6, 75−76 c.].

Очевидно, ні тих, ні інших не можна віднести до категорії гарних батьків. І підвищена батьківська впевненість, і зайва тривожність не сприяють успішному батьківству.

При оцінці будь-якої людської діяльності. звичайно, виходять із деякого ідеалу, норми. У виховній діяльності, очевидно, такої абсолютної норми не існує. Ми вчимося бути батьками, так само, як учимося бути чоловіками й дружинами, як осягаємо секрети майстерності й професіоналізму в будь-якій справі.

У батьківській праці, як і у всякій іншій, можливі й помилки, і сумніви, і тимчасові невдачі, поразки, які змінюються перемогами. Відносини з дитиною, так само як і з кожною людиною, глибоко індивідуальні й неповторні. [4, 32−33 c.].

Наприклад, якщо батьки у всьому досконалі, знають правильну відповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть здійснити саме головне батьківське завдання — виховати в дитині потребу до самостійного пошуку, до пізнання нового.

Батьки становлять перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають найважливішу роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми подумки звертаємося у важку хвилину життя. Разом з тим почуття, відносини дитини й батьків, — це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв’язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми й батьками, визначається, головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. [ 7, 282−284 c.]А нестаток у батьківській любові - воістину життєво необхідна потреба маленької людської істоти. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна. Причому якщо в перші роки життя любов до батьків забезпечує власне життя й безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки й безпеки внутрішнього, емоційного й психологічного світу людини. Батьківська любов — джерело й гарантія благополуччя людини, підтримки тілесного й щиросердечного здоров’я.

Саме тому першим й основним завданням батьків є створення в дитини впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. [12, 37−39 c.].

І, проте, підкреслення необхідності створення в дитини впевненості в батьківській любові диктується рядом обставин. Не так рідкі випадки, коли діти, подорослішав, розстаються з батьками. Розстаються в психологічному, щиросердечному сенсі, коли втрачаються емоційні зв’язки з найближчими людьми. Головна вимога до сімейного виховання — це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину й керуватися любов’ю у своїх повсякденних турботах по догляду за нею, у своїх зусиллях по її вихованню, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевнена, що її люблять. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові й можливо правильне формування психічного світу людини, тільки на основі любові можна виховати моральне поводження, тільки любов здатна навчити любові. [10, 282−286 c.].

Багато батьків вважають, що в жодному разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це твердження. Всі ці несприятливі особистісні риси саме виникають при недоліку любові, коли створюється якийсь емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що її люблять і про неї піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють батьки дітям, ні від того, виховується дитина вдома або з раннього віку перебуває в яслах і дитячому саду. Не зв’язано це й із забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більше того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною — це універсальна вимога до виховання, що однаковою мірою може бути рекомендовано всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття й переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу. 6, 77−78 c.].

Основа для збереження контакту — щира зацікавленість у всьому, що відбувається в житті дитини, щира цікавість до його дитячих, нехай дріб'язкових, проблем, бажання розуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, які відбуваються в душі й свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми й прояви цього контакту широко варіюють, залежно від віку й індивідуальності дитини. Але корисно задуматися й над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми й батька мив родині.

Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати навіть із дитиною. Коли говориться про взаємопорозуміння, емоційний контакт між дітьми й батьками, мається на увазі якийсь діалог, взаємодія дитини й дорослого один з одним. 2, 93−96 c.].

Діалог. Як будувати діалог, що виховує? Які його психологічні характеристики? Головне у встановленні діалогу — це спільне прагнення до загальних цілей, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов’язковий збіг поглядів й оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керуються батьки в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі й плани, зникає звичне одноголосне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу. Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини й дорослого. Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною досить важко. Звичайно, стихійно виникаюча позиція дорослого — це позиція «над» дитиною. Дорослий має силу, своїм досвідом і незалежністю — дитина фізично слабша, недосвідченіша, повністю залежна. Усупереч цьому, батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.

Рівність позицій означає визнання активної ролі дитини в процесі її виховання. Людина не повинна бути об'єктом виховання, вона завжди активний суб'єкт самовиховання. [11, 337−342 c.].

Вимога рівності позицій у діалозі опирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, що виховує, і самих батьків. Під впливом спілкування із власними дітьми, включаючись у різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії по догляду за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній щиросердечний світ помітно трансформується.

Із цього приводу звертаючись до батьків, Я. Корчак писав: «Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу, що виховує й дітей» .

Рівність позицій у діалозі складається в необхідності для батьків постійно вчитися бачити світ у самих різних його формах очами своїх дітей.

Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності.

Прийняття. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. Психологічною мовою — це сторона спілкування між дітьми й батьками із прийняттям дитини. Що це значить? Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву йому індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитину — значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, з усіма властивими їй якостями. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію або помилковий, необдуманий вчинок. Дитина повинна бути впевнена у батьківській любові незалежно від своїх сьогоднішніх успіхів і досягнень. Формула істиною батьківської любові, формула прийняття — це не «люблю, тому що ти — гарний», а «люблю, тому що ти є, люблю такого, який є». 7, 293−295 c.].

Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки в неї недоліків? По-перше, виховує дитини одне тільки прийняття, похвала або осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії й народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізації любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками й дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до неї, яка базується на визнанні й вірі в розвиток, а витікає у постійне вдосконалювання дитини, розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо він зовсім ще малий. Умінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожному. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабкостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабкостями й недосконалостями. 4, 30−31 c.].

Контакт із дитиною на основі прийняття стає найбільш творчим моментом у спілкуванні з ним. Іде шаблонність і стереотипність, оперування запозиченими або викликаними схемами. На перший план виступає творча, натхненна й щораз непередбачена робота зі створення все нових і нових «портретів» своєї дитини. Це шлях все нових і нових відкриттів.

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще й тому, що досить часто за батьківським осудом стоїть невдоволення власним поводженням, дратівливість або утома, що виникли зовсім з інших приводів. За негативною оцінкою завжди стоїть емоція осуду й гніву. Прийняття дає можливість проникненню в світ глибоко особистісних переживань дітей. [ 10, 189−193 c.].

Незалежність дитини. Зв’язок між батьками й дитиною відноситься до найбільш сильних людських зв’язків. Чим більш складний живий організм, тим довше він повинен залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв’язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв’язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане повністю незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як говорив психолог А. Н. Леонтьев, — це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв’язок дитини з батьками може викликати внутрішній конфлікт. Якщо діти, дорослішаючи, усе більше здобувають бажання віддалення цього зв’язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Проблеми незалежності починають проявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно, дистанція в спілкуванні з дитиною проявляється вже в тій або іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше «Я — сам!», вихід у більш широкий світ, пов’язаний з початком відвідування дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати кордони дистанції. 11, 351−353 c.].

Рішення цього завдання, іншими словами, надання дитині тієї або іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються ними у ході розвитку, новими навичками, здатностями й можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхніх відносин до дитини. Відомо, що родини досить сильно розрізняються по тому чи іншому ступені волі й самостійності, надаваної дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних вчинках, його не відпускають у походи й поїздки із друзями, охороняючи його безпеку. Він строго підзвітний у виборі друзів, всі його дії піддаються найсуворішому контролю.

Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов’язана з більш загальними факторами, що визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. В особистості людини всі мотиви вибудовуються в певну, індивідуальну для кожного систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш важливими для людини, інші - набувають другорядне значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, які її спонукають. Для правильної побудови виховання, батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими спонукається їх власна виховна діяльність, визначати, що рухає їхніми виховними умовами. 18, 6−9 c.].

Дистанція, що стала переважаючою у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у всій складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню дитини. 6, 72−74 c.].

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті. Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей. «Ваша власна поведінка, — писав А. Макаренко, звертаючись до батьків, — вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, — все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть» .