Індустрія цінних паперів

Реферат на тему:

Індустрія цінних паперів.

Існує багато фахової і популярної літератури, що описує принципи функціонування ринків цінних паперів. Зміст цих публікацій переважно орієнтований на опис іноземних досягнень. Однак, і фахівець, і пересічний громадянин відчуває, що результати роботи іноземних ринків дещо відрізняються від вітчизняних досягнень. Стан майже десятирічної розбудови «прозорого, ефективного, високоліквідного» та ін. ринку цінних паперів за принципом — «як краще», показує, що виходить «як завжди». Напевно, важко будувати ринок не враховуючі фундаментальних причин, які забезпечують формування ринкових відносин і стимулюють створення такого ринку.

Треба вже від експериментального будівництва переходити до будівництва за продуманим проектом.

Спробуємо коротко охарактеризувати мотиви суб'єктів, які призводять до появи індустрії цінних паперів.

Емітент і інвестор (загальні аспекти) Умовою функціонування індустрії цінних паперів є, щонайменше, наявність цінних паперів. Цінні папери виступають в якості товару або об'єкту для здійснення ринкових операцій (купівлі, продажу, міни, застави). Поява або емісія цінних паперів обумовлена бажанням підприємства, організації або держави, які виступають в якості емітента цінних паперів, залучити тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб. Таких осіб, за звичай, називають інвесторами. Добровільно та на власний розсуд інвестори купують цінні папери певного емітента.

По відношенню до емітента інвестором можна вважати першого покупця цінних паперів. Саме від першого покупця емітент отримає необхідні кошти. Ця операція емітента називається розміщенням цінних паперів (первинним розміщенням, первинним ринком тощо). Подальші операції інвесторів з цінними паперами називають обігом або вторинним ринком (функціонування первинного та вторинного ринку мають розглядатися в розділі, присвяченому організаторам торгівлі). Від вторинного обігу цінних паперів емітент отримає лише моральне задоволення і впевненість, що його цінні папери користуються попитом. Така впевненість може зіграти важливу роль в разі появи у емітента бажання в подальшому випустити додаткові цінні папери. Після розміщення від зміни цін на цінні папери виграють або програють інвестори. Щодо емітента, то такі зміни впливають лише на його імідж.

Емітента можна розглядати як виробника специфічного товару — цінних паперів. Суттєва відмінність цінних паперів від інших товарів полягає у тому, що вартість цінних паперів, навіть після розміщення, залежить від подальшої діяльності емітента. Вкладаючи кошти або, іншими словами, інвестуючи їх у цінні папери, інвестори розраховують отримати певні доходи. Такі доходи можуть надходити через виплати емітента (дивіденди, погашення облігацій тощо) або за рахунок різниці між ціною купівлі і ціною продажу цінних паперів. Ці прибутки мають бути не меншими ніж прибуток, який інвестори можуть отримати в банківській установі від розміщення коштів у вигляді депозитного вкладу або від інвестиції коштів у будь-яку іншу підприємницьку діяльність.

Так само, як пересічний громадянин підтримує товаровиробника коли обирає для себе на ринку товар, що влаштовує його за ціною і якістю, інвестори намагаються обумовити майбутню прибутковість підприємства. Чекання й оцінки інвесторів виражаються у вартості цінних паперів і, фактично, управляють інвестиціями. Повна і зрозуміла інформація від емітента про свою діяльність є підгрунтям для прийняття інвесторами рішень щодо інвестицій. Інвестор не віддасть своїх грошей туди, де від нього приховують інформацію.

Інвестуючи кошти у цінні папери, інвестори виконують макроекономічну функцію перерозподілу капіталів від одних підприємств на користь інших, з їх точки зору, більш прибуткових підприємств або, навіть, на користь інших галузей економіки. Таким чином відбувається так зване ринкове саморегулювання. Керуючись прагматичними інтересами, інвестор забезпечує своїми коштами розвиток перспективних підприємств, галузей і в цілому всієї економіки країни.

Отже, з одного боку, маємо емітентів цінних паперів, які бажають залучити кошти, а з іншого — інвесторів, які намагаються отримати певні доходи від інвестування своїх коштів у цінні папери. Простота зазначених вище мотивів у емітентів і інвесторів лише вдавана.

По-перше, з метою розширення виробництва, випуску нової продукції, заміни технологій або ж для іншої мети підприємство має декілька можливих шляхів залучення коштів. Для цього, наприклад, підприємство може реінвестувати у виробництво власний прибуток, або отримати передплату коштів під випуск нової продукції, або отримати держзамовлення, або отримати субсидію від держави, або залучити кошти у вигляді, так званих, прямих інвестицій від одного з співвласників підприємства, або отримати кредит в банку, або випустити цінні папери, тощо.

Таким чином, цінні папери для підприємства не єдиний шлях отримати бажані кошти. Найбільш бажаними є отримання передплати коштів або держзамовлення. Підприємству необхідно економічно обгрунтувати доцільність випуску цінних паперів. В країнах із розвинутою економікою обрання підприємствами шляху «банківського кредиту» чи шляху «цінних паперів» залежить від економічного розрахунку витрат, пов’язаних із виплатами за користування залученими коштами або інвесторам або банку — позичальнику. Крім того, емітенту також треба визначити, які саме цінні папери слід випускати.

Світова практика не визначає, який шлях є кращим. Він залежить від специфіки підприємства, його іміджу, споживчих характеристик продукції підприємства, податкової політики і банківських відсоткових ставок в країні, де знаходиться підприємство, та ряду інших макроі мікропричин. Можна навести деякі якісні характеристики шляхів залучення коштів:

• o.нові підприємства частіше користуються банківським кредитом;

• o.у східно — Європейських країнах для залучення додаткових коштів підприємства, навіть акціонерні товариства, частіше випускають облігації;

• o.у країнах Північної Америки акціонерні товариства частіше випускають додаткові акції.

По-друге, для інвестування тимчасово вільних коштів інвестор має безліч шляхів. Він може створити нове підприємство або депонувати гроші у банк, або придбати будь-яке майно. А може взагалі нічого не робити з вільними коштами.

У країнах із розвинутою економікою та можливістю вільного переміщення капіталу існує відносний паритет прибутковості капіталовкладень. Утримувачі коштів постійно шукають напрямки вкладання фінансових ресурсів для одержання прибутку, вище паритетного. Вони можуть інвестувати через укладання певних договорів щодо продажу майна, позики, довгострокової оренди тощо. З огляду на мобільність фондового сектору ринку капіталу інвестиції все частіше реалізуються за допомогою операцій на ринку цінних паперів.

Мобільного інвестора, який з метою розподілення (диверсифікації) ризиків вкладає кошти у невеликі пакети цінних паперів різних емітентів, називають «портфельним» або «інституційним». У якості портфельних інвесторів переважно виступають торговці цінними паперами, інвестиційні та пенсійні фонди. Інвестора, який має зацікавленість в управлінні акціонерним товариством і придбав необхідний для цього пакет акцій товариства (25% або 50% + 1 акція), називають «стратегічним» або «промисловим» .

Проблема залучення іноземних інвестицій та коштів «внутрішніх» інвесторів в економіку країни за допомогою цінних паперів потребує в першу чергу визначити, що метою будь — якого інвестиційного проекту є економічний інтерес. Такий інтерес може бути обумовлений створенням в країні сприятливого інвестиційного клімату. Цей клімат залежить від рівня загального економічного розвитку в державі, політичної стабільності, податкової політики, законодавчо встановленого і реального захисту прав інвесторів і таке інше. Від цього клімату залежить не тільки можливість реалізації мети інвесторів отримати прибутки, а й не загубити гроші. Інвестиційний клімат також визначає, буде чи ні прибутковою діяльність емітента цінних паперів. Отже, для придбання цінних паперів інвестор або стратегічно зацікавлений в конкретному підприємстві, або це підприємство є достатньо прибутковим. Такі підприємства називають інвестиційно привабливими.

Враховуючи викладене, можна констатувати, що існування в інвесторів вільних коштів і бажання у них придбати цінні папери, а також наявність у емітента економічної доцільності випускати цінні папери — головні фактори, які створюють умови для формування ринку цінних паперів. Інвестор і емітент — основні сили, які стимулюють появу індустрії цінних паперів і, фактично, фінансують її діяльність.

Емітент і інвестор (приватизаційні аспекти) Соціалістична планова економіка цінні папери не дуже шанувала. Оскільки макроекономічну функцію перерозподілу коштів виконувала держава, а акціонерних товариств взагалі не існувало, то великого сенсу в цінних паперах не було. Лише держава випускала цінні папери — облігації трьохвідсоткової державної позики. Для громадян, які отримували облігації за власні гроші, або замість грошей, 3%-вий дохід від облігацій був все ж таки більшими за 2% банківських нарахувань за вкладення на ощадну книжку.

Кожна держава, яка утворилася на теренах колишнього СРСР, отримала в спадщину планову економіку. Як і інші країни, Україна не мала ресурсів на утримання нерентабельних підприємств та громіздкої структури управління. Шлях на ринкові перетворення в економіці вимагав змін в структурі управління підприємствами. Тому держава запропонувала переважній більшості підприємств єдиний шлях до «нового управління» — акціонування, намагаючись тим самим передати акціонерам процес управління підприємством. Нові власники акцій безкоштовно отримували право управляти підприємством, а молода держава при цьому знімала з себе тягар відповідальності за приватизовані підприємства, заощаджувала кошти і отримувала можливість зосередитися на суто державних справах.

З прийняттям ряду законодавчих актів (Закони України «Про цінні папери та фондову біржу», «Про господарські товариства», «Про приватизаційні папери» та «Про приватизацію майна державних підприємств», тощо) в Україні розпочалася «директивна планова» приватизація. За її рахунок держава розраховувала отримати «відповідального господаря», який буде зацікавлений у кінцевому результаті діяльності «власного» підприємства. Під акціонування попадали усі підприємства, які було заплановано приватизувати, незалежно від їх обсягу і стану. Це відбувалося не зважаючи на наявність в законодавстві інших форм господарювання, таких як, наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю.

Напевно акціонування — не кращий шлях зміни форми господарювання для невеликих підприємств, таких як перукарня, магазин, АТП, райагрохім та інші. Та й важко їх порівнювати із іноземними корпораціями. При проведенні приватизації в Україні, нажаль, не було враховано досвід інших держав, таких як Польща, Чехія, Угорщина, Східна Німеччина, де акціонування застосовувалося переважно до великих підприємств та за гроші. В Україні, як і інших країнах колишнього СРСР, більшість підприємств використовували емісію акцій не з метою залучення інвестицій, а виключно для перетворення з державної форми власності в приватну. Це призвело до появи переважно неліквідних акцій аж 37 тисяч акціонерних товариств.

До інвестицій у цінні папери в розвинутих країнах, як правило, залучається не більше 10% населення країни. Формування власників цінних паперів, як правило, відбувається за так званими «англо-американською» або «німецькою» моделями. Різниця між цими моделями полягає у структурі власників: для англо-американської моделі характерна наявність великої кількості власників пакетів цінних паперівдля німецької - концентрація власності у великих банків. «Закономірним є те, що європейські країни з розвинутою економікою, але з слабкою системою захисту прав акціонерів, більше покладаються на концентрацію власності, ніж на створення системи корпоративного управління належного рівня» (Загальний стан та передумови розвитку фінансового ринку в Україні Чарльз М. Сігер, Хью К. Паттон, FMI, 2000).

Однак в Україні шляхом пільгового продажу та обміну акцій на приватизаційні сертифікати була сформована велика кількість власників цінних паперів (30 мільйонів). Це більше половини населення України. Більшість з них за своєю суттю не є власниками і не мають ані можливості, ані бажання управляти належною їм власністю. В Посланні Президента України до Верховної Ради України щодо стратегії економічної і соціальної політики на 2000 -2004 рр. зазначено: «неефективним та логічно незавершеним виявився процес приватизації. Її здійснення не забезпечило формування відповідального господаря, якій був би зацікавлений в інвестиційній діяльності, прискореному оновленні виробництва, його реальному оздоровленні». Наявність великої кількості власників дрібних пакетів акцій сприяла неформальній приватизації з появою псевдовласників — осіб, які не мають юридичних прав власності, але фактично володіють колишніми колгоспами, підприємствами та організаціями.

Зміна форми управління у сполученні з відсутністю ефективних власників не стали стимулом для покращання показників роботи акціонованих підприємств. Взаємозв'язку між формою власності на підприємство і показниками його роботи не було. Крім того об'єктивні причини такі як високі ставки оподаткування, орієнтованість підприємств на державні замовлення, застарілі і енерговитратні технології, порушення сталих виробничих зв’язків, безнаказане вимивання і розкрадання активів підприємств та інші також сприяли спаду виробництва. Як наслідок, доходів підприємствам навіть не вистачало на покриття власних витрат, вже не кажучи про дивіденди. Низький рівень дивідендів по акціям акціонерних товариств, або, частіше, взагалі відсутність дивідендів забезпечили відтік капіталу з ринку акцій. Цей процес пов’язаний також із наявністю більш рентабельних і менш ризикованих для інвестора шляхів капіталовкладень.

Внаслідок тотальної приватизації емітент отримав власників, власники — акції, або іншими словами емітент не отримав додаткових коштів, а власники — дивідендів. Таким чином, були майже відсутні головні фактори, які створюють умови для ефективного функціонування індустрії цінних паперів. Все це спричинило стагнацію ринків акцій.

Поряд з цим в Україні тривалий час розвивався ринок державних облігацій. До певного часу в Україні саме вони користувалися найбільшим попитом портфельних інвесторів. Однак отримані за рахунок облігацій ресурси були занадто дорогими для держави. Це змусило Уряд України зменшити відсоткові виплати за отримані через облігації кошти. Аксіома — «більший прибуток, за звичай, мають більш ризиковані цінні папери» нарешті була експериментально доведена.

Отже за умов, що склалися, портфельних інвесторів, які досить жваво працювали на ринку державних облігацій, на український ринок акцій поки калачем не затягнеш. За рахунок прийняття суто загальних рішень і не вирішуючи фундаментальних проблем, навряд чи можливим є збудження економічного інтересу у інвесторів щодо придбання цінних паперів. Інвестиційним і пенсійним фондам та іншим інвесторам у цінні папери доводиться переключити свою увагу із «портфельного» на «стратегічний» напрямок.

Слід відзначити, що поступово відбувається консолідація дрібних пакетів акцій. Вже зараз в реєстрах залишилося біля 20 мільйонів власників з 30 мільйонів, які приймали участь у приватизації. Через купівлю акцій у невеликих акціонерів формується той «відповідальний» господар, для якого прибуткова діяльність акціонованого підприємства буде конче потрібною. Вкладаючи свої гроші в акції підприємства, такий стратегічний інвестор буде вимушений ефективно управляти підприємством. Важливо, щоб підприємство потрапило у власність саме таким господарям, а не «псевдо інвесторам», яким дешевше купити, а потім збанкротувати або просто закрити конкурента. Щоб такі «операції» не стали «нормою», для підтримання вітчизняного виробника, необхідно додержуватися принципів поміркованого протекціонізму у відношенні до розвитку українських підприємств.

Поява відповідального господаря вже стимулювала поступове зростання виробництва в окремих галузях економіки. Так, наприклад, по відношенню до 1999 у 2000 році обсяги промислового виробництва збільшилися в легкій промисловості на 39%, деревообробній — 37%, харчовій — 26%, хімічній — 5%. А підприємствам, що розвиваються, необхідні кошти для розвитку та оновлення виробництва. Оскільки більшість з таких підприємств є акціонерними товариствами, то існують реальні передумови для зростання попиту на цінні папери таких підприємств.

Акціонерним товариствам, що не збираються залучати кошти за допомогою цінних паперів, доведеться або за свої кошти підтримувати обіг власних цінних паперів, або трансформуватися в іншу форму господарювання.

Враховуючи викладене, можна констатувати, що поява цінних паперів в країнах колишнього СРСР була спричинена не бажанням підприємств залучити вільні кошти інвесторів, а проведенням приватизації. В результаті приватизації з’явилася велика кількість власників дрібних пакетів акцій і велика кількість неліквідних цінних паперів.

Поступова консолідація дрібних пакетів акцій стратегічними інвесторами веде до зростання ефективності виробничої діяльності акціонерних товариств. Із зростанням своєї інвестиційної привабливості приватизовані підприємства зможуть для залучення додаткових коштів реалізувати переваги, які надає акціонерна форма господарювання. Цінні папери саме таких інвестиційно привабливих підприємств стануть основою для індустрії цінних паперів.