Світ цивілізації в поезії Юрія Тарнавського: екзистенціалістський вимір

Вступ

Постановка проблеми. В осмисленні відношення «людина — світ» екзистенціалісти позицію людини оцінюють як активну (і через первинність людського сприйняття щодо світу, і через наголошувану постійну небайдужу увагу людини до світу). Внутрішнє життя людини екзистенціалізм протиставляє існуванню людини в суспільстві, яке розглядає як небуття. Домінуючі у творах екзистенціалістів мотиви відчуження, абсурдності світу найчастіше прив’язані до визначальних характеристик доби цивілізації. Це є однією з провідних проблем творчого доробку Ю. Тарнавського.

Аналіз останніх досліджень. Аналізу поетичних творів Ю. Тарнавського присвячено праці літературознавців, зокрема Т. Гундорової, Н. Зборовської, М. Ільницького, І. Котика, Р. Лиші, В. Моренця, М. Москаленка, Т. Остапчук, С. Павличко, М. Ревакович, Т. Салиги, М. Чубінської.

У них розглянуто різні аспекти: світоглядна основа творчості Ю. Тарнавського, особливості версифікації, функціональна своєрідність художніх образів (зокрема жіночих), еротизм і засоби його вираження в ній, традиції і новаторство. Оцінки поетичної творчості Ю. Тарнавського загалом неоднозначні, часом дискусійні (наприклад, Н. Зборовської та М. Чубінської). Утім необхідно відзначити, що питання вибудованої в поетичній творчості Ю. Тарнавського моделі світу як форми вираження світобачення поета та як організуючого (й реорганізуючого) елементу стилю не знайшло свого висвітлення.

Метою пропонованої статті є осмислення змісту моделі світу крізь призму екзистенційного світобачення в поезії Ю. Тарнавського, її еволюції та форм її художнього структурування.

Ця мета конкретизується з такими завданнями:

• а) з’ясувати концептуальність моделі світу та її функціонування в поетичній системі Ю. Тарнавського (філософський, соціокультурний, культурологічний, естетичний, історико-літературний ракурси);
• б) схарактеризувати системотворчі складові моделі світу в його поезії (співвіднесеність природа-суспільство-цивілізація-людина у контексті образної системи поетичних творів; часопросторова організація у її взаємозв'язку з розвитком мотивів).

Виклад основного матеріалу дослідження

У поетичній творчості Юрія Тарнавського світ як система виявляється насамперед через сприйняття його ліричним героєм. Такий ракурс є втіленням прагнення повернути поезії «справжність» і «правду», що споріднює митця з шістдесятниками: екзистенціалізм Ю. Тарнавського (як і загалом Нью-Йоркської Групи) близький, за словами М. Ільницького, «вилущенню» поетів 60-х років XX століття в Україні «об'єктивного начала із закодованої символіки» їхніх попередників [4, с. 134]. У позиції «людина і світ» в поезії Ю. Тарнавського світ трактується неоднозначно: природа і соціум. Просторово вони обмежені цивілізаційними межами, відчужені від людини, байдужі до неї. їх головними рисами є замкненість, порожнеча.

Природа — одна з іпостасей світу — постає відчуженою («плоске небо» — «Самота», що «сліпне» — «Вечірня пісня»), позбавленою життя («висохлі ріки доріг», «холодне волосся вітрів» — «Flores para los muertos», цикл «Життя в місті» (1956); «Ущухло небо. / Сонце заслабло, / немов під час затемнення» — «Де ти?», цикл «Ідеалізована біографія» (1964)). Її означення — «плоске», «сліпне», «висохлі», «холодне», «заслабло» — акцентує загрозу існуванню людини в умовах цивілізації. У сприйнятті ліричного героя довкілля є швидше неприродним (повітря «тверде, / як надутий / гумовий балон» — «1. Яким був острів», поема «Оперене серце» (1975;1985)), мертвим (повітря, що «смердить / гострим / зойком» («Гліцинія», цикл «Ось, як я видужую» (1978)).

Реалізація цього змісту як «заперечення декорацій» (М. Ільницький) зближує таких двох несхожих поетів як Ю. Тарнавський і І. Драч (у І. Драча «Некрологи ровесників спалюють мої очі. / Іржавіють друзі і в кар'єру люто спішать» — з циклу «Тримайно люстерко, історіє…» [1, с. 86], «Як шалено росте залізо, / Лізе в танки, в ракети, в броню, / Лізе в тіло і в душу лізе» — вірш «Залізо» з циклу «В мікрофон криниці» [1, с. 44]), що засвідчує спорідненість літератури діаспорної та материкової у способах моделювання світу, зумовлених індивідуальними для кожного митця світоглядними засадами. Традиційний, прийнятний для людини, образ природи в умовах згубної технізації викривлено. У Ю. Тарнавського читаємо «/ за тобою / буде викривлений» («Поклоніння ідеальній жінці III», цикл «Ідеальна жінка» (1986)), «суха земля репнула, видаючи звук грому» («Бурлака», цикл «Фотографії, це квіти» (1976;1994)), «груба корова / снігу / мукає / за вікном» («March songs. 1. Березень», цикл «Врослі вірші» (1979)).

Такі й подібні образи, передані за допомогою метафор, виокреслюють зрушення складових її життя. «Ніч чорна, / мов дно історії» («Радіоактивний Київ III», цикл «Дорослі вірші» (1987)), «городчик, / зарослий бур’яном часу» («4. Голодна Україна», поема «У ра на» (1991)) — ознаки відчуження людини, втрати нею життєдайності.

Такий зміст образу природи актуалізується у зіставленні з образами міста, цивілізації. їх домінантні ознаки — «бетоновий кулак» («Що я робив пополудні?», поема «Оперене серце»), «похилі / хрести / вікна» («Січень», цикл «Врослі вірші»), «порожня хата» («Україна», цикл «Дорослі вірші»), «в залізобетоннім / садку» («3. Чорний полин», поема «У ра на») — передають відчуття пригніченості, замкнутості простору й часу, тиску (деталі «бетоновий кулак», хрест, означення «порожній») і смерті, образ якої репрезентує вмирання людського начала.

Виразні характеристики зовнішності людських істот, спостережених оком ліричного героя («люди / з частково нікельованими / обличчями» — «Бар», цикл «Ось, як я видужую»), екстрапольовані на узагальнюючу тезу: існування у світі, відчуженому від людини, веде до знищення людського й у людських взаєминах. екзистенціалістський ліричний тарнавський Останнє зумовлює руйнування світу, що підкреслено у поезії Ю. Тарнавського шляхом зіставлення речей і ознак зі світу природи і зі світу людини: «авто, холодне, як погляди / прохожих» («Чікаго О’Гер», цикл «Ось, як я видужую»), «телефон / кидає тінь / всохлого дерева» («Поклоніння ідеальній жінці IV (чи буде вона ще колись доброю?)», цикл «Ідеальна жінка»), «світло коридора в довгім білім халаті» («Зрозуміння», цикл «Фотографії, це квіти»).

Природа і цивілізація як невід'ємні складові людського існування створюють сукупний образ життя — «будинку, / повного пустих кімнат» («Самота», цикл «Життя в місті») — життя у світі, фатально байдужому до людини: «…стіни, плиткою пам’яттю, / не пригадають нашої присутності» («Не затримає нас дзеркало», цикл «Ідеалізована біографія»), «Надворі світ був розкиданий, мов одяг по кімнаті» («Казка.5», цикл «Фотографії це квіти»).

Агресія і байдужість осмислені Юрієм Тарнавським як емблеми сучасності: «гурт людей, / вони збилися / довкола чогось, / чимсь теж занепокоєні, / кричать, / махають руками, / в декого в руках / палиці, / вимахують ними, / б’ють щось / на землі лежить тіло, / голе, / традиційне, золотисте люди б’ють його, / палицями» (поема «Місто київ та ям» (1996)).

Екзистенційно загострене бачення навколишнього світу як порожнечі, хаосу, світу байдужого й агресивного, породжує хворобливу реакцію ліричного героя. Попри розуміння банальності («як смак банана / в роті») своїх відчуттів, він усвідомлює свою приреченість як залежність від постійних мушу і повинен.

Невипадково у багатьох віршах Ю. Тарнавського варіюється дієслово мушу: «я мушу» («Любов», цикл «Життя в місті»), «я примусив себе» («15. Якою була неділя в місті Мехіко?», поема «Оперене серце»), «я мусітиму» («Flores para los muertos», цикл «Життя в місті» і вірш «Поклоніння ідеальній жінці III», цикл «Ідеальна жінка»), «мушу наповнити яму / слізьми» (вірш «ІО.Тисяча літ (finale)», поема «У ра на»).

У наголошуванні повинності Ю. Тарнавський перегукується з Лесею Українкою. В обох поетів обов’язок інтерпретується як обтяжлива умова існування людини в суспільстві.

Проте Леся Українка у своїх драматичних творах категорії обов’язку і доброї волі осмислювала неоднозначно. «Воля для Лесі Українки — духовна субстанція, пов’язана із відвертим виявом честі, самостійним вибором свого місця в житті, тверезим поціновуванням своїх можливостей. Вона не заперечувала „повинності“ як обов’язку індивіда перед суспільством, громадою, що є основою патріотичного героїчного чину. Але, на її думку, вибір має бути вільним, а не пасивним скоренням обставинам, що інтерпретувалося нею як особистісна неволя» [2, с. 7].

Носіями такого обов’язку у поетеси є переважно жінки. Їхня опозиційність до світу (Мавка, Міріам) часто підґрунтям має вибір між «мушу» (як внутрішня необхідність) і «можу» (що «рівносильно зраді» [2, с. 7]): «Сестрице, мушу я! Твоя краса / на той рік ще буйніше залишає, / а в мене щастя як тепер зов’яне, / то вже не встане!» («Лісова пісня») [9, с. 178]. Реалізація першої позиції є втіленням їх доброї волі, проте цей факт (аналогічно й у Ю. Тарнавського) не знімає трагізму в осмисленні цих образів, а лише екзистенційно напружує його.

Маючи невтішне пояснення власної приреченості («бо я людина» — «Любов», цикл «Життя в місті»), ліричний герой Юрія Тарнавського активно переживає недосконалість світу й намагається, осягаючи його закони і своє місце в ньому, сприймати його у відповідності з власним світобаченням, що втілено через контраст: «моє життя / є мов чужа / мова, яку я / не розумію» («Чужа мова» цикл «Ось, як я видужую»), порівняння: «Я / наче заблудив» («Заблуджений», цикл «Ось, як я видужую»), метафору: «я залишився / сам / серед тундри / часу» («8 грудня, 1975 рік», цикл «Ідеальна жінка»), «Даремно / я шукав тебе сьогодні» («Даремно», цикл «Ідеалізована біографія»).

У Юрія Тарнавського ліричний герой є співавтором творення моделі світу, саме через його світосприйняття, зумовлене його місцем у світі, характеризується дійсність, тобто модель світу. Ю. Тарнавський передає роль творця (автора) моделі світу ліричному героєві.

Таким чином, ліричний герой — носій певного типу творчої установки (інтровертної чи екстравертної) — це авторський прийом, який увиразнює варіанти модерністичної моделі світу у творчості поета. Про ліричне «я» для модерністичної поезії переважно говорити важко через утверджуваний самим же модернізмом широкий діапазон інтерпретацій художнього твору. Функція ж ліричного героя як творця моделі світу актуалізується.

У поезії Юрія Тарнавського творча позиція ліричного героя, який негативно сприймає дійсність і в її презентації орієнтується на власну волю, інтровертна, тобто спроектована на його внутрішній світ. Шіллер у своїй естетичній теорії, що стала підґрунтям для психологічного тлумачення типу творчості К. Юнгом, називав цей тип творчої установки таким, що «шукає природу».

Ліричний герой Ю. Тарнавського опікується проблемою віднайдення власної природи. Але в пошуку себе, свого місця і своєї сутності у світі він відчуває свою залежність від світу речей («крісло / примушує моє тіло / прибрати форму / знаку запитання» — «Бюро», цикл «Врослі вірші»), усвідомлюючи їхнє домінування над його волею, їхній тиск. Негативне ставлення до об'єкта, наголошувано свідома рецепція, непідвладність імпульсам й «готовність психіки діяти або реагувати у відомому напрямі» [3, с. 178] визначають, за термінологією К. Юнга, інтровертну творчу установку.

Ліричний герой Ю. Тарнавського (через співвідношення себе зі світом навколо нього) від осмислення власного світовідчуття через самохарактеристики на зразок «не розумію», «наче заблукав», «залишився сам» рухається до констативного сприйняття своєї приреченості. Світ у рецепції ліричного героя постає агресивно тиснучим і байдужим до людини. Образ болю, переданий через образ сліз, повторюваний неодноразово, і мотив пошуку гармонії як сенсу життя зумовлюють вираз рефлексій і переживань ліричного героя.

Переживання ліричним героєм скінченності власного життя є рубіконом для нього в осягненні байдужої дійсності: «як сумно вмирати, / думаючи про життя» («Вечірня пісня», цикл «Життя в місті»), «смак часу, / як смертельної отрути» (вірш «7 січня, 1976 р.», цикл «Ідеальна жінка»), «немає сенсу / бажати, / смерть вистукує / підкутою парасолею / на мармуровій долівці / готелю / дель Прадо» (вірш «Мехіко І», цикл «Врослі вірші»), «тризуби — / дідугани / в лахмітті - / стукають / у двері / жебрають / собі смерті» (вірш «Радіоактивний Київ III», цикл «Дорослі вірші»). Образ смерті є наскрізним у названих поезіях Юрія Тарнавського. В осягненні ліричним героєм сутності світу і власного життя в ньому образ смерті стає настроєвою домінантою.

Ю. Тарнавський розмірковує над питаннями життя, його сенсу, і смерті не лише в поезії, а й у прозі, особливо ранній («…Я поволі привикаю до життя, чи, як це було гарно сказано „привикаю до того, що не привикаю“ до нього…» — «Шляхи» [8, с. 95]), і в драматургії:

він зойкнув.

від укусу.

(поцілунку? — вони т. е.

саме) ядовитого сузір'я, що.

саме визирнуло з-за.

обрію, даремно.

намагався розґудзати.

заплутані сувої чорних.

ниток телефонів, якими вони розмовляли з.

собою ще раз… («Сука (скука)-розпука») [6, с. 25].

Усвідомлення ліричним героєм власної смертності, як і факту самотності перед обличчям смерті («розійдемось: / ти у смерть! / а я у смерть!» — сполучник «а» наголошує таку відокремленість), зумовлює наскрізний розвиток мотиву самотності, що пов’язаний із характером сприйняття світу й характеристиками самого світу.

Вживання в поезії Ю. Тарнавського образу самоти в контексті з іншими визначає його настроєві модифікації. У співвіднесенні з образом годин, «безкінечним джерелом падання в’язкими краплями часу» («Неділі», цикл «Життя в місті»), він набуває значення невідворотності, а поруч із образом «мармурового кружка стола» («14. Якими були пізні пополудні в Рожевій Зоні?», поема «Оперене серце») — сенсу тотальності. У єдності з образом «безкінечної ночі кохання» («Остання бльондинка II», цикл «Дорослі вірші») — сприймається як безкінечне і всепроникаюче начало; із образом «рук, викручених іншими» («Герб», цикл «Дорослі вірші») — як болючий і непритаманний духовній природі людини стан; із образом ліжка й могили (вірш «15. Якою була неділя в місті Мехіко?», поема «Оперене серце») — як фатальна приреченість.

Надання цьому образу характеристик активної агресивної дії («пальці, зламані собою за допомогою самоти» — «Герб», цикл «Дорослі вірші») підкреслює нищівний вплив самотності на людину. Результат розтлінної дії самоти — відчуження. Почуття людини (самоту) Ю. Тарнавський трансформує в ознаку світу навколо неї.

Загострене переживання ліричним героєм Ю. Тарнавського власної скінченності, самоти, що активізує стан відчуження і має зворотній зв’язок (людина ^ соціум), відчуття болю, «екзистенціальної»" нудьги і безнадії - це і складові рефлексії, і сходинки, що ведуть до виявлення позиції ліричного героя у світі, останньою з яких є рецепція життя таким, яким воно є: не як прийняття, а як активне переживання очевидних негараздів і визнання їхньої - негативної для ліричного героя — сутності. «Розбалансованість часово-просторових координат і відсутність орієнтиру на певний логічний висновок» М. Ільницький називає основою творення автором власного міфу (або ж за визначенням М. Царинника і Б. Рубчака — міфоподібністю), домінантою якого є «екзистенційна трагічність буття людини зокрема і людства взагалі».

Такий міф здатний художньо реалізуватися чи то на ґрунті першооснов колективних і національних, чи то на суто індивідуальних образах-міфологемах [4, с. 138].

Наявність останніх у творчості різних поетів наголошує закономірність функціонування в літературі визначених літературознавцем змістових ознак як взаємопов'язаних. Порівняємо художнє осмислення часопросторових меж світу в поезіях Патриції Килини («Впали будинки») і Ю. Тарнавського («Клунки»). У Патриції Килини:

Батько сказав, що впали будинки у захід сонця,.

немов камені в море, і що місяць ;

бризк.

Мати сказала, що впали будинки у захід сонця,.

немов вона сама у смерть, і що.

місяць — смерть.

Та я кажу, що впали будинки у захід сонця,.

немов батьки у дитину,.

і що місяць — місяць («Впали будинки»).

[5, с. 141] а у Юрія Тарнавського:

Як всі.

виходять, я кидаю оком на цих кілька мізерних клунків довкола мене: хата, що валиться, голова, тулуб, кінцівки, пара здібностей.

і зацікавлень («Клунки») [7, с. 34].

У першому вірші поєднано різноплощинні образи: будинки — зі світу цивілізації, інші - зі світу природи і людини. Серед останніх — образи заходу сонця, батька, матері, дитини — перший контрастує з іншими. Асоціативно життєдайні образи як ознаки родинної приналежності людини протистоять за настроєвою й хронотопічною спрямованістю образу заходу сонця, що акцентує скінченність життя. Дисонанс (настроєвий і часопросторовий) виокремлює мотив руйнації світу, визначений назвою й повторюваними у тексті рядками. Цей мотив, утілений через співзвучні образи («хата, що валиться» і «будинки», що впали), об'єднує поезії Юрія Тарнавського й Патриції Килини. У Ю. Тарнавського він розвинутий у власних межах: розпад охоплює живе й неживе, фізичне і духовне.

У Патриції Килини акцентовано природне начало в контексті з домінуючим мотивом смерті. Він (мотив смерті) переданий і безпосередньо через образ смерті, й опосередковано — через образ місяця, що за змістом архетипно пов’язаний зі смертю. Подібна глобалізація в осмисленні мотиву руйнації вписує його в чагальноприродні процеси циклічно повторюваних життя і смерті. Остання асоціація актуалізує картину заходу сонця і дозволяє інтерпретувати вірш «Впали будинки» як сюрреалістичний урбаністичний пейзаж — опис заходу сонця.

Центральний мотив вірша «Клунки» не має такої розв’язки. Його часопросторова організація (структурованість) замикає проблему руйнації на образі людини і, що важливо, на духовному аспекті її буття («пара / здібностей / і зацікавлень»).

Віднесення останніх ліричним героєм до «мізерних клунків» робить в аксіологічному аспекті однаково значущими для людини житія і смерть, щастя і біль, виявляє екзистенційну й екзистенціалістську напруженість, мотив наперед визначеності, приреченості долі людини.

Твердження — афоризм ліричного героя «Не треба / бути / щасливим, / щоб жити» («Лямпа», цикл «Ось, як я видужую») не суперечить іншому — «біль / не мусить завжди передувати / щастю» («5. Яким я був перед самим щастям?», поема «Оперене серце»). Обидва вони — результат активного самоаналізу (аналізу власних відчуттів, які викликає оточуючий світ), який усе — «смерть, біль і радість» — сполучає «в одну точку» («Гелікоптер», цикл «Ось, як я видужую»). Подальше розгортання теми взаємодії людини і дійсності у творах Юрія Тарнавського, що ґрунтуються на світоглядних засадах екзистенціалізму, здійснюється через опис (березня, заметілі, січня, вітру тощо), що є виразом максимального споглядання ліричного героя у циклі «Врослі вірші». У циклі «Дорослі вірші» до рефлективних означень ліричного героя («я думаю» й «я саме замислився») долучається згадка про активність його попередніх станів: «я йшов /лінійованим папером / вулиць».

У поемі «Урана» через особливість осмислюваного історичного матеріалу виражено межові стани ліричного героя: ненависті, любові («над життя / кохаю тебе, / Україно» — «1. Самота»), відчаю і гніву («України / вже не буде! / вибухаю плачем» — «10. Тисяча літ»).

Уявлення про ідеальне співіснування зі світом для ліричного героя прозоро вимальовується через уявлення ним гармонії: «трагедії / потрібні / для гармонії, мов низькі тони / в музиці».

Цей контекст відкриває трансцендентальний аспект взаємодії: «Шлях відтіля / вів / геть від мене / і від мого щастя, / та я пішов ним, / нагинаючи його / усмішкою / до свого серця» («6. Де найкраще місце на світі?», поема «Оперене серце»).

Образ шляху як символ людського життя уможливлює нову інтерпретацію останнього: життя людини неідеальне, далеке «від щастя», проте воно є таким, яким вона його бачить (і робить); саме кут зору — людська суб'єктивність, екзистенція, «усмішка» — є тим началом, що творить реальність навколо.

Отже, модель світу в циклах Ю. Тарнавського «Життя в місті», «Ідеалізована біографія», «Ось, як я видужую», «Ідеальна жінка», «Фотографії, це квіти», «Врослі вірші», «Дорослі вірші», поеми «Оперене серце», «У ра на», «Місто Київ та ям» є модерністичною. На світоглядному рівні вона інтерпретована автором як співвіднесення «людина-світ» і «світ-людина». Мотиви закинутості людини у світ, її замкненості в ньому актуалізують категорію відчуження — домінантну в осмисленні поетом дійсності. Світ у поезії Юрія Тарнавського постає через суб'єктивне сприйняття ліричного героя як фатально байдужий до людини, проте небайдужий самому ліричному героєві.

Сприйняття ним світу як спосіб взаємодії із дійсністю дозволяє ідентифікувати світ як змодельований за аналогією (модель-аналог). Ознаки ліричного героя Ю. Тарнавського — негативна оцінка навколишньої дійсності, болісна її рефлексія, неприйняття її й постійний самоаналіз — дозволяють визначити його як активного інтроверта. Ці риси характеризують індивідуально-авторську інтерпретацію концептуальної моделі світу екзистенціалізму в поезії Юрія Тарнавського.

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо у поглибленому вивченні індивідуально-авторської моделі світу в поезіях Ю. Тарнавського, яка є складною, подекуди синкретичною; значущих диференціюючих рис індивідуально-авторської моделі світу Ю. Тарнавського, вибудованих на екзистенціалістських концептуальних засадах; викривленої моделі українського світу у поезіях Ю. Тарнавського спроектованих на загальнолюдське, виродженням, знеціненням.

Література

• 1. Драч І. Вибрані твори: в 2 т. / І. Драч. — К.: Дніпро, 1986. — Т. 1: Поезії / Вступ. стаття Л. Новиченка. — 351 с.
• 2. Заверталюк Н. Концепція волі у творчості Лесі Українки та форми її вираження // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць / Наук. ред.: проф. Заверталюк Н. І. — Донецьк: Навчальна книга, 2000. — Т. 6. — С. 5−13.
• 3. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: посібник / Н. Зборовська. — К.: Академвидав, 2003. — 392 с.
• 4. Ільницький М. Меандри внутрішніх краєвидів. Творчість поетів НьюЙоркської групи // Дзвін / М. Ільницький. — 1995. — № 7. — С. 129−144.
• 5. Поети «Нью-Йоркської групи». Антологія / упоряд. О. Астаф'єва, А. Дністрового. — Харків: Веста: Ранок, 2003. — 288 с.
• 6. Тарнавський Ю. 6×0. Драматичні твори / Ю. Тарнавський. — К.: Родовід, 1998. — 360 с.
• 7. Тарнавський Ю. Їх немає. Поезії 1970;1999 / Ю. Тарнавський. — К.: Родовід, 1999. — 428 с.
• 8. Тарнавський Ю. Не знаю: Вибрана проза / Ю. Тарнавський. — К.: Родовід, 2000. — 431 с.
• 9. Українка Леся. Поезія. Драматичні твори / Леся Українка. — К.: Наукова думка, 1999. — 384 с.

Анотація

УДК 821.161.2−1(73).09.

Світ цивілізації в поезії Юрія Тарнавського: екзистенціалістський вимір. Тищенко О.

Свідомість Ю. Тарнавського формувалася в умовах активної цивілізації американського світу. Останній, як і зумовлена ним життєва професіоналізація письменника, визначили характер світобачення поета і його художнє вираження.

Сприйнявши екзистенціалізм за ідеологічну (світоглядну) платформу своєї творчості, Ю. Тарнавський і створив відповідну модель світу, що змістовно спроектована на світ цивілізації.

Ключові слова: екзистенціалізм, цивілізація, ліричний герой, суб'єктивізм, інтерпретація.

Аннотация

Мир цивилизации в поэзии Юрия Тарнавского: экзистенциалистическое измерение. Тищенко О.

Сознание Ю. Тарнавского формировалась под влиянием модели цивилизации американского мира. Последний, как и обусловленная им жизненная профессионализация писателя, определили характер мировоззрения поэта и его художественное выражение.

Восприняв экзистенциализм за идеологическую (мировоззренческую) платформу своего творчества, Ю. Тарнавский и создал подходящую модель мира, содержательно спроектированную на мир цивилизации.

Ключевые слова: экзистенциализм, цивилизация, лирический герой, субъективизм, интерпретация.

Annotation

World of civilization in the poetry by Yuriy Tarnavsky: existentialist dimension.

Tishchenko O. ;

Consciousness of Yuriy Tarnavsky formed in conditions of active civilization of American world. The latter, like life professionalization of the writer, determined the character outlook of the poet and his artistic expression. Having received existentialism as ideological (world view) platform of his work, Yuriy Tarnavsky created corresponding model of the world, that content designed for world of civilization.

Key words: existentialism, civilization, lyrical hero subjectivity of interpretation.