Природа рiдної землi

Природа рiдної землi.

Одвiчне, як свiт, i завжди хвилююче питання: з чого починається батькiвщина? З маминої пiснi? З батькiвської хати? Все це так, проте не останнє, якщо не найперше мiсце належить природi. Охороняти природу — значить охороняти батькiвщину.

Згадаймо наших далеких предкiв. Обов’язковою умовою заселення нових територiй була наявнiсть води, лiсу. Якщо з тих чи iнших причин чогось бракувало, то селяни копали криницi, саджали лiсосмуги й фруктовi дерева.

Україна — це тихi води i яснi зорi, зеленi сади, бiлi хати, лани золотої пшеницi.

Україна — розкiшний вiнок iз рути i барвiнку, що над ним свiтять золотi зорi…

Нашi степи, долини, перелiски. Скiльки тут краси i яка вона рiзноманiтна. Яке багатство барв, кольорiв, вiдтiнкiв!

Поле жовте, аж очам боляче. Стиглий колос гнеться пiд вiтром, сполохана хвиля бiжить вiд краю до краю. А над цим — переливчаста пiсня жайворонка, що лине десь у високостi, в мерехтливому маревi. Трохи далi — торiшнi скирди сiрi. Здалеку вони здаються велетенськими тваринами, що лягли на спочинок. Здається, що ось-ось зведуться вони на ноги, щоб попрямувати до рiчки, напитися студеної водицi.

А вздовж рiчки зеленiють садки. Виглядають з них бiлi хатки-писанки. А як гарно на квiтучому лузi! Зачаровано вбираєш зором багатобарв’я кольорiв i нiжну зелень трав, i переливне буяннi квiту, i казковi бризки сонця.

Для нашої залитої свiтлом країни жовтий i синiй кольори є ї були найбiльш пiдхожi. Це чудесно зрозумiв наш простий народ, вимальовуючи свої хати в синє та жовте. Цi кольори давала народовi любов до природи, яку вiн бачив саме у жовтiй та блакитнiй барвах. Золотий степ, синє небо, синє море й рiки з жовтими очеретами i рудими скелями, синi гори. Отже, поєднання цих двох кольорiв цiлком вiдповiдає народному смаку. Воно згiдне з тонами природи української, з козацькими звичаями. Любити, шанувати й оберiгати рiдну природу вчить нас наша лiтература. Великий фiлософ i поет Григорiй Сковорода наголошував, що природа є зразком доцiльностi. Як приклад вiн наводив Бджолу, називаючи її «гербом працьовитостi». А згадаймо нашого генiального митця Т. Г. Шевченка. Перебуваючи далеко вiд рiдної землi, великий Кобзар змалював безсмертнi образи, що перейшли у символiку, — тополю, калину, хрещатий барвiнок. Гiмн природi створила в «Лiсовiй пiснi» Леся Українка. А скiльки поезiї знаходимо у творах Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Iвана Нечуя-Левицького та iнших класикiв української лiтератури. Володимир Сосюра писав:

Любiть Україну, як сонце, любiть,.

Як вiтер, i трави, i води…

В годину щасливу i в радостi мить,.

Любiть у годину негоди!

Любiть Україну у снi й наяву,.

Вишневу свою Україну,.

Красу її вiчно живу i нову.

I мову її солов'їну.

Людинi необхiдний зв’язок iз рiдною природою. Подивiться на чари буйноквiття, почуйте волання трави i дерев, i все зробiть, щоб нащадкам усмiхалася i ростила вiчну духовнiсть наша найпрекраснiша на свiтi земля. Щоб квiтувала вона могуттям кольорiв, долучала до нашої неперевершеної пiснi й до рiдного мелодiйного слова пахощi зела i високiсть неба, долучала щедрiсть працi i нiжнiсть серця. Спадщина природи не менш важлива, для цивiлiзацiї, нiж культура.