Свято рідної мови (Літературно-музична композиція)

Сценарій Свято рідної мови.

(Літературно-музична композиція).

(Фрагмент) Цей захід є підсумковим виступом учнів перед батьками, гостями, однокласниками. Йому має передувати попередня робота (можливо, тиждень ук­раїнської мови в школі), спрямована на зацікавлен­ня учнів історією та розвитком української мови.

Зал святково прикрашений рушниками, кетягами кали­ни, колоссям, плакатами, стіннівками («Мова моя ка­линова», «Цікава граматика», «З історії слів», «Діалек­тизми нашого краю», «Веселі фразеологізми», «Правила в малюнках», «Ппетичне слово тощо), плакатами. На плакатах слова:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється-ожива, Як їх почує!..

(Тарас Шевченко).

«Найбільше і найдорожче добро в кожного наро­ду — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування» (Панас Мирний).

«Мова така ж жива істота, як і народ, що її ви­творив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізнявся від других людей…» (Панас Мирний).

«Та в мене є надія, що наша літературна мова, як молоде вино, очиститься з часом од шумовиння і стане прозорою і міцною» (Михайло Коцюбинський).

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову,.

і мову її солов'їну.

(Володимир Сосюра).

«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе» (Олесь Гончар).

Під звуки ліричної пісні на сцену виходять ведучі.

Ведуча. Щиро вітаємо всіх гостей і запро­шуємо на наше свято рідної мови.

Мово моя українська, Батьківська, материнська, Я знаю тебе не вивчену ;

Просту, домашню, звичну, Не з-за морів покликану, Не з словників насмикану.

Ти у мені із кореня, Полем мені наговорена, Дзвоном коси прокована, В чистій воді смакована, Болем очей продивлена, Смутком багать продимлена, З хлібом у душу всмоктана, В поті людськім намокнута, З кров’ю моєю змішана.

І аж до скону залишена В серці моїм. Ти звеш сюди Добрих людей до бесіди.

Звучить пісня «Рідна мова» — муз. Павла Дворського, сл. Григорія Вієру.

Ведучий.

Мова — краса спілкування, Мова — як сонце ясне, Мова — то предків надбання, Мова — багатство моє.

Мова — то чиста криниця, Де б'є, мов сльоза, джерело, Мова — це наша світлиця, Вона — як добірне зерно.

Мова — державна перлина, Нею завжди дорожіть:

Без мови немає країни ;

Мову, як матір, любіть.

(Ф. Пантов) Ведучий.

В землі віки лежала мова.

І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колискова!

Прийми мій радісний привіт.

Навік пройшла пора безславна…

Цвіти і сяй, моя державна…

(Олександр Олесь) Читець 1. (виходить і читає вірш О. Мілова «Зак­линання»,).

Що я ціную понад усе?

Слово, що правду нетлінну несе, Можна на нього накинути пута, Тільки ж від совісті не відвернути.

Мова шовкова, батьківська дяка, Мовцеві з ходу — тавро селюка.

Мову сусідню велику псують, Не перейнявши взірець, її суть.

Що це? Чи світу приходить кінець, Чи перевівся народ нанівець, Чи благоглупість уже — наша суть, Чи нам до розуму вже не вернуть?

Я не лякаю і не повчаю.

Вірю у слово правдиве — без краю.

Ним — заклинаю.

Читець 2. (читає вірш Ю. Рибчинського «Наша мова»).

Мова, наша мова —

Мова кольорова, В ній гроза травнева Й тиша вечорова.

Мова, наша мова ;

Літ минулих повість, Вічно юна мудрість, Сива наша совість.

Мова, наша мова, Мрійнику — жар-птиця, Грішнику — спокута, Спраглому — криниця, А для мене, мово, Ти, мов синє море, У якому тоне.

І печаль, і горе.

Мова, наша мова ;

Пісня стоголоса, Нею мріють весни, Нею плаче осінь.

Нею марять зими, Нею кличе літо.

В ній криваві рими Й сльози «Заповіту».

Я без тебе, мово, ;

Без зерна полова, Соняшник без сонця, Без птахів діброва.

Як вогонь у серці,.

Я несу в майбутнє.

Невгасиму мову, Слово незабутнє.

Ведучий.

Слова летять у душу, як лебідки,.

І пахнуть п’янко житом і росою, Калиною, цілющою травою, Вербички юної дівочою косою…

Ведуча.

Слова летять у душу, як лебідки, О Боже, це неждане щастя звідки?!

Чи ненькою дароване, весною, Чи сивих предків піснею дзвінкою?

(І. Редчиць) Виконується пісня.

Ведучий. Так, із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її розвитку — це тернис­тий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо знісши і витерпівши наругу і найлют­іших царських сатрапів та посіпак шляхетсько-пансь­ких, і своїх панів та підпанків недолугих, і запопа­дливих партійних функціонерів…

Читець l.

Цареві блазні і кати, Раби на розум і на вдачу, В ярмо хотіли запрягти.

її, як дух степів, гарячу.

І осліпити, й повести На чорні торжища, незрячу…

Читець 2.

Ти вся порубана була, Як Федір у степу безрідний,.

І волочила два крила.

Під царських маршів тупіт мідний, —

Але свій дух велично гідний, Як житнє зерно, берегла.

Ведуча. Перетерпіла вона, мова наша рідна, і дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніхі ганебний із найганебніших Емський указ 1876 року, який заборонив друкування будь-яких книг українською мовою, і розпорядження комуністичної партії, згідно з яким українські батьки звільняли своїх дітей від вивчен­ня української мови.

Читець. Едуард Драч (наш сучасник) емоц­ійно передав ці думки у своєму сатиричному творі «Новітній яничарський марш, або Політична заява в районо Грицька Івановича Придурченка, хохла за національністю» (виконується пісня або деклама­ція твору):

Здравствуй, дорогоє наше районе!

Я пишу заяву і смотрю в окно:

Це ж моей дитинє скоро сьомий год, Ето ж в школу нинє вже оно пайдьот.

Но вмешалась сила сатанинськая, Бо ближайша школа — українськая!

Що ето такое, спрашиваю вас, Нікуди дитину вести в первий клас!

Пнулись я і жінка з яслєй-садіков, Щоб була ж дитина, як в начальніков.

Бо какой начальнік, рило свинськоє,.

Скажеть вам хоть слово українськеє?

В українську школу я б дітей не вів,.

Їх учебнік школьний весь би посадив.

Та хотя б Шевченка прочитайте зміст ;

Ето же отпєтий націоналіст!!!

Як сприймьот дитина все натурою ;

Піде неодмінно за Петлюрою!

(Сам я українську закончів давно, Так казали: «Грицька — будущий Махно»).

Хто там ще за мову, що за голоса?

А по мне, била би в доме ковбаса.

І щоб хата скраю, і щоб. самогон ;

Ой лунала б песня — ото всех сторон!

Ми пойдем все хором в саму свєтлу жизнь!

А заклеймим позором націоналізм!

І спайом, как Сталін научил нас петь:

Гаркнем — «Україну з України геть! Геть! Геть!

Геть! Гав! Гав!

Ведучий. Батьком української літературної мови вважаємо Тараса Григоровича Шевченка. Упер­ше у творах Шевченка українська мова забриніла величезною силою. У ній Шевченко своїм талантом розкрив невичерпні багатства народної мови, осяг­нув і, як ніхто, відчув чудову, чарівну музику ук­раїнського слова. Та не берегли нащадки того ба­гатства, вірнопіддано заглядаючи через сусідський тин. І стали забувати, хто ми є, чиї діти, яких батьків.

Виконується пісня або декламується вірш «До українців» Віктора Баранова.

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці, ;

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми перестали гордитись, що ми — українці.

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,.

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,.

І що ми на Вкраїні таки український народ, А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у піснях, а не в барилах вина,.

І що щедрість — у серці, а не в магазинних вітринах,.

І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе, відколи, з якої пори, Почали українці себе у собі забувати.

Запитаймо про те, чи списати усе на буття, Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога, Що солодшим од меду нам видався час забуття Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судилось нам ще від Тараса?

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк, Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..

Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.

І в мені ниє крамоли осколок тупий, Мене дума одна обсідає і душить на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря.

І хіба не зотліє на тлю українство між нами, Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил!

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

Ведучий. Усе більше стали відлучати дітей від рідної культури, рідної мови, і це боляче відгу­кувалося згодом у тих, хто мав світлу душу і вдяч­ну пам’ять до землі своїх батьків.

Читець 1. (читає вірш В. Шовкошитного «Я — украинец»).

Я — украинец до седьмых колен.

Прапрадед мой шелками шит на Сечи.

И ни чужбина, ни турецкий плен Его козацкой не лишили речи.

Мне этот клад передавал отец, И мама с молоком передавала.

И пил я нежность их родных сердец, И их любовь стихом во мне звучала.

Но закружило. На моей щеке Густой щетиной прорастали годы.

И стих на украинском языке Я не пою, и не в угоду моде.

Я растерял, как воду из горсти, Тот клад, что сохранил в неволе прадед, ;

Не знаю языка, сказать по правде…

Простите, сыновья, и дочь, прости.

Прости мене, прапрадіде-козаче, Прости мене, мій споконвічний краю, За те, що на російській мові плачу Об тім, що мови рідної не знаю…

Ведуча. Та не всі були байдужими. Чиє сер­це було зігріте любов’ю до рідного краю, рідної куль­тури, не мовчали — палким, часом дошкульним сло­вом намагалися розбудити українство, яке вже й не знало до ладу, хто ж воно е насправді. Ще донедав­на було й таке, про що розповідають гуморески Павла Глазового.

Читець 2.

Артист

Простий батько сина Вивчив на артиста.

Мова в того сина.

Ідеально чиста.

Як зі сцени скаже Українське слово, То аж дух займає ;

Просто пречудове!

А в сім'ї артиста Діти й домочадці.

Чешуть по-російськи, Неначе ленінградці.

Тож невчений батько Й запитав у сина:

— Поясни, будь ласка, В чому тут причина?

У театрі в тебе Українська мова, А у хаті в тебе ;

Нашого ні слова.

Син великодушно Посміхнувсь до тата:

— Ех, освіта в тебе, Батьку, низькувата.

А тому, хто вчений,.

Істина відома, Що одне на службі,.

Зовсім інше — дома.

Дома в мене мова ;

Засіб спілкування, А на службі мова ;

Засіб існування.

Як же рідну мову Я забуду, тату, Як за неї маю Непогану плату?

Читець 2.

Серед темної ночі

Серед ночі Київ Криється туманом.

Розмовляє вітер З бронзовим Богданом.

— Облітав я, — каже, ;

Вулиці всі чисто.

Як змінився Київ, Це прадавнє місто!

Де вітри гуляли, Там нові квартали…

А Богдан зітхає:

• -.Що там ті квартали…

Нині і кияни Зовсім інші стали.

Я сто літ на площі.

Днюю і ночую, Але дуже рідко Рідну мову чую.

Читець 3.

Кто шумел?

В ресторані київськім Питає директор:

• -.Кто шумєл здесь — контрольор,.

Ревізор, інспектор? ;

Кухар каже: — Ето тіп В вишітой рубашкє.

По-українські мораль Резал нашей Машкє.

Распекал: «Ваш борщ такий, Що не можна їсти».

• -.Разжірєлі, стєрвєци,.

Націоналісти.

Читець 4.

Заморські гості

Прилетіли на Вкраїну Гості із Канади.

Мандруючи по столиці,.

Зайшли до райради.

Біля входу запитали Міліціонера:

• -.Чи потрапити ми можем.

На прийом до мера? ;

Козирнув сержант бадьоро:

— Голови немає.

Він якраз нові будинки В Дарниці приймає. ;

Здивуванням засвітились Очі у туриста:

• -.Ваша мова бездоганна.

І вимова чиста.

А у нас там, у Канаді,.

Галасують знову, Що у Києві забули Українську мову. ;

Козирнув сержант і вдруге:

• -.Не дивуйтесь, — каже. ;

Розбиратися у людях Перше діло наше.

Я вгадав, що ви культурні,.

Благородні люди,.

Бо шпана по-українськи Розмовлять не буде.

Читець 5.

Заноза

Сказав якось Федір Галка Занозі Панькові:

• -.Ти чому не розмовляєш.

На вкраїнській мові?

• -.Зачим вона мінє нада? ;

Прошипів Заноза. ;

Што я — дядько тібє, что лі,.

З какогось колхоза?

Читець 6.

Турок

Збирається мій знайомий В далеку мандрівку.

Придбав собі в Туреччину На тиждень путівку.

Голова тріщить у нього Від отих уроків…

Костюм купив елегантний, Вчить турецьку мову.

Уже знає, як звуть турки Свиню і корову, Як спитати по-турецьки, По чім у них шуби, Де купити мило й пасту, Яка чистить зуби.

Він, до речі, в Україні.

Живе тридцять років.

Ходить всюди, як хазяїн, Аж дверима гурка, Хоча мову українську Знає гірше турка.

Ведучий. Сподіваємося, що серед нас немає персонажа останньої гуморески, тому оголошуєть­ся конкурс знавців рідної мови. (Завдання готують заздалегідь і пропонують учням у вигляді гри, на­приклад вікторинибажано підібрати цікаві питан­ня з лексики, фразеології з використанням завдань, пов’язаних із малюнками. Якщо є учні, які пишуть вірші, бажано виділити окремий час для читання ними власних поезій або ж однокласники можуть прочитати їх твори зі сцени.).

Ведуча (ва фоні пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»).

Нині українська мова утверджується не лише як державний атрибут, а повертається в річище пле­кання рідної культури. Але не забуваймо (читає вірш О. Забужко «Клятва»):

Мова кожного народу неповторна і - своя;

в ній гримлять громи в негоду, в тиші - трелі солов’я.

На своїй природній мові.

і потоки гомонять;

зелен-клени у діброві.

пo-кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову, колосисту — на віки ;

українську рідну мову в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати буду всюди й повсякчас, ;

бо ж єдина — так, як мати, ;

мова в кожного із нас!

Використано твори: Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Максима Риль­ського, Володимира Сосюри, Олеся Гончара, Едуарда Драча, Оксани Забужко.

Заглянь у природу.

(Літературно-музична композиція).

(Фрагмент) Сцена прикрашена квітами, репродукціями картин з крає­видами. Виходять ведучий та учні-читці з букетами квітів. Звучить мелодія П. І. Чайковського «Пори року».

Ведучий. Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона зав­жди чарувала, хвилювала людину. Шепіт прозорої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів — усе це дороге серцю. Ні з чим незрівнянна природа рідного краю!

Учениця. Природа і Вітчизна — невіддільні. У кожного з нас залишився в серці дорогий куто­чок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, сонячний сосновий бір або тінявий гай з суничними галявинамишироке поле, де так легко й солодко дихати, стежина, обіч якої ростуть волошки й маки і по якій, здається, не йдеш, а летиш, неначе птах…

Учень.

Безмежно з дитинства кохаю красу свого рідного краю ;

Дніпра голубінь неозору, сосну в надвечір'ї прозорім.

І місяць у хмарках сріблистих,.

і свіжість весняного листя,.

і синій промінчик волошок в пшеничному морі колосся.

Учениця.

У ліс завітаю я знову на тиху сердечну розмову;

як пахне достигла суниця.

і сонцем пропалена глиця!

Я чую зозулі кування, берізок тремтливих зітхання, тонкі білокорі сестриці.

сплели свої віти в косиці.

Учень. Здавна люди вірили в богів — покро­вителів усього живого на землі. Так покровитель­кою рослин вважалася богиня Флора, тварин — Фауна. Тому рослинний світ називають флорою, а тва­ринний — фауною.

Учениця.

Були у матері Природи дві донечки такої вроди:

хто їх побачив хоч на мить, ;

не міг забути й розлюбить.

Голубооку звали Флора.

У неї очі, наче зорі;

Завжди замріяна, тендітна, ласкава, ніжна та привітна.

А Фауна — швидка, як вітер, могла за птахом полетіти,.

і за оленями стрибати та з білочками пустувати.

Обидві світ живий любили, відтак його боготворили;

тож вирішила мудра мати в придане їм дарунки дати.

Мрійливій Флорі - світ рослинний, а жвавій Фауні - тваринний, щоб берегли і доглядали, від всього злого захищали.

Живуть в легендах і понині.

живого світу дві богині.

Учень. Заглянь у природу. Ще біліє сніг, з відлигами чергуються морози, а під сніговою ковд­рою вже пробуджується нове життя. І ось з’являють­ся посланці зеленоокої Весни. Здається, ґрунт у вес­няному лісі прикритий тонкою мереживною скатертиною, зітканою з безлічі дзвоникоподібних бла­китних квіток. Це проліски — провісники тепла, сим­вол сподівань на краще майбутнє. У народі їх назива­ють квітами надії. Завдяки своїй красі і тому, що вони одними з перших відкривають весняний карнавал цвітіння, проліски майже повністю винищені. Вони занесені до Червоної книги і потребують охорони.

Звучить мелодія П. Чайковського «Пори року» — вес­няні мотиви.

Учениця.

Ще земля в зимових шатах білих, та з-під снігу, майже непомітний, виглянув зненацька, серцю милий, соромливий пролісок блакитний.

Ще зимові віхоли літають, та весни розгін не зупинити,.

і дзвінкі краплини починають у промінні сонячнім бриніти.

(Мелодія стихає.).

Учениця. Та ось юна Весна ніби подорослі­шала і перетворилася у зрілу неповторну красуню. За пролісками з’являється королева весняної фло­ри, одна з найкращих квіток — сон. Інколи в на­роді його за красу і келихоподібність називають диким тюльпаном. (Показує дітям малюнок.) Ось вони — великі, темно-фіолетові або бузково-сині, а часом білі квіти. У негоду та на ніч квітки сну закриваютьсявраження таке, наче вони справді за­синають. А може, їх назва пов’язана зі стародавнім слов’янським повір'ям, яке говорить, що коли по­класти сон-траву на ніч під голову, то уві сні поба­чиш своє майбутнє.

Учень.

Ці квіти, милі та ласкаві,.

Мені всміхаються й тобі,.

їх цвіт рясний в зелених травах ;

мов озеречка голубі.

В народі є таке повір'я:

Якщо ти хочеш міцно спать, сходити треба в надвечір'я у ліс, щоб сон-трави нарвать.

Я не зірву вас, прощавайте, без вас я бачу милі сни;

ростіть собі та завітайте до нас наступної весни.

Учениця. Травень у лісі - святкова пора. Зацвітають конвалії. Український фольклор розпо­відає, що ці подібні до перлин квіточки і є застиг­лим щасливим сміхом лісової русалки Мавки, яка вперше відчула радість кохання. У Франції в пер­шу неділю травня збирали конвалії, прикрашали ними оселі. Запрошуючи дівчину до танцю, хлопець дарував їй букетик конвалій. Обмін букетиками навіть означав згоду на одруження. Якщо ж дівчи­на була незгодна, вона кидала букетик на землю. Ця чудова квітка, яку називають «лілея долин», зараз знаходиться на межі винищення і занесена до Червоної книги.

Учень.

Сестра нарцисів, лілій ніжних.

і неповторна серед них, цвіте прекрасна, білосніжна конвалія в лісах моїх.

Мов наречена з тонким станом, стоїть, всміхається мені;

а запах ніжний, незрівнянний, п’янкий, мов чари весняні.

її зірвать — зганьбити вроду.

На жаль, знаходяться й такі -

бездумно нівечать природу, пакують квіти у мішки.

А потім нишком, мов злодії,.

в мішках красу на торг везуть.

З пучком конвалій, лиходії.

Свою ж і совість продають.

Учениця. У молоду яскраву зелень пізньої весни непомітно вплітаються барви раннього літа. Наприкінці червня з’являється всюдисуща суни­ця. До чого ж приємно знайти червоний від плодів ягідник, ворушити теплі трійчасті листочки і зби­рати серед них запашні, напоєні й прогріті золо­тим літнім сонячним промінням смачні й цілющі ягоди суниць.

Літній ранок. Червнева пора.

Вже достигли солодкі суниці.

Тож заповнила ліс дітвора,.

і дорослі прийшли, як годиться.

Тільки чути: «егей» та «ау»!

О природо, ховай свої чари:

топчуть папороть, квіти, траву ;

тільки швидше б наповнити тару.

Ніби мамонтів стадо пройшло або кінна ворожа навала ;

все, що квітло, буяло, росло, полягло, почорніло, прив’яло.

Недопиті й порожні пляшки, тут і там із яєць шкаралупки, скрізь паперу брудного шматки, ще й консервні бляшанки на купі.

Та мовчить зачудований ліс, лиш засмучено, тихо зітхає;

без докірливих слів та без сліз своїм виглядом він промовляє:

«Якщо хочеш сюди ще прийти, щоб суниць чи грибів назбирати, то навчися мене берегти.

і красу мою вмій шанувати".

Звучить мелодія вальсу Й. Штрауса «Казки Віденсько­го лісу».

Учень. Гарно у лісі влітку. Синіють ніжні келишки лісових дзвіночків, червоніють ажурні лісові гвоздички, запаморочливо пахне достигаюча малинау різноголосий спів птахів вплітається ме­лодійне кування зозулі. Мелодія лісів звучить для нас, як цей чудовий неповторний вальс.

Справжнім символом літа можна вважати цві­тіння троянди. В усі віки троянди здобували загаль­не визнання і захоплення людей. Вирощували їх у Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, Малій Азії. У наш час відомо понад десять тисяч сортів культур­них троянд. Жодній квітці не присвячено стільки легенд, поем, віршів, як трояндам. Одна з грецьких легенд розповідає, що коли з морської піни біля бе­регів Кіпру вийшла божественно прекрасна Афродіта, то Земля дуже розгнівалася й вирішила створити щось не менш прекрасне. Так з’явилася квітка троян­да, яка своєю вродою не поступалася богині краси.

Учениця.

Звідки ти взялась, така чарівна?

У якій зростала ти сім'ї?

Квітко півдня, сонячна царівно, у красі тобі немає рівних, музо й наречена солов'їв.

Звуть твоєю матір'ю шипшину.

Це вона в ясні погожі дні.

виплекала донечку єдину, віддала їй пахощі ці дивні.

й материнські соки весняні.

Ти гориш в зеленолистих арках, в кришталевих крапельках роси, у садах, у скверах, тихих парках ;

всюди ти велична володарка юності, кохання і краси.

Ведучий. Влітку цвіте ще безліч чудових квітів, які вражають своєю красою, приємним аро­матом, розмаїтістю кольорів і відтінків. Відгадай­те, що це за квітка?

Учень.

— Ось він росте, стрункий, високий, листки — загострені мечі,.

такий веселий, ясноокий, плащ пурпуровий на плечі.

«Він справжній лицар, що й казати», ;

шепочуть Айстри залюбки.

Та й ну голівками кивати.

і кидать погляди палкі.

— І хто сказав, що він вродливий, та це ж звичайний Дон-Жуан, ;

зітхнув притишено ревнивий, самозакоханий Тюльпан.

— Та ні, це лицар, справжній лицар, відважний, славний д’Артаньян, ;

Ромашка шепче білолиця, й замовк засмучений Тюльпан.

А він стоїть, стрункий, високий, листки — загострені мечі,.

такий веселий, ясноокий, плащ пурпуровий на плечі.

Учениця. Пізнього літа хлібороби виходять на жни­ва. Золотим пшеничним полем пливе комбайн. Сип­леться у кузов машини добірна пшениця — вінець невтомної цілорічної праці хлібороба. Ні з чим не­зрівнянні запах і смак хліба, пшеничного короваю з золотисто-рум'яною скоринкою. Низько вклонімо­ся тим людям, які своєю працею уквітчують землю, доглядають її, вирощують хліб. (Виходить Серпень — хлопець у вишитій сорочці, на голові - капелюх, уквітчаний пучком колосків, у руках тримає виши­тий рушник, на ньомурум’яний коровай, прикра­шений калиною, зав’язаний червоною стрічкою.).

Серпень. Здрастуйте, діти! Я — Серпень, приніс вам дарунок від наших хліборобів, їжте на здоров’я цей сонячний запашний коровай, та не за­бувайте, що в кожній його крихті - тепло людсь­кої душі, багатоденна копітка праця.

Учень.

Жнива. Вусаті колоски густі.

про щось перемовляються статечно, вклоняються сусіду-вітру ґречно, що котить полем хвилі золоті.

Пливуть в пшеничнім морі кораблі,.

ведуть їх молоді ще капітани, сини і внуки хліборобів славні,.

сини своєї матері-землі.

Струмує спека в сонячній імлі,.

йде боротьба свята за хліб великий, щоб коровай рум’яний, сонцеликий мав завжди красне місце на столі.

Пора здійснення заповітних мрій, здобутків хліборобських справжнє свято;

прийми людську подяку щиру, брате, за руки твої чесні, трудові.

Ведучий. Влітку квітує особливо мила нам, ніжна і чиста, скромна квітка — ромашка. У неї білосніжні пелюстки, а осерддя — неначе золоте.

Учениця.

Обіч стежини польової,.

немов ровесниці-сестриці,.

ведуть розмову між собою стрункі ромашки яснолиці.

Хор коників дзвінкоголосих пісні співає їм щосили,.

їх побілили чисті роси, а сонечко позолотило.

Медово пахне тут повітря, вітрець приносить запах каліки;

ми линемо на крилах літа у царство білої ромашки.

Ведучий. Прийшла журлива пора прощан­ня з красним літечком. Чарівниця осінь починає розвішувати на гілках перші золоті дукати багря­ного листя. А в кришталево-прозорому небі вже курличуть журавлі. Природа на прощальний бенкет одя­гає своє невимовно красиве вбрання, милуючи зір грою казкових барв.

Народна пісня — злет душі людської.

(Літературна композиція) Звучать у запису українські народні пісні.

Учень.

Народна пісня зоряно, незгасно Горить в моєму серці повсякчас Не пломенистим закликом, не гаслом, А променем, що будить сівача.

Вона мене виводить на дорогу, Вона мені просвітлює віки, Де радість і печаль мого народу Врослися в древа вічного гілки.

Учень.

Вона — любов, вона — печаль і втіха, Жива вода на виразки душі.

Поки живе — обереже від лиха ;

Понад стежками тихі спориші.

Але боюсь, боюсь, щоб не збороли, В модерну щоб не втиснули труну Мого народу пісню чарівну З чужих країв залізні рок-ен-роли.

І я готовий крізь огнисті брами Пройти і душу випалить дотла, Лише б народна пісня не вмирала, Щоб в молодих серцях вона жила.

Учениця.

Такого сплеску в музиці і слові,.

Вогню такого не передаси Нічим, крім пісні, посестри любові,.

Криниці невичерпної краси.

Не раз плювали нелюди в криницю, Живлюще забивали джерело, Але жива вода ламала й крицю ;

І знову диво дивнеє цвіло.

Юначе серце пісня запалила ;

А в пісні тій співалось про калину, Яка ото у лузі розцвіла.

Учень.

Коли палає даль багряно, Відбившись в заводях ріки, Здається, голосу Бонна Уже не чути крізь віки.

Та раптом щось зламало мури ;

Неначе гуслі чи бандура, Переганя струна струну, Переливається в луну.

І ми збагнули вранці-рано:

Ні, не вмирає дух Бояна,.

Озветься десь у глибині -

То у тобі, то у мені.

І озиваються віки У плесі вічної ріки.

Учениця.

Пісня — наш паспорт вічний, Пропуск у білий світ…

Ми не ховали обличчя, Гордо йшли сотні літ.

Завжди ми накривали

Дружби ясні столи.

Нас по піснях пізнавали, Де б ми таки не були.

Райдуга, в небі висне, Граючи в плесах вод.

Доки живе наша пісня, Доти живе народ.