Ціннісна детермінація розвитку культурного простору країни як системної цілісності

Ціннісна детермінація розвитку культурного простору країни як системної цілісності

Цілісність культурного простору країни як єдність архетипових цінностей, смислів та змістів культури, з одного боку, та побудова інтегративної системи фільтрів здатних оберігати та захищати ідентичність культури «ззовні», з другого, з необхідністю передбачає використання ціннісної парадигми аналізу цього простору як складної системи з внутрішньою самодетермінацієїю [19,755−756]. Особливу актуальність ця проблема набуває в умовах розбудови демократичної держави, становлення громадянського суспільства де людський вимір суспільних трансформацій стає визначальним («людина міра всіх речей»).

Очевидно, що цілісність культурного простору країни може розглядатися у традиційному вимірі - як діалектика частини і цілого. Зважаючи на те, що об'єкт-суб'єктні відносини і найсуттєвіші аспекти практичної взаємодії людини (як частини) зі світом (як цілим) відображаються поняттям «цінності», є сенс говорити про те, що самодетермінація культурного простору країни та його цілісності - це детермінація внутрішніми цінностями культури. І в наших попередніх розвідках ми зробили висновок, що цілісність культурного простору країни може бути забезпечена тільки єдністю ціннісно-смислових настанов в усіх означених проявах структури культурного простору, на всіх мислимих його рівнях, причому ці ціннісно-смислові образи мають сприяти інтеграції та консолідації суспільства.

Отже, метою даної статті є окреслення ціннісної детермінації розвитку культурного простору України та його цілісності. На цьому аспекті загальної проблематики досі не було зосереджено достатньо дослідницької уваги, однак можна спиратись на цілий пласт робіт, присвячених проблемі цілісності [див., напр.: 2; 5; 12; 11; 16], з одного боку, і на окремі розвідки з питань культурного простору — з іншого [3; 8; 7; 10].

Визначаючи в наших розбудовах культурний простір країни як форму існування культури в єдності матеріальних і духовних результатів діяльності індивідів (в об'єктивному розумінні) і як спосіб охоплення культурними смислами різних видів діяльності людей (в суб'єктивному), ми послідовно опрацьовуємо гіпотезу, що цілісність культурного простору країни забезпечується єдністю його ціннісної і нормативної регуляції.

У найзагальнішому розумінні, згідно визначень системного підходу, цілісність є вираженням ступеня впорядкованості системи, ефективності поєднання її елементів і щільності зв’язків між ними, а отже «надійності» структури. Зокрема, В. Афанасьєв зазначає, що «цілісна система — це така система, в якій внутрішні зв’язки частин між собою є переважаючими по відношенню до руху цих частин і до зовнішнього впливу на них» [2,25−26]. Переважання внутрішніх зв’язків системи над її зовнішніми зв’язками, «протиставлення» соціальної системи іншим соціальним системам і природному середовищу, як ознаку її цілісності виділяє і В. Храмова [20,196]. В. Садовський дійшов висновку, що при аналізі поняття «система» вихідним є принцип цілісності, згідно з яким система, як ціле, превалює над своїми елементами [16,104−105]. Таким чином, цілісність виступає у якості індикатора, що характеризує певне утворення, яке являє собою об'єднання окремих елементів саме як систему, і у цьому сенсі виступає синонімом самого поняття система. З іншого боку, не можна не визнати слушність концепту Я. Х. Сметса (Я.Х. Сметс «Холізм і еволюція» (1926)) про те, що ціле завжди «більше» від його структурних елементів.

На тлі тлумачення цілісності як переважання внутрішніх зв’язків елементів системи над її зовнішніми зв’язками є й інше змістовне наповнення цього поняття: з іншого боку, у понятті «цілісність» фіксуються особливості поєднання елементів системи, що дає змогу говорити про різні ступені цілісності системи. Так, А. Авер’янов пов’язує поняття «ціле» з певним кінцевим класом систем, що досягли у своєму розвитку зрілості, завершеності, перебувають у відносній стаціонарності [1,15]. Це дозволяє говорити про наявність систем цілісних, нецілісних, недостатньо цілісних, на що зокрема вказують І. Блауберг та Е. Юдін [6,42].

Таким чином, цілісність, з одного боку, є сутнісною рисою системи — і в строгому розумінні система завжди цілісна вже за своїм визначенням. Однак ця її системна цілісність не є абсолютною і обов’язково виражається в тому чи іншому ступені. І не завжди втрата системою цілісності на певному етапі і в окремій сфері веде до її зникнення. Більше того, ступінь цілісності системи корелює зі стадією її життєвого циклу і є різним для систем на стадії становлення, активного прогресивного розвитку, стабілізації, деградації тощо. Тому є сенс виокремити дві основні форми цілісності соціальних систем в тому числі культурних: статичну й генетичну. По відношенню до культурного простору країни можна сказати, що його статична цілісність забезпечується щільністю зв’язків між його елементами й компонентами: індивідуальними культурними просторами, регіональними субкультурами тощо. У цьому розумінні статична цілісність також може бути названа структурною або компонентною цілісністю. Генетична ж цілісність культурного простору забезпечується спадковістю основних його рис, ознак чи складових протягом історичного розвитку.

Тому, якщо ми досліджуємо певний статичний зріз культурного простору країни, можна стверджувати, що цілісним є такий культурний простір, значимість ціннісної взаємодії елементів і підсистем якого між собою врегульована відповідними інституційними нормами і перевищує інтенсивність взаємодії елементів та підсистем із зовнішнім середовищем.

Розуміння ж генетичної цілісності культурного простору не може бути повним без залучення до аналізу арсеналу синергетичної парадигми, яка доповнює і можливості системного підходу якраз у питаннях розвитку систем.

Представники синергетичної парадигми схиляються до думки, що цілісною є система, яка знаходиться у стані динамічної рівноваги [див., напр.: 4; 9; 15]. Тому етап абсолютної цілісності, рівноваги можливий лише для відносно закритих соціальних систем, тобто тоталітарних суспільств, у яких порядок підтримується за рахунок сильного впливу державних структур. Це призводить до встановлення мінімальної ентропії, тобто мінімальної невпорядкованості. Проте така система на певному етапі втрачає свої адаптивні властивості і не може нормально взаємодіяти з зовнішнім середовищем. Енергія, отримана із зовнішнього середовища, не може засвоюватися системою. Це призводить до того, що відбуваються відхилення миттєвих значень параметрів системи від їхніх середніх значень — флуктуації. Це може призвести до незворотних процесів розвитку, в результаті яких система або знову народжується, маючи інші ознаки, або руйнується.

Тобто, з точки зору синергетичного підходу, цілісність суспільства принципово досяжна лише на нетривалий час. Практично перманентною є хіба що цілісність інституціональної підструктури суспільства, але цілісність підструктури матеріальної взаємодії індивідів є епізодичною або періодичною.

У контексті розрізнення статично-структурної і генетично-спадкової форм цілісності культурного простору країни конструктивного звучання набувають ідеї Л. Петрушенка, який розглядає структуру соціальної системи на певному етапі її розвитку (тобто структуру системи, що перебуває у стані рівноваги) як певний статичний фрагмент динамічного феномену, який він називає організацією системи. «Під організацією системи розуміється спосіб зв’язку елементів системи, що змінюється в загальному випадку у часі, причому лише стадійно і лише в двох, взаємно протилежних напрямках (в бік пониження організації, тобто дезорганізації, пов’язаного з регресом системи, або в бік підвищення організації, пов’язаного з прогресом системи)» [14,20].

Тоді актуалізується питання, яким чином має змінюватися, розвиватися система, щоб зберегти свою генетичну цілісність? На думку О. Сергєєвої, основою існування будь-якої цивілізаційної системи виступає її самоідентифікація, оскільки самоідентифікаційний принцип має властивість діахронного (від покоління до покоління) соціально — культурного відтворення, тобто в кінцевому рахунку, відтворення базових цінностей і стійких навичок людей, які визначені традицією культурного розвитку, соціальними і духовними константами [18,104]. Збереження самоідентичності будь-якої системи і соціальної також можливе завдяки наявності «системної пам’яті», або «історичної пам’яті». Як писав М. Моїсєєв, «теперішнє і майбутнє будь-якої системи не визначається, а залежить від минулого. Ця залежність — «пам'ять системи» [13,4].

Ми підтримуємо точку зору І. Чайки [21,28−30], що в соціальній системі в якості такої системної пам’яті виступає «етнокультурне» ядро, підструктура, що включає особливості мислення, поведінки, традиційні норми представників тієї чи іншої нації. Цей термін споріднений із термінами «культурне ядро» А. Грамши та «система культури» Т. Парсонса, які для нас особливо цікаві з точки зору вивчення культурного простору країни.

Варто підкреслити доцільність і плідність використання саме терміна «етнокультурне ядро» — адже саме етнічні цінності виступають найбільш сталими, найменш змінними протягом історичного часу, відповідно значною мірою саме ними забезпечується спадковість і генетична цілісність культурного простору країни.

Відповідно до такого бачення І. Чайка виділяє три основні різновиди соціальних систем залежно від ступеня їх цілісності:

• а) цілісні соціальні системи (наявна компонентна, структурна та генетична цілісність);
• б) структурно та компонентно нецілісні соціальні системи із збереженим етнокультурним ядром (генетично цілісні);
• в) нецілісні соціальні системи [21,30].

При цьому дослідниця підкреслює, що в деяких випадках відсутність компонентної та структурної цілісності свідчить не про належність соціальної системи до другого класу з вищеперерахованих, а про те, що вона є квазісистемою, для якої цілісність не є властивою. Йдеться про системи, які є результатом поєднання окремих компонентів інших систем. Наприклад, в результаті створення імперії, політичного та територіального союзу, виникає особливе утворення, що є простою сумою компонентів окремих систем. Відсутність генетичної цілісності визначає недовготривалість існування подібних утворень і відсутність здатності до розвитку, тобто до переходу у новий структурний стан із збереженням власної ідентичності. Виходячи з цього, І. Чайка виділяє три основні різновиди соціальних квазісистем (за часом існування):

• а) гомеостатичні (від утворення і до зміни структурного стану);
• б) стагнуючі (етап відтягування необхідної зміни структурного стану, що призведе до руйнації системи);
• в) ті, що розпадаються.

На нашу думку, в наведеній точці зору — при всій його конструктивності - випущений досить важливий момент вторинного утворення генетично цілісної системи на основі фрагментів квазісистем. Культурний простір України в її сучасних межах є прикладом якраз такого результату (втім, не першим в її історії). У різні історичні періоди входячи до складу різних держав і перебуваючи під впливом різної нормативної регламентації, населення українських земель все ж зберігало певні ціннісні константи, які закріплювались у психології народу і найяскравіше виражені в тому, що науковці називають рисами українського менталітету. Маємо наочне підтвердження тому, як спадковість етнокультурного ядра забезпечує генетичну цілісність культурного простору країни.

Отже, цінності є не лише важливим структурним компонентом культурного простору країни, вони виступають детермінантою його генетичної цілісності. У даній роботі немає потреби детальніше зупинятись на рисах українського менталітету як вираженні цінностей специфічно українського етнокультурного ядра — натомість необхідно детальніше розкрити механізм ціннісної детермінації розвитку культурного простору країни як системної цілісності. З точки зору теоретичного підґрунтя для виконання цього завдання нас, зрозуміло, найбільш цікавить культурологічний аспект досліджень проблематики цінностей, який підкреслює взаємозв'язок ціннісних уявлень як іманентних характеристик культур, їх входження в культурну тканину як конкретної епохи, так і всієї історії людства (В. Андрущенко, А. Бичко, Л. Губерський, Е. Причепій, Н. Чавчавадзе, В. Шинкарук, О. Яценко).

Цінності виконують інтегруючу функцію по відношенню до культурного простору і забезпечують у такий спосіб його цілісність головним чином тому, що завдяки їм можливий взаємозв'язок між суб'єктом і об'єктом діяльності, між об'єктивованим і суб'єктивованим. Адже для того, щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю для громади, воно повинно мати певні атрактивні властивості - в цьому сенсі цінність завжди об'єктивна. Цінність об'єктивна і в тому сенсі, що самий відбір та використання потрібних властивостей визначається інтересами та потребами суспільства, об'єктивними соціально-економічними факторами. З іншого ж боку, цінність — це особливе значення того чи іншого предмета для людини, для її пізнавальної або практично-перетворювальної діяльності на основі здобутих знань. Тож, поза суб'єктністю людини категорія цінності не має смислу. Адже явища дійсності самі по собі, без сприйняття і оцінки їх людиною, цінності не мають.

Говорячи про культурний простір країни як формалізованої соціальної системи, в якій виокремлюється державноуправлінська підсистема і підсистема самоорганізації громадянського суспільства, принципово важливо розрізняти цінності двох типів. Адже деякі цінності офіційно оформлюються і формально закріплюються в державних нормах — їх ми будемо детальніше вивчати у наших наступних розвідках під час аналізу нормативної регламентації культурного простору країни. Цінності, закріплені в державних нормах, мають більшу повноважність — що, проте, не означає більшої впливовості, адже впливовими можуть бути лише ті норми, які мають істотну цінність для більшості населення. У строгому розумінні, щоб уникнути термінологічної плутанини, ми розводимо ці два явища, називаючи їх просто «норми» й «цінності», але розуміємо, що в онтологічному плані і перші, і другі мають ціннісну природу.

Цінності, які стали державними нормами, і інші цінності мають різне функціональне призначення: перші покликані зменшувати ентропію і забезпечувати статичну цілісність культурного простору, другі - навпаки — збільшувати культурну різноманітність (а разом із нею і ентропію). Проте норми, оскільки встановлюються державною владою, не завжди можуть забезпечувати спадковість культурного (або етнокультурного) ядра соціальної системи.

Різноманітність культурного простору країни великою мірою залежить від так званих неформальних, або позаформальних цінностей. Неформальний ціннісний вимір культурного простору, що неминуче формується в державно оформленій спільноті, має велике значення, адже саме він відображує мешканців країни як цілісних особистостей, а не безособових виконавців формальних соціальних ролей. Наявність неформального означає, що в культурному просторі країни можуть співіснувати інші підсистеми цінностей. Йдеться про субкультури, або й контркультури.

Оскільки в державно оформленій спільноті завжди виділяється так звана «домінуюча», тобто офіційна, культура, то субкультури можуть по-різному співіснувати з нею. Одна або декілька субкультур за своєю природою можуть знаходитись у тому ж змістовному або ідеологічному вимірі, що й домінуюча культура або ж створювати певне протистояння чи відокремлення від неї.

У першому випадку можна говорити про деякий синергізм, про переважання структурної цілісності культурного простору, в якому прихильність до ключових цінностей домінуючої культури проявляється серед значної частини населення, серед представників різних субкультур.

Інший варіант — коли офіційно закріплені норми або ключові цінності домінуючої субкультури приймаються членами інших субкультур одночасно з певним набором інших цінностей (проте ці два набори цінностей не конфліктують між собою).

У культурному просторі країни часто існує й третій тип субкультур, що досить наполегливо відкидають цінності офіційної культури або домінуючої субкультури. Саме їх зазвичай називають контркультурами. Серед цих організаційних контркультур можна виділити такі види:

• а) пряма опозиція цінностям офіційної культури;
• б) опозиція структурі влади в рамках домінуючої культури країни, незважаючи на прийняття чи відкидання змісту офіційних цінностей;
• в) опозиція по відношенню до зразків відносин і взаємодії, що підтримуються офіційною культурою.

За будь-якого з цих варіантів організації структури культурного простору країни він детермінується певною системою цінностей. Однак — не залежно від того, чи йдеться про неформальні цінності, чи про цінності-норми — специфіка впливу системи цінностей на індивідів полягає в тому, що дана система не проявляє чітко виражених ознак активності, бо свідомість мешканців країни сама себе збуджує. Тому механізм ціннісної детермінації культурного простору зводиться, по суті, до виконання цінностями посередницької функції зв’язку між колективним і індивідуальним — функції трансформації колективно значущих смислів в імпульси індивідуальної діяльності.

Під час опрацювання нашої гіпотези ми ознайомились із роботою Л. Семененко, присвяченій ціннісно-смисловій детермінації управління навчальним закладом, в якій автор протиставляє ціннісну детермінацію обраного для дослідження об'єкта (як таку, що має об'єктивовану природу) детермінації смисловій (яка має суб'єктивовану природу) [17]. Ми не можемо повністю погодитись із таким розведенням двох механізмів детермінації явища з кількох причин. По-перше, як ми вже показали, цінності і об'єктивні, і суб'єктивні одночасно (вони, власне, виступають медіатором між об'єктивованим і суб'єктивованим). По-друге, на нашу думку, категорично протиставляти цінності й смисли як сторони діалектичного протиріччя не завжди правомірно: вони представляють собою одне ціле, всередині зв’язуючи між собою компоненти культурного простору в єдину цілісність. Так, за визначенням В. Шинкарука, смисл — це «особливий зміст, яким людина наділяє прояви своєї життєдіяльності, предмети та явища об'єктивного світу в процесі його духовно-практичного освоєння і внаслідок цього надає їм певного значення в системі людської культури, в ієрархії суспільних цінностей» [19,633]. Тому для нашого дослідження більш правомірно і доцільно протиставляти цінності як внутрішнє самоорганізаційне наповнення культурного простору країни і норми — як елементи, що його обмежують, задають зовнішні рамки культурного простору. Смисли ж ми розглядаємо як невід'ємну складову і цінностей, і норм — власне, через розкриття смислів і їх усвідомлення кожним окремим індивідом відбувається комунікація і інтеграція індивідуального культурного простору в культурний простір регіону чи країни.

У цілому, окресливши в даній статті загальні рамки дії механізму ціннісної детермінації культурного простору країни та його розвитку як системної цілісності, на довершення варто підкреслити, що ця детермінація забезпечується системою цінностей, що формуються і розвиваються протягом тривалого часу. На відміну від, скажімо, нормативної детермінації, це повільно діюча система, якій властива свобода саморозвитку і яка не може швидко змінюватись на вимогу державноуправлінської підсистеми тощо. Саме тому механізмом ціннісної детермінації забезпечується спадковість культурного простору певної спільноти. При цьому, якщо спадковість етнокультурного ядра забезпечує генетичну цілісність культурного простору країни, то його статично-структурна цілісність імовірно може забезпечуватись нормативною регуляцією, яку провадять органи державного управління.

культурний країна простір мислення.